Фламандська дошка

XIII. СЬОМА ПЕЧАТКА

— Звичайно, — мовив Пако Монтегріфо, — ця прикра подія не порушує наших домовленостей.

— Щиро дякую.

— Нема за що. Ми знаємо, що ви непричетні до того, що сталося.

Директор «Клеймора» завітав до майстерні Хулії в музеї Прадо, скориставшись, — як зазначив він сам, несподівано з’явившись там, — зустріччю з директором музею, під час якої сподівався обговорити придбання своєю фірмою однієї картини Сурбарана. Він застав дівчину за роботою: Хулія саме вводила клейку суміш, одержану на основі кісткового клею та меду в місце здуття фарби на триптиху, приписуваному Дуччо ді Буонінсеньї. Полишити своє заняття Хулія не могла, тож тільки поспіхом хитнула головою на знак вітання й продовжила витискати пальцем зі шприца приготовану суміш. Аукціоніст, здавалося, був дуже потішений тим, що заскочив дівчину зненацька, — він так і сказав, обдарувавши Хулію своєю найсяйливішою посмішкою, а тоді запалив сигарету й, вмостившись на одному зі столів, став спостерігати за нею.

Хулія почувалася незручно й хотіла якнайшвидше скінчити роботу. Вона накрила оброблений фрагмент картини вощаним папером і поклала на нього кульок із піском, стежачи, щоб між ним та поверхнею картини не лишилося зазорів. Потім витерла руки об замазаний різнобарвними плямами халат і взяла з попільнички все ще димуючий недопалок.

— Справжнє диво, — Монтегріфо показав на картину. — Чотирнадцяте століття, еге ж? Маестро ді Буонінсенья, якщо я не помиляюся.

— Так. Музей придбав її кілька місяців тому. — Хулія критичним оком оглянула результати своєї роботи. — Я мала деякі проблеми із золотим остружком, яким оторочений плащ Богородиці. В окремих місцях він облупився.

Монтегріфо нахилився над триптихом, роздивляючись його з професійною увагою.

— У кожному разі ви чудово виконали свою роботу, — озвався він, закінчивши оглядини. — Як завжди.

— Дякую.

Аукціоніст подивився на дівчину з сумною симпатією.

— Хоча, звичайно, він не йде в жодне порівняння з нашою любою фламандською дошкою…

— Звісно, ні. За всієї поваги до Дуччо.

Обоє посміхнулися. Монтегріфо доторкнувся до бездоганно білих манжетів сорочки: ті мали виступати з-під рукавів темно-синього двобортного піджака точно на три сантиметри — саме настільки, щоб можна було похизуватися золотими запонками з власною монограмою. А ще на ньому були сірі, бездоганно відпрасовані брюки та лискучі — попри дощову погоду — чорні черевики.

— Є якісь новини про ван Гюйса? — поцікавилася дівчина.

На обличчі аукціоніста з’явився вираз елегійної печалі.

— На жаль, ні, — хоча на підлозі було повно остружків, клаптів паперу та фарбових плям, він елегантно струсив попіл у попільничку. — Однак ми підтримуємо зв’язок із поліцією… Родина Бельмонте передала мені всі повноваження, — тепер його обличчя виражало схвалення такої розважливості й водночас жаль з того приводу, що власники картини не зробили цього раніше. — А найпарадоксальніше в усьому цьому, Хуліє, те, що, якщо «Шахову партію» все ж відшукають, її ціна — внаслідок пов’язаних із нею сумних подій — неймовірно зросте.

— Щодо цього я не маю жодних сумнівів. Але ж ви самі сказали: якщо все ж відшукають.

— Бачу, ви налаштовані не надто оптимістично.

— Після всього, що сталося за останні дні, я не маю підстав для оптимізму.

— Я вас розумію. Проте покладаю надію на поліцію… Або на везіння. І якщо нам пощастить повернути картину й виставити її на аукціон, запевняю вас, це стане справжньою сенсацією, — він посміхнувся так, наче мав у кишені чарівний подарунок. — Ви читали «Мистецтво та старожитності»? Вони присвятили цій історії п’ять шпальт з кольоровими знімками. Нам весь час телефонують журналісти, які пишуть про мистецтво. А наступного тижня вийде репортаж у «Файненшл таймс»… Звичайно, деякі журналісти просять звести їх із вами.

— Я не хочу ніяких інтерв’ю.

— Шкода, якщо ви дозволите мені висловити свою думку. Від вашого престижу залежать ваші заробітки. А завдяки рекламі зростають професійні акції…

— Тільки не завдяки такій рекламі. Зрештою картину викрали з мого дому.

— Ми намагаємося не наголошувати на цій подробиці. Ви не відповідаєте за це, і поліцейський звіт не залишає щодо цього жодних сумнівів. Існують ознаки того, що друг вашої приятельки передав картину невідомому спільникові, й розслідування ведеться в цьому напрямку. Я певен, що вона знайдеться. Вивезти з країни таку знамениту картину, як фламандська дошка ван Гюйса, дуже непросто. В принципі.

— Рада, що ви такий впевнений. Я це називаю вміти програвати. По-моєму, це зветься мати спортивний характер. Я гадала, що крадіжка стала для вашої фірми прикрим потрясінням…

На обличчі Монтегріфо відбився біль. «Сумнів кривдить», — здавалося, промовляли його очі.

— І це чиста правда, — озвався він, дивлячись на Хулію так, наче дівчина несправедливо звинуватила його. — Щиро кажучи, мені довелося давати багато пояснень нашому головному офісові в Лондоні. Однак у цьому бізнесі ми змушені стикатися з такими проблемами… Хоча немає лиха без добра. Наша нью-йоркська філія виявила ще одну роботу ван Гюйса — «Лубенського міняйла».

— «Виявила» — мабуть, надто гучно сказано… Це відома картина, вона є в каталогах. І належить приватному колекціонерові.

— Бачу, ви добре поінформовані. Я хотів сказати, що ми ведемо переговори з її власником; він вочевидь вважає, що зараз слушний момент, щоб добре заробити на своїй картині. Цього разу мої нью-йоркські колеги випередили інших.

— У добрий час.

— Я подумав, що ми з вами могли б це відсвяткувати. — Монтегріфо глянув на свій «ролекс». — Зараз майже сьома, отже я запрошую вас повечеряти разом. Нам варто обговорити вашу майбутню співпрацю з «Клеймором»… Ми маємо одну розмальовану дерев’яну фігуру святого Михаїла, індо-португальська школа, сімнадцяте століття, і я хотів би, щоб ви глянули на неї.

— Щиро вам вдячна, але мені якось не до того. Смерть приятельки, викрадення картини… Сьогодні ввечері з мене буде нікудишня супутниця.

— Як хочете, — Монтегріфо так само посміхався, покірливо й поштиво вислухавши її відмову. — Якщо ви не проти, я зателефоную вам на початку наступного тижня… Як щодо понеділка?

— Гаразд, — Хулія простягнула руку, яку аукціоніст ніжно потиснув. — І дякую за візит.

— Бачити вас — для мене щораз справжня втіха, Хуліє. І в разі потреби… — він подивився на неї проникливим багатозначним поглядом, який дівчина так і не розшифрувала. — Я маю на увазі, будь-якої потреби, про що б не йшлося, не вагаючись, телефонуйте.

Він пішов, кинувши їй з порога останню сяйливу посмішку, і Хулія залишилася сама. Вона ще півгодини працювала над картиною Буонінсеньї, потім поскладала речі. Муньйос та Сесар наполягали, щоб вона кілька днів пожила не в себе, й антиквар знову запропонував оселитись у нього, однак Хулія відхилила цю пропозицію, обмежившись тим, що замінила замок. «Ну, ти й затята», — з прикрістю завважив Сесар, котрий раз по раз телефонував до дівчини, аби упевнитися, що з нею все гаразд. Що ж до Муньйоса, то Хулія знала (антиквар прохопився про це), що наступної після вбивства ночі вони обидва замість спати чатували про всяк випадок біля її будинку, потерпаючи від холоду й зігріваючись кавою з термоса та коньяком з фляги, що їх завбачливо прихопив Сесар. Закутавшись у пальта й шарфи, вони кілька годин поспіль простояли разом на своєму посту, і це зміцнило дивну дружбу, яка внаслідок відомих подій зблизила цих двох таких різних людей, бо обидва дбали про Хулію. Дізнавшись про це, дівчина заборонила їм чинити так надалі, пообіцявши натомість не відчиняти нікому двері й лягати спати, лише поклавши під подушку «дерінджер».

Складаючи речі до сумочки, вона побачила пістолет і кінчиками пальців доторкнулася до холодного хромованого металу. Минуло чотири дні після загибелі Менчу: за цей час не було ні нових карток, ні телефонних дзвінків. «Можливо, — подумала вона, сама не надто переконана в цьому, — весь той кошмар уже минувся». Дівчина накрила полотниною картину Буонінсеньї, повісила до шафи халат і вдягла плаща. Годинник на зап’ястку її лівої руки показував за чверть восьму.

Вона вже хотіла була вимкнути світло, але в цю мить задзеленчав телефон.

Хулія поклала слухавку й заклякла на місці, затамувавши подих і водночас стримуючи бажання тікати якнайдалі звідси. Наче крижаним вітром обдало її, морозець пробіг по спині, й вона здригнулася так сильно, що була змушена вчепитися руками в стіл, щоб бодай трохи оговтатися. Вона не могла відірвати переляканих очей від телефону. Голос, який вона щойно чула, був невпізнанний, якийсь безстатевий, схожий на голоси бентежних ляльок, що ними маніпулюють черевомовці. Верескливий голос, що вселяв сліпий жах, від якого мурашки бігали по тілу.

«Зала номер дванадцять, Хуліє…» А далі мовчанка й придушене дихання, можливо, через притиснутий до слухавки носовичок. І знову: «Зала номер дванадцять». І по паузі: «Брейгель-старший». А тоді короткий, сухий, зловісний смішок і клацання покладеної слухавки.

Хулія спробувала дати лад своїм хаотичним думкам, намагаючись не піддатися паніці. «Під час полювання, — сказав їй якось Сесар, — найпершими мисливець поціляє наполоханих качок…» Сесар. Вона зняла слухавку й набрала спершу номер крамниці, а потім будинку антиквара, однак їй ніхто не відповів. Так само безрезультатним був і дзвінок до Муньйоса; отже якийсь час — думка про те, скільки насправді це може тривати, жахнула дівчину, — їй доведеться розраховувати лише на власні сили.

Хулія витягла із сумки «дерінджер», поставила на звод курок. Принаймні озброєна, вона сама може стати такою ж небезпечною, як і будь-хто. І знову дівчина пригадала слова, які чула від Сесара ще в дитинстві. «У темряві — це був ще один його урок у відповідь на її розповідь про свої дитячі страхи — всі речі такі самі, що й при світлі; просто ми їх не бачимо».

З пістолетом у руці дівчина вийшла в коридор. О цій порі будинок музею вже спорожнів, лише нічні чергові обходили його, але Хулія не знала, де вони могли бути зараз. У кінці коридору сходи вели донизу: три прольоти, розташовані під прямим кутом один до одного, з просторими сходовими площадками. Лампочки охоронної сигналізації розсіювали густий морок, обертаючи його на синювату напівтемряву, в якій можна було прозирнути тьмяні картини на стінах, мармурову балюстраду сходів та бюсти римських патриціїв, що чатували у своїх нішах.

Хулія зняла туфлі й поклала їх до сумочки. Холод від підлоги проник крізь панчохи в її тіло; у кращому випадку ця нічна пригода могла скінчитися сильною застудою. Вона спускалась отак сходами, раз по раз зупиняючись, щоб обдивитися, нахилившись над перилами, однак не завважила нічого підозрілого. Нарешті вона опинилася на нижній площадці й мусила вирішити, що робити далі. Звідси, перетнувши кілька залів, що правили за реставраційні майстерні, дівчина могла дістатися до обладнаних сигналізацією дверей і, скориставшись своєю електронною карткою, вийти на вулицю неподалік од брами Мурільйо. Інший маршрут пролягав через вузький коридор і вів до інших дверей, які сполучалися із залами музею. Зазвичай вони були зачинені, однак на ключ їх замикали не раніше десятої, коли охоронці востаннє робили свій обхід.

Стоячи босоніж на сходах із пістолетом у руці і відчуваючи, як студеніють її ноги й шалено пульсує кров у венах, Хулія обдумувала обидва варіанти. «Я надто багато курю, — промайнула безглузда думка, коли вона приклала до серця руку, в якій стискала „дерінджер“. — Чимдуж тікати звідси чи дізнатися, що там зрештою відбувається — в залі номер дванадцять?» Другий варіант означав, що їй доведеться шість-сім хвилин блукати самій порожнім музеєм. Хіба що їй пощастить, і на своєму шляху вона зустріне охоронця, котрий чергує в цьому крилі: то був молодик, який, побачивши Хулію за роботою в майстерні, зазвичай частував її кавою з автомата й казав щось жартівливе про її гарні ніжки, запевняючи, що вони є найбільшою окрасою музею.

«Чорт забирай!» — подумки вигукнула вона після кількахвилинних роздумів. Вона, Хулія, вміла перемагати піратів. Якщо вбивця там, то це чудовий, можливо, єдиний шанс, зустрітися з ним сам-на-сам й уздріти його обличчя. Зрештою це ж він рухатиметься, а вона, обачна качка, спостерігатиме краєм ока, тримаючи в правиці п’ятсот грамів хромованого металу, перламутру та свинцю, що — приведені в дію з короткої відстані — здатні докорінно поміняти ролями учасників цього незвичного полювання.

Хулія була доброю мисливицею і, найголовніше, знала про це. В мороці її ніздрі розширилися, мовби винюхуючи, звідки чекати на небезпеку; вона зціпила зуби й прикликала на допомогу всю свою стримувану лють, яку живили спогади про Альваро та Менчу, всю свою рішучість бути не переляканою маріонеткою на шахівниці, а людиною, здатною при першій-ліпшій нагоді поквитатися оком за око й зубом за зуб. Хоч би хто це був, якщо він прагне зустрічі з нею, то матиме таку зустріч. У залі номер дванадцять чи в самісінькому пеклі. Бог — свідок, він матиме таку зустріч.

Вона дійшла до внутрішніх дверей: як і гадала дівчина, вони були незамкненими. Нічний черговий знаходився, либонь, десь далеко, бо тиша була абсолютною. Хулія проминула проліт, а заразом і страхітливі тіні мармурових статуй, що дивилися на неї порожніми застиглими очима. Потім пройшла через залу, де містилася середньовічна іконотека: тут у пітьмі її очі змогли розрізнити лише тьмяні полиски позолоти й золотої фольги, що становила тло деяких із експонованих творів. У самому кінці цієї довгої галереї, ліворуч, дівчина завважила невеличкі сходи, що вели до приміщень з роботами старих фламандських майстрів, у тому числі й до зали номер дванадцять.

На якусь мить вона зупинилася на першій сходинці й сторожко обдивилася довкруг. Стеля тут була нижчою й лампочки охоронної сигналізації давали змогу краще розгледіти деталі інтер’єра. В голубуватій напівтемряві можна було розрізнити світлотіні на картинах. Дівчина побачила майже невпізнанне в мороці «Зняття з хреста» ван дер Вайдена: нереальна сутінь надавала картині зловісно величного вигляду, виокремлюючи лише найбільш світлі місця — фігуру Христа, лице знепритомнілої матері, її руку поряд із безживною рукою сина.

Тут не було нікого, крім персонажів картини, більшість яких, огорнута темрявою, здавалося, спали глибоким сном. Не довіряючи цьому видимому спокою, вражена присутністю стількох образів, створених руками померлих сотні років тому людей, образів, які мовби стежили за нею зі своїх старовинних рам, Хулія дійшла до порогу зали номер дванадцять. У горлі в неї пересохло, але вона марно спробувала проковтнути слину; тоді ще раз озирнулася, однак не завважила нічого підозрілого й глибоко — так що аж щелепи звело — зітхнула, перш ніж увійти до зали так, як бачила це в кіно: з пальцем на курку, тримаючи пістолет обома руками й цілячись у темряву.

Тут теж нікого не було, і Хулія відчула безмежну п’янку полегкість. Першим, що вона побачила в мороці, був геніальний кошмар — «Садутіх», який займав більшу частину стіни. Хулія обперлася об протилежну стіну і своїм диханням затуманила скло, що прикривало «Автопортрет» Дюрера. Тильним боком долоні вона витерла піт з чола й наблизилася до третьої, дальньої стіни. Поки дівчина йшла, її очам відкривалися спершу обриси, а тоді найбільш світлі тони картини Брейгеля. Цей твір, який вона також упізнала, хоча напівморок приховував більшість його деталей, завжди якось особливо зачаровував Хулію. Трагічні нотки, якими дихав кожний мазок, експресивність незліченних фігур, наче підхоплених смертельним і неминучим подихом, численні сцени, що зливалися в моторошній перспективі, багато років тривожили її уяву. Тьмяне голубувате світло, що проникало зі стелі, вихоплювало юрмище скелетів, які постали з-під землі й рухалися, наче спустошливий вітер помсти; далекі пожежі, що висвічували чорні руїни на обрії; танталові колеса, що рухалися на своїх жердинах; скелет, який здійняв меча, готовий опустити його на закляклого навколішках злочинця із зав’язаними очима, який шепотів молитву… А на передньому плані — монарх, захоплений зненацька під час бенкету; коханці, які не відають, що надійшла остання година; усміхнений кістяк, котрий б’є у литаври Страшного суду; пойнятий жахом лицар, який, однак, зберіг досить мужності, щоб востаннє явити хоробрість та непокору й видобути з піхов меча, готовий дорого продати своє життя в кінцевій безнадійній битві…

Картка була там, у нижній частині картини, між полотном та рамою. Над самісінькою позолоченою табличкою, на якій Хулія радше вгадала, ніж прочитала два слови, що складали назву картини; «Тріумф смерті».

Коли Хулія вийшла на вулицю, дощ лив, мов із цебра. Світло ліхтарів доби королеви Ізабелли вихоплювало з темряви суцільні потоки води, що линули згори й розбивалися об бруківку. Калюжі вибухали безліччю розбризканих крапель, розбиваючи на скалки віддзеркалення міста в безладній грі світла та тіней.

Хулія підвела голову, і струмені дощу вільно потекли по її волоссю та щоках. Холод зводив вилиці та губи, мокре волосся прилипло до лиця. Вона застебнула комір плаща, крокуючи поміж кущів та кам’яних лав і не звертаючи уваги на дощ і на те, що її туфлі повні води. Образи Брейгеля досі стояли перед нею, закарбовані в сітківці її очей, засліплюваних фарами автівок, що мчали бруківкою, протинаючи золотими конусами дощ, висвітлюючи раз по раз силует дівчини, який довгими хисткими тінями відбивався на вкритому водою тротуарі. Жахлива середньовічна трагедія вирувала перед її очима, серед огнів, що мигтіли довкола, і в ній, в усіх цих чоловіках та жінках, які гинули під лавою прагнучих помсти скелетів, що їх вивергала земля, Хулія безпомильно впізнавала персонажів іншої картини: Роже Араського, Фердинанда Алтенгоффена, Беатрісу Бургундську… І навіть, на другому плані, Пітера ван Гюйса з покірливо похиленою головою. Усе переплуталося в цій жахливій фінальній сцені, де зійшлися — незалежно від того, яка цифра випала їм, коли гральні кості були востаннє кинуті на зелене сукно Землі, — краса та потворність, любов і ненависть, добро та зло, мужність і безпорадність. І себе впізнала Хулія у люстрі, що з безжальною точністю відбивало, наче на фотографії, розкриття Сьомої печатки Апокаліпсису. Це вона була дівчиною, котра, сидячи спиною до дійства, поринула у свої мрії, зачарована мелодією, що її награвав на лютні усміхнений кістяк. На цьому похмурому краєвиді вже не залишалося місця для піратів та прихованих скарбів; юрби скелетів кудись тягли Венді, яка відчайдушно їм опиралася, Попелюшка та Білосніжка з широко розплющеними від жаху очима вбирали запах сірки, а олов’яний солдатик, чи то святий Георгій, котрий забув про свого змія, чи то Роже Араський, який наполовину видобув із піхов меча, вже нічим не могли їм зарадити. Хіба що, аби зберегти власну честь, завдати кілька марних ударів порожнечі, а тоді, як і всі інші, сплести свої руки з безтілесними кістлявими руками Смерті, що підхопила їх у моторошному танці.

Промені фар якоїсь автівки висвітлили телефонну будку. Хулія, немов у напівсні, зайшла всередину, відшукала в сумочці кілька монет. Вона автоматично набрала номери Сесара та Муньйоса, але ніхто не відповідав, а з мокрого волосся вода стікала в слухавку. Дівчина повісила її, притулилася головою до скла будки й, діставши вологу сигарету, сунула її в рот, стиснувши затерплими, нечутливими через холод губами. Вона курила, огорнута хмарою диму, із заплющеними очима, аж поки її пальці обпекло жаром, і тоді дівчина кинула недопалок. Дощ монотонно дріботів по алюмінієвому даху будки, але й тут Хулія не почувалася в безпеці. Йшлося лише — вона зрозуміла це з відчайдушним відчуттям безмежної втоми — про непевний перепочинок, який не рятував її ні від холоду, ні від довколишніх світлотіней.

Хулія не знала, скільки часу простояла так у будці. Але якоїсь миті вона знову кинула в щілину монети й набрала номер — цього разу Муньйоса. Почувши голос шахіста, дівчина поволі почала оговтуватися, начеб повертаючись — і так воно було насправді — з далеких мандрів. Поступово заспокоюючись, в міру того, як вона про це розповідала, Хулія повідомила шахістові все, що сталося. Муньйос запитав про зміст картки, й Хулія відповіла С: n, слон бере пішака. На іншому кінці дроту запала мовчанка, потім Муньйос якимось дивним тоном, якого дівчина ніколи доти від нього не чула, запитав, де вона знаходиться. Почувши відповідь, шахіст попросив її залишатися там і пообіцяв приїхати якнайшвидше.

Через п’ятнадцять хвилин біля телефонної будки зупинилося таксі, і Муньйос, прочинивши дверцята, запросив дівчину до машини. Хулія побігла під дощем і за мить сховалася від нього в салоні. Таксі рушило з місця, і шахіст зняв з неї промоклий до рубця плащ та накинув на плечі свій.

— Що відбувається? — тремтячи від холоду, запитала дівчина.

— Дуже скоро ви про це дізнаєтеся.

— Що означає: слон бере пішака?

Відблиски вуличних огнів раз по раз освітлювали похмуре обличчя шахіста.

— Це означає, — відказав він, — що чорний ферзь наміряється з’їсти ще одну фігуру.

Хулія ошелешено змигнула. Тоді взяла руку Муньйоса в свої крижані долоні й стривожено глянула на нього.

— Треба повідомити Сесара.

— Ми ще маємо час, — озвався шахіст.

— Куди ми їдемо?

— Туди, де жаби літають.

Злива не вщухла й тоді, коли таксі загальмувало біля шахового клубу. Муньйос прочинив дверцята, не випускаючи руки Хулії зі своєї.

— Ходімо, — мовив він.

Дівчина покірливо йшла за ним. Вони піднялися сходами й опинилися у вестибюлі. В залі за столами ще сиділи кілька шахістів, однак директора Сіфуентеса ніде не було видно. Муньйос повів Хулію одразу до бібліотеки. Там, серед нагород та дипломів, на засклених полицях стояли сотні дві книжок. Шахіст відпустив руку Хулії й, відсунувши скло на одній з полиць, дістав грубий том у тканій палітурці. На корінці тьмяні через дотики людських рук і плин часу позолочені літери складали напис, який Хулія з подивом прочитала:

Шаховий тижневик. Четвертий квартал.

Рік було написано нерозбірливо.

Муньйос поклав том на стіл і перегорнув кілька пожовклих, надрукованих на поганому папері сторінок.

Шахові задачі, аналіз партій, інформація про турніри, давні фотографії усміхнених переможців у білих сорочках, краватках, костюмах, із зачісками за модою тих років. Аж ось він відкрив розворот із великою кількістю знімків.

— Подивіться уважно, — мовив Муньйос.

Дівчина схилилася над фотографіями. Вони були поганої якості, і на всіх перед апаратом позували групи шахістів. Деякі з них тримали кубки чи дипломи. Заголовок сповіщав: «Другий національний турнір на кубок Хосе Рауля Капабланки». Хулія спантеличено глянула на Муньйоса.

— Я не розумію, — пробурмотіла вона.

Шахіст вказав пальцем на одну з фотографій. На ній була зображена група юнаків, двоє з яких тримали невеликі кубки. Інші четверо урочисто дивилися в об’єктив. Під фотографією містився напис: «Фіналісти в юнацькій категорії».

— Ви когось впізнаєте? — запитав Муньйос.

Хулія вдивлялася в обличчя, одне за одним. І лише лице юнака, котрий стояв крайнім праворуч, видалося їй нібито знайомим. Це був хлопець п'ятнадцяти-шістнадцяти років, із зачесаним назад волоссям, у піджаку та краватці, з жалобною пов’язкою на лівому рукаві. Він дивився в об’єктив спокійними розумними очима, в яких Хулія, здавалося, завважила виклик. І тоді вона впізнала його. Її рука тремтіла, коли вона вказала на нього пальцем, а підвівши погляд на шахіста, побачила, що той ствердно хитає головою.

— Так, — мовив Муньйос. — Це і є гравець-невидимка.