Фламандська дошка

VI. ПРО ШАХІВНИЦІ ТА ДЗЕРКАЛА

Коли вона повернулася до припаркованої біля тротуару автівки, Менчу вже сиділа за кермом, тож Хулія прочинила дверцята невеличкого «фіата» й гепнулася на сидіння.

— Що вони сказали? — поцікавилася галерейниця.

Хулія відповіла не одразу, вона мала багато що обміркувати. Задивившись на машини, які рухалися вулицею вниз, дістала з сумочки сигарету, сунула її до рота і натиснула на автоматичну запальничку.

— Учора до них завітали двоє поліцейських, — озвалася вона нарешті. — Розпитували про те саме, що і я, — щойно запальничка клацнула, дівчина піднесла її до кінчика сигарети. — Адміністратор запевняє, що конверт принесли тоді ж таки у четвер, близько першої години дня.

Менчу сиділа, вчепившись руками в кермо, на її блідих пальцях мінилися кольорами персні.

— А хто приніс?

Хулія повільно випустила струмінь диму.

— Адміністратор твердить, нібито це була якась жінка.

— Жінка?

— Він так сказав.

— Яка жінка?

— Середнього віку добре вбрана білявка. Вона була в плащі та темних окулярах, — Хулія обернулася до приятельки. — Це могла б бути й ти.

— Кепський жарт.

— Авжеж. І справді кепський. — Хулія глибоко зітхнула. — Але така портретна характеристика може стосуватися будь-кого. Вона не залишила ні імені, ні адреси, тільки координати Альваро як відправника. Попросила якнайшвидше передати пакет і пішла. От і все.

Вони виїхали в район бульварів. Збиралося на дощ, і перші крапельки вже ряхтіли на вітровому склі. Менчу гучно перемкнула швидкість і стурбовано зморщила ніс.

— Слухай, Агата Крісті зробила б із цього детективний роман.

Хулія сумно посміхнулася.

— Так, але зі справжнім небіжчиком, — вона піднесла сигарету до рота, а сама в цю мить уявила голого мокрого Альваро. «Якщо існує щось гірше за смерть, — подумала дівчина, — то це отака безглузда смерть, коли люди приходять і роздивляються тебе, мертвого. Бідолашний».

— Бідолашний, — повторила вона вголос.

Вони зупинилися перед переходом. Менчу, відірвавши погляд від світлофора, занепокоєно глянула на приятельку. Сказала, її турбує, що Хулія вскочила в таку халепу. Мовляв, вона сама — щоб не ходити далеко за прикладом — почувається такою збентеженою, що всупереч власним неухильним правилам оселила у своєму домі Макса, поки все з’ясується. І Хулія повинна наслідувати її приклад.

— Забрати Макса до себе?.. Ні, дякую. Краще вже я потерпатиму сама.

— Облиш свої штучки, голубонько. Не мели дурниць. — Світлофор загорівся зеленим світлом, і Менчу натиснула на газ. — Ти чудово знаєш, що я мала на увазі не його… До того ж, він такий чарівний.

— Еге ж, чарівний, от тільки смокче твою кров.

— І не лише кров.

— Будь ласка, не треба непристойностей.

— Ти ба, яка праведна черниця Хулія.

— Мала б за честь.

— Знаєш, хоч би який був Макс, але він такий красень, що, дивлячись на нього, я щораз роблюся мов не своя. Наче Батерфляй із отим капітаном, кахи-кахи… Чи то була Травіата зі своїм Дюфолем? — Вона лайнула якогось пішохода, котрий раптом вигулькнув перед «фіатом», і обурено сигналячи — пропхала автівку у невеличку щілину, що утворилася між таксі та огорнутим хмарою вихлопних газів автобусом. — Утім, якщо говорити серйозно, гадаю, це нерозважливо, що ти й далі живеш сама… А раптом убивця насправді існує і тепер надумає напасти на тебе?

Хулія роздратовано стенула плечима.

— І що, по-твоєму, я маю робити?

— Не знаю. Переїхати до когось. Якщо хочеш, я можу піти на жертву: вижену Макса, і ти житимеш у мене.

— А картина?

— Прихопиш її з собою і працюватимеш у мене. Я накуплю консервів, кока-коли, алкоголю та касет з порнофільмами, і ми житимемо в облозі, наче у Форті Апаче, поки не спекаємося цієї картини. Між іншим, май на увазі дві речі. По-перше, я домовилася про збільшення страхової суми, про всяк випадок…

— Який такий випадок? Ван Гюйс у мене вдома, за сімома замками. Не забувай, я віддала купу грошей за охоронну сигналізацію. У мене тепер не дім, а Національний банк, тільки скромніший.

— Усяко буває… — Дощ посилився, і Менчу ввімкнула «двірники». — А по-друге, не прохопися про все це ані словом донові Мануелю.

— Чому?

— Ти що, дурненька?! Цього тільки й бракує його паскудній племінниці Лолі, щоб зіпсувати мені справу.

— Поки що ніхто не пов’язує смерть Альваро з картиною.

— Твої слова та Богові б у вуха! Проте поліцейські такі безцеремонні, що, можливо, вже зв’язалися з моїм клієнтом… Або з цією пройдисвіткою Лолою… У кожному разі все так ускладнилося, що я готова перекласти цю проблему на «Клеймор», одержати свої комісійні, і крапка.

Крізь мокре скло все довкола здавалося сірим та невиразним, утворюючи біля автівки якийсь химерний краєвид. Хулія подивилася на приятельку.

— До речі, сьогодні я вечеряю з Монтегріфо.

— Що ти кажеш?

— Те, що чуєш. Йому дуже кортить поговорити зі мною про справи.

— Про справи?.. А ще пограти в кота-мишки.

— Я зателефоную і все тобі розповім.

— Я не стулю очей, поки ти цього не зробиш. Бо цей тип також щось відчув. І нехай я залишуся незайманою протягом моїх трьох наступних перевтілень, коли це не так.

— Невже ти не можеш обійтися без непристойностей — я ж тебе просила.

— А я прошу тебе не зраджувати мене, голубонько. Не забувай, я твоя подруга. Найближча подруга.

— Отож вір мені й не жени так.

— Слухай, я заколю тебе кинджалом. Як Кармен у Меріме.

— Гаразд. Але ти проскочила світлофор на червоне. А оскільки машина моя, то й штрафи потім доводиться платити мені.

Хулія глянула у дзеркальце водія і завважила іншу автівку — синій «форд» із затемненим склом, — який також проскочив за ними на червоне світло і за мить зник, повернувши праворуч. їй здалося, нібито цю машину вона вже бачила, коли вийшла з кур’єрської агенції, — та стояла біля тротуару на протилежному боці вулиці. Втім через інтенсивний рух і дощ дізнатися це напевне було неможливо.

Пако Монтегріфо був із тих типів, які чорні шкарпетки залишають шоферам та офіціантам, а самі змалку носять темно-сині. Пошитий у кравця костюм аукціоніста сидів бездоганно і також був темного кольору, тільки сірого, із охайно розстебнутими нижніми ґудзиками на обох рукавах, наче його власник зійшов зі сторінок якогось журналу високої чоловічої моди. Сорочка з віндзорським комірцем, шовкова краватка та хусточка, що скромно визирала з нагрудної кишені, робили бездоганним вигляд аукціоніста, котрий підвівся з одного із крісел, що стояли у вестибюлі, й зробив кілька кроків назустріч Хулії.

— Святий Боже, — мовив він, потискаючи її руку й випромінюючи сліпучо-білу посмішку, що приємно контрастувала з його засмаглою шкірою. — Ви така чарівна.

Цей вступ означив першу частину їхньої зустрічі. Він відверто вихваляв чорну оксамитову сукню Хулії, яка щільно облягала її стан; потім вони вмостилися за зарезервованим столиком біля широкого вікна, за яким можна було спостерігати вечірню панораму королівського палацу. Починаючи з цієї миті, Монтегріфо обдарував Хулію безліччю хоч і не зухвалих, але проймаючих поглядів та спокусливих посмішок. Після аперитиву, поки офіціант розставляв закуски, директор «Клеймора» перейшов до коротких запитань, що вимагали розважливих відповідей, які він вислуховував, спершись підборіддям на сплетені пальці рук та з напіврозкритим ротом, підкреслюючи таким чином свій інтерес, що не могло не тішити співрозмовницю, і водночас скориставшись нагодою продемонструвати білість своїх зубів, у яких відбивалося полум’я свічок.

Єдиним натяком на ван Гюйса до того, як їм подали десерт, можна було вважати те, що Монтегріфо, ретельно добираючи вино до риби, замовив біле бургундське. «На честь мистецтва», — дещо по-змовницьки проказав він, не забувши при цьому виголосити короткий спіч про французькі вина.

— Це питання, — пояснював він, поки офіціанти продовжували обставляти стіл, — з віком переживає цікаву еволюцію… Спочатку ти палкий прихильник бургундського — червоного чи білого: воно — твій кращий друг, поки тобі не виповнилося тридцяти п’яти років… Однак потім, не зраджуючи бургундське, треба переходити на бордоське вино для дорослих, серйозне та злагідне. Лише після сорока років людина готова заплатити цілий статок за ящик «Петрю» чи «Шато д’Ікем».

Монтегріфо покуштував вино й схвально звів брови, і Хулія належно оцінила цей спектакль, готова якнайприродніше підтримати його гру. Вона навіть дістала задоволення від вечері та банальної розмови і подумки вирішила, що за інших обставин аукціоніст з його поважною манерою говорити, засмаглими руками та тонким ароматом парфумів, добре вичиненої шкіри й дорогого тютюну міг би бути приємним супутником. Навіть незважаючи на його звичку погладжувати вказівним пальцем праву брову та час від часу потайки дивитися на своє віддзеркалення в шибці.

Вони продовжували розмовляти про все, що завгодно, крім картини, навіть після того, як вона доїла свою порцію лососини по-королівськи, а він за допомогою однієї лише срібної виделки покінчив із морським окунем а-ля Сабатіні.

— Справжній кабальєро ніколи не користується ножем для риби, — пояснив Монтегріфо й посміхнувся, позбавивши свій коментар пафосу.

— А як ви відділяєте кістки? — поцікавилася Хулія.

Аукціоніст незворушно витримав її погляд.

— Я ніколи не ходжу до ресторанів, де рибу подають з кістками.

Коли їм принесли десерт і перед Монтегріфо вже стояла філіжанка міцної чорної кави — той замовив собі таку саму, що й Хулія, — він дістав срібний портсигар та обережно витягнув з нього англійську сигарету. Тоді кинув на Хулію погляд, який мав виражати найщирішу прихильність до дівчини, й нахилився до неї.

— Я хочу, щоб ви працювали на мене, — мовив він стиха, мовби побоюючись, що хтось у королівському палаці може його почути.

Хулія взяла сигарету без фільтра й зазирнула в карі очі аукціоніста, котрий поквапився піднести їй вогонь.

— Чому? — коротко спитала вона: в її голосі вчувалася та сама байдужість, наче йшлося про когось іншого.

— Є кілька причин, — Монтегріфо поклав золоту запальничку на портсигар і підштовхував її пальцем, аж поки та не зайняла своє місце в самісінькому його центрі. — Головне, я отримав про вас якнайкращі відгуки.

— Приємно це чути.

— Я кажу серйозно. Як ви самі здогадуєтеся, я наводив довідки. Мені відомо про вашу роботу для музею Прадо та приватних галерей… Ви й досі працюєте в музеї?

— Так. Тричі на тиждень. Зараз я займаюся однією придбаною нещодавно роботою Дуччо ді Буонінсеньї.

— Я чув про цю картину. Таку роботу довірять не кожному. Мені відомо, що ви одержуєте важливі замовлення.

— Іноді.

— Навіть ми в «Клейморі» мали честь виставляти на аукціон деякі відреставровані вами твори. Приміром, Мадрасо з колекції Очоа… Ваша праця дозволила нам на третину збільшити первісну ціну. А минулої весни у нас виставлялася ще одна ваша робота, здається, це був «Концерт» Лопеса де Аяли?

— Ні, «Жінка за піаніно» Рохеліо Егускіси.

— Авжеж, ви маєте рацію, перепрошую. Звичайно, «Жінка за піаніно». Вона зберігалася у вологому приміщенні, і ви чудово виконали свою роботу. — Аукціоніст посміхнувся, бо їхні руки ледь не торкнулися одна одної, коли кожен із них потягнувся до попільнички, щоб струсити попіл. — І вас це задовольняє? Я маю на увазі таку нестабільну роботу. — Він знову широко посміхнувся, виставивши напоказ сліпучо-білі зуби. — Роботу вільного художника.

— Я не нарікаю, — Хулія, примруживши очі, роздивлялася крізь дим свого співрозмовника. — Друзі дбають про мене, знаходять замовлення. До того ж за своєю натурою я людина незалежна.

Монтегріфо пильно поглядав на неї.

— В усьому?

— В усьому.

— Отже, ви молода і щаслива.

— Можливо. Але й працюю я багато.

— «Клеймор» має чимало справ, які потребують такого фахівця, як ви… Що ви на це скажете?

— Скажу, що не вважаю розмову на цю тему недоречною.

— Чудово. Ми 6 могли обговорити її більш офіційно за кілька днів.

— Як вам завгодно, — Хулія вперлася поглядом у Монтегріфо. Вона вже не могла стримувати далі глузливу посмішку, яка з’явилася на її губах. — Що ж, тепер ви вже можете перейти до ван Гюйса.

— Перепрошую…

Дівчина загасила сигарету в попільничці й, спершись підборіддям на сплетені пальці рук, трохи нахилилася до аукціоніста.

— До ван Гюйса, — майже по складах повторила вона. — Якщо тільки ви не хочете покласти свою руку на мою й заявити, що я найвродливіша з-поміж усіх дівчат, які траплялися вам у житті, або зробити якесь інше чарівне зізнання на кшталт цього.

За якусь частку секунди Монтегріфо знову посміхався, виявивши чудову витримку.

— Я охоче б це зробив, але ніколи не говорю про таке, поки не доп’ю кави. Що аж ніяк не означає, нібито я про це не думаю, — наголосив він. — Це питання тактики.

— У такому разі поговоримо про ван Гюйса.

— Поговоримо. — Аукціоніст пильно подивився на неї, і Хулія завважила, що — попри посмішку на губах — його карі очі не посміхалися, а дивилися з напруженою насторогою. — До мене дійшли деякі чутки, самі знаєте… Обмежений світ людей нашої професії такий схожий на подвір’я, де стільки сусідок-плетух… адже всі ми знаємо одне одного. — Він зітхнув, і у цьому зітханні вчувався докір на адресу щойно згаданого ним світу. — Здається, ви виявили щось у цій картині. І, як мені казали, це значно підвищує її вартість.

Хулія зобразила на своєму обличчі байдужість, як зазвичай роблять гравці в покер, хоча й розуміла заздалегідь, що цього замало, щоб ошукати Монтегріфо.

— Хто вам бовкнув таку дурницю?

— Пташка наспівала. — Аукціоніст замислено погладив пальцем праву брову. — Утім, це байдуже. Важливо те, що ваша приятелька, сеньйорита Роч, здається, наміряється мене шантажувати.

— Не знаю, що ви маєте на увазі.

— Я певен щодо цього. — Монтегріфо продовжував посміхатися. — Ваша приятелька хоче зменшити комісійні «Клеймора» і в такий спосіб збільшити власні… — Він байдуже махнув рукою. — Зрештою законом це не заборонено, адже між нами існує лише усна домовленість; вона може розірвати її і спробувати знайти того, хто заплатить їй більші комісійні.

— Рада, що ви виявилися таким тямким.

— Як бачите. Однак це не заважає мені водночас дбати про інтереси моєї фірми…

— Я так і знала.

— Не приховуватиму від вас; я розшукав цього вже немолодого сеньйора, власника ван Гюйса. Точніше кажучи, я вийшов на його племінників. Не приховуватиму і того, що вчинив я так задля того, щоб ця родина відмовилася від посередництва вашої приятельки і залагодила справу безпосередньо зі мною… Ви розумієте?

— Авжеж. Ви вирішили вивести Менчу з гри.

— Це можна називати по-різному. Гадаю, можна й так. — Його побронзовіле чоло спохмурніло, а на обличчі з’явився вираз болю, наче в людини, яку в чомусь безпідставно звинуватили. — Кепсько те, що ваша приятелька, як жінка передбачлива, змусила власника картини підписати один документ. І цей документ зводить нанівець будь-які мої дії… Що ви на це скажете?

— Скажу, що поділяю ваші почуття. І бажаю, щоб наступного разу вам більше поталанило.

— Дякую, — Монтегріфо запалив нову сигарету. — Втім, гадаю, ще не все втрачено. Ви близька подруга сеньйорити Роч. Можливо, ви б могли схилити її дійти дружньої згоди. Якщо ми працюватимемо разом, то зможемо отримати від картини такі прибутки, що всі зароблять на цьому купу грошей — і ви, і ваша приятелька, і «Клеймор», і я. Що ви на це скажете?

— Цілком можливо. Але чому ви розповідаєте все мені замість поговорити з Менчу?.. Ви б заощадили на одній вечері.

Монтегріфо зобразив на обличчі вираз щирого суму.

— Ви мені подобаєтеся, і не лише як реставратор. Якщо чесно, дуже подобаєтеся. Ви здаєтеся мені розважливою жінкою, до того ж дуже привабливою… Я більше сподіваюся на ваше посередництво, ніж на розмову з вашою приятелькою — особою, як на мене, перепрошую, дещо легковажною.

— Отже, — підсумувала Хулія, — ви очікуєте, що я зможу її вмовити.

— Це було б… — аукціоніст якусь мить вагався, старанно добираючи потрібне слово. — Це було б чудово.

— А що від цього виграю я?

— Звичайно, прихильність моєї фірми. І нині, і на майбутнє. Що ж до винагороди — завважте, я не запитую вас, на яку суму ви розраховували, взявшись за роботу над ван Гюйсом, — можу гарантувати вам удвічі більше. Певна річ, це слід розглядати як аванс, який ви отримаєте окрім двох відсотків од кінцевої ціни «Шахової партії» на аукціоні. Поза тим я готовий запропонувати вам контракт на посаду керівника відділу реставрації мадридської філії «Клеймора»… Що ви на це скажете?

— Звучить вельми спокусливо. Ви й справді сподіваєтеся добре заробити на цій картині?

— Вже є зацікавлені покупці в Лондоні та Нью-Йорку. Якщо зробити гарну рекламу, це може виявитися найграндіознішою подією у світі мистецтва відтоді, як «Крісті» виставив на аукціон саркофаг Тутанхамона… Як ви розумієте, за таких обставин претензії вашої приятельки на однаковий з нами гонорар є надмірними. Вона лише знайшла реставратора та запропонувала нам картину. Решту робимо ми.

Хулія розмірковувала над його словами, проте ніяк не виявляла своїх почуттів; надто вже все змінилося за ці кілька днів, аби тепер щось могло її вразити. Потім вона подивилася на праву руку Монтегріфо, що лежала на скатертині зовсім близько від її руки, і спробувала порахувати, на скільки сантиметрів та посунулася вперед за останні п’ять хвилин. «Цілком достатньо, щоб поставити кінцеву крапку», — вирішила дівчина.

— Я спробую, — пообіцяла вона, беручи свою сумочку. — Але гарантувати нічого не можу.

Монтегріфо погладив пальцем брову.

— Спробуйте, — його оксамитові вологі очі з ніжністю дивилися на неї. — Спробуйте заради всіх нас, я певен, це у вас вийде.

У його голосі не було й натяку на погрозу. Лише благання — таке дружнє та безневинне, що скидалося на щире. Потім аукціоніст підніс руку Хулії і поцілував — дуже обережно, ледь торкнувшись губами.

— Не пам’ятаю, чи я вже це вам казав, — мовив він стиха, — ви надзвичайно вродлива жінка…

Вона попросила висадити її поблизу «Стефанса» і далі пішла пішки. Після дванадцятої двері закладу відчинялися для вузького кола клієнтів, обмеженого високими цінами та суворими правилами, що виключали присутність тут небажаних осіб. Це було місце зустрічі усього Мадрида, тобто всіх так чи інак причетних до мистецтва людей: від агентів іноземних фірм, котрі приїздили, сподіваючись придбати тут виставлені на аукціон ікони чи приватні колекції, і до численних галерейників, дослідників, імпресаріо, журналістів, які спеціалізувалися на мистецтві, та відомих художників.

Вона залишила пальто в гардеробі і, привітавшись із кількома знайомими, попрямувала проходом до дивана в глибині зали, де зазвичай сидів Сесар. Антиквар і справді вмостився там — нога на ногу, в руці келих, — ведучи неквапну бесіду тет-а-тет із якимось дуже вродливим білявим хлопцем. Хулія чудово знала, з якою глибокою зневагою ставиться Сесар до закладів, куди зазвичай вчащають гомосексуалісти. Для нього було питанням доброго смаку уникати замкненої, ексгібіціоністської та незрідка агресивної атмосфери цих місць, де — як він сам казав, насмішкувато кривлячи губи, — «дуже важко, люба, не уподібнюватися у власних очах до старої королеви, котра велично походжає по курнику». Сесар був мисливцем-одинаком (дивацтво, що доходило в нього до елегантності), який чудово почувався у світі гетеросексуалів, де він цілком природно підтримував дружні стосунки і здобував свої перемоги: його підопічними були юні таланти, котрих він спрямовував на пізнання їхньої справжньої чутливості, принцесо, яку ці хлопчики, ці янголята не завжди здатні усвідомити a priori. Сесарові подобалося виступати перед своїми чарівними знайдами в ролі Мецената й Сократа водночас. Потім, після відповідних медових місяців, проведених у Венеції, Марракеші чи Каїрі, кожна з цих історій еволюціонувала власним осібним шляхом. Уже доволі довге й напружене життя Сесара (Хулія чудово це знала) було ланцюгом захоплень, розчарувань, зрад, але й прикладів вірності, про які він у хвилини відвертості розповідав їй з дивовижною делікатністю, так само дещо відчужено і тим самим іронічним тоном, за яким старий антиквар зазвичай сором’язливо приховував свої найінтимніші почуття.

Він здалеку посміхнувся їй. «Моя улюблениця», — нечутно проказали його губи, коли, поставивши келих на столик, Сесар підвівся, простягаючи до неї руки.

— Як вечеря, принцесо?.. Мабуть, це було жахливо, адже «Сабатіні» вже не той, яким був колись… — Він скривив губи, а в його блакитних очах спалахнули злостиві вогники. — Усі ці вискочні — чиновники та банкіри зі своїми кредитками та ресторанними рахунками, які сплачує фірма, — зрештою занапастять геть усе… До речі, ти знайома з Серхіо?

Хулія була знайома з Серхіо і завжди, спілкуючись із приятелями Сесара, помічала, як вони бентежаться в її присутності, не розуміючи справжньої природи стосунків, що пов’язували антиквара з цією вродливою спокійною дівчиною. З першого ж погляду вона упевнилася, що принаймні сьогодні із Серхіо ускладнень не буде. Юнак видався їй чутливим, розумним і не ревнивим; до того ж вони вже бачилися раніше. Через присутність Хулії він лише ніяковів.

— Монтегріфо спробував зробити мені одну пропозицію.

— Дуже люб’язно з його боку, — Сесар, здавалося, з усією серйозністю поставився до цієї ситуації і, поки вони всі разом сідали за столик, докинув: — Але дозволь запитати тебе, як казав старий Цицерон, qui bono[14]… Кому це вигідно?

— Звісно, йому. Правду кажучи, він хотів мене підкупити.

— Молодець Монтегріфо. І ти йому це дозволила? — Кінчиками пальців антиквар доторкнувся до губ Хулії. — Ні, люба, не відповідай одразу, дай мені трохи насолодитися цією чарівною непевністю… Сподіваюсь, пропозиція була принаймні розважливою?

— Непоганою. Здається, роблячи її, він подбав і про себе.

Сесар очікувально-глузливо облизнув губи.

— Це схоже на нього: спробувати одним пострілом поцілити двох пташок… Він завжди був надзвичайно практичною людиною. — Антиквар напівобернувся до свого білявого компаньйона, мовби радячи тому берегти вуха від деяких прикрощів повсякденного життя. Тоді хитро глянув на Хулію, ледь не тремтячи в передчутті очікуваної втіхи. — І що ти йому відповіла?

— Що я все обміркую.

— Ти просто богиня. Ніколи не слід спалювати кораблі… Чуєш, любий Серхіо? Ніколи.

Юнак скоса глянув на Хулію, а тоді знову занурив ніс у коктейль із шампанським. Хулія — і в тому не було жодного збочення — уявила, як він стоїть голий у напівтемряві спальні антиквара, гарний і безмовний, наче мармурова статуя, із пасмом білявого волосся на чолі, випнувши те, що Сесар, запозичивши цей евфемізм, здається, у Кокто, називав золотим жезлом або якось так, готовий угамувати його в antrum amoris[15] свого літнього візаві, а можливо, навпаки, літній візаві заволодів печерою юного ефеба. Хоч якими близькими були вони із Сесаром, Хулія ніколи не розпитувала того про такі подробиці, а проте іноді її мучила трохи нездорова цікавість. Вона скоса глянула на такого чепурного та елегантного Сесара — в білій сорочці, із синьою в червону цяточку шовковою шийною хусткою, з трохи закучерявленим за вухами та на потилиці волоссям — і вже вкотре запитала себе: в чому полягає особливий шарм цього чоловіка, який — попри те, що йому вже за п’ятдесят — усе ще зваблює таких-от молодиків, як Серхіо? «Певна річ, — сказала вона собі, — в іронічному блиску блакитних очей, в елегантності жестів, відточених із покоління в покоління добрим вихованням, у тій неквапній прихованій мудрості, що ніколи не лежала на поверхні, хоча давалася взнаки в кожному мовленому ним слові, і так само ніколи не сприймала сама себе аж надто серйозно — в мудрості пересиченій, поблажливій і безкінечній».

— Ти повинна побачити його останню картину… — мовив тим часом Сесар, і Хулія, заглиблена у власні думки, не одразу здогадалася, що йдеться про Серхіо. — Це щось неймовірне, люба. — Антиквар зробив рух, наче збирався покласти свою руку на руку юнака, але не зробив цього. — Світло в первісному стані, що вихлюпується на полотно. Це справді чудово.

Хулія посміхнулася, сприйнявши думку Сесара як незаперечну рекомендацію. Серхіо зворушено й ніяково дивився на антиквара, примруживши очі в ореолі білявих вій, наче кіт, якого гладять по спині.

— Звичайно, — провадив далі Сесар, — самого лише таланту замало, щоб пробитися в житті… Розумієш, хлопчику? Великі мистецькі форми вимагають певного знання світу, глибокого досвіду людських стосунків… Це не те саме, що абстрактні сфери, де ключову роль відіграє талант, а досвід лише доповнює його. Я маю на увазі музику, математику… Шахи.

— Шахи, — повторила Хулія. Вони перезирнулися, а Серхіо занепокоєно поглядав то на антиквара, то на дівчину, і в цьому погляді були розгубленість і ревнощі, що золотим піском спалахнули з-під його білявих вій.

— Так, шахи, — Сесар схилився над своїм келихом і зробив великий ковток. Його зіниці звузилися, занурившись у таїну цього слова. — Пам’ятаєш, як дивиться Муньйос на «Шахову партію»?

— Авжеж. Він дивиться якось інакше.

— Саме так. Інакше, ніж дивилася б ти. Або я. Муньйос бачить на шахівниці те, чого не бачать інші.

Серхіо, який мовчки слухав їхню розмову, спохмурнів і навмисне торкнувся плеча Сесара. Здавалося, він почувався зайвим, і антиквар приязно глянув на нього.

— Ми говоримо про речі, надто брутальні для тебе, любий, — вказівним пальцем він доторкнувся до пальців Хулії, тоді трохи підніс руку, мовби вагаючись, кому з двох улюбленців віддати перевагу, і зрештою поклав її на руку дівчини. — Залишайся таким самим безневинним, як і досі, мій білявий друже. Розвивай свій талант і не ускладнюй собі життя.

Він цмокнув губами, адресуючи цілунок Серхіо, і тієї ж миті в кінці проходу в супроводі Макса з’явилася Менчу — в норковій шубці, з-під якої стирчали довгі ноги, — й зажадала інформації про зустріч із Монтегріфо.

— Тварюка, — підсумувала вона, щойно Хулія закінчила розповідь. — Завтра ж поговорю з доном Мануелем. Підемо в контратаку.

Сполоханий Серхіо знітився перед балакучістю Менчу, яка так і сипала словами, перескакуючи від Монтегріфо до ван Гюйса, від ван Гюйса до різних загальників, а тоді до другого та третього келиха, які тримала вже не надто твердою рукою. Макс, сидячи поруч із нею, мовчки із апломбом курив — такий собі смаглявий, добре вбраний племінний огир. Сесар, відчужено посміхаючись, раз по раз зволожував губи в келиху джину з лимоном, а потім витирав їх носовичком, якого діставав з верхньої кишені піджака. Іноді він зморгував, наче повертався звідкілясь іздаля, і, схилившись до Хули, неуважно гладив її руку.

— У цій справі, — пояснювала Менчу Серхіо, — є два типи людей, голубе: ті, хто малюють, і ті, хто заробляють гроші… І дуже зрідка це ті самі люди, — вона глибоко зітхала, схвильована юністю співрозмовника. — А ви, молоді митці, такі-от біляві, такі чарівні, — галерейниця нишком обпекла Сесара уїдливим поглядом. — Такі апетитні.

Сесар визнав за необхідне поволі повернутися з далекої далини, де щойно перебував.

— Не слухай, мій юний друже, цих голосів, що отруюють твій золотий дух, — проказав він неквапно й похмуро, начеб висловлював Серхіо не пораду, а співчуття. — Ця жінка мовить зміїним язиком, як і всі вони, — він подивився на Хулію, поцілував їй руку й уточнив. — Перепрошую. Майже всі.

— І хто це каже! — Менчу скривила губи. — Наш доморощений Софокл. Чи то був Сенека?.. Я маю на увазі того мудрагеля, котрий мацав юнаків, посмоктуючи цикуту.

Сесар глянув на Менчу, зробив паузу, щоб знов ухопити нитку розмови, й, відкинувшись головою на спинку дивана, театрально заплющив очі.

— Шлях митця — я кажу це тобі, мій юний Алківіаде, чи краще Патрокле, а може, Серхіо… — Шлях митця — це подолання одна по одній перешкод, поки нарешті йому не пощастить зазирнути всередину себе самого… Важке завдання, якщо поруч немає проводиря Вергілія… Розумієш цю тонку параболу, хлопчику?.. Саме так митець урешті-решт пізнає вільні радості найсолодшої втіхи. Його життя стає чистою творчістю, і йому вже непотрібні мізерні зовнішні чинники. Він далеко, дуже далеко від решти подібних до нього, але жалюгідних створінь. Відтепер у ньому живуть простір та зрілість.

Почулося кілька глузливих оплесків. Спантеличений Серхіо усміхнено позирав на присутніх. Хулія розсміялася.

— Не звертай на нього уваги. Всі ці сентенції він, поза сумнівом, у когось запозичив. Він завжди гак лукавить.

Сесар розплющив одне око.

— Я знуджений Сократ. І з презирством відкидаю твої звинувачення у плагіаті, чи то пак запозиченні чужих цитат.

— Насправді це дуже кумедно, — звернулася Менчу до Макса, котрий похмуро слухав їхні теревені, і взяла в того сигарету. — Припали-но її мені, мій кондотьєре[16].

Епітет загострив ворожість Сесара.

— Cave canem[17], молодий здорованю, — звернувся він до Макса, і, мабуть, лише Хулія зрозуміла, що canem латиною може стосуватися як чоловічого, так і жіночого роду. — Історичні дані свідчать, що найбільше кондотьєри повинні стерегтися тих, кому служать. — Сесар глянув на Хулію і жартівливо посміхнувся: алкоголь почав діяти і на нього. — Буркгардт[18], — пояснив він.

— Спокійно, Максе, — мовила Менчу, хоча Макс начебто зовсім не нервував. — Бачиш? Це навіть не його слова. Він напинає на себе чужий терновий вінець… Чи то лавровий?

— Бузковий, — засміялася Хулія.

Сесар скрушно подивився на неї.

— Et te, Bruta… [19] — він обернувся до Серхіо. — Ти розумієш увесь трагізм цього питання, Патрокле? — Антиквар відпив великий ковток джину з лимоном, а тоді драматично озирнувся довкола, мовби шукаючи дружнє обличчя. — Не знаю, що ви маєте проти чужих лаврів, мої любі… Насправді, — подумавши, додав він, — будь-які лаври певною мірою чужі. Чистої творчості не існує; хоч як це прикро, я змушений повідомити вам цю сумну новину. Ми не є, чи то пак, ви не є, адже я не творець… І ти також, Менчу, моя кралечко… Може, ти, Максе… не дивися на мене так, знадливий condotiero feroce [20], може, ти — єдиний з-поміж нас справжній творець… — Він стомлено й граційно махнув правою рукою, мовби демонструючи в такий спосіб, як остобісіло йому все, навіть власні докази, і ніби ненароком зупинив її зовсім близько від лівого коліна Серхіо. — Пікассо — хоч як прикро згадувати мені цього блазня — це і Моне, і Енгр, і Сурбаран, і Брейгель, і Пітер ван Гюйс… Навіть наш приятель Муньйос, який зараз, напевне, схилився над шахівницею, намагаючись приборкати своїх примар і водночас звільняючи нас від наших, — це, власне, не Муньйос, а Каспаров, і Карпов, і Фішер, і Капабланка, і Пол Морфі, і середньовічний майстер Руй Лопес… Усе являє собою різні фази тієї самої історії, а можливо, це історія повторює сама себе; тут я не надто певен… А ти, чарівна Хуліє, стоячи перед нашою знаменитою картиною, замислювалася над тим, де ти є — всередині її чи зовні?.. Авжеж. Ну, звісно, замислювалася, бо я знаю тебе, принцесо. І знаю, що ти так і не знайшла відповіді. — Він засміявся, але якось невесело, й обдивився їх усіх по одному. — Насправді, діти мої, парафіяни мої, всі ми — одне шляхетне військо. Нам вистачає зухвалості намагатися розкривати таємниці, які насправді є загадками наших власних життів. — Він підняв свій келих, наче виголошуючи тост, ні до кого особисто не звернений. — А це, якщо добре зважити, має свій ризик. Це наче розбити люстро, аби побачити, що там є за шаром амальгами… Ну що, мої любі, вас дрижаки ще не хапають?

Була друга година ночі, коли Хулія повернулася додому. Сесар і Серхіо провели її до під’їзду й наполягали на тому, що мають піднятися разом із нею на третій поверх, проте вона не дозволила їм цього зробити й, поцілувавши на прощання кожного, почала підніматися сходами — повільно, раз по раз тривожно озираючись. А дістаючи із сумочки ключі, доторкнулася пальцями до холодного металу пістолета й заспокоїлася.

Хай там як, а повертаючи ключ у дверній щілині, вона із подивом усвідомила, що взагалі-то сприймає все напрочуд спокійно. Вона відчувала справжній, конкретний страх, і, щоб збагнути його масштаби, зовсім не потребувала дару абстрагування, як зазначив би Сесар, пародіюючи Муньйоса. Однак цей страх не викликав ані принизливого розпачу, ані бажання втекти. Навпаки, він наче просотувався крізь напружену цікавість, до якої домішувалися чимале зухвальство та виклик. Ба навіть гра — небезпечна й збуджуюча. Як тоді, коли вона вбивала піратів у Країні Ніколи й Нізащо.

Вбивати піратів. Вона змалку звикала до смерті. Першим її дитячим спогадом був батько, який нерухомо, із заплющеними очима лежав у спальні на ліжку, а довкола якісь похмурі серйозні люди розмовляли стиха, наче боячись його розбудити. Хулії було шість років, і це незрозуміле й урочисте дійство залишилося в її пам’яті назавжди пов’язаним із образом матері, котра навіть тоді — уся в чорному і ще більш неприступна, ніж зазвичай, — не зронила жодної сльози; а ще з дотиком її сухої владної руки, що підвела дочку до небіжчика, змушуючи востаннє поцілувати його в чоло. Саме Сесар — тільки тоді він був значно молодший — підхопив опісля дівчинку на руки й відніс до сусідньої кімнати, подалі від сумної церемонії. Сидячи у нього на колінах, Хулія дивилася на зачинені двері, за якими кілька працівників похоронної служби готували труну.

— Він не схожий сам на себе, Сесаре, — проказала вона, стримуючи ридання. «Ніколи не плач», — постійно напучала її матір. Це, наскільки пам’ятала Хулія, був єдиний урок, який та їй дала. — Тато не схожий сам на себе.

— Це вже не він, — почула вона у відповідь. — Твій тато пішов до іншого місця.

— Куди?

— Байдуже куди, принцесо… Він уже не вернеться.

— Ніколи?

— Ніколи.

Хулія замислилася, по-дитячому набурмосившись.

— Я не хочу більше його цілувати… У нього холодна шкіра.

Сесар якийсь час мовчки дивився на неї, а тоді міцно обійняв. Хулія пам’ятала тепло його рук, легкий аромат шкіри та вбрання.

— Коли тільки захочеш, можеш прийти й поцілувати мене.

Хулія не могла пригадати, коли дізналася, що Сесар гомосексуаліст. Мабуть, вона усвідомлювала це мало-помалу, завдяки чи то якимсь незначним деталям, чи то інтуїції. Одного дня — їй тоді виповнилося дванадцять років — одразу після школи Хулія зайшла до антикварної крамниці й завважила, як Сесар погладив по щоці якогось юнака. Тільки це: короткий дотик кінчиками пальців, і все. Юнак пройшов повз Хулію, посміхнувся їй і зник. Сесар саме закурив сигарету й довго дивився на дівчинку, перш ніж заходився заводити свої годинники.

Кілька днів по тому, бавлячись фігурками роботи Бустеллі, Хулія запитала:

— Сесаре… Тобі подобаються дівчата?

Антиквар сидів за письмовим столом і гортав свої книги. Здавалося, він не почув запитання. Та невдовзі підвів голову і спокійно уп’явся блакитними очима в очі Хулії.

— Єдина дівчина, яка мені подобається, це ти, принцесо.

— А інші?

— Які інші?

Жоден із них не зронив більше ні звуку. Але того вечора, перед тим як заснути, Хулія думала про слова Сесара й почувалася щасливою. Ніхто не відніме його у неї; такої небезпеки не було. І він ніколи не піде далеко, туди, звідки не повертаються, як не повернувся тато.

Потім настали інші часи. Часи розповідей у золотавому освітленні антикварної крамниці: молодість Сесара, Париж та Рим перемішалися в них з історією, мистецтвом, книгами та пригодами. А ще спільні міфи. «Острів скарбів», що читався розділ за розділом серед старих скринь та поржавілої зброї. Бідолашні сентиментальні пірати, які в місячні ночі на Карибському морі відчували, як лагіднішають їхні кам’яні серця, коли вони згадують своїх старих матерів. Адже й пірати мали матерів, навіть такі непроторенні негідники, як відомий своєю жорстокістю Джеймс Гак, котрий, проте, наприкінці кожного місяця надсилав кілька іспанських золотих дублонів, щоб полегшити старість жінці, яка спородила його на світ. А між цими історіями Сесар діставав із якоїсь скрині пару старих шабель і втаємничував Хулію у фехтувальні прийоми флібустьєрів, показуючи положення «до бою» та відступ, різницю між колючим і ріжучим ударами, а ще навчав, як правильно кидати абордажний гак. Він діставав також секстант, щоб вона вміла орієнтуватися по зорях. І стилет зі срібним руків’ям роботи Бенвенуто Челліні, котрий, окрім того що був злотником, пострілом із аркебузи вбив бурбонівського офіцера під час грабування Риму. І жахливий кинджал — довгий та фатальний, — що ним паж Чорного Принца добивав повалених на землю французьких лицарів, устромляючи його в прорізи в їхніх шоломах під час битви біля Кресі…

Минули роки, і Хулія подорослішала. Тепер уже Сесарові доводилося мовчки вислуховувати її зізнання. Перше кохання в чотирнадцять років. Перший коханець у сімнадцять. У таких випадках антиквар слухав її мовчки, тримаючи свої думки при собі. Лише щораз наприкінці посміхався.

Хулія ладна була віддати будь-що, аби тільки цієї ночі бачити перед собою його посмішку, яка додавала їй хоробрості й водночас позбавляла події значущості, надавала їм їхнього справжнього виміру в круговерті світу й неспинному плині життя. Однак Сесара поруч не було, тож вона мусила протистояти їм сама. Як часто повторював антиквар, ми не завжди маємо можливість обирати товариство чи долю.

Вона приготувала собі склянку горілки з льодом і, посміхнувшись, заклякла в темряві перед роботою ван Гюйса. А ще — і Хулія мусила це визнати — їй здавалося, буцімто, якщо й скоїться якесь лихо, то з кимось іншим. «З головним героєм ніколи нічого не трапляється, — згадала вона, зробивши ковток, і кубик льоду вдарився об її зуби. — Вмирають тільки інші — другорядні персонажі, як оце Альваро». Вона чудово пам’ятала, що пережила вже сотню таких пригод і завжди виходила сухою з води, дякувати Богові… Чи кому? Чортові?

Хулія глянула на своє віддзеркалення у венеціанському люстрі: ще одна тінь серед інших тіней, бліда пляма обличчя, невиразний обрис, великі темні очі — Аліса визирала зі свого Задзеркалля. Потім вона подивилася на картину ван Гюйса — в намальоване люстро, де відбивалося інше, венеціанське: у відбиття відбиття відбиття. І знову відчула запаморочення й подумала, що о цій порі дзеркала, картини та шахівниці зле жартують з уявою. А може, просто час і простір стають зрештою всього-на-всього відносними, а отже, зневаженими поняттями. Дівчина зробила ще один ковток, і кубик льоду знову вдарився об її зуби, а в неї виникло відчуття, що варто простягнути руку, і вона зможе поставити склянку на вкритий зеленою скатертиною стіл, якраз туди, де містився прихований напис, — між незрушною рукою Роже Араського та шахівницею.

Вона наблизилася до картини. Беатріса Остенбурзька, котра сиділа з опущеними очима біля стрілчастого вікна, поринувши в читання книги, що її тримала на колінах, нагадувала Хулії Богородиць, якими їх зображали доренесансні фламандські художники: із зачесаним назад білявим волоссям, туго зібраним на голові під майже прозорим очіпком. Біла шкіра. Урочиста й відчужена у своєму чорному вбранні, такому відмінному від зазвичай яскраво-червоних, типових для Фландрії суконь із шерсті, коштовнішої за шовк та парчу. Чорний колір — тепер Хулія чудово це розуміла — символізував жалобу. Це був чорний колір удівства, в який Пітер ван Гюйс, геніальний любитель символів та парадоксів, одягнув її. Але вдівства не по чоловіку, а по вбитому коханцю.

Овал її обличчя був тонким, досконалим, а схожість із ренесансними Богородицями підкреслювалася кожним нюансом, кожною деталлю. Однак це була не італійська Богородиця з тих, що їх зобразив Джотто, — господиня, годувальниця і навіть коханка, і не французька — матір та королева. Це була Богородиця буржуазна — дружина шанованого синдика чи дворянина, якому належали розлогі рівнини із замками, хуторами, річками та дзвіницями — на кшталт тієї, що височіла посеред краєвиду, який даленів за вікном. Богородиця дещо самовдоволена, незворушна, спокійна та холодна — втілення тієї північної краси a la maniera ponentina[21], що мала надзвичайний успіх у південних країнах — Іспанії та Італії. І блакитні — чи це тільки здавалося — очі, їхній відсутній погляд, зосереджений лише на книзі, а проте проникливий, як у всіх фламандських жінок на картинах ван Гюйса, ван дер Вейдена, ван Ейка. Загадкові очі, які старанно приховували, на що вони дивляться чи воліли б дивитися, які думки володіють ними. І які почуття.

Хулія запалила нову сигарету. Смак тютюну та горілки змішався й гірчив у роті. Вона відкинула з чола пасмо волосся й, торкнувшись пальцями поверхні картини, провела ними по губах Роже Араського. У золотавому сяйві, що огортало лицаря своєрідною аурою, його сталевий захисний комір яснів м’яким, майже матовим блиском, як добре оброблений метал. Спершись підборіддям на великий палець правиці, освітленої цим лагідним ореолом, Роже Араський із наче викарбуваним на старовинній медалі обличчям сидів, трохи посунувшись уперед й уп'явши погляд у шахівницю, що символізувала його життя та смерть, і мовби не помічав жінки з книгою позаду себе. Та, можливо, його думки ширяли далеко від шахів, можливо, вони линули до тієї Беатріси Бургундської, на яку він не дивився через гордість, з обачності чи то просто з поваги до свого сеньйора. В цьому випадку тільки його думки були вільні й могли бути зверненими до неї, так само як і думки дами в цю мить, можливо, були далекими від сторінок книги, яку вона тримала, а її очі, хоча їхній погляд не був звернений до нього, все ж тішилися тим, що бачили широку спину лицаря, його елегантну спокійну позу; і можливо, вона згадувала його руки та шкіру або лише відгомін стриманого мовчання, сумного та безсилого погляду його закоханих очей.

Обидва люстра — венеціанське та намальоване — поміщали Хулію всередину якогось химерного простору, роблячи невиразною межу між тим, що знаходилося по різні боки поверхні картини. Золотаве світло огорнуло і її, Хулію, коли повільно, ледь не спираючись на вкритий зеленою скатертиною намальований стіл, вона дуже обережно, щоб не перекинути розставлені на шахівниці фігури, нахилилася до Роже Араського й ніжно поцілувала його в куток холодних вуст. А коли обернулася, завважила, як блищить орден Золотого руна на червоному оксамитовому камзолі іншого гравця, Фердинанда Алтенгоффена, герцога Остенбурзького, темні непроникні очі якого уважно дивилися на неї.

Коли настінний годинник пробив третю, в попільничці вже було повно недопалків, а майже порожні філіжанка та кавниця стояли серед книг і документів. Хулія відкинулася на спинку стільця й дивилася на стелю, намагаючись дати лад своїм думкам. Вона запалила всі лампи, що були в помешканні, аби відігнати примар, які підступали до неї з усіх боків, і межі реальності поволі знову окреслювалися, займаючи своє місце у часі та просторі.

Зрештою Хулія дійшла висновку, що існували інші, значно практичніші способи бачення цього питання. Інша точка зору, поза сумнівом, більш адекватна, якщо розглядати себе не як Алісу, а як уже дорослу Венді. Для цього треба було лише заплющити очі, а тоді знову розплющити їх і подивитися на ван Гюйса так, як зазвичай дивляться на написану п’ять століть тому картину, й узяти олівець та аркуш паперу. Так вона і вчинила, допивши перед тим холодну каву. «О цій порі, — подумала Хулія, та ще й коли зовсім немає сну і найбільше мучить страх зірватися у прірву ірраціонального, дати лад своїм думкам у світлі останніх подій було б незле. Зовсім незле». Отож вона почала записувати:

I. Картина датована тисяа чотириста сімдесят першим роком. Шахова партія. Таємниця. Що сталося насправді між Фердинантом Алтенгоффеном, Беатрісою Бургундською та Роже Араським? Хто наказав убити лицаря? До чого тут шахи? Чому ван Гюйс намалював цю картину? Чому, написавши «Quis necavit equitem», ван Гюйс зафарбував напис? Боявся, що його теж уб’ють?

II. Я розповідаю про відкриття Менчу. Звертаюся до Альваро. Він уже в курсі: з ним хтось консультувався. Хто?

III. Альваро знаходять мертвим. Мертвим чи вбитим? Очевидний зв’язок із картиною чи, можливо, з моїм візитом і моїм дослідженням. Чи існує щось таке, чого хтось не хоче, щоб це знали? Чи з’ясував Альваро щось важливе, чого не знаю я?

IV. Незнайомець (можливо, це вбивця — чоловік чи жінка) надсилає мені зібрані Альваро документи. Знав Альваро щось таке, що інші вважали небезпечним? Що, на думку цього незнайомця (незнайомців), мені можна знати, а що не можна?

V. Якась білявка приносить конверт до «Урбекспресу». Причетна вона до смерті Альваро чи це просто посередниця?

VI. Помирає Альваро, а не я (поки), хоча ми обоє досліджуємо одну тему. Схоже навіть на те, що мені намагаються полегшити роботу або спрямувати її на щось мені не відоме. Цікавить їх картина через свою фінансову цінність? Цікавить моя робота з її реставрації? Цікавить напис? Цікавить проблема шахової партії? Вони зацікавлені в тому, щоб оприлюднити чи приховати певні історичні факти? Що може пов’язувати якусь людину XX століття з драмою, що сталася в XV столітті?

VII. Головне питання (поки): Чи задовольнить можливого убивцю збільшення ціни картини на аукціоні? Чи є в картині щось таке, чого я досі не виявила?

VIII. Імовірність того, що питання полягає не в цінності картини, а в таємниці відтвореної на ній партії. Робота Муньйоса. Шахова задана. Як це може спричинити смерть людини через п’ять століть? Це не лише смішно, а й безглуздо. (На мою думку.)

IX. Чи загрожує мені небезпека? Можливо, вони сподіваються, що я виявлю щось іще, що я працюватиму на них, не здогадуючись про це. Можливо, я досі жива, бо потрібна їм.

Вона згадала слова, почуті від Муньйоса, коли той вперше опинився перед роботою ван Гюйса, й почала відтворювати це на папері. Шахіст говорив тоді про наявність у картині різних рівнів. [22] Розтлумачення одного з них могло привести до розуміння їх усіх.

Рівень 1. Місце дії на картині. Підлога, що має вигляд шахівниці, на якій знаходяться персонажі.

Рівень 2. Персонажі картини: Фердинанд, Беатріса, Роже.

Рівень 3. Шахівниця, за якою двоє персонажів розігрують партію.

Рівень 4. Фігури, що символізують трьох персонажів.

Рівень 5. Намальоване люстро, в якому перевернуто відбиті шахова партія та персонажі.

Вона уважно дивилася на результат, креслячи лінії між різними рівнями, однак спромоглася виявити хіба що кілька тривожних зв’язків. П’ятий рівень включав чотири попередні, перший співвідносився з третім, другий із четвертим… Дивне коло, що замикалося само в собі (див. рис. 7).

«Правду кажучи, — сказала вона собі, вивчаючи цю доволі цікаву схему, — все це марнославне гаяння часу». Всі виявлені нею зв'язки свідчили лише про витончений розум автора картини. Але це не могло прояснити смерть Альваро — чи то він сам посковзнувся у ванній, чи то йому хтось допоміг це зробити — через п’ятсот років після написання «Шахової партії». Хоч би які стрілочки та рамки креслила Хулія, картина ван Гюйса не могла містити нічого дотичного до Альваро чи до неї самої, бо художник не міг передбачити їхньої появи на світ… А раптом міг? В голові у неї зародилася тривожна думка. Споглядаючи цю повну символів картину, чи повинен був глядач надавати їм того чи іншого значення, чи ці значення містилися в ній, відколи її було створено?

Хулія продовжувала креслити стрілочки та рамки, коли раптом задзеленчав телефон. Захоплена зненацька, вона підвела голову й перевела погляд на апарат, що стояв на килимі, не наважуючись підняти слухавку. Хто б це міг телефонувати о пів на четверту ночі? Жодна з можливих відповідей не заспокоювала її, і телефон продзеленчав іще чотири рази, перш ніж вона зрушила з місця. Хулія йшла до нього повільно, непевною ходою, коли це зненацька подумала: якщо дзвінки урвуться до того, як вона дізнається, хто їй телефонував, буде ще гірше. Дівчина уявила, що решту ночі сидітиме, зіщулившись, на дивані й перелякано дивитиметься на апарат в очікуванні нових дзвінків… Про таке не могло бути й мови. Вона мало не розлючено схопила слухавку.

— Алло! — Полегшене зітхання, що несамохіть вихопилося в неї, либонь, почув навіть Муньйос, котрий урвав свої пояснення й запитав, чи з нею все гаразд. Він перепрошував, що зателефонував о цій порі, але йому здалося, що справа варта того, щоб її розбудити. Він сам був дещо схвильований, тому й дозволив собі таку вільність.

— Що? Саме так. Лише п’ять хвилин тому… Алло!.. Ви слухаєте? Тепер уже напевне відомо, яка фігура з їла білого коня.