Фламандська дошка

IV. ТРЕТІЙ ГРАВЕЦЬ

— Це реальна партія, — завважив Муньйос. — Дещо дивна, але логічна. Останній хід зробили чорні.

— Справді? — запитала Хулія.

— Справді.

— Звідки ви це знаєте?

— Знаю.

Вони знаходилися в студії Хулії, перед картиною, освітленою всіма наявними в помешканні лампами. Сесар вмостився на дивані, Хулія сиділа на столі, дещо зніяковілий Муньйос стояв перед твором ван Гюйса.

— Хочете випити?

— Ні.

— Може, сигарету?

— Дякую, я не палю.

В студії панувало замішання. Шахіст, здавалося, почувався незручно в зім’ятому, застебнутому на всі ґудзики плащі, якого він так і не зняв, мовби залишаючи за собою право будь-якої миті піти без жодних пояснень.

Вигляд у нього був похмурий і недовірливий; довелося докласти чималих зусиль, щоб затягти його сюди. Спочатку, коли Сесар та Хулія виклали йому суть справи, на обличчі Муньйоса відбився такий вираз, що не потребував коментарів: він вочевидь мав їх за божевільних. Потім шахіст нашорошився й приготувався до оборони. Мовляв, нехай вони його вибачать, він не хоче їх образити, але вся ця історія з середньовічними вбивствами та намальованою на картині шаховою партією видається надто дивною. І навіть, коли все, що вони розповіли, щира правда, йому незрозуміло, до чого тут він, Муньйос. «Зрештою, — чоловік повторив це так, мовби хотів установити певну дистанцію, — я лиш бухгалтер, звичайний службовець».

— Але ви граєте в шахи, — заперечив Сесар, зобразивши на своєму обличчі найчарівнішу посмішку. Вони щойно перетнули вулицю і тепер сиділи в якомусь барі неподалік від автомата з сигаретами, що час від часу турбував їх, видаючи звуки нехитрої мелодії, якою підманював простаків.

— Граю. Ну то й що? — у відповіді Муньйоса не було виклику, лише байдужість. — Багато хто грає в шахи. І незрозуміло, чому саме я…

— Кажуть, ви кращий за інших гравець.

Шахіст якось непевно подивився на Сесара, мовби хотів сказати, — принаймні так здалося Хулії, — «можливо, так воно і є, але це ніяк не стосується справи. Бути кращим — ще нічого не значить. Можна бути кращим так само, як можна бути блондином чи плоскостопим, але зовсім не обов’язково з’являтися з цим на люди».

— Якби було так, як ви кажете, — озвався нарешті шахіст, — я виступав би на турнірах та інших змаганнях. А я цього не роблю.

— Чому?

Муньйос подивився на свою філіжанку з-під кави, яку встиг випити, тоді стенув плечима.

— Не виступаю, і все. Щоб виступати, треба мати бажання. Тобто бажання вигравати… — Він глянув на них так, наче не був певен, що вони його зрозуміють. — А мені однаково.

— Ви теоретик, — Сесар промовив це серйозно, проте Хулія відчула в його словах приховану іронію.

— Можливо, — погодився шахіст по паузі. — Саме тому я не думаю, що буду вам корисним.

Він уже, власне, підводився, коли Хулія поклала на його руку свою. Це був миттєвий, сповнений туги дотик, який згодом, коли вони залишилися наодинці, Сесар, звівши одну брову, кваліфікував як «своєчасний вияв жіночності, люба, вчинок дами, котра благає про допомогу, не вимовляючи цього вголос, але подбавши про те, щоб пташка не спурхнула». Мовляв, він, Сесар, не зміг би зробити цього краще; хіба що вигукнув би щось недоречне за таких обставин. У кожному разі Муньйос глянув мигцем униз на руку Хули, яку та вже прибрала, й залишився сидіти, а його погляд, ковзнувши по поверхні стола, зупинився на його власних руках з не надто чистими нігтями, що обхопили з обох боків філіжанку.

— Нам потрібна ваша допомога, — тихо проказала Хулія. — Йдеться про дуже важливу справу, запевняю вас. Важливу для мене та моєї роботи.

Трохи схиливши голову вбік, шахіст глянув на неї, але не прямо, а кудись униз, на підборіддя, мовби боючись дивитися їй просто у вічі, ніби це могло зобов’язати його до чогось такого, на що він не був готовий.

— Не думаю, що це мені цікаво, — відповів Муньйос.

Хулія нахилилася до нього.

— Уявіть, що це шахова партія, відмінна від тих, які ви грали досі… Партія, яку варто виграти.

— Не розумію, чому вона має бути не такою, як інші. Насправді шахова партія завжди та сама.

Сесару вже уривався терпець.

— Запевняю вас, дорогенький, — роздратування антиквара виявлялося лише в тому, як він крутив на одному з пальців правої руки перстень із топазом, — я ніяк не можу зрозуміти вашої дивної байдужості… Навіщо тоді ви взагалі граєте в шахи?

Шахіст замислився. Його погляд знову ковзнув по поверхні стола, а потім зупинився на Сесарі, причому дивився Муньйос не на його підборіддя, а просто у вічі.

— Можливо, з тієї самої причини, з якої ви є гомосексуалістом, — спокійно пояснив він.

Над столом наче війнуло крижаним вітром. Хулія поквапилася закурити нову сигарету; її жахнула нетактовність Муньйоса, хоча той проказав це зовсім не агресивним, а радше байдужим тоном. Більше того, шахіст дивився на антиквара з чемною увагою, начеб між ними відбувався звичайний діалог, і він очікував на відповідь шанованого співрозмовника. «У його погляді немає жодного заміру, — вирішила дівчина. — Навпаки, в ньому є певна безневинність, з якою міг би дивитися якийсь турист, несамохіть, через незнання, порушивши місцеві звичаї».

Сесар лише трохи нахилився до Муньйоса, з цікавістю дивлячись на того, а на його тонких блідих губах відбилася посмішка, начеб слова шахіста видалися йому кумедними.

— Дорогенький, — лагідно мовив він. — Судячи з вашого тону та виразу обличчя, ви не маєте нічого проти того, ким я так чи інак є… Гадаю, ви так само не мали нічого проти білого короля або шахіста, з яким щойно грали в клубі. Я правий?

— Більш-менш.

Антиквар обернувся до Хулії.

— Розумієш, принцесо? Все гаразд, немає жодних підстав для тривоги… Цей чарівний кабальєро хотів лише сказати, що коли він і грає в шахи, то лише тому, що ця гра притаманна його природі, — посмішка Сесара зробилася поблажливою. — В ній закладено щось нерозривно пов’язане з усіма цими задачами, комбінаціями, ілюзіями. Що значать у порівнянні з цим буденні шах і мат? — Сесар відкинувся на спинку стільця, дивлячись у вічі Муньйосу, котрий у свою чергу продовжував незворушно дивитися на нього. — Я вам скажу, що вони значать. Нічогісінько! — антиквар здійняв руки, мовби запрошуючи Хулію та шахіста переконатися в щирості його слів. — Хіба не так, дорогенький?.. Це лише прикра крапка в кінці фрази, вимушене повернення до дійсності, — він поморщився. — До реального існування, до звичайної повсякденної рутини.

Після Сесаревих слів Муньйос якийсь час мовчав.

— Цікаве тлумачення, — нарешті озвався він, і в його очах зблиснули вогники, які, однак, не відбилися посмішкою на губах. — І гадаю, цілком слушне. Але я ніколи не чув, щоб хтось казав це вголос.

— Радий, якщо я зробив це перший, — з притиском мовив Сесар і стиха засміявся, за що був покараний осудливим поглядом Хулії.

Шахіст знову втратив самопевність і, здавалося, навіть трохи розгубився.

— Ви також граєте в шахи?

Сесар реготнув. «Сьогодні він якийсь занадто театральний, — подумала Хулія, — втім, як і завжди, коли трапляється відповідна публіка».

— Я, як і всі, вмію пересувати фігури. Однак від цієї гри мені ні холодно, ні жарко… — Антиквар несподівано серйозно подивився на Муньйоса. — Я граю в іншу гру, мій вельмишановний друже, і ця гра полягає в тому, що мені щодня доводиться уникати шахів, які намагається поставити життя, а це вже немало. — Він ніби знехотя, але граційно зробив рукою жест, яким охопив їх обох. — І так само, як і ви, дорогенький, як зрештою всі, я мушу теж вдаватися до деяких трюків, щоб жити помаленьку.

Муньйос глянув на вхідні двері, все ще не знаючи, на що зважитися. Тьмяне освітлення бару робило його обличчя стомленим, підкреслювало тіні під очима, через що ті здавалися ще більш запалими. Зі своїми великими вухами, які стирчали над коміром плаща, великим носом та худим обличчям Муньйос був подібним до зачуханого охлялого собаки.

— Гаразд, — озвався він. — Ходімо подивимось на цю картину.

І ось тепер вони чекали на вирок Муньйоса. Спочатку той почувався збентеженим, опинившись у чужому домі в товаристві вродливої дівчини, антиквара із сумнівними нахилами та дивної картини, але це відчуття поступово зникало, в міру того, як зображена на картині шахова партія заволодівала його увагою. В перші хвилини він дивився на неї мовчки, незрушно стоячи трохи віддалік, заклавши руки за спину — «в тій самій позі, що й цікаві, які спостерігали за грою в клубі імені Капабланки», — подумала Хулія. Власне, саме так воно й було. Через деякий час, протягом якого ніхто не зронив ані слова, шахіст попросив олівець та папір і після коротких роздумів схилився над столом і почав креслити схему партії, час від часу підводячи очі, щоб подивитися на розташування фігур.

— Якого століття ця картина? — поцікавився Муньйос після того, як накреслив квадрат і вертикальними та горизонтальними лініями розділив його на шістдесят чотири клітини.

— Кінця п’ятнадцятого, — озвалася Хулія.

Муньйос насупив брови.

— Дата має велике значення. У ті часи правила гри в шахи вже були майже такими, як зараз. А раніше деякі фігури ходили інакше… Приміром, ферзь міг пересуватися по діагоналі лише на одну клітину, згодом почав стрибати через три. А королівська рокіровка до Середньовіччя взагалі не була відома, — Муньйос відірвав очі від креслення й зосередив увагу на картині. — Якщо ця партія розігрувалася за нинішніми правилами, можливо, нам пощастить її проаналізувати. Якщо ні, буде важко.

— Це відбувалося на території сучасної Бельгії, — уточнив Сесар. — Приблизно в тисяча чотириста сімдесятому році.

— У такому разі не думаю, що виникнуть якісь проблеми. Принаймні нерозв’язні.

Хулія встала зі стола, на якому сиділа, й підійшла до картини, пильно вдивляючись у розташування намальованих фігур.

— Звідки ви знаєте, що останній хід зробили чорні?

— Це очевидно. Досить глянути на позицію і на гравців, — шахіст вказав на Фердинанда Остенбурзького. — Оцей, що сидить ліворуч і дивиться на нас, грає чорними — він більш розслаблений, навіть дещо байдужий, здається, його увага спрямована радше на глядачів, ніж на шахівницю… — Тепер Муньйос вказав на Роже Араського. — А цей навпаки, вивчає хід, щойно зроблений суперником. Бачите, який він зосереджений? — Муньйос знову перевів погляд на свою схему. — Єй інший спосіб це прояснити, і саме до нього ми вдамося. Це так званий ретроспективний аналіз.

— Який аналіз?

— Ретроспективний. Виходячи з певної позиції на шахівниці, треба відтворити партію у зворотному порядку, щоб з’ясувати, як така позиція виникла… Це, щоб вам було більш зрозуміло, така собі гра навпаки… Метод індукції, коли починаєш із результатів, щоб дійти до причин.

— Як у Шерлока Холмса, — завважив Сесар, якого слова шахіста вочевидь зацікавили.

— Щось таке.

Хулія обернулася й недовірливо подивилася на Муньйоса. Шахи були для неї всього лише грою, хіба що зі складнішими правилами, ніж у нардах чи доміно, а відтак вимагали більше зосередженості та інтелекту. Через це дівчину так вразило ставлення Муньйоса до картини ван Гюйса. Зображений на ній триплановий простір — люстро, вітальня, вікно, — в якому тривала відтворена Пітером ван Гюйсом мить і де сама Хулія відчула запаморочення через оптичний ефект, до якого вдався художник, вочевидь був добре знайомий Муньйосу (незалежно від історичної доби та персонажів), хоча шахіст досі майже нічого не знав ні про картину, ні про пов’язані з нею тривожні обставини. У цьому просторі Муньйос, здавалося, почувався, як у своїй стихії: абстрагувавшись від усього, що не стосувалося партії, він одразу відчув позицію і цілком природно ввійшов у гру. Більше того, що довше Муньйос зосереджувався на «Шаховій партії», то вільнішим робився, позбавляючись ніяковості та розгубленості, що їх він явив у барі, й перетворюючись на того самого незрушного й упевненого в собі гравця, яким Хулія вперше побачила його в клубі імені Капабланки. Мовби наявності шахівниці було досить, щоб цей похмурий, нерішучий, непоказний чоловік віднайшов упевненість і віру в себе.

— Ви хочете сказати, що зображену на картині шахову партію можна грати назад, до початку?

— Не знаю, чи до самого початку… Однак, гадаю, відтворити кілька ходів ми зможемо. — Він глянув на картину так, наче побачив її в новому світлі, а тоді звернувся до Сесара: — Мабуть, саме на це розраховував художник.

— І ви повинні це з’ясувати, — відказав антиквар. — Кляте питання полягає в тому, хто з’їв коня.

— Білого коня, — уточнив Муньйос. — Адже поза грою лише один кінь.

— Елементарно… — мовив Сесар і, посміхнувшись, додав: — Любий Ватсоне.

Шахіст не звернув уваги на жарт або не схотів показувати, що зрозумів його; здавалося, така риса, як почуття гумору, не була йому притаманна. Хулія підійшла до дивана й сіла поруч із антикваром, зачарована, наче маленька дівчинка, видовищем, що розігрувалося перед її очима. Муньйос докреслив свою схему й показав їм.

— Ось позиція, зображена на картині (див. рис. 1).

— Як бачите, кожна клітина має певні координати, що полегшує спостереження за фігурами. Ми мовби дивимося на картину очима гравця, котрий сидить праворуч…

— Роже Араського…

— Роже Араського чи як там його звали. Дивлячись отак на шахівницю, ми пронумерували клітини від одного до восьми по вертикалі й позначили їх літерами від «а» до «h» по горизонталі. — Він показував це, тицяючи в клітини олівцем. — Існують більш технічні класифікації, але вам вони можуть видатися надто плутаними.

— Кожна позначка відповідає якійсь фігурі?

— Так. Це умовні позначки — одні чорні, інші білі. Внизу я записав, як позначається кожна з фігур (див. рис. 2):

Король — Кр Ферзь — Ф

Слон — С Кінь — К

Ладдя — Л Пішак — П

— Таким чином, навіть якщо ви не надто добре розумієтеся на шахах, то все одно легко переконаєтеся, що чорний король, приміром, стоїть на клітині а4. А, приміром, на П стоїть білий слон… Зрозуміло?

— Авжеж.

Потім Муньйос показав їм інші позначки.

— Досі нас цікавили фігури, розташовані на шахівниці; однак, аби проаналізувати партію, необхідно зважати й на ті, що опинилися поза грою. Тобто на вже з’їдені. — Він подивився на картину. — Як звали гравця, що сидить ліворуч?

— Фердинандом Остенбурзьким.

— Отже, Фердинанд Остенбурзький, граючи чорними, з’їв у свого суперника такі білі фігури (див. рис. З).

— … тобто слона, коня та двох пішаків. Роже Араський, у свою чергу, з’їв у свого суперника такі фігури (див. рис. 4).

— … тобто загалом чотирьох пішаків, ладдю та слона. — Муньйос замислено дивився на схему. — Якщо розглядати партію під цим кутом зору, то білі мають перевагу: ладдя, пішаки тощо. Однак, наскільки я зрозумів, питання полягає не в цьому, а в тому, хто з’їв коня. Цілком очевидно, що це зробила якась із чорних фігур; але тут треба рухатися крок за кроком, від самого початку. — Він винувато подивився на Сесара, тоді на Хулію, мовби перепрошуючи за свої слова. — Немає нічого оманливішого за очевидні речі. Цей логічний принцип можна застосовувати і до шахів: те, що здається очевидним, не завжди є тим, що сталося насправді чи має статися… Одне слово, ми повинні з’ясувати, яка з чорних фігур — чи то з тих, що залишилися на шахівниці, чи то з тих, що вже поза грою, — з’їла білого коня.

— Або хто вбив лицаря, — наголосила Хулія.

Муньйос зробив непевний жест.

— Це вже не моя справа, сеньйорито.

— Можете називати мене Хулією.

— Це вже не моя справа, Хуліє… — Шахіст глянув на аркуш зі схемою, наче той містив сценарій розмови, нитку якої він загубив. — Гадаю, ви змусили мене прийти сюди, щоб я сказав вам, яка фігура з’їла коня. Якщо з’ясування цієї обставини наштовхне вас на певні висновки чи допоможе розгадати якусь загадку — чудово. — Тепер він дивився на них більш упевнено, наче знання шахової гри надихало його, додавало віри у власні сили. — У кожному разі це ваша справа. Я лише гість. Лише шахіст.

Сесар погодився з його аргументами.

— Нічого не маю проти. — Антиквар глянув на Хулію. — Він робить ходи, а ми їх тлумачимо… Робота в команді, люба.

Хулія закурила нову сигарету й, випустивши струмінь диму, згідливо хитнула головою; все це здавалося їй таким цікавим, що дівчині не хотілося відволікатися на формальні подробиці. Вона поклала руку на руку Сесара й відчула його розмірений пульс. Тоді закинула ногу на ногу.

— Скільки часу на це потрібно?

Шахіст почухав погано виголене підборіддя.

— Не знаю. Півгодини, тиждень… Залежно від обставин.

— Яких?

— Різних. Від того, наскільки я зможу зосередитися. А ще від везіння.

— Ви могли б розпочати просто зараз?

— Звісно. Я вже розпочав.

— Тоді вперед.

Але в цю мить задзеленчав телефон, і шахову партію довелося відкласти.

Уже згодом, коли спливло чимало часу, Хулія запевняла, буцімто передчувала, про що йдеться, хоча сама ж визнала, що такі речі легко стверджувати a posteriori[13]. А ще вона казала, що в ту мить усвідомила, як усе жахливо ускладнюється. Насправді — і вона невдовзі це зрозуміла — складнощі почалися значно раніше й переплелися в клубок, який неможливо було розплутати, хоча доти не виявляли себе з такою прикрістю. Строго кажучи, вони розпочалися ще тисяча чотириста шістдесят дев’ятого року, коли той найманець, котрий стріляв із арбалета — темний пішак, чийого імені ми так ніколи й не дізнаємось, — напнув змазану жиром тятиву, а тоді причаївся біля рову остенбурзького замку, з несквапністю мисливця чекаючи на людину, за життя якої йому заплатили золотими монетами, що побрязкували в його гаманці.

Спершу поліцейський не здався їй аж надто неприємним типом, беручи до уваги обставини і те, що він був поліцейським; утім, попри те що головний інспектор Фейхоо працював у підрозділі з розслідування злочинів у сфері мистецтва, він майже не відрізнявся від решти колег. Його службові контакти зі світом, в якому він виконував свої професійні обов’язки, позначилися хіба що на вмінні сердечно вимовляти деякі слова на кшталт «добридень» та «сідайте, будь ласка», а ще більш-менш нормально зав’язувати краватку. Крім того, говорив головний інспектор повільно, не надто тиснучи на співрозмовника, і раз по раз, хоча не завжди доречно, хитаючи головою; Хулія так і не зрозуміла, чи це тік, пов’язаний із суто професійним намаганням завоювати довіру свого візаві, чи прагнення удати, буцімто йому вже все відомо. А взагалі це був низькорослий товстун у брунатному костюмі, з кумедними, на мексиканський манір, вусами. Щодо мистецтва як такого головний інспектор Фейхоо скромно вважав себе аматором: він колекціонував старовинні кинджали.

Про все це Хулія дізналася в кабінеті поліцейського відділку на бульварі Прадо буквально через п’ять хвилин після того, як Фейхоо повідомив їй деякі моторошні подробиці смерті Альваро. Мовляв, на превеликий жаль, професора Ортегу знайшли на підлозі ванної кімнати з розбитим черепом — він посковзнувся, коли приймав душ. Можливо, з огляду на цей факт інспектор теж відчував жаль, як і Хулія, розповідаючи про обставини, за яких прибиральниця знайшла труп. «Однак найгірше в цій справі те, — тут Фейхоо затнувся на якусь мить, старанно добираючи слова, а тоді скорботно глянув на дівчину, мовби пропонуючи їй замислитися над сумною долею людини, — що медичне обстеження виявило деякі деталі, які не могли не насторожувати: неможливо було точно визначити, про що тут ідеться — випадкову смерть чи умисне вбивство». Тобто існувала ймовірність — слово ймовірність інспектор повторив двічі, — що перелом основи черепа стався внаслідок удару якимось твердим предметом, а не від удару об ванну.

— Ви маєте на увазі, — Хулія сперлася на стіл, вона не йняла цьому віри, — що хтось міг убити його, коли Альваро приймав душ?

Обличчя поліцейського набуло такого виразу, ніби він будь-що хотів застерегти дівчину, щоб та не заходила надто далеко.

— Я лише згадав про таку можливість. Візуальне обстеження й первісна автопсія загалом збігаються в тому, що це нещасний випадок.

— Загалом?.. Про що ви кажете?

— Про те, що є. Про певні деталі, такі як характер перелому, поза трупа… Це технічні питання, які я не хотів би з вами обговорювати, але які викликають у нас певний подив, небезпідставні сумніви.

— Це просто смішно.

— Я майже згоден з вами, — мексиканські вуса співчутливо опустилися. — Але якщо ці сумніви підтвердяться, картина буде зовсім іншою: професора Ортегу вбили ударом у потилицю… Потім хтось роздягнув його, перетягнув до ванної кімнати і включив воду, щоб удати нещасний випадок… У ці хвилини провадиться повторна експертиза, бо не виключено, що небіжчикові завдали не один, а два удари: перший, щоб звалити його, а другий, щоб упевнитися, що він мертвий. Звісно, — Фейхоо відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на грудях і лагідно глянув на дівчину, — це лише припущення.

Хулія й далі дивилася на співрозмовника, як людина, котра вважає, що з неї зле пожартували. Почуте не клалося в голову, вона не могла повірити, що Фейхоо говорить їй про Альваро. «Звичайно, тут якась помилка, хтось просто переплутав папери, — нашіптував їй внутрішній голос — інспектор розповідає про когось іншого». Це видавалося абсурдним — уявити Альваро, якого вона так добре знала, убитого ударом в потилицю, наче кролик, голого, із розплющеними очима під струменем холодної води. Яка нісенітниця! Подумки вона запитала себе, чи встиг сам Альваро завважити, як усе це безглуздо.

— Уявімо на мить, — озвалася Хулія після коротких роздумів, — що смерть не була випадковою… Хто мав причини його вбивати?

— Дуже гарне запитання, як кажуть у кіно. — Поліцейський прикусив нижню губу, на його обличчі відбився вираз професійної обачності. — Якщо по щирості, я навіть не уявляю, хто б це міг бути. — Він зробив коротку паузу, дивлячись на Хулію чесними очима (надто чесними, щоб бути насправді щирими) і намагаючись усім своїм виглядом явити, що розкриває перед нею всі карти. — Правду кажучи, я розраховую на ваше співробітництво у цьому питанні.

— На моє? Чому?

Поліцейський навмисне повільно зміряв дівчину поглядом з голови до ніг. Його чемність розвіялася, а в очах світився непристойний інтерес, наче він намагався довести її сумнівну причетність до того, що сталося.

— Ви були з небіжчиком у певних стосунках… Вибачте, такі вже в мене прикрі обов’язки… — Втім, судячи з утішливої посмішки, що проглядалася в нього з-під вусів, зараз ці обов’язки не здавалися головному інспекторові надто обтяжливими. Він засунув руку до кишені, витягнув звідти коробку сірників з емблемою одного відомого ресторану — це були чотири виделки — і порухом, який мав продемонструвати його галантність, підніс вогник до сигарети, що її Хулія щойно взяла до рота. — Я маю на увазі вашу… гм… історію. Мої відомості вірні?

— Вірні, — примруживши очі, Хулія випустила струмінь диму; вона відчувала незручність і роздратування. «Історію», — сказав поліцейський, отак просто підсумувавши цілий шмат її життя, рана від якого ще не затяглася. «Поза сумнівом, цей вульгарний товстун із кумедними вусами посміхається в душі, оцінюючи поглядом якість товару, — подумала вона. — А подружка небіжчика гарненька, — скаже він колегам, спустившись до службового бару, щоб випити кухоль пива. — Я й сам би не відмовився…»

Однак більше Хулію непокоїли інші сторони її власної ситуації. Альваро був мертвий. Можливо, його вбили. Безглуздя це чи ні, але вона знаходилася в поліцейському відділку, і було чимало темних моментів, яких дівчина не розуміла. А нерозуміння деяких речей могло виявитися вельми небезпечним.

Хулія відчувала, що все її тіло напружилося й зібралося в передчутті можливого нападу. Глянула на Фейхоо: той уже не здавався співчутливим та добродушним. «Це був просто тактичний прийом, — здогадалася вона. — Втім, головний інспектор не мав підстав для поблажливості, — подумала Хулія, намагаючись бути об’єктивною. — Він звичайний поліцейський — такий же тупий та вульгарний, як будь-який інший, і просто виконує свою роботу». Дівчина спробувала подивитися на ситуацію з точки зору свого співрозмовника: зрештою, у нього в руках була вона — колишня подружка небіжчика. Єдина ниточка, за яку він міг потягти.

— Але це вже давня історія, — Хулія струсила попіл у бездоганно чисту, повну металевих скріпок попільничку на столі у Фейхоо. — Вона скінчилася рік тому… Вам це, мабуть, відомо.

Головний інспектор, спершись ліктями на стіл, нахилився до неї.

— Так, — мовив Фейхоо майже довірчим тоном, ніби на доказ того, що вони давні партнери і він повністю на її боці. Потім посміхнувся, немов ішлося про таємницю, яку він заповзявся ревно берегти. — Але ж ви бачилися з ним три дні тому.

Хулія дивилася на поліцейського очима людини, яка щойно почула несосвітенну дурницю, і завдяки цьому їй вдалося приховати від Фейхоо своє здивування. Звісно, він розпитував на факультеті. Будь-яка секретарка чи швейцар могли розповісти, що Хулія приходила туди. Однак вона й не збиралася цього приховувати.

— Я звернулася до нього по допомогу — це стосується картини, яку я зараз реставрую, — її здивувало, що поліцейський нічого не занотовував, мабуть, це було складовою його методу: люди висловлюються вільніше, коли гадають, буцімто їхні слова розвіюються в повітрі. — Ми, як вам, мабуть, відомо, майже годину розмовляли у нього в кабінеті. І навіть домовилися про наступну зустріч, але більше я його не бачила.

Фейхоо крутив у руці коробку сірників.

— Про що ви розмовляли, якщо моя цікавість не видасться вам надто брутальною?.. Сподіваюсь, ви поставитеся з розумінням і вибачите мені такого роду… гм… особисті запитання. Запевняю вас, це звичайна формальність.

Хулія зробила затяжку, а тоді заперечливо похитала головою.

— Здається, ви маєте мене за ідіотку.

Поліцейський примружив очі й трохи випростався на стільці.

— Вибачте, я не розумію, з чого ви взяли…

— Зараз я вам скажу, з чого я взяла, — Хулія буквально розчавила недопалок у купці скріпок, не звертаючи уваги на жалісний погляд, яким Фейхоо супроводив цей її рух. — Я не проти того, щоб відповідати на ваші запитання. Але перш, ніж ми продовжимо розмову, прошу сказати мені, посковзнувся Альваро чи ні.

— Насправді… — Фейхоо трохи знітився, — я не маю доказів…

— Отже, нам нема про що розмовляти. Однак, якщо ви гадаєте, нібито в цій смерті є щось непевне, і намагаєтеся розв’язати мені язика, то я відразу хочу дізнатися, що відбувається: ви допитуєте мене як підозрювану?.. У такому разі я негайно йду звідси або прошу викликати адвоката.

Поліцейський примирливо звів руки.

— Це було б передчасно. — Він криво посміхнувся й засовався на стільці, ніби знову добираючи потрібні слова. — Поки що офіційно вважається, що професор Ортега помер через нещасний випадок.

— А якщо ваші неперевершені експерти зрештою доведуть протилежне?

— Тоді… — Фейхоо зробив непевний жест: — Вас підозрюватимуть не більше, ніж будь-яку іншу особу, пов’язану з небіжчиком. Уявляєте, який це довжелезний список…

— У тому-то й справа. Я не знаю жодної людини, здатної вбити Альваро.

— Що ж, це ваше діло. Я дивлюся на це інакше: виключені з університету студенти, заздрісні колеги, покинуті коханки, ревниві чоловіки… — Він перелічував, загинаючи пальці, й замовк, коли пальців забракло. — Ні. Ви не можете не визнати важливості своїх свідчень.

— Чому? Ви відносите мене до категорії покинутих коханок?

— Я не збираюся заходити так далеко, сеньйорито. Але ви бачилися з ним за кілька годин перед тим, як він зламав череп… Чи йому зламали.

— Годин? — цього разу Хулія справді розгубилася. — Коли він помер?

— Три дні тому. У середу, між другою годиною дня та дванадцятою ночі…

— Цього не може бути. Тут якась помилка.

— Помилка? — вираз обличчя поліцейського змінився, тепер він недовірливо втупився в Хулію. — Помилки не може бути. Це висновок експертів.

— І все ж вони помилилися. На двадцять чотири години.

— Чому ви так вважаєте?

— Тому що в четвер увечері, наступного дня після нашої з ним розмови, Альваро прислав мені додому документи, які я просила.

— Що за документи?

— Про історію картини, з якою я зараз працюю.

— Ви одержали їх поштою?

— їх приніс кур’єр увечері того ж таки дня.

— Ви пам’ятаєте, з якої агенції він був?

— Так. З «Урбекспрес». Це було в четвер близько восьмої… Як таке пояснити?

Поліцейський скептично пирхнув собі у вуса.

— Ніяк. У четвер увечері Альваро Ортега був уже цілу добу мертвий, отже він не міг послати бандероль. Хтось… — Фейхоо зробив коротку паузу, щоб Хулія піймала його думку. — Хтось зробив це за нього.

— Хтось? Хто саме?

— Той, хто його вбив, якщо його вбили. Гаданий злочинець. Або злочинниця, — поліцейський із цікавістю глянув на Хулію. — Не знаю, чому до людини, яка скоїла злочин, ми завжди застосовуємо іменник чоловічого роду… — Тут йому в голову вочевидь прийшла якась думка. — А до цих документів, нібито надісланих Альваро Ортегою, не був раптом доданий якийсь лист або записка?

— Там були тільки документи, але логіка підказує, що їх прислав він… Я певна, тут якась помилка.

— Жодної помилки. Він помер. у середу, а ви одержали документи в четвер. Можливо, агенція припізнилася з врученням.

— Ні. Я певна, що ні. На штемпелі стояла та сама дата.

— Хтось був із вами того вечора? Я маю на увазі — якісь свідки?

— Навіть двоє: Менчу Роч та Сесар Ортіс де Посас.

Поліцейський втупився в неї. Його здивування виглядало щирим.

— Дон Сесар? Антиквар з вулиці Прадо?

— Він самий. Ви з ним знайомі?

Фейхоо якусь мить вагався, перш ніж ствердно хитнути головою. «Так, вони знайомі. Це пов’язано з його службою. Але він не знав, що Хулія та дон Сесар друзі».

— Як бачите.

— Авжеж.

Поліцейський постукав кульковою ручкою по столу. Він почувався незручно і мав на те причини. Як дізналася Хулія наступного дня з вуст самого Сесара, головний інспектор Касиміро Фейхоо не був зразковим службовцем. Його професійні зв’язки зі світом мистецтва та антикваріату давали йому змогу наприкінці кожного місяця до платні, яку він одержував за службу в поліції, додавати непоганий куш. Час від часу, коли знаходили партію вкрадених мистецьких творів, якийсь із них зникав через задні двері. У цих операціях брали участь довірені посередники, які платили Фейхоо певний відсоток від свого прибутку. І — такі вже примхи долі — одним із цих посередників був Сесар.

— Хоч би там як, — мовила Хулія, котра поки що не знала подробиць біографії старшого інспектора, — гадаю, наявність двох свідків нічого не доводить. Я могла сама послати собі ці документи.

Фейхоо мовчки хитнув головою, але тепер у його погляді було більше остороги. А ще в його очах — як зрозуміла Хулія згодом, із суто практичних міркувань — з’явився новий вираз поваги.

— Авжеж, уся ця справа дуже дивна, — нарешті озвався він.

Хулія дивилася просто себе. На її думку, все це було вже не дивним, а зловісним.

— Не розумію тільки, хто міг бути зацікавленим у тому, щоб я одержала ці документи.

Фейхоо, прикусивши нижню губу, дістав із шухляди записника. Вуса в нього знову опустилися — безсило і стурбовано, — поки він, здавалося, зважував усі «за» та «проти» цієї ситуації. Поліцейського вочевидь пригнічувало скрутне становище, в яке він потрапив.

— А це, — пробурмотів він, знехотя починаючи занотовувати їхню розмову, — це, сеньйорито, ще одне гарне запитання.

Вона постояла на порозі, відчуваючи на собі цікавий погляд охоронця в поліцейському мундирі. На іншому боці бульвару з-за дерев прозирав неокласичний фасад музею, освітлений потужними прожекторами, схованими в довколишніх сквериках серед лавок, статуй та кам’яних фонтанів. Мрячив дрібний, ледь помітний дощик, але цього було досить, щоб від мокрого асфальту відбивалися вогники автівок та вогні світлофорів, що неухильно змінювали кольори — зелений, жовтий, червоний.

Хулія підняла комір шкіряної куртки й пішла тротуаром, вслухаючись у відлуння своїх кроків у порожніх під’їздах. Машин майже не було, лише зрідка фари якоїсь автівки освітлювали дівчину ззаду, і тоді власна довга вузька тінь спершу простягалася біля її ніг, а потім робилася коротшою та хисткою і переміщалася вбік у міру того, як посилювався за її спиною шум мотору, поки нарешті не розплющувалася на якійсь стіні й остаточно зникала, а тим часом автівка — тепер лише дві червоні цятки та їхні відблиски на мокрому асфальті — швидко віддалялася вулицею вгору.

Вона зупинилася біля світлофора. Чекаючи, коли спалахне зелений, пошукала в темряві інші зелені вогники й завважила їх на мигтючих таксі, у світлофорах, що блимали вздовж бульвару, в неоновій рекламі — там були ще синій та жовтий кольори — над скляною вежею, на останньому поверсі якої хтось іще прибирав або працював о цій порі. Загорівся зелений вогник, і Хулія перетнула вулицю, шукаючи тепер червоні вогники, яких зазвичай набагато більше пізнього вечора у великому місті; та раптом віддалік вона побачила синій спалах — це була блимавка поліцейської машини, що їхала, не ввімкнувши сирени, безшумно, наче в німому кіно. Червоні вогники автівок, зелені — світлофорів, синій неон, синя блимавка… «Ось гама кольорів, щоб відтворити цей дивний краєвид, — подумала вона, — палітра, необхідна для картини, яку можна було б іронічно назвати „Ноктюрн“ і виставити в галереї Роч, хоча Менчу, безперечно, зажадає, щоб їй розтлумачили, звідки така назва. І все має належним чином чергуватися з різними відтінками чорного — чорним, як пітьма, чорним, як морок, чорним, як страх, чорним, як самотність».

Чи вона справді відчувала страх? За інших обставин це запитання могло б стати непоганою темою для академічної дискусії: у приємному товаристві пари добрих приятелів, у теплій затишній кімнаті, біля коминка, з напівпорожньою пляшкою. Страх як несподіваний фактор, як моторошне усвідомлення реальності, що відкривається в певну мить, хоча вона існувала завжди. Страх як нищівний фінал несвідомості чи руйнування стану благодаті. Страх як гріх.

А проте, йдучи серед вечірніх огнів, Хулія була нездатна розглядати свої почуття як суто академічне питання. Звичайно, вона й раніше, хоча меншою мірою, відчувала щось подібне. Коли стрілка спідометра перетинає розумну межу, а краєвид тим часом швидко насувається праворуч і ліворуч й уривана смуга на асфальті здається чергою трасуючих куль, що їх поглинає ненажерне черево автомобіля. Або відчуття порожнечі, бездонної глибини та синяви, коли кидаєшся з човна в море і пливеш, відчуваючи, як вода обтікає твою голу шкіру, і з прикрістю усвідомлюючи, що твердий ґрунт десь надто далеко від твоїх ніг. І навіть ті невиразні страхи, які приходять до нас уві сні, де химерно переплітаються уява та справдешність, і які силою волі можна звести до споминів або й взагалі забути — досить лише розплющити очі й обвести поглядом знайомий інтер’єр спальні.

Однак цей страх, який Хулія виявила в собі щойно, був іншим. Новим, незвичним, досі незнайомим, позначеним тінню Зла з великої літери — першої літери того, що породжує страждання та біль. Зла, здатного повернути душовий кран над обличчям убитої людини. Зла, яке можна намалювати лише чорною фарбою — такою ж чорною, як пітьма, як морок, як самотність. Зла з великої літери «З» від слова згуба. Від слова злочин.

Злочин. Убивство. «Це лише припущення, — сказала вона собі, дивлячись на власну тінь на тротуарі. — Людина може посковзнутися у ванній, або впасти зі сходів, або метнутися на дорогу, не зважаючи на світлофор, — і померти. До того ж ці експерти та поліцейські часом хитрують, це в них ніби професійне збочення». Усе це було правдою, але ж хтось прислав їй підготовлену Альваро інформацію, коли той уже двадцять чотири години лежав мертвий. Це не було припущенням: документи лежали у неї вдома в шухляді письмового столу. І в цьому полягала реальність.

Вона здригнулася, а тоді озирнулася, щоб упевнитися, що за нею ніхто не йде. І хоча сподівалася, що позаду нікого немає, все ж розгледіла якийсь силует. Важко було зрозуміти, чи хтось переслідує її, чи просто йде вулицею, але силует рухався метрів за п’ятдесят від неї, часом опиняючись на освітлених місцях — там, де проміння прожекторів вихоплювалося з-за крон дерев і відбивалося від фасаду музею.

Хулія пішла далі, дивлячись просто себе. Всі її м’язи ладні були бігти світ за очі — таке траплялося з нею в дитинстві, коли їй доводилося перетинати темний під’їзд свого дому, перш ніж вона збігала сходами нагору й натискала кнопку дзвінка. Однак тепер Хулія прикликала на допомогу логіку розсудливої людини, якою, власне, й була. «Бігти просто так, лише через те, що хтось простує в тому ж напрямку, на п’ятдесят метрів позаду, було б не лише занадто, але й смішно. А проте, — майнула інша думка, — спокійно прогулюватися напівтемною вулицею, коли позаду, можливо, йде потенційний убивця, навіть якщо це тільки припущення, — не просто безглуздо, а й згубно для самої себе». Кілька секунд ці дві думки боролися в її уяві, поки врешті, відсунувши страх на виважений задній план, Хулія вирішила, що уява може зіграти з нею кепський жарт. Вона глибоко вдихнула повітря, а тоді, глузуючи з себе, скоса глянула назад і завважила, що відстань між нею та незнайомцем скоротилася на кілька метрів. І тут її знову охопив страх. Можливо, Альваро справді вбили, і той, хто це зробив, прислав їй потім інформацію про картину. Вибудовувався певний зв’язок між «Шаховою партією», Альваро, Хулією та гаданим, імовірним чи яким він там був убивцею. «Ти вже по вуха вскочила в цю халепу», — сказала вона собі і вже не мала підстав глузувати з власної тривоги. Дівчина обдивилася довкруг, шукаючи когось, до кого можна було б звернутися по допомогу або просто, повиснувши на його руці, попросити, щоб він провів її якомога далі звідси. А ще вона подумала, що варто повернутися до поліцейського відділку, але тут виникала одна перешкода: незнайомець заступав їй дорогу туди. «Може, спіймати таксі?» Однак зеленого вогника — вогника надії — ніде не було. Хулія відчула сухість у роті, язик мовби прилип до піднебіння. «Спокійно, — сказала вона собі. — Спокійно, дурепо, інакше лиха не обженешся». І вона змусила себе заспокоїтися настільки, наскільки принаймні це було необхідно, щоб кинутися бігти.

Туга труби — розпачлива та самотня. На програвачі платівка Майлза Дейвіса, кімната занурена в напівтемряву — лише нічничок, що стоїть на підлозі, вихоплює з мороку картину. До цокання настінного годинника додається притишений металевий відгомін щораз, коли маятник гранично відхиляється праворуч. На килимі перед диваном попільничка, над якою цівкою здіймається димок, склянка з недопитою горілкою та льодом; на дивані, підібгавши ноги й обхопивши руками коліна, сидить Хулія; пасмо волосся затуляє їй обличчя. Вона уважно дивиться перед собою, але не бачить усієї картини, зіниці дівчини втуплені в якусь ідеальну точку на задньому плані, між інтер’єром та краєвидом, що бовваніє вдалині, між шахістами й дамою, яка сидить біля вікна.

Хулія не знала, скільки часу просиділа ось так, у цій позі, слухаючи музику, що приємно проникала в її мозок разом із горілчаними випарами, і відчуваючи руками тепло власних голих ніг. Часом у напівтемряві якась нота лункіше злітала вгору, і дівчина повільно, в такт музиці, похитувала головою сюди-туди. «Я люблю тебе, трубо. Цієї ночі ти моя єдина подруга, притлумлена та тужлива, наче печаль, що ятрить мені душу». Цей звук ковзав темною кімнатою й іншою, освітленою, де гравці продовжували свою партію, і линув з вікна її помешкання, розчахнутого над сяйвом вуличних ліхтарів. Можливо, там, унизу, хтось — стоячи — у тіні дерева чи під’їзда — дивився вгору і слухав музику, що линула також і з іншого вікна — зображеного на картині — до відтвореного зеленою фарбою та охрою краєвиду, серед якого даленів намальований тонким пензликом шпиль невеличкої дзвіниці.