Фламандська дошка

XV. ЕНДШПІЛЬ КОРОЛЕВИ

Закінчивши свою оповідь, — говорив він тихо, втупивши погляд в якусь невизначену точку в кімнаті, Сесар відчужено посміхнувся й неквапно обернувся та задивився на розкладену на столі шахівницю й фігури зі слонової кістки на ній. Потім стенув плечима, мов давав зрозуміти, що ніхто не вільний обирати своє минуле.

— Ти ніколи не розповідав мені про це, — мовила Хулія, й звук власного голосу видався їй безглуздим, недоречним вторгненням у цю тишу.

Сесар озвався не одразу. Світло з-під пергаментного абажура вихоплювало лише частину його обличчя, залишаючи іншу в тіні й таким чином підкреслюючи зморшки навколо очей та губ антиквара, увиразнюючи його аристократичний профіль, тонкий ніс та підборіддя, наче вибиті на старовинній монеті.

— Навряд чи я зміг би розповісти тобі про те, чого не було, — лагідно проказав він, і його очі, а можливо, їхній послаблений півтемрявою блиск, нарешті зупинилися на очах дівчини. — Протягом сорока років я ретельно тільки те й робив, що гадав, нібито так воно і є. — Його посмішка зробилася глузливою, і кпив він вочевидь сам із себе. — Відтоді я ніколи не грав у шахи, навіть сам із собою. Ніколи.

Хулія здивовано похитала головою. їй важко було повірити в таке.

— Ти просто хворий.

Він засміявся: коротко й сухо. Тепер світло відбивалося в його очах, і вони здавалися крижаними.

— Ти мене розчаровуєш, принцесо. Я сподівався, що принаймні ти зробиш мені честь і не підеш легким шляхом, — антиквар замислено глянув на свій мундштук зі слонової кістки. — Запевняю тебе, я при повному розумі. Інакше як би я зміг так ретельно вибудувати всі деталі цієї чарівної історії?

— Чарівної? — дівчина спантеличено втупилася в нього. — Йдеться про Альваро, Менчу… Ти сказав: чарівної історії? — Вона здригнулася від жаху та зневаги. — Заради Бога! Що ти верзеш?

Антиквар незворушно витримав її погляд, а тоді обернувся до Муньйоса, мовби сподіваючись на його підтримку.

— Існують аспекти… естетичного характеру, — мовив він. — Надзвичайно специфічні фактори, які не можна так поверхово спрощувати. Шахівниця — це не просто білі та чорні поля. Є вищі площини, з яких слід розглядати факти. Об’єктивні площини, — він подивився на них із несподіваною засмутою, яка здавалася щирою. — Я гадав, ви зрозумієте.

— Я знаю, що ви маєте на увазі, — озвався Муньйос, і Хулія здивовано озирнулася в його бік. Шахіст так само стояв посеред вітальні, засунувши руки в кишені зім’ятого плаща. В кутку його рота окреслилася знайома невиразна відчужена посмішка.

— Знаєте? — вигукнула Хулія. — Що в біса можете знати ви?

Вона обурено стиснула кулаки, стримуючи дихання, що відлунювало в її вухах, наче відсапування тварини після тривалого бігу. Однак Муньйос залишався незворушним, і Хулія завважила, що Сесар кинув йому спокійний вдячний погляд.

— Я не помилився, обравши вас, — проказав антиквар. — І тішуся цим.

Муньйос не відповів. Лише оглянув помешкання — картини, меблі, хатнє начиння — й повільно хитнув головою, мов побачене дало йому змогу зробити якісь висновки. За кілька секунд він указав підборіддям на Хулію.

— Гадаю, вона має право взнати все до кінця.

— І ви теж, дорогенький, — уточнив Сесар.

— І я теж, хоча я тут лише свідок.

У його словах не було ні докору, ні погрози. Здавалося, шахіст просто воліє зберігати якийсь безглуздий нейтралітет. «Неможливий нейтралітет, — подумала Хулія, — адже рано чи пізно надійде мить, коли слова вичерпаються і доведеться приймати якесь рішення. А проте, — підсумувала вона, приголомшена відчуттям нереальності, якого ніяк не могла позбутися, — ця мить надійде, вочевидь, ще не скоро».

— Отож, почнімо, — мовила дівчина і, почувши власний голос, з несподіваною полегкістю зрозуміла, що втрачений спокій повертається до неї. — Розкажи нам про Альваро.

Антиквар згідливо хитнув головою.

— Альваро, — тихо повторив він. — Але спершу я повинен сказати дещо про картину, — на обличчі Сесара з’явився такий вираз, наче йому було прикро, що він забув якесь правило елементарної пристойності. — Я досі нічого вам не запропонував, а це негаразд. Вип’єте щось?

Ніхто не озвався. Сесар попрямував до старовинної шафки, яка правила йому за бар.

— Я вперше побачив цю картину у твоєму домі, Хуліє. Пам’ятаєш?.. Її привезли за кілька годин перед тим, і ти тішилася з цього, мов дівчинка. Я майже годину спостерігав за тобою, поки ти доскіпливо вивчала її, пояснюючи, яку техніку збираєшся застосувати, щоб — цитую — фламандська дошка зробилася найпрекраснішою з-поміж твоїх робіт. — Говорячи це, Сесар узяв вузьку склянку з дорогого різного скла й наповнив її льодом, джином та лимонним соком. — Я відчував зачарування, бачачи тебе щасливою, і, правду кажучи, принцесо, теж почувався щасливим, — антиквар обернувся до них зі склянкою в руці, пригубив коктейль і, здавалося, залишився задоволеним. — Однак тоді я не сказав тобі… Так. Насправді мені й зараз важко це висловити… Ти була зачарована досконалістю картини, довершеністю композиції, барвами та світлом. Я також був зачарований, але з інших причин. Ця шахівниця, гравці, котрі схилилися над фігурами, дама, яка читала, сидячи біля вікна, розбурхали в мені спляче відлуння давньої пристрасті. Уяви моє здивування: я вважав її забутою, аж ось вона гримнула, наче гарматний постріл. Я почувався збудженим і нажаханим водночас, мов щойно відчув на собі подих безумства.

Антиквар на мить замовк, і на тій половині його рота, куди падало світло, відбилася лукава посмішка, ніби цей спомин робив йому особливу приємність.

— Йшлося не лише про шахи, — вів далі він, — а про якесь особисте глибинне відчуття, про цю гру як зв’язок між життям та смертю, дійсністю та мрією… І поки ти, Хуліє, говорила про пігменти та лаки, я майже не слухав, бо був уражений тим потрясінням, в якому змішалися втіха й дивна туга і яке проймало мене, поки я сидів поруч із тобою на дивані, дивлячись не на те, що Пітер ван Гюйс зобразив на фламандській дошці, а прозираючи думки цього чоловіка, цього геніального майстра, які роїлися у нього в голові, поки він малював.

— І ти вирішив, що картина має бути твоєю…

Сесар глянув на дівчину з іронічним докором.

— Не спрощуй, принцесо, — він відсьорбнув зі склянки ковток і благально посміхнувся. — Я вирішив — і це сталося зненацька, — що неодмінно мушу вичерпати цю пристрасть до останньої краплі. Таке тривале життя, як моє, не минає марно. Поза сумнівом, саме тому я одразу відчув — ні, не послання, що, як з’ясувалося згодом, містило ключ до загадки, а той незаперечний факт, що в ній прихована якась захоплююча й жахлива таємниця. Можливо, — спробуй це збагнути — таємниця, яка нарешті доведе, що я маю рацію.

— Маєш рацію?

— Авжеж. Світ не такий простий, як нам намагаються втовкмачити. Обриси розмиті, відтінки багато важать. Ніщо не є чорним або білим; зло може вбратися в шати добра чи краси, і навпаки: одне не виключає іншого. Людина може кохати й зраджувати коханого, але її почуття через це не стає менш реальним. Можна бути батьком, братом, сином і коханцем водночас, жертвою та катом… Ти сама можеш навести приклади на свій розсуд. Життя — це непевна пригода в непевному краєвиді, межі якого весь час пересуваються, де кордони штучні, де все може скінчитися й початися знову будь-якої миті або раптом урватися — зненацька, наче від несподіваного удару сокири — на віки вічні. Де єдиною абсолютною, справжньою, безперечною та остаточною реальністю є смерть. Де ми — лише короткий зблиск між двома вічними ночами і маємо обмаль часу.

— І як усе це стосується смерті Альваро?

— Усе стосується всього, — Сесар здійняв руку, просячи тиші. — До того ж життя — це послідовність подій, пов’язаних між собою, іноді несамохіть… — Він оглянув на світло вміст своєї склянки, наче там плавало продовження його міркувань. — Тоді — я маю на увазі того дня у твоєму домі, Хуліє, — я вирішив з’ясувати все, що стосувалося картини. І так само, як і ти, першим, про кого я подумав, був Альваро… Я ніколи його не любив — ні тоді, коли ви були разом, ні потім. Однак тут є одна суттєва різниця: я ніколи не пробачив цьому негідникові, що він змусив тебе страждати…

Рука Хулії, яка саме дістала з пачки нову сигарету, зависнула в повітрі, дівчина здивовано подивилася на Сесара.

— Це було моєю справою, — кинула вона. — Моєю, а не твоєю.

— Ти помиляєшся. Це було моєю справою. Альваро зайняв те місце, якого я ніколи не зміг би зайняти. Певним чином, — антиквар затнувся, а потім з прикрістю продовжив, — він був моїм суперником. Єдиним мужчиною, здатним віддалити тебе від мене.

— Між мною та Альваро все було скінчено… Безглуздо пов’язувати одне з одним.

— Зовсім не безглуздо, але годі про це. Я ненавидів його, і крапка. Звичайно, це не підстава, щоб когось убивати. Інакше, запевняю тебе, я не зволікав би з цим так довго… Наш світ — світ мистецтва й старожитностей — вельми обмежений. Нам з Альваро доводилось час від часу підтримувати професійні контакти — це було неминуче. Певна річ, наші стосунки не можна було назвати теплими, проте часом гроші та інтереси призводять до дуже дивних зближень. Доказом цього може бути хоча б те, що ти сама, коли постала проблема з ван Гюйсом, звернулася до нього… Тож я поїхав до Альваро та попросив, аби він підготував мені довідку про картину. Звісно, не безкоштовно. Я запропонував йому розумну ціну. Твій колишній — упокой, Господи, його душу — завжди був дорогим хлопцем. Вельми дорогим.

— Чому ти нічого мені про це не розповів?

— З кількох міркувань. По-перше, я не бажав понов ваших стосунків, навіть професійних. Ніколи не можна бути певним, що під попелом не жевріє присок… Але не лише через це. Картина була пов’язана з надто особистими почуттями… — Він показав на шахові фігури зі слонової кістки, що стояли на ломберному столику. — 3 часткою мене самого, якої, — принаймні так здавалося мені, — я навік зрікся. З тим закутком, куди я нікому — навіть тобі, принцесо, — не міг дозволити ввійти. Бо це означало 6 розчахнути двері для запитань, які я ніколи 6 не наважився обговорювати з тобою. — Він глянув на Муньйоса, котрий стояв мовчки, не беручи участі в розмові. — Гадаю, наш приятель міг би добре просвітити тебе щодо цього. Чи не так? Шахи як проекція власного «я», поразка як фіаско статевого потягу й інші чарівні паскудства в такому дусі… Ці довгі й глибинні діагональні переміщення слонів, які ковзають по шахівниці, — кінчиком язика він провів по вінцях склянки й ледь помітно здригнувся. — Зрештою старий Зигмунд міг би багато чого розповісти про це.

Антиквар зітхнув, немов віддаючи шану примарам, що обступили його. Потім неквапно, повернувшись у бік Муньйоса, підняв склянку, наче на його честь, а тоді сів у крісло й невимушено закинув ногу на ногу.

— Не розумію, — не вгавала дівчина, — до чого тут Альваро.

— Спершу майже ні до чого, — визнав антиквар. — Мені лише була потрібна звичайна історична довідка, за яку, як я вже казав, був готовий добре заплатити. Однак усе ускладнилося, коли ти також вирішила звернутися до нього… В принципі, у цьому не було нічого надзвичайного. Втім Альваро, хизуючись гідною всіляких похвал професійною розважливістю, не прохопився тобі ні словом про мій інтерес, бо я вимагав од нього тримати все в суворій таємниці…

— І його не здивувало, що ти з’ясовуєш щось про картину за моєю спиною?

— Зовсім ні. А коли й так, він однаково промовчав. Ймовірно, гадав, нібито я хочу зробити тобі сюрприз, надати нові дані… А може, вирішив, що я збираюся зіграти з тобою кепський жарт. — Сесар замислився над цим припущенням, а тоді додав: — Я щойно подумав про таке, і, правду кажучи, лише за це його слід було вбити.

— Він намагався застерегти мене. Сказав, що останнім часом ван Гюйс зробився модним.

— Негідник до останньої миті, — підсумував Сесар. — Цим незначущим застереженням він виправдався перед тобою, не зламавши даної мені обіцянки. Він задовольняв усіх, заробляв свої грошенята і до того ж тримав двері прочиненими, щоб при нагоді згадати ніжні сцени з минулого… — Антиквар звів брови й коротко реготнув. — Однак я розповідав тобі, що відбулося між Альваро та мною, — Сесар подивився на вміст своєї склянки. — Через два дні після моєї зустрічі з ним ти сказала, що на картині є прихований напис. Я спробував не виказати своїх емоцій, але твої слова подіяли на мене, як удар струму; вони підтвердили мої передчуття, що тут є якась таємниця. Я одразу здогадався, що йтиметься також про величезні гроші, адже ціна ван Гюйса мала значно зрости і, наскільки пам’ятаю, я так тобі й сказав. Це, разом із історією картини та її персонажів, відкривало перспективи, які тоді здавалися мені чудовими: ми з тобою разом здійснюватимемо дослідження, заглибимося в таїну й знайдемо її розгадку. Це було б, як у старі часи, розумієш? Пошуки скарбу, але цього разу справдешнього скарбу. Тобі слава, Хуліє. Твоє ім’я з’явилося б у спеціалізованих виданнях, у книгах про мистецтво. Мені… Заради лише цього варто було докласти будь-яких зусиль, проте для мене заглиблення в гру означало ще й непростий особистий виклик. Однак запевняю тебе, амбіції тут ні до чого. Ти віриш мені?

— Вірю.

— Чудово. Бо лише за цієї умови ти зможеш зрозуміти те, що сталося згодом. — Сесар покалатав льодом у склянці, і, здавалося, цей звук допоміг йому привести до ладу спомини. — Коли ти пішла, я зателефонував Альваро, й ми домовилися, що я зайду до нього додому опівдні. Я йшов до нього без жодних лихих намірів і, присягаюся, якщо й тремтів, то тільки через збудження. Альваро розповів мені все, що зміг з’ясувати. Я із задоволенням переконався, що він і гадки не має про прихований напис, і, звичайно, не став утаємничувати його в цю справу. Все було добре, поки він не заговорив про тебе. І тоді, принцесо, диспозиція цілком змінилася…

— У якому сенсі?

— В усіх.

— Мене цікавить, що сказав Альваро про мене.

Сесар засовався в кріслі, наче йому було незручно сидіти, і по паузі знехотя відповів:

— Твій прихід його глибоко вразив… Або принаймні він дав це зрозуміти. Я збагнув, що ти небезпечно зачепила старі почуття і що Альваро був не від того, щоб розпочати все спочатку. — Антиквар спохмурнів і помовчав. — Мушу визнати, Хуліє, це роздратувало мене так, що ти навіть не уявляєш. Альваро занапастив два роки твого життя, а я сидів навпроти й мусив вислуховувати, як він наміряється знову безсоромно вдертися в нього… Я напрямки зажадав, аби він дав тобі спокій. Він глянув на мене як на старого надокучливого гомика, і тут почалась колотнеча. Не вдаватимусь у подробиці, скажу лише, що виглядало це вельми прикро. Він звинуватив мене, що я лізу не у свою справу.

— І він мав рацію.

— Ні. Ти — моя справа, Хуліє. Настільки моя, що важиш для мене більше за все на світі.

— Не кажи дурниць. Я ніколи б не розпочала все спочатку з Альваро.

— Я не певен щодо цього. Я чудово знаю, що значив для тебе цей негідник… — Антиквар глузливо посміхнувся, мовби привид Альваро, вже незагрозливий, перебував тут і дивився на них. — І тоді, поки ми сварилися, я відчув, що в мені закипає давня ненависть; вона вдарила мені в голову, як твоя підігріта горілка. Це, дівчинко, була така ненависть, якої я ще ніколи не відчував: глибока, безмірна, чарівно латинська ненависть. Тож я підвівся й, мабуть, повівся дещо нестримано, вдавшись до добірної базарної лайки, яку зазвичай приберігаю для виняткових випадків… Спершу цей вибух гніву його нібито здивував. Потім він запалив люльку й засміявся мені в обличчя. Заявив, буцімто це через мене твої з ним стосунки зайшли в глухий кут. Мовляв, це я винен, що ти так і не подорослішала. Мовляв, моя хвороблива та нав’язлива присутність у твоєму житті завжди заважала тобі жити власним життям. «А найгірше те, — додав він, дошкульно посміхаючись, — що в глибині душі Хулія завжди була закохана в тебе, бо ти уособлював для неї батька, якого вона майже не знала… І це триває досі». Сказавши таке, Альваро сунув руку до кишені брюк, посмоктав свою люльку й глянув на мене крізь хмару диму. «Ваш зв’язок, — підсумував він, — це просто недовершене кровозмішення… На щастя, ти гомосексуаліст».

Хулія заплющила очі. Останню фразу Сесар проказав так, що вона немов зависнула в повітрі, а тоді замовк, і присоромлена, збентежена дівчина не наважувалася урвати цю мовчанку. Коли вона нарешті насмілилася глянути на нього, антиквар стенув плечима, так, ніби хотів сказати, що відповідальність лежала вже не на ньому, за те, що він мав іще розповісти.

— Цими словами, принцесо, Альваро підписав собі смертний вирок… Він і далі спокійно курив, сидячи переді мною, але насправді був уже мертвий. Не через те, що він сказав, — зрештою, це була його думка, яка заслуговувала на повагу, як будь-яка інша, — а тому, що його оцінка відкривала мені мене самого, ніби він щойно відсунув завісу, яка протягом років затуляла від мене дійсність. Можливо, тому, що він підтверджував ті гадки, які я відганяв геть, у найвіддаленіший, найтемніший закапелок своєї свідомості, ніяк не бажаючи пролити на них світло розуму та логіки…

Він замовк, наче загубив нитку бесіди, і нерішуче подивився спершу на Хулію, а тоді на Муньйоса. Потім посміхнувся якось двозначно — боязко й злостиво водночас — і знову підніс склянку до губ та відсьорбнув маленький ковток.

— І тоді я раптом відчув осяяння, — Хулія завважила, що рух, який Сесар зробив, коли пив, стер з його губ цю двозначну посмішку. — І перед моїми очима — о диво! — наче у чарівних казках, виник довершений план. Кожна деталь із тих, що досі були розрізненими, знайшла належне їй місце й точний відтінок. Альваро, ти, я, картина… Цей план був пов’язаний також із темною стороною мене самого, з далеким відлунням, забутими відчуттями, приспаними пристрастями… За лічені секунди все окреслилося, немов гігантська шахівниця, на якій кожна людина, кожна думка, кожна ситуація мали відповідний символ, уособлюючись у певній фігурі, і своє точне місце в часі та просторі… Це була Партія з великої літери, видатна гра усього мого життя. І твого також. Бо там було все, принцесо: шахи, пригода, любов, життя та смерть. І наприкінці підносилася ти — вільна від усього й від усіх, чарівна та досконала, відбита у найчистішому дзеркалі — зрілості. Ти повинна була зіграти в шахи, Хуліє; це було неминуче. Ти повинна була вбити нас усіх, щоб нарешті зробитися вільною.

— Святий Боже…

Антиквар заперечливо похитав головою.

— Бог тут ні до чого… Присягаюся, коли я наблизився до Альваро й ударив його в потилицю попільничкою з вулканічного скла, що стояла у нього на столі, я вже не ненавидів його. Це була лише неприємна формальність. Прикра, але необхідна.

Сесар уважно, з цікавістю подивився на свою праву руку. Здавалося, він намагався оцінити, наскільки здатні спричинити смерть ці довгі бліді пальці з добре доглянутими нігтями, які зараз із такою елегантною байдужістю тримали склянку з джином.

— Він упав, як лантух, — незворушно додав антиквар, закінчивши цей огляд. — Заточився й навіть не застогнав, усе ще з люлькою в зубах. Потім, коли він уже лежав на підлозі… Одне слово, щоб бути певним, що він таки помер, я завдав ще одного удару, цього разу краще прорахованого. Зрештою все треба робити добре або не робити зовсім… Що було далі, ти знаєш сама: душ і все інше — це тільки мистецькі мазки. «Brouillez les pistes»[37], — казав Арсен Люпен… Хоча Менчу, упокой Господь її душу, напевне, приписала б ці слова Коко Шанель. Бідолашна… — Сесар відсьорбнув маленький ковток у пам’ять про Менчу й знову втупив погляд у порожнечу. — Я стер свої відбитки пальців носовичком, а попільничку про всяк випадок прихопив із собою й жбурнув до якогось баку для сміття далеко звідти… Не випадає таке казати, принцесо, але як для першого разу мій мозок спрацював по-злочинницьки чудово. Перш ніж піти, я прихопив довідку про картину, яку Альваро збирався передати тобі при зустрічі, й надрукував на його машинці твою адресу на конверті.

— А ще прихопив кілька його білих картонних карток…

— Ні. Це була вигадлива деталь, однак вона спала мені на думку згодом. Повертатися за ними було не варто, тож я купив такі самі в крамниці канцелярських товарів. Утім це сталося через кілька днів. А перед тим я мусив спланувати партію так, аби кожен хід був досконалим. А що ми з тобою домовилися зустрітися ввечері наступного дня у тебе вдома, я повинен був подбати, щоб ти неодмінно одержала повну довідку про картину. Було необхідно, щоб ти дізналася про всі пов’язані з нею подробиці.

— І тоді ти вигадав жінку в плащі…

— Так. І тут я мушу зробити тобі одне зізнання. Зазвичай я не вдаюся до перевдягань, мені такий театр не до душі… Колись, у юності, я кілька разів переряджався в жінку заради втіхи, наче ішлося про карнавал чи щось таке. Але завжди робив це наодинці, перед дзеркалом… — Згадавши це, Сесар посміхнувся — задоволено, лукаво й поблажливо. — Тож коли треба було передати тобі конверт, мені видалося утішним спробувати повторити давній досвід. Це схоже було на стару забаганку, розумієш? На такий собі виклик, якщо дивитися на це з… героїчної точки зору. Просто кортіло дізнатися, чи зможу я ошукати людей, граючи, так би мовити, правду або частку правди… Отож я вирушив за покупками. Такий собі статечний кабальєро, який купує жіночий плащ, сумочку, туфлі на низьких підборах, білявий парик, панчохи та сукню і не викликає жодних підозр, бо робить це цілком природно, та ще й у велелюдному супермаркеті, поза сумнівом, для своєї дружини. Після цього залишалося добре поголитися й зробити макіяж — щодо останнього, зізнаюся, анітрохи не соромлячись, усе необхідне для цього я мав удома. Без надміру — ти мене знаєш. Скромно, лише стільки, скільки було треба. У кур’єрській агенції ніхто нічого не запідозрив. Мушу зізнатися, це був утішний досвід… і повчальний.

Антиквар зітхнув — глибоко й підкреслено тужливо, потім спохмурнів.

— Насправді, — додав він, і в його голосі тепер вчувалися серйозні нотки, — цю частину справи ми можемо вважати бавленням, — він пильно подивився на Хулію, мовби добираючи слова перед поважною невидимою аудиторією, на яку вважав за необхідне справити добре враження. — Справжні труднощі щойно тепер починалися. Я мав належним чином зорієнтувати тебе як стосовно першої частини гри — розв’язки загадки, так і щодо другої, значно небезпечнішої та складнішої… Проблема полягала в тому, що, сказати б, офіційно я не грав у шахи; ми разом повинні були дослідити картину, проте мої руки були зв’язані, і я не міг тобі допомогти. Це було жахливо. До того ж я не міг грати сам проти себе, мені був потрібен суперник. Справжній майстер. Тож я не мав іншого виходу, як шукати Вергілія, який вів би тебе через усю цю пригоду. То була остання фігура, яку я мусив вивести на шахівницю.

Він допив свій напій і поставив склянку на стіл. Тоді з рукава халата дістав шовкового носовичка й акуратно витер губи. Потім глянув на Муньйоса, приязно посміхаючись.

— Отоді, проконсультувавшись попередньо з моїм сусідом сеньйором Сіфуентесом, директором клубу імені Капабланки, я зупинив свій вибір на вас, дорогенький.

Муньйос ствердно хитнув головою. Якщо він і розмірковував про сумнівність такої честі, то все одно не сказав цього вголос. Його очі, які через тьмяне освітлення кімнати здавалися ще більш запалими, з цікавістю дивилися на антиквара.

— Ви ніколи не сумнівалися, що я виграю, — тихо мовив він.

Сесар зробив жест, мовби знімаючи перед ним невидимого капелюха.

— Справді ніколи, — погодився він. — Окрім того, що ви талановитий шахіст, — а я завважив це, щойно побачив, як ви дивитеся на ван Гюйса, — я був готовий надати вам, дорогенький, чимало суттєвих підказок, які, якщо їх вірно витлумачити, мали наштовхнути вас на другу загадку: загадку таємничого гравця, — він задоволено цмокнув язиком, наче смакуючи вишукану страву. — Мушу визнати, ви мене вразили. І, правду кажучи, досі вражаєте. Ви чарівно аналізуєте всі і кожен окремо ходи, а ваша проникливість ґрунтується на поступовому відкиданні всіх невірогідних припущень, що є ознакою справжнього майстра.

— Ви змушуєте мене ніяковіти, — озвався Муньйос якимось дерев’яним голосом, і Хулія не могла зрозуміти, щиро він це сказав чи з іронією. Сесар закинув голову назад і театрально беззвучно розсміявся.

— Мушу вам сказати, — уточнив він, і на його обличчі відбилася двозначна, майже кокетлива посмішка, — відчуття того, як ви поступово заганяєте мене в глухий кут, зрештою перетворилося на чинник, що по-справжньому мене збуджував, запевняю вас. Це було щось… майже фізичне, якщо ви не заперечуєте проти такого визначення. Хоча ви не зовсім мій тип, — він замислився, начеб вирішуючи, до якої категорії віднести Муньйоса, але зрештою, мабуть, відмовився від цього наміру. — На останніх ходах я вже зрозумів, що ви перетворюєте мене на єдиного можливого підозрюваного. І ви знали, що я це знав… Гадаю, я не помилюся, коли скажу, що саме з цього моменту ми з вами почали відчувати певну близькість, еге ж?.. Тієї ночі, яку ми провели, сидячи на лаві навпроти дому Хулії, борючись зі сном за допомогою моєї фляжки з коньяком, ми вели довгу розмову про психологічні риси вбивці. Ви вже були майже певні, що ваш суперник — це я. Я слухав вас надзвичайно уважно, коли, відповідаючи на мої запитання, ви виклали всі відомі гіпотези про патологію в шахах… Усі, крім однієї — вірної. Тієї, яку ви до сьогодні ніколи не згадували, хоча чудово про неї знали. Ви розумієте, що я маю на увазі.

Муньйос так само незворушно знову ствердно хитнув головою. Сесар показав на Хулію.

— Ми з вами розуміємо, а вона ні. Або принаймні не до кінця. Варто б їй пояснити.

Дівчина втупила погляд у шахіста.

— Так, — озвалася вона, відчуваючи втому та сильне роздратування, яке стосувалося й Муньйоса. — Мабуть, ви б мали пояснити мені, про що говорите, бо мені вже починає набридати ваше кляте приятельство.

Шахіст пильно дивився на Сесара.

— Математична природа шахів, — озвався він, зовсім не збентежений роздратуванням Хулії, — надає цій грі особливого характеру. Фахівці, либонь, визначили б його як садистсько-анальний… Ви знаєте, що саме я маю на увазі: шахи як приховану боротьбу між двома мужчинами, де мають місце такі поняття, як агресія, нарцисизм, мастурбація… Гомосексуалізм. Виграти означає перемогти панівних батька чи матір, опинитися нагорі. Програти — однаково що бути розгромленим, підкоритися.

Сесар підняв палець, просячи уваги.

— Перемога, — чемно підкреслив він, — передбачає саме це.

— Так, — погодився Муньйос. — Перемогти означає довести парадокс, завдавши поразки собі самому, — він глянув на Хулію. — Бельмонте зрештою мав рацію. Шахова партія, як і картина, виказувала сама себе.

Антиквар посміхнувся йому захопленою, майже щасливою посмішкою.

— Браво, — мовив він. — Увічнити себе у власній поразці, еге ж?.. Як старий Сократ, коли випив цикуту. — Сесар із торжествуючим видом обернувся до Хулії. — Наш любий Муньйос, принцесо, вже кілька днів знав про це, однак ні словом не прохопився нікому — ні тобі, ні мені. А я, убачивши в цьому натяк, дійшов скромного висновку, що мій суперник на вірному шляху. Адже коли він зустрівся з родиною Бельмонте й зміг нарешті відкинути їх як підозрюваних, у нього вже не залишалося сумнівів стосовно того, хто його суперник. Я помиляюся?

— Ні, не помиляєтеся.

— Ви дозволите мені одне дещо особисте запитання?

— Поставте його, і побачите, відповім я чи ні.

— Що ви відчули, коли знайшли вірний хід… коли зрозуміли, що це я?

Муньйос на якусь мить замислився.

— Полегкість, — відповів він. — Я був би розчарований, якби це був хтось інший.

— Розчарований через те, що помилилися стосовно особистості таємничого гравця?.. Я не хотів би перебільшувати власні достоїнства, але ж це не було аж надто очевидним, дорогенький. Навіть для вас це було доволі важко. Багатьох персонажів цієї історії ви зовсім не знали, а ми з вами були знайомі лише пару тижнів. Ви мали тільки свою шахівницю як робочий інструмент…

— Ви не зрозуміли мене, — озвався Муньйос. — Я хотів, щоб це були ви. Ви були мені симпатичні.

Хулія дивилася на них, і на її обличчі відбилася розгубленість.

— Я рада, що ви так заприязнилися, — саркастично мовила вона. — Потім, якщо ви не проти, ми можемо піти кудись пропустити по келишку й, поплескуючи одне одного по плечу, погомоніти про те, як кумедно все це вийшло. — Вона різко струснула головою, намагаючись повернути собі відчуття реальності. — Це неймовірно, але мені здається, що я тут зайва.

Сесар кинув на неї погляд, сповнений скрушної ніжності.

— Є речі, яких ти не можеш зрозуміти, принцесо.

— Не називай мене принцесою!.. І ти дуже помиляєшся. Я все чудово розумію. І тепер я хочу поставити тобі запитання: що б ти вчинив тоді, на ринку Растро, якби я сіла в машину й, не завваживши ні балончика, ні картки, увімкнула запалення з цією шиною, що мала вибухнути, як бомба?

— Це просто смішно, — Сесар здавався ображеним. — Я ніколи б не дозволив, щоб ти…

— Навіть якби ризикував виказати себе?

— Ти знаєш, що це так. Муньйос щойно сказав: насправді тобі ніщо не загрожувало… Того ранку все було прораховано: у невеликому приміщенні з двома виходами, яке я винаймаю під склад, було приготовано жіноче вбрання, а перед тим я насправді мав зустріч із постачальником, але справу з ним залагодив за лічені хвилини… Я швидко перевдягнувся, дійшов до провулка, зробив усе, що було треба, з шиною, й залишив картку та порожній балончик. Потім зупинився біля крамарки, що торгувала образками, аби вона мене запам’ятала, й швидко повернувся до складу, зняв жіноче вбрання та макіяж і пішов до кав’ярні, де ми мали зустрітися… Ти повинна погодитися, що все було зроблено бездоганно.

— Авжеж, огидливо бездоганно.

На лиці антиквара відбилося невдоволення.

— Не будь вульгарною, принцесо, — його погляд був сповнений напрочуд щирої наївності. — Ці жахливі епітети заведуть нас у глухий кут.

— І всі ці старання тільки заради того, щоб мене налякати?

— Йшлося про пригоду, еге ж?.. Отже, мала існувати загроза. Ти можеш уявити собі пригоду, де не було б страху?.. Я вже не міг розважати тебе тими історіями, що так бентежили тебе в Дитинстві. Тож вигадав для тебе найнеймовірнішу історію, яка тільки могла прийти мені до голови. Пригоду, яку ти не забудеш, доки житимеш.

— Щодо цього можеш не сумніватися.

— Відтак місію виконано. Боротьба розуму й таїни, руйнування примар, що владарювали над тобою… По-твоєму, цього замало? А ще додай сюди відкриття того, що Добро та Зло не розділені між собою, немов білі та чорні клітини на шахівниці. — Він глянув на Муньйоса й ледь помітно посміхнувся, наче йшлося про відомий їм обом секрет. — Усі клітини сірі, моя люба, їх забарвлює усвідомлення Зла як результату досвіду, розуміння марності, а часто й пасивної несправедливості того стану, до якого може дійти те, що ми називаємо Добром. Пам’ятаєш мого улюбленого Сеттембріні з «Чарівної гори»? «Зло, — казав він, — це сяйлива зброя розуму проти сил мороку та потворності».

Хулія уважно вдивлялася в наполовину освітлене лампою обличчя антиквара. В певні моменти їй здавалося, що до неї промовляє якась одна його половина — видима чи прихована мороком, — а друга виконує лише роль свідка. І вона запитала себе, яка ж із двох більш реальна.

— Того ранку, коли ми атакували синій «форд», я кохала тебе, Сесаре.

Вона інстинктивно звернулася до освітленої половини, однак відповіла їй та, що залишалася в тіні:

— Я знаю. І цього досить, щоб виправдати все… Я гадки не мав, що робить там ця машина, її поява заінтригувала мене так само, як і тебе. Ба навіть більше, з цілком зрозумілих причин: ніхто не просив їх туди потикатися, вибач мені на слові, люба, — він повільно похитав головою, пригадуючи. — Мушу визнати, ці кілька метрів, які ми подолали разом, — ти з пістолетом, а я з такою патетичною на вид кочергою в руці, й напад на тих двох бовдурів, коли ми ще не знали, що це нишпорки головного інспектора Фейхоо… — Антиквар розвів руками, наче йому бракувало слів. — Це було насправді чудово. Я дивився, як ти йшла просто на ворога, — насупивши брови та зціпивши зуби, мужня й страшна, немов мстива фурія, — і, присягаюсь тобі, водночас із власним збудженням відчував ще й велику гордість. «Ось де цілеспрямована жінка», — захоплено думав я… Якби ти мала інший характер — хисткий чи ламкий, — я нізащо не піддав би тебе цьому випробуванню. Але ж я знаю тебе від народження. Тож був певен, що ти вийдеш із нього оновленою, більш стійкою та сильною.

— Хоча за це довелося дуже дорого заплатити, ти так не гадаєш? Альваро, Менчу… Ти сам.

— Авжеж, Менчу, — антиквар начеб щось пригадував, здавалося, він ніяк не може второпати, кого мала на увазі Хулія. — Бідолашна Менчу, вона вплуталася в надто складну для себе гру… — Нарешті він нібито пригадав і спохмурнів. — Певною мірою це — облишмо зайву скромність — була блискуча імпровізація. Я зателефонував до тебе рано-вранці, щоб дізнатися, чим усе скінчилося. Відповіла Менчу й сказала, що тебе немає. Мені здалося, що вона поквапилася покласти слухавку, тепер нам уже відомо, чому. Вона чекала на Макса, щоб здійснити безглуздий план викрадення картини. Звичайно, я цього не знав. Та щойно сам поклав слухавку, одразу уявив свій власний хід: Менчу, картина, твій дім… За півгодини я вже дзвонив у твої двері, перевтілившись у білявку в плащі.

Дійшовши до цього місця, Сесар посміхнувся, мовби пропонуючи Хулії знайти у цій історії якісь кумедні моменти.

— Я завжди казав тобі, принцесо, — провадив далі антиквар, звівши одну брову, наче розповідаючи без надії на успіх кепський жарт, — що твоїм дверям бракує кутового вічка, щоб знати, хто дзвонить. Можливо, Менчу не відчинила б їх білявці в темних окулярах. Однак вона почула голос Сесара, який сказав, що прийшов від тебе і має щось терміново їй переказати. їй не залишалося нічого іншого, як відчинити двері, що вона й зробила. — Антиквар підняв руки догори, мовби посмертно вибачаючи Менчу її помилку. — Гадаю, в цю мить вона думала, що я можу зірвати їхню з Максом операцію, однак занепокоєння обернулося на подив, щойно вона побачила на порозі незнайому жінку. Я мав час роздивитися вираз її очей — здивованих і широко розплющених, — перш ніж завдав удару в трахею. Певен, що вона померла, так і не зрозумівши, хто її вбив… Я зачинив двері й уже був зібрався все підготувати, коли несподівано почув, як хтось повертає ключ у замковій щілині.

— Це був Макс, — без потреби уточнила Хулія.

— Звичайно. Це був той самий жевжик, котрий прийшов уже вдруге, — я збагнув це згодом, після того як він розповів тобі все в поліцейському відділку, — щоб забрати картину й зробити пожежу у твоєму домі. Наполягаю, це був безглуздий план, хоча й напрочуд характерний для Менчу та цього телепня.

— Але ж двері могла відчинити я. Ти подумав про таке?

— Зізнаюся, почувши, як провертається в замковій щілині ключ, я подумав про тебе, а не про Макса.

— І що б ти вчинив? Завдав би й мені удару в трахею?

Він знову подивився на неї з болем несправедливо скривдженої істоти.

— Це запитання, — він добирав слова, — зайве й жорстоке.

— Та невже?

— Певна річ. Не знаю, якою саме була б моя реакція, бо на якусь мить я розгубився, і тільки про те й думав, що треба десь сховатися… Я метнувся до ванної і зачаївся там, силкуючись зрозуміти, як я звідти виберуся. Однак з тобою нічого б не сталося. Партія 6 завершилася дочасно, на середині. От і все.

Хулія відкопилила нижню губу, вона не йняла віри. Лише відчувала, як слова обпікають їй губи.

— Я не вірю тобі, Сесаре. Більше не вірю.

— Віриш ти мені чи ні, моя люба, це нічого не змінює, — на його обличчі відбилася покора; здавалося, розмова починала його обтяжувати. — Тепер це вже не має значення… Важливо, що це був Макс, а не ти. З-за дверей я чув, як він перелякано повторював: «Менчу, Менчу», але закричати так і не наважився, негідник. А я вже встиг оговтатися. При собі я мав той стилет роботи Челліні, пам’ятаєш? Якби Макс почав нишпорити по кімнатах, то отримав би його в найбезглуздіший спосіб — просто у серце, — щойно прочинив би двері ванної: він би й пискнути не встиг. На щастя для нього і для мене також, йому забракло сміливості щось з’ясовувати: він визнав за краще ушитися й прожогом побіг сходами вниз. Отакий герой.

Сесар зітхнув, але в тому зітханні не було самовтіхи.

— Завдяки цьому йолоп залишився живим, — додав він, підводячись із крісла, й, здавалося, йому було шкода, що Макс живий та здоровий. Підвівшись, Сесар глянув на Хулію, тоді на Муньйоса, які продовжували мовчки дивитися на нього, потім пройшовся по кімнаті, і килим стишив зроблені ним кілька кроків.

— Я мав би вчинити, як Макс, — чимдуж тікати, бо гадки не мав, чи не з’явиться, бува, з хвилини на хвилину поліція. Але тут у справу втрутилося те, що можна було б назвати питанням моєї честі як митця, тож я перетягнув Менчу до спальні і… Ну, сама знаєш: трохи підправив декорації, бо був певен, що рахунок за все пред’являть Максові. Це забрало не більше п’яти хвилин.

— Навіщо ти зробив оте з пляшкою?.. В цьому не було потреби. Вийшло огидно та жахливо.

Антиквар цокнув язиком. Тоді зупинився перед однією з картин, що висіли на стінах, — то був «Марс» Луки Джордано, — й задивився на неї так, наче це бог у середньовічному обладунку з лискучими крильцями на шоломі мав дати відповідь на запитання Хулії.

— Пляшка, — пробурмотів Сесар, не обертаючись, — лише додатковий мазок… Натхнення останньої миті.

— Яке не мало жодного стосунку до шахів, — наголосила Хулія, і її голос був різким, наче змах леза. — Радше це було зведенням рахунків. З усім жіноцтвом.

Антиквар не озвався. Він і далі мовчки роздивлявся картину.

— Я не почула твоєї відповіді, Сесаре. А ти завжди мав відповіді на всі запитання.

Він повільно обернувся до неї. Цього разу його погляд не благав про поблажливість і в ньому не прозирала іронія: він був далеким, непроникним.

— Потім, — мовив нарешті антиквар якимось відсутнім тоном, наче він не чув слів Хулії, — я надрукував на твоїй машинці хід, загорнув запаковану Максом картину в газету і вийшов із нею під пахвою. От і все.

Він проказав це безбарвним, позбавленим будь-якої інтонації голосом, ніби розмова вже не цікавила його. Однак Хулія була далека від думки, що питання вичерпано.

— Навіщо було вбивати Менчу?.. Адже ти будь-якої миті міг вільно зайти до мене додому й так само вийти. Існувало безліч інших способів украсти картину.

Очі антиквара знову пожвавішали.

— Бачу, принцесо, ти намагаєшся надати викраденню картини перебільшеного значення… Насправді це була просто ще одна деталь, бо в усій цій історії одні обставини доповнюють інші. Це однаково, що робити мертву петлю, — він замислився, силкуючись добрати потрібні слова. — Менчу мусила вмерти з кількох причин: деякі з них згадувати зараз якось не випадає, а деякі згадати просто-таки необхідно, вони, сказати б, мають суто естетичний характер: приміром, наш друг Муньйос дивовижним чином виявив зв’язок між прізвищем Менчу та з’їденою на шахівниці ладдею; інші причини більш глибинні… Я організував усе це, щоб звільнити тебе від пут, від згубних впливів, щоб урвати всі твої зв’язки з минулим. Менчу, на своє лихо, з її природженою дурістю та вульгарністю була одним із таких ланцюгів, так само як і Альваро.

— А хто дав тобі право розпоряджатися на власний розсуд життям та смертю?

На губах антиквара з’явилася мефістофельська посмішка.

— Я сам дав собі таке право. І вибач, якщо це звучить занадто зухвало… — здавалося, він раптом згадав про присутність шахіста. — Щодо решти партії, я мав обмаль часу. Муньйос, наче нишпорка, йшов по моїх слідах. Ще пара ходів, і він би вказав на мене пальцем. Проте я був певен, що наш дорогий друг не втрутиться, поки не переконається в усьому з цілковитою точністю. З іншого боку, він уже напевне знав, що тобі ніщо не загрожує… Він теж свого роду митець. Тому й не обмежував мене в моїх діях, поки шукав докази, які мали підтвердити його аналітичні висновки… Я правду кажу, друже Муньйосе?

У відповідь шахіст лише повільно хитнув головою. А Сесар наблизився до столика, на якому стояли шахи. Він оглянув фігури, потім обережно, наче вона була скляною, взяв білу королеву й довго дивився на неї.

— Учора надвечір, — знову заговорив він, — коли ти працювала в майстерні музею Прадо, я зазирнув туди за десять хвилин до закриття. Пройшовся залами першого поверху й причепив картку до картини Брейгеля. Потім зайшов до кав’ярні випити кави, трохи зачекав і зателефонував тобі. От і все. Єдине, чого я не міг передбачити, — це того, що Муньйос видобуде з-під шару пилу в клубній бібліотеці те давнє шахове видання. Я й сам забув про його існування.

— Тут дещо не збігається, — озвався раптом Муньйос, і Хулія здивовано обернулася до нього. Схиливши голову набік, шахіст дивився на Сесара, і в його очах палали ті самі допитливі вогники, як і тоді, коли він зосереджено втуплював погляд у шахівницю, вивчаючи можливі наслідки не надто вдалого ходу. — Ви чудовий гравець, ми обидва це знаємо. Або принаймні маєте всі передумови, щоб бути таким. А проте, я не думаю, що ви могли б зіграти цю партію так, як зіграли… Ваші комбінації були надто бездоганними, неймовірними для людини, яка сорок років не торкалася шахів. У цій грі важать практика, досвід, тож я певен, що ви нам збрехали. Або ви багато грали протягом цих років, або вам хтось допомагав. Мені прикро, що я мушу ранити ваше самолюбство, Сесаре. Але ви маєте спільника.

Ніколи досі мовчанка, що запала між ними після цих слів, не була такою тривалою та напруженою. Хулія розгублено поглядала на них, не в змозі повірити в те, що сказав шахіст. Вона вже була готова розтулити рота й вигукнути, що все це — несосвітенна нісенітниця, коли завважила, що Сесар, обличчя якого перетворилося на непроникну маску, іронічно звів брову. Посмішка, що з’явилася на його губах, виражала визнання та захоплення. Антиквар схрестив руки на грудях, глибоко зітхнув і ствердно хитнув головою.

— Дорогенький, — мовив він неквапно, розтягуючи слова. — Ви заслуговуєте на більше, ніж бути просто безвісним шахістом, який у вихідні грає в районному клубі, — правою рукою він зробив порух, мовби вказуючи на присутність когось, хто весь цей час був поряд із ними, але залишався в тіні, що огортала кутки вітальні. — Я й справді маю спільника. їй-богу, маю, хоча в цьому випадку він може почуватися в безпеці, поза будь-якими діями правосуддя. Хочете знати його ім’я?

— Сподіваюсь, ви його назвете.

— Звичайно, назву, бо не думаю, що це йому якось зашкодить. — Антиквар знову посміхнувся, цього разу ширше, ніж перед тим. — Гадаю, ви не образитеся, шановний друже, що я залишив собі цю невелику втіху. Повірте, мені дуже приємно упевнитися, що ви не змогли розкрити все. Ви не здогадуєтеся, про кого йдеться?

— Правду кажучи, ні. Але певен, що я з ним незнайомий.

— Щодо цього ви абсолютно праві. Його звати Альфа ПК-1212, це персональний комп’ютер, що працює зі складною шаховою програмою, розрахованою на двадцять рівнів гри… Я придбав його на другий день після того, як убив Альваро.

Уперше відтоді, як вони познайомилися, Хулія завважила на обличчі Муньйоса подив. Вогники в його очах згасли, рот був трохи розтулений.

— Ви нічого не скажете? — запитав антиквар, з цікавістю дивлячись на нього.

Муньйос мовчки зміряв Сесара довгим поглядом, тоді обернувся до Хулії.

— Дайте мені сигарету, — безбарвним голосом мовив він.

Дівчина простягнула йому пачку, й шахіст покрутив її в пальцях, перш ніж узяти й сунути до рота сигарету. Хулія піднесла йому вогник, і він неквапно глибоко затягнувся, наповнюючи легені димом. Здавалося, він був десь за тисячі кілометрів.

— Це тяжко, еге ж? — Сесар стиха засміявся. — Весь цей час ви грали проти звичайного комп’ютера, проти машини, позбавленої емоцій та почуттів… Погодьтеся, йдеться про вишуканий парадокс, який міг би слугувати чудовим символом часу, в якому ми живемо. У Едгара Аллана По всередині неймовірного «Гравця з Мелцела» була схована людина… Пам’ятаєте? Однак усе змінюється, мій друже. Тепер людина приховує автомат, — він підніс угору білу королеву із пожовклої з плином часу слонової кістки й показав її Муньйосу, насмішкувато ведучи далі: — І весь ваш талант, ваша уява, ваша надзвичайна здатність до математичного аналізу, дорогий сеньйоре Муньйос, мають свій еквівалент (як іронічний відбиток у дзеркалі, що повертає нам карикатурний образ того, чим ми насправді є) у вигляді звичайної пластмасової дискети, яка вміщається на долоні… Я дуже боюся, що, як і Хулія, після всього цього ви вже не будете таким, як досі. Хоча у вашому випадку, — обличчя антиквара зробилося задумливим, — я сумніваюся, що ви виграєте від такої переміни.

Муньйос не відповів. Він просто стояв, знову засунувши руки в кишені плаща й затиснувши в зубах сигарету, дим якої змушував його примружувати безбарвні очі; тепер він був схожий на неохайного детектива з якогось чорно-білого фільму, котрий являв пародію на самого себе.

— Мені прикро, — підсумував Сесар, і, здавалося, це було сказано щиро. Потім він знову поставив королеву на шахівницю з виглядом людини, котра завершує приємний вечір, і подивився на Хулію.

— А насамкінець, — мовив він, — я вам дещо покажу.

Він підійшов до бюро з червоного дерева, висунув одну з шухляд і дістав звідти товстий запечатаний конверт і три порцелянові фігурки роботи Бустеллі.

— Твоя винагорода, принцесо, — антиквар лукаво посміхнувся до дівчини. — Тобі знову пощастило розшукати скарб. Тепер ти можеш робити з ним усе, що заманеться.

Хулія недовірливо дивилася на фігурки та конверт.

— Не розумію.

— Зараз зрозумієш. Бо протягом цих тижнів я мав удосталь часу, щоб подбати про твої інтереси… В даний момент «Шахова партія» знаходиться в належному місці — у сейфі одного швейцарського банку, орендованому акціонерним товариством, яке існує лише на папері й зареєстроване в Панамі… Швейцарські адвокати та банкіри — люди доволі нудні, проте ретельні, вони не ставлять жодних запитань, поки ти поважаєш закони їхньої країни й платиш їм відповідні гонорари, — він поклав конверт на столик, ближче до Хулїї. — В цьому акціонерному товаристві, вся інформація про яке міститься тут, у конверті, тобі належать сімдесят п’ять відсотків акцій; один швейцарський адвокат, про якого я тобі якось розповідав, на ім’я Деметріус Циглер, мій давній приятель, узяв на себе всі формальності. І ніхто, крім нас і ще однієї людини, про яку ми поговоримо трохи згодом, не знає, що в цьому сейфі якийсь час знаходитиметься картина Пітера ван Гюйса… Тим часом історія «Шахової партії» перетвориться на головну мистецьку подію. Геть усі — засоби масової інформації, спеціалізовані журнали — досхочу смакуватимуть цей скандал. За попередніми підрахунками, міжнародна ціна картини може сягнути кількох мільйонів… Доларів, звичайно.

Хулія вражено, недовірливо глянула на конверт, а тоді на Сесара.

— Байдуже, скільки вона коштуватиме, — насилу пробурмотіла дівчина. — Вкрадену картину не можна продати. Навіть за кордоном.

— Це залежить від того, кому та як продати, — відповів антиквар. — Коли все вщухне, — скажімо, місяця через два, — картина залишить свою схованку й з’явиться не на публічному аукціоні, а на чорному ринку мистецьких товарів… Урешті-решт вона потайки опиниться в розкішному особняку одного з численних колекціонерів-мільйонерів — бразильського, грецького чи японського, — які, наче акули, накидаються на цінні твори, щоб перепродати їх у свою чергу або вдовольнити власні пристрасті, пов’язані з розкошолюбством, владою чи красою. Це також вигідне довгострокове капіталовкладення, бо в деяких країнах законодавство щодо викрадених мистецьких творів установлює термін давності кримінального переслідування за такий злочин у двадцять років з моменту його скоєння…

А ти ще чарівно молода. Хіба це не чудово? У кожному разі, це не повинно тебе обходити. Важливо те, що зараз, упродовж найближчих місяців, протягом таємної подорож і вам Гюйса, банківський рахунок твого новоспеченого панамського акціонерного товариства, відкритий дна дні тому в одному солідному банку Цюріха, збільшиться на кілька мільйонів доларів… Тобі не доведеться нічого робити, бо інша людина здійснить усі ці бентежні операції замість тебе. Про це я подбав якнайкраще, принцесо. А надто про таку необхідну відданість цієї людини. До речі, добре оплачувану відданість. Однак через це вона нітрохи не гірша за будь-яку іншу, а може, навіть краща. Ніколи не довіряй безкорисливій відданості.

— Хто ця людина? Твій швейцарський приятель?

— Ні. Циглер — методичний та діяльний адвокат, але тут його знання обмежені. Тому я звернувся до людини, котра має необхідні зв’язки, нічим не гребує і завдяки досвіду може вільно орієнтуватися в цьому складному підпільному світі, — до Пако Монтегріфо.

— Жартуєш.

— Я ніколи не жартую, коли йдеться про гроші. Монтегріфо — цікавий тип, який, між іншим, трохи закоханий у тебе, хоча це не стосується справи. Важливо те, що він — непроторенний негідник і водночас неабиякий спритник, ніколи не пожартує зле з тебе.

— Не розумію, чому. Якщо картина у нього, тоді пиши пропало. Монтегріфо здатний рідну матір продати за якусь акварель.

— Так. Але тебе він продати не може. По-перше, тому, що ми з Деметріусом Циглером змусили його підписати купу паперів, які не матимуть законної сили, якщо будуть оприлюднені, бо вся ця справа — суцільний злочин, однак яких достатньо, щоб довести твою непричетність. Так само, як і вплутати його самого — якщо він почне базікати зайве або займеться брудною грою — та ще й так, що це може скінчитися міжнародним розшуком й арештом, після чого він, скільки житиме, не зможе спокійно дихнути… З іншого боку, я володію певними секретами, оприлюднення яких зашкодило б його репутації та створило б йому дуже серйозні проблеми з правосуддям. Серед іншого, наскільки мені відомо, Монтегріфо принаймні двічі займався нелегальним вивозом з країни та продажем предметів, що входять до Національної мистецької спадщини: вони потрапили до мене, а я передав їх йому як посередник: це вертеп п’ятнадцятого століття, авторство якого приписують Пере Ольєру, вкрадений з церкви Пресвятої Діви Марії в Каскальсі у тисяча дев’ятсот сімдесят восьмому році, та знаменитий Хуан Фламандський, який зник чотири роки тому з колекції Оліваресів, пам’ятаєш?

— Так. Але я ніколи б не могла уявити, що ти…

Сесар байдуже стенув плечима.

— Таке життя, принцесо. В моєму бізнесі, як і в усіх інших, безневинна чесність — це найвірніша дорога до голодної смерті… однак ми говоримо не про мене, а про Монтегріфо. Звичайно, він намагатиметься прихопити стільки грошей, скільки зможе, — цього не уникнути. Проте він триматиметься в рамках, які не зашкодять мінімальному гарантованому прибутку твого панамського товариства, інтереси якого Циглер пильнуватиме, як доберман. Щойно справу буде залагоджено, Циглер автоматично переведе гроші з банківського рахунку акціонерного товариства на приватний рахунок, секретний номер якого належить тобі, ліквідує товариство, щоб замести сліди, й знищить усю документацію, крім тієї, що стосується темного минулого Монтегріфо. Її він збереже, щоб гарантувати тобі лояльність нашого приятеля-аукціоніста. Втім, я певен, що за даних обставин такий запобіжний захід є надмірним… До речі, мій любий Циглер має чіткі інструкції спрямувати третину твого прибутку на різні надійні та рентабельні інвестиції, що відмиють ці гроші й гарантуватимуть тобі — на випадок, якби ти заповзялася весело розтринькувати кошти, — платоспроможність до кінця твоїх днів. Ти можеш беззастережно довіряти порадам Циглера, ми знайомі вже понад двадцять років; він гарний чоловік — чесний, кальвініст та гомосексуаліст. Певна річ, він ретельно відраховуватиме з твоїх грошей свої комісійні та видатки.

Хулія, котра досі незрушно слухала його, здригнулася. Все чудово збігалося. Наче деталі якоїсь неймовірної головоломки. Сесар не залишив жодного вільного мотузка. Вона окинула антиквара довгим поглядом, а тоді зробила кілька кроків по кімнаті, намагаючись усе осмислити. «Забагато для одного вечора, — подумала вона, зупинившись перед Муньйосом, який — і досі з недопалком у роті — незворушно дивився на неї. — А може, забагато й для цілого життя».

— Бачу, — мовила дівчина, знову обернувшись до антиквара, — ти все прорахував… Або майже все. А чи подумав ти також про дона Мануеля Бельмонте? Можливо, тобі це видасться незначущою дрібницею, однак він є власником картини.

— Я подумав і про це. Звичайно, у тебе може бути гідна всілякого схвалення криза свідомості і ти вирішиш відмовитися від мого плану. В такому разі тобі досить сказати про це Циглеру, і картина з’явиться в належному місці. Монтегріфо поставить правцем, але йому доведеться це проковтнути. Зрештою все залишиться, як було: скандал збільшить ціну картини, і «Клеймор», маючи відповідні повноваження, виставить її на аукціон… Проте в тому випадку, якщо ти віддаси перевагу практичному сенсу життя, ти матимеш аргументи, щоб заспокоїти своє сумління: Бельмонте відмовляється від картини заради грошей, отже крім сентиментальної, вона становить для нього матеріальну цінність, яка покривається страховкою. До того ж ніхто не заважає тобі анонімно передати йому винагороду в сумі, яку ти вважатимеш доречною. Для цього ти матимеш купу грошей. Що ж до Муньйоса…

— Так, — озвався шахіст. — Правду кажучи, мені цікаво дізнатися, що чекає мене.

Сесар лукаво глянув на нього.

— Вам, дорогенький, випав щасливий квиток.

— Не може бути.

— Кажу вам, може. Передчуваючи, що другий білий кінь у цій партії, мабуть, залишиться живим, я взяв на себе сміливість документально пов’язати його із зазначеним акціонерним товариством, віддавши йому двадцять п’ять відсотків акцій. Це, між іншим, дозволить вам накупити собі нових сорочок і грати в шахи, скажімо, на Багамських островах, якщо і. ікс я. їм до вподоби.

Муньйос підніс руку до рота й узяв пальцями погаслий недопалок. Тоді глянув на нього й вочевидь зумисне впустив на килим.

— По-моєму, це дуже щедро з вашого боку.

Сесар подивився на недопалок, потім перевів погляд на шахіста.

— Це найменше, що я можу зробити. Треба якимось чином купити вашу мовчанку, а поза тим ви на це більш ніж заслужили… Скажімо, це моя вам компенсація за витівку з комп’ютером.

— А вам не спадало на думку, що я можу відмовитися брати у цьому участь?

— Авжеж. Правду кажучи, спадало. Ви, якщо добре зважити, дивак. Але це вже не мій клопіт. Тепер ви з Хулією партнери, тож самі дасте цьому раду. А я маю думати про інше.

— Залишаєшся ще ти, Сесаре, — нагадала Хулія.

— Я? — антиквар посміхнувся, і в його поем і пі ці дівчині привидівся біль. — Люба моя принцесо, я маю безліч гріхів, які треба спокутувати, га обмаль часу, — він показав пальцем на запечатаний конверт на столі. — Там міститься також детальна сповідь, в якій викладено всю цю історію від початку до кіпця, звичайно, за винятком нашої швейцарської комбінації Ти, Муньйос і поки що Монтегріфо залишаєтеся чистісінькими. Щодо картини я в усіх подробицях пояснюю, що знищив її з особистих та чуттєвих міркувань Певен, що після ґрунтовного вивчення цього зізнання поліцейські психіатри дійдуть висновку, що я небезпечний шизофреник.

— Ти збираєшся виїхати за кордон?

— Зовсім ні. Якщо людина й має кудись виїздити, то лише для того, щоб здійснити подорож. Але я надто старий. З іншого боку, мене аж ніяк не приваблюють в’язниця чи божевільня. Мабуть, це вельми неприємно, коли всі ці здоровані та красені-санітари ставлять тебе під холодний душ або роблять щось таке. Боюся, що ні, люба. Мені вже за п’ятдесят, і такі емоції не для мене. До того ж тут є ще одна невеличка деталь.

Хулія похмуро глянула на нього.

— Яка деталь?

— Ти колись чула, — Сесар іронічно посміхнувся, — про таку штуку, як синдром набутого бозна-чого, який останнім часом, здається, зробився напрочуд модним?.. Так от, у моєму випадку це кінцевий підсумок. Так кажуть.

— Брешеш.

— Анітрохи. Запевняю тебе, його так і називають — кінцевий, як оті похмурі кінцеві станції метро.

Хулія заплющила очі. Зненацька все, що було довкруг, мовби розтануло, і в її свідомості залишився тільки слабкий, глухий, наче удар каменя об поверхню води в озері, звук. Коли дівчина їх розплющила, в них стояли сльози.

— Ти брешеш, Сесаре. Тільки не ти. Скажи, що ти брешеш.

— Я хотів би збрехати, принцесо. Присягаюся, я почувався б щасливим, якби міг сказати тобі, що все це лише кепський жарт. Але життя полюбляє чинити проти людей такі підступи.

— Коли ти про це дізнався?

Антиквар мляво махнув рукою, мовби відкидаючи запитання: здавалося, час уже не мав для нього жодного значення.

— Близько двох місяців тому. Все почалося з появи невеликої пухлини у прямій кишці. Це досить неприємно.

— Ти ніколи нічого мені не розповідав.

— А навіщо?.. Вибач, якщо я видамся не надто делікатним, люба, але моя пряма кишка завжди була моєю при ватною справою.

— Скільки тобі залишилося?

— Не вельми багато: гадаю, місяців шість чи сім. І кажуть, що люди при цьому страшенно худнуть.

— Отже, тебе покладуть до лікарні. Ти не опинишся у в’язниці. І в божевільні, як ти кажеш, теж.

Сесар, спокійно посміхаючись, похитав головою.

— Я не опинюся в жодному з цих трьох закладів, моя люба. Уявляєш, як це паскудно — померти так банально?.. Е ні. Нізащо. Я відмовляюся. Зараз геть усі помирають через це, тож я маю право принаймні піти в небуття, надавши цій справі дещо особистого забарвлення… Мабуть, це жахливо — унести з собою як останнє видіння цього світу образ крапельниці, почепленої в тебе над головою, відвідувачів, які наступають ногами на твій кисневий шланг, та подібні речі… — Він обдивився довкруг, охопивши поглядом меблі, килими, картини. — Я віддаю перевагу фіналові у флорентійському дусі серед предметів, які люблю. Такий відхід — скромний та приємний — більше відповідає моїм смакам і вдачі.

— Коли?

— Невдовзі. Коли ви зробите мені ласку й залишите мене самого.

Муньйос чекав на вулиці, притулившись до стіни й натягнувши аж до вух комір плаща. Здавалося, він поринув у якісь тільки йому відомі думки, і коли Хулія з’явилася на порозі й підійшла до нього, він не одразу звів на неї очі.

— Як він збирається це зробити? — запитав шахіст.

— Синильна кислота. Він уже багато років зберігає ампулу, — Хулія з прикрістю посміхнулася. — Каже, постріл з пістолета був би вчинком більш героїчним, проте може залишити на обличчі неприємний вираз переляку заскочено’! зненацька людини. Він воліє добре виглядати.

— Розумію.

Хулія закурила сигарету. Неквапно, навмисне розмірено.

— Тут неподалік, за рогом, є телефонна будка, — вона відчужено глянула на Муньйоса. — Він попросив, аби ми дали йому десять хвилин, перш ніж зателефонуємо до поліції.

Вони попростували тротуаром, поруч, у жовтуватому світлі ліхтарів. У кінці безлюдної вулиці світлофор спалахував по черзі зеленим, жовтим та червоним світлом. Останній відблиск опромінив лице Хулії, окресливши на ньому химерні глибокі тіні.

— Що ви збираєтеся робити тепер? — запитав Муньйос. Він мовив це, не дивлячись на дівчину, втупивши погляд у тротуар поперед себе. Вона стенула плечима.

— Це залежить від вас.

І тоді вперше Хулія почула, як Муньйос сміється. Це був тихий, утробний, дещо носовий сміх, що йшов мовби із самісіньких глибин його єства. На якусь мить дівчині здалося, що це не шахіст, а один із персонажів картини сміється, крокуючи поруч із нею.

— Ваш приятель Сесар має рацію, — мовив Муньйос. — Мені таки потрібні чисті сорочки.

Хулія погладила пальцями три порцелянові фігурки — Лусінду, Октавіо та Скарамучу, які лежали в кишені її плаща разом із запечатаним конвертом. Через нічний холод її губи затерпли, сльози застигли в очах.

— Він сказав щось іще, перш ніж залишився сам? — запитав Муньйос.

Хулія знову стенула плечима. «Nec sum adeo informis… Я не такий потворний… На березі стояв я нещодавно, коли море було погідним…» Це було цілком у дусі Сесара — процитувати Вергілія, коли вона озирнулася востаннє, вже з порога, щоб охопити поглядом напівтемряву вітальні, темні тони антикварних картин на стінах, притлумлені пергаментним абажуром відблиски світла на меблях, жовтаву слонову кістку, золото літер на палітурках книг. І Сесара, котрий стояв посеред вітальні, — вона дивилася на нього проти світла і вже не могла розрізнити риси обличчя — тонкий, чіткий силует, наче вибитий на старовинній монеті чи древній камеї, і його тінь на червоно-вохряному візерункові килима, що майже торкалася ніг Хулії. І годинник, який почав відбивати удари в ту саму мить, коли вона зачиняла двері, наче опускала могильну плиту, мовби все було передбачено заздалегідь і кожен старанно грав роль, яка випала йому в п’єсі, що завершувалася на шахівниці в належний час, через п’ять століть після першої дії, з математичною точністю останнього ходу чорної королеви.

— Ні, — прошепотіла вона, відчуваючи, як образ повільно відступає, занурюючись у глибини її пам’яті. — Насправді він нічого не сказав.

Муньйос підвів обличчя, ніби худющий незграбний собака, обнюхуючи темне небо над їхніми головами, й посміхнувся змученою приязною посмішкою.

— Шкода, він міг стати блискучим шахістом.

Відгомін її кроків відлунює у порожньому монастирі, під склепінням, яке вже огортають тіні. Останні промені призахідного сонця падають майже горизонтально; приглушені кам’яними гратами, вони забарвлюють червонуватими зблисками мури монастиря, порожні ніші, пожовкле з настанням осені листя плюща, що в’ється вгору капітелями із зображеннями чудовиськ, воїнів, святих та міфологічних тварин — під суворими готичними арками, що оточують порослий бур’янами сад. Вітер, передвісник холодів, які насуваються з півночі, передуючи зимі, виє знадвору, дереться схилами пагорба, колихаючи віття дерев, й скиглить у столітніх кам’яних ринвах та черепичній покрівлі, гойдає бронзові дзвони на дзвіниці, де іржавий рипучий флюгер уперто вказує на далекий, недосяжний і, можливо, осяйний південь.

Жінка в жалобному вбранні зупиняється біля облупленої через плин часу та вологість фрески, від первісних барв якої залишилися тільки вбогі сліди: блакить колишньої туніки та вохряні плями на місці обличчя. Руки без чиї зап'ястка, вказівний палець, спрямований до неіснуючого неба, Христос, чиї риси насилу можна розрізнити на поре пиши штукатурці стіни; промінь сонця чи божественного світла, що лине з нізвідки в нікуди, повиснувши між небом ти землею, відтинок жовтавої ясноти, безглуздо застиглий у часі та просторі, який роки та негоди згладжують поступово, поки не зітруть остаточно, наче його ніколи й не було. І янгол без рота, але з похмурим, немов у судді чи ката, чолом: єдине, що зосталося від нього серед залишків фарби, — це поцятковані вапном крила, шматок туніки та непевних обрисів меч.

Жінка в жалобному вбранні відгортає чорну вуаль, що затуляє верхню частину її обличчя, і довго вдивляється в очі янгола. Вже вісімнадцять років вона зупиняється тут о тій самій порі й спостерігає, як час знищує риси цього образу. Вона бачила, як поступово, немов проказа, що видирає шматки плоті, час стирав контури янгола, змішуючи їх із брудною штукатуркою та вологими плямами, від яких репаються фарби, кришиться та облуплюється зображення. Там, де вона живе, немає дзеркал; їх забороняє статут монастиря, до якого вона вступила чи її змусили вступити — в її пам’яті, як на цій фресці, щораз більше білих плям. Уже вісімнадцять років вона не бачить власного обличчя, і для неї цей янгол, колись безперечно пре красний, є єдиною зовнішньою ознакою того, як плин часу змінює і її риси: облуплені фарби замість зморщок, тьмяні штрихи замість помарнілої шкіри. Іноді, у хвилини просвітління, що накочуються, наче хвилі, злизуючи береговий пісок, у хвилини, за які вона відчайдушно чіпляється, намагаючись зберегти їх у своїй непевній, змученій примарами пам’яті, вона згадує, що їй нібито п’ятдесят чотири роки.

З каплиці долинає притишений товщею мурів хор голосів, що славлять Господа, перш ніж іти до трапезної. Жінка в жалобному вбранні увільнена від деяких служб, і о цій порі їй дозволено прогулюватися на самоті безлюдним монастирем, наче темній мовчазній тіні. З її пояса звисає довгий разок почорнілих дерев’яних чоток, які вона вже давно не перебирає. Далекий псалом зливається зі свистом вітру.

Коли вона продовжує свій обхід і наближається до вікна, згасаюче сонце вже не більше за червонувату цятку, що ясніє вдалині серед свинцевих хмарин, які насуваються з півночі. Біля підніжжя пагорба є широке сіре озеро, що мерехтить сталевими полисками. Сухими кістлявими руками жінка спирається на підвіконня стрілчастого вікна; знову, як і кожного надвечір’я, наринають безжальні спомини, і вона відчуває, як холод від каменю піднімається по її руках і повільно, загрозливо підступає до її постарілого серця. Її роздирає напад кашлю, від якого здригається її слабке тіло, підточене вологістю стількох зим, виснажене затворництвом, самотністю та уривчастими спогадами. Вона вже не чує ні співу, ні скиглення вітру. Тепер крізь туман часу до неї долинають одноманітні та сумні звуки мандоліни, і похмурий осінній краєвид тане перед її очима, а замість нього, немов на картині, окреслюється інший: хвиляста — ген, до обрію — рівнина, посеред якої, наче намальований тонким пензлем, височить віддалік, впираючись у голубе небо, стрункий силует дзвіниці. І раптом жінці здається, нібито вона чує відгомін розмови двох мужчин, що сидять за столом, відголос сміху. І вона думає, що, коли озирнеться, то побачить саму себе на ослінчику, з книгою на колінах, а — підвівши очі — завважить полиск сталевого захисного коміра й ордена Золотого руна. І сивобородий старий посміхнеться їй, обачно й мудро, як велить його фах, наносячи пензлем на дубову дошку вічний образ цієї сцени.

На якусь мить вітер роздирає заволоку хмар, і остач ній промінчик, відбившись у водах озера, освітлює постаріле обличчя жінки, засліплюючи її світлі й холодні, майже безживні очі. Потім вітер, який був ущух, знову починає скиглити, здається, навіть дужче, ніж перед тим, і колихає чорну вуаль, що тріпоче, мов крила ворона. І тоді жінка знову відчуває колючий біль, який проймає її єство поряд із серцем. Біль, який паралізує півтіла і який нічим не можна послабити. Біль, який холодить руки та ноги, не дає дихати.

Озеро, на яке опустилися сутінки, тепер схоже на тьмяну пляму, і жінка у жалобному вбранні, котру в миру звали Беатрісою Бургундською, знає, що ця зима, яка насувається з півночі, буде для неї останньою. І вона запитує себе, чи в тій пітьмі, до якої вона прямує, стане милосердя, щоб стерти останні обривки її пам’яті.

Па Навата, квітень 1990 року