Фламандська дошка

VII. ХТО ВБИВ ЛИЦАРЯ

— Я не міг спати, весь час думав про це… Аж раптом зрозумів, що аналізую єдиний можливий хід, — Муньйос витягнув з кишені й поклав на стіл шахівницю, а поряд зім’яту, поцятковану його примітками схему. — А проте ніяк не йняв цьому віри. Ще годину все перевіряв уздовж і впоперек.

Вони сиділи в якійсь drugstore[23], відкритій усю ніч, коло вітрини, крізь яку можна було бачити безлюдний о цій порі широкий проспект. Люди були тільки в приміщенні: кілька акторів з розташованого неподалік театру та з півдюжини сновид обох статей. Поряд із обладнаними електронною сигналізацією вхідними дверима позіхав, раз по раз поглядаючи на годинник, охоронець у схожій на військову уніформі.

— Зверніть увагу, — шахіст показав на схему, тоді на шахівницю, — ми відтворили останній хід чорного ферзя, або, як ви кажете, чорної королеви, — з b2 на с2, проте не знали, який попередній хід білих змусив його до цього… Пам’ятаєте? Зважаючи на загрозу з боку двох білих ладдей, ми вирішили, що ладдя, яка стоїть на b5, могла потрапити туди з будь-якої клітини п’ятого ряду, однак це не виправдовувало втечу чорного ферзя, бо інша біла ладдя, розташована на b6, ще раніше загрожувала йому шахом. Можливо, міркували ми, ця ладдя з’їла якусь чорну фігуру на b5. Але яку саме? Це нас спинило.

— І яку ж фігуру вона з’їла? — Хулія уважно дивилася на шахівницю, чорно-біла, геометрично правильна поверхня якої була для неї вже не якимось незнаним, а добре знайомим простором. — Ви казали, що з ясуєте це, проаналізувавши, як були виведені з гри фігури, котрі опинилися поза шахівницею.

— Саме так я і вчинив. Дослідив одну по одній з’їдені фігури й дійшов вражаючого висновку (див. рис. 8).

— … Отже, яку фігуру могла з’їсти ця ладдя на b5?.. — Муньйос дивився на шахівницю стомленими через безсонну ніч очима, ніби й справді досі не знав відповіді. — Звичайно, не чорного коня, бо обидва вони знаходяться на шахівниці… І не слона, бо клітина b5 біла, а чорний слон, що ходить білою діагоналлю, ще не зрушив зі свого місця. Ось він — на с8, й обидва його можливі виходи заблоковані ще не введеними в гру пішаками…

— Це міг бути чорний пішак? — запитала Хулія.

Муньйос заперечливо похитав гловою.

— Мені довелося витратити чимало часу, щоб відкинути таке припущення, бо найхимерніше в цій партії — саме позиція пішаків. Однак жоден чорний пішак не міг цього зробити, адже той, що стоїть на а5, прийшов туди з а7. Ви вже знаєте, що пішаки з’їдають фігури по діагоналі, тож, гадаю, цей пішак міг з’їсти дві білі фігури на b6 та а5… Що ж до інших чотирьох чорних пішаків, то вони вочевидь були з їдені далеко звідси. І ніяк не могли потрапити на b5.

— У такому разі це могла бути лише виведена з гри чорна ладдя… Біла ладдя мала з’їсти її на b5.

— Це неможливо. З огляду на розташування фігур навколо клітини а8, цілком очевидно, що чорна ладдя була з’їдена саме там, на своєму первісному місці, навіть не зрушивши з нього. Її з’їв білий кінь, хоча в нашому випадку це не має жодного значення…

Хулія розгублено підвела погляд, відірвавши його від шахівниці.

— Я нічого не розумію… Це спростовує версію щодо будь-якої чорної фігури. То кого ж з’їла ця біла ладдя на b5?

Муньйос злегка посміхнувся, але в його посмішці не було й натяку на самовпевненість. Здавалося, його просто потішає запитання Хулії або відповідь, яку він намірявся дати.

Насправді нікого. Тільки не дивіться на мене так. Цей ваш ван Гюйс був неабияким штукарем і вмів чудово заплутувати сліди… Бо на b5 ніхто нікого не з’їв. — Він схрестив руки на грудях і мовчки схилився над шахівницею. Потім подивився на Хулію, а вже тоді торкнувся пальцем чорного ферзя. — Якщо останній хід білих не створив загрози чорному ферзю з боку білої ладді, така загроза могла виникнути внаслідок переміщення якоїсь білої фігури… Я маю на увазі білу фігуру, що стояла на b4 або bЗ. Ван Гюйс, мабуть, добре посміявся, розуміючи, що це примарне видіння — дві білі ладді — зіграє кепський жарт з тим, хто спробує розв’язати його загадку.

Хулія ствердно хитнула головою. Досить було Муньйосу вимовити цю фразу, й куток шахівниці, який перед тим видавався статичним, неважливим, раптом відкрив безліч можливостей. Була якась особлива магія в тому, як цей чоловік умів вести інших через складний біло-чорний лабіринт, — наче мав від нього потаємні ключі. Він мовби міг орієнтуватись у сплетінні невидимих ниток, напнутих під шахівницею й здатних створювати неймовірні, несподівані комбінації, які — щойно до них вдавалися — миттєво оживали й поставали з такою очевидністю, що було дивно, як їх не помічали досі.

— Розумію, — мовила по паузі Хулія. — Ця біла фігура затуляла чорну королеву від ладді. І, відійшовши, залишила чорну королеву під загрозою.

— Саме так.

— І що ж це була за фігура?

— Можливо, ви самі здогадаєтеся.

— Якийсь білий пішак?

— Ні. Одного з’їли на а5 або b6, а другий знаходився надто далеко. Інші тут також ні до чого.

— Правду кажучи, мені ніщо не спадає на думку.

— Подивіться уважно на шахівницю. Я міг би сказати вам ще на початку, але це означало 6 позбавити вас задоволення, на яке ви, гадаю, заслужили… Подумайте спокійно, — шахіст обвів рукою приміщення, де вони сиділи, безлюдну вулицю, філіжанки з кавою на їхньому столику. — Ми ж нікуди не поспішаємо.

Хулія втупила погляд у шахівницю. Невдовзі, не відводячи очей від фігур, вона витягла сигарету й загадково посміхнулася.

— Здається, я здогадалась, — обережно проказала дівчина.

— Кажіть.

— Слон, який рухається по білій діагоналі, стоїть на А, тобто на своєму первісному місці, бо міг би опинитися тут, хіба що прийшовши з bЗ, але не мав на це часу. А клітина b4 — чорна… — Перш ніж заговорити знову, вона глянула на Муньйоса, сподіваючись, що той хитне головою, підтверджуючи її слова. — Я маю на увазі, що на це йому довелося б витратити щонайменше… — вона порахувала за допомогою пальця, — три ходи, щоб переміститися з bЗ туди, де він знаходиться зараз… Отже, це не хід слона спричинив загрозу чорній королеві з боку білої ладді. Я маю рацію?

— Цілковиту. Продовжуйте.

— Біла королева, яка стоїть на е1, теж відпадає. І білий король так само… Що ж до білого слона, який рухається по чорній діагоналі й знаходиться поза грою, бо його вже з’їли, він нізащо не міг би опинитися на bЗ.

— Дуже добре, — погодився Муньйос. — А чому?

— Оскільки клітина b3 біла. З іншого боку, якби цей слон зробив хід по чорній діагоналі з b4, то він і досі залишався б на шахівниці, але його тут немає. Гадаю, його з’їли вже давно і за іншої ситуації.

— Міркування вірне. Що ж у нас залишається?

Хулія глянула на шахівницю, і по її спині та руках пробіг легкий дрож, наче б дівчина відчула дотик ножа. Залишалася тільки одна не згадана нею фігура.

— Залишається кінь, — проковтнувши слину, проказала вона, несамохіть стишивши голос. — Білий кінь.

Муньйос із серйозним виглядом нахилився до неї.

— Авжеж, білий кінь. — Якийсь час шахіст сидів мовчки, дивлячись уже не на шахівницю, а на Хулію. — Білий кінь, який пішов з b4 на с2 і цим ходом відкрив і поставив під загрозу чорного ферзя… І тоді чорний ферзь — щоб позбутися загрози й виграти фігуру — зробив хід на с2 і з’їв коня. — Муньйос знову замовк, розмірковуючи, чи не випустив він, бува, з уваги якоїсь важливої подробиці, а потім блиск у його очах зненацька згас, наче його хтось вимкнув. Він відвів погляд від Хулії і заходився однією рукою збирати фігури, а другою — складати шахівницю, мовби підводячи у такий спосіб риску під своєю участю в цій справі.

— Чорний ферзь, чорна королева, — спантеличено повторила Хулія, відчуваючи, майже чуючи, як стугонить її напружено працюючий мозок.

— Так, — стенув плечима Муньйос. — Лицаря вбила чорна королева… Хоч би що це означало.

Хулія піднесла до губ недопалок і, перш ніж кинути його на підлогу, востаннє жадібно затяглася, обпаливши собі пальці.

— Це означає, — прошепотіла вона, приголомшена своїм відкриттям, — що Фердинанд Алтенгоффен невинуватий… — 3 її горла вихопився сухий смішок, дівчина недовірливо подивилася на схему партії, що й досі лежала на столику. Потім простягнула руку й торкнулася вказівним пальцем клітини с2 — рову Східної брами Оренбурзької фортеці, де був убитий Роже Араський. — Це означає, — здригнувшись, додала вона, — що лицаря наказала вбити Беатріса Бургундська.

— Беатріса Бургундська?

Хулія ствердно хитнула головою. Усе тепер здавалося таким зрозумілим, таким очевидним, що вона ладна була надавати собі ляпасів за те, що не здогадалася про це раніше. Все аж волало про це — і в шаховій партії, і на самій картині. Ван Гюйс засвідчив усе ретельно до найменших подробиць.

— Інакше й не могло бути, — мовила Хулія. — Звичайно, чорна королева: Беатріса, герцогиня Остенбурзька, — вона на мить замовкла, добираючи слова. — Клята лисиця.

І ось серед безладу пропахлої фарбами та скипидаром майстерні вона виразно побачила художника, який рухався поміж світлотіней, утворених палаючими біля самісінької картини сальними свічками. Він застосовував резинат міді, щоб зробити зелений колір стійким, непідвладним часові. Потім накладав його повільно, шар за шаром, домальовуючи складки на скатертині, що покривала стіл, поки не приховав під ними напис «Quis necavit equitem», який за кілька тижнів перед тим сам наніс за допомогою ауріпігмента. Напис був зроблений красивими готичними літерами, і йому не хотілося їх зафарбовувати, либонь, назавжди, проте герцог Фердинанд мав рацію: «Це занадто очевидно, майстре ван Гюйс».

Мабуть, усе відбувалось якось так, і, поза сумнівом, старий щось бурмотів крізь зуби, повільно накладаючи мазок за мазком на дошку, на якій при світлі свічок ясніли всіма відтінками ще свіжі барви. Можливо, в якусь мить він протер стомлені очі й похитав головою. Його зір був уже не той: роки брали своє. Вони заважали зосередитися навіть на тому єдиному задоволенні, заради якого в години зимового дозвілля, коли дні ставали короткими, а світло занадто тьмяним, щоб орудувати пензлем, він кидав малювання, — зосередитися на грі в шахи. Цю пристрасть поділяв покійний Роже Араський, якого він ревно оплакував і який за життя був його покровителем та другом і — попри свою родовитість та становище при дворі — не боявся забруднити фарбою камзол, тож часто приходив до нього в майстерню, щоб зіграти партію в шахи серед слоїків з олією та скуделлю, пензлів та незавершених картин. Він, як ніхто інший, вмів поєднувати шахові баталії з розмовами про мистецтво, кохання та війну. Або про свою дивну, стільки разів повторювану ідею, яка тепер була подібна до жахливого передвістя: буцімто шахи — це гра тих, хто полюбляє зухвало розгулювати по пащі диявола.

Картина була готова. Пітер ван Гюйс, коли був молодший, зазвичай супроводжував останній мазок зверненою до Господа короткою подячною молитвою з нагоди щасливого завершення нового твору; однак з роками його вуста зробилися мовчазними, очі сухими, а волосся сивим. Тож він обмежився тим, що злегка хитнув головою, встромив пензель у слоїк з розчинником і витер руки об старий шкіряний фартух. Потім підніс угору канделябр і відступив на один крок. Нехай Господь йому пробачить, але він не міг не відчувати гордості за свою роботу. «Шахова партія» перевершувала те завдання, яке поставив перед ним його повелитель-герцог. Бо в ній було все: життя, краса, любов, смерть, зрада. Ця дошка була мистецьким твором, що мав пережити і його самого, і тих, кого він на ній зобразив. І старий фламандський майстер відчув у своєму серці гарячий подих безсмертя.

Хулія побачила Беатрісу Бургундську, герцогиню Остенбурзьку, яка, сидячи біля вікна, читала «Поему про троянду та лицаря», і сонячний промінь, що падав навскіс на її плече, освітлював прикрашені віньєтками сторінки. Побачила, як злегка, наче листок на дереві від ледь чутного вітерця, тремтить біла, мов слонова кістка, рука герцогині, на якій у промені світла виблискує золота обручка. Можливо, вона кохала й була нещасливою, і її гордість не могла витримати зневагу цього чоловіка, котрий посмів відмовити їй у тому, в чому сам лицар Ланселот не зміг відмовити королеві Гвіневрі… А може, все було не так, і найманий убивця пострілом з арбалета помстився за прикрість, що її залишила по собі агонія колишньої пристрасті після останнього цілунку та жорстокого прощання… Над краєвидом на задньому плані в блакитному небі Фландрії пливли хмари, і жінка, поринувши у свої думки, продовжувала сидіти з книгою на колінах. Ні, це було неможливо, бо Фердинанд Алтенгоффен ніколи б не заповзявся увічнювати зраду, а Пітер ван Гюйс не віддав би цьому свій талант та вміння… Слушною була думка, що опущені очі не дивляться прямо, бо приховують сльозу. Що чорний оксамит — це жалоба за власним серцем, простромленим тією самою стрілою, що просвистіла біля рову. Серцем, яке підкорилося державним інтересам, шифрованому посланню кузена Карла, герцога Бургундського, — складеному в кілька разів аркушу пергаменту з розламаною печаткою, який вона, оніміла від розпачу, зіжмакала холодними руками, перш ніж спалити в полум’ї свічки. Конфіденційне послання, передане таємними агентами. Інтриги та павутиння, що плелися навколо герцогства та його майбутнього, від якого залежало майбутнє Європи. Французька партія, бургундська партія. Глуха війна дворів, безжальна, мов найжорстокіша битва: без героїв, але з катами в камзолах, чиєю зброєю були кинджал, отрута й арбалет… Голос крові, почуття обов’язку, до якого закликала рідня, не вимагали нічого такого, чого б не могла полегшити згодом щира сповідь. Лише її присутності в певний день о певній порі біля вікна вежі Східної брами, де кожного надвечір’я камеристка розчісувала їй волосся. Біля вікна, під яким Роже Араський прогулювався щодня о тій самій порі, розмірковуючи на самоті про своє неможливе кохання та про свою тугу.

Так. Мабуть, ця жінка в чорному — чорна королева — опустила очі й дивилася в книгу, яку тримала на колінах, не тому, що читала, а тому, що плакала. А може, вона не наважувалася поглянути прямо в очі художнику, бо зрештою ними в неї уважно вдивлялися Вічність та Історія.

Хулія побачила Фердинанда Алтенгоффена, безталанного герцога, взятого в облогу вітрами зі Сходу та Заходу в Європі, яка, на його думку, надто швидко змінювалася. Вона побачила його — покірливого та безсилого, бранця себе самого та свого часу, побачила, як він, тремтячи від люті та болю, шмагає себе замшевими рукавичками по коротких штанах, не в змозі покарати убивцю свого єдиного друга. Побачила, як він стоїть, притулившись до колони у завішаній килимами та прапорами залі, й згадує роки юності, спільні мрії, захоплення юнаком, котрий пішов на війну й повернувся вкритий шрамами та славою. В замку ще відлунювали його сміх, його спокійний розважливий голос, його дошкульні репліки та звернені до дам вишукані компліменти, його мудрі поради, відгомін і тепло його дружби… Але його самого вже не було. Він пішов кудись у пітьму.

А найгірше, майстре ван Гюйс, найгірше, старий друже, старий художнику, — ти ж бо любив його майже так, як я, — найгірше те, що помста неможлива; найгірше те, що вона — як і я, як і він сам — усього лише іграшка в руках інших, більш могутніх сил: тих, хто, маючи гроші та силу, вирішує, нібито плин століть повинен стерти Остенбург з мап, що їх креслять картографи… Я не маю голови, яку міг би зітнути біля могили мого друга, а якби навіть і мав, все одно не міг би. Тільки вона все знала — і мовчала. Вона вбила його своїм мовчанням, дозволивши йому прийти — я теж маю добрих шпигунів — до рову Східної брами, куди його вабила безмовна пісня сирени, що штовхає чоловіків назустріч Долі. Тій самій Долі, котра здається сплячою або сліпою, поки одного дня не розплющить очі й не втупить у нас свій погляд.

Помститися, як бачиш, неможливо, майстре ван Гюйс. Лише твоїм рукам і твоїй вигадливості я доручаю цю помсту, і ніхто ніколи не заплатить тобі за жодну картину стільки, скільки заплачу я за цю. Я хочу справедливості, хоч би й для себе одного. Аби вона знала, що я знаю, і щоб, можливо, хтось іще, окрім Господа, дізнався про це, коли всі ми, як Роже Араський, обернемося на тлін. Тож напиши цю картину, майстре ван Гюйс. Заради самого неба, напиши її. Я хочу, щоб у ній було все і щоб вона зробилася твоїм найкращим і найжахливішим твором. На пиши її, і нехай Диявол, якого ти якось зобразив верхи на коні поруч із ним, забере всіх нас.

І нарешті Хулія побачила лицаря в камзолі та коротких червоних штанах, із золотим ланцюжком на шиї та марним кинджалом на паску: ось він прогулюється в годину надвечір’я біля рову Східної брами — сам, без зброєносця, аби той не завадив плину його думок. Вона побачила, як він підводить погляд, дивиться на стрілчасте вікно й злегка посміхається — відчужено та сумно. У таких посмішках зазвичай відбиваються спомини, кохання та ризики, а ще передчуття власної долі. І, можливо, Роже Араський передчуває, що по інший бік одного з вищерблених зубців муру, де серед каміння ростуть покручені кущі, зачаївся стрілок, який уже напинає тятиву свого арбалета й цілиться йому в бік. І раптом він розуміє, що все його життя, весь довгий шлях з баталіями, в яких він бився під скреготливим обладунком, із хрипом і потом, і жіночими обіймами, всі ці тридцять вісім років, що їх він несе, мов тягар, закінчаться саме тут, у цьому місці і в цей час, і після відчуття удару вже більше не буде нічого. І його охоплює глибока туга за самим собою, бо йому здається несправедливим скінчити життя отак, на заході сонця, підстреленим, наче вепр. Він зводить тонку та красиву, а проте руку чоловічу, дивлячись на яку несамохіть замислюєшся над тим, яким мечем вона потрясала, яке повіддя стискала, чию шкіру пестила, яке перо вмочала в чорнило, перш ніж написати слова на пергаменті… Він зводить руку на знак протесту, нехай навіть марного, бо, крім усього іншого, не надто добре розуміє, до кого слід його звертати. Йому хочеться кричати, однак він згадує, що так чинити йому не випадає. І тоді він зводить іншу руку й хапається за кинджал, бо гадає, буцімто померти ось так, зі зброєю в руках, нехай навіть такою, більш достойно лицаря… І в цю мить до нього долинає звук спущеної тятиви, й він інстинктивно хоче ухилитися від траєкторії стріли, але усвідомлює, що стріла швидша за людину. І відчуває, як його душа повільно сходить гіркими слізьми, оплакуючи сама себе, й відчайдушно шукає в пам’яті Бога, якому міг би звірити своє покаяння. І з подивом виявляє, що в нього немає жодного каяття, до того ж він не певен, чи знайдеться в цих сутінках Бог, готовий його вислухати. І тоді він відчуває удар. Йому вже доводилося відчувати удари, тепер у тих місцях на його тілі шрами, однак він знає, що цей удар не залишить шраму. Немає навіть відчуття болю, от тільки душа, здається, відлітає разом із подихом. І западає невідворотна ніч, і, перш ніж поринути в неї, він розуміє, що цього разу вона триватиме вічно. І коли Роже Араський кричить, він уже не чує власного голосу.