X. СИНІЙ АВТОМОБІЛЬ

— Це був брудний трюк, — мовив Гарун до візира. — Покажи-но мені інший, чесний.

Р. Смалліан


Сесар похмуро звів брову під крислатим капелюхом, погойдуючи в руці парасолю, потім зі зневажливою прикрістю обдивився довкруг: у такий спосіб він зазвичай намагався відмежуватися від дійсності, коли та підтверджувала його найгірші побоювання. А цього ранку ринок Растро виглядав і справді непривітно. Сіре небо віщувало дощ, і власники довколишніх крамничок, які й утворювали ринок, вживали запобіжних заходів проти можливої зливи. Подекуди шлях крізь людський натовп утруднювали клапті брезенту та брудні поліетиленові накриття, що звисали з яток.

— Насправді, — звернувся він до Хулії, котра саме роздивлялася два чеканних латунних канделябри, виставлені напоказ на розстеленій просто на тротуарі ряднині, — ми лише гаємо час… Я вже давно не купував тут нічого, що варте уваги.

Це було не зовсім так, і Хулія знала про це. Подеколи Сесар своїм досвідченим оком фахівця в купі мотлоху, яким, власне, був старий ринок, з-поміж цього велетенського кладовища розбитих мрій, викинутих на вулицю хвилями незримих корабельних аварій, вирізняв справжню забуту всіма перлину, невеличку коштовність, яку доля воліла приховати від інших очей: кришталевий кубок вісімнадцятого століття, старовинну раму, маленьку порцелянову фігурку. А якось у непоказній крамниці букініста, наповненій старими книжками та журналами, він знайшов дві чарівні титульні сторінки, вишукано розмальовані якимось невідомим ченцем у тринадцятому столітті, й після того, як Хулія їх відреставрувала, продав із непоганим зиском.

Вони неквапно йшли вулицею вгору, туди, де вздовж кількох будинків із облупленими стінами та в похмурих внутрішніх подвір’ях, що поєднувалися між собою через вузькі заґратовані хідники, розмістилася більшість крамничок зі старожитностями, які можна було вважати серйозними; втім, навіть говорячи про них, Сесар скептично махав рукою.

— О котрій годині ти зустрічаєшся зі своїм постачальником?

Переклавши в іншу руку парасолю, — предмет надзвичайно дорогий, з витонченим срібним руків’ям, — Сесар відсунув манжет сорочки, щоб глянути на золотий годинник. Антиквар виглядав дуже елегантно у крислатому фетровому капелюсі тютюнового кольору з шовковою стрічкою, накинутому на плечі пальті з верблюжачої шерсті й у шовковій сорочці з розстебнутим ґудзиком на оповитій хусткою шиї. Сесар завжди й в усьому доходив до межі, але не переступав через неї.

— За п’ятнадцять хвилин. Ми ще маємо час.

З цікавості вони зазирнули ще в кілька крамничок. Під насмішкуватим поглядом Сесара Хулія роздивлялася дерев’яну розписну таріль з доволі незграбно намальованим на ній пожовклим сільським краєвидом: віз, який обсадженою деревами дорогою тягнуть запряжені в нього воли.

— Але ж ти цього не купиш, люба, — антиквар вимовив це по складах, підкреслюючи в такий спосіб своє невдоволення. — Вона викликає відразу… Ти навіть не торгуватимешся?

Хулія розкрила сумочку, що висіла в неї на плечі, і дістала гаманця, не звертаючи уваги на протести Сесара.

— Не знаю, чим ти Незадоволений, — озвалася вона, поки їй загортали таріль у сторінки якогось ілюстрованого журналу. — Ти ж завжди казав, що люди comme il faut[26] ніколи не торгуються: вони або платять, або йдуть з гордо піднятою головою.

— Тут це правило не діє, — Сесар озирнувся з виглядом професійної зневаги й зморщив ніс від самого лише вигляду всіх цих жалюгідних крамничок із різним непотребом. — Тільки не з цими людьми.

Хулія поклала згорток до сумки.

— Нехай так, а проте ти міг би виявити тактовність і подарувати її мені… Коли я була маленькою, ти завжди купував мені все, що мені забагалося.

— Коли ти була маленькою, я надто тебе балував. До того ж я не бажаю платити за таку вульгарну річ.

— Просто ти зробився скнарою. З віком.

— Замовкни, зміючко. — Криси капелюха затулили обличчя антиквара, коли той нахилився, щоб закурити, біля крамнички, у вітрині якої громадилися запорошені ляльки. — Ні слова більше, інакше я викреслю тебе зі свого заповіту.

Хулія спостерігала знизу, як Сесар піднімається сходами: сповнений гідності, з трохи піднесеною вгору рукою, в якій він тримав мундштук зі слонової кістки, з погордливо-знудженим виглядом, якого він часто прибирав, — виглядом людини, котра не сподівається ні на що значуще наприкінці свого шляху, а проте продовжує йти із суто естетичних міркувань, намагаючись робити це максимально бездоганно. Як Карл Стюарт, котрий зійшов на ешафот, наче зробив ласку катові, вже готовий вимовити remember[27] і так підставити голову для страти, щоб юрба бачила його профіль — такий самий, як на монетах.

Притиснувши сумочку до боку — запобіжний захід проти злодіїв, — Хулія блукала серед яток. Тут було багато людей, тож вона вирішила повернутися до сходів, що вели на площу та центральну вулицю ринку, які з висоти нагадували скупчення тентів та наметів, між якими, наче мурахи, сновигали люди.

Дівчина мала знову зустрітися з Сесаром за годину в невеличкій кав’ярні на площі, розташованій між крамничкою з морськими приборами та яткою лахмітника, який торгував різним військовим причандаллям. Спершись на перила, вона закурила «Честерфілд» і довго стояла так, нерухомо, дивлячись на людей унизу. Під сходами, вмостившись на краю кам’яного фонтана, де плавали папірці, лушпиння від фруктів та порожні бляшанки з-під пива, якийсь вбраний у пончо юнак з довгим білявим волоссям грав на примітивній тростинній флейті мелодії андійських індіанців. Хулія кілька хвилин прислухалася до музики, а тоді знову почала блукати поглядом по ринку, гамір якого долинав до неї невиразно, притишений відстанню. Вона докурила сигарету, а потім спустилася сходами й зупинилася біля вітрини з ляльками. Тут були ляльки голі й одягнені в барвисту селянську одіж чи у вишукане романтичне вбрання, що включало також рукавички, капелюшки й парасольки. Були ляльки-дівчата й ляльки-жінки. З грубими, дитячими, безневинними та розпутними личками… їхні руки та ноги заклякли в різних позах, немов захоплені зненацька холодним подувом часу, що минув відтоді, коли їхні власниці кидали їх, або продавали, або помирали. «Дівчата, котрі зрештою зробилися жінками, — подумала Хулія, — вродливими й непривабливими, які потім, можливо, кохали та були коханими, а колись голубили ці ганчіркові, картонні чи порцелянові тільця руками, що вже перетворилися на цвинтарний тлін». Однак усі ці ляльки пережили своїх власниць; вони — мовчазні, нерухомі свідки, що зберігали в несправжній сітківці своїх несправжніх очей давні домашні сцени, вже викреслені з часу та з пам’яті живих. Розпливчасті образи, що прозирали крізь млу забуття, хвилини родинного затишку, дитячі пісеньки, обійми закоханих. А ще сльози та зневіру, несправджені мрії, занепад і сум. Можливо, навіть зло. Було щось приголомшливе в цій безлічі скляних та порцелянових очей, які, не моргаючи, дивилися на неї з виразом священної мудрості, властивої лише часові; нерухомих очей, вставлених у бліді воскові чи картонні личка, та їхньому потемнілому від часу вбранні, побляклих та бруднуватих мереживах. І в цьому волоссі, зачесаному чи скуйовдженому, але натуральному — Хулія здригнулася від самої думки про це, — яке колись належало живим жінкам. Сумна асоціація змусила її пригадати рядки вірша, почутого давним-давно від Сесара:

Якби ж то збереглось усе волосся

усіх жінок померлих…

Вона насилу відірвала очі від вітрини, у склі якої над нею відбивалися важкі сірі хмари, що затягували небо над містом. А обернувшись, щоб іти далі, побачила Макса. Вони мало не зіштовхнулися на середині сходів. Він був убраний у морську куртку з цупкого сукна з піднятим коміром, що прикривав зібране в жмут на потилиці довге волосся, і йшов, опустивши очі, наче людина, котра намагається уникнути небажаної зустрічі.

— Оце так сюрприз! — вигукнув він і посміхнувся, по-вовчому вишкіривши зуби (Менчу була в захваті від цієї посмішки), після чого спромігся на пару банальних фраз про погану погоду та юрми людей на ринку.

Попервах Макс не казав, що привело його сюди, однак Хулія завважила, що тримається він дещо сторожко, мовби бентежачись чогось або когось. Можливо, Менчу, бо, як він пояснив згодом, вони домовилися зустрітися неподалік: йшлося про купівлю якихось рам, які після реставрації — Хулія часто так чинила — могли б чудово прислужитися в галереї Роч.

Хулія недолюблювала Макса, пояснюючи це тим, що в його присутності завжди почувалася незручно. Навіть якщо не брати до уваги природу стосунків Макса з її приятелькою, було в ньому щось неприємне, що дівчина відчула, щойно з ним познайомилася. Сесар, чия тонка, майже жіноча інтуїція ніколи його не підводила, стверджував, нібито в Максі, окрім чудової будови тіла, є щось темне, нице, що виявлялося в його манері нещиро посміхатися та в тому, як він зухвало поглядав на Хулію. Дівчина не могла довго витримувати на собі Максів погляд, а коли вже думати забувала про нього, раптом знову відчувала на собі цей погляд — облудливий, сторожкий, ухильний і разом з тим невідступний. Це був не той непевний погляд, що блукає довкруг, а потім знову спокійно зосереджується на предметі розмови чи співрозмовникові (так дивиться Пако Монтегріфо), а один із тих пильних поглядів, що їх кидає людина, коли гадає, буцімто цього ніхто не помічає, і який негайно ковзає кудись убік, щойно той, хто так дивиться, виявляє, що за ним спостерігають. «Погляд людини, яка щонайменше наміряється вкрасти твого гаманця», — визначив якось Сесар, маючи на увазі коханця Менчу. І Хулія, котра, почувши це, зробила невдоволене обличчя, мовби засуджуючи злостивість антиквара, подумки визнала правоту його слів.

До цього домішувалися ще деякі прикрі моменти. Хулія знала, що ці погляди є виявом не лише цікавості. Певний у своїй фізичній привабливості, Макс за відсутності Менчу або за її спиною часто поводився виважено та скрадливо. Будь-які сумніви щодо цього розвіяла одна пізня вечірка в домі Менчу. Розмова поволі згасала, коли господиня вийшла з кімнати по лід. Макс, перехилившись до столика, на якому стояли напої, взяв склянку Хулії й підніс до рота. От і все, і на тому справа б скінчилася, якби, ставлячи склянку на столик, Макс не кинув на дівчину миттєвий погляд, а тоді облизнув губи й цинічно посміхнувся, мовляв, шкода, що за браком часу він не може зазіхнути на щось більше. Звичайно, Менчу ні про що не здогадувалася, і Хулія радше б вирвала собі язика, ніж завела з приятелькою розмову, яка могла б викликати сміх, якщо заговорити про це вголос. Отож після тієї історії зі склянкою Хулія у ставленні до Макса обрала єдину можливу манеру: вона трималася з ним підкреслено зневажливо, коли обставини змушували дівчину звертатися до нього. Навмисне холодно, щоб означити дистанцію, коли вони зустрічалися випадково, як оце на ринку, лицем до лиця і без свідків.

— До зустрічі з Менчу в мене ще купа часу, — мовив він, і на губах у нього заграла самовдоволена посмішка, яку Хулія так ненавиділа. — Може, вип’ємо по келишку?

Вона уважно подивилася на нього, а тоді навмисне повільно проказала:

— Я чекаю на Сесара.

Посмішка Макса окреслилася ще виразніше. Він чудово знав, що антиквар його теж не жалує.

— Шкода, — промимрив Макс. — Ми не надто часто зустрічаємося ось так, як сьогодні… Я маю на увазі — наодинці.

Хулія лише звела брови й озирнулася довкруг, начеб Сесар мав от-от з’явитися. Макс простежив за її поглядом. А тоді стенув плечима під морською курткою.

— Я домовився зустрітися з Менчу за півгодини ось там, біля статуї солдата. Якщо хочеш, можемо потім випити щось разом. — Він навмисне помовчав, а тоді підкреслено додав: — Учотирьох.

— Побачимо, що скаже Сесар.

Вона дивилась, як він іде, бачила його широку спину, що продиралася крізь юрбу, поки він не зник з очей. Як і кожного разу після зустрічі з Максом, у неї залишилося відчуття невдоволення, ніби вона не зуміла розставити все по місцях, ніби — попри відмову — Макс знову зміг зазіхнути на її внутрішній світ, як тоді у тій історії зі склянкою. Сердита на себе, хоча й не знаючи до ладу, за що собі дорікати, вона запалила нову сигарету й жадібно затягнулася. «Часом, — думала вона, — я віддала б усе, що завгодно, щоб бути достатньо сильною й роз’юшити Максові цей його звабливий писок самовдоволеного огира».

Перш ніж зайти до кав’ярні, вона ще із чверть години блукала поміж яток. Сподівалася, що довколишня метушня, вигуки крамарів і людська юрба розважать її, а проте її обличчя залишалося похмурим, а погляд відсутнім. Про Макса Хулія встигла забути, тепер вона переймалася іншим. Картина, смерть Альваро, шахова партія раз по раз нав’язливо виринали в уяві, не давали спокою й ставили запитання, на які не було відповіді. Можливо, гравець-невидимка теж був десь поряд, серед цього тлуму, й спостерігав за нею, плануючи свій наступний хід. Вона підозріливо обдивилася довкруг й крізь шкіру сумочки намацала подарований Сесаром пістолет. Це був якийсь абсурд на межі жорстокості. Або навпаки: жорстокість на межі абсурду.

Підлога в кав’ярні була дерев’яною, тут стояли старезні столики на металевих ніжках із мармуровими стільницями. Хулія замовила склянку прохолодного напою, сіла за один із столиків біля вікна і завмерла на місці, дивлячись на затуманене скло й намагаючись ні про що не думати, поки нарешті розгледіла невиразний силует антиквара. І вона кинулася до нього, мовби в пошуках розради, що в принципі було близьким до істини.

— А ти щораз гарніша, — Сесар відпустив цей комплімент з удаваним захопленням, картинно зупинившись посеред вулиці й уперши руки в боки. — Як це в тебе виходить, люба?

— Не дурій, — вона з відчуттям безмежної полегкості вчепилася в його руку. — Ми не бачилися лише годину.

— Саме це я й маю на увазі, принцесо, — антиквар стишив голос, наче намірився поділитися з нею секретом. — Ти єдина з усіх знайомих мені жінок здатна зробитися ще гарнішою за якихось шістдесят хвилин… Якщо тут є якась хитрість, ми повинні її запатентувати. Направду.

— Ідіот.

— Красуня.

Вони попрямували вулицею вниз, туди, де Хулія залишила свою автівку. Дорогою Сесар розповів їй про успішну оборудку, яку він щойно здійснив: йшлося про «Скорботну Богородицю», яку невибагливий покупець може визнати за роботу Мурільйо, та датований тисяча вісімсот тридцять другим роком секретер у стилі бідермаєр з особистим клеймом Вірйеніхена, хоч у плачевному стані, але справжній, тож добрий червонодеревець дасть йому раду. Тобто дві справді вдалі знахідки, придбані за помірну ціну.

— Особливо секретер, принцесо, — задоволений покупкою Сесар крутив у руці парасолю. — Сама знаєш, існує такий соціальний клас, благослови його Господи, що жити не може без ліжка Еухенії Монтіхо або bureau[28], за яким Талейран підписував свої облудні папери… А ще ж існує нова буржуазія — такі собі parvenus[29], для яких найвищим символом успіху, коли вони хочуть наслідувати тих, перших, є саме стиль бідермаєр… Вони приходять до тебе і з порогу вимагають бідермаєр, не уточнюючи, що саме мають на увазі — стіл чи письмовий стіл; їм просто потрібен бідермаєр за будь-яку ціну. Хоч би що це було, чорт забирай. Деякі з них навіть сліпо вірять в існування бідолашного пана Бідермаєра, гадаючи, що це, либонь, постать історична, і дуже дивуються, коли бачать на меблях інший підпис… Спочатку вони розгублено посміхаються, потім починають підштовхувати один одного ліктями й запитують, чи не маю я, бува, іншого, справжнього Бідермаєра, — антиквар зітхнув, поза сумнівом нарікаючи на лихі часи. — Якби не їхні чекові книжки, присягаюся, я багатьом казав би chez les grecs[30].

— Наскільки я пам’ятаю, ти вже якось таке казав.

Сесар знову скрушно зітхнув:

— Так, я можу бути відчайдушним. Часом я не стримуюся й роблюся нестерпним, наче стара скандальна королева… Наче Джекіл і містер Гайд. Добре, що в наші дні майже ніхто не розуміє до пуття по-французьки.

Вони дійшли до припаркованої в одному з провулків машини Хулії, коли дівчина саме розповідала про свою зустріч з Максом. Досить було їй згадати це ім’я, щоб обличчя Сесара спохмурніло під кокетливо загнутими крисами капелюха.

— Добре, що я не бачив цього альфонса, — роздратовано мовив антиквар. — Він і досі дошкуляє тобі своїми брудними натяками?

— Майже ні. Мабуть, боїться, що Менчу пронюхає.

— І перестане його утримувати: ось де його слабке місце. — Сесар обійшов автівку, прямуючи до правих дверцят. — Поглянь-но сюди! Здається, нас оштрафували.

— Не може бути.

— Авжеж. Ось папірець, під «двірником», — антиквар сердито вдарив парасолею об асфальт. — Неймовірно! Просто посеред ринку! Ці поліцейські замість, як і належить, ловити злочинців і всіляку потолоч виписують штрафи… Яка ганьба! — повторив він голосно, визивно озираючись. — Яка ганьба!

Хулія відкинула залишений кимось на капоті балончик з-під аерозоля й узяла не папірець, а клаптик картону завбільшки з візитну картку. Й одразу знерухоміла, як громом ударена. Мабуть, усе, що вона відчувала цієї миті, відбилося в дівчини на обличчі, бо, глянувши на неї, стривожений Сесар підбіг до Хулії.

— Дівчинко, ти вся пополотніла… Що сталося?

Збігло кілька секунд, поки вона спромоглася на відповідь, а коли заговорила, не впізнала власного голосу. їй нестямно хотілося чимдуж тікати звідси — байдуже куди, аби лише там було затишно та безпечно і можна було сховати голову й заплющити очі, відчувши, що ти врятована.

— Це не штраф, Сесаре.

Вона тримала в пальцях картку, і в антиквара вирвалася лайка, що здавалася ще більш брутальною в устах такої вихованої людини, як він. Бо на картці коротко та ясно вже знайомим обом шрифтом було надруковано:

… а7 х Лb6.

Хулія, відчуваючи, що голова в неї йде обертом, приголомшено обдивилася довкруг. У провулку нікого не було. Лише крамарка, яка торгувала образками, сиділа на плетеному стільці метрів за двадцять, на розі, зосередивши всю свою увагу на людях, що проходили повз її виставлений тут-таки на асфальті крам.

— Він був тут, Сесаре… Розумієш?.. Він був тут.

Вона сама відчувала, що в її голосі бринить не подив, а лише страх. І — усвідомлення цього вже накочувало на неї хвилі безмежного розпачу — це вже був не страх перед несподіваним, а якась похмура покора; мовби таємничий гравець, його загрозлива близькість перетворилися для неї на неминуче прокляття, з яким відтепер вона мусила жити все життя. «Навіть, — сяйнула прикра, але слушна думка, — якщо жити мені ще довго».

Сесар, змінившись на лиці, крутив у руці візитівку. Від обурення він насилу вимовляв слова:

— Ач, негідник… Покидьок…

Тим часом Хулія вже забула думати про візитівку. Увагу дівчини привернув знайдений на капоті порожній балончик. Вона нахилилася за ним і відчула, що рухається, немов уві сні, однак, узявши балончик до рук, спромоглася зосередитись та зрозуміти напис на етикетці. Потім, хитнувши головою, простягнула його Сесару. Ще одна безглузда загадка.

— Що це? — поцікавився антиквар.

— Аерозоль, який наносять на проколини в шинах… Вводиться через ніпель, колесо при цьому накачується насосом. Узагалі це така біла маса, що заклеює проколину зсередини.

— І як він опинився тут?

— Якби ж то знати.

Вони заходилися перевіряти шини. Обидві ліві були в порядку, і Хулія обійшла машину, щоб перевірити праві. Все начебто було гаразд, та коли дівчина вже намірилася викинути балончик, її увагу привернула нова обставина: на ніпелі правого заднього колеса не було затички, зате виднілася бульбашка білої маси.

— Хтось підкачав цю шину, — Сесар здивовано дивився на порожній балончик. — Можливо, вона була проколота?

— Ні, коли ми припаркувалися тут, вона не була проколота, — озвалася дівчина, й вони перезирнулися, сповнені лихих передчуттів.

— Не сідай до машини, — мовив Сесар.

Крамарка, яка торгувала образками, нічого не бачила.

— Тут ходить багато людей, тож треба пильнувати, — пояснила вона, поправляючи розп’яття й фігурки святого Панкратія та Богородиці, що лежали на асфальті. — А от у бік провулка я й не дивилася. Може, й проходив хтось із тутешніх, але не більше трьох-чотирьох людей за останню годину.

— Ви нікого не запам’ятали? — скинувши капелюха, Сесар нахилився до крамарки — пальто на плечах, парасоль під пахвою: «справжній кабальєро — либонь, подумала жінка, — хіба що тільки ця шовкова хустка на шиї виглядає дещо визивно для людини його віку».

— Нібито ні, — крамарка загорнулася краще у вовняну хустку; її обличчя набуло зосередженого вигляду — жінка намагалася щось пригадати. — Здається, проходила якась сеньйора. І двійко молодих людей.

— Як вони виглядали?

— Самі знаєте, як виглядає нинішня молодь. Шкіряні куртки, джинси.

У голові Хулії крутилася безглузда думка. Втім за останні дні межі неможливого дуже розширилися.

— Ви не бачили нікого в морській куртці? Я маю на увазі чоловіка років двадцяти восьми-тридцяти, високого на зріст, із зібраним у жмут волоссям…

Макса крамарка не бачила. А от жінку запам’ятала, бо та зупинилася на якусь мить біля її образків, тож крамарка вже була подумала, що та в неї щось купить. Це була добре вбрана білявка середнього віку. Однак крамарка не завважила, щоб жінка метушилася біля автівки, та й взагалі вона була не з таких. «А ще, — пригадала крамарка, — на ній був плащ».

— А темні окуляри?

— Так.

Сесар серйозно подивився на Хулію.

— Сьогодні немає сонця, — мовив він.

— Авжеж.

— А раптом це та сама жінка, яка надіслала тобі документи? — Сесар помовчав, його погляд посуворішав. — Або Менчу.

— Не кажи дурниць.

Антиквар похитав головою, придивляючись до людей, що проходили повз них.

— Твоя правда. Але ж ти сама подумала про Макса.

— Макс… інша річ, — Хулія спохмурніла, пильно роздивляючись довкруг, наче Макс або білявка в плащі могли блукати десь поблизу. Але від того, що вона побачила, не лише слова застрягли в неї в горлі, а й сама вона здригнулася, мов від удару. Ніякої жінки, схожої на ту, що її змалювала крамарка, не було; але на розі серед накритих брезентом та поліетиленом яток виднів припаркований автомобіль. Синій автомобіль.

Звідти, де вони стояли, Хулія не могла розібрати, чи був це «форд», але напруга, яку відчувала дівчина, вибухнула в ній. Відійшовши від крамарки, Хулія — на превеликий подив Сесара — зробила кілька кроків по тротуару й, обійшовши пару яток з різним непотребом, зупинилась, а тоді, ставши навшпиньки, щоб краще бачити, втупилася в ріг вулиці. То був синій «форд» із затемненим склом. Номера Хулія не бачила, думки плутались у неї в голові, проте для одного ранку цього вже було задосить: Макс, Менчу, картка за «двірником», порожній балончик, жінка в плащі, а тепер ще цей синій автомобіль — найбільший з-поміж кошмарів, що мучили її. Вона відчула, що руки в неї тремтять, тож сунула їх у кишені куртки, й одразу за своєю спиною почула кроки антиквара. Це додало їй хоробрості.

— Ось та машина, Сесаре. Розумієш?.. Хоч би хто це був, він усередині.

Сесар не озвався. Він повільно зняв капелюха, либонь вирішивши, що той виявиться недоречним у ситуації, яка може скластися, й подивився на Хулію. Вона ніколи досі не любила його так, як у цю хвилину: зі стиснутими тонкими губами, випнутим підборіддям й примруженими блакитними очима, в яких з’явився незвичний рішучий блиск. Тонкі риси його старанно виголеного обличчя були напружені, на щоках виступили жовна. «Нехай я гомосексуаліст, — прочитала в цих очах дівчина, — нехай я людина з бездоганними манерами, зовсім несхильна до насильства, але я не боягуз. Принаймні, коли йдеться про принцесу».

— Зачекай мене тут, — мовив він.

— Ні. Ми підемо разом, — вона з ніжністю глянула на нього. — Якось вона грайливо поцілувала його в губи, як тоді, коли була маленькою дівчинкою. Тепер їй захотілося вчинити так само, але це вже була не гра. — Ти і я.

Вона сунула руку до сумочки й звела курок «дерінджера». Сесар, абсолютно спокійно, наче вибирав ціпок для прогулянки, взяв парасолю під пахву й, наблизившись до одної з яток, ухопив величезну залізну кочергу.

— З вашого дозволу, — звернувся він до приголомшеного крамаря, поклавши йому в руку купюру, яку, не дивлячись, дістав із гаманця. Потім незворушно глянув на Хулію. — Один лише раз, люба, дозволь мені пройти першим.

І вони попрямували до автомобіля, ховаючись за ятками, щоб їх не помітили: Хулія, засунувши праву руку в сумочку, Сесар із кочергою в правій руці, парасолею та капелюхом — у лівій. Серце дівчини закалатало, коли вона нарешті розгледіла номер машини. Сумнівів не залишалося: синій «форд», затемнене скло, літери ТН. В роті у неї пересохло, живіт наче щось стисло. «Мабуть, так само почувався Пітер Влад, коли йшов на абордаж», — подумала вона.

Вони дійшли до рогу, а потім все відбулося дуже швидко. Хтось у салоні опустив скло біля місця водія, щоб викинути недопалок. Сесар кинув на тротуар капелюха та парасолю, підняв кочергу й почав обходити автомобіль з лівого боку, готовий, у разі необхідності, повбивати всіх піратів чи кого завгодно, хто сидів у машині. Хулія, зціпивши зуби й відчуваючи, як кров стугонить у скронях, метнулася вперед, вихопила з сумочки пістолет і сунула його у віконце, перш ніж піднялося скло. Під дулом пістолета окреслилося незнайоме обличчя молодого бороданя, який перелякано дивився на зброю. Той, хто сидів поруч із водієм, аж підстрибнув, коли Сесар, посмиком розчинивши другі дверцята, заніс над його головою кочергу.

— Виходьте! Виходьте! — крикнула Хулія, майже не тямлячи себе.

Бородань, змінившись на лиці, благально підняв догори руки.

— Заспокойтеся, сеньйорито! — промимрив він. — Заради Бога заспокойтеся… Ми поліцейські!

— Мушу визнати, — інспектор Фейхоо схрестив руки на своєму письмовому столі, — поки що ми не надто ефективно діяли в цій справі…

Не договоривши фрази до кінця, він безтурботно посміхнувся до Сесара, начебто неефективність поліції могла виправдати будь-що. «Ми — світські люди, — здавалося, промовляв його погляд, — можемо дозволити собі трохи конструктивної самокритики».

Однак з усього було видно, що Сесар не збирається залишати все, як є.

— Це просто спроба назвати по-іншому те, — зневажливо мовив він, — що можна кваліфікувати як цілковиту некомпетентність.

Посмішка Фейхоо одразу поблякла, зауваження Сесара його вочевидь як громом прибило. Зуби під розкішними мексиканськими вусами покусували нижню губу. Інспектор глянув на антиквара, тоді на Хулію й нервово постукав по столу дешевою кульковою ручкою. Задиратися із Сесаром йому не випадало, і всі троє знали, чому саме.

— Поліція має власні методи.

Це були порожні слова, і вони роздратували Сесара. Те, що він мав із Фейхоо бізнесові справи, не зобов’язувало його виявляти до інспектора симпатію. А надто спіймавши того на брудній грі.

— Якщо ці методи полягають у тому, щоб стежити за Хулією в той час, коли якийсь божевільний залишається на свободі і має можливість надсилати їй анонімні картки, я волів би не висловлювати вголос того, що думаю про ці методи… — Сесар подивився на дівчину, а тоді знову перевів погляд на поліцейського. — У мене просто в голову не вкладеться, як ви могли запідозрити її у вбивстві професора Ортеги… Чому у своєму розслідуванні ви не перевірили мене?

— Ми перевірили, — поліцейського дійняло до живого зухвальство Сесара, і він ледве стримувався. Правду кажучи, ми перевіряємо всіх, — він розвів руками, ніби був готовий визнати величезну помилку. — На жаль, це наша робота.

— І ви щось з’ясували?

— На жаль, ні, — Фейхоо почухав під піджаком пахву й засовався на стільці, почуваючись незручно. — Коли вже начистоту, то ми тупцюємо на місці… Експерти також не можуть дійти згоди стосовно причини смерті Альваро Ортеги. Якщо в цій справі справді є вбивця, тоді залишається сподіватися, що він зробить якийсь хибний крок.

— І через це ви стежите за мною? — В Хулії ще не минулося роздратування. Вона сиділа з сумочкою на колінах та димучою сигаретою в руці. — Щоб перевірити, чи не зроблю цього кроку я?

Інспектор похмуро глянув на неї.

— Ви не повинні брати це близько до серця. Це звичайна рутина… Нормальна поліцейська тактика.

Сесар звів брову.

Якщо це тактика, то не надто обнадійлива. І дуже повільна.

Фейхоо проковтнув слину, а заразом і сарказм Сесара. «Цієї миті, злостиво подумала Хулія, — інспектор, мабуть, від щирого серця шкодує про свої таємні комерційні зв'язки з антикваром. Досить Сесару сказати кілька слів у двох-трьох відповідних місцях, і — без жодних прямих звинувачень та офіційних паперів, тишком-нишком, як зазвичай робляться такі справи на певному рівні, — головний інспектор завершить свою кар’єру в якомусь невідомому кабінеті якогось безвісного поліцейського відділку. Завершить її канцелярською крисою і без жодних надбавок до платні».

Можу лише вас запевнити, — озвався нарешті Фейхоо, мабуть перетравивши частину зневаги, тоді як решта і це виразно читалося на його лиці — застрягла в нього десь у шлунку, — що ми продовжимо наше розслідування. — Цієї миті він, здавалося, згадав щось таке, що його зовсім не тішило. — Ну і, звичайно, сеньйорита перебуватиме під особливою охороною.

— Про це не може бути й мови, — заперечила Хулія. Приниження Фейхоо було замало, щоб змусити її забути власне. — Будь ласка, не треба синіх автомобілів. Досить!

— Йдеться про вашу безпеку, сеньйорито.

— Ви вже бачили, що я можу постояти за себе сама.

Поліцейський опустив очі. Мабуть, у нього й досі дерло в горлі після тієї прочуханки, яку за кілька хвилин перед тим він дав двом інспекторам за те, що їх застукали зненацька. «Бовдури!.. — горлав він. — Чортові нероби!.. Ви підвели мене під монастир! Я з вас три шкури спущу!..» Сесар та Хулія чули все це крізь зачинені двері, поки чекали в коридорі відділку.

— Щодо цього, — заговорив він після тривалих роздумів. Впадало в око, що в ньому відбувається жорстока внутрішня боротьба між обов’язком та користолюбством, в якій врешті-решт гору взяло останнє. — 3 огляду на обставини я не думаю… Я хочу сказати, цей пістолет… — перш ніж подивитися на Сесара, інспектор знову проковтнув слину. — Зрештою йдеться про старовинну річ, а не, власне кажучи, сучасну зброю. І ви як антиквар маєте відповідну ліцензію, — поліцейський втупився в стіл. Безперечно, він думав зараз про останню річ — годинник вісімнадцятого століття, — за який кілька тижнів тому дістав од Сесара добру винагороду. — Зі свого боку, я маю на увазі також двох інспекторів, причетних, — він ще раз нещиро посміхнувся й примирливо додав: —… я хочу сказати, що ми готові заплющити очі на подробиці цієї пригоди. Ви, доне Сесар, можете забрати свій «дерінджер», тільки пообіцяйте в майбутньому краще його пильнувати. Ви, сеньйорито, повинні тримати нас у курсі своїх новин і, звичайно, якщо виникнуть якісь проблеми, телефонуйте. Ну й ніяких там пістолетів… Ви зрозуміли?

— Чудово, — відповів Сесар.

— Гаразд, — поступка щодо пістолета нібито задовольнила Фейхоо, тож, звертаючись до Хулії, він уже не так нервував. — Стосовно колеса вашої машини, хотілося б знати, чи наміряєтеся ви подати скаргу.

Хулія здивовано глянула на нього.

— Скаргу?.. На кого?

Головний інспектор озвався не відразу, мовби сподіваючись, що Хулія відгадає сама, без ніяких пояснень.

— На невідому особу чи осіб, винних у замаху на вбивство.

— Вбивство Альваро?

— Ні, ваше, — зуби поліцейського знову визирнули з-під мексиканських вусів. — Бо хоч би хто надсилав вам ці картки, його наміри значно серйозніші, ніж просто пограти в шахи. Аерозоль, який накачали у вашу шину, попередньо її спустивши, можна купити в будь-якому автомагазині… Але у ваш балончик перед тим за допомогою шприца впорснули бензин… Така суміш бензину, газу та пластичної речовини, що первісно містилася в балончику, доведена до певної температури, перетворюється на вибухівку… Досить було вам проїхати сотню метрів, шина б нагрілася й вибухнула під самісіньким бензобаком. Автівка перетворилася б на смолоскип, а ви б сиділи всередині… — 3 його губ не сходила заворожена посмішка: Фейхоо потішало, що, розповідаючи це, він мовби бере невеличкий реванш за недавнє приниження. — Жахливо, чи не так?

Шахіст з’явився в крамниці Сесара за годину: вуха в нього стирчали над коміром плаща, голова була мокра.

«Він схожий на худющого бродячого собаку», — подумала Хулія, дивлячись, як Муньйос струшує з себе краплі дощу в передпокої серед килимів, порцелянових статуеток та картин, на які йому не вистачило б і річного заробітку. Муньйос потиснув дівчині руку — потиск був короткий та сухий і ні до чого не зобов'язував, — й злегка вклонився Сесару. Потім, намагаючись тримати мокрі черевики подалі від килимів, спокійно вислухав розповідь про те, що сталося на ринку Растро. Раз по раз він згідливо хитав головою, хоча скидалося на те, що історія з «фордом» та Сесаровою кочергою його анітрохи не цікавила; погаслі очі шахіста ожили тільки тоді, коли Хулія дістала з сумочки й поклала перед ним картку. За кілька хвилин він уже розклав шахівницю, з якою останніми днями не розлучався, й вивчав нове розташування фігур.

— Не розумію лише, — Хулія проказала це, дивлячись на шахівницю через його плече, — навіщо вони залишили балончик на капоті. Там ми не могли його не завважити… Хіба що тому, хто це зробив, довелося швидко тікати.

— Може, це тільки попередження, — озвався Сесар зі свого шкіряного крісла, що стояло біля опломбованого вітража. — Причому попередження найгіршого штибу.

— Спустити шину і знову її накачати… Однак їй довелося взяти на себе чимало клопотів, еге ж? Підготувати балончик, спустити шину і знову її накачати… До того ж її могли застукати за цим заняттям, — Хулія загинала пальці, не ймучи віри. — Доволі кумедно… — Раптом на її лиці відбився подив. — Ви звернули увагу? Я кажу про нашого гравця-невидимку в жіночому роді… Ця загадкова жінка в плащі не йде мені з голови.

Можливо, ми надто далеко зайшли, — завважив Сесар. — Самі подумайте, сьогодні вранці на ринку Растро були десятки білявок у плащах. Деякі з них навіть мали ще й темні окуляри… Втім, щодо порожнього балончика ти маєш рацію. Він лежав на капоті, на виду… Це й справді кумедно.

— Не дуже, — озвався Муньйос, і обоє втупилися в нього. Він сидів на табуреті біля низенького столика, на якому розклав свою шахівницю. Муньйос зняв плащ та піджак і залишився в зім'ятій немодній дешевій сорочці, зібраній та застроченій на ліктях, щоб рукави не були задовгими. Шахіст мовив це, не зводячи очей з фігур та поклавши руки на коліна. І Хулія, сидячи поруч із ним, завважила в кутку його губ уже добре знайомий їй непевний вираз чи то мовчазної задуми, чи то ледь помітної посмішки. І тоді вона зрозуміла, що Муньйос розгадав новий хід.

Шахіст наблизив палець до пішака, що стояв на клітині а7, не доторкнувшись до нього.

— Чорний пішак, розташований на а7, з’їдає білу ладдю на b6… — пояснив він, показуючи їм ситуацію на шахівниці. — Це те, що наш суперник позначив на картці (див. рис. 12).

— І що це означає? — запитала Хулія.

Муньйос помовчав кілька секунд, перш ніж відповісти.

Це означає, що він відмовляється від іншого ходу, якого ми певною мірою боялися. Я маю на увазі, що він не братиме білого ферзя на е1 чорною ладдею, що стоїть на сі… Цей хід неминуче призвів би до розміну ферзів, — він підвів очі від шахівниці й стурбовано глянув на Хулію. — 3 усіма відповідними наслідками.

Хулія широко розплющила очі.

— Тобто він не наміряється з’їсти мене?

Шахіст стенув плечима.

— Можна трактувати це і в такий спосіб, — він замислено дивився на білу королеву. — В такому разі він мовби каже нам: «Я можу вбити, але зроблю це, коли захочу».

— Це наче гра в кота-мишки, — Сесар вдарив рукою по бильцю крісла. — Негідник!

— Або негідниця, — додала Хулія.

Антиквар недовірливо поцокав язиком.

— Ніхто не каже, що жінка в плащі, якщо це саме вона була в тому провулку, діє на власний розсуд. Можливо, вона чиясь спільниця.

— Але чия?

— Я теж хотів би це знати, люба.

— Хай там як, — завважив Муньйос, — якщо ви забудете на хвилину про жінку в плащі й уважно подивитеся на картку, то зможете дійти ще одного висновку про особу нашого суперника… — Він глянув на кожного з них і, стенувши плечима, показав на шахівницю, так, ніби пошуки відповідей поза нею вважав безглуздим марнуванням часу. — Ми вже знаємо, що в нього збочений розум, але він до того ж особа самовпевнена… І гонориста. Втім, це може бути й вона. Одне слово, суперник хоче взяти нас на пушку… — Він знову показав на шахівницю, пропонуючи їм роздивитися позицію фігур. — Ось, погляньте. Говорячи практично, з точки зору шахів, взяття білого ферзя — кепський хід… Білим не залишиться нічого, як тільки погодитися на розмін ферзів і з’їсти чорного ферзя білою ладдею, що стоїть на b2, а через це чорні опиняться в жахливому становищі. Єдиним виходом для чорних відтепер був би хід чорною ладдею з е1 на е4, що створює загрозу для білого короля… Однак його можна захистити простим ходом білого пішака з сії на 64. Потім фігури суперника оточили б чорного короля і вже ніщо не змогло б йому зарадити, відтак шах і мат були б неминучі. Чорні програли б партію.

— Отже, вся ця історія з балончиком на капоті та загрозою білій королеві — лише пуста похвальба?

— Мене б це не здивувало.

— Чому?

— Бо наш суперник обрав хід, який я теж зробив би на його місці: з’їв білу ладдю на b6 пішаком, що стояв на а7. Це послаблює тиск білих на чорного короля, становище якого досить складне, — шахіст захоплено похитав головою. — Я вже вам казав, що він гарний гравець.

— І що тепер? — поцікавився Сесар.

Муньйос провів рукою по чолу й замислився.

— Тепер ми маємо два варіанти… Мабуть, нам варто було б узяти чорного ферзя, однак це може спонукати нашого суперника до обміну ферзями, — він глянув на Хулію, — а таке мені не подобається. Не будемо змушувати його до того, чого він сам не зробив, — шахіст знову хитнув головою, ніби чорно-біла шахівниця підтвердила його думки. — Цікаво, що він знає, що ми міркуватимемо саме так. Це дуже важливо, адже я бачу ходи, які він робить і надсилає нам, а він лише уявляє, якими будуть мої… Він їх навіть обумовлює. Досі ми робимо тільки те, що він нам пропонує.

— Ми маємо вибір? — запитала Хулія.

— Поки що — ні. А далі побачимо.

— І яким буде наш наступний хід?

— Це буде хід слоном. Ми перемістимо його з П на dЗ і створимо загрозу його ферзю.

— А що робитиме він… Чи вона?

Муньйос відповів не одразу. Він довго сидів нерухомо й дивився на шахівницю, ніби не чув запитання.

— У шахах, — озвався він нарешті, — передбачення також має свої межі… Найкращий з можливих чи ймовірних ходів той, який ставить суперника в найбільш скрутне становище. Отже, щоб з’ясувати доцільність наступного ходу, треба просто уявити, що ви його зробили, й проаналізувати партію з точки зору суперника; тобто поставити себе на його місце. З цієї позиції ви придумуєте хід у відповідь й одразу обертаєтеся на суперника свого суперника. Відтак знову стаєте самим собою. І так до нескінченності. Залежно від ваших можливостей… таким чином я хочу сказати, що знаю, куди дійшов я, але не знаю, куди дійшов він.

— У такому разі, — мовила Хулія, — він, напевне, обере той хід, який завдасть нам найбільшої шкоди. Чи не так?

Муньйос почухав потилицю. Тоді дуже повільно пересунув білого слона на поле b3, зовсім поряд із чорним ферзем. Здавалося, він знову поринув у роздуми, аналізуючи нову ситуацію, що склалася на шахівниці.

— Хоч який хід він зробить, — нарешті проказав шахіст, і його лице спохмурніло, — я певен, що він з’їсть якусь нашу фігуру у відповідь.


Загрузка...