Фламандська дошка

XIV. РОЗМОВА У ВІТАЛЬНІ

Світла на сходах не було, і вони піднялися в потемках. Муньйос ішов попереду, спираючись на поруччя, а коли опинилися на площадці, обоє, не зронивши ні слова, прислухалися. З-за дверей не долинало жодного звуку, проте з-під них, окреслюючи поріг, пробивалася смужка світла. Хулія не бачила в темряві обличчя свого супутника, однак відчула, що Муньйос дивиться на неї.

— Ми не можемо відступати, — мовила вона, відповідаючи на непоставлене запитання, й почула у відповідь лише спокійне дихання шахіста. Тоді знайшла навпомацки кнопку дзвінка й натиснула один раз. Дзеленчання дзвінка пролунало й розтануло, наче далеке відлуння, в іншому кінці довгого коридору.

Невдовзі почулися кроки, що наближалися. їхній шум завмер на якусь мить, а тоді почувся знову — дедалі повільніший та ближчий, — аж поки не затих по той бік дверей. Замок відмикали неймовірно довго, та врешті двері прочинилися, відкинувши на них прямокутник світла, що осліпило їх у першу мить. Потім Хулія подивилася на окреслений у прорізі знайомий силует і подумала, що насправді не бажає цієї перемоги.

Він відступив, пропускаючи їх до помешкання. Здавалося, несподіваний візит анітрохи його не збентежив; він виглядав лише дещо чемно-здивованим, і єдиною ознакою цього була зніяковіла посмішка, яку Хулія завважила на його губах, коли він зачиняв за ними двері. На масивній вішалці з горіхового дерева та бронзи доби короля Едуарда висіли плащ, капелюх та парасоль, з яких краплями стікала вода.

Довгим коридором з високою ліпною стелею та стінами, що радше нагадували невеличку галерею севільського пейзажного живопису дев’ятнадцятого століття, він провів їх до вітальні. Поки він ішов отак попереду, раз по раз озираючись з виглядом уважного господаря, Хулія марно шукала бодай якусь рису, що виказала б у ньому того, іншого, котрий — тепер вона це знала — чаївся десь, витав, наче привид, між ними і чийого існування, хоч би що сталося далі, вже не можна було ігнорувати. А проте — і попри все, — хоча світло розважливості поступово проникало в найвіддаленіші закапелки її сумнівів, хоча факти, немов бездоганно підігнані пазли, окреслювали поверх образів «Шахової партії» світло та тіні іншої трагедії чи трагедій, що накладалися на ту, відтворену в символіці фламандської дошки… Попри все це, попри болюче усвідомлення, яке поступово витісняло з її почуттів первісне заціпеніння, Хулія ще не була здатна ненавидіти чоловіка, котрий, напівобернувшись до неї, ішов попереду коридором — такий люб’язний, такий елегантний навіть у власному домі — у синьому шовковому халаті, гарно скроєних брюках та зав’язаній під розстебнутим комірцем сорочки шийній хустці; його волосся злегка кучерявилося на потилиці та скронях, зведені брови надавали йому похмурого вигляду старого денді, що його — як завжди в присутності Хулії — пом’якшувала ледь помітна лагідна, сумна посмішка, застигла в кутках тонких блідих губ антиквара.

Жоден із трьох не зронив ані слова, поки вони не зайшли до вітальні — просторої кімнати з високою стелею, на якій були зображені класичні сцени (до цього вечора Хулія найбільше полюбляла ту, де Гектор у блискучому шоломі прощався з Андромахою та їхнім сином) і де серед увішаних килимами та картинами стін зберігалися найбільші коштовності антиквара — ті, які протягом усього життя він добирав для себе, ніколи не виставляв на продаж, хоч би яку ціну за них давали. Хулія знала їх так добре, начеб вони належали їй, вони здавалися їй ріднішими навіть за ті речі, що були колись у батьківському домі, і за ті, що знаходилися в її теперішньому помешканні: оббитий шовком диван у стилі ампір, на який Муньйос — з посуворілим кам’яним лицем, з руками в кишенях плаща — не наважувався сісти, хоча Сесар порухом руки запрошував його це зробити; бронзову статуетку фехтувальника роботи Штайнера — витончену фігурку з гордовито випнутим підборіддям, що височіла на своєму п’єдесталі — голландському секретері кінця вісімнадцятого століття, на кришці якого, скільки Хулія себе пам’ятала, антиквар зазвичай розкладав свою кореспонденцію; кутову засклену шафу доби Георга IV з чудовою колекцією карбованого срібла, яке Сесар власноручно начищав раз на місяць; найдорожчі картини, позначені іскрою Божою: «Портрет молодої дами», приписуваний Лоренцо Лотто, чарівне «Благовіщення» Хуана де Сореди, могутній «Марс» Луки Джордано, меланхолійне «Надвечір’я» Томаса Гейнсборо… І колекцію англійської порцеляни, і настінні та підлогові килими, і віяла — речі, які Сесар дбайливо добирав одну по одній: довершені та різні за стилем, походженням і генеалогією, вони складали приватну колекцію напрочуд особисту, так щільно пов’язану з естетичними смаками та характером свого власника, що, здавалося, всі ці предмети — разом і поодинці — відбивали його сутність. Бракувало лише невеличкого порцелянового тріо персонажів комедії дель арте: Лусінди, Октавіо та Скарамучі роботи Бустеллі, які залишалися на першому поверсі крамниці у своїй заскленій шафці.

Муньйос і далі стояв, похмурий і зовні нібито спокійний, але щось у ньому — можливо, те, як він розставив ноги на килимі чи розвів лікті рук, які й досі тримав у кишенях плаща, — свідчило, що він насторожі, готовий зустрітися віч-на-віч із будь-якою несподіванкою. У свою чергу Сесар дивився на нього з безпристрасною чемною цікавістю і лише раз по раз переводив погляд на Хулію, ніби вона була тут у себе вдома, а Муньйос — зрештою єдиний чужак — повинен був пояснити, що привело його сюди о такій пізній порі. — Хулія, яка знала Сесара так само добре, як саму себе (до цього вечора вона гадала, буцімто знає його, як саму себе, подумки виправилась дівчина), усвідомлювала, що антиквар, щойно відчинив їм двері, зрозумів, що це не просто візит до третього товариша по пригоді. За його дружньою поблажливістю, за його посмішкою та безневинним поглядом чистих блакитних очей дівчина розпізнала сторожке вичікування, сповнене цікавості та деякої іронії; те саме, з яким багато років тому, тримаючи її на колінах, він чекав, коли Хулія вимовить чарівні слова у відповідь на його дитячі загадки, які вона так полюбляла: «Схоже на золото, тільки не срібло…» або «Йде на чотирьох, тоді на двох, а потім на трьох…». І найвишуканіше з усіх: «Закоханий без вагання назве і наймення дами, і колір її убрання…»

А проте Сесар і далі дивився на Муньйоса. В цей дивний вечір, у цьому приглушеному, спрямованому на стос книжок світлі англійської лампи під пергаментним абажуром, що відкидало тіні на оточуючі предмети, очі антиквара майже не дивилися на дівчину. Не тому, що уникали її погляду, бо, зустрівшись бодай на мить з її очима, він дивився на неї прямо й відверто, мовби між ними не існувало жодних секретів. Здавалося, щойно Муньйос скаже те, що має сказати, і піде, — він, Сесар, готовий буде дати чітку, переконливу, логічну й остаточну відповідь на все, що залишалося нез’ясованим між ним та Хулією. Можливо, це буде розлога відповідь на всі запитання, які виникали в Хулії протягом усього життя. Однак було вже запізно, і це вперше Хулія не мала бажання слухати. Її цікавість була задоволена біля «Тріумфу смерті» Брейгеля-старшого. Тепер їй уже не був потрібен ніхто, навіть він. Усе це сталося ще до того, як Муньйос розкрив старий том шахового альманаху й показав на одну з фотографій, тож не мало жодного відношення до її появи цього вечора в домі Сесара. Нею рухала суто формальна цікавість. Естетична, як зазначив би сам Сесар. Вона мусила бути тут — водночас героїня та хор, актриса й глядачка найзахоплюючої класичної трагедії (бо всі були тут: Едіп, Орест, Медея та інші давні друзі), якої доти ніхто й ніколи не грав перед нею. Зрештою це була вистава на її честь.

Усе це здавалося таким нереальним, що Хулія, закуривши сигарету, вмостилася на дивані: нога за ногу, одна рука на бильці. Перед нею стояли двоє чоловіків, і сцена ця нагадувала сцену на зниклій фламандській дошці. Муньйос стояв ліворуч на краєчку старовинного пакистанського[35] килима; плин часу, позбавивши його колишньої яскравості, лише підкреслив красу червоно-вохряних барв. Шахіст — «тепер вони обидва можуть називатися так», — подумала дівчина з якоюсь дивною полегкістю, — так і не зняв плаща й, схиливши трохи голову набік, дивився на антиквара з тим виразом особливої гідності такого собі Шерлока Холмса, якого надавав йому передусім погляд стомлених, поринулих у споглядання суперника очей. Втім, у погляді Муньйоса не було самовдоволення переможця. Не було й ворожості ані бодай підозри, цілком виправданої за таких обставин. Лише напруженість — в очах і в тому, як окреслилися жовна на його кістлявій нижній щелепі, але це, на думку Хулії, було пов’язано з тим, що тепер шахіст вивчав зовнішність суперника після того, як стільки часу приділив його способу мислення. Поза сумнівом, він зараз пригадував давні помилки, подумки відтворював ходи, оцінював різні можливості. Лице шахіста зберігало упертий і відсутній вираз гравця, котрий, завершивши за допомогою блискучих маневрів партію, прагне лише одного: зрозуміти, як це, чорт забирай, суперник спромігся «з’їсти» у нього незначущого пішака, забутого на якійсь другорядній клітині.

Сесар стояв праворуч; посрібленим волоссям та шовковим халатом він нагадував елегантного персонажа якоїсь комедії початку століття: спокійний, сповнений гідності й упевнений у собі і в тому, що килим, на якому стоїть його співрозмовник, був виготовлений двісті років тому й належить йому. Хулія бачила, як він засунув руку до кишені, дістав пачку сигарет із позолоченим фільтром і вставив одну з них у мундштук зі слонової кістки. Ця сцена була надто надзвичайною, щоб не відкластися в пам’яті: тло, що становили потемнілі від часу й побляклі старожитності, та стеля із зображеннями витончених класичних образів, і старий елегантний денді, котрий виглядав якось двозначно, та худий, недбало вбраний чоловік у зім’ятому плащі — віч-на-віч, мовчки спостерігаючи один за одним, мовби в чеканні, що хтось, можливо суфлер, котрий сховався в якійсь старовинній меблі, подасть першу репліку, щоб розпочати останній акт. Відтоді, як Хулія завважила знайомі риси в обличчі юнака, котрий дивився в об’єктив фотоапарата з усією серйозністю своїх п’ятнадцяти чи шістнадцяти років, вона передбачала, що ця частина вистави виглядатиме більш-менш таким чином. Це було подібним до цікавого відчуття, що зветься déjà vu[36]. Вона вже знала, яким буде фінал, де бракувало хіба що мажордома в смугастій камізельці, який би сповістив, що вечерю подано, аби все перейшло межі гротеску. Вона подивилася на двох своїх улюблених персонажів і піднесла до губ сигарету, намагаючись щось пригадати. «А в Сесара дуже зручний диван, — майнула думка, — на ньому так добре сидіти знічев’я; в жодному амфітеатрі не знайшлося б такого комфортного крісла». Так. Спогад повернувся — цього разу без жодних зусиль — і був зовсім недавнім. Вона вже встигла кинути погляд на цей сценарій. Це сталося лише кілька годин тому, в залі номер дванадцять музею Прадо. Картина Брейгеля, гуркіт литавр, на тлі якого нищівне дихання неминучого на своєму шляху змітає з лиця землі геть усе, аж до останньої травинки, перетворюючись на один суцільний гігантський вир, на гучний регіт якогось п’яного бога, що вивергає свою олімпійську блювоту ген за почорнілими пагорбами, димуючими руїнами та відблисками пожеж. Інший фламандець — Пітер ван Гюйс, старий майстер, що жив при Остенбурзькому дворі, теж пояснив це: на свій манір, можливо, більш тонко та вишукано, більш герметично та завуальовано, ніж брутальний Брейгель, але з тим самим наміром; зрештою, всі картини є картинами однієї картини, як і всі дзеркала є відбитками одного відбитку, а всі смерті — смертями однієї Смерті:

Все суще — шахівниця з ночей і днів, на якій Доля грає людьми, наче фігурами.

Хулія пробурмотіла цю фразу подумки, дивлячись на Сесара та Муньйоса. Все було гаразд, отже можна було розпочинати. Слухайте, слухайте, слухайте! Конус жовтавого світла, що йшло від англійської лампи, вихоплював обох персонажів. Антиквар трохи схилив голову й закурив сигарету саме тоді, коли Хулія відвела від губ свою. Ніби то був сигнал до початку розмови, Муньйос повільно хитнув головою, хоча ніхто ще не зронив ані слова. Потім він мовив:

— Сподіваюсь, Сесаре, у вас знайдеться шахівниця.

«Не надто блискуче, — подумки визнала дівчина. — Ба, навіть недоречно. Вигадливий сценарист, безперечно, вклав би в уста Муньйоса кращу репліку, однак, — розчаровано сказала вона собі, — автор цієї трагікомедії, зрештою, такий самий нездара, як і створений ним світ. Не можна вимагати, щоб фарс переважив у талановитості, тупоумстві чи розпутності власного автора».

— Не думаю, що нам знадобиться шахівниця, — відповів Сесар, і це трохи покращило діалог. Завдяки не словам, які також не були якимись особливими, а вдалому тону, який використав антиквар, надавши фразі певного відтінку прикрості; це було дуже схоже на нього, ніби все, що відбувалося довкруг, він спостерігав, сказати б, здаля, сидячи на залізній, пофарбованій у білий колір садовій лаві з келихом дуже сухого мартіні в руці.

Сесар був таким самим витонченим у своїх декадентських позах, як і, мабуть, у своєму гомосексуалізмі чи у своїй розпутності, і Хулія, котра любила його також і за це, змогла належним чином оцінити його поведінку в цій ситуації — точну, безпомильну й таку бездоганну в усіх своїх виявах, що вона, спершись на бильце дивана, в захваті дивилася на антиквара крізь кільця сигаретного диму. Бо найбільш захопливим було те, що цей чоловік обманював її впродовж двадцяти років. А проте, якщо бути справедливою до кінця, винуватцем цього обману був, зрештою, не він, а вона сама. В Сесарі ніщо не змінилося: усвідомлювала це Хулія чи ні, але він завжди був — мусив бути — самим собою. І ось він стояв тут, спокійно курив сигарету, і — вона чітко це розуміла — його зовсім не мучили докори сумління, він не відчував навіть занепокоєння через те, що скоїв. Він позував — такий же чемний та самовпевнений, як і тоді, коли Хулія слухала з його вуст чарівні історії про закоханих та воїнів. Ніби от-от збирався заговорити про довготелесого Джона Сілвера, Венді, Лагардера чи сера Кеннета, лицаря Леопарда, і це анітрохи не здивувало б дівчину. Однак це він залишив Альваро під душем, це він устромив Менчу між ніг пляшку джину… Хулія повільно вдихнула сигаретний дим і примружила очі, смакуючи власну гіркоту. «Якщо він такий самий, як завжди, — подумала вона, — а вочевидь так воно і є, виходить, змінилась я. Тому цього вечора я його бачу інакше, іншими очима: бачу негідника, блазня та вбивцю. А проте залишаюся сидіти тут, зачарована, і знову чекаю його слів. За кілька секунд, замість якоїсь пригоди в Карибському морі, він розповість, буцімто все це вчинив заради мене чи щось у такому дусі. І я, як завжди, слухатиму його ще й тому, що ця оповідь переважить будь-яку іншу історію Сесара. Переважить уявою та жахом».

Вона прибрала руку з бильця дивана й нахилилася вперед, трохи розтуливши рота: зосереджена на тому, що відбувалося в неї перед очима, Хулія не хотіла пропустити найменшої подробиці. І цей її рух, здавалося, став сигналом для продовження діалогу. Муньйос — руки в кишенях плаща, голова схилена набік — дивився на Сесара.

— Розвійте один мій сумнів, — мовив він. — Після того, як чорний слон з’їдає білого пішака на а6, білі вирішують зробити хід королем з 64 на е5, відкриваючи можливість шаху чорному королю з боку білого ферзя… Як тепер мають зіграти чорні?

В очах антиквара з’явився блиск, вони пожвавішали, мовби посміхалися, попри те що його обличчя зберігало незворушний вигляд.

— Не знаю, — повагавшись якусь мить, озвався він. — Це ви у нас гросмейстер, дорогенький. Ви повинні знати.

Муньйос зробив непевний жест, ніби відкидав титул гросмейстера, яким уперше удостоїв його Сесар.

— А проте, — повільно проказав він, розтягуючи слова, — я волів би знати вашу особисту думку.

Посмішка, яка досі, здавалось, обмежувалася очима антиквара, заграла і на його губах.

— У такому разі я прикрив би чорного короля, пересунувши слона на с4… — Він чемно глянув на шахіста. — Як по-вашому, це вдалий хід?

— Я з’їм вашого слона, — майже брутально відповів Муньйос. — Білим слоном, що стоїть на dЗ. А потім ви поставите мені шах конем на (17.

— Я нічого вам не ставитиму, друже, — антиквар незворушно витримав його погляд. — Не знаю, про що це ви. До того ж зараз надто пізно, щоб загадувати один одному загадки.

Муньйос уперто насупив брови.

— Ви поставите мені шах на d7, — повторив він. — Облиште ваші історії й зосередьтеся на шахівниці.

— З якої це речі?

— Аз такої, що у вас залишилося мало варіантів… Я уникну цього шаху, відвівши білого короля на 66.

Почувши це, Сесар зітхнув, і його блакитні очі, які через тьмяне освітлення кімнати здавалися надзвичайно світлими, майже безбарвними, втупилися в Хулію. Сунувши в зуби мундштук, антиквар двічі засмучено похитав головою.

— Відтак, хоч як це прикро, — мовив він і, здавалося, це йому справді було неприємно, — мені доведеться з']сти ще одного вашого коня — того, що стоїть на b1. — Він безпорадно розвів руками й глянув на співрозмовника. — Шкода, еге ж?

— Так, особливо з точки зору коня. — Муньйос закусив нижню губу й проникливо подивився на антиквара.

А чим ви його з’їсте — ладдею чи ферзем?

— Звичайно, ферзем, — Сесар здавався ображеним. — Адже існують певні правила… — Не договоривши, він тільки махнув правою рукою. Блідою тонкою рукою, на тильному боці якої проступали голубуваті вени і яка — тепер Хулія знала це — була здатна так само природно вбити; можливо, її смертельний удар розпочинався з такого ж елегантного поруху, який щойно Сесар зробив у повітрі.

І тут — уперше відтоді, як вони зайшли до Сесара додому, — на губах Муньйоса з’явилася та невиразна відчужена посмішка, що була пов'язана радше з його дивними математичними роздумами, ніж із довколишньою реальністю.

— На вашому місці я пересунув би ферзя на с2, але тепер це вже неважливо… — мовив він тихо. — Просто я хотів дізнатися, як ви збиралися вбити мене.

— Не кажіть дурниць, — в голосі антиквара пролунало щире обурення. Потім, мовби апелюючи до доброго виховання шахіста, він вказав рукою на диван, де сиділа Хулія, однак не дивлячись на неї. — Сеньйорита…

— Зараз, — відказав Муньйос, так само посміхаючись кутками губ, — сеньйорита, гадаю, відчуває не меншу цікавість, ніж я. Але ви не відповіли на моє запитання… Ви збиралися вдатися до своєї старої тактики, завдавши удару в горлянку або в потилицю чи готували для мене якусь більш класичну розв’язку? Я маю на увазі — отруту, кинджал чи щось таке… Як би ви це визначили? — шахіст глянув на розмальовану стелю, шукаючи там потрібне слово. — Ах, так. Щось на венеціанський манір.

— Я сказав би: на флорентійський, — уточнив Сесар з властивою йому педантичністю, не приховуючи, однак, деякого захоплення. — Я не знав, що ви можете іронізувати над такими речами.

— А я й не можу, — озвався шахіст. — Зовсім не можу… — він глянув на Хулію, а тоді вказав пальцем на антиквара. — Ось, будь ласка, слон, що займає місце довіреної особи біля короля та королеви. Або, якщо хочете більш фігурально, bishop, тобто єпископ по-англійськи, єпископ-інтриган. Великий візир-зрадник, який потайки плете свою змову, бо насправді це перевдягнена Чорна королева…

— Чарівна історія, — глузливо проказав Сесар, повільно й беззвучно аплодуючи. — Однак ви промовчали, яким буде хід білих після того, як вони втратили коня… Щиро кажучи, мій любий, я аж пропадаю з цікавості.

— Слон на dЗ, шах. І чорні програють партію.

— Так просто? Ви змушуєте мене непокоїтися.

— Так просто.

Сесар зважив ситуацію. Потім витягнув з мундштука недопалок і, акуратно стряхнувши присок, поклав його до попільнички.

— Цікаво, — мовив він, піднявши мундштук, як піднімають вказівний палець, вимагаючи тиші. Тоді повільно, щоб не стривожити марно Муньйоса, наблизився до англійського ломберного столика, що стояв поряд із диваном, праворуч од Хулії. Провернувши срібний ключик у замковій щілині шухляди з лимонного дерева, дістав жовтуваті, потемнілі через плин часу старовинні шахові фігури зі слонової кістки, які дівчина ніколи доти не бачила.

— Цікаво, — повторив він, розставляючи своїми тонкими пальцями з добре доглянутими нігтями фігури на шахівниці. — Отже, позиція у нас така (див. рис. 15).

— Саме так, — погодився Муньйос, який дивився на шахівницю здаля, не наближаючись до неї. — Білий слон, відійшовши з с4 на d3, відкриває можливість подвійного шаху: білим ферзем чорному королю і тим-таки слоном чорному ферзю. Королю не залишається нічого іншого, як тікати з а4 на bЗ й кинути чорного ферзя напризволяще… Білий ферзь оголосить йому ще один шах на с4, змушуючи ворожого короля відступити, перш ніж білий слон покінчить із ферзем.

— Чорна ладдя з’їсть цього слона.

— Так. Але це вже не має значення. Без ферзя чорним кінець. До того ж після зникнення з шахівниці цієї фігури партія втрачає сенс.

— Мабуть, ви маєте рацію.

— Авжеж. Долю партії чи радше того, що залишилось від неї, тепер вирішує білий пішак, який стоїть на 65 і, з’ївши чорного пішака на с6, просуватиметься вперед, поки не перетвориться на ферзя, і ніхто не зможе йому завадити це зробити… Це станеться за шість, максимум за дев’ять ходів, — Муньйос засунув руку до кишені й дістав папірець, поцяткований зробленими олівцем позначками. — Приміром, ось таких: d5: сб Кd7-f6

Фс4-е6 а5-а4

Фе6-e6 а4-аЗ сЗ-с4+ Крb2-с1

Фf6-сЗ+ Крс1-d1

ФсЗ: аЗ Лbі-с1

ФаЗ-bЗ+ Крd1: d2 с6-с7 b6-b5 с7-с8 (Чорні програють)

Антиквар узяв папірець із позначками, потім абсолютно спокійно подивився на шахівницю, і далі стискаючи зубами порожній мундштук. Він посміхався з видом людини, яка змиряється зі своєю поразкою, передвіщеною перед тим зорями. Заходився переставляти — одну по одній — фігури, поки не вибудував фінальну позицію (див. рис. 16).

— Визнаю, виходу справді немає, — озвався він нарешті. — Чорні програють.

Муньйос перевів погляд з шахівниці на Сесара.

— Брати другого коня, — незворушно мовив він, — було помилкою.

Антиквар, так само посміхаючись, стенув плечима:

— Починаючи з певного моменту, чорні вже не мали вибору… Вони, сказати б, зробилися бранцями власного руху, власної природної динаміки. Цей кінь довершував гру. — На якусь мить Хулія завважила, як очі Сесара спалахнули гордістю. — Насправді вона була майже досконалою.

— Не з точки зору шахів, — сухо зронив Муньйос.

— Шахів?.. Е, дорогенький, — антиквар зневажливо показав на фігури. — Я мав на увазі дещо більше за звичайну шахівницю, — його блакитні очі зробилися глибокими, наче крізь них прозирав якийсь потаємний світ. — Я мав на увазі саме життя, ці шістдесят чотири клітини чорних ночей та білих днів, які згадував поет… А можливо, навпаки: білих ночей та чорних днів. Усе залежить від того, з якого боку від гравця розмістити зображення… Чи то дзеркала, якщо вдаватися до символів.

Хулія завважила, що Сесар не дивиться на неї, хоча, звертаючись до Муньйоса, він весь час начеб звертався до неї.

— Як ви дізналися, що це він? — запитала дівчина в шахіста, і тут антиквар, здавалося, вперше був Заскочений зненацька. Щось змінилося в його поведінці, мовби Хулія, підтримавши вголос звинувачення Муньйоса, порушила якусь обітницю мовчання. Від недавньої скритості не залишилося й сліду, а посмішка на його губах перетворилася на гримасу — глузливу й водночас прикру.

— Так, — озвався він до шахіста, уперше таким чином визнавши свою провину. — Розкажіть, як ви дізналися, що це я.

Муньйос трохи схилив голову в бік Хулії.

— Ваш приятель припустився кількох помилок… — Шахіст повагався, обдумуючи сенс власних слів, а тоді зробив короткий, адресований антикварові жест, ніби вибачаючись перед ним. — Втім, називати це помилками було б невірно, адже він весь час знав, що робить і чим важить… Хоч як це парадоксально, але саме ви змусили його виказати себе.

— Я? Але ж я й гадки не мала, поки…

Сесар похитав головою. «Майже з ніжністю», — подумала дівчина, лякаючись його почуттів.

— Наш приятель Муньйос висловився фігурально, принцесо.

— Не називай мене принцесою, благаю тебе, — Хулія не впізнала власного голосу; навіть їй він видався незвично суворим. — Сьогодні не треба.

Антиквар кілька секунд дивився на неї, а тоді згідливо похилив голову.

— Гаразд, — мовив він, ніби насилу пригадуючи, про що оце щойно говорив. — Муньйос намагається пояснити тобі, що твоя присутність у цій партії була для нього лакмусовим папірцем, який давав змогу спостерігати за намірами суперника. Наш приятель — чудовий шахіст, але до того ж він виявився гарною нишпоркою, навіть кращою, ніж я гадав… Не те що цей бовдур Фейхоо, який, побачивши в попільничці недопалок, щонайбільше спроможеться на висновок, що хтось курив. — Він глянув на Муньйоса. — Адже вас насторожив хід, коли слон бере пішака, хоча це можна було зробити ферзем, тобто королевою, еге ж?

— Так. Принаймні це був один із тих чинників, що викликали підозру. Четвертим ходом той, хто грав чорними, знехтував можливість з’їсти білу королеву, хоча це вирішило б долю партії на його користь… Спершу я був подумав, що це гра в кота-мишки або що Хулія — тобто біла королева — настільки необхідна для гри, що її зарано з’їдати — тобто вбивати. Однак, коли наш суперник — тобто ви — вирішив з’їсти пішака на 65 слоном, а не королевою (а це неминуче призвело 6 до розміну ферзів), я зрозумів, що таємничий гравець узагалі не мав наміру з’їдати білу королеву; ба більше: він був готовий навіть програти партію, аби тільки не зробити цього. А зв'язок між цим ходом та балончиком на ринку Растро, і ця самовпевненість: мовляв я можу вбити тебе, але не роблю цього, були такими очевидними, що в мене вже не залишалося жодних сумнівів: загрози білій королеві — це лише омана, — він подивився на Хулію. — Бо насправді в цій грі вам ніщо не загрожувало.

Сесар згідливо хитав головою, начеб ішлося не про нього, а про дії якоїсь третьої особи, до якої йому було зовсім байдуже.

— Ви зрозуміли також, — озвався він, — що ворог не король, а чорна королева.

Муньйос стенув плечима, не виймаючи рук із кишень.

— Це було неважко. Зв’язок із убивствами був очевидним: лише ці фігури, з’їдені чорною королевою, символізували справжні вбивства. Відтак я заходився вивчати ходи цієї фігури й дійшов цікавих висновків. Приміром, захищаючи чорні фігури, ви боронили також білу королеву — свого головного суперника, — до якої ставилися, немов до святині… Просторова близькість до білого коня — тобто до мене — адже обидві фігури розташовані на суміжних клітинах, майже як добрі сусіди, й чорна королева не наважується встромити в коня своє отруйне жало, відкладаючи це на потім, коли не залишиться іншого виходу… — він дивився на Сесара невиразними очима. — Принаймні я тішуся тим, що ви вбили б мене без ненависті, навіть з деякою делікатністю та симпатією спільника; з вибачливою посмішкою на губах, благаючи, щоб я вас зрозумів. З огляду на суто шахові обставини.

Сесар зробив рукою театральний жест, як це робили у вісімнадцятому столітті, й схилив голову, на знак вдячності за таке точне визначення.

— Ви маєте цілковиту рацію, — мовив він. — Але скажіть… Як ви здогадалися, що ви кінь, а не слон?

— Завдяки цілому ряду більш або менш важливих ознак. Вирішальною стала символічна роль слона як довіреної фігури королівської пари, я вже згадував це. Ви, Сесаре, грали в усьому цьому надзвичайну роль: білого слона, перевдягненого в чорну королеву, який діє то по один, то по інший бік шахівниці… І саме це зумовило вашу поразку в партії, яку ви, хоч як це дивно, розпочали саме задля цього: щоб програти. І останнього удару, що добиває вас, припиняючи ваші муки, завдає ваша ж рука: білий слон з’їдає чорну королеву, антиквар, приятель Хулії, власною грою викриває гравця-невидимку, скорпіон жалить себе своїм хвостом… Запевняю вас, це вперше в житті я став свідком самогубства, розіграного на шахівниці, й до того ж так майстерно.

— Чудово, — мовив Сесар, і Хулія не зрозуміла, що той мав на увазі: аналіз Муньйоса чи власну гру. — Скажіть мені, однак… У чому, на вашу думку, полягає моя ідентичність із чорною королевою та білим слоном?

— Гадаю, якщо вдаватися до подробиць, це забере у нас цілу ніч, а на обговорення всіх деталей довелося 6 витратити не один тиждень… Зараз я можу говорити лише про те, що побачив на шахівниці. 'А побачив я роздвоєну особистість: темне, чорне зло, Сесаре. Вашу жіночу сутність, пам’ятаєте? Ви самі якось попросили мене це проаналізувати: особистість уражену, пригнічену власною двоїстістю, виклик усталеному порядку, поєднання ворожих та гомосексуальних імпульсів… Усе це, втілене під чорним убранням Беатріси Бургундської, або — що те саме — шахової королеви. А з іншого боку цьому, наче денне світло, протистоїть ваша любов до Хулії… Цей другий стан для вас так само тяжкий: чоловіче начало з відповідними нюансами, естетика ваших лицарських вчинків — те, чим ви хотіли бути, але не стали. Роже Араський, втілений не в коні і не в лицарі, а в елегантному білому слоні… Як ви гадаєте?

Сесар зблід і немов закляк, і це вперше в житті Хулія бачила його таким, паралізованим від здивування. За кілька секунд, що здалися їй цілою вічністю, коли чути було лише цокання настінного годинника, який відміряв плин цієї тиші, в кутках безкровних губ антиквара окреслилася слабка посмішка. Але цього разу то був машинальний порух, звичайне скорочення м’язів у відповідь на безжальний розтин, що зробив йому Муньйос та ще й заявив про це вголос, кинув просто в обличчя, як кидають рукавичку.

— Розкажіть мені про цього слона, — хрипко попросив він.

— Розкажу, якщо ви просите, — очі Муньйоса пожвавішали, в них спалахнув лихоманковий блиск після того, як він зробив вирішальні ходи. Він відплатив суперникові за сумніви та вагання, які той змусив його пережити перед шахівницею: це був його професійний реванш. І, збагнувши це, Хулія зрозуміла також і те, що в якийсь момент їхньої партії шахіст уже був повірив у власну поразку.

— Слон, — провадив далі Муньйос, — фігура, яка найбільше уподібнюється до Гомосексуалізму завдяки своїм діагональним проникливим ходам… Так. До того ж ви взяли на себе чудову роль в образі цього слона, котрий боронить безпорадну білу королеву, а в ендшпілі, в пориві величної зваги — спланованому від самого початку — завдає смертельного удару власній темній сутності, а ще дає своїй улюбленій білій королеві повчальний та моторошний урок… Усе це я прозирав поступово, узгоджуючи між собою різні здогади. Але ви не грали в шахи. Тому спочатку були поза підозрою. Однак згодом, коли я вже мав деяку певність, це збивало мене з пантелику. Розвиток партії був надто досконалим для звичайного шахіста і неймовірним для простого любителя… Насправді це й досі спантеличує мене.

— Все має своє пояснення, — озвався Сесар. — Втім, не хочу вас переривати, дорогенький. Продовжуйте.

— Власне, це майже все. Принаймні тут і на сьогодні. Альваро Ортегу міг убити хтось, хто був із ним знайомий, але мені було мало що відомо про це. А от Менчу Роч ніколи б не відчинила двері незнайомцеві та ще й за таких обставин, про які розповів Макс. Тоді в кав'ярні ви сказали, що вже майже не залишилося підозрюваних, і це було правдою. Я спробував розв’язати цю задачу, вдавшись до послідовного ряду аналітичного наближення. Лола Бельмонте не могла бути моїм суперником: я зрозумів це, коли її побачив. І її чоловік також. Що ж до дона Мануеля Бельмонте, його цікаві музичні парадокси дали мені поштовх для багатьох роздумів… Однак підозрювати його було б занадто. Його здібності як шахіста були нижчими за всі інші. До того ж він інвалід, а це виключало можливість його нападу на Альваро та Менчу… Можливий дует «дядько-племінниця» — якщо взяти до уваги білявку в плащі — також не витримав детального аналізу: чого б це вони мали красти те, що однаково належало їм?.. Стосовно ж Монтегріфо я дещо з’ясував і знаю, що він не має жодного стосунку до шахів. А крім того, Менчу Роч нізащо не відчинила б йому двері того ранку.

— Отже, залишався тільки я.

— Ви вже знаєте, що, коли виключити все неможливе, те, що залишиться, хоч яким неймовірним воно б здавалося, неодмінно має бути правдою.

— Я це пам’ятаю, дорогенький. І вітаю вас. Я радий, що не помилився щодо вас.

— Саме тому ви мене вибрали, еге ж?.. Ви знали, що я виграю партію. Ви хотіли бути переможеним.

Сесар поблажливо посміхнувся, даючи зрозуміти, що це не має жодного значення.

— Я справді очікував на це. Я вдався до ваших добрих послуг, оскільки Хулія потребувала когось, хто б супроводив її в спуску до пекла… Бо цього разу я мусив обмежитися роллю диявола й зіграти її якомога краще. Супутника тобі даю. Саме так я і вчинив.

Щойно він вимовив це, очі дівчини спалахнули. В її голосі вчувалися металеві нотки.

— Ти грав не диявола, а Бога. Вирішував, де добро, де зло, кому жити, а кому вмирати.

— Це була твоя гра, Хуліє.

— Брешеш. Твоя. А я була лише приводом, от і все.

Антиквар невдоволено відкопилив губу.

— І ти нічого не розумієш, моя люба. Втім, тепер це не має великого значення… Подивися в будь-яке дзеркало — і, можливо, ти збагнеш, що я правий.

— Пішов ти, Сесаре, зі своїми дзеркалами…

Він глянув на неї, і в його очах був справдешній біль — так дивляться несправедливо скривджені собаки та діти. Та поступово німий, сповнений абсурдної відданості докір згас у блакитних очах, і його погляд зробився відчуженим, задивленим у пустку й дивним чином вологим. І тоді антиквар повільно повернув голову й знову глянув на Муньйоса.

— Ви, — мовив він, і, здавалося, йому було важко віднайти тон, в якому він досі вів цю бесіду з шахістом, — ще не розповіли мені, як пов’язали свої індуктивні теорії з фактами… Чому ви з Хулією прийшли до мене сьогодні, а не, приміром, учора?

— Бо вчора ви ще не відмовилися вдруге взяти білу королеву… До того ж я лише сьогодні знайшов те, що шукав: підшивку шахового тижневика за четвертий квартал тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. Гам є знімок фіналістів юнацького турніру. І на цьому знімку є ви, Сесаре. А на звороті — ваше ім’я та прізвище. Мене тільки дивує, що не ви стали переможцем… А ще я не розумію, чому відтоді загубився ваш слід як шахіста. Ви більше не зіграли офіційно жодної партії.

— Я теж дечого не розумію, — озвалася Хулія. — Точніше, я не розумію багато чого в усьому цьому божевіллі… Я знаю тебе стільки, скільки тямлю себе, Сесаре. Я виросла біля тебе й гадала, буцімто знаю твоє життя до найменших подробиць. Але ти ніколи не говорив зі мною про шахи. Ніколи. Чому?

— Це довго пояснювати.

— Ми маємо час, — проказав Муньйос.

Це була остання партія турніру. На шахівниці залишалося мало фігур, боротьбу вели пішаки та слони. Біля дощаного помосту, на якому зійшлися в двобої фіналісти, кілька глядачів стежили за ходами, які один із арбітрів позначав на панелі, що висіла на стіні між портретом генерала Франка та календарем, на якому стояла дата: 12 жовтня 1945 року; під ним на столику виблискував срібний кубок, що чекав на переможця.

Юнак у сірому піджаку машинально торкнувся вузла краватки й розпачливо глянув на свої — чорні — фігури. Методична, безжальна гра суперника на останніх ходах безнадійно загнала його в глухий кут. У тому, як грали білі, не було особливого блиску, радше йшлося про поступове просування вперед завдяки надійності обраного захисту, де перевага досягалася лише умінням терпляче вичікувати й використовувати — одну по одній — кожну помилку суперника. Це була гра, позбавлена уяви, в якій білі нічим не ризикували, але саме тому руйнували кожну спробу атаки на свого короля з боку чорних фігур, тепер уже нечисленних та розпорошених, нездатних не лише допомогти одні одним, але й завадити поступу двох білих пішаків, які, роблячи по черзі ходи, наближалися до поля, де кожен із них міг перетворитися на ферзя.

У юнака у сірому піджаку паморочилася голова від утоми та сорому. Впевненості в тому, що він міг виграти цю партію, що його гра переважала гру суперника, відзначалася більшою сміливістю, було не досить, щоб утішити себе перед неминучою поразкою. Нестримна, бурхлива уява його п’ятнадцяти років, надзвичайна душевна чулість і ясність розуму, навіть та майже фізична втіха, яку він відчував, доторкаючись до покритих лаком дерев’яних фігур, коли, діючи на власний розсуд, пересував їх на шахівниці, плетучи на білих та чорних клітинах тонке мереживо майже досконалої та гармонійної гри, виявилися марними, ба більше — поганьбленими тим брутальним самовдоволенням та зневагою, що відбивалися на обличчі його тріумфуючого суперника, такого собі похмурого нечеми з маленькими очицями та вульгарними рисами, єдиною заслугою якого, що принесла йому перемогу, було обачне вичікування павука в центрі свого павутиння, його нечуване боягузтво.

«Отже, в шахах трапляється й таке, — подумав юнак, який грав чорними. — А надто це приниження через незаслужену поразку, через те, що нагорода дістається тим, хто нічим не ризикує». Ось що відчував він тієї миті, сидячи перед шахівницею, яка була не просто полем безглуздої боротьби білих та чорних фігур, а дзеркалом самого життя, з плоті та крові, народження та смерті, героїзму та самопожертви. Як колись під Кресі, де слава бундючних французьких лицарів виявилася марною, потьмареною вепськими лучниками англійського короля. Юнак бачив, що сміливі та добре зважені атаки його коней та слонів, їхні прекрасні, блискучі, наче удари меча, поривання розбиваються одні за одними, немов могутні, але безпорадні хвилі, об флегматичну незворушність суперника. А білий король, ненависний білий король по той бік нездоланної шереги своїх плебеїв-пішаків, стоячи в безпечному місці з тим самим виразом зневаги, що відбивався й на обличчі гравця, якому він належав, спостерігав розгубленість та безсилля самотнього короля, котрий не міг нічим зарадити своїм вірним, але розпорошеним пішакам, що чинили безнадійний, безладний опір за принципом «рятуйся, хто може».

На цьому безжальному бойовищі з байдужих білих та чорних клітин не залишалося навіть місця для гідної поразки. Це був розгром, який знищував геть усе — не лише переможеного, а й його уяву, його мрії, його самоповагу. Юнак у сірому піджаку сперся ліктем на стіл, приклав долоню до чола й на якусь мить заплющив очі, слухаючи, як поволі стихає брязкіт зброї в повній тіней долині. «Ніколи більше», — сказав він собі. Наче подолані Римом галли, які не бажали вимовляти вголос ім’я того, хто завдав їм поразки, так і він відмовиться до кінця свого життя згадувати те, що відкрило його очам усю марноту слави. Ніколи більше він не гратиме в шахи. І, можливо, йому вдасться пустити їх у непам’ять, так само, як ішли в небуття фараони, чиї імена по смерті закарбовували на пам’ятниках.

Суперник, арбітр та глядачі чекали на наступний хід із неприхованою нудьгою, бо ендшпіль надто вже затягнувся. Юнак востаннє глянув на свого оточеного короля і з сумним відчуттям пережитої разом самотності вирішив, що йому залишається тільки власноруч убити власного короля, аби той помер гідною смертю, звільнивши його від приниження сконати, як бездомний собака, затиснутий у глухий кут. І тоді з безмежною ніжністю він простягнув руку до переможеного короля й своїми пальцями повільно та обережно поклав його на шахівницю.