Фламандська дошка

II. ЛУСІНДА, ОКТАВІО, СКАРАМУЧА

Дзвіночок на дверях антикварної крамниці задзеленчав, щойно Хулія ввійшла до приміщення. Досить було зробити кілька кроків, щоб відчути гостинну, домашню атмосферу. Її найперші спогади були пов’язані з цим плавним золотавим світлом, що огортало старовинні меблі, барокові статуетки, важкі секретери з горіхового дерева, статуетки зі слонової кістки, килими, порцелянові вироби і потемнілі від часу картини, з яких похмурі, вбрані в чорне люди колись давно спостерігали її дитячі ігри. Чимало речей за цей час було продано, їх замінили інші, однак враження від розмаїтості кімнат, світла, що ллється на розташовані безладно, але гармонійно старожитні речі, залишалося незмінним. Як і кольори витончених порцелянових фігурок роботи Бустеллі: Лусінда, Октавіо та Скарамуча — три персонажі італійської комедії дель арте — були гордістю Сесара та улюбленими іграшками Хулії в дитинстві. Можливо, через це антиквар і не схотів розлучатися з ними й досі зберігав їх у заскленій шафці у глибині крамниці поряд із опломбованим вітражем біля виходу на внутрішнє подвір’я, де Сесар полюбляв читати якусь книгу — Стендаля, Манна, Сабатіні, Дюма, Конрада, — поки дзвіночок не сповіщав про прихід нового клієнта.

— Привіт, Сесаре.

— Привіт, принцесо.

Сесару було десь за п’ятдесят (Хулія так і не змогла вирвати в нього зізнання щодо його точного віку), у нього були блакитні очі, веселі й насмішкуваті, мов у пустотливого хлопчиська, для котрого найбільша втіха — в усьому суперечити світові, де він змушений жити. Доглянуте хвилясте волосся Сесара було бездоганно білим (Хулія підозрювала, що той уже не один рік його підфарбовує), а проте антиквар досі ще мав чудову фігуру — хіба що трохи розповнілу в стегнах, — зі смаком вбираючи її у вишукані костюми, єдиною вадою яких було те, що виглядали вони дещо визивно як для його віку. Сесар ніколи, навіть у найдобірнішому товаристві, не носив краваток, натомість полюбляв чудові італійські шийні хустки, зав’язуючи які він залишав незастебнутим комірець сорочки — завжди шовкові, з вишитими на них голубими або білими нитками трохи нижче серця його ініціалами. До цього слід додати, що Сесар був людиною таких широких знань і рафінованої культури, яких Хулія майже не зустрічала, а ще він як ніхто міг служити живим підтвердженням думки, що у людей вищого світу бездоганна чемність є виявом крайньої зневаги до інших. З усього оточення антиквара (яким, імовірно, слід було вважати все людство) лише Хулія могла тішитися цією чемністю, не боючись наразитися на презирство. Бо відтоді, як пам’ятала себе, антиквар завжди був для неї таким собі дивним поєднанням батька, повірника, друга та духовного напутника, хоча насправді не відповідав жодному з цих визначень.

— Маю одну проблему, Сесаре.

— Вибач. У такому разі ми маємо проблему. Тож розповідай усе, як є.

І Хулія розповіла йому все, не випускаючи жодної подробиці, навіть про прихований напис, на що антиквар лише звів брови. Вони сиділи біля вітража, Сесар слухав, злегка нахилившись до неї, — права нога на лівій, рука із золотим перснем, на якому красувався коштовний топаз, недбало лежала на зап’ястку іншої — з-під неї виблискував годинник «Патек Філіпп». Ось ця його неумисна (або яка вже давно перестала бути умисною) елегантність дуже легко зачаровувала сповнених невиразних бажань юних, незрілих художників, скульпторів, узагалі митців, які прагнули витончених почуттів і яких Сесар опікав віддано та незмінно — треба віддати йому належне — і після того, як їхні чуттєві стосунки припинялися, а вони в антиквара ніколи не були тривалими.

— Життя коротке, а краса минуща, принцесо. — На губах Сесара з’являлася меланхолійна й водночас глузлива посмішка, коли він починав говорити майже пошепки, вдавшись до свого довірчого тону. — Було б несправедливо володіти нею завжди… Як це чудово вчити літати маленького горобчика, адже його свобода передбачає твоє самозречення… Відчуваєш усі тонкощі цієї сентенції?

Хулія — як сама одного разу визнала вголос, коли потішений Сесар, котрого це вочевидь веселило, дорікнув, мовляв, вона влаштовує йому сцену ревнощів, — відчувала до тих горобчиків, котрі пурхали довкола Сесара, незбагненне роздратування, яке не виявляла лише через симпатію до антиквара та усвідомлення того, що він має повне право жити власним життям. Менчу, якій завжди бракувало такту, висловилася про це так: «Здається, голубонько, у тебе комплекс Електри, перевтіленої в Едіпа, або навпаки…» На відміну від сентенцій Сесара, сентенції Менчу часом приголомшували своєю влучністю.

Після того, як Хулія скінчила розповідь про картину, антиквар якийсь час мовчав, обдумуючи почуте. Потім згідливо хитнув головою. Здавалось, ця історія його не вразила — в справах мистецьких він був таким докою, що його мало що могло вразити, — але замість глузливого блиску в очах антиквара тепер світилася цікавість.

— Чудово, — озвався Сесар, і Хулія одразу зрозуміла, що може на нього розраховувати. Вона змалечку пам’ятала це слово і знала, що, промовляючи його, антиквар підмовляє її бути його спільницею в якійсь пригоді, разом іти слідами, що вели до таємниці — чи то піратського скарбу, схованого в шухляді старовинного — часів королеви Ізабелли — комода (зрештою антиквар продав його Музею романтизму), чи то вигаданої історії дами в мережаній сукні з портрета (його авторство приписували Енгру), коханець якої, гусарський офіцер, загинув у битві біля Ватерлоо, а перед тим нібито вигукував її ім’я під час кавалерійської атаки… Ось так, ведена за руку Сесаром, Хулія прожила сотні життів із сотнями пригод, і кожного разу антиквар учив її цінувати красу самозречення, ніжність, щиро тішитися спогляданням творів мистецтва, напівпрозорої фактури порцеляни чи навіть промінчика сонця на стіні, що, пробившись крізь шибку, заломлюється й міниться кольорами.

— Передусім, — казав тим часом Сесар, — я повинен уважно оглянути цю картину. Я міг би прийти до тебе завтра ввечері, десь о пів на восьму.

— Гаразд, — Хулія, вагаючись, глянула на нього. — Можливо, Альваро теж прийде.

Антиквар, якщо й здивувався, ніяк цього не виказав. Лише злостиво посміхнувся.

— Чудово. Я вже давно не бачив цього покидька, тож буду вельми радий запустити в нього кілька отруєних стріл, завуальованих під вишукані перифрази.

— Сесаре, облиш.

— Не турбуйся, люба. З огляду на обставини, я буду доброзичливим… Звичайно, моя рука завдасть рани, але кров не заплямить твій перський килим, який, правду кажучи, потребує чистки.

Хулія з ніжністю подивилася на антиквара й узяла його руки у свої.

— Я люблю тебе, Сесаре.

— Я знаю. Це нормально, таке трапляється майже з усіма.

— Чого ти так ненавидиш Альваро?

Запитання було безглуздим, і Сесар глянув на неї з легким докором.

— Він змусив тебе страждати, — серйозно відповів антиквар. — Якби ти дозволила, я був би ладен вирвати йому очі й кинути їх собакам, що блукають курними дорогами Фів. Усе, як у класичних творах. Ти могла б виконувати роль хору; ти чудово б виглядала у пеплумі, з оголеними руками, здійнятими до Олімпу, а п’яні боги хропли б десь нагорі.

— Одружися зі мною, Сесаре. Негайно.

Сесар узяв її руку й поцілував, ледь торкнувшись губами.

— Коли ти подорослішаєш, принцесо.

— Я вже доросла.

— Ще ні. Але коли ти справді станеш дорослою, я наважуся сказати твоїй високості, що любив тебе. І що боги, прокинувшись, позбавили мене не всього. Лише мого королівства, — він замислився. — Втім, це така дрібниця.

Цей діалог — задушевний, сповнений спогадів та спільних таємниць — тривав так довго, як і їхня дружба. Вони помовчали, чути було лише цокання старовинних годинників, що в чеканні покупця відміряли плин часу.

— Отже, — озвався нарешті Сесар, — якщо я вірно зрозумів, ідеться про розслідування вбивства.

Хулія здивовано глянула на нього.

— Дивно, що ти це кажеш.

— Чому? Тут ідеться про щось таке. Те, що це сталося у п’ятнадцятому столітті, нічого не змінює…

— Так. Але це слово — вбивство — виставляє все в більш зловісному світлі. — У посмішці Хулії прозирало занепокоєння. — Можливо, минулої ночі я була надто втомленою, щоб дивитися на все таким чином, але досі я сприймала це як гру, щось на кшталт розв’язання ребуса…

Як таку собі особисту справу, можливість потішити самолюбство.

— І що?

— А те, що ти цілком природно кажеш мені, що йдеться про справжнє вбивство, і я починаю усвідомлювати… — Хулія на мить замовкла з розкритим ротом, мовби, стоячи на краю прірви, зазирнула вниз. — Ти розумієш? Хтось убив або наказав убити Роже Араського в День поклоніння волхвів у тисяча шістсот шістдесят дев’ятому році. А особа вбивці зашифрована в картині. — Хулія була така збуджена, що навіть трохи підвелася. — Ми можемо розгадати таємницю п’ятьох століть… Можливо, вона на короткий час навіть змінила історію Європи… Уявляєш, скільки коштуватиме на аукціоні «Шахова партія», якщо ми зможемо все це довести!

Хулія випросталася й сперлася на рожеву мармурову поверхню круглого столика, що стояв поряд. Здивування антиквара змінилося захопленням.

— Мільйони, люба, — зітхнувши, погодився він і, подумавши, впевнено додав: — Багато мільйонів. — Якщо зробити добру рекламу, «Клеймор» може збільшити стартову ціну в три або й у чотири рази… Твоя картина — справжній скарб. Це факт.

— Ми повинні негайно зустрітися з Менчу.

Сесар заперечливо похитав головою, його обличчя спохмурніло.

— Е ні, моя люба. І не кажи мені про цю каргу. Не вплутуй мене в історії з Менчу… Я робитиму все, що ти скажеш, але триматимусь від неї подалі, як помічник тореро від бика.

— Не дурій. Ти мені потрібен.

— І я до твоїх послуг, люба. Тільки не змушуй мене мати справу з цією відреставрованою Нефертіті та її черговими сутенерами, а по-простому кажучи, звідниками. Від цієї твоєї приятельки у мене завжди починається мігрень. — Він тицьнув пальцем собі у скроню: — Ось тут, розумієш?

— Сесаре…

— Гаразд, здаюся. Vae victis[10]. Я зустрінуся з твоєю Менчу.

Хулія дзвінко поцілувала його в добре виголені, напахчені миррою щоки. Парфуми Сесар купував у Парижі, а шийні хустки — в Римі.

— Я люблю тебе, антикваре. Дуже люблю.

— Лестощі. Звичайні лестощі. І ти це кажеш мені, в моєму віці.

Менчу також купувала парфуми в Парижі, але не такі легкі, як Сесар. Про її прихід, наче герольд, сповістила хвиля пахощів «Румби» від Баленсіаги, що обдала вестибюль Палац-готелю, щойно вона ввійшла туди — стрімливо і без Макса.

— Є новини, — перш ніж сісти, вона потерла пальцем ніс і поривчасто вдихнула повітря. Менчу вже зробила технічну зупинку в туалеті, й на її верхній губі залишилися ледь помітні сліди білого порошку; Хулія розуміла, що саме через це приятелька така жвава й енергійна. — Дон Мануель чекає на нас, щоб обговорити справу.

— Який дон Мануель?

— Власник картини, люба. Щось ти не надто тямка. Мій чарівний старигань.

Вони замовили неміцні коктейлі, і Хулія ввела приятельку в курс свого розслідування. Менчу раз по раз широко розплющувала очі, підраховуючи прибутки.

— Це змінює справу, — вона швидко щось підсумовувала, креслячи криваво-червоним нігтем по льняній скатертині. — П’яти відсотків мені вже буде замало, тож доведеться загнати хлопців із «Клеймора» в кут: із п’ятнадцяти відсотків комісійних від продажу картини сім з половиною їм, сім з половиною — мені.

— Вони не погодяться. Це значно менше за те, що вони зазвичай одержують.

Менчу засміялася, прикусивши зубами вінця келиха.

— Або це, або нічого. «Сотбі» та «Крісті» недалеко шукати, вони аж завиють від радощів, маючи шанс заволодіти ван Гюйсом. Тут уже все або нічого.

— А власник? Раптом твій старигань має свою думку щодо цього? Може, він захоче вести справу з «Клеймором» напряму або через інших посередників?

Менчу хитро посміхнулася.

— Захоче, та не зможе. Він підписав мені папірця, — вона вказала на свою міні-спідницю, яка щедро відкривала всім бажаючим ноги в темних панчохах. — До того ж, як бачиш, я вбралася, наче на битву. — Я або укоськаю дона Мануеля, або піду в черниці. — Вона закинула ногу на ногу, тоді поміняла їх місцями, відсалютувавши в такий спосіб на честь присутніх мужчин, які були свідками видовища, мовби хотіла перевірити справлене враження, і задоволена повернулася до свого коктейлю. — Що ж до тебе…

— Я хочу півтора відсотки від твоїх семи з половиною.

Менчу гаряче запротестувала.

— Це ж ціла купа грошей! — обурилася вона. — У три чи чотири рази більше, ніж ми домовлялися за реставрацію.

Хулія витягла із сумочки пачку «Честерфілда» й закурила, даючи приятельці вибалакатися.

— Ти мене не зрозуміла, — пояснила вона, випускаючи струмінь диму, щойно дістала можливість докинути слівце. — Гонорар за мою роботу відраховуватиметься безпосередньо від тієї суми, яку одержить за продану картину твій дон Мануель. Я мала на увазі додаткові відсотки — від твого прибутку. Якщо картину буде продано за сто мільйонів, сім відсотків відійде «Клеймору», шість — тобі, півтора — мені.

— Отакої, — Менчу похитала головою, вона не могла в це повірити. — Ти ж здавалася такою скромною зі своїми пензликами та слоїками, такою беззахисною.

— Нічого не вдієш. Дружба дружбою, але гроші лік люблять.

— Ти мене просто жахаєш. Я пригріла на грудях змію, наче Аїда. Чи то була Клеопатра?.. Не думала, що ти так добре розумієшся на відсотках.

— Постав себе на моє місце. Зрештою, саме я докопалася до цієї історії. — Хулія поворушила пальцями перед лицем приятельки. — Оцими ручками.

— Ти користуєшся тим, що в мене м’яке серце, зміючко.

— І як тобі не соромно.

Менчу мелодраматично зітхнула. Її Макса позбавляли шматка хліба, але треба було домовлятися. До того ж дружба є дружба. Вона кинула погляд у бік дверей, і на її обличчі відбився жвавий інтерес.

— Авжеж, — не втрималася Хулія. — Згадаєш нечистого, а він уже тут. Макс?

— Не будь такою дошкульною. Макс не нечистий, він — янгол. — Менчу повела очима, запрошуючи приятельку нишком подивитися в той бік. — Щойно ввійшов Пако Монтегріфо з «Клеймора». І він нас помітив.

Монтегріфо, директор мадридської філії «Клеймора», — високий привабливий чоловік років сорока, вбраний з викінченою елегантністю італійського принца, мав бездоганну зачіску і таку ж бездоганну краватку, а коли посміхався, демонстрував ряд чудових зубів — надто чудових, щоб бути справжніми.

— Добридень, сеньйори. Яка приємна несподіванка.

Він стояв, поки Менчу їх знайомила.

— Я бачив деякі ваші роботи, — звернувся він до Хулії, дізнавшись, що це вона займається ван Гюйсом. — І можу сказати лише одне: вони чудові.

— Дякую.

— Нема за що. Не сумніваюся, що «Шахова партія» буде на тому ж рівні, — професійно посміхнувшись, він знову показав ряд білих зубів. — Ми покладаємо на цю дошку великі надії.

— Ми теж, — озвалася Менчу, — ви навіть не уявляєте, які великі.

Монтегріфо, мабуть, завважив якусь незвичну нотку в її голосі, бо в його карих очах з’явилася насторога. «А він не дурний», — подумала Хулія. Тим часом аукціоніст зробив рух до вільного стільця.

— У мене зустріч, — мовив він, — утім пару хвилин вони почекають. Ви дозволите?

Монтегріфо заперечливо хитнув головою офіціанту, котрий уже наближався до них, і сів навпроти Менчу. Він і далі тримався привітно, але тепер, здавалися, чогось напружено чекав, мовби намагався вловити далекий невиразний звук.

— Виникли якісь проблеми? — запитав спокійно.

Галерейниця заперечливо похитала головою.

— Жодних проблем. Жодних підстав для занепокоєння.

Однак Монтегріфо не здавався занепокоєним. Це була просто ввічлива цікавість.

— Можливо, — озвалася Менчу після короткого вагання, — нам доведеться переглянути умови угоди.

Запала обтяжлива мовчанка. Монтегріфо дивився на неї, мов на клієнта, який не вміє пристойно поводитися під час аукціону.

— «Клеймор» — поважана фірма, сеньйоро.

— Анітрохи в цьому не сумніваюся, — визивно відповіла Менчу. — Однак ретельне дослідження ван Гюйса виявило важливі деталі, які збільшують вартість картини.

— Наші оцінювачі нічого такого не виявили.

— Дослідження було зроблене пізніше. Знахідки… — Менчу знову завагалася, що не минуло непоміченим, — не на поверхні.

Монтегріфо із задумливим виразом обернувся до Хулії. Його погляд був крижаним.

— Що ви там виявили? — лагідно запитав він, мов сповідник, пропонуючи очистити совість.

Хулія нерішуче глянула на Менчу.

— Не думаю, що я…

— Ми не уповноважені, — втрутилася Менчу. — Принаймні сьогодні. Спершу ми повинні одержати інструкції від мого клієнта.

Монтегріфо повільно хитнув головою. Потім з виглядом світської людини так само повільно підвівся.

— Я мушу йти. Перепрошую.

Здавалося, він хотів щось додати, але зрештою лише з цікавістю подивився на Хулію. Він не виглядав стурбованим. Тільки прощаючись, висловив сподівання, — не відводячи очей від Хулії, але вочевидь звертаючись до Менчу, — що знахідка чи що б там не було не порушить досягнутих домовленостей. Потім, відкланявшись, попрямував, обминаючи столики, в інший кінець зали й підсів до якоїсь пари — схоже, іноземців.

Менчу засмучено дивилася на свій келих.

— Ну, й дала ж я маху.

— Чому? Рано чи пізно він би дізнався.

— Авжеж. Але ти не знаєш Пако Монтегріфо, — вона відпила ковток, дивлячись крізь келих на аукціоніста. — Він з усіма своїми манерами та світським блиском, якби тільки був знайомий з доном Мануелем, мерщій кинувся б до нього, аби дізнатися, що відбувається, й залишити нас поза грою.

— Ти гадаєш?

Менчу саркастично реготнула. Біографія Пако Монтегріфо не була для неї секретом.

— У нього добре підвішений язик, він знає свою справу, не обтяжений совістю, а запах вигідної оборудки чує за сорок кілометрів. — Менчу захоплено прицмокнула язиком. — А ще подейкують, буцімто Пако нелегально переправляє за кордон мистецькі твори й чудово вміє ладнати з сільськими священиками.

— Однак він справляє гарне враження.

— Він з того й живе, що справляє гарне враження.

— Не розумію, чому ти, знаючи за ним таке, не звернулася до когось іншого…

Галерейниця стенула плечима. Що з того, що вона в курсі життя та вихваток Пако? Репутація «Клеймора» була бездоганною.

— Ти спала з ним?

— З Монтегріфо? — Менчу зареготала. — Ні, голубонько. Це не мій тип.

— А по-моєму, він привабливий.

— Просто в тебе такий вік. Я віддаю перевагу пройдисвітам без блиску, приміром як Макс, котрі завжди мають такий вигляд, наче от-от зацідять тобі в пику… Вони кращі в ліжку і зрештою виходять значно дешевше.

— Звісно, ви ще надто юні.

Вони пили каву за лакованим китайським столиком, сидячи перед обвитою буйною рослинністю терасою. Зі старого патефона лунала мелодія «Музичного приношення» Баха. Час від часу дон Мануель Бельмонте уривав сам себе, мовби його увагу привертав раптом якийсь такт, прислухався й починав злегка вистукувати пальцями по нікельованому бильцю свого інвалідного візка. Його чоло та руки були вкриті темними цятками — ознаками старості, на зап’ястках та шиї випиналися вузлуваті голубі вени.

— Це сталося в сороковому чи то в сорокових роках, — вів далі старий, і на його сухих потрісканих губах відбилася сумна посмішка. — Тоді були скрутні часи, і ми продали майже всі картини. Найкраще мені запам’яталися дві — Муньйоса Деграйна та Мурільйо. Моя бідолашна Анна, упокой, Господи, її душу, так і не оговталася після втрати Мурільйо. Це був такий чарівний невеличкий образ Пресвятої Діви, дуже схожий на ті, що висять у Прадо… — Він заплющив очі, мовби намагаючись вирізнити ту картину з-поміж інших спогадів. — Її купив один військовий, який згодом став міністром… Гарсія Понтехос, якщо я не помиляюся. Цей негідник добре скористався ситуацією. Розрахувався з нами чотирма монетами.

— Уявляю, як тяжко було все це втрачати, — Менчу говорила з належним співчуванням, сидячи навпроти Бельмонте так, аби той міг милуватися її ногами.

Інвалід згідливо хитнув головою, його лице виражало звичну покору. Такий вираз приходить до людей з роками, лише ціною втрачених ілюзій.

— Ми не мали іншого виходу. Навіть друзі та родичі дружини відцуралися від нас після війни, коли мене звільнили з роботи — я працював диригентом Мадридського оркестру. Такі були часи: хто не з нами, той проти нас… А я не був з ними.

Він раптом замовк, здавалося, його увагу привернула музика, що долинала з кутка кімнати, де громадилися стоси старих платівок, а над ними в однакових рамках висіли гравюрні портрети Шуберта, Верді, Бетховена та Моцарта. За мить дон Мануель уже знову дивився на Хулію та Менчу, здивовано кліпаючи очима, наче повернувся здаля й не сподівався, що вони ще тут.

— Потім у мене почався тромбоз, і стало ще гірше. На щастя, у нас залишався спадок моєї дружини, якого ніхто не міг відібрати. Тож нам вдалося зберегти цей дім, деякі меблі та дві-три гарні картини, серед них і «Шахову партію», — він сумно подивився на порожнє місце на стіні вітальні — прямокутник, що вирізнявся своєю яскравістю на тлі вигорілих шпалер, де самотньо стирчав цвях, і погладив підборіддя, на якому пробивалися кілька сивих волосин, що уникнули бритви. — Цю картину я завжди любив найбільше.

— Від кого ви її успадкували?

— Від далеких родичів на прізвище Монкада. Від двоюрідного діда. Прізвище Анни за матір’ю було Монкада. Один з її предків, Луїс Монкада, в шістнадцятому столітті був інтендантом у Алессандро Фарнезе… Цей дон Луїс, мабуть, був шанувальником мистецтва.

Хулія кинула погляд на папери, що лежали на столику поміж філіжанками з кавою.

— Тут сказано: «придбана в 1585році… ймовірно, в Антверпені після капітуляції Фландрії та Брабанту…».

Старий хитнув головою з виглядом людини, яка намагається щось пригадати, наче сам був свідком тих подій.

— Авжеж. Можливо, нею заволоділи як трофеєм під час розграбування міста. Гвардійці, чиїм майном опікувався предок моєї дружини, були не з тих людей, які стукають у двері та виписують приходні ордери.

Хулія гортала документи.

— Більш давніх згадок про картину немає, — озвалася вона. — Ви не пам’ятаєте якоїсь родинної легенди, пов’язаної з нею? Якогось переказу чи чогось такого? Для нас важлива будь-яка зачіпка.

Бельмонте заперечливо похитав головою.

— Ні, наскільки мені відомо, ні. «Шахову партію» родичі моєї дружини завжди називали «Фламандською дошкою» або «Дошкою Фарнезе» — безперечно, щоб зберегти згадку про те, як вона їм дісталася… Під цією назвою картина навіть знаходилася двадцять років у музеї Прадо, поки в тисяча дев’ятсот двадцять третьому році батько моєї дружини не повернув її завдяки Прімо де Рівері, другу нашої сім’ї… Мій тесть завжди особливо шанував цього ван Гюйса, бо сам грав у шахи. Тому, коли картина перейшла до рук його дочки, я ніколи не хотів її продавати.

— А зараз? — поцікавилася Менчу.

Старий помовчав, задивившись на свою філіжанку, наче й не чув запитання.

— Зараз усе інакше, — нарешті озвався він, окинувши ясним поглядом спершу Менчу, а тоді Хулію й мовби глузуючи із самого себе. — Я перетворився на руїну, це впадає в око, — дон Мануель поплескав долонями по хворих ногах. — Моя племінниця Лола та її чоловік доглядають мене, і я мушу якось їм віддячити. Хіба ні?

Менчу промимрила щось, вибачаючись, мовляв, це родинні справи і, звісно, вона не хотіла бути нескромною.

— Облиште, не треба вибачатися, — Бельмонте примирливо здійняв праву руку з витягнутими двома пальцями, немов відпускав їй гріхи. — Все нормально. Картина коштує грошей, а тут вона просто висить на стіні. Лола та її чоловік кажуть, що ці гроші їм би не завадили. Лола одержує пенсію за батька, а її чоловік, Альфонсо… — старий подивився на Менчу, наче сподіваючись на її розуміння. — Ви ж його знаєте: він ніколи в житті не працював. Що ж до мене, — на губах старого знову з’явилася глузлива посмішка, — коли 6 я вам сказав, який податок мушу сплачувати щороку як власник цього дому, то ви б злякалися.

— Так, район тут гарний, — погодилася Хулія. — І дім теж.

— Авжеж, але в мене жалюгідна пенсія. Тому й доводиться час від часу продавати щось із речей, котрими я дорожив як пам’яттю… Картина дасть якийсь перепочинок.

Старий замислився й сидів, похитуючи головою, але не здавався надто пригніченим; ситуація, про яку він розповідав, радше потішала його, мовби він знаходив у ній щось кумедне, чого ніхто, крім нього, не міг оцінити. Хулія зрозуміла це, коли, дістаючи з пачки сигарету, перехопила його лукавий погляд. Хтозна, можливо, те, що на перший погляд могло здатися банальним обдиранням старого безсоромними племінниками, для нього самого було цікавим лабораторним експериментом, таким собі дослідженням жадібності родичів: «Ох, дядечку, ми тут працюємо на тебе, мов раби, а твоєї пенсії заледве вистачає на те, щоб покрити видатки… тобі було б краще в притулку серед ровесників… прикро, що ці картини висять отак без користі на стіні…». Тепер, маючи таку приманку, як ван Гюйс, Бельмонте міг почуватися спокійно. Після довгих років принижень він навіть перехопив ініціативу. Завдяки картині старий міг поквитатися з племінниками.

Хулія запропонувала донові Мануелю сигарету, той вдячно посміхнувся, але вагався.

— Не варто. Лола дозволяє мені одну філіжанку кави з молоком і одну сигарету на день.

— До біса Лолу! — Ці слова вихопилися в Хулії несподівано навіть для неї самої. Менчу перелякано глянула на приятельку, однак старого це не збентежило. Навпаки, Хулії здалося, що в його очах спалахнули змовницькі вогники, які одразу згасли. Старий простягнув кістляві пальці.

— Щодо картини, — мовила Хулія, схилившись над столиком, щоб дати донові Мануелю прикурити, — то тут виникла одна обставина.

Старий з насолодою затягнувся, довго не випускаючи дим, а коли нарешті це зробив, подивився на Хулію примруженими очима.

— Добра чи погана?

— Добра. Під фарбою ми виявили напис, зроблений, імовірно, самим художником. Якщо його відкрити, це збільшить вартість картини. — Вона відкинулась на спинку стільця й посміхнулася. — Звісно, вирішувати вам.

Бельмонте глянув на Менчу, тоді знову на Хулію, наче вирішуючи, на що зважитися. Нарешті, він, мабуть, зробив вибір і, затягнувшись ще раз, задоволено поклав руки на коліна.

— Здається, ви не тільки вродлива, але й дуже розумна, — звернувся він до Хулії. — Певен навіть, що вам подобається Бах.

— Я його обожнюю.

— Поясніть мені, будь ласка, про що йдеться.

І Хулія пояснила.

Бельмонте довго недовірливо мовчав, тоді хитнув головою.

— Ти ба! Я стільки років кожного дня дивився на цю картину і навіть не уявляв… — Він перевів погляд на порожнє місце на стіні, де раніше висіла картина ван Гюйса, й примружив очі, задоволено посміхаючись. — Отже, художник полюбляв загадки…

— Здається, так, — озвалася Хулія.

Бельмонте показав рукою туди, де в кутку і далі грав патефон.

— І не він один, — проказав старий. — Колись у мистецьких творах часто траплялися всілякі фокуси та загадки. У того ж таки Баха, приміром. Десять канонів «Приношення» — це вершина його творчості, а проте жоден із них не дописаний до кінця… Бах зробив це навмисне, він наче пропонував свої загадки Фрідріху, королю Пруссії… Такий собі музичний викрутас, поширений у ті часи. Він полягав у тому, щоб написати тему, супроводжуючи її з кількома більш або менш загадковими вказівками з тим, аби побудований на цій темі канон був розкритий іншим музикантом чи виконавцем. Тобто — оскільки йшлося про гру — іншим гравцем.

— Дуже цікаво, — докинула Менчу.

— Ви навіть не уявляєте, до якої міри. Бах, як і чимало інших митців, полюбляв фокуси. Він постійно вдавався до трюків, аби ошукати слухачів, вигадував різні штучки з нотами та текстом, хитромудрі варіації, незвичні фуги — в цьому йому допомагало надзвичайне почуття гумору… Приміром, в один зі своїх творів на шість голосів він потайки вставив власне ім’я, розділивши його між двома найбільш високими голосами. Але таке трапляється не лише в музиці: Льюїс Керролл, бувши математиком, письменником, а крім того ще й великим любителем шахів, уставляв у свої поетичні твори акровірші… В музиці, поезії та живописі існують надзвичайно дотепні способи щось приховати.

— Ваша правда, — згодилася Хулія. — В мистецтві часто надибуємо на символи й таємні шифри. У сучасному також… Проблема в тому, що ми не завжди маємо ключ для розгадки цих послань, особливо стародавніх. — Цього разу вона подивилася на порожнє місце, де раніше висіла картина. — Однак із «Шаховою партією» ми маємо кілька відправних точок, від яких можна відштовхуватися. Отже, можна спробувати.

Бельмонте відкинувся на спинку свого візка й, лукаво глянувши на Хулію, хитнув головою.

— Тримайте мене в курсі. Запевняю, ніщо мене так не потішить.

Вони прощалися в передпокої, коли прийшли племінники. Лола — довготелеса жінка років близько сорока, рудава, з маленькими хижими очицями, правою рукою, що визирала з рукава шкіряного пальта, обхопила ліву руку свого смаглявого, худорлявого, дещо молодшого за неї чоловіка, чия рання лисина ще більше впадала в око через сильну засмагу. Навіть без натяку дона Мануеля стосовно того, що його родич ніколи в житті не працював, Хулія здогадалася б, що цей тип належить до категорії любителів жити, докладаючи для цього якнайменше зусиль. Риси його обличчя, на якому під очима вже вимальовувалися мішки, свідчили про підступність та схильність до цинізму — якості, що їх іще більше підкреслював схожий на лисячий писок великий виразний рот. Чоловік був у синьому блейзері із золотими ґудзиками і, безперечно, мав вигляд необтяженої справами людини, котра ділить своє постійне дозвілля між розкішними кав’ярнями (відвідуючи їх у години, коли заведено пити аперитив) і модними нічними барами, не обминаючи при цьому казино й вочевидь добре знаючи всі секрети рулетки та картярських ігор.

— Мої племінники Лола та Альфонсо, — відрекомендував їх Бельмонте, і ті привіталися: племінниця байдуже, зате її чоловік з явним інтересом — він довше, ніж було необхідно, затримав руку Хулії у своїй і встиг окинути її з голови до ніг призвичаєним оком. Потім, обернувшись до Менчу, привітався з нею, назвавши її на ім’я. Схоже було на те, що вони давні знайомі.

— Вони прийшли стосовно картини, — пояснив Бельмонте.

Племінник прицмокнув язиком.

— Авжеж, стосовно картини. Твоєї знаменитої картини.

Подружжя ввели в курс справи. Альфонсо — руки в кишенях, — дивлячись на Хулію, посміхався.

— Якщо йдеться про збільшення вартості картини, по-моєму, це чудова новина, — звернувся він до Хулії. — Коли матимете ще такі сюрпризи, заходьте у будь-який час. Ми полюбляємо сюрпризи.

Племінниця не поділяла захвату свого чоловіка.

— Ми повинні це обговорити, — роздратовано заговорила вона. — Хто гарантує, що картину не буде пошкоджено?

— Цього було б неможливо вибачити, — докинув Альфонсо, не зводячи очей з Хулії, — але не думаю, що ця дівчина може заподіяти нам таку шкоду.

Лола Бельмонте кинула на чоловіка роздратований погляд.

— А ти не встрявай. Це моя справа.

— Помиляєшся, кохана. — Посмішка Альфонсо зробилася ще ширшою. — За шлюбним контрактом, нам належать однакові частки.

— Кажу тобі, не встрявай.

Альфонсо повільно обернувся до неї. Його обличчя зробилося злим, а відтак ще більше схожим на лисячий писок. Тепер його посмішка нагадувала лезо ножа, і, завваживши це, Хулія зрозуміла, що родич старого не такий безпечний, як здається на перший погляд. «Мабуть, не надто зручно мати справу з людиною, здатною так посміхатися», — подумала вона.

— Не будь смішною… Кохана.

У цьому «кохана» вчувалося все, що завгодно, тільки не ніжність, і, схоже, Лола Бельмонте знала це краще за інших; вона насилу стрималася після такого приниження та зневаги. Менчу виступила наперед, готова ринутися в бій.

— Ми вже переговорили з доном Мануелем, — заявила вона. — Він згоден.

«А це вже інший бік справи», — подумала Хулія, не перестаючи дивуватися. Бо старий сидів на своєму інвалідному візку, склавши руки на колінах, і спокійно спостерігав сварку, свідомо самоусунувшись, немов глядач, який, одначе, зі зловтішним інтересом чекає, чим усе скінчиться.

«Цікаві люди, — подумала Хулія. — Цікава родина».

— Саме так, — підтвердив старий, ні до кого конкретно не звертаючись. — Я згоден. У принципі.

Племінниця заломила руки, й браслети на її зап'ястках забряжчали. Вона здавалася засмученою чи роздратованою. А може, засмученою та роздратованою водночас.

— Але, дядечку, ми повинні це обговорити. Я не сумніваюся в добрих намірах цих сеньйор…

— Сеньйорит, — утрутився чоловік, не перестаючи посміхатися Хулії.

— Нехай сеньйорит, яка різниця, — Лола Бельмонте так розлютилася, що насилу вимовляла слова. — В кожному разі вони повинні були проконсультуватися з нами також.

— Що стосується мене, — озвався чоловік, — то я їх на це благословляю.

Менчу, не криючись, зухвало розглядала Альфонсо і вже поривалася щось сказати, але промовчала й уп’ялася очима в племінницю.

— Ви самі чули, що сказав ваш чоловік.

— Байдуже. Спадкоємиця я, а не він.

Сидячи на своєму візку, Бельмонте глузливо підняв худющу руку, наче просив слова.

— Я ще живий, Лоліто… Ти успадкуєш усе в належний час.

— Амінь, — проказав Альфонсо.

Гостре підборіддя племінниці націлилося на Менчу з таким оскаженінням, що Хулії на якусь мить здалося, нібито зараз Лола кинеться на них. Вона й справді могла становити небезпеку — зі своїми довгими нігтями, схожа на хижого птаха, — тож Хулія вирішила чинити опір, хоча серце в неї шалено калатало, виділяючи адреналін. Хулія не мала якихось особливих фізичних навичок, хоча в дитинстві Сесар навчив її кількох брудних прийомів, корисних, щоб здолати піратів. На щастя, оскаженіння племінниці обмежилося розлюченими поглядами, і вона, розвернувшись, вийшла з передпокою.

— Я цього так не залишу, — кинула на ходу, і її підбори сердито зацокали по коридору.

Альфонсо, який і досі тримав руки в кишенях, добродушно посміхався.

— Не ображайтеся на неї. — Він обернувся до Бельмонте. — Правда ж, дядечку?.. Наша Лоліта — чисте золото… Сама доброта.

Інвалід відчужено хитнув головою, він вочевидь думав про щось інше. Здавалося, його увагу привернув порожній прямокутник на стіні, начеб на ньому проступали таємничі знаки, розібрати які було під силу тільки його стомленим очам.

— Отже, з племінником ти була знайома раніше, — мовила Хулія, щойно вони вийшли на вулицю.

Менчу, яка саме оглядала вітрину якоїсь крамнички, ствердно хитнула головою.

— Давним-давно, — вона нахилилася, щоб роздивитися ціну якихось черевиків. — Роки три-чотири.

— Тепер зрозуміло, як ти вийшла на картину… Пропозиція була не від старого, а від цього жевжика.

Менчу єхидно посміхнулася.

— А ти попала в точку, голубонько. Тільки не подумай, бува, бозна-чого. Було у нас з ним колись те, що ти — із сердечної простоти — назвала б affaire[11]… Відтоді багато води спливло, та коли йому засів у голові ван Гюйс, Альфонсо, треба віддати йому належне, згадав про мене.

— Чому ж він сам не домовився?

— Бо ніхто не йме йому віри, навіть дон Мануель… — Менчу зареготала. — Альфонсіто Лапенья на прізвисько Гральний автомат заборгував геть усім, навіть чистильнику взуття. Кілька місяців тому він ледь не опинився в буцегарні через якусь оборудку з нічим не забезпеченими чеками.

— Із чого ж він живе?.

— З того, що в жінки на шиї сидить, роззяв обдурює та совісті не має.

— І сподівається завдяки ван Гюйсу вийти зі скрути?

— Авжеж. Ніяк не дочекається, коли зможе обернути його на купу жетонів для рулетки.

— Темний тип.

— Звісно. Але я полюбляю пройдисвітів, от і Альфонсо мені подобається, — вона на мить замислилася. — Хоча його технічні дані, наскільки я пам’ятаю, на медаль не тягнуть. Він… Як це тобі пояснити? — Менчу задумалася, добираючи потрібне слово. — Він не надто вигадливий, розумієш? Тут Макс дасть йому фори. Альфонсо якийсь одноманітний, із тих, що тільки «здрастуй та бувай». Зате веселун, чудово розповідає непристойні анекдоти.

— А дружина в курсі?

— Думаю, нюхом чує, вона ж не дурна. Тому так на нас і визвірилася, зміюка.