Фламандська дошка

V. ТАЄМНИЦЯ ЧОРНОЇ КОРОЛЕВИ

Октавіо, Лусінда та Скарамуча застигли в поштивому мовчанні й дивилися на них розфарбованими порцеляновими очима крізь скло своєї шафки. Світло відбивалось від опломбованого вітража барвистими ромбами й падало на оксамитовий піджак Сесара, роблячи його схожим на вбрання Арлекіна. Ще ніколи Хулія не бачила свого приятеля таким мовчазним і смиренним, таким подібним до однієї з бронзових, теракотових чи мармурових статуй, що стояли тут-таки серед картин, кришталю та килимів у його антикварній крамниці. Певною мірою вони обоє — Сесар та Хулія — були мовби часткою цього інтер’єра, що нагадував радше декорації якоїсь банальної барокової комедії, ніж реальний світ, де минула більша частина їхніх життів. Сесар виглядав якось особливо вишукано — на шиї шовкова хустка кольору бордоського вина, пальці стискали довгий мундштук зі слонової кістки, — і сидів він осяяний різнобарвними променями, прибравши класичної, майже гетевської пози: нога на ногу, одна рука із завченою недбалістю на другій, що тримала мундштук, хвилясте біле волосся в ореолі золотавого, червоного й блакитного світла, яке линуло од вітража. Хулія була вбрана в чорну блузку з мережаним комірцем, її венеціанський профіль відбивався у великому люстрі, в глибині якого купчилися меблі з червоного дерева й перламутрові шкатулки, гобелени та ткання, колони, що аж вигиналися під вагою облуплених готичних скульптур, і навіть повергнутий бронзовий гладіатор — він лежав оголений горілиць, спершись на лікоть, і з покірливим та відчуженим виглядом чекав на вирок — піднятий чи опущений великий палець невидимого, але всевладного імператора.

— Мені лячно, — зізналася Хулія, і Сесар відповів їй жестом — турботливим і водночас безсилим. Легким порухом здійнятої з виразом величної, але безпорадної солідарності руки, на якій у жовтавому світлі вирізнялися тонкі голубі вени. Жестом свідомої своїх обмежених можливостей любові, виразним та елегантним — так міг би привітати кохану даму якийсь придворний вісімнадцятого століття, забачивши в кінці вулиці обрис гільйотини, до якої їх обох везла похмура хура.

— Можливо, твої страхи перебільшені, люба. Або принаймні передчасні. Поки що ніхто не довів, що Альваро не посковзнувся у ванній.

— А документи?

— Правду кажучи, я не знаходжу цьому пояснень.

Хулія схилила голову вбік, і кінчики волосся лягли їй на плече. Її думки заполонили тривожні видіння.

— Сьогодні, щойно прокинувшись, я благала Господа, щоб усе це насправді було лише прикрим непорозумінням…

— Можливо, так воно і є. — Антиквар обмірковував таку можливість. — Наскільки я знаю, поліцейські та судові експерти чесні й непохибні лише в кіно. Хоча, звісно, і тут трапляються винятки.

На його губах відбилася гірка силувана посмішка. Хулія дивилася на нього, не надто уважно вслухаючись у його слова.

— Альваро вбили… Ти розумієш?

— Не мучся цим, принцесо. Це лише химерна поліцейська гіпотеза… А з іншого боку, ти не повинна так багато про нього думати. Усе скінчилося, він пішов. Зрештою він пішов ще раніше.

— Але не так.

— Так чи інак — байдуже. Пішов — і все.

— Це надто жахливо.

— Авжеж. Однак ти нічого не виграєш, повертаючись весь час до цього.

— Нічого? Альваро загинув, мене допитували, я відчуваю, що за мною стежить хтось, кого цікавить моя робота над «Шаховою партією»… І тебе дивує, що я повертаюся до цього? А що мені ще робити?

— Усе дуже просто, дівчинко. Якщо це тебе так турбує, можеш повернути картину Менчу. Якщо ти направду гадаєш, нібито Альваро помер не через нещасний випадок, зачини на якийсь час своє помешкання й рушай у подорож. Ми б могли провести два-три тижні в Парижі — я маю там купу справ… Тобі треба побути десь подалі, поки все минеться.

— Але що, зрештою, відбувається?

— Найгірше те, що я цього не знаю. Ми й гадки про це не маємо. Мене, як і тебе, вся ця історія з Альваро не надто б хвилювала, якби не документи… — Антиквар глянув на неї і ніяково посміхнувся. — А вона, мушу зізнатися, мене турбує, бо я по натурі не герой… Можливо, хтось із нас несамохіть відкрив щось на кшталт скрині Пандори…

— Картина, — Хулія аж здригнулася. — Прихований напис.

— Саме так. Здається, все почалося звідти.

Хулія озирнулася й довго вдивлялася у свій відбиток у люстрі, мовби не впізнаючи молоду чорняву жінку, котра мовчки дивилася на неї великими темними очима, під якими на блідій шкірі вирізнялися спричинені безсонням круги.

— Можливо, мене хочуть убити, Сесаре.

Пальці антиквара стисли мундштук зі слонової кістки.

— Поки я живий, цього не станеться. — У розважливому й стриманому тоні почулися войовничі нотки; його голос забринів і зробився пронизливим, мов у жінки. — Я можу бути найбільшим боягузом на світі, люба. Або навіть ще більшим. Але тобі ніхто не заподіє шкоди, поки я здатний вберегти тебе від цього.

Хулії не залишалося нічого іншого, як тільки розчулено посміхнутися.

— Що ми можемо вдіяти? — спитала вона по паузі.

Сесар схилив голову й замислився.

— Гадаю, зарано вдаватися до якихось дій… Поки ми навіть не знаємо, була смерть Альваро випадковою чи ні.

— А документи?

— Я певен, що хтось-таки зрештою відповість на це запитання. Воно, по-моєму, полягає в тому, чи причетна людина, яка їх тобі надіслала, до смерті Альваро, чи одне ніяк не пов’язане з іншим…

— А якщо підтвердиться найгірше?

Сесар озвався не одразу.

— У такому разі, як на мене, існуватимуть лише дві можливості: утекти або й далі рухатися вперед. Маючи перед собою таку дилему, я волів би утекти, але не треба надавати цьому великого значення. Знаєш, якби я поставив це собі за мету, то зрештою зробився б неабияким страхополохом.

Хулія, схрестивши руки на потилиці, під волоссям, розмірковувала вголос, дивлячись у ясні очі антиквара.

— Ти насправді втік би, не дізнавшись, що відбувається?

— Насправді. Сама знаєш, цікавість занапастила кота.

— А пам’ятаєш, чого ти навчав мене, коли я ще була маленькою дівчинкою?.. «Ніколи не виходь з кімнати, не перевіривши всі шухляди».

— Так, але тоді ніхто не підсковзнувся у ванній.

— Ти облудник. У глибині душі ти аж помираєш із цікавості, так тобі кортить дізнатися, в чому тут справа.

Антиквар докірливо подивився на неї.

— Казати, що я помираю, голубонько, за таких обставин просто моветон… Чого б я аж ніяк не хотів, так це померти, а надто тепер, коли я вже майже старий і чарівні юнаки полегшують мені тягар мого похилого віку. Так само я не хочу, щоб померла ти.

— А якщо я вирішу рухатися далі, поки не дізнаюся, що відбувається навколо цієї картини?

Сесар закусив губу, а його погляд блукав, наче всім своїм виглядом він показував, що навіть не припускає такої можливості.

— Чого б ти мала так вчинити? Назви мені бодай одну поважну причину.

— Заради Альваро.

— Для мене це не причина. Альваро вже не важив для тебе так багато, я достатньо знаю тебе, щоб бути певним цього… До того ж ти сама розповідала, що в цій справі він вів не зовсім чесну гру.

— Тоді заради мене самої, — Хулія визивно схрестила руки на грудях. — Зрештою йдеться про мою картину.

— Слухай, а я гадав, ти перелякалася. Ти ж сама казала.

— Авжеж, перелякалася. От-от обкаляюся від страху.

— Розумію, — Сесар сперся підборіддям на зчеплені пальці — на одному з них виблискував топаз. — Насправді, — додав він після недовгих роздумів, — ідеться про пошуки скарбу. Адже саме це ти хочеш сказати, еге ж?.. Як у старі часи, коли ти була маленьким упертим дівчам.

— Як у старі часи.

— Який жах. Ти і я?

— Ти і я.

— Ти забула про Муньйоса. Адже ми внесли його до списку команди і взяли на борт.

— Маєш рацію. Звісно, Муньйос, ти і я.

Сесар посміхнувся. В його очах спалахнули веселі вогники.

— Що ж, доведеться навчити його піратської пісні. Навряд чи він її знає.

— Навряд.

— Ми збожеволіли, дівчинко. — Антиквар пильно подивився на Хулію. — Ти розумієш?

— Байдуже.

— Це не гра, люба… Цього разу — не гра.

Хулія незворушно витримала його погляд. Вона й справді була дуже вродливою — з оцим рішучим блиском в темних очах, що його віддзеркалювало люстро.

— Байдуже, — стиха повторила вона.

Сесар вибачливо похитав головою. Тоді підвівся, і жмут сяйливих ромбів зісковзнув по його спині на підлогу, до ніг дівчини, а тим часом антиквар попрямував у глиб зали, до свого кабінету. Кілька хвилин він вовтузився біля вмурованого в стіну сейфа, схованого за старим малоцінним килимом, що являв собою не надто вдалу копію «Дами з єдинорогом». Потім повернувся з невеличким згортком у руці.

— Тримай, принцесо, це тобі. Мій подарунок.

— Подарунок?

— Саме так. Бажаю щастя, хоч сьогодні і не день твого народження.

Здивована Хулія розгорнула поліетиленову плівку, потім промаслену ганчірку і зважила на долоні маленький пістолет із хромованого металу із перламутровим руків’ям.

— Це «дерінджер» — він такий старий, що ліцензія на зброю тобі не потрібна, — пояснив антиквар. — Однак працює, як новий, і стріляє кулями сорок п’ятого калібру. Пістолет зовсім невеличкий, тож можеш носити його в кишені… Якщо цими днями хтось наблизиться до тебе або вештатиметься біля твого дому, — антиквар пильно глянув на неї, в його стомлених очах не було й натяку на жарт, — зроби мені таку ласку, витягни цю забавку й продіряв йому голову… Пам’ятаєш? Наче сам капітан Гак.

Повернувшись додому, Хулія протягом півгодини мусила відповідати на три телефонні дзвінки. Першою зателефонувала Менчу, стурбована прочитаною в газетах новиною. За словами галерейниці, в усіх повідомленнях ішлося тільки про нещасний випадок. Хулія пересвідчилася, що смерть Альваро залишила приятельку байдужою; єдине, що її хвилювало, це можливі ускладнення, здатні негативно вплинути на домовленості з Бельмонте.

Другий дзвінок став для Хулії цілковитою несподіванкою. Пако Монтегріфо запрошував її повечеряти сьогодні разом і поговорити про справи. Хулія погодилась, і вони домовилися зустрітися о дев’ятій в «Сабатіні». Поклавши слухавку, дівчина замислилася, намагаючись знайти пояснення такій несподіваній зацікавленості з боку аукціоніста. Якщо йшлося про ван Гюйса, той мав би переговорити з Менчу або призначити зустріч їм обом. Саме це Хулія сказала йому під час телефонної розмови, однак Монтегріфо не забарився розтлумачити, що йдеться про справу, яка стосується лише їх двох.

Дівчина думала про це, поки перевдягалася, і потім, коли запалила сигарету й вмостилася перед картиною, наміряючись продовжити знімати старий шар лаку. Вона встигла кілька разів доторкнутися ватним тампоном до дошки, коли телефон, що стояв поряд, на килимі, задзвонив утретє.

Хулія смикнула дріт, підтягнувши апарат ближче до себе, і зняла слухавку. Протягом наступних п’ятнадцяти — двадцяти секунд, хоч як уважно вона вслухалася, Хулія не почула нічого у відповідь на своє кілька разів повторене «алло», яке вона вимовляла з дедалі більшим роздратуванням, поки врешті-решт сполохано не замовкла. Дівчина посиділа ще кілька секунд, затамувавши подих, а тоді поклала слухавку, відчуваючи, як на неї раптовою хвилею накочується темний, незбагненний жах. Вона подивилася на апарат, що стояв на килимі, наче це була якась чорна лиснюча отруйна твар, і несамохіть здригнулася, зачепивши ліктем і розливши слоїк зі скипидаром.

Цей третій дзвінок не давав їй спокою. Тож коли подзвонили в зачинені двері, Хулія залишалася так само незрушно сидіти в іншому кінці помешкання, втупившись у них, і зреагувала лише після того, як подзвонили втретє. Вийшовши вранці з антикварної крамниці, дівчина десяток разів заздалегідь глузувала подумки з того, що вчинила наступної миті. Втім, їй зовсім не хотілось сміятися, коли, перш ніж відчинити двері, вона затрималася на якусь мить, щоб дістати із сумочки невеличкий «дерінджер», звести курок і покласти зброю до кишені джинсів. Хай там як, а її не залишать лежати мокрою у ванній.

Муньйос обтрусив воду з плаща й ніяково закляк у передпокої. Через дощ його волосся прилипло до голови, з чола та кінчика носа раз по раз капала вода. Він витягнув з кишені портативну шахівницю, загорнуту в пакет з емблемою якогось супермаркета.

— Ви знайшли рішення? — спитала Хулія, щойно зачинила за ним двері.

Шахіст якось боязко й винувато похнюпився. Він вочевидь почувався незручно й непевно в чужому домі, а молодість та привабливість Хулії аж ніяк не покращували ситуацію.

— Поки що ні, — Муньйос розгублено подивився на невеличку калюжу, яку утворила коло його ніг вода, що стікала з плаща. — Я просто з роботи… Вчора ми домовилися зустрітися тут о цій порі. — Він зробив два кроки й зупинився, мовби вагаючись, скидати плаща чи ні. Хулія простягнула руку, й він нарешті таки скинув плаща. Опісля пройшов за дівчиною до студії.

— У чому проблема? — спитала та.

— Жодних проблем. У принципі. — Муньйос, як і напередодні, обвів байдужим поглядом студію; він мовби шукав точку опертя, яка б дала йому змогу обрати відповідну до обставин лінію поведінки. — Просто тут треба добре поміркувати, і на це потрібен час, от і все. А я тепер лише те й роблю, що думаю про це.

Муньйос стояв посеред кімнати з шахівницею в руках. Хулія бачила, як він вдивляється в картину; не було навіть потреби стежити за його поглядом, щоб збагнути, куди той спрямований. Обличчя шахіста змінилося, з невиразного зробилося твердим і напрочуд напруженим, наче в гіпнотизера, котрий завважив власне віддзеркалення в люстрі.

Муньйос поклав шахівницю на стіл і наблизився до картини. Він зробив це доволі своєрідно: підійшов туди, де були зображені шахівниця та фігури, наче усього іншого — кімнати й персонажів — просто не існувало. Нахилившись, уп’явся в них очима набагато уважніше, ніж напередодні. І Хулія зрозуміла, що, кажучи: «я тепер лише те й роблю, що думаю про це», він анітрохи не перебільшував. Муньйос дивився на картину, як людина, котра намагається вирішити щось більше, ніж просто чужу проблему.

Після тривалого споглядання він обернувся до Хулії.

— Вранці я відтворив два останніх ходи. — У цих словах не було хизування, в них радше вчувалася ніяковість через такий скромний, на його думку, результат. — А потім зіштовхнувся з однією проблемою… Це пов’язано з розташуванням пішаків, воно трохи незвичне, — він показав на фігури. — Перед нами неординарна партія.

Хулія була розчарована. Відчинивши двері й побачивши змоклого Муньйоса з шахівницею в кишені, вона вже ладна була повірити, що відповідь на загадку десь зовсім поряд — досить простягнути руку. Звичайно, шахіст не знав ані того, яка нагальна ця справа, ані деяких пов’язаних із нею обставин. Однак їй не випадало втаємничувати Муньйоса в усі подробиці.

— Інші ходи не мають жодного значення, — мовила вона. — Нам слід лише дізнатися, яка фігура з’їла білого коня.

Муньйос похитав головою.

— Я весь час думаю про це, — він трохи повагався — так буває перед тим, як зробити зізнання. — Я тримаю ходи в голові і роблю їх у прямій та зворотній послідовності, — він знову повагався, а тоді скривив губи в сумній відчуженій напівусмішці. — У цій партії є щось дивне…

— Йдеться не лише про партію, — вони обоє дивилися на картину. — Насправді для нас із Сесаром ця партія — тільки фрагмент картини, ми нездатні виявити в ній щось іще… — Хулія замислилася над власними словами. — Хоча, можливо, все інше на картині — просто додаток до цієї партії.

Муньйос ледь помітно хитнув головою, і у Хулії виникло таке відчуття, що минула ціла вічність, перш ніж вона дочекалася цього поруху. Отакі повільні жести, на які шахіст витрачав значно більше часу, ніж було необхідно, здавалося, безпосередньо пов’язані з його способом мислення.

— Ви помиляєтеся, коли кажете, нібито нічого не бачите. Ви бачите все, але не можете це витлумачити… — Шахіст, не обертаючись, показав підборіддям на картину. — Гадаю, проблема полягає в точках зору. Перед нами кілька рівнів, що містяться одні в одних: на картині зображено підлогу, яка водночас є шахівницею, на якій знаходяться персонажі. Ці персонажі грають на шахівниці, де розташовані фігури… До того ж усе це відбивається в круглому люстрі, що висить ліворуч… Якщо бажаєте ускладнити справу, можете додати ще один рівень — наш, з якого ми спостерігаємо цю сцену чи то послідовність сцен. А щоб усе ще більше заплутати, приплюсуйте сюди ще й рівень, з якого художник вимислив нас, споглядальників його твору…

Він говорив безпристрасно і якось відсторонено, наче повторював одноманітний перелік чогось такого, чому не надавав надто великого значення й на чому зупинився лише задля того, щоб задовольнити цікавість інших. Хулія сторопіло чмихнула.

— Цікаво, що ви це так бачите.

Шахіст знову апатично хитнув головою, не відриваючи очей від картини.

— Не знаю, чого ви дивуєтеся. Я бачу шахи. Не одну партію, а кілька. Хоча насправді всі вони являють собою одну-єдину партію.

— Це занадто складно для мене.

— Зовсім ні. Зараз ми перебуваємо на рівні, з якого можемо почерпнути чимало інформації: на рівні партії, що розігрується на шахівниці. Щойно розв’яжемо її, зможемо застосувати висновок до решти зображеного на картині. Це просто питання логіки. Математичної логіки.

— Я й гадки не мала, що математика може бути якось пов’язана з цим.

— Вона пов’язана з усім. Будь-який уявний світ — як, приміром, ця картина — підпорядковується тим самим законам, що й світ реальний.

— І шахи теж?

— Особливо шахи. Однак мислення у шахіста-професіонала відбувається на іншому рівні, ніжу любителя: його логіка не дозволяє йому бачити ймовірні хибні ходи, бо він їх автоматично відкидає… Так само талановитий математик ніколи не вивчає хибні підходи до теореми, тоді як менш здібні люди змушені працювати саме так, раз по раз долаючи помилки.

— А ви не припускаєтеся помилок?

Муньйос неквапливо перевів погляд з картини на дівчину. На його губах з’явилася подоба усмішки, в якій, однак, не було й натяку на гумор.

— У шахах ніколи.

— Звідки ви знаєте?

— Коли граєш, перед тобою постає безліч можливих ситуацій. Часом їх можна вирішити за допомогою простих дій, а часом потрібні інші дії, щоб визначити, які саме прості дії слід застосувати… Або виникають незнайомі ситуації, і тоді доводиться вигадувати нові дії, які вбирають в себе або відкидають попередні… Помилки можна припуститися тільки тоді, коли робиш вибір на користь тієї чи іншої дії. А я роблю хід лише після того, як відкину всі непридатні дії.

— Мене дивує така впевненість.

— Не знаю, чому. Адже саме через це ваш вибір припав на мене.

Дзвінок у двері сповістив про прихід Сесара: з парасолі в того стікала вода, черевики геть промокли, і сам він на всі заставки лаяв негоду та дощ.

— Я ненавиджу осінь, люба, присягаюсь. З оцими її туманами, вологістю та іншими капостями, — поскаржився антиквар, потискаючи руку Муньйосу. — Коли людина досягає певного віку, деякі пори року зрештою починають здаватися жахливою пародією на неї саму… Ти не проти, якщо я наллю собі келишок? Здається, я бовкнув дурницю. Звісно, ти не проти.

Він приготував собі щедру порцію джину з лимоном та льодом і за п’ять хвилин приєднався до них, а Муньйос тим часом розклав на столі свою шахівницю.

— Я ще не дійшов до ходу білого коня, — пояснив шахіст, — однак, гадаю, вам буде цікаво дізнатися, чого ми змогли досягти на цей момент… — За допомогою невеличких дерев’яних фігурок він відтворив позицію, що була на картині. Хулія завважила, що шахіст робить це по пам’яті, не дивлячись ані на твір ван Гюйса, ані на схему, яку накреслив напередодні і тепер дістав із кишені й поклав поряд на столі. — Якщо хочете, я можу пояснити, якими міркуваннями керувався, відіграючи партію назад.

— Ретроспективний аналіз, — зацікавлено докинув Сесар, відсьорбнувши свій напій.

— Саме так, — озвався шахіст. — І ми скористаємося тією системою запису, з якою я ознайомив вас учора. — Він нахилився до Хулії, тримаючи в руці схему й водночас показуючи позицію на шахівниці (див. рис. 5).

— … Виходячи з розташування фігур, — вів далі Муньйос, — і маючи на увазі, що останній хід зробили чорні, передусім слід з’ясувати, яка з чорних фігур зробила цей хід. — Кінчиком олівця він показав спершу на картину, тоді на схему і нарешті на свою шахівницю. — Це буде легше зробити, якщо виключити ті чорні фігури, які не могли зробити хід, тому що були заблоковані або через своє положення… Цілком очевидно, що три чорні пішаки на a7, b7 та d7 ще не ходили, бо всі вони стоять там само, де й на початку гри… Що ж до останнього пішака, на а5, то він теж не міг зробити хід, бо його затисли білий пішак і власний чорний король… Відкинемо й чорного слона на с8, який стоїть на первісній позиції, адже слон рухається по діагоналі, а між тим на обох діагоналях, якими б він міг ходити, йому заважають це зробити чорні пішаки, які самі не зробили ще жодного ходу… Що ж до чорного коня на b8, то він теж досі не ходив, бо міг би опинитися тут, якби пішов з а6, с6 або d7, а всі ці клітини зайняті іншими фігурами… Ви розумієте?

— Авжеж, — Хулія, схилившись над шахівницею, стежила за поясненнями Муньйоса. — Отже, шість із десяти чорних фігур не могли зробити ходу…

— Більше шести. Вочевидь це ще й чорна ладдя, що стоїть на сі, бо вона ходить по прямій лінії, а три клітини коло неї зайняті… Таким чином, ми можемо виключити сім чорних фігур як такі, що не могли зробити останнього ходу. Втім, ми можемо виключити й чорного коня, розташованого на <11.

— Але чому? — поцікавився Сесар. — Адже він міг потрапити туди з b2 або з еЗ…

— Ні. Знаходячись на будь-якій з цих двох позицій, чорний кінь загрожував би шахом білому королю, що стоїть на с4: в ретроспективній партії ми можемо назвати це уявним шахом. А жоден кінь чи будь-яка інша фігура, що загрожує королю шахом, не відмовиться від такої загрози добровільно, цей хід просто неможливий. Замість залишити цю клітину, він з’їсть короля й закінчить партію. Така ситуація невірогідна, відтак ми можемо зробити висновок, що кінь на сії теж не робив ходу.

— Це скорочує імовірні варіанти до двох фігур, еге ж? — Хулія, котра не відводила очей від шахівниці, по черзі доторкнулася до них пальцем. — Короля та королеви.

— Певна річ. Останній хід могли зробити лише король або королева, яку ми, шахісти, називаємо ферзем. — Муньйос подивився на розташування фігур на шахівниці й простягнув руку до чорного короля, але так і не доторкнувся до нього. — Проаналізуємо спершу позицію короля, який пересувається на одну клітину в будь-якому напрямку. Це означає, що він міг потрапити на а4, де зараз знаходиться, лише з клітин b4, bЗ або аЗ… теоретично.

— Щодо b4 та bЗ це зрозуміло навіть мені, — озвався Сесар. — Король не може знаходитися поруч із клітиною, де стоїть інший король, еге ж?

— Саме так. Якби чорний король знаходився на b4, йому б загрожували шахом білі ладдя, король та пішак. А на bЗ — ладдя та король. Ці позиції неможливі.

— А він не міг піти знизу, з аЗ?

— Звичайно, ні. Йому б загрожував шахом розташований у клітиніb1 білий кінь, який, судячи з позиції, опинився там не щойно, а знаходився протягом кількох ходів. — Муньйос подивився на Хулію та Сесара. — Отже, це ще один уявний шах, який доводить, що король не робив останнього ходу.

— Таким чином останній хід зробила королева, перепрошую, чорний ферзь… — підсумувала Хулія.

Шахіст непевно розвів руками.

— Це в принципі наше припущення, — мовив він. — Якщо вдатися до чистої логіки, коли ми виключаємо все неможливе, те, що залишається, хоч яким неймовірним чи складним воно б здавалося, мусить бути вірним… До того ж у нашому випадку ми можемо це довести.

Хулія подивилася на шахіста з іще більшою повагою.

— Просто неймовірно. Як у детективному романі.

Сесар закусив губу.

— Боюся, люба, це саме той випадок. — Антиквар підвів очі й подивився на Муньйоса. — Продовжуйте, Холмсе, — додав він, приязно посміхнувшись. — Мушу визнати: ви тримаєте нас у підвішеному стані.

Муньйос ледь помітно посміхнувся куточками рота — не тому, що був потішений, а просто з чемності. Впадало в око, що вся його увага була прикута до шахівниці. Його очі ще більше запали й гарячково блищали: у нього був вигляд людини, яка поринула в уявний абстрактний простір, невидимий нікому, крім неї.

— Розгляньмо, — провадив він далі, — можливі ходи чорного ферзя, що стоїть на клітині с2… Не знаю, чи відомо вам, Хуліє, що ферзь — найсильніша фігура в грі, здатна пересуватися на будь-яку кількість клітин у будь-якому напрямку, тобто ходити, як усі інші фігури, крім коня… Як ми бачимо, є чотири клітини, з яких міг зробити хід чорний ферзь: а2, b2, bЗ та d3. Ви, мабуть, і самі здогадалися, чому хід не міг бути зроблений з bЗ, чи не так?

— Авжеж, — Хулія зосереджено насупила брови. — Гадаю, він би нізащо не змінив позицію, в якій загрожував шахом білому королю…

— Ще б пак. Ще один випадок уявного шаху, а відтак ми можемо виключити ймовірність знаходження чорного ферзя на bЗ… А що ви скажете стосовно dЗ? По-вашому, чорний ферзь міг піти звідти, приміром, щоб уникнути загрози з боку білого слона, розташованого на П?

Хулія досить довго аналізувала це припущення. Нарешті її обличчя осяяла усмішка.

— Ні, не міг з тієї ж самої причини! — вигукнула вона, здивована, що самостійно дійшла такого висновку. — Стоячи на 63, чорний ферзь також загрожував би білому королю уявним шахом, еге ж?.. Тому він не міг піти звідти, — дівчина обернулася до Сесара. — Диво, та й годі! Адже я ніколи в житті не грала в шахи…

Тепер Муньйос показав олівцем на а2.

— Такий само уявний шах був би й у випадку, якби ферзь знаходився тут, а отже, ми можемо відкинути й цю клітину.

— Тобто хід міг бути зроблений лише з b2, — завважив Сесар.

— Можливо.

— Що значить «можливо»? — спантеличено й водночас зацікавлено перепитав антиквар. — По-моєму, це очевидно.

— У шахах не часто трапляються речі, які можна було б розглядати як очевидні… Зверніть увагу на білі фігури, розташовані на вертикалі b. Що було 6, якби ферзь знаходився на b2?

Сесар задумливо погладив підборіддя.

— Йому б загрожувала біла ладдя, розташована на b5… Звичайно, саме тому його пересунули на с2 — щоб уникнути загрози з боку ладді.

— Непогано, — погодився шахіст. — Але це лише одна з можливостей. Утім, причина, що спонукала зробити цей хід, поки що для нас неважлива… Пам’ятаєте, що я вам щойно казав? Виключивши неможливе, ми залишаємо те, що так чи інак має бути вірним. А тепер підіб’ємо підсумки: якщо, по-перше, останній хід зробили чорні; по-друге, дев’ять з десяти розташованих на шахівниці чорних фігур не могли його зробити; по-третє, єдина фігура, яка могла зробити хід, це ферзь; по-четверте, три з чотирьох імовірних ходів ферзя неможливі… то в такому випадку чорний ферзь зробив єдиний можливий хід — зbЬ2 на с2 — і, мабуть, зробив його, щоб уникнути загрози з боку білих ладдей, розташованих на b5 та b6… Це зрозуміло?

— Ще б пак, — озвалася Хулія; Сесар дотримувався такої ж думки.

— Отже, — підсумував Муньйос, — ми змогли відтворити перший хід у цій ретроспективній партії, яку ми розігруємо. Наступна позиція — тобто попередня, бо ми граємо навпаки, — має бути такою (див. рис. 6).

— Бачите? Чорний ферзь і досі стоїть на b2, він ще не перемістився на с2. Відтак тепер ми повинні з’ясувати, який хід білих примусив ферзя до такої передислокації.

— Зрозуміло, що це був хід білої ладді, — завважив Сесар. — Тієї, що стоїть на b5. Ця підступниця могла переміститися з будь-якої клітини п’ятої горизонталі.

— Можливо, — відповів шахіст. — Однак це не повністю виправдовує втечу ферзя.

Сесар здивовано закліпав очима.

— Але чому? — Він перевів погляд на Муньйоса, а тоді знову на шахівницю. — Цілком очевидно, що ферзь утік через загрозу з боку ладді. Ви самі щойно це сказали.

— Я сказав: «можливо», він утік через загрозу з боку білої ладді, але я не стверджував, що до втечі його примусило переміщення білої ладді на b5.

— Я вже не знаю, що й думати, — зізнався антиквар.

— Подивіться уважно на шахівницю… Байдуже, який хід зробила біла ладдя, що зараз стоїть на b5, бо інша біла ладдя, розташована на b6, ще раніше загрожувала чорному ферзю. Розумієте?

Сесар знову почав зосереджено вивчати позицію, цього разу його мовчанка тривала кілька довгих хвилин.

— Кажу вам: я здаюся, — спантеличено промовив він нарешті. Він уже встиг випити до останньої краплі свій джин з лимоном. А Хулія, яка сиділа поруч із ним, курила сигарету за сигаретою. — Якщо це не був хід білої ладді на b5, тоді всі наші умовиводи летять шкереберть… Де б не знаходилася ця фігура, той капосний ферзь мав зробити хід раніше, бо загроза шаху існувала раніше…

— Ні, — заперечив Муньйос. — Не обов’язково. Ладдя могла, приміром, з’їсти якусь чорну фігуру, розташовану на b5.

Підбадьорені такою перспективою, Сесар та Хулія з новою енергією заходилися вивчати партію. Минуло ще кілька хвилин, і Сесар підвів голову й шанобливо подивився на Муньйоса.

— Авжеж, — захоплено проказав він. — Бачиш, Хуліє?.. Якась чорна фігура, що стояла на b5, прикривала ферзя від загрози білої ладді, розташованої на b6. Інша біла ладдя з’їла цю чорну фігуру, і ферзь опинився під прямою загрозою, — антиквар знову подивився на Муньйоса, шукаючи підтримки. — Гадаю, все було саме так… Іншого варіанта немає, — він знову втупився в шахівницю, наче вагаючись. — Адже його немає, еге ж?

— Не знаю, — чесно зізнався шахіст, і Хулія не втрималась й розпачливо прошепотіла: «О Господи!». — Ви щойно сформулювали гіпотезу, а в такому разі завжди існує небезпека викривлення фактів задля того, щоб вони збігалися з теорією, замість висновувати таку теорію, яка б відповідала фактам.

— Отже?

— Йдеться саме про це. Поки що ми можемо вважати лише гіпотезою, що біла ладдя з’їла чорну фігуру на b5. Треба перевірити, чи існують інші варіанти, і в такому разі відкинути всі неможливі. — Блиск у його очах згас, і тепер він здавався ще більш стомленим та незугарним, коли непевно розвів руками, чи то виправдовуючись, чи то вагаючись. Упевненість, з якою він пояснював ходи, зникла, і Муньйос знову зробився похмурим та незграбним. — Саме це я мав на увазі, — його очі уникали очей Хулії, — коли сказав вам, що зіштовхнувся з проблемами.

— А яким буде наступний крок? — запитала дівчина.

Муньйос покірливо розглядав фігури.

— Гадаю, це буде неквапне й ретельне вивчення шести чорних фігур, які вже поза грою… Спробую дізнатися, як і де саме була з’їдена кожна з них.

— На це доведеться витратити кілька днів, — завважила Хулія.

— Або хвилин, хтозна. Іноді це питання інтуїції або везіння. — Він іще раз уважно подивився на шахівницю, а тоді перевів погляд на картину ван Гюйса. — Однак є одна річ, яка не викликає в мене жодних сумнівів, — озвався він після хвилинних роздумів. — Автор картини або той, хто вимислив цю задачу, дуже своєрідно грав у шахи.

— Що ви можете сказати про нього? — поцікавилася Хулія.

— Про кого?

— Про відсутнього тут гравця… якого ви щойно згадали.

Муньйос глянув униз, на килим, а тоді знову на картину. Хулії здалося, що в його очах промайнув вираз захоплення. Можливо, це була інстинктивна повага шахіста до майстра.

— Не знаю, — ухильно відповів він тихим голосом. — Хоч би хто це був, він якийсь дуже підступний… Усі сильні гравці такі, але в цього було щось іще: незвична здатність виводити на хибний шлях, розставляти всілякі пастки… І його це потішало.

— Хіба таке можливо? — спитав Сесар. — Хіба ми можемо визначити характер гравця залежно від того, як він поводиться за шахівницею?

— Гадаю, що так, — відповів Муньйос.

— У такому разі, що ви ще думаєте про людину, яка вимислила цю партію, маючи на увазі, що зробила вона це в п’ятнадцятому столітті?

— Я сказав би… — Муньйос зачудовано дивився на картину. — Я сказав би, що в її манері грати в шахи було щось диявольське.