Фламандська дошка

VIII. ЧЕТВЕРТИЙ ГРАВЕЦЬ

Муньйос злегка посміхнувся — машинально та відчужено, — і посмішка ця, здавалося, ні до чого не зобов’язувала й не свідчила бодай про бажання викликати симпатію.

— Отже, йшлося про це, — мовив він стиха, пристосовуючи свою ходу до кроків Хулії.

— Так, — дівчина простувала похнюплена, поринувши у власні думки. Потім витягла одну руку з кишені куртки й прибрала з обличчя пасмо волосся. — Тепер ви знаєте всю цю історію… Гадаю, ви маєте на це право. Ви заслужили на нього.

Шахіст, дивлячись просто перед собою, розмірковував про це щойно набуте право.

— Авжеж, — пробурмотів він.

Вони йшли поруч — мовчки, неквапно. Було холодно. Найвужчі та найглухіші вулички ще стояли, поринувши в темряву, і світло ліхтарів відбивалося раз по раз на мокрому асфальті, наче на щойно вкритій лаком поверхні. Поступово тіні в найбільш відкритих місцях почали блякнути в тьмяному світлі ранку, що поволі займався десь наприкінці бульвару, де силуети будівель, які затуляли світло, з чорних поволі робилися сірими.

— І ви мали якусь особливу причину досі від мене це приховувати? — запитав Муньйос.

Перш ніж відповісти, Хулія скоса глянула на нього. Він не здавався ображеним, хіба що трохи зацікавленим: байдужий погляд на безлюдну вулицю, що простяглася перед ними, руки в кишенях плаща, натягнутий до вух комір.

— Гадала, можливо, ви не захочете обтяжувати собі життя.

— Розумію.

За рогом їх привітав гуркіт вантажівки-сміттєзбірника. Муньйос зупинився на якусь мить, допомагаючи їй пройти між двох порожніх контейнерів.

— І що ви робитимете тепер?

— Не знаю. Мабуть, закінчуватиму реставрацію. А ще напишу довжелезну довідку про всю цю історію. Завдяки вам я стану трохи знаменитою.

Муньйос слухав неуважно, — його думки, певно, були зайняті чимось іншим.

— А як посувається поліцейське розслідування?

— Зрештою вони знайдуть убивцю, якщо такий є. Вони завжди знаходять.

— Ви когось підозрюєте?

Хулія розсміялася.

— Святий Боже, звісно, ні, — та, подумавши, з прикрістю додала: — Принаймні сподіваюсь на це… — Вона глянула на шахіста. — Гадаю, розслідувати злочин, якого, можливо, не було, це дуже схоже на те, як ви досліджували картину.

Муньйос знову злегка посміхнувся.

— Як на мене, це питання логіки, — відказав він. — І, можливо, це те спільне, що є у шахістів та детективів, — він примружив очі, й Хулія не могла збагнути, жартома він це говорить чи всерйоз. — Кажуть, Шерлок Холмс теж грав у шахи.

— Ви читаєте детективи?

— Ні, хоча те, що я зазвичай читаю, трохи на них схоже.

— Наприклад?

— Шахова література, безумовно. А ще математичні ігри, логічні задачі… І подібні речі.

Вони перетнули безлюдний бульвар. Опинившись на протилежному тротуарі, Хулія знову нишком подивилася на свого супутника. Він не був схожий на людину, наділену винятковим розумом. Вочевидь життя не усміхалося йому. Руки в кишенях, сорочка із заношеним комірцем, великі вуха, що стирчали над старим плащем, — він справляв враження людини, якою й був насправді: пересічним чиновником, для котрого єдиною можливістю втекти від сірості свого буття був світ комбінацій, задач та їхніх розв’язань, і цю можливість надавали йому шахи. Найцікавішим у Муньйоса був його погляд, який згасав, щойно він відводив очі від шахівниці; а ще звичка схиляти голову набік, могло здатися, що на в’язи йому тиснув якийсь надмірний тягар: шахіст мовби сподівався, що таким чином зовнішній світ обмине його й не зачепить надто сильно. Він чимось нагадував полонених солдатів з похнюпленими головами, яких Хулія бачила в старих документальних фільмах про війну. Муньйос, поза сумнівом, був схожий на людину, яка програла битву ще до її початку, на людину, яка щодня прокидається й розплющує очі переможеною.

А проте було в ньому щось іще. Коли Муньйос пояснював якийсь хід або розплутував складну комбінацію, в ньому з’являлися твердість, навіть блиск. Здавалося, попри зовнішній вигляд, усередині шахіста нуртував надзвичайний дар — талант логіка, математика чи ще когось, — що надавав самовпевненості та незаперечної владності кожному його слову чи жесту.

Хулії захотілося краще познайомитися з ним. Вона зрозуміла, що не знає про нього нічого, крім того, що він грає в шахи та працює бухгалтером. Однак було вже надто пізно. Роботу скінчено, й перспектива нової зустрічі виглядала примарною.

— Дивні були у нас стосунки, — мовила вона вголос.

Погляд Муньйоса кілька секунд блукав, ніби він шукав підтвердження цих слів.

— Звичайні стосунки серед шахістів, — озвався він. — Ми були разом, поки тривала партія. — На його губах з’явилася та сама невиразна посмішка. — Зателефонуйте мені, коли знову захочете зіграти.

— Ви мене просто-таки бентежите, — вихопилося в неї несамохіть. — Справді.

Шахіст зупинився й глянув на дівчину. Він більше не посміхався.

— Не розумію.

— Я теж, коли вже на те пішло, — Хулія якийсь час вагалася, мовби почувалася непевно, ступаючи на незнайомий ґрунт. — У вас немов живуть дві різні людини. Часом ви якийсь боязкий, замкнений і через те зворушливо незграбний… Та щойно справа доходить до чогось такого, що пов’язане з шахами, ви стаєте напрочуд упевненим у собі.

— Ну то й що? — мляво поцікавився шахіст, ніби сподівався, що вона доведе свою думку до кінця.

— Це все, нічого більше, — нерішуче відказала вона, присоромлена власною нетактовністю, й ніяково усміхнулася. — Мабуть, це виглядає безглуздо, та ще й о такій порі. Вибачте.

Він стояв перед нею — руки в кишенях плаща, з випнутим з-під розстебнутого комірця сорочки кадиком на погано виголеній шиї, з нахиленою в лівий бік головою, — мовби замислившись над щойно почутими словами дівчини. Однак тепер Муньйос уже не здавався розгубленим.

— Авжеж, — озвався він і здвигнув підборіддям, даючи зрозуміти, що здогадався, про що йдеться, хоча навіть Хулія не могла б цього пояснити. Тоді подивився кудись за неї, мов чекав на когось, хто підкаже йому забуте слово. А потім зробив те, про що згодом дівчина завжди згадувала зі здивуванням. Не сходячи з місця, за якусь хвилину, за допомогою лише півдюжини фраз, тим самим байдужим, холодним тоном, ніби йшлося про когось іншого, шахіст стисло переповів їй своє життя — чи, може, Хулії це тільки здалося? Муньйос приголомшив дівчину, звірившись їй за одну мить, без пауз та відступів, і висловлюючись при цьому так само чітко, як тоді, коли він коментував переміщення шахових фігур. А коли замовк, на його губах знову з’явилася невиразна посмішка, наче він кепкував із самого себе, з тієї людини, яку щойно змалював і до якої він — шахіст — у глибині душі не відчував ні співчуття, ні зневаги, а хіба що солідарність, помірковану й позбавлену ілюзій. А Хулія стояла перед ним і довго не знала навіть, що на це сказати, запитуючи себе, як, чорт забирай, цей небалакучий чоловік зміг так виразно їй усе розтлумачити. Бо щойно вона дізналася про маленького хлопчика, котрий подумки грав у шахи на стелі своєї спальні, коли батько карав його за недбальство в навчанні; і про жінок, здатних із ретельністю годинникаря розбирати ті пружини, що рухають чоловіком; і про самотність, що зробилася зворотним боком поразок та безнадії. Хулія збагнула все це зненацька, не маючи часу навіть обміркувати, тож після того, як його сповідь розпочалася й майже одразу скінчилася, дівчина не мала певності щодо того, що саме з усього цього він їй розповів, а що домалювала її уява. І зрештою до неї прийшло усвідомлення, що Муньйос, мабуть, робив іще дещо, крім того, що вбирав голову між плечі та посміхався, наче втомлений гладіатор, байдужий до того, підніметься чи опуститься палець, який вирішить його долю. І коли шахіст замовк (якщо він узагалі щось говорив) і сіруватий досвіток висвітлив половину його обличчя, залишивши іншу половину в тіні, Хулія чітко усвідомила, чим є для цього чоловіка невеличка поверхня, розділена на шістдесят чотири білі та чорні клітини: бойовищем у мініатюрі, де розігрується загадка самого буття, успіху та поразки, жахливих потаємних сил, що владарюють над долями людей.

Вона дізналася про все це менш ніж за хвилину. А ще збагнула значення тієї посмішки, яка ніколи не окреслювалася виразно на його губах. І вона поволі схилила голову, бо була тямущою дівчиною і зрозуміла його; а він глянув на небо й сказав, що дуже холодно. Потім вона витягла пачку сигарет і запропонувала йому, і він узяв: це був перший і передостанній раз, коли вона бачила, як Муньйос курить. І вони пішли далі й нарешті дісталися до дверей будинку, де мешкала Хулія. Було вже вирішено, що на цьому шахіст виходить з гри, тож вони вже простягнули були одне одному руки для прощального потиску. Але в цю мить дівчина глянула на домофон і помітила невеличкий, згорнутий удвоє, конверт — у таких зазвичай присилають візитки, — що стирчав зі щілини біля дзвінка до її помешкання. І коли вона розпечатала конверт і дістала картку з тонкого білого картону, то зрозуміла, що Муньйосові ще рано йти. І що перш, ніж вони із Сесаром дозволять йому це зробити, станеться ще чимало подій, і жодна з них не буде приємною.

— Мені це не подобається, — сказав Сесар, і Хулія завважила, як тремтять його пальці, що тримали мундштук зі слонової кістки. — Мені зовсім не подобається, що якийсь божевільний вештається тут, граючи з тобою у Фантомаса.

Ці слова антиквара, здавалося, стали сигналом для всіх годинників, що були в його крамниці: деякі з них один по одному, деякі водночас на різні голоси — від ніжного бурмотіння до гучного передзвону — пробили чотири чверті й дев’яту годину. Однак навіть такий збіг не змусив Хулію посміхнутися. Дівчина дивилася на Лусінду роботи Бустеллі, що нерухомо лежала за склом, і відчувала себе такою ж крихкою, як вона.

— Мені це теж не подобається. Але я не певна, що ми маємо вибір.

Вона відвела погляд від порцелянової фігурки й перевела його на стіл доби Регентства, на якому Муньйос розклав свою шахівницю, вже вкотре відтворивши на ній позицію з картини ван Гюйса.

— Якби ж той негідник потрапив мені до рук, — бурмотів Сесар, знову кинувши підозрілий погляд на картку, котру Муньйос тримав за краєчок, наче пішака, якого не знав, куди поставити. — Як жарт це вже за межами смішного.

— Це не жарт, — заперечила Хулія. — Хіба ти забув про бідолашного Альваро?

— Забути про Альваро? — Антиквар підніс мундштук до губ, тоді нервово й різко видихнув дим. — Якби ж то я міг!

— А проте це має якийсь сенс, — озвався Муньйос.

Хулія та Сесар уп’ялися в нього очима. Шахіст, не звертаючи уваги на враження, яке справили його слова, спершись руками на стіл і все ще тримаючи двома пальцями картку, дивився на шахівницю. Він досі не зняв плаща, і світло, що проникало крізь опломбований вітраж, вихоплювало його синяве неголене підборіддя й окреслювало спричинені безсонням круги під стомленими очима.

— Мій друже, — звернувся до нього Сесар, і в його голосі змішалися чемна недовіра й дещо іронічна повага. — Прийміть мої вітання, якщо вам пощастило знайти в усьому цьому якийсь сенс.

Муньйос стенув плечима, пропустивши репліку антиквара повз вуха. Було зрозуміло, що він зосередився на новій задачі, зашифрованій у картці:

ЛbЗ?.. d7-d5+

Якийсь час Муньйос ще дивився на цифри, порівнюючи їх із розташуванням фігур на шахівниці. Потім підвів очі на Сесара і нарешті на Хулію.

— Хтось, — і від цього хтось дівчина відчула, якії кинуло в холод, наче неподалік прочинили невидимі двері, — хтось, здається, зацікавлений у тому, щоб дограти цю партію… — Муньйос примружив очі й хитнув головою в бік картини, мовби здогадуючись, що спонукало до цього таємничого любителя шахів. — Хоч би хто це був, він уявляє, як розвиватиметься партія, і знає або здогадується, що ми розв’язали його загадку, розігравши її назворот. Тож він пропонує нам робити ходи не назад, а вперед, продовживши партію з тієї позиції, що зображена на картині.

— Ви жартуєте, — проказав Сесар.

Запала незручна мовчанка, Муньйос тим часом уважно дивився на антиквара.

— Я ніколи не жартую, — нарешті озвався він, мовби вирішивши спеціально наголосити на цьому. — А надто, коли йдеться про шахи, — Муньйос тицьнув вказівним пальцем у картку. — Запевняю вас, саме це він робить: продовжує партію з того моменту, який відтворив художник. Погляньте на шахівницю (див. рис. 9).

— … Бачите, — Муньйос показав на картку, — ЛbЗ?.. d7-d5+. Цей запис ЛbЗ означає, що білі пересувають ладдю з b5 на bЗ. Тут стоїть знак запитання, який, на мою думку, означає, що нам пропонують зробити такий хід. Це дає підстави припустити, що ми граємо білими, а наш суперник — чорними.

— Цілком імовірно, — погодився Сесар. — Він і справді доволі зловісна фігура.

— Не знаю, зловісна чи ні, але діє він саме так. Він каже нам: «Я граю чорними і пропоную вам піти цією ладдею на bЗ»… Розумієте? Якщо ми приймаємо гру, то повинні зробити цей хід, хоча могли б обрати кращий. Приміром, з’їсти чорного пішака на b7 білим пішаком, що стоїть на а6… Або білою ладдею b6… — Шахіст замовк, поринувши у власні думки, — здавалося, його мозок в автоматичному режимі оцінював можливості, які давала щойно згадана ним комбінація, потім закліпав очима: повернення до дійсності вочевидь коштувало йому неабияких зусиль. — Наш суперник певен, що ми приймемо його виклик і пересунемо білу ладдю на bЗ, щоб захистити білого короля від можливого переміщення чорного ферзя ліворуч, і водночас цією ладдею, підтримуваною іншою ладдею та білим конем, створити загрозу мата для чорного короля, розташованого на а4… З усього цього я роблю висновок, що йому подобається ризикувати.

Хулія, яка стежила на шахівниці за поясненнями Муньйоса, підвела очі на шахіста. Вона була певна, що в його словах пролунало захоплення невідомим гравцем.

— Чому ви так кажете?.. Звідки ви знаєте, що йому подобається, а що ні?

Муньйос увібрав голову між плечі, покушуючи нижню губу.

— Не знаю, — повагавшись, озвався він. — Кожен грає в шахи залежно від того, що він за один. Здається, я вже вам якось це пояснював. — Муньйос поклав картку на стіл поряд із шахівницею. — d7-d5+ означає, що чорні наміряються рушити пішаком з d7 на d5 і загрожувати шахом білому королю… Цей хрестик поряд із цифрами вказує на шах. Отже, ми в небезпеці. І небезпеки можна уникнути, з’ївши цього пішака білим, що стоїть на е4.

— Так, — підтвердив Сесар. — Щодо ходів я з вами згоден. Але не розумію, як це може стосуватися нас… Який зв’язок між цими ходами та дійсністю?

Муньйос зробив непевний жест, наче від нього вимагали надто багато. Хулія завважила, що очі шахіста шукають її очей, та щойно їхні погляди зустрілися, він відвів свій погляд.

— Я не знаю, який саме зв’язок тут існує. Можливо, йдеться про попередження. Цього я не можу знати. Однак наступним логічним ходом чорних після втрати пішака на d5 мав би бути ще один шах білому королю шляхом переміщення чорного коня з сії на 2… У такому випадку в білих залишається тільки один хід, щоб уникнути шаху, а водночас тримати й далі в облозі чорного короля: з’їсти білою ладдею чорного коня. Ладдя на bЗ з’їдає коня на b4. А тепер придивіться до позиції, що склалася на шахівниці (див. рис. 10).

Усі троє сиділи мовчки, незрушно, вивчаючи нове розташування фігур. Згодом Хулія запевняла, нібито саме в цю мить, задовго до того, як вона зрозуміла сенс цього ребуса, її охопило передчуття, що шахівниця перестала бути простою послідовністю білих та чорних квадратів і перетворилася на реальність, в якій відбувався плин її життя. Шахівниця мовби обернулася на люстро, і вона відчула щось знайоме в маленькій фігурці, що була білою королевою і стояла на своєму полі сі, така незахищена перед загрозливою близькістю чорних фігур.

Однак першим це зрозумів Сесар.

— О Господи! — мовив він. І це пролунало так дивно в устах невиправного агностика, що Хулія стривожено глянула на нього. Антиквар сидів, втупивши очі в шахівницю, а його рука з мундштуком застигла за кілька сантиметрів від рота, так, ніби несподіване усвідомлення ситуації завадило йому продовжити цей рух.

Хулія знову подивилася на шахівницю, відчуваючи, як глухо стугонить кров у скронях та на зап’ястках. Вона бачила лише беззахисну білу королеву, проте спиною відчувала небезпеку. Тоді дівчина підвела погляд на Муньйоса, благаючи про допомогу, і завважила, що шахіст замислено хитає головою, а на чолі в нього з’явилася глибока вертикальна зморшка. Потім його губи на якусь мить торкнула вже знайома невиразна усмішка, в якій не було й натяку на веселість. Це був миттєвий, ледь досадливий вираз обличчя людини, змушеної, згнітивши серце, визнати талант свого суперника. І Хулія відчула напад темного, нестямного страху, бо зрозуміла, що навіть Муньйос чимось дуже вражений.

— Що відбувається? — запитала вона й не впізнала власного голосу. Клітини шахівниці стрибали в неї перед очима.

— Відбувається те, — озвався Сесар, обмінявшись серйозним поглядом із Муньйосом, — що біла ладдя тепер загрожує чорній королеві… еге ж?

Шахіст ствердно хитнув головою.

— Так, — проказав він за мить. — У нашій партії чорний ферзь, якому раніше ніщо не загрожувало, тепер опинився в небезпеці… — Муньйос помовчав; схоже було на те, що йому нелегко тлумачити якісь дії, не пов’язані із шахами. — Це може означати, що невидимий гравець подає нам якийсь знак: можливо, він певен, що таємницю картини розгадано. Чорний ферзь, тобто ця чорна дама…

— Беатріса Бургундська, — прошепотіла дівчина.

— Так, Беатріса Бургундська. Ця чорна дама, здається, вже здійснила одне вбивство.

Останні слова Муньйоса повиснули в повітрі, мовби не потребували відповіді. Сесар, який сидів мовчки, простягнув руку й обережно струсив попіл сигарети до попільнички, причому зробив він це надзвичайно ретельно, як людина, змушена щось вчинити, аби не втратити відчуття реальності. Потім озирнувся довкола, наче серед картин і меблів своєї антикварної крамниці сподівався знайти відповідь на питання, які вони собі ставили.

— Це неймовірний збіг, мої любі, — мовив він. — Це не може бути реальним.

Антиквар підніс руки догори, а потім безсило їх опустив. Муньйос тільки похмуро стенув плечима під зім’ятим плащем.

— Тут немає жодного збігу. Той, хто це спланував, — справжній майстер.

— А як там біла королева? — поцікавилася Хулія.

Кілька секунд Муньйос дивився дівчині просто у вічі, а тоді простягнув руку до шахівниці й зупинив за кілька сантиметрів від фігури, мовби не наважуючись доторкнутися до неї. Потім показав пальцем на чорну ладдю, що стояла на сі.

— її можуть з’їсти, — спокійно повідомив він.

— Бачу, — Хулія відчула розчарування: думала, коли хтось інший підтвердить уголос її здогад, це справить на неї сильніше враження. — Якщо я добре зрозуміла, та обставина, що ми розкрили таємницю картини, тобто провину чорної королеви, знайшла своє відображення в цьому ході ладді на b2… А біла королева опинилася під загрозою, оскільки повинна була відійти в якесь безпечне місце, замість залишатися тут, ускладнюючи собі життя… Мораль у цьому, сеньйоре Муньйос?

— Більш-менш.

— Але ж усе це сталося п’ять століть тому, — заперечив Сесар. — Хіба що божевільному може спасти на думку…

— Не виключено, що ми маємо справу з божевільним, — спокійно завважив Муньйос. — Але в шахи він грав — чи то грає — чудово.

— І не виключено, що він міг здійснити ще одне вбивство, — додала Хулія. — Зараз, кілька днів тому, у двадцятому столітті. Вбивство Альваро.

Сесар обурено здійняв руку, наче з її вуст вихопилась якась непристойність.

— Годі, принцесо. Ми вже геть заплуталися. Жоден убивця не живе п’ятсот років. А звичайна картина не здатна вбивати.

— Це ще як подивитися.

— Я забороняю тобі казати такі дурниці. І не плутай різні речі. З одного боку, ми маємо картину й злочин, скоєний п’ятсот років тому… З другого — мертвого Альваро…

— І надіслані документи.

— Але ще ніхто не довів, що той, хто їх надіслав, убив Альваро… До того ж не виключено, що цей бідолаха справді розбив собі голову в ванній, — антиквар підніс вгору три пальці. — По-третє, комусь просто заманулося пограти в шахи… От і все. Немає доказів того, що всі ці речі пов’язані між собою.

— Картина.

— Це не доказ. Це лише гіпотеза. — Сесар глянув на Муньйоса: — Хіба не так?

Шахіст не озвався, мабуть не бажаючи стати на чийсь бік, і Сесар з прикрістю подивився на нього. Хулія показала на картку, що лежала на столі поряд із шахівницею.

— Тобі потрібні докази? — вигукнула вона, бо щойно зрозуміла, що це насправді. — Ось доказ того, що між смертю Альваро і цим таємничим шахістом існує прямий зв’язок… Мені надто добре знайомі ці картки… Альваро користувався ними під час роботи. — Вона помовчала, щоб краще усвідомити власні слова. — Убивця міг прихопити в його домі купу таких карток. — Хулія замислилася й витягла нову сигарету «Честерфілд» з пачки, яку тримала в кишені куртки. Ірраціональне відчуття панічного жаху, що охопило її кілька хвилин тому, поступово розвіювалося і замість нього з’явилося нове, більш чітке усвідомлення реальності. «Це дві різні речі, — переконувала вона себе, — абстрактний страх перед чимось темним, невідомим і конкретний страх бути вбитою якоюсь людиною». Можливо, спогад про Альваро, про цю смерть при ввімкненому світлі та відкритих кранах прояснив її мозок, звільнивши його від інших, зайвих страхів. їй було досить і цього.

Вона піднесла сигарету до губ і закурила, сподіваючись у такий спосіб довести обом чоловікам, що не знітилася. Потім випустила перший струмінь диму й проковтнула слину, відчувши при цьому неприємну сухість у горлі. їй терміново треба було випити келишок горілки. Або й півдюжини келишків. Чи зайнятися сексом — до нестями — з гарним, сильним та мовчазним мужчиною.

— І що тепер? — запитала вона так спокійно, як тільки могла.

Сесар дивився на Муньйоса, а той на Хулію. Вона завважила, що погляд шахіста знову зробився невиразним та безживним, ніби його вже ніщо не цікавило — до тієї миті, коли новий хід вимагатиме його уваги.

— Тепер залишається чекати, — озвався Муньйос і показав на шахівницю. — Наступний хід чорних.

Менчу дуже розхвилювалася, але не через таємничого шахіста. В міру того, як Хулія переповідала їй останні події, її очі робилися дедалі ширшими, і здавалося, досить було нашорошити вуха, щоб почути, як безсоромно клацає в її голові касовий апарат. В усьому, що стосувалося грошей, Менчу й справді відзначалася хижою жадібністю. А надто тепер, коли вона підраховувала прибутки.

«Хижа дурепа», — подумала Хулія, бо Менчу, здавалося, зовсім не турбувало існування ймовірного убивці-любителя шахів. Вірна собі, Менчу, коли наражалася на проблеми, які потребували розв’язання, воліла поводитися так, наче вони взагалі не існують. Нездатна протягом тривалого часу зосереджуватися на чомусь конкретному, а може, й обтяжена присутністю в домі Макса в ролі горили-охоронця (що заважало іншим її вибрикам), галерейниця вирішила подивитися на цю справу під іншим кутом зору. Тепер вона сприймала все як низку цікавих збігів або дивний і, можливо, безневинний жарт якоїсь людини з химерним почуттям гумору, чиї мотиви були їй незрозумілі через їхню вигадливість. Це була найбільш заспокійлива версія, особливо з огляду на бариші, що чекали на неї за посередництво. Що ж до смерті Альваро, то невже Хулія ніколи не чула про юридичні помилки?.. Як, приміром, коли той тип, Дрейфус, порішив Золя… чи, може, навпаки?., або випадок з Лі Гарві Освалдом та інші подібні ляпсуси. До того ж усі ми бодай один раз у житті сковзалися у ванній. Або майже всі.

— Що ж до ван Гюйса, — сама побачиш. Ми заробимо на ньому купу грошей.

— А що робитимемо з Монтегріфо?

Відвідувачів у галереї було мало: двійко літніх дам, які розмовляли біля виконаного олією у класичному стилі морського краєвиду, та вбраний у темний костюм чоловік, котрий гортав теки з гравюрами. Менчу вперлася рукою в стегно, наче хапаючись за револьвер, а тоді театрально заморгала й стишила голос:

— Ми обламаємо йому роги, голубонько.

— Ти певна?

— Ще б пак. Або він погодиться, або ми переходимо на бік противника, — самопевно посміхнулася галерейниця. — 3 твоєю історичною довідкою і цим просто-таки карколомним кіносюжетом про герцога Остенбурзького та його супутницю-розпутницю «Сотбі» чи «Крісті» приймуть нас у розкриті обійми. А Пако Монтегріфо не дурний… — Нараз вона нібито щось згадала. — До речі, він запрошує нас сьогодні на каву. Тож готуйся.

— Запрошує нас?

— Тебе й мене. Він зателефонував сьогодні вранці, був сама люб’язність. У цього шалапута чудовий нюх.

— Тільки мене не вплутуй.

— А я і не вплутую. Це він наполіг, щоб ти теж була. Не знаю, чого він так прикипів до тебе, голубонько. До такої худорби.

Підбори Менчу, тобто її неймовірно дорогих, пошитих на замовлення туфель — зате на два сантиметри вищі, ніж зазвичай, — залишали глибокі сліди на бежевому ворсяному покритті. В її просторій, витриманій у світлих тонах, освітленій непрямим світлом галереї переважало те, що Сесар називав варварським мистецтвом-, акріл, гуаш, колажі, грубі полотнини, що чергувалися із заржавілими гайковими ключами, пластиковими трубами та пофарбованими у блакитний колір автомобільними рулями, які домінували тут, хоча в найвіддаленіших кутках де-не-де можна було завважити щось більш звичне — портрет чи якийсь краєвид: вони були тут хоч і небажаними, але обов’язковими гостями, покликаними засвідчити позірну широту поглядів сповненої снобізму господині. Втім галерея давала Менчу прибуток; навіть Сесар згнітивши серце змушений був це визнати, з сумом згадуючи часи, коли в залі засідань будь-якої адміністративної ради обов'язково повинна була висіти солідна картина з відповідним її віку нальотом, у масивній позолоченій рамі, а не ця постіндустріальна маячня, така співзвучна духові — пластикові гроші, пластикові меблі, пластикове мистецтво — нових поколінь, які займали ті самі приміщення, де до них уже побували найдорожчі дизайнери, переробивши все за останньою модою.

Парадокси життя: Менчу та Хулія саме споглядали дивну суміш червоного та зеленого кольорів, пишномовно названу «Почуття», що лише кілька тижнів тому зійшла з мольберта Серхіо, протагоніста останньої романтичної пристрасті Сесара: антиквар особисто рекомендував галерейниці цю картину, щоправда, при цьому — факт залишається фактом — сором’язливо відводив очі.

— Хай там що, а я її продам, — смиренно зітхнула Менчу після того, як приятельки обдивилися картину. Насправді все продається. Як це не дивно.

— Сесар дуже вдячний тобі, — озвалася Хулія. — І я теж.

Менчу невдоволено зморщила ніс.

— Це мене найбільше дратує. Що ти ще й виправдовуєш вихватки свого приятеля-антиквара. В його віці треба вже трохи посерйознішати, дурненька.

Хулія погрозила приятельці кулаком.

— Не чіпай його. Сама знаєш: Сесар — це святе.

— Ще б пак, голубонько. Ти завжди, скільки я тебе знаю, вихваляєш свого Сесара… — Менчу з прикрістю подивилася на картину Серхіо. — 3 вами хіба що психоаналітик розбереться, та й у того розплавиться запобіжник. Так і уявляю, як ви сидите вдвох у нього на дивані й розводитеся в дусі цього вашого Фройда: «Знаєте, лікарю, в дитинстві мені не так хотілося пригорнутися до рідного батька, як потанцювати вальс із цим антикваром. Він, хоч і педик, але обожнює мене…» І сміх, і гріх, ‘голубонько.

Хулія глянула на приятельку: слова Менчу не викликали в неї посмішки.

— Це вже занадто. Тобі добре відомий характер наших стосунків.

— Авжеж, відомий.

— Ну, то йди до дідька. Ти чудово знаєш… — Хулія затнулася, а тоді роздратовано кинула: — Це просто нісенітниця. Завжди, коли ти починаєш говорити про Сесара, я мушу виправдовуватися.

— Бо є у ваших стосунках щось незрозуміле, красуне. Згадай, навіть коли ти ще була з Альваро…

— Облиш нас із Альваро. Займися краще своїм Максом.

— Макс принаймні дає мені те, що мені потрібно… До речі, а як там той шахіст, якого ви витягли бозна-звідки? Мені кортить подивитися на нього.

— На Муньйоса? — Хулія несамохіть посміхнулася. — Він тебе розчарує. Це не твій тип. І не мій, — вона замислилася; їй ще ніколи не спадало на думку спробувати змалювати його. — Він схожий на дрібного службовця з чорно-білого кіно.

— Але ж він з’ясував для тебе загадку ван Гюйса. — Менчу хитро підморгнула, висловлюючи в такий спосіб своє захоплення шахістом. — Отже, він має якийсь хист.

— Він може бути навіть блискучим на свій манер… Проте не завжди. Часом він дуже впевнений. Розмірковує безпомильно, наче машина, а часом знічується просто на очах.

І тоді ти помічаєш, що комірець його сорочки заношений, обличчя пересічне, і тебе вже не відпускає думка, що він, либонь, з тих чоловіків, у яких смердять шкарпетки…

— Він одружений?

Хулія стенула плечима. Вона дивилася на вулицю, що простяглася по інший бік вітрини, в якій було виставлено кілька картин та щось із кераміки.

— Не знаю. Він не з тих, хто буває відвертим, — вона замислилася над власними словами і зрозуміла, що про це також не думала: досі Муньйос цікавив її не як людина, а як засіб розв’язання задачі. Тільки вчора, перед тим, як — перш ніж розпрощатися з ним — вона виявила у дверях цю картку, Хулія вперше трохи зазирнула в його душу. — Мабуть, одружений. Або був одружений… Є в ньому деякі ознаки руйнації, які здатні спричинити лише ми, жінки.

— А Сесару він подобається?

— Подобається. По-моєму, шахіст видається йому кумедним типом. Сесар ставиться до нього з повагою, часом дещо іронічною… Так, наче коли Муньйос блискуче аналізує якийсь хід, він відчуває укол ревнощів. Та досить Муньйосу відвести погляд від шахівниці, як він знову стає недорікою, і тоді Сесар заспокоюється.

Хулія здивовано замовкла. Вона все ще дивилася крізь вітрину на вулицю й раптом біля протилежного тротуару завважила машину, що здалася їй знайомою. Де вона її вже бачила?

Проїхав автобус, затуливши автівку. Тривога, що відбилася на обличчі в Хулії, привернула увагу Менчу.

— Щось сталося?

Хулія розгублено похитала головою. За автобусом з’явилася вантажівка, яка зупинилася перед світлофором, тож було невідомо, чи та машина й далі стоїть, де стояла. Однак дівчина її розгледіла. Це був «форд».

— Що відбувається?

Менчу дивилася то на приятельку, то на вулицю й не могла нічого збагнути. А Хулія відчула знайому порожнечу в шлунку — це часто траплялося з нею в останні дні — і заклякла на місці, щосили напруживши зір, ніби завдяки цьому її очі могли прозирнути крізь вантажівку й побачити, чи стоїть за ним та сама автівка. Синій «форд».

Їй стало лячно. Вона відчула, як страх кублиться в усьому її тілі, стугонить у скронях та на зап’ястках. «Зрештою, — подумала вона, — цілком імовірно, що хтось стежить за мною. Можливо, вже не один день, а ще відтоді, коли ми з Альваро… Синій „форд“ із затемненим склом».

І раптом вона згадала. Синій «форд», припаркований біля тротуару навпроти кур’єрської агенції, синій «форд», що проскочив світлофор на червоне того дощового ранку на перетині бульварів. Тінь, яка іноді мигтіла під її вікнами, на сусідній вулиці чи в метушні дорожнього руху — то тут, то там… А раптом це та сама автівка?

— Хуліє, голубонько, — тепер Менчу насправді здавалася стурбованою. — На тобі лиця немає.

Вантажівка так само стояла перед світлофором. Може, це просто збіг. У світі повно синіх машин із затемненим склом. Хулія зробила крок до вітрини й водночас полізла рукою до шкіряної сумочки, що висіла в неї на плечі. Альваро у ванній з відкритими кранами. Вона шукала навпомацки, відсунула пачку сигарет, запальничку, пудреницю. Нарешті доторкнулася до рукоятки «дерінджера» і відчула радісну полегкість, але водночас і лють до тієї, зараз невидимої автівки, що уособлювала тінь неприхованого жаху. «Скурвий син, — подумала вона, і рука, що стискала в сумочці револьвер, затремтіла від страху та гніву. — Скурвий син, хто б ти не був, хоча на черзі хід чорних, я навчу тебе грати в шахи…» І на очах у приголомшеної Менчу Хулія вибігла на вулицю, зціпивши зуби й уп’явшись очима у вантажівку, що затуляла синій «форд». Вона проскочила між двома припаркованими біля тротуару машинами, і в цю мить на світлофорі загорівся зелений. Ухилившись від бампера, байдужа до відчайдушних гудків у себе за спиною, вона мало не витягла просто посеред вулиці свого «дерінджера», бо не могла дочекатися, коли вже зрушить з місця вантажівка, і нарешті — крізь хмару вихлопних газів — добігла-таки до протилежного тротуару й встигла побачити, як синій «форд» із затемненим склом і номером, що закінчувався на літери ТН, віддаляючись вулицею вгору, губиться у швидкому плині машин.