Фламандська дошка

III. ШАХОВА ЗАДАЧА

— Гадаю, — мовив антиквар, — тут ідеться про шахову задачу.

Уже півгодини, дивлячись на картину, вони обмінювалися враженнями. Сесар стояв, спершись на стіну й двома пальцями — великим та вказівним — граційно тримаючи склянку джину з цитриною. Менчу томливо лежала на дивані. Хулія, покусуючи ніготь, сиділа на килимі, — перед нею стояла попільничка. Усі троє втупилися в картину, наче в екран телевізора. Кольори ван Гюйса поволі темнішали в них на очах у міру того, як згасало вечірнє світло, що проникало до помешкання через слухове вікно.

— Може, хтось увімкне світло? — запропонувала Менчу. — У мене таке враження, що я потроху сліпну.

Сесар натиснув на вимикач, що був у нього за спиною, і бічне світло, відбиваючись од стін, повернуло життя та кольори Роже Араському й подружжю герцогів Остенбурзьких. Майже тоді ж пролунали вісім ударів настінного годинника — їх розмірено відбив довгий маятник з позолоченої латуні. Хулія повернула голову, марно прислухаючись до кроків, які мали б пролунати на сходах.

— Альваро запізнюється, — проказала вона й завважила, як скривився Сесар.

— Хоч би як спізнився цей філістер, — пробуркотів антиквар, — все одно він завжди приходить надто рано.

Хулія осудливо глянула на нього.

— Ти обіцяв поводитися коректно. Не забувай про це.

— Я не забуваю, принцесо. Я стримаю свої хижі поривання лише через благоговіння перед тобою.

— Буду довіку тобі вдячна.

— Сподіваюсь на це. — Антиквар подивився на свого годинника, мовби не довіряючи настінному, якого колись давно сам подарував Хулїї. — А ця свинюка не надто пунктуальна.

— Сесаре.

— Гаразд, моя люба. Уже мовчу.

— Ні, не мовчи. — Хулія показала на картину: — Отже ти казав, що тут ідеться про шахову задачу…

Сесар ствердно хитнув головою. Він зробив театральну паузу: умочив губи в джин, а тоді витер їх витягнутим з кишені бездоганно-білим носовичком.

— Бачиш… — Він глянув на Менчу й ледь чутно зітхнув. — Бачите, у прихованому написі є одна деталь, на яку досі ми — принаймні я — не звертали уваги, necavit equitem справді перекладається як запитання: хто вбив лицаря? А це, згідно з наявними у нас даними, може трактуватися як загадка, що стосується смерті — або вбивства — Роже Араського… А проте, — Сесар зробив жест, з яким фокусники дістають із циліндра свій сюрприз, — цю фразу можна перекласти й інакше. Наскільки мені відомо, шахова фігура, яку ми називаємо конем, у Середньовіччі звалася лицарем… Навіть сьогодні в багатьох європейських країнах вона зветься саме так. Приміром, англійське knight означає лицар. — Він замислено подивився на картину, мовби зважуючи слушність свого висновку. — Можливо, в такому випадку запитується не хто вбив лицаря, а хто вбив коня… Або, як кажуть шахісти, хто з’їв коня?

Якийсь час вони мовчали, поринувши в роздуми. Нарешті озвалася Менчу:

— Шкода, наш повітряний замок розвіявся, — вона з прикрістю посміхнулася. — Затія виявилася безглуздою…

Хулія похитала головою, уважно дивлячись на антиквара.

— Зовсім ні; адже таємниця залишається. Хіба не так, Сесаре?.. Роже Араського вбили до того, як була написана картина, — підвівшись, вона показала на кут дошки. — Бачите? Онде дата її створення: Petrus Van Huys fecit me, anno MCDLXXI[12]… Тобто через два роки після вбивства Роже Араського ван Гюйс, вдавшись до вигадливої гри слів, намалював картину, на якій зобразив жертву й ката, — якусь мить вона вагалася, бо їй в голову прийшла нова думка. — І, можливо, причину злочину — Беатрісу Бургундську.

Менчу виглядала спантеличеною, але надзвичайно схвильованою. Вона пересунулася на самісінький край дивана й широко розплющеними очима дивилася на фламандську дошку так, наче вперше її бачила.

— Поясни, що ти мала на увазі, голубонько. Я аж палаю з цікавості.

— Наскільки нам відомо, Роже Араського могли вбити з різних причин, і однією з них міг бути ймовірний роман між ним та герцогинею Беатрісою… жінкою в чорному, котра читає, сидячи біля вікна.

— Ти хочеш сказати, що герцог убив його з ревнощів?

Хулія стенула плечима.

— Я нічого не хочу сказати. Я лише припускаю таку можливість. — Вона показала на купу книг, документів та фотокопій, що лежали на столі. — Можливо, художник хотів привернути увагу до злочину… Не виключено, що саме це спонукало його написати картину, а може, він діяв, виконуючи чиєсь замовлення. Ми ніколи не дізнаємося про це напевне, але ясно одне: в картині міститься розгадка вбивства Роже Араського. Це доводить напис.

— Прихований напис, — наголосив Сесар.

— Тим паче.

— Не виключено, що художник боявся бути надто відвертим, — погодилася Менчу. — У п’ятнадцятому сторіччі теж не можна було звинуватити когось отак, з доброго дива.

Хулія глянула на картину.

— Може, ван Гюйс злякався, що явив усе з такою очевидністю.

— Або хтось зробив це після нього, — завважила Менчу.

— Ні. Я також думала про це, й окрім лампи Вуда застосувала стратиграфічний аналіз: узяла скальпелем зразок і дослідила його під мікроскопом, — Хулія дістала зі столу аркуш паперу. — Ось, будь ласка, тут відтворено все, шар за шаром: основа — дубова деревина, потім тонкий шар ґрунтовки — карбонат натрію та тваринний клей, свинцеві білила, масло, далі три шари — свинцеві білила, кіновар, знову свинцеві білила, резинат міді, лак тощо. Все однакове: ті самі суміші, ті самі барвники. Ван Гюйс власноручно приховав напис невдовзі після того, як зробив його. Щодо цього немає жодних сумнівів.

— Отже?

— Враховуючи те, що ми балансуємо на погано напнутій линві, якій уже п’ятсот років, я згодна із Сесаром. Цілком імовірно, що ключем до розгадки є шахова партія. А от думка про з’їденого коня не приходила мені в голову… — Хулія подивилася на антиквара. — А ти як вважаєш?

Сесар відійшов од стіни й вмостився на дивані, поруч із Менчу, тоді, зробивши маленький ковток, схрестив ноги.

— Я дотримуюсь тієї ж думки, люба. Гадаю, переводячи нашу увагу з лицаря на коня, художник намагався підказати нам головний слід… — Він неквапно осушив свою склянку й, побрязкуючи кубиками льоду, поставив її на столик. — Запитуючи, хто з’їв коня, він змушує нас вивчати партію… Скидається на те, що цей примхливий ван Гюйс, маючи своєрідне почуття гумору, запрошує нас зіграти в шахи.

У Хулії загорілися очі.

— Що ж, зіграємо! — вигукнула вона, обернувшись до картини. Після цих слів антиквар знову зітхнув.

— Мені б теж цього хотілося. Але це за межами моїх можливостей.

— Годі, Сесаре! Ти, мабуть, граєш у шахи.

— Твоє припущення абсурдне, люба… Ти колись бачила, щоб я грав у шахи?

— Ніколи. Але ж усі знають, як це робиться.

— Тут замало просто знати, як пересувати фігури… Ти завважила, що позиція досить складна? — Він по-театральному скрушно відкинувся на спинку дивана. — Навіть я маю деякі прикрі обмеження. Досконалих людей не існує.

У цю мить хтось подзвонив у двері.

— Альваро! — Хулія побігла відчиняти.

Однак це був не Альваро. Вона повернулася з конвертом, який приніс кур’єр; там було кілька фотокопій і надрукована на машинці хронологія подій.

— Дивіться! Він, мабуть, вирішив не приходити, але прислав нам оце.

— Як був нечемою, так і залишився, — зневажливо пробурмотів Сесар. — Міг би принаймні зателефонувати й вибачитися, негідник, — він стенув плечима. — Втім, у глибині душі я радий… І що ж нам прислав цей поганець?

— Не нападай на нього. Він мусив добре попрацювати, щоб це укласти, — осадила антиквара Хулія.

І почала голосно читати.

«Пітер ван Гюйс та персонажі картини „Шахова партія“. Біографічна хронологія:

1415: Пітер ван Гюйс народився в Брюгге (Фландрія). Нині Бельгія.

1431: Роже Араський народився в замку Бельсан, у Остенбурзі. Його батько, Фулк Араський, був васалом короля Франції і родичем правлячої тоді династії Валу а. Його матір, чиє ім’я не збереглося, походила зроду остенбурзьких герцогів Алтенгоффенів.

1435: Бургундія та Остенбург позбуваються васальної залежності від Франції. Народився Фердинанд Алтенгоффен, майбутній герцог Остенбурзький.

1437: Роже Араський виховується при остенбурзькому дворі, бувши товаришем у дитячих забавках та навчанні майбутнього герцога Фердинанда. У шістнадцятирічному віці він разом зі своїм батьком, Фулком Араським, бере участь у війні, яку король Франції Карл VII вів проти Англії.

1441: Народилася Беатріса, племінниця Філіппа Доброго, герцога Бургундії.

1442: Вважається, що в цей час Пітер ван Гюйс після навчання у братів ван Ейків у Брюгге та в Робера Кампена в Турне створює свої перші картини. Жодна його робота цього періоду не збереглася.

1448: Ван Гюйс створює „Портрет ювеліра Вільгельма Валгууса“.

1449: Роже Араський відзначається при відвоюванні в англійців Нормандії та Гієні.

1450: Роже Араський бере участь у битві біля Форміньї.

1452: Ван Гюйс створює „Родину Лукаса Бремера“ (найкращу з відомих нам його робіт).

1453: Роже Араський бере участь у битві біля Кастильйона. Того ж року в Нюрнберзі виходить друком його „Поема про троянду та лицаря“ (один примірник зберігається у Національній бібліотеці в Парижі).

1455: Ван Гюйс пише „Моління Богородиці“ (на картині немає дати, але, на думку експертів, вона належить до цього періоду).

1457: Помирає Вільгельм Алтенгоффен, герцог Остенбурзький. Його заступає двадцятидворічний син Фердинанд. Він майже одразу кличе до себе Роже Араського, котрий у цей час, як вважають, перебуває при дворі короля Франції Карла VII, якому дав обітницю вірності.

1457: Ван Гюйс пише „Лубенського міняйла“.

1458: Ван Гюйс створює „Портрет торговця Матіаса Концині та його дружини“.

1461: Помирає король Франції Карл VII. Можна припустити, що, звільнившись від даної французькому монарху обітниці вірності, Роже Араський повертається до Остенбурга. Приблизно в той самий час Пітер ван Гюйс завершує „Антверпенський вертеп“ і перебирається до остенбурзького двору.

1462: Ван Гюйс пише „Лицаря і Диявола“. Фотографії оригіналу (зберігається в амстердамському Рійксмузеумі) дають підстави припускати, що лицарем, який позував для цієї картини, міг бути Роже Араський, хоча схожість між цим персонажем та персонажем картини „Шахова партія“ не є цілковитою.

1463: Офіційні заручини Фердинанда Остенбурзького з Беатрісою Бургундською. У складі вирядженого до бургундського двору посольства Роже Араський та Пітер ван Гюйс, якому доручено написати портрет Беатріси, що він і зробив того ж таки року. (Портрет, який згадується у хроніці шлюбної церемонії та в переліку майна за 1474 рік, до наших днів не зберігся.)

1464: Шлюб Фердинанда Алтенгоффена, герцога Остенбурзького та Беатріси Бургундської. Роже Араський очолює почет, що супроводить наречену з Бургундії до Остенбурга.

1467: Помирає Філіпп Добрий, якого заступає його син Карл Сміливий, герцог Бургундії та кузен Беатріси. Тиск із боку Франції та Бургундії спричиняється до інтриг при остенбурзькому дворі. Фердинанд Алтенгоффен намагається зберегти хистку рівновагу. Французька партія спирається на Роже Араського, який має великий вплив на герцога Фердинанда. Бургундська партія тримається завдяки впливу герцогині Беатріси.

1469: Убивство Роже Араського. Звинувачення падає на бургундську партію. Водночас поширюються чутки про любовний зв’язок між Роже Араським та Беатрісою Бургундською. Причетність Фердинанда Остенбурзького не доведено.

1471: Через два роки після вбивства Роже Араського ван Гюйс пише „Шахову партію“. Невідомо, чи художник все ще жив тоді в Остенбурзі.

1474: Фердинанд Алтенгоффен помирає, не залишивши спадкоємців. Король Франції Людо вік XI прагне відновити давні династичні права на герцогство, що погіршує і без того напружені французько-бургундські відносини. Кузен герцогині-вдови Карл Сміливий вдирається на територію герцогства, розгромивши французів у битві під Лувеном. Бургундія анексує Остенбург.

1477: Карл Сміливий гине у битві біля Нансі. Максиміліан І Австрійський заволодіває бургундською спадщиною, яка згодом перейде до його внука Карпа (майбутнього імператора Карла V) і зрештою опиниться в руках іспанської монархії Габсбургів.

1481: У Генті помирає Пітер ван Гюйс, який саме працював над триптихом „Зняття з Хреста“ для собору Святого Бавона.

1485: В одному з монастирів Льєжа помирає ув’язнена там Беатріса Бургундська.»

Ніхто довго не наважувався заговорити. Вони лише дивилися один на одного і на картину. Після довгої паузи, яка, здавалося, тривала цілу вічність, Сесар труснув головою.

— Мушу визнати, — стиха мовив він, — я вражений.

— Ми всі вражені, — озвалася Менчу.

Хулія поклала документи на стіл і зіперлася на нього.

— Ван Гюйс добре знав Роже Араського, — вона показала на папери. — Можливо, вони навіть приятелювали.

— І, створюючи цю картину, художник поквитався з його вбивцею, — мовив Сесар. — Усе збігається.

Хулія підійшла до своєї бібліотеки: вздовж двох стін помешкання громадилися дерев’яні стелажі, полиці яких аж прогиналися від ваги скупчених тут стосів книг. Якусь мить вона стояла перед ними — руки в боки, — а тоді витягнула грубий ілюстрований том, швидко погортала його й нарешті знайшла те, що шукала, й вмостилася на дивані між Менчу та Сесаром із розгорнутим виданням «Амстердамський Рійксмузеум» на колінах. Репродукція картини була невеликою, але на ній чудово вирізнялася фігура лицаря в обладунку, з непокритою головою, що їхав верхи на коні біля підніжжя узгір’я, на верхів’ї якого височіло оточене муром місто. Поруч із лицарем, подружньому розмовляючи з ним, на чорній худющій шкапі їхав диявол: правицею він указував на місто, куди вони вочевидь прямували.

— Можливо, це він, — завважила Менчу, порівнюючи риси лицаря з книги із обличчям гравця в шахи, зображеного на картині.

— А можливо, ні, — уточнив Сесар. — Хоча певна подібність між ними існує. — Він обернувся до Хулії. — Коли була написана ця картина?

— У тисяча чотириста шістдесят другому році.

Антиквар швидко підрахував.

— Тобто за дев’ять років до «Шахової партії». Це може бути поясненням. Вершник, якого супроводжує диявол, молодший за персонажа нашої картини.

Хулія не відповіла. Вона уважно вдивлялася в книжкову репродукцію. Сесар стурбовано глянув на неї:

— Щось сталося?

Дівчина повільно хитнула головою, наче боялася різким рухом сполошити відлюдкуватих духів, яких насилу зібрала.

— Так, — мовила вона голосом людини, змушеної змиритися з очевидним. — Як для простого збігу, то це вже занадто.

Хулія показала пальцем на знімок.

— Не бачу нічого особливого, — зізналася Менчу.

— Не бачиш? — Хулія посміхнулася сама до себе. — Поглянь на щит цього лицаря… У добу Середньовіччя кожен дворянин прикрашав його власною емблемою… Що скажеш ти, Сесаре? Що зображено на цьому щиті?

Антиквар зітхнув, провів рукою по чолу. Він був уражений не менше, ніж Хулія.

— Клітини, — не вагаючись, відповів він. — Білі та чорні клітини, — Сесар звів очі на фламандську дошку, і його голос начеб затремтів. — Як на шахівниці.

Хулія підвелася, залишивши розгорнуту книгу на дивані.

— Це не може бути випадковістю, — перш ніж наблизитися до картини, вона озброїлася сильною лупою. — Якщо намальований ван Гюйсом у тисяча чотириста шістдесят другому році лицар, якого супроводить диявол, — Роже Араський, це означає, що через дев’ять років художник обрав тему його щита як головний ключ до картини, на якій, імовірно, відтворив його загибель… Навіть підлога в помешканні, де він помістив своїх персонажів, складається з білих та чорних клітин. Це, як і символічний характер картини, підтверджує, що гравець у центрі — Роже Араський. І вся інтрига насправді обертається навколо шахів.

Хулія присіла навпочіпки перед картиною і довго роздивлялася через лупу всі по черзі шахові фігури на шахівниці й на столі, де та стояла. Так само уважно вона оглянула кругле опукле люстро у верхньому лівому куті картини, в якому відбивалися викривлені перспективою шахівниця та фігури гравців.

— Сесаре…

— Що, люба?

— Скільки в шахах фігур?

— Гм… Двічі по вісім, отже шістнадцять кожного кольору. Всього тридцять дві, якщо я не помиляюся.

Хулія перерахувала фігури, тицяючи у кожну пальцем.

— Так і є — тридцять дві. їх чудово видно: пішаки, королі, коні… Одні на шахівниці, інші поза нею.

— Це ті, яких уже з’їли. — Сесар опустився навколішки поруч із нею і показав на одну з виведених із гри фігур — ту, яку тримав пальцями Фердинанд Остенбурзький. — З’їдений один кінь — лише один. Білий кінь. Інші три — один білий та два чорні ще в грі. Отже, запитання necavit equitem стосується його.

— І хто ж його з’їв?

Антиквар зробив непевний жест.

— Саме в цьому й полягає проблема, люба, — він посміхнувся, як колись давно, коли Хулія була ще малим дівчиськом і сиділа у нього на колінах. — Ми вже з’ясували багато питань: хто обскубав курча, хто його приготував… Однак не знаємо, хто той лиходій, який його з’їв.

— Ти не відповів на моє запитання.

— Я не завжди маю напохваті чарівні відповіді.

— Раніше ти їх мав.

— Раніше я міг брехати. — Сесар з ніжністю подивився на неї. — Тепер ти виросла, і я не можу так легко тебе ошукати.

Хулія поклала руку антикварові на плече, наче п’ятнадцять років тому, коли благала, щоб він вигадав для неї історію якоїсь картини чи порцелянової статуетки. В її голосі відлунювало те саме дитяче прохання.

— Я повинна це знати, Сесаре.

— До аукціону залишилося два місяці, — озвалася за їхніми спинами Менчу. — Часу обмаль.

— До біса аукціон. — Хулія і далі дивилася на Сесара так, ніби розв’язання проблеми було у того в руках. Антиквар знову зітхнув і, провівши рукою по килиму, вмостився на ньому, склавши руки на колінах. Він насупився й замислено покусував кінчик невеликого рожевого язика.

— Що ж, ми маємо деякі зачіпки, з яких можна починати, — мовив Сесар по паузі. — Однак мати їх замало, треба знати, як їх застосувати. — Він глянув на опукле люстро на картині, в якому відбивалися гравці та шахівниця. — Ми звикли вважати, що будь-який предмет і його віддзеркалення містять одну й ту саму реальність, але це не так. — Антиквар вказав пальцем на намальоване люстро. — Бачите? Досить поглянути на нього, щоб переконатися, що зображення перевернуте. Тож оскільки на шахівниці зміст партії перевернутий, то й у люстрі ми спостерігаємо те саме.

— У мене від твоїх розумувань страшенно болить голова, — простогнала Менчу. — Це занадто складно для моєї пласкої енцефалограми, тож я повинна щось випити… — Вона підійшла до бару й щедро бурхнула собі горілки із припасів Хулії. Але перш, ніж узяти склянку, галерейниця дістала із сумочки плаский відполірований камінь (це був онікс), срібну голку й маленьку коробочку і приготувала порцію кокаїну, висипавши його вузенькою смужкою. — Аптеку відкрито. Хтось має бажання?

Ніхто не озвався. Сесар, здавалося, так заглибився у вивчення картини, що нічого не чув і не бачив, а Хулія лише невдоволено насупилася. Стенувши плечима, Менчу нахилилася й швидко і вправно, у два заходи, вдихнула носом наркотик. Коли вона підвела голову, на губах у неї ясніла посмішка, а блакитні очі здавалися ще яскравішими попри відсутній погляд.

Сесар, узявши Хулію під лікоть, підвів її до фламандської дошки, мовби пропонуючи не зважати на Менчу.

— Проста гадка про те, — він проказав це так, ніби вони з Хулією були в кімнаті самі, — що на картині щось може бути реальним, а щось — ні, заганяє нас у пастку. Персонажі та шахівниця присутні тут двічі, й одне зображення якимось чином менш реальне за інше. Розумієш?.. Якщо ми беремо це за даність, то мусимо несамохіть опинитися в цій намальованій кімнаті, стерши таким чином межу між реальністю і картиною… Єдиний спосіб уникнути цього — відійти на таку відстань, з якої видно лише кольорові плями та шахові фігури. Але тут намішано стільки переінакшень…

Хулія подивилася на картину, потім, обернувшись, показала на венеціанське люстро, що висіло на протилежній стіні.

— А так — ні, — відповіла вона. — Якщо дивитися на картину через інше люстро, можливо, ми зможемо відтворити первісне зображення.

Сесар довго дивився на неї, мовчки обдумуючи почуте.

— Це справді так, — озвався він нарешті, і його підбадьорлива посмішка виражала схвалення. — Але боюся, принцесо, що картини та дзеркала створюють надто химерні світи, які можуть видаватися цікавими, якщо дивитися на них ззовні, однак рухатися всередині них дуже незручно. Для цього бракує фахівця, людини, здатної бачити картину не так, як бачимо її ми… І, здається, я знаю, де його знайти.

Наступного ранку Хулія телефонувала Альваро, однак на її дзвінки ніхто не відповідав. Вона зателефонувала до нього додому, але теж марно, тож, поставивши платівку Лестера Боуї на програвач, а кавоварку на плиту, вона довго стояла під душем, а тоді викурила пару сигарет. Потім, з іще вологим волоссям та голими ногами, напнувши на себе лише старий светр, випила каву й узялася до роботи над картиною.

На першому етапі реставрації треба було зняти шар лаку, що покривав усю поверхню картини. Художник, прагнучи добре захистити свій твір від вологості холодних північних зим, застосував жирний лак, розчинений на льняній олії. Рішення було вірним, але в п’ятнадцятому столітті ніхто, навіть такий майстер, як Пітер ван Гюйс, не міг убезпечити лак на п’ятсот років наперед від пожовтіння, що притлумило первісну соковитість барв.

Спробувавши в одному з кутів дошки різні розчинники, Хулія приготувала суміш з ацетону, спирту, води та нашатирного спирту й за допомогою ватних тампонів, які тримала пінцетом, почала розм’якшувати лак. Робила вона це дуже обережно, розпочавши з тих місць, де шар лаку був товщим, і залишаючи наостанок інші, де його було не так багато. Раз по раз дівчина припиняла своє заняття, аби оглянути тампони й упевнитися, що не зняла разом із лаком нанесену під ним фарбу. Так, без перепочинку, Хулія пропрацювала цілісінький ранок (у попільничці роботи Бенлюре за цей час накопичилася купа недопалків), лише інколи спиняючись на кілька секунд, щоб, примруживши очі, оглянути результати роботи. Потроху, в міру того, як вона очищалася від постарілого лаку, дошка віднаходила магію своїх первісних кольорів — тепер вони були такими, як їх змішав на своїй палітрі старий фламандський майстер: сієна, мідна зелень, свинцеві білила, ультрамарин… Хулія шанобливо спостерігала, як під її пальцями відроджується це диво, так начеб її очам відкривалася найпотаємніша загадка мистецтва та життя.

Опівдні зателефонував Сесар, і вони домовилися зустрітись увечері. Хулія скористалася паузою, щоб розігріти піццу та зварити ще кави, і тут-таки, сидячи на дивані, з’їла свій скромний сніданок. Дівчина уважно розглядала тріщинки — ці сліди старіння, впливу світла та деформації деревини, — що поцяткували фарбовий шар картини… Особливо вони були помітні на обличчях та руках персонажів, а ще на свинцевих білилах. У той же час там, де художник вжив чорну або темні фарби, тріщинки були майже непомітними. Особливо на об’ємній у складках сукні Беатріси Бургундської, де барви залишилися зовсім неушкодженими й, здавалося, досить було доторкнутися до неї пальцем, щоб відчути ніжність оксамиту.

«Цікаво, — подумала Хулія, — що нинішні картини вкриваються тріщинками невдовзі після того, як були написані, через застосовані новочасні матеріали або штучні технології сушіння, а твори стародавніх майстрів, котрі неухильно дотримувалися ремісницьких прийомів, попри плин століть, гідно доносять свою красу». В цю мить Хулія відчувала щиру симпатію до старого Пітера ван Гюйса, уявивши того в середньовічній майстерні, де художник старанно перемішує фарби і підбирає розчинники, щоб знайти потрібний відтінок, прагнучи залишити на своєму творі відбиток вічності, аби той пережив і його самого, і тих, кого він зобразив своїм пензлем на простій дубовій дошці.

Поснідавши, Хулія знову взялася до роботи — тепер вона знімала лак з нижньої частини дошки, де містився прихований напис. Тут вона працювала особливо обережно, аби не пошкодити мідну зелень, яку художник змішав із камеддю, щоб барва з часом не потемнішала: ван Гюйс написав нею скатертину, що вкривала стіл, — згодом він тією самою фарбою збільшив складки на ній, щоб приховати зроблений латиною напис. Це, як чудово розуміла Хулія, крім звичайних технічних проблем, висувало ще й етичну… «Чи правомірно, поважаючи дух картини, розкрити напис, прихований самим автором?.. Якою мірою реставратор може дозволити собі порушити волю митця, відбиту в його творі з таким пафосом, наче йшлося про заповіт?… І зрештою, після того як напис буде підтверджено та оприлюднено за допомогою рентгенівських знімків, в якому випадку ціна картини виявиться вищою — якщо розкрити напис чи якщо залишити його під шаром фарби?»

На щастя, підсумувала Хулія, вона лише робить за гроші свою справу. Вирішувати мають власник картини, Менчу і цей тип із «Клеймора», Пако Монтегріфо; вона, Хулія, тільки виконуватиме їхнє рішення. Хоча, якщо добре поміркувати, якби це залежало від неї, вона б воліла залишити все, як є. Напис існував, його зміст відомий, тож не було жодної потреби його розкривати. Зрештою, шар фарби, що вкривав напис протягом п’ятьох століть, теж був частиною історії картини.

Звуки саксофона, наповнюючи студію, відсторонювали Хулію від зовнішнього світу. Вона обережно провела змоченим у розчиннику тампоном по обличчю Роже Араського, навколо його носа та губ, і знову замислилася, дивлячись на ці опущені повіки, тонкі штрихи зморщок під очима, зосереджений на шахівниці погляд… В уяві дівчини відлунювали думки бідолашного лицаря. У них вчувалися відголоси кохання та смерті, наче кроки Долі в химерному балеті, розіграному білими та чорними фігурами на шахівниці, на його власному щиті, пробитому випущеною з арбалета стрілою. І блищала в напівтемряві сльоза жінки (вона, здавалося, поринула в читання «Часослова» — чи то «Поеми про троянду та лицаря»?) — мовчазної тіні біля вікна, яка згадувала світлі дні юності, вороновану сталь, настінні килими й тверді кроки по бруківці бургундського двору; шолом у руці, високе чоло воїна в розквіті сил та зеніті слави, гордого посланця того, іншого, з яким, виходячи з державних інтересів, вона мала взяти шлюб. І шепіт дам, і суворі обличчя придворних, і те, як спалахнуло її обличчя під спокійним поглядом його очей, від звуку його голосу, загартованого в боях і владного, яким може бути лише голос того, хто бодай один раз у житті мчав верхи на ворога, вигукуючи ім’я Бога, свого короля або своєї дами. І таємницю власного серця, яку вона зберігала протягом довгих років. І мовчазну подругу, останню супутницю, котра терпляче гострила свою косу, напинала тятиву арбалета біля рову Східної брами.

Барви, картина, студія, вібруючі звуки саксофона, здавалося, кружляли довкола Хулії. Була мить, коли вона, приголомшена, кинула роботу й глибоко вдихнула повітря, щоб звільнитися від раптового страху, що охопив її, бо Хулії раптом привиділося, нібито вона перебуває всередині картини: стіл і гравці мовби насунулися й опинилися ліворуч од неї, а сама вона метнулась уперед, через усю намальовану кімнату, до розчахнутого вікна, біля якого сиділа зі своєю книгою Беатріса Бургундська. Ніби варто було їй перехилитися через підвіконня, і вона б побачила підніжжя муру й ров Східної брами, де Роже Араського поцілила в спину стріла.

Хулія заспокоїлася лише тоді, коли вже з сигаретою в роті тернула сірника. Донести вогник до сигарети було непросто: рука тремтіла так, наче щойно торкнулася обличчя Смерті.

— Це звичайний шаховий клуб, — пояснив Сесар, поки вони піднімалися сходами. — Клуб імені Капабланки.

— Капабланки? — Хулія підозріливо подивилася на прочинені двері. У глибині приміщення можна було побачити столи, над якими схилилися якісь чоловіки. І купки глядачів навколо них.

— Хосе Рауля Капабланки, — уточнив антиквар, затиснувши під пахвою ціпок і знімаючи капелюха та рукавички. — Дехто вважає його найкращим шахістом усіх часів… У світі повно клубів і турнірів його імені.

Вони ввійшли до приміщення, поділеного на три великі зали приблизно на дюжину столів — майже за кожним точилася боротьба. Тут стояв якийсь особливий гул: було не гамірно, але й не тихо. Гул нагадував стриманий, майже урочистий шепіт у велелюдному храмі під час відправи. Дехто з гравців та глядачів здивовано, навіть осудливо втупився в Хулію: тутешня публіка складалася з самих чоловіків. У приміщенні пахло тютюновим димом та старою деревиною.

— Хіба жінки не грають у шахи? — запитала Хулія.

Сесар, котрий перед тим, як увійти сюди, взяв її під руку, замислився.

— Правду кажучи, я про це не думав. Утім, тут жінки, напевно, не грають, — підсумував він. — Можливо, вдома, між пранням та куховарством.

— Жінконенависник!

— Це так говорять задля дотепу, люба. Не дратуйся.

їх зустрів привітний, балакучий, уже немолодий чоловік з помітною лисиною та акуратно підстриженими вусами. Сесар відрекомендував його Хулії як сеньйора Сіфуентеса, директора аматорського товариства імені Хосе Рауля Капабланки.

— Товариство налічує п’ятсот членів, — з гордістю наголосив той, показуючи їм нагороди, дипломи та фотографії, що прикрашали стіни. — А ще ми проводимо загальнонаціональний турнір… — Сеньйор Сіфуентес зупинився перед вітриною, в якій було виставлено кілька комплектів шахів, радше старих, ніж старовинних. — Гарні, еге ж?.. Певна річ, ми тут користаємося лише моделлю «Стаунтон».

Він обернувся до Сесара, наче чекав на схвалення, й антиквар визнав за потрібне відреагувати належним чином.

— Авжеж, — мовив він, і Сіфуентес приязно посміхнувся.

— Вони дерев’яні, — завважив він. — Ніякої пластмаси!

— Ще б пак.

Потішений Сіфуентес обернувся до Хулії.

— Вам варто було 6 завітати до нас якоїсь суботи ввечері. — Він задоволено обдивився довкруг, наче курка, що оглядає своїх курчат. — Сьогодні звичайний день: любителі, які зазирнули сюди після роботи, щоб пограти перед тим, як піти додому вечеряти, пенсіонери, які просиджують тут цілими вечорами… Обстановка, як бачите, вельми приємна, вельми…

— Надихаюча, — мовила Хулія навмання, однак Сіфуентесу це визначення сподобалося.

— Саме так, надихаюча. І, як ви самі бачите, у нас багато молодих людей… Отой хлопець, приміром, це взагалі щось неймовірне. Йому лише дев’ятнадцять років, а він уже написав дослідження на сто сторінок про чотири напрямки німцоіндійського дебюту.

— Це ж треба. Німцоіндійського… Звучить… — Хулія відчайдушно шукала потрібне слово: — … вичерпно.

— Ну, може, вичерпно і перебільшення, — скромно визнав Сіфуентес, — але це справді вагома праця.

Хулія подивилася на Сесара, мовби благаючи про допомогу, однак антиквар лише звів брови, із ввічливим інтересом прислухаючись до їхньої розмови. Він нахилився до Сіфуентеса, склавши за спиною руки, що тримали ціпок та капелюх, і здавався дуже потішеним…

— Я й сам, — додав шахіст, тицьнувши себе пальцем у груди на рівні першого ґудзика жилетки, — кілька років тому зробив скромний внесок…

— Неймовірно, — озвався Сесар, і Хулія стурбовано глянула на нього.

— Це щира правда, — усмішка директора випромінювала удавану скромність. — Підваріант захисту Каро-Кан з системою двох коней. Знаєте, кінь, слон, ферзь… Варіант Сіфуентеса… — Він з надією подивився на Сесара. — Можливо, ви чули…

— Звичайно, — не змигнувши оком, відповів антиквар.

Сіфуентес вдячно посміхнувся.

— Повірте, я не перебільшую, коли кажу, що в цьому клубі, чи то аматорському товаристві — я волію називати його саме так, — зустрічаються найкращі гравці Мадрида, а може, й Іспанії… — Раптом Сіфуентес начебто про щось згадав: — До речі, я знайшов людину, яка вам потрібна. — Він обдивився довкруг, і його лице осяяла посмішка. — А ось і він. Ходімте зі мною, будь ласка.

Вони попрямували до віддалених столиків одного із залів.

— Це було непросто, — не вгавав тим часом Сіфуентес, — я цілий день прикидав так і сяк…

Вони зупинилися біля стола, за яким в оточенні півдюжини глядачів грали двоє чоловіків. Один із гравців злегка барабанив пальцями по столу, схилившись над шахівницею з тим самим зосередженим виглядом, що й персонажі картини ван Гюйса. Його супротивник, якого, здавалось, аніскільки не турбувало це постукування, сидів незрушно, трохи відкинувшись на спинку дерев’яного стільця й засунувши руки до кишень брюк, при цьому його підборіддя впиралося у вузол краватки. Він утупив очі в шахівницю, але було незрозуміло, чи то вони уважно вивчають позицію, чи то погляду шахіста відкривається щось таке, що не має жодного відношення до їхньої партії.

Глядачі шанобливо мовчали, наче тут вирішувалося питання життя або смерті. На шахівниці залишилося вже небагато фігур, але вони так перемішалися між собою, що новоприбулі не могли зрозуміти, хто грає білими, а хто чорними. Хвилини через дві гравець, який барабанив по столу, тією самою рукою поставив білого слона між своїм королем та чорною ладдею. Зробивши хід, він зиркнув на суперника, після чого знову спрямував погляд на шахівницю й забарабанив пальцями.

Після його ходу глядачі довго шепотілися між собою. Хулія підійшла ближче й побачила, що інший шахіст, який зустрів хід суперника, сидячи в тій самій позі, тепер уважно дивився на білого слона. Це тривало якийсь час, аж нарешті повільно — так, що навіть важко було здогадатися, до якої фігури тягнеться його рука, — він пересунув чорного коня.

— Шах, — мовив він і знову знерухомів, байдужий до схвального гомону довкола себе.

Ніхто нічого ще не сказав, але Хулія зрозуміла, що саме цього чоловіка порекомендує їм Сіфуентес на прохання Сесара, тож дівчина уважно подивилася на нього. Шахістові було років за сорок. Дуже худий, середнього зросту, волосся зачесане назад без проділу, на скронях чималі залисини. Великі вуха й трохи гачкуватий ніс, темні зіниці якось недовірливо дивилися на світ з глибини очних ямок. Він аж ніяк не був схожий на людину неабиякого розуму (саме такими Хулія уявляла шахістів), а на його стомленому, байдужому обличчі не проглядалося жодного інтересу до того, що діялося довкруг. «У нього такий вигляд, — розчаровано подумала дівчина, — ніби тільки те й уміє, що робити вірні ходи на шахівниці, і не покладає сам на себе великих сподівань».

Однак — а можливо, саме через оту безмежну нудьгу, що відбивалася на його незворушному обличчі, — коли суперник пересунув свого короля на одну клітину назад, а він повільно простягнув правицю, наміряючись узяти якусь із фігур, — у цьому кутку зали запала мертва тиша. Хулія — можливо, тому, що сприймала-тут усе як стороння людина, — зненацька інтуїтивно відчула, що глядачі недолюблюють цього гравця, ставляться до нього без найменшої симпатії. З виразу їхніх облич дівчина зрозуміла, що ці люди знехотя визнають його перевагу за шахівницею, бо, як любителі, вони не могли не оцінити те, як чітко, неквапно та неухильно він маневрує своїми фігурами. Та у глибині душі — Хулія вже була певна цього, хоча й не могла зрозуміти причини такого ставлення, — усі вони плекали надію, що колись-таки цей чоловік схибить і їм пощастить стати свідками його помилки та нищівної поразки.

— Шах, — повторив гравець. Він зробив, здавалося б, простий хід, пересунувши пішака на одну клітину вперед. Проте його суперник припинив барабанити пальцями по столу й притиснув їх до скронь, наче хотів притишити якесь несамовите стукотіння. Потім знову пересунув на одну клітину свого короля — цього разу назад по діагоналі. Було схоже на те, що він мав три захистки, але з незрозумілої для Хулії причини обрав саме цей. Гул захоплення, що здійнявся довкруг, здавалося, свідчив про слушність такого вибору, однак його суперник не знітився.

— Міг бути мат, — мовив він, але в його голосі не вчувалося ані нотки тріумфу; він просто повідомив своєму візаві доконаний факт. Утім не було в ньому й співчуття. Шахіст проказав ці слова перед тим, як зробив хід, наче не хотів супроводити їх практичною демонстрацією. Потім, якось знехотя, не звертаючи жодної уваги на здивування суперника та більшості глядачів, він пересунув, мовби здаля, свого слона через усю білу діагональ і поставив його поблизу ворожого короля, але без безпосередньої загрози для того. Довкола стола знову почувся гул коментарів, а Хулія спантеличено подивилася на шахівницю; вона мало тямила в шахах, але знала елементарні речі й розуміла, що шах і мат — це пряма загроза королю. А білий король нібито був поза небезпекою. Вона запитально глянула на Сесара, тоді на Сіфуентеса. Директор поблажливо посміхався й захоплено хитав головою.

— Тут і справді був мат у три ходи… — пояснив він Хулії. — Хай там як, а білий король потрапив у безвихідь.

— Тоді я нічого не розумію, — озвалася дівчина. — Що сталося?

Сіфуентес стиха реготнув:

— Цей білий слон міг прикінчити короля, хоча до того, як він зробив хід, ніхто з присутніх не завважив такої можливості… А проте цей кабальєро, чудово знаючи, яким повинен бути хід, не схотів його робити. Він зіграв слоном лише для того, щоб показати нам, якою мала бути комбінація, але поставив його не на ту клітину, і тепер ця фігура не являє жодної загрози.

— Все одно не розумію, — проказала Хулія. — Він що — не хоче виграти?

Директор клубу імені Капабланки стенув плечима.

— Цікава річ… Він уже п’ять років ходить сюди, і це найкращий з усіх відомих мені шахістів, але я жодного разу не бачив, щоб він виграв партію.

У цю мить гравець підвів голову, і його погляд зустрівся з поглядом Хулїї. Все його самовладання, вся впевненість, що він їх являв під час гри, мовби розвіялися, начеб, догравши партію й подивившись на довколишній світ, чоловік втратив ті свої риси, через які йому заздрили чи поважали інші люди. І щойно тепер Хулія звернула увагу на його позбавлену смаку краватку, на брунатний зім’ятий на спині й розтягнутий у ліктях піджак, на погано поголене підборіддя, де вже пробивався новий поріст, — чоловік вочевидь голився о п’ятій чи шостій ранку, перед тим як сісти в метро або тролейбус, щоб дістатися місця роботи. Навіть зір у нього погас, зробився сумним та невиразним.

— Дозвольте відрекомендувати вам сеньйора Муньйоса, шахіста, — мовив Сіфуентес.