І. СЕКРЕТИ МАЙСТРА ВАН ГЮЙСА

Ведуть крізь чорну ніч та білу днину гравець фігури, а Творець — гравця.

Який же бог за спиною Творця почав цю гру фантазій, часу й тліну?

X. Л. Борхес


Нерозпечатаний конверт — це загадка, що містить у собі інші загадки. Цей був великий, об’ємний, з дуже тонкого паперу, в лівому нижньому кутку стояв штемпель лабораторії. Тримаючи його в руці — ще невідкритий — і водночас шукаючи серед пензлів та слоїків ножиці для розрізування паперу, Хулія й гадки не мала, як докорінно цей порух змінить її життя.

Насправді вона знала, що лежить у конверті. Тобто, як з’ясувалося згодом, вважала, буцімто знала. Можливо, через те Хулія не відчувала нічого особливого, поки, діставши з конверта знімки, не розклала їх на столі, щоб роздивитися — дещо спантеличено, затамувавши подих. Саме тоді вона зрозуміла, що «Шахова партія» була чимось більшим за звичну повсякденну роботу, яку їй доводилося виконувати. В її професії часто траплялися несподівані відкриття — в картинах, меблях, палітурках стародруків. За шість років роботи реставратором мистецьких творів вона накопичила неабиякий досвід і добре розумілася на всіх цих мазках, штрихах, виправленнях та підфарбовуваннях, ба навіть на фальсифікаціях. Але досі їй ще ніколи не траплялися приховані під фарбою написи: три слова, виявлені на картині за допомогою рентгенограми. > Не в змозі відірвати очей від знімків, Хулія навпомацки взяла зім’яту пачку сигарет без фільтру й запалила. Ніщо не викликало сумнівів: ось цей напис, На позитивах рентгенівських знімків розміром ЗО на 40. Зображення на картині — фламандській дошці XV століття — чітко вирізнялося в усіх своїх деталях зеленкуватим кольором, так само як і волокна деревини та проклеєні з’єднання трьох дубових частин, з яких складалася дошка, що являла собою безліч мазків, штрихів та напівтонів — їх митець щедро наносив, аж поки створив картину. І внизу цей прихований напис готичними літерами, що виразно окреслився на дошці, вихоплений рентгенівським промінням із небуття через п’ять століть:

QUIS NECAVIT EQUITEM.

Хулія знала латину достатньо, щоб перекласти це без словника: Quis — питальний займенник «хто». Necavit походить від песо, вбивати. А equitem — знахідний відмінок однини іменника eques, лицар. Отже, «хто вбив лицаря». Речення вочевидь питальне, оскільки тут є слово «quis», що надає йому певної загадковості:

ХТО ВБИВ ЛИЦАРЯ?

Це як мінімум бентежило. Хулія глибоко затяглася сигаретою, потім стиснула її пальцями правої руки, а лівою тим часом переклала на столі кілька рентгенівських знімків. Хтось — можливо, сам художник — вимислив на картині якусь загадку, а потім приховав її під шаром фарби. А може, це зробив згодом хтось інший. Встановити дату треба було в проміжку в якихось п'ятсот років, і Хулія посміхнулася. їй не доведеться докладати аж надто зусиль, щоб це з’ясувати. Зрештою, в цьому полягає її робота.

Вона взяла знімки й підвелася. Сірувате світло, що проникало крізь велике слухове вікно в похилому даху її мансарди, падало просто на приміщену на мольберті картину. «Шахова партія», олія, дерево, створена 1471 року Пітером ван Гюйсом… Хулія зупинилася перед картиною й довго вдивлялася в неї. Це була побутова сцена, відтворена зі старанним реалізмом, яким позначені роботи художників п’ятнадцятого століття; один із тих інтер’єрів, зображуючи які за допомогою нової в ті часи техніки малювання олією великі фламандські майстри заклали основи сучасного живопису. Центральними постатями тут були двоє чоловіків середнього віку та благородної зовнішності, котрі сиділи з двох боків шахівниці, на якій розігрувалася партія. На задньому плані праворуч, біля стрілчастого вікна, що облямовувало даленіючий краєвид, дама в чорному вбранні читала книгу, яку примостила на колінах. Сцену доповнювали ретельно, в дусі фламандської школи вималювані деталі, відтворені з просто-таки математичною точністю: меблі та прикраси, біло-чорна кахляна підлога, малюнок килима, навіть невеличка тріщинка в стіні та тінь від цвяшка на одному зі сволоків. З не меншою скрупульозністю були зображені шахівниця та фігури, а також риси, руки та одяг персонажів; такий реалізм надавав картині надзвичайної витонченості завдяки живості барв, проти яких виявилося безсилим навіть спричинене плином часу потьмарення первісного лакового покриття.

Хто вбив лицаря. Хулія подивилася на рентгенівські знімки, що тримала в руці, а тоді на картину, не завваживши на тій неозброєним оком жодного сліду прихованого напису. Нічого не додав і більш прискіпливий огляд за допомогою бінокулярної лупи із семиразовим збільшенням. Тоді, запнувши шторою слухове вікно, після чого кімната занурилась у морок, вона присунула до мольберта триніжок із лампою Вуда, що випромінювала темне світло. Потрапляючи на картину, ультрафіолетові промені змушують флуоресціювати найдавніші матеріали, фарби та лаки, а більш сучасні залишають темними або чорними, виявляючи в такий спосіб фарби та виправлення, нанесені після її створення. Однак і під темним світлом позначилася лише рівномірно флуоресціююча поверхня, в тому числі й там, де містився прихований напис. Це означало, що його зафарбував сам художник або хтось інший одразу після написання картини.

Хулія вимкнула лампу, відкинула штору, й сірувате світло осіннього ранку знову опромінило мольберт і картину, наповнивши студію, де купчилися книги, полиці з фарбами, пензлями, лаками та розчинниками, столярні інструменти, підрамники та вимірювальні прилади, старовинні дерев’яні та бронзові статуетки, мольберти, а ще на забрудненому фарбою коштовному перському килимі повернуті обличчям до стіни картини, і в кутку на комоді доби Людовіка XV — стереоустановка, а поряд стоси платівок: Дон Черрі, Моцарт, Майлз Дейвіс, Саті, Лестер Боуї, Майкл Хеджес, Вівальді… Венеціанське люстро у позолоченій рамі, що висіло на одній зі стін, повернуло Хулії її власний відбиток: волосся до плечей, ледь помітні круги під великими, темними, ще не підмальованими очима. Приваблива, наче модель Леонардо, казав зазвичай Сесар, коли люстро, як зараз, облямовувало золотою рамкою її лице, ma piu bella[1]. І хоча Сесар міг вважатися радше знавцем ефебів, ніж мадонн, Хулія знала, що це його визначення цілком точне. їй самій подобалося задивлятися у це люстро у позолоченій рамі; в такі хвилини Хулії здавалося, буцімто вона знаходиться по інший бік якихось чарівних дверей і звідти — попри час та простір — до неї повертається її власний образ, позначений красою італійського Відродження.

Згадавши Сесара, Хулія посміхнулася. Вона завжди — змалечку — посміхалася, коли думала про нього. Посміхалася з ніжністю, часто по-змовницьки. Тоді поклала знімки на стіл, загасила сигарету у важкій бронзовій попільничці роботи Бенлюре й сіла до друкарської машинки.

«Шахова партія»:

Олія, дерево. Фламандська школа. Датовано 1471 роком.

Автор: Пітер ван Гюйс (1415–1481).

Основа: Три дубові, з’єднані шпонками частини.

Розміри: 60x87 см. (Три однакові чистини по 20x87.) Товщина дошки: 4 см.

Стан основи:

Зміцнення не потрібне. Заподіяні шашелем пошкодження не спостерігаються.

Стан фарбового шару:

Прилягання та поєднання шарів добре. Змін кольору немає. Спостерігаються вікові тріщини без надколин та відшарувань.

Стан поверхневої плівки:

Сліди сольового випотівання та вогкі плями не спостерігаються. Має місце надмірне потьмарення лаку внаслідок окислення; шар слід замінити.

У кухні свистіла кавоварка. Хулія підвелася й пішла налити собі велику філіжанку кави без молока та цукру. Повернулася з філіжанкою в одній руці, витираючи другу, мокру, об просторий чоловічий светр, напнутий на піжаму. Досить було злегка натиснути вказівним пальцем, і в студії, поміж потоків сірого вранішнього світла, пробилися перші ноти концерту для лютні та віоли Вівальді. Ковток міцної гарячої кави обпік Хулії кінчик язика. Вона знову сіла до машинки, поставивши босі ступні на килим, і продовжила друкувати довідку:

Обстеження за допомогою ультрафіолетового та рентгенівського опромінювання:

Значних змін, виправлень та підфарбувань не знайдено. У результаті рентгенівського опромінювання виявлено зроблений того ж часу готичними літерами зафарбований напис, який міститься на знімках, що додаються. Звичайне обстеження виявити напис не дає змоги. Напис можна відкрити, не пошкодивши картини, шляхом видалення шару фарби в тому місці, де вона його приховує.

Хулія вийняла аркуш із каретки друкарської машинки та вклала його до конверту разом із двома знімками. Тоді допила ще гарячу каву й намірилася викурити нову сигарету. Навпроти неї, на мольберті, перед дамою, котра, сидячи біля вікна, зосереджено читала книгу, двоє гравців продовжували розпочату п’ять століть тому шахову партію, відтворену на дошці Пітером ван Гюйсом так ретельно й майстерно, що фігури — як і інші зображені тут предмети — здавалися об’ємними й начеб виступали за межі картини. Відчуття реальності було таким сильним, що цілком досягало ефекту, якого прагнули старі фламандські майстри: домогтися, щоб глядач злився із художнім твором, переконати його, нібито простір, з якого він споглядає картину, є тим самим, що й відтворений на ній; мовби картина є часткою реальності або реальність — часткою картини. Цьому сприяли зображене в правій частині композиції вікно, крізь яке даленів краєвид, що виходив за межі вималюваної сцени, а також кругле опукле люстро на стіні ліворуч, в якому гравці та шахівниця віддзеркалювалися так, як їх міг бачити глядач, стоячи перед картиною; у такий спосіб досягався дивовижний ефект поєднання трьох планів — вікна, кімнати й люстра — в одному просторі. «Начеб глядач був там, усередині картини, поміж гравців», — подумала Хулія.

Вона підвелася, підійшла до мольберта й, схрестивши руки на грудях, знову довго вдивлялася в картину, стоячи перед нею майже незрушно, хіба що раз по раз підносила руку із сигаретою, аби, мружачись від диму, зробити нову затяжку. Гравцеві, котрий сидів ліворуч, на вигляд було років тридцять п’ять. Він мав каштанове, підстрижене за середньовічною модою на рівні вух волосся та орлиний ніс, на його обличчі відбивалася глибока зосередженість.

Він був убраний у червоний камзол, причому кіновар, якою той був написаний, чудово пережила плин часу та окислення лакового шару. На грудях у гравця висів орден Золотого руна, на правому плечі виблискувала вишукана, виписана до найменшої деталі філігранна застібка — можна було завважити навіть, як міняться на ній коштовні камінці. Гравець сидів, спершись лівою рукою на стіл, на якому, поряд із шахівницею, лежала і його правиця. Пальцями він тримав одну з виведених із гри фігур: білого коня. Над головою гравця готичними літерами було написано його ім’я: FERDINANDUS OST. D.

Інший гравець був худорлявий, років сорока, високочолий, майже чорноволосий — лише біля скронь видніли зроблені свинцевими білилами найтонші штрихи, що позначали сивину. Ця сивина, а також вираз стриманості на його лиці свідчили про те, що чоловік — як для свого віку — досягнув неабиякої зрілості. Спокійний, сповнений достоїнства профіль, на відміну від пишного придворного вбрання першого гравця просторий шкіряний нагрудник, на плечах навколо шиї захисний комір з лискучої сталі — незаперечна ознака того, що його володар — воїн. Схрестивши руки на краю стола, він схилився над шахівницею нижче, ніж його суперник, і, здавалося, уважно вивчає позицію, байдужий до всього, що відбувається довкруг. Його зосередженість підкреслювали ледь помітні вертикальні зморшки на похмурому чолі. Чоловік дивився на фігури так, мовби ті ставили перед ним складну задачу, розв’язання якої вимагало повної концентрації думки. Напис біля нього сповіщав, що це RUTGIER AR. PREUX.

Дама сиділа віддалік, біля вікна, на задньому від гравців плані картини. Її чорна оксамитова сукня завдяки вмілому поєднанню білих та сірих відлисків здавалася об’ємною у складках і мовби виступала на перший план. За реалістичністю зображення вона конкурувала хіба що з вигадливим малюнком килима та з точністю відтворення сволоків на стелі з усіма їхніми сучками, прожилками й стиками, так само як і кахляної підлоги. Схилившись над картиною, щоб краще оцінити її ефекти, Хулія відчувала професійне захоплення. Лише такий майстер, як ван Гюйс, міг так використати у вбранні чорну барву — колір, в основі якого відсутність будь-якого кольору; мало хто зважився б виписати сукню так досконало й водночас так реалістично, що здавалося, от-от почується легкий шерхіт оксамиту об ослінчик для ніг із подушечками з тисненої шкіри.

Хулія уп’ялася поглядом в обличчя жінки, гарне й дуже бліде, відповідно до тодішніх смаків. Під білим серпанком прибране на скронях пишне біляве волосся. З широких рукавів сукні визирали затягнуті у світло-сіру камку руки; довгі тонкі пальці тримали Часослов. Світло, що проникало через вікно, відбивалося металевим сяйвом від защіпки на розкритій книзі та від золотої обручки — єдиної прикраси на її руках.

Очі — як можна було здогадатися, голубі — були опущені, що надавало її образу характерного для тогочасних жіночих портретів виразу скромного та смиренного благочестя. Світло линуло з двох джерел — вікна та люстра — й огортало жінку, вводячи її в той самий простір, де знаходилися обидва гравці, й водночас залишаючи дещо осторонь, завдяки іншому ракурсу та грі тіней. Як свідчив напис над головою жінки, це була BEATRIX BURG. OST. D.

Хулія відступила на два кроки й знову подивилася на картину. Поза сумнівом, йшлося про справжній шедевр, як і зазначалося в долучених до неї висновках експертів. Це означало, що на картину чекають високі ставки на аукціоні «Клеймор» у січні наступного року. Можливо, завдяки прихованому напису, до якого додасться відповідна історична довідка, ціна картини ще більше зросте. Десять відсотків дістанеться «Клеймору», п’ять Менчу Роч, решта власникові. За винятком одного відсотка на страхування й гонорару за реставрацію та очистку картини.

Хулія роздяглася й стала під душ, залишивши двері ванної кімнати прочиненими, щоб чути крізь шум води музику Вівальді. Реставрація «Шахової партії» для аукціону обіцяла непоганий заробіток. Лише кілька років тому одержавши диплом, Хулія вже встигла завоювати добру репутацію й належала до числа тих художників-реставраторів, які користувалися найбільшим попитом у музеїв та антикварів. Методична та дисциплінована, сама досить талановита художниця в години дозвілля, Хулія була відома як фахівець, що з безперечною повагою ставиться до оригіналу, а такої етичної позиції не завжди дотримувались її колеги. У складному й часто обтяжливому духовному зв’язку, який виникає між кожним реставратором і твором, у суворій боротьбі двох бажань — зберегти та оновити — дівчині вдавалося не випускати з уваги головного принципу: мистецький твір не може бути повернутий до первісного стану без серйозної шкоди для себе. На думку Хулії, ознаки старіння, патина, навіть деякі зміни кольорів та лаків, пошкодження, виправлення та підфарбування з плином часу стають такою ж важливою часткою твору, як і він самий. Можливо, тому картини, що проходили через її руки, не набували нових — нібито подібних до первісних — яскравих кольорів та відтінків (Сесар називав їх нафарбованими куртизанками), а відзначалися делікатністю, з якою сліди часу робилися невід’ємною часткою твору.

Хулія вийшла з ванної кімнати, загорнувшись у купальний халат, з мокрого волосся на плечі стікали краплі води; вона запалила п’яту за ранок сигарету й тут-таки, перед картиною, почала вдягатися: туфлі на низьких підборах, коричнева плісирована спідниця, шкіряна куртка. Потім обдарувала задоволеним поглядом свій відбиток у венеціанському люстрі й, знову обернувшись до двох суворих шахістів, визивно підморгнула їм, але ті не завважили цього, їхні обличчя залишалися напруженими. Хто вбив лицаря. Ця фраза, наче йшлося про розв’язання якоїсь загадки, крутилася в голові Хулїі, поки та вкладала до сумки довідку про картину та знімки, і потім, коли, ввімкнувши охоронну сигналізацію, вона двічі прокрутила ключ у замковій щілині. Quis necavit equitem. Хай там що, але ця фраза повинна була мати якийсь сенс. Спускаючись сходами, поки її пальці ковзали по оббитих латунню перилах, Хулія пошепки повторювала ці три слова. Картина та прихований напис насправді заінтригували її, але справа була не лише в цьому. Хулію охопив якийсь дивний страх, і це її бентежило. Такий самий страх вона відчувала в дитинстві, коли, дійшовши до краю сходів, збирала всю свою мужність, щоб зазирнути в морок горища власного дому.

— Ось де краса, еге ж? Справжнісіньке кватроченто[2].

Репліка Менчу Роч стосувалася не однієї з виставлених у галереї, що носила її ім’я, картин. Її світлі, надто сильно підмальовані очі дивилися на широкі плечі Макса, котрий, стоячи біля шинквасу, розмовляв з кимось із знайомих. Макс мав метр вісімдесят п’ять зросту, спину плавця під добре скроєним піджаком та довге заплетене в косичку й перехоплене темною шовковою стрічкою волосся, його рухи були повільними та м’якими. Перш, ніж торкнутися губами запітнілих вінців келиха з мартіні, Менчу оцінююче глянула на нього з хазяйською втіхою. Макс був її останнім коханцем.

— Справжнісіньке кватроченто, — повторила вона, смакуючи водночас слова та напій. — Він схожий на ці чудові італійські бронзові статуї, еге ж?

Хулія знехотя погодилася. Вони були давніми приятельками, але її і досі дивувала та легкість, з якою Менчу перекручувала все, що бодай якось стосувалося мистецтва.

— Будь-яка з тих бронзових статуй — я маю на увазі оригінали — стала б тобі дешевше.

Менчу цинічно посміхнулася.

— Дешевше, ніж Макс?.. Авжеж, можеш не сумніватися, — картинно зітхнула вона, надкусивши видобуту з мартіні маслину. — Принаймні Мікеланджело ліпив їх голими. Йому не доводилось одягати їх за допомогою кредиток «Амерікен експрес».

— Ніхто не змушує тебе сплачувати його рахунки.

— У тому-то й заковика, голубонько, — галерейниця удавано покірливо змигнула, — що мене ніхто не змушує. Ще б пак.

Вона допила мартіні, навмисне й дещо визивно відставивши мізинець. Менчу, якій було вже за сорок, ба навіть ближче до п’ятдесяти, бачила секс в усьому, він ввижався їй скрізь і всюди, в тому числі й у найтонших нюансах мистецьких творів. Можливо, саме тому вона ставилася до мужчин з тією ж хижацькою розважливістю, з якою оцінювала шанси якоїсь картини. З-поміж своїх знайомих власниця галереї Роч мала славу жінки, котра ніколи не мине нагоди заволодіти картиною, мужчиною чи дозою кокаїну, що викликали її інтерес. Її ще можна було вважати привабливою, хоча важко було не помічати того, що Сесар убивчо називав естетичними анахронізмами. Менчу не наважувалася старіти ще й тому, що їй цього зовсім не хотілося. Можливо, навіть кидаючи виклик собі самій, вона опиралася, вдаючись до навмисної вульгарності в усьому, чого б це не стосувалося — макіяжу, вбрання, коханців. Утім, вважаючи всіх торговців мистецькими творами та антикварів усього лише кваліфікованими лахмітниками, Менчу зазвичай підкреслювала власну безкультурність (що не відповідало дійсності), свідомо переплутувала час та місце своїх зустрічей і відверто знущалася з того кола більш-менш вибраних осіб, в якому минало її професійне життя. Вона хизувалася всім цим з такою ж природністю, з якою запевняла, буцімто найсильніший оргазм у своєму житті спізнала, коли мастурбувала перед надрукованою в якомусь каталозі під якимось номером репродукцією «Давида» роботи Донателло; Сесар з властивою йому вишуканою, майже жіночою жорстокістю назвав цей епізод єдиним за все життя Менчу Роч виявом справді доброго смаку.

— Що робитимемо з ван Гюйсом? — запитала Хулія.

Менчу ще раз подивилася на знімки, які лежали на столі між її келихом та філіжанкою кави приятельки. Вії в галерейниці були підфарбовані синьою, такого ж кольору, що й коротка спідниця, тушшю. Хулія незлобливо подумала, що років двадцять тому приятелька направду була вродливою. І синій колір їй личив.

— Поки не знаю, — озвалася галерейниця. — «Клеймор» готовий виставити картину на аукціон такою, як вона є… Треба з’ясувати, чи змінить цей напис ціну.

— Ти гадаєш?

— Я просто в захваті. Хай там що, але ти, сама того не підозрюючи, влучила в десятку.

— Поговори з власником.

Менчу поклала знімки до конверта й закинула ногу на ногу. Двоє молодиків, котрі пили аперитиви за сусіднім столиком, потайки кидали погляди на її побронзовілі від засмаги стегна. Хулія роздратовано засовалась на стільці. Зазвичай її потішала демонстративність, з якою Менчу використовувала перед чоловіками свої спецефекти, але часом звичне видовище здавалося їй надмірним. «Зараз, — Хулія глянула на циферблат квадратної „Омеги“, яку носила на лівому зап’ястку із внутрішнього боку, — не час виставляти напоказ білизну».

— З власником проблем не буде, — пояснила Менчу. — Це чарівний старигань, який пересувається на інвалідному візку. Якщо завдяки знайденому напису ми збільшимо його прибуток, він очманіє від радості… От його племінниця з чоловіком, ті справжні п’явки.

Макс тим часом і далі розмовляв із приятелем, але — вірний обов’язку — раз по раз обертався до них, обдаровуючи приятельок осяйною посмішкою. «До речі, про п’явок», — подумала Хулія, але промовчала. Утім, Менчу, яка ставилася з чарівним цинізмом до всього, що стосувалося мужчин, пустила б це зауваження повз вуха; однак Хулія мала чудове чуття міри, яке не дозволяло їй заходити надто далеко.

— До аукціону два місяці, — мовила вона, не звертаючи уваги на Макса. — Доволі стислий строк для того, щоб зняти лак, відкрити напис і знову нанести на нього шар лаку… — Хулія замислилася. — А ще зібрати документацію стосовно картини та персонажів і написати довідку… На це піде чимало часу. Бажано якнайшвидше отримати дозвіл від власника.

Менчу згідливо хитнула головою. Її фривольність не поширювалася на те, що стосувалося професії — тут вона діяла зі спритністю досвідченої щурки. У цій оборудці вона виступала посередницею, оскільки власник ван Гюйса не був обізнаний з механізмами ринку. Саме вона вела переговори про аукціон із мадридською філією дому «Клеймор».

— Сьогодні ж зателефоную йому. Його звати доном Мануелем, йому сімдесят років, і він потішений тим, що, як сам каже, має справу з вродливою жінкою, котра добре розуміється на справах.

— Тут є ще дещо, — уточнила Хулія. — Якщо виявлений напис пов’язаний з історією зображених на картині персонажів, «Клеймор» зіграє на цьому, збільшивши стартову ціну. Можливо, ти могла б роздобути ще якусь корисну інформацію.

— Навряд чи щось важливе, — галерейниця закусила губу, пригадуючи. — Я все віддала тобі разом із картиною, тож тепер попрацюй ти, голубонько.

Хулія розкрила сумочку й довше, ніж це було необхідно, шукала в ній пачку сигарет. Тоді повільно витягла одну й подивилася на приятельку.

— Ми могли б проконсультуватися з Альваро.

Менчу здивовано звела брови.

— Так можна перетворитися на кам’яний стовп, наче дружина Ноя чи Лота, чи як там звали того йолопа, який марудився в Содомі? Чи то пак, соляний або якийсь іще. Гаразд, потім розповіси, — голос Менчу навіть захрип у передчутті сильних вражень. — Адже ви з Альваро…

Вона затнулася, всім своїм видом виказуючи щиру та перебільшену стурбованість, яку виявляла завжди, коли йшлося про справи інших людей, яких їй подобалося мати за беззахисних там, де йшлося про почуття.

Хулія незворушно витримала її погляд.

— Альваро, найкращий із відомих нам фахівців з історії мистецтва, — тільки й мовила вона. — І річ не в мені, а в картині.

На обличчі Менчу з’явився вираз глибокої задуми, потім вона згідливо — згори вниз — хитнула головою.

Звісно, це справа Хулії. Особиста справа, з тих, що довіряють «любому щоденнику». Однак на місці Хулії вона б утрималася від зустрічі. In dubio pro reo, як напучав Сесар, ця стара квочка. Чи, може, in pluvio?

— Запевняю тебе, я вже вилікувалася від Альваро.

— Існують невиліковні хвороби, голубонько. До того ж один рік — це ніщо. Як у тому танго.

Хулія не втрималася від іронічної посмішки на власну адресу. Минув уже рік відтоді, як вони з Альваро припинили давні стосунки, а галерейниця була в курсі подій. Сама Менчу без жодного заміру винесла колись остаточний вирок, намагаючись пояснити Хулії суть ситуації. Вона зробила це у своєму дусі, заявивши щось на кшталт того, що, мовляв, зрештою, моя люба, одружений чоловік зазвичай залишається зі своєю половиною. Бо підсумок битви вирішують роки, присвячені пранню шкарпеток та народженню дітей. «Усі вони однакові, — підсумувала тоді Менчу, вдихаючи носом кокаїн. — У глибині душі такі вірні, що аж вивертає. Апчхи! Мерзотники».

Хулія випустила густий струмінь диму й повільно допила каву.

Тоді все скінчилося дуже прикро: прощальні слова, грюкіт дверей. Так само прикро було це згадувати. Відчуття прикрості не полишало її і тоді, коли три чи чотири рази вони з Альваро випадково зустрічалися на якихось конференціях чи в музеях і поводилися просто-таки бездоганно: «Ти чудово виглядаєш, бережи себе» і таке інше. Адже вони були людьми цивілізованими й, окрім не надто тривалого спільного минулого, мали ще й спільний інтерес — мистецтво, з яким була пов’язана їхня робота. Зрештою вони були людьми вихованими. Дорослими.

Хулія завважила, що Менчу зі злорадною цікавістю спостерігає за нею, тішачись перспективою нових любовних перипетій, які обіцяли їй роль порадниці з тактичних питань. Галерейниця весь час картала Хулію за те, що після розриву з Альваро її спорадичні сердечні справи не варті й розмови. «Ти робишся пуританкою, голубонько, а це надто нудно, — торочила Менчу. — Тобі потрібна нова карколомна пристрасть…» З цієї точки зору сама лише згадка про Альваро відкривала цікаві перспективи.

Хулія розуміла це, але не обурювалася. Така вже Менчу, і такою вона була завжди. Друзів не вибирають, це вони вибирають тебе; їх або відкидають, або приймають такими, якими вони є. Цього вона також навчилася у Сесара.

Від сигарети залишився недопалок, і вона загасила його об дно попільнички. Тоді знехотя посміхнулася до Менчу.

— До Альваро мені байдуже. Мене цікавить ван Гюйс, — вона якусь мить вагалася, добираючи слова, щоб пояснити свою думку. — В цій картині є щось незвичайне.

Менчу стенула плечима, вона вочевидь думала про щось інше.

— Не переймайся цим, голубонько. Картина — то тільки полотно, дерево, фарби та лак… Важливо лише, скільки тобі перепаде, коли вона змінює власника. — Галерейниця подивилася на широкі Максові плечі й задоволено примружила очі: — Решта — дурниці.

Весь час, коли вони були разом, — упродовж усіх тих днів і кожного окремо — Хулія вважала, що Альваро повністю відповідає найпоширенішим стереотипам, пов’язаним із його професією; це стосувалося його зовнішності та вбрання: приємний, років сорока, полюбляє англійські меланжеві куртки та в’язані краватки. До того ж Альваро курив люльку, а це вже було щось неймовірне, тож уперше побачивши Альваро в аудиторії («Мистецтво та людина» — такою була тема його лекції), Хулія лише через чверть години зосередилася на тому, що він говорив, бо ніяк не могла повірити, що цей схожий на молодого професора чоловік насправді професор. Потім, коли Альваро попрощався з ними до наступного тижня і всі вийшли з аудиторії, вона наблизилася до нього й зробила це абсолютно природно, добре розуміючи, що мало статися: вічне повторення не надто оригінальної історії, класичний зв’язок між учителем та ученицею; Хулія покірливо прийняла це ще до того, як Альваро вже біля дверей розвернувся всім корпусом і вперше посміхнувся до неї. Було в усьому цьому — чи принаймні так здавалося дівчині, коли вона зважувала всі «за» та «проти», — щось неминуче, щось із домішком чарівливо-класичного фатуму, щось роковане Долею: до такого сприйняття Хулія була схильна ще відтоді, коли в школі перекладала текст про знамениті родинні перипетії цього геніального грека — Софокла. Спливло чимало часу, поки вона зважилася розповісти про все Сесару, й антиквар, котрий багато років — уперше це сталося, коли Хулія ще ходила в гольфах і заплітала кіски, — був її повірником у сердечних справах, лише стенув плечима й зумисне жартівливим тоном висловив застереження щодо банальності цієї солоденької історії, яка дала поживу, моя люба, для трьох сотень романів і такої ж кількості кінофільмів, особливо — презирлива гримаса — французьких та американських. «А це, ти повинна погодитися зі мною, принцесо, надає темі присмаку справдешнього жахіття»… Але на тому все скінчилося. З боку Сесара не було ні серйозних докорів, ні батьківських застережень, які ніколи — обоє це чудово знали — не давали ніякої користі. Своїх дітей у Сесара не було й не буде, але він мав особливий хист до таких ситуацій. Колись до антиквара прийшла упевненість у тому, що ніхто не вчиться на чужих помилках, відтак єдине, що може зробити гідний такої місії напутник, — а саме ним зрештою був Сесар, — це сісти поруч із предметом своїх турбот, узяти за руку і з безмежною доброзичливістю вислухати звіт про всі радощі та прикрості кохання, а тим часом природа і далі йтиме своїм неминучим та мудрим шляхом.

— У справах сердечних, — зазвичай казав Сесар, — ніколи не можна пропонувати порад чи готових рішень… Лише чистий носовичок у слушну мить.

Саме так він і вчинив, коли все скінчилося, того вечора, коли Хулія прийшла до нього — все ще з вологим волоссям, рухаючись, мов сновида, — й заснула в нього на колінах. Але все це сталося значно пізніше тієї першої зустрічі в коридорі факультету, під час якої не спостерігалися суттєві відступи від заздалегідь відомого сценарію. Дійство розгорталося й рухалося уторованим та передбачуваним, хоча й несподівано приємним шляхом. У Хулїї й перед тим траплялися любовні пригоди, але ніколи до того вечора, коли вони з Альваро вперше опинилися разом на вузькому готельному ліжку, вона не мала потреби проказати «я кохаю тебе» з болем, безсоромно, у щасливому заціпенінні вслухаючись у свій голос, у ці слова, що їх доти відмовлялася вимовляти, у власні незнайомі інтонації, радше схожі на стогін чи плач. Прокинувшись уранці й побачивши, що її голова лежить в Альваро на грудях, а потім обережно прибравши скуйовджене волосся з його чола, вона довго дивилася на нього, відчуваючи щокою, як розмірено б’ється його серце, аж поки він розплющив очі й посміхнувся, вловивши на собі її погляд. Цієї миті Хулія чітко зрозуміла, що любить його, а ще зрозуміла, що матиме й інших коханців, але ніколи не спізнає з ними того почуття, що спізнала з ним. А через двадцять вісім місяців, прожитих день за днем, як один день, надійшов час, коли треба було з болем отямитися від цього кохання й просити Сесара, аби той витягнув із кишені свого знаменитого носовичка. «Цього жахливого носовичка, — як завжди по-театральному, напівжартома, але пророче, мов Кассандра, проказав антиквар, — яким ми махаємо, прощаючись назавжди…» Ось, власне, і вся історія.

Одного року було достатньо, щоб загоїти рани, але замало, щоб притлумити спогади. Втім, Хулія аж ніяк не хотіла від них відмовлятися. Вона швидко подорослішала й увірувала (не без впливу сентенцій Сесара), що життя — це такий собі дорогий ресторан, де зрештою завжди доводиться сплачувати рахунок, однак через це не слід відмовлятися від того, що припало тобі до смаку. Зараз Хулія розмірковувала про все це, спостерігаючи за Альваро, котрий, розклавши на столі книжки, занотовував щось на білих картонних картках. Він майже не змінився, хоча у волоссі вже де-не-де пробивалася сивина. Очі такі самі — спокійні, розумні. Колись вона любила ці очі, ці тонкі довгі пальці з круглими відполірованими нігтями. Дивлячись на його пальці, що гортали сторінки й тримали авторучку, Хулія, на свій превеликий жаль, відчула далеке відлуння суму й, подумавши, вирішила сприймати це, як належне. Його руки вже не викликали у неї давніх почуттів, однак колись вони пестили її тіло. Дотики та тепло цих рук закарбувалися на її шкірі. І їхніх слідів не змогли стерти інші коханці.

Хулія спробувала стримати почуття, що враз полонили її. Ні за що у світі їй би не хотілося відступати перед спокусливими спогадами. До того ж не це було головним; вона прийшла сюди зовсім не для того, щоб оживити минуле, отже мусила зосередитися на словах свого колишнього коханця, а не на ньому самому. Після перших п’яти обтяжливих хвилин Альваро задумливо подивився на неї, намагаючись зрозуміти, наскільки важливою є справа, яка привела її до нього, коли минуло стільки часу. Він приязно посміхався, наче старий приятель чи товариш по навчанню, спокійний та уважний, готовий допомогти, й одразу взявся до справи — мовчки, лише раз по раз бурмочучи щось собі під ніс, — Хулія добре знала цю його звичку.

Окрім першого здивування при її появі, Хулія лише один раз завважила в його очах миттєве замішання, коли розповіла йому про картину, не згадавши при цьому про прихований напис, — вони з Менчу вирішили тримати цю подробицю в таємниці. Альваро підтвердив, що добре знає творчість цього художника та відповідний історичний період, хоча й гадки не мав, що картину мають виставити на аукціон і Хулія займається її реставрацією. Йому навіть не знадобилися кольорові фотографії, які прихопила Хулія; схоже було на те, що Альваро добре відомі і та доба, і персонажі картини. Тепер він шукав якусь дату, водячи пальцем по рядках старого тому «Історії Середньовіччя», зосереджений на роботі й нібито зовсім відчужений, байдужий до їхньої колишньої близькості, що, як здавалося Хулії, примарою ширяла між ними. «Можливо, він відчуває те саме, — подумала дівчина. — Можливо, й я здаюся зараз Альваро надто далекою та байдужою».

— Ось, будь ласка, — проказав цієї миті Альваро, й Хулія вчепилася за звук його голосу, як потопаючий за уламок деревини, зрозумівши, що не зможе робити двох речей водночас: згадувати та слухати, і це розуміння принесло їй полегкість. Вона впевнилася, що туга за минулим залишилася в минулому, і сприйняла це без смутку, більше того, її радість з цього приводу була, мабуть, такою очевидною, що Альваро здивовано глянув на неї, а тоді знову зосередився на книзі, яку тримав у руках. Хулія завважила назву видання: «Швейцарія, Бургундія та Нідерланди в XIV–XV століттях».

— Подивись-но, — Альваро вказав пальцем на ім’я в тексті, потім на знімок, що лежав перед нею на столі. — FERDINANDUS OST. D. — такий напис біля гравця в червоному, котрий сидить ліворуч. Ван Гюйс написав «Шахову партію» в 1471 році, отже, жодних сумнівів немає. Йдеться про Фердинанда Алтенгоффена, герцога Оренбурзького, Ostenburguensis Dux, який народився в тисяча чотириста тридцять п’ятому і помер… Авжеж, у тисяча чотириста сімдесят четвертому році. Коли він позував художникові, йому було тридцять п’ять років.

Хулія взяла зі столу картку й занотовувала дані.

— Де знаходився цей Остенбург?.. У Німеччині?

Альваро заперечливо похитав головою, а тоді розкрив історичний атлас і вказав на одну з мап.

— Остенбург — герцогство, що приблизно відповідало Родовінгії Карла Великого… Воно знаходилося ось тут, на межі французьких та німецьких земель, між Люксембургом і Фландрією. Упродовж п’ятнадцятого та шістнадцятого століть остенбурзькі герцоги намагалися зберігати незалежність, але врешті-решт Остенбург поглинула спершу Бургундія, а згодом Максиміліан Австрійський. Династія Алтенгоффенів, власне, припинила своє існування після смерті цього Фердинанда, останнього герцога Оренбурзького, котрий на картині грає в шахи… Якщо хочеш, я можу зробити копії.

— Щиро дякую.

— Нема за що, — Альваро відкинувся на спинку крісла, дістав із шухляди письмового столу бляшанку з тютюном і почав набивати люльку. — За логікою речей, дама біля вікна, позначена написом BEATRIX BURG. OST. D., — не інакше як Беатріса Бургундська, дружина герцога. Бачиш?.. Беатріса взяла шлюб із Фердинандом Алтенгоффеном у тисяча чотириста шістдесят четвертому році, їй тоді виповнилося двадцять три роки.

— Вона закохалася? — На обличчі Хулїї, котра дивилася на знімок, заграла посмішка, яка стосувалася невідомо чого.

Альваро посміхнувся й собі — коротко й трохи силувано.

— Сама знаєш, подібні шлюби рідко укладалися через кохання… Весілля було наслідком зусиль дядька Беатріси Філіппа Доброго, герцога Бургундського, що мали на меті зміцнити союз із Остенбургом, аби протистояти Франції, яка зазіхала на обидва герцогства. — Альваро теж подивився на знімок й сунув до рота люльку. — Фердинандові Остенбурзькому пощастило, бо вона була красунею. Принаймні так запевняє у своїх «Бургундських хроніках» Нікола Флавен, найвидатніший хроніст тієї доби. Здається, твій ван Гюйс поділяв цю думку. Беатрісу, мабуть, малювали й раніше, Піхоан наводить один документ, де зазначено, що ван Гюйс якийсь час був у Остенбурзі придворним живописцем… У тисяча чотириста шістдесят третьому році Фердинанд Алтенгоффен призначив йому утримання в сто фунтів нарік, половину з яких художник мав одержувати в День святого Хуана[3], а половину — на Різдво. У тому ж документі згадується про доручення написати портрет Беатріси, яка тоді була ще нареченою герцога.

— Є ще якісь згадки?

— їх чимало. Ван Гюйс був дуже знаменитим. — Альваро дістав із картотеки якусь теку. — Жан Лемер у своєму «Вінку Маргариті», написаному начесть Маргарита Австрійської, правительки Нідерландів, згадує Пітера з Брюгге (ван Гюйса), Гуго з Гента (ван дер Гуса) та Дірка з Лувена (Дірка Боутса) поряд із тим, кого вважає королем фламандських художників, — Яном (ван Ейком). У поемі сказано буквально таке: «Pierre de Brugge, qui tant eut les traits utez», чиї лінії такі чисті… Це було написано через двадцять п’ять років після смерті ван Гюйса, — Альваро уважно переглядав картки. — Існують ще давніші згадки. Приміром, у реєстрі майна Валенсійського королівства зазначено, що Альфонс V Великодушний володів творами ван Гюйса, ван Ейка та інших західних майстрів, але всі вони втрачені… Згадує його й Бартоломео Фасіо, близький родич Альфонса V, у своїй датованій тисяча чотириста п’ятдесят четвертим роком книзі «De viribus illustris»[4], називаючи його «Pietrus Husyus, insignispictor»[5]. Інші автори, надто італійські, іменують його «Magistro Piero Van Hus, pictori in Bruggia»[6]. Ось іще цитата від тисяча чотириста сімдесятого року, в ній Гвідо Разофалко згадує його картину «Розп’яття», яка також не дійшла до нас, — і пише буквально таке: «Opera buona di mano di un chiamato Piero di Juis, pictor famoso in Fiandra»[7]. Ще один італійський автор — його ім’я не збереглося — згадує картину ван Гюйса, яка до нас дійшла, «Лицар і Диявол», відзначаючи, що вона «A magistro Pietrus Juisus magno et famoso flandesco fuit depictum»[8] Можеш додати, що у шістнадцятому столітті його згадують Гвічардіні та ван Мандер, а у дев’ятнадцятому Джеймс Віл у своїх книгах про великих фламандських майстрів. — Альваро зібрав картки, обережно поклав їх до теки, а ту — до картотеки. Потім відкинувся на спинку крісла й, посміхнувшись, глянув на Хулію. — Ти задоволена?

— Дуже, — дівчина занотувала за ним усе й тепер про щось розмірковувала. За мить вона підвела голову, відкинула з чола волосся і з цікавістю подивилася на Альваро. — Ти наче готувався до лекції. Я просто вражена.

Посмішка професора трохи поблякла, він уникав дивитися Хулії в очі. Удав, нібито його раптом зацікавила одна з тих карток, що лежали на столі.

— Це моя робота, — озвався він. І Хулія не зрозуміла, чи то Альваро зосередився на чомусь іншому, чи то не хотів розмовляти на цю тему. Хтозна-чому вона раптом відчула якусь незручність.

— І ти, як завжди, чудово її виконуєш… — Кілька секунд Хулія з цікавістю дивилася на нього, тоді знову повернулася до своїх нотаток. — Ми маємо чимало даних про автора та двох його персонажів. — Вона нахилилася до репродукції картини й указала пальцем на другого гравця. — Нам бракує його.

Альваро саме розпалював люльку, тож трохи забарився з відповіддю. Він спохмурнів.

— Важко сказати достеменно, хто він такий, — нарешті мовив професор, випустивши струмінь диму. — Напис не зовсім зрозумілий, хоча дає змогу зробити одне припущення… RUTGIER AR. PREUX… — Він помовчав, задивившись на чубук люльки, наче сподівався знайти там підтвердження своєму здогаду. — RUTGIER — може бути Роже, Рохеліо чи Руджеро — існує щонайменше десяток варіантів цього імені, дуже поширеного в ті часи… PREUX може бути прізвищем або родинним ім’ям, але ця версія заведе нас у глухий кут, бо в хроніках не згадується жодна людина з таким прізвищем. Однак у добу пізнього Середньовіччя слово preux вживали як таке собі почесне означення, навіть як іменник в сенсі хоробрий, лицарський. Саме так називали відомих тобі Ланселота й Роланда… У Франції та Англії, посвячуючи когось у лицарі, до нього зверталися soyez preux, тобто «будь вірним, мужнім». Це був особливий титул, яким вшановували цвіт лицарства.

Через професійну звичку, непомітно для себе, Альваро перейшов на лекторський, майже менторський тон: рано чи пізно таке траплялося з ним завжди, коли розмова точилася навколо тем, які стосувалися його роботи. Це бентежило Хулію, бо розворушило давні спогади, присок забутої ніжності, що колись займала певне місце в часі й просторі та вплинула на формування й особистості. Це були рештки іншого життя та інших почуттів, які вона наполегливо викорінювала й зрештою зуміла притлумити, відкинувши їх, запхавши подалі — так засовують подалі книжку, яку не збираються перечитувати, і вона лежить на горішній полиці й вкривається пилом, але хай там що, вона лежить, вона є.

Хулія знала, що цьому треба було протидіяти. Зайняти голову думками про поточні справи. Говорити, розпитувати про якісь подробиці, нехай навіть непотрібні. Схилитися над столом, удаючи, буцімто старанно щось занотовуєш. Думати про те, що перед тобою зовсім інший Альваро, і це було правдою. Переконати себе, що то було дуже давно, бозна-коли й де. Поводитися й почуватися так, нібито спогади належать не їй та Альваро, а зовсім іншим людям, про яких вони просто колись чули й чия доля їх не обходить.

Одним із можливих виходів було закурити сигарету, й Хулія так і вчинила. Проникаючи в легені, тютюновий дим примиряв її з самою собою, з ним вона всмоктувала невеличкі дози збайдужіння. Рухи Хулії були повільними, вона тішилася, виконуючи звичний ритуал. Потім подивилася на Альваро, готова продовжити розмову.

— І яке ж твоє припущення? — власний голос здався Хулії впевненим, і це її заспокоїло. — Якщо Preux не прізвище, можливо, розгадка таїться в абревіатурі AR?

Альваро погодився. Примружившись од тютюнового диму, він почав гортати іншу книгу, поки не натрапив на потрібне ім’я.

— Ось поглянь. Роже Араський, народився тисяча чотириста тридцять першого року, того самого, коли англійці спалили в Руані Жанну д’Арк. Його сім’я мала родинні зв’язки з Валуа, які правили у Франції, а народився він у замку Бельсан, неподалік від Оренбурзького герцогства.

— Він може бути другим гравцем?

— Може. AR імовірно абревіатура від Арас. А Роже Араський — і про це свідчать усі тодішні хроніки — був у Столітній війні поборником короля Франції Карла VII. Розумієш?.. Він брав участь у відвоюванні в англійців Нормандії та Гієні, в тисяча чотириста п’ятдесятому році — у битві біля Форміньї, а через три роки — біля Кастильйона. Подивись на цю гравюру. Можливо, він — один із цих людей, ну, хоча б оцей воїн із опущеним забралом, котрий у розпалі битви віддає королю Франції свого коня замість убитого, а сам продовжує битися пішим…

— Ти мене дивуєш, професоре, — Хулія дивилася на нього, не приховуючи подиву. — Як чудово ти змалював цього воїна… А ти ж завжди казав, що уява, наче ракова пухлина, роз’їдає історичну точність.

Альваро щиро розсміявся.

— Вважай це позааудиторною вільністю на твою честь. Хіба можна забути, як ти полюбляла відходити від безбарвних фактів? Пригадую, коли ми з тобою…

Він невпевнено замовк. Хулія спохмурніла. Спогади зараз були недоречними, і, відчувши це, Альваро відступився.

— Мені прикро, — тихо промовив він.

— Нічого, — Хулія загасила сигарету, розчавивши її об дно попільнички й обпікши при цьому пальці. — Зрештою, це я винна, — трохи заспокоївшись, вона глянула на нього: — Ну, і як там наш воїн?

З видимою полегкістю Альваро швидко змінив тему. Роже Араський, пояснив він, був не лише воїном. Він мав безліч чеснот. Був взірцевим лицарем, зразковим середньовічним дворянином, на дозвіллі — поетом та музикантом. Роже Араського дуже цінували при дворі його кузенів Валуа. Отже титул Preux був у його випадку цілком доречним.

— Він грав у шахи?

— Даних щодо цього немає.

Заінтригована почутим, Хулія робила нотатки. Раптом вона спинилася й пильно подивилася на Альваро.

— Не розумію тільки, — вона прикусила кінчик авторучки, — що робить Роже Араський на картині ван Гюйса і чому він грає в шахи з герцогом Оренбурзьким…

Альваро розгублено засовався в кріслі, наче його охопив раптом якийсь сумнів. Він мовчки смоктав люльку, впершись поглядом у стіну за спиною Хулії, й довго вагався, перш ніж, ніяково посміхнувшись, нарешті знову заговорити.

— Я не знаю, що він там робить, окрім того, що грає в шахи, — Альваро розвів руками, даючи зрозуміти, що більше нічого не знає, проте Хулія була певна, що тепер Альваро дивиться на неї якось сторожко, начеб не наважуючись висловити вголос думку, що крутиться у нього в голові. — Що я знаю достеменно, — додав він по паузі, — оскільки про це згадується в книгах, так це те, що Роже Араський помер не у Франції, а в Остенбурзі, — і, трохи повагавшись, додав, вказуючи на знімок картини, — ти звернула увагу на дату її написання?

— Тисяча чотириста сімдесят перший рік, — його запитання заінтригувало Хулію. — А що?

Альваро випустив клуб диму й видав короткий сухий звук, начеб хихотнув. Тепер він дивився на Хулію так, немов сподівався прочитати в її очах відповідь на запитання, яке не наважувався поставити.

— Тут щось не збігається, — нарешті проказав він. — Або ця дата неточна, або тогочасні хроніки помиляються, або цей Rutgier Аг. Preux — не Роже Араський… — Альваро взяв іще одну книгу — цього разу репринтне видання «Хроніки герцогів Остенбурзьких» — і, погортавши, поклав перед Хулією. — Цю книгу наприкінці п’ятнадцятого століття написав такий собі Гішар д’Ено — француз, учасник тих подій, про які розповідає, до того ж він посилається на прямих свідків… Так от, д’Ено стверджує, що наш лицар помер у тисяча чотириста шістдесят дев’ятому році якраз на День поклоніння волхвів[9], тобто за два роки перед тим, як Пітер ван Гюйс написав «Шахову партію». Розумієш, Хуліє?.. Роже Араський не міг позувати для цієї картини, бо на той час він уже був мертвий.

Альваро провів її до факультетської парковки й віддав їй теку зі знімками.

— Тут майже все, — сказав він. — Історичні довідки, оновлений перелік каталогізованих творів ван Гюйса, бібліографія… — Він пообіцяв прислати їй додому хронологічну довідку та ще деякі матеріали, щойно матиме вільний час. Потім замовк, стоячи з люлькою в зубах, засунувши руки в кишені куртки й дивлячись на неї так, начеб хотів, але не наважувався щось сказати. — Сподіваюсь, я був тобі корисним, — мовив після короткого вагання.

Зніяковіла Хулія ствердно кивнула головою. В її голові вирували подробиці щойно почутої історії. Втім, не лише вони.

— Я вражена, професоре… Менш ніж за годину ти відтворив життя персонажів картини, якою досі ніколи не займався.

Альваро на якусь мить відвів очі, спрямувавши погляд у бік університетського містечка, потім поморщився.

— Не те щоб ця картина була мені зовсім невідомою, — в його голосі вчувався якийсь сумнів, і це — не знати чому — занепокоїло Хулію. Тож вона уважніше прислухалася до його слів. — Між іншим, у каталозі музею Прадо за тисяча дев’ятсот сімнадцятий рік є її знімок… «Шахова партія» знаходилася там на зберіганні років двадцять. Від початку століття до тисяча дев’ятсот двадцять третього року, коли спадкоємці зажадали її повернення.

— Я цього не знала.

— Тепер знаєш, — Альваро зосередив увагу на люльці, яка мало не погасла. Хулія скоса спостерігала за ним. Вона надто добре — нехай і в минулому — знала цього чоловіка, тож відчувала, що його непокоїть щось важливе. Щось таке, про що він не наважувався заговорити.

— А чого ти не розповів мені, Альваро?

Він стояв незрушно, з відсутнім поглядом, посмоктуючи люльку. Потім повільно обернувся до Хулії.

— Не знаю, що ти хочеш цим сказати.

— Я хочу сказати, що для мене важливе все, що пов’язано з цією картиною. — Вона серйозно подивилася на нього. — Яв цьому дуже зацікавлена.

Альваро стояв, покусуючи мундштук люльки, наче не знав, на що зважитися, тоді зробив непевний жест.

— Ти вплутуєш мене в халепу. Здається, останнім часом твій ван Гюйс зробився дуже модним.

— Модним? — Хулія напружилась, наче земля захиталася в неї під ногами. — Ти хочеш сказати, що хтось уже розпитував тебе про нього?

Альваро непевно посміхнувся, наче шкодував, що бовкнув зайве.

— Можливо.

— Хто?

— У тім-то й річ. Я не маю права тобі цього говорити.

— Не мели дурниць!

— Я не мелю. Це правда, — його погляд благав про пощаду.

Хулія глибоко зітхнула, намагаючись позбутися дивного відчуття порожнечі в шлунку; десь усередині неї начеб пролунав сигнал тривоги. Однак Альваро знову заговорив, тож вона мусила уважно слухати, а раптом її осяє якийсь здогад. Альваро хотів би подивитися на картину, звісно, якщо Хулія не проти. І побачитися з нею знову.

— Я зможу все тобі пояснити, — підсумував він, — у слушний час.

«Можливо, він хитрує, — подумала дівчина. — Альваро здатний розіграти цю комедію, аби тільки ще раз побачити мене». Від хвилювання вона закусила нижню губу. У глибині її душі йшла боротьба між картиною та почуттями й спогадами, які не мали нічого спільного з тим, що привело її до Альваро.

— Як твоя дружина? — мовби ненароком спитала, підкорившись миттєвому пориву. Потому трохи підняла очі й лукаво глянула на Альваро; той з прикрістю випростався.

— Добре, — сухо відповів він, так уважно дивлячись на люльку, яку тримав у руці, наче вперше її бачив. — Вона у Нью-Йорку, готує виставку.

У пам’яті Хулії промайнув миттєвий спогад: приваблива білява жінка в строгому брунатному костюмі — піджак та спідниця — виходить з автомобіля. Хулія бачила її тоді заледве п’ятнадцять секунд, але цей короткий проміжок часу чітко, наче хірургічний скальпель, відітнув кінець її юності від решти життя. Хулія нібито пам’ятала, що ця жінка працює в якійсь державній установі, здається, в департаменті культури, і її робота пов’язана з виставками та відрядженнями. Якийсь час це спрощувало ситуацію. Альваро ніколи про неї не говорив, і Хулія також, але обоє відчували її присутність, вона стояла між ними, немов примара. І ця примара, яку Хулія випадково бачила тоді заледве п’ятнадцять секунд, зрештою виграла партію.

— Як вам ведеться?

— Більш-менш. Тобто я хотів сказати, непогано.

— Так.

Вони пройшли ще кілька кроків — мовчки, не дивлячись одне на одного. Нарешті Хулія прицмокнула язиком і, схиливши голову, посміхнулася в порожнечу.

— Що ж, тепер це байдуже. — Вона стояла перед ним — руки в боки, на губах грайлива посмішка. — Що ти думаєш про мене зараз?

Примруживши очі, Альваро невпевнено обвів її поглядом з голови до ніг, розмірковуючи.

— Ти гарно виглядаєш… Направду.

— А як ти почуваєшся?

— Трохи збентеженим… — Він сумно посміхнувся. — Іноді я запитую себе, чи вірне рішення прийняв рік тому.

— Цього ти ніколи не взнаєш.

— Хтозна.

«А він іще привабливий», — подумала Хулія і відчула тугу та роздратування. Тоді глянула на його руки та очі, знаючи, що стоїть на межі між ворожістю та жагою.

— Картина у мене вдома, — озвалася вона обережно, щоб нічого не обіцяти, а тим часом намагалася дати лад своїм думкам; хотіла упевнитися у власній стійкості, що так болісно їй далася, але водночас відчувала і ризики, і необхідність пильнувати, щоб не піддатися почуттям та спогадам. Ван Гюйс — понад усе.

Це міркування принаймні допомогло Хулії прояснити, чого ж вона хоче. Відтак дівчина потиснула простягнуту руку, відчувши в дотикові Альваро невпевненість. Це підбадьорило її, викликавши в душі приховану злостиву радість. І тоді, мовби імпульсивно, а насправді цілком свідомо Хулія раптом цмокнула його в губи — це був безповоротний кредит, аби викликати довіру, — а вже потім прочинила дверцята свого маленького «фіата».

— Якщо захочеш побачити картину, приходь, — кинула ніби ненароком, ввімкнувши запалювання. — Завтра, надвечір. І дякую за все.

«З нього цього вистачить». У дзеркальці вона побачила його, замисленого та збентеженого, зі здійнятою у прощальному жесті рукою, побачила університетське містечко, цегляну будівлю факультету. Подумки вона посміхнулася, проскочивши світлофор на червоне світло. «Ти заковтнеш наживку, професоре, — подумала вона. — Не знаю чому, але хтось десь вирішив зле пожартувати. І ти скажеш мені, хто він, не була б я Хулією».

У попільничці на столику, до якого можна було дотягтися рукою, було повно недопалків. Лежачи на дивані, Хулія допізна читала при світлі нічничка. Поступово історія картини, художник та його персонажі оживали перед нею, робилися дедалі виразнішими. Її розбирала цікавість, вона читала жадібно, напружено, намагаючись не пропустити жодної подробиці, яка могла б розкрити таємницю цієї загадкової шахової партії, що розігрувалася на мольберті біля її дивана в напівтемряві студії:

«… Позбувшись у 1453 році васальної залежності від Франції, герцоги Остенбурзькі намагалися втримати хистку рівновагу, маневруючи між Францією, Німеччиною та Бургундією. Політика Остенбурга викликала підозри короля Франції Карла VII, який боявся, що герцогство поглине Бургундія, яка швидко розвивалася й прагнула утворити незалежне королівство. В цьому вирі палацових інтриг, політичних союзів і таємних угод занепокоєння Франції зросли через укладений у 1464році шлюб між сином та спадкоємцем герцога Вільгельма Остенбурзького Фердинандом та Беатрісою Бургундською, небогою Філіппа Доброго та кузиною майбутнього герцога Бургундії Карла Сміливого.

Таким чином у ті вирішальні для майбутнього Європи роки при остенбурзькому дворі зітнулися дві непримиренні партії: бургундська, прихильна до інтеграції з сусіднім герцогством, і французька, яка виступала за возз’єднання з Францією. Протистояння цих двох сил позначало смутні роки правління Фердинанда Остенбурзького аж до його смерті, що настала в 1474 році…»

Хулія поклала теку на підлогу й сіла на дивані, обхопивши руками коліна. Стояла цілковита тиша. Якийсь час дівчина просиділа так, незрушно, тоді підвелася й підійшла до картини. Quis Necavit Equitem. Не торкаючись поверхні картини, провела пальцем по тому місцю, де був напис, прихований ван Гюйсом під кількома шарами зеленої фарби, якою художник намалював скатертину, що вкривала стіл. Хто вбив лицаря. Завдяки одержаній від Альваро інформації ця фраза на картині при тьмяному світлі нічничка здалася Хулії зловісною. Вона якомога ближче, майже впритул нахилилася до персонажа, позначеного як RUTGIER AR. PREUX: хоч би хто він був, Роже Араський чи хтось інший, Хулія була певна, що напис стосується його. Поза сумнівом, тут крилася якась загадка, однак вона не могла збагнути, яку роль в усьому цьому відігравали шахи. Відігравали. А раптом тут насправді йдеться лише про гру?

Хулія відчула роздратування — як тоді, коли їй доводилося за допомогою скальпеля видаляти непіддатливий лак, — і, схрестивши руки на потилиці, заплющила очі. А коли їх розплющила, то знову побачила перед собою невідомого лицаря, котрий похмуро й зосереджено дивився на шахівницю. «А він симпатичний, — подумала Хулія, — поза сумнівом, він був привабливим». Лицар мав благородну, сповнену достоїнства зовнішність, і художник вдало підкреслив це за допомогою кольорів, що відтіняли його фігуру. Окрім того, голова лицаря знаходилася на перетині ліній, відомому в живописі як золотий переріз: цей закон композиції, що давав змогу збалансувати зображені на картині постаті, як взірець класичного мистецтва художники використовували ще з часів Вітрувія…

Це відкриття вразило Хулію. За правилами живопису, якби ван Гюйс хотів підкреслити на картині особу герцога Фердинанда Оренбурзького — а саме йому з огляду на становище належала така честь, — він мав би зобразити його на місці золотого перерізу, а не в лівій частині композиції. Це ж стосувалося й Беатріси Бургундської, яку художник помістив праворуч біля вікна, та ще й на задньому плані. Відтак головним персонажем «Шахової партії» були не герцог і не герцогиня, ним був RUTGIER AR. PREUX, можливо, Роже Араський. Але Роже Араський на той час уже помер.

Не спускаючи з картини очей, дивлячись на неї через плече, начеб, якби повернути голову, хтось із персонажів міг поворухнутися, Хулія підійшла до полиць, на яких громадилися стоси книг. «Клятий Пітер ван Гюйс, — ледь не вголос проказала вона, — понавигадував загадок, які через п’ятсот років не дають спати!» Взявши присвячений фламандському живопису том «Історії мистецтва» Ампаро Ібаньєс, Хулія знову вмостилася на дивані з книгою на колінах. «Ван Гюйс, Пітер. Брюгге, 1415 — Гент, 1481»… І запалила чергову сигарету.

… Не нехтуючи як придворний живописець гаптування, коштовне каміння та мармур, ван Гюйс є, однак, по своїй суті художником буржуазним, що знайшло відображення в невимушеній атмосфері відтворених ним сцен і в його позитивістському погляді, що не випускає з уваги найменших подробиць. Під впливом Яна ван Ейка, але передусім свого вчителя Робера Кампена, розумно запозичуючи творчу манеру кожного, ван Гюйс дивиться на світ незворушними очима фламандця, виважено аналізуючи дійсність. Водночас, з огляду на його незмінну схильність до символізму, образам ван Гюйса притаманна наявність аналогій (закоркована пляшка та двері в стіні як ознаки непорочності Марії в «Молінні Богородиці», гра тіней навколо вогнища в «Родині Лукаса Бремера» тощо). Майстерність ван Гюйса виявляється в чітких контурах його персонажів та предметів і в його підході до найскладніших проблем тогочасного живопису, таких як пластична організація поверхні, неперервний контраст між напівтемрявою приміщення та денним світлом або мінливість тіней залежно від того, на що вони падають.

' Твори, що збереглися: «Портрет ювеліра Вільгельма Валгууса» (1448), Метрополітен-музей, Нью Йорк; «Родина Лукаса Бремера» (1452), галерея Уффіці, Флоренція; «Моління Богородиці» (бл. 1455), музей Прадо, Мадрид; «Лубенський міняйло» (1457), приватна колекція, Нью-Йорк; «Портрет торговця Матіаса Концині та його дружини» (1458), приватна колекція, Цюріх; «Антверпенський вертеп» (бл. 1461), Віденська художня галерея; «Лицар і Диявол» (1462), Рійксмузеум, Амстердам; «Шахова партія» (1471), приватна колекція, Мадрид; «Зняття з Хреста» (бл. 1478), собор Св. Бавона, Тент.

О четвертій годині ранку, відчуваючи в роті гіркий присмак кави та тютюну, Хулія закінчила читати. Історія художника, його картин та персонажів нарешті зробилася їй близькою, майже відчутною на дотик. Це вже були не просто намальовані на дубовій дошці образи, а живі істоти, які колись заповнювали певний час і простір між життям та смертю. Художник Пітер ван Гюйс. Фердинанд Алтенгоффен та його дружина Беатріса Бургундська. І Роже Араський. Хулія знайшла-таки доказ того, що лицар на картині, гравець, який вивчає розташування шахових фігур з такою сумною увагою, наче від цього залежить його життя, справді Роже Араський, який народився в 1431 році і помер у 1469-му в Остенбурзі. Вона вже нітрохи не сумнівалася в цьому, як і в тому, що картина дивним чином поєднує його з іншими персонажами та художником, котрий створив її через два роки після смерті Роже Араського. Смерті, подробиці якої містилися на копії сторінки з «Хроніки» Гішара д’Ено, що лежала в неї на колінах:

«Отже, на свято Богоявлення тисяча чотириста шістдесят дев’ятого року, коли месір Роже Араський, як звичайно, прогулювався о вечірній порі поблизу рову, що називався ровом Східної брами, якийсь стрілець поцілив його стрілою навиліт у груди. Роже Араський впав і закричав, благаючи, щоб його сповідали, та коли прибігли йому на допомогу, його душа вже відлетіла через утворений раною отвір. Смерть месіра Роже, взірцевого лицаря та високодостойного дворянина, засмутила в Остенбурзі прихильників Франції, до яких, казали, він належав. Через таку сумну подію лунали голоси, що звинувачували в злочині прибічників герцогського дому Бургундії. Інші вважали причиною смерті любовні пригоди, до яких таким охочим був бідолашний Роже Араський. Дехто навіть стверджував, нібито сам герцог Фердинанд був таємним натхненником убивці, оскільки месір Роже насмілився запалитися любов’ю до герцогині Беатріси. Герцога підозрювали в цьому злочині до самої його смерті. Так закінчилася ця сумна пригода, а вбивць так ніколи й не знайшли, і люди подейкували, буцімто втекти їм допомогла чиясь могутня рука.

А месір Роже був гарний на вроду, попри всі війни та битви, в яких він брав участь на службі французькій короні, перш ніж прибув до Остенбурга, щоб служити герцогові Фердинанду, разом із яким виховувався в юні роки. І чимало дам оплакували його. А мав він, коли загинув, тридцять вісім літ та був у розквіті сил…»

Хулія вимкнула нічничок і якийсь час сиділа, відкинувшись на спинку дивана і дивлячись на вогник сигарети, яку тримала в руці. У темряві вона не бачила картини, що стояла перед нею, але в цьому не було й потреби. Фламандська дошка до останньої деталі відбилася в сітківці її очей та в мозку; Хулія могла бачити її, сидячи в пітьмі з розплющеними очима.

Вона позіхнула, провела долонями по обличчю. Відчувала водночас утому й душевний підйом, мала дивне враження неповної, але збудливої перемоги: так до людини, котра подолала половину виснажливого шляху, раптом приходить передчуття того, що вона зможе дійти до кінця. їй вдалося відкинути лише краєчок запинала, залишалося з’ясувати ще безліч речей, але одне було очевидним: на картині немає нічого довільного чи випадкового, її створено задля ретельного здійснення заздалегідь продуманого плану, задля досягнення мети, сформульованої у прихованому запитанні «Хто вбив лицаря?», яке хтось — навмисно чи з остраху — зафарбував або наказав зафарбувати. І Хулія, хай там що, мала це з’ясувати. В цю мить, курячи в темряві сигарету, сама не своя через безсонну ніч та втому, з головою, повною середньовічних образів, ескізів, де свистіли випущені пізнього вечора в спину стріли, Хулія думала вже не про реставрацію картини, а про те, як відтворити її таємницю. «Це було б навіть утішно, — подумала вона перед тим, як поринути в сон, — від персонажів цієї історії вже не залишилося й скелетів, вони давно розсипалися на порох у своїх могилах, а їй, Хулії, вдасться знайти відповідь на запитання, яке фламандський художник Пітер ван Гюйс кинув, наче виклик, на його загадку, що пережила п’ять століть мовчання».


Загрузка...