Фламандська дошка

XI. АНАЛІТИЧНІ НАБЛИЖЕННЯ

Несподіваний телефонний дзвінок налякав її. Хулія неквапно прибрала змочений у розчиннику тампон з кута картини, над яким саме працювала, — крихта лаку в’їлася у вбрання Фердинанда Остенбурзького — і взяла пінцет у зуби. Потім недовірливо глянула на телефон, що стояв на килимі біля її ніг, запитуючи себе, чи не доведеться, знявши слухавку, знову почути тривалу тишу, до якої вона вже звикла за останні два тижні. Спочатку вона лише мовчки притискала слухавку до вуха, з нетерпінням чекаючи хоч якого звуку, бодай тільки дихання, що засвідчило б присутність якоїсь людини, хоч яке б занепокоєння та викликала. Однак дівчина чула лише абсолютну тишу, позбавлена навіть такої сумнівної втіхи, як клацання при роз’єднанні. Таємничий мовчун — чи мовчунка — завжди був більш терплячим; хоч би скільки Хулія чекала, вона все одно клала слухавку першою. Хоч би хто був той мовчун, він залишався на лінії, на чатах, нікуди не поспішаючи й не боячись, що поінформована Хулією поліція може поставити її телефон на контроль і засікти його. Найгірше було те, що той, хто телефонував, і гадки не мав про власну безкарність. Хулія нікому не розповідала про ці дзвінки — навіть Сесару, а тим паче Муньйосу. Ці нічні дзвінки здавалися їй чимось ганебним, хоча вона сама не знала до ладу, чому саме; дівчина вважала їх принизливими, бо вони проймали нічну тишу її оселі, яку вона дуже любила, поки не почався цей кошмар. Це нагадувало щоденне ритуальне зґвалтування — без дотиків чи слів. Вона взяла слухавку лише після шостого дзвінка і з полегкістю почула голос Менчу. Однак її спокій тривав не більше хвилини: приятелька добряче набралася, «можливо, там не тільки алкоголь, а й щось міцніше», — стривожено подумала дівчина. Досить голосно, щоб перекрити гамір голосів та музику, наполовину ковтаючи слова, Менчу повідомила, що сидить у «Стефансі», а тоді почала плутано розповідати якусь бридню, в якій перемішалися Макс, ван Гюйс і Пако Монтегріфо. Хулія нічого не зрозуміла, а коли попросила приятельку повторити, що ж усе-таки сталося, Менчу п’яно, істерично зареготала й поклала слухавку.

Надворі було холодно, стояв густий туман. Тремтячи у своїй хутряній куртці, Хулія вибігла на вулицю й зупинила таксі. Вогні міста швидко ковзали по її обличчю миттєвими спалахами, і Хулія неуважно хитала головою балакучому таксисту. Невдовзі вона відкинула голову на спинку сидіння й заплющила очі. Перш ніж вийти з дому, вона ввімкнула охоронну сигналізацію й зачинила на два оберти зовнішні двері, а в під’їзді не втрималася й кинула погляд на домофон, боячись виявити нову картку. Однак цього вечора там нічого не було. Гравець-невидимка ще розмірковував над своїм наступним ходом.

У «Стефансі» було велелюдно. Першим, кого Хулія побачила, був Сесар, котрий сидів удвох із Серхіо на одному з диванів. Юнак раз по раз хитав головою — при цьому пасмо білявого волосся елегантно спадало йому на очі, — слухаючи антиквара, який шепотів йому щось на вухо. Сесар курив, сидячи нога за ногу, рука з сигаретою лежала на коліні, а другою, супроводжуючи жестами свої слова, він водив у повітрі дуже близько від руки свого протеже, але не торкаючись її. Завваживши Хулію, Сесар підвівся й пішов їй назустріч. Здавалося, його зовсім не здивувала її поява тут о цій порі, без макіяжу, в хутряній куртці та джинсах.

— Вона там, — тільки й мовив антиквар і байдуже показав рукою в глиб закладу, марно намагаючись приховати нетерпляче очікування кумедного видовища. — На одному з задніх диванів.

— Вона багато випила?

— Не менше за грецьку губку. І, боюся, до того ж спожила чимало білого порошку… Надто вже часто вона ходила до дамського туалету, щоб тільки мочитися, — він глянув на догораючий вогник своєї сигарети й дошкульно посміхнувся. — А щойно взагалі влаштувала скандал, давши ляпаса Монтегріфо просто посеред бару… Уявляєш, люба? Це було щось просто-таки… — він посмакував слово, перш ніж вимовити його з видом справжнього connaisseur[31], — чарівне.

— А Монтегріфо?

Посмішка на обличчі антиквара з дошкульної зробилася злостивою.

— Він тримався чудово. Майже божественно. Пішов сповнений достоїнства, з гордо піднятою головою — це в його манері. Під ручку з якоюсь дуже ефектною блондинкою — можливо, дещо вульгарною, але вбраною зі смаком: бідолашна аж задихалася, і небезпідставно. Це ж не дрібниці, — Сесар жовчно посміхнувся. — Правду кажучи, принцесо, цей жевжик уміє триматися. Дістав по пиці й оком не змигнув, як оті мачо у фільмах. Цікавий тип цей аукціоніст… Мушу визнати, повівся він бездоганно. По-чоловічому.

— А де Макс?

— Його я, на жаль, не бачив, — на губах у Сесара знову з’явилася недобра посмішка. — А це було б справді цікаво. Родзинка вечора!

Залишивши Сесара, Хулія попрямувала в глиб зали. Не зупиняючись, привіталася з деякими знайомими, й угледіла приятельку: та сиділа сама, з помутнілими очима, притулившись до бильця дивана, — при цьому її коротка спідниця задерлась, явивши спущену петлю на одній панчосі. Здавалося, вона раптом постаріла на десять років.

— Менчу…

Приятелька глянула на Хулію, не впізнаючи, бурмочучи щось нерозбірливе й безглуздо посміхаючись. Потім покрутила головою туди-сюди й п’яно реготнула.

— Ти багато що втратила, — мовила вона нарешті, затинаючись і не перестаючи сміятися. — Цей козел стояв отут, а половина пики в нього була багряна, мов помідор, — Менчу сіла трохи рівніше і почала терти почервонілий ніс, не помічаючи цікавих та обурених поглядів, які кидали на неї відвідувачі, що сиділи за ближчими столиками. — Бундючний телепень.

Хулія відчувала, що на них усі дивляться, чула перешіптування. Вона несамохіть зашарілася.

— Ти можеш вийти звідси?

— Гадаю, так… Але спершу я тобі розповім…

— Потім розповіси. А зараз ходім.

Менчу насилу звелася на ноги, незграбно поправила спідницю. Хулія накинула їй на плечі пальто й допомогла більш-менш достойно подолати відстань до дверей. Сесар, котрий усе ще стояв там, де його залишила Хулія, наблизився до них.

— Усе гаразд?

— Так. Гадаю, я впораюся сама.

— Напевне?

— Напевне. Побачимося завтра.

Менчу, п’яно похитуючись, стояла на тротуарі й намагалася впіймати таксі. Хтось із віконця машини, що проїздила повз них, крикнув їй якусь непристойність.

— Відвези мене додому, Хуліє… Будь ласка.

— До тебе чи до мене?

Менчу глянула на неї, мовби не впізнаючи. Вона рухалася, наче сновида.

— До тебе.

— А Макс?

— З Максом усе скінчено… Ми посварилися… Все скінчено.

Вони зупинили таксі, і Менчу, зіщулившись, вмостилася на задньому сидінні. Потім вона заплакала. Хулія обійняла приятельку й відчула, як та здригається від сліз.

Таксі зупинилося на світлофорі, й вогні якоїсь вітрини висвітлили спотворене плачем лице Менчу.

— Вибач… Я…

Хулії було соромно, вона почувалася незручно. Все це скидалося на фарс. «Клятий Макс, — подумала дівчина. — Кляті всі вони…»

— Не мели дурниць, — роздратовано урвала вона приятельку.

Хулія подивилася на спину таксиста, який з цікавістю спостерігав за ними в дзеркальце, а тоді знову обернулася до Менчу й помітила в її очах незвичайний вираз, ніби на якусь мить у них несподівано спалахнула свідомість. Наче в приятельки десь іще залишалося місце, куди не проникли випари наркотику та алкоголю. І Хулія з подивом завважила цю безмежну, сповнену прихованого сенсу глибину її погляду, який так не відповідав станові Менчу, що дівчина розгубилася. А Менчу знову заговорила, і слова її були ще більш дивними.

— Ти нічого не розумієш, — вона через силу хитала головою, наче поранена тварина. — Але хай буде, що буде… Я хочу, щоб ти знала…

Менчу раптом замовкла, мовби прикусила собі язика, і, коли таксі зрушило з місця, її погляд знову загубився у темряві, залишивши Хулію в розгубі. «Забагато всього для одного вечора, — подумала вона й глибоко зітхнула, відчуваючи невиразну тривогу, яка не віщувала нічого доброго. — Не вистачило тільки знайти в домофоні ще одну картку».

Того вечора нової картки не було, й Хулія зайнялася Менчу, яка була мовби в тумані. Перш ніж покласти приятельку спати, вона приготувала їй дві філіжанки кави. Потім вмостилася поруч із диваном і поволі, — виявивши максимум терпіння й відчуваючи себе психоаналітиком, — з безладного бурмотіння та затинань зуміла-таки відтворити картину того, що сталося. Максові, невдячному Максові заманулося вирушити в подорож у такий неслушний момент; у нього з’явилася безглузда ідея пошукати роботу в Португалії. Менчу переживала скрутні часи, і витівка Макса скидалася на егоїстичне дезертирство. Вони посварилися, і замість залагодити ситуацію, як він завжди чинив у таких випадках, Макс грюкнув дверима. Менчу не знала, чи збирається він повертатися, але тоді їй було на це начхати. Вирішивши не залишатися на самоті, вона подалася до «Стефанса». Кілька доз кокаїну допомогли їй розслабитися, але ввігнали в стан агресивної ейфорії… Так вона й сиділа у своєму закутку, — забувши про Макса, цідячи дуже сухе мартіні й накинувши оком на якогось красунчика, котрий уже почав був про щось здогадуватися, та в цю мить знак, під яким минав вечір, змінився: і надало ж сюди припхатися Пако Монтегріфо та ще й у товаристві якоїсь пройдисвітки, з якими його час від часу бачили… Питання відсотків було ще надто болісним, тож у вітальному жесті аукціоніста Менчу запідозріла іронію, що, як пишуть у романах, роз’ятрила її рану. Відтак вона й дала йому гучного ляпаса, з тих, що стають притчею во язицех, а він аж остовпів… Зчинився великий скандал. От і все. Завіса.

Менчу заснула близько другої години ночі. Хулія вкрила приятельку ковдрою і якийсь час сиділа поруч, чатуючи її неспокійний сон. Раз по раз Менчу крутилася вві сні і щось бурмотіла зі стиснутими губами, скуйовджене волосся розметалося по її обличчю. Хулія дивилася на зморшки біля рота, на чорні круги розмитої слізьми та потом туші під очима, що надавали Менчу зворушливого вигляду: приятелька була схожа на літню куртизанку після бурхливої ночі. Сесар не забарився б з ущипливими висновками, але в ці хвилини Хулії не хотілося чути голос Сесара. І вона благала в життя, коли надійде її черга, мати достатньо смирення, щоб гідно постаріти. Потім зітхнула з незапаленою сигаретою в зубах. «Мабуть, це жахливо, під час корабельної аварії не мати надійного плота, щоб урятуватися», — подумала Хулія. І збагнула, що за своїм віком галерейниця могла б бути її матір’ю. Від цієї думки їй зробилося соромно, начеб вона скористалася сном приятельки, щоб у якийсь незрозумілий їй самій спосіб зрадити її.

Вона допила холодну каву й закурила. У слухове вікно знову дріботів дощ. «Це звук самотності», — сумно подумала вона. Шум дощу нагадав їй інший дощ: тоді, рік тому, припинилися її стосунки з Альваро, і вона зрозуміла, що у неї всередині назавжди зламався якийсь механізм, якого вже неможливо було полагодити. А ще вона зрозуміла, що відтоді ця самотність із гірким і водночас солодким присмаком, яка стискала їй серце, буде єдиною нерозлучною подругою, що супроводжуватиме її до скону на всіх життєвих шляхах, які їй ще судилося пройти, під небом, де, регочучи, помирали боги. Тієї ночі вона так само довго сиділа зіщулена під дощем: з душа текла вода, а всю її огортала хмарина теплої пари, і сльози змішувалися з водою, що струмувала на прилипле до обличчя волосся, на голе тіло. Цей теплий очисний потік, під яким вона сиділа майже годину, забрав із собою Альваро за рік до його фізичної смерті — справжньої та остаточної. І за якоюсь дивною іронією Долі, до якої Вона така охоча, сам Альваро скінчив життя ось так, у ванній — із розплющеними очима та розбитою потилицею — під душем; під дощем.

Вона відігнала цей спомин. Бачила, як він розвіюється разом із видихнутим струменем диму серед тіней, що огорнули студію. Потім подумала про Сесара й поволі похитала головою в такт уявній меланхолійній мелодії. В цю мить їй хотілось притулитися головою до його плеча, заплющити очі, вдихнути знайомий змалку легкий аромат тютюну та мирри… Сесар. Пережити б знову разом із ним історії, які — це завжди було відомо заздалегідь — матимуть щасливий кінець.

Вона ще раз вдихнула сигаретний дим і довго його не видихала, бо сподівалася, що відчує запаморочення, і тоді думки відлетять якнайдалі. Якими далекими зробилися ті часи, коли все — всупереч здоровому глузду — мало щасливий кінець!.. Іноді було дуже прикро бачити своє віддзеркалення в люстрі, почуваючись вигнаною назавжди з Країни Ніколи й Нізащо.

Вона загасила світло й продовжувала курити, сидячи на килимі навпроти картини ван Гюйса, обриси якої прозирала перед собою. Вона довго сиділа так, нерухомо, ще й після того, як докурила сигарету, і в її уяві поставали персонажі фламандської дошки, і вона чула віддалений відгомін їхніх життів, що й досі тривали навколо шахової партії — попри час і простір, — наче повільний та безжальний годинниковий механізм, що кидає виклик століттям, і ніхто не в змозі передбачити, коли він зупиниться. І тоді Хулія забула про все: про Менчу, про тугу за втраченим часом і відчула вже знайомий дрож — це був страх, але водночас і якась викривлена та незвична втіха. Таке собі хворобливе вичікування. Немов у дитинстві, коли вона, згорнувшись клубком, вмощувалася на колінах у Сесара, щоб послухати якусь нову історію. Зрештою, можливо, Джеймс Гак не загубився назавжди в тумані минулого. Може, тепер він просто грав у шахи.

Коли Хулія прокинулася, Менчу ще спала. Дівчина безшумно вдяглася, поклала на стіл в’язку ключів і вийшла, обережно причинивши двері. Була вже майже десята година ранку, та після вчорашнього дощу в повітрі залишилась якась брудна мряка — суміш туману та нечистот, що, випаровуючись, огортала сірі обриси будівель і надавала примарного вигляду автівкам, які мчали з увімкненими фарами: їхні промені розпадалися на вологому асфальті на безліч дрібок світла, що утворювали довкола Хулії, яка крокувала, засунувши руки в кишені плаща, фантастичну сяйливу ауру.

Бельмонте зустрів її, сидячи у своєму візку, в тій самій вітальні, де на одній зі стін залишався слід від картини _ ван Гюйса. З патефона так само линула мелодія Баха, і Хулія, дістаючи з сумки папери, подумала, що старий, либонь, ставить цю платівку кожного разу, коли очікує на її прихід. Бельмонте висловив жаль з приводу відсутності Муньйоса — математика-шахіста, як мовив він з іронією, що не лишилася непоміченою, а тоді уважно проглянув підготовлену Хулією довідку про картину: всі історичні дані, підсумковий висновок Муньйоса[32] про таємницю Роже Араського, фотографії різних етапів реставрації та видану нещодавно «Клеймором» кольорову брошуру про картину й майбутній аукціон. Він читав повільно, задоволено похитуючи головою. Раз по раз підводив її і кидав на Хулію зачарований погляд, а тоді знову віддавався читанню довідки.

— Чудово, — озвався він нарешті, закриваючи теку, коли скінчив читати. — Ви надзвичайна дівчина.

— Йдеться не лише про мене. Як вам відомо, до цієї роботи долучилося чимало людей… Пако Монтегріфо, Менчу Роч, Муньйос… — вона затнулася. — Ми зверталися також до мистецтвознавців.

— Ви маєте на увазі покійного професора Ортегу?

Хулія здивовано подивилася на старого.

— Я не знала, що вам про це відомо.

Старий похмуро посміхнувся.

— Як бачите, відомо. Після того як він помер, поліція зв’язалася зі мною та моїми племінниками… До мене приходив інспектор, не пам’ятаю, як його звати… Такий товстун із великими вусами.

— Це Фейхоо. Головний інспектор Фейхоо, — вона з прикрістю відвела очі. — Хай йому чорт! Клятий бовдур… Але ви нічого не сказали мені про нього, коли я була тут востаннє.

— Я сподівався, що ви самі розповісте. І вирішив, що коли ви цього не робите, то маєте якусь причину.

У голосі старого вчувалася стриманість, і Хулія зрозуміла, що от-от може втратити спільника.

— Я гадала… Знаєте, мені направду шкода. Я боялася розхвилювати вас через ці історії. Зрештою ви…

— Ви маєте на увазі мій вік та здоров’я? — Бельмонте склав на животі худющі поцятковані плямками руки. — Чи ви боялися, що це може вплинути на долю картини?

Дівчина похитала головою, не знаючи, що відповісти. Потім стенула плечима й посміхнулася, а на її обличчі відбилося щире зніяковіння — вона чудово розуміла, що лише така відповідь може задовольнити старого.

— Що я можу вам сказати? — пробурмотіла вона, упевнившись, що влучила в ціль, коли Бельмонте посміхнувся й собі, погоджуючись на запропонований нею змовницький тон.

— Не турбуйтеся. Життя непросте, а людські стосунки тим паче.

— Запевняю вас, що…

— Ви не повинні мене ні в чому запевняти. Ми говорили про професора Ортегу… Це був нещасний випадок?

— Гадаю, так, — збрехала Хулія. — Принаймні так я зрозуміла.

Старий подивився на свої руки. Було неясно, вірить він їй чи ні.

— Хай там як, але це жахливо… Еге ж? — він кинув на неї проникливий та серйозний погляд, в якому відбивалася невиразна тривога. — Ці речі, я маю на увазі смерть, мене таки вражають. А в моєму віці мало б бути навпаки. Цікаво, що всупереч будь-якій логіці людина чіпляється за своє існування тим дужче, чим менше їй залишилося жити.

Ще трохи — і Хулія була б уже ладна викласти йому все до кінця: про існування таємничого гравця, про погрози, про невиразне відчуття, що мовби тяжіло над нею. Про прокляття ван Гюйса, слід від якого — порожній прямокутник з іржавим цвяхом — дивився на них зі стіни, наче лихе передвістя. Але це означало б ударитися в пояснення, на які у неї забракло б сил. До того ж вона боялася ще більше зайве наполохати старого.

— Вам не слід турбуватися, — намагаючись бути переконливою, знову збрехала вона, — все під контролем. Як і сама картина.

Вони знову посміхнулися одне одному, щоправда цього разу дещо вимушено. Хулія так і не второпала, вірить їй Бельмонте чи ні. А інвалід сперся на спинку свого візка й спохмурнів.

— Я хотів би сказати вам дещо стосовно картини, — він замислено помовчав. — На другий день після того, як ви заходили сюди з вашим приятелем-шахістом, у мене з голови не йшла думка про зміст картини… Пригадуєте, ми дискутували з ним про систему, необхідну, щоб зрозуміти іншу систему, і про те, що обидві вони потребують ще іншої, вищої системи, і так до нескінченності?.. Я навів тоді вірш Борхеса про шахи і про Бога, який за спиною Творця рухає гравцем, котрий рухає фігури… Так от, розумієте, по-моєму, в цій картині щось таке є. Щось таке, що містить саме себе і до того ж повторює саме себе, постійно ведучи глядача до вихідної точки… Гадаю, справжній ключ до «Шахової партії» не в лінійному поступальному русі, ця картина мовби весь час повертає назад, спрямовує того, хто її споглядає, всередину себе самої… Ви мене розумієте?

Хулія ствердно хитнула головою: слова старого вразили дівчину. Те, що вона щойно почула, підтверджувало її власні здогади, але було висловлено чітко та вголос. Вона пригадала схему, яку сама накреслила: шість рівнів, що містилися одні в одних, вічне повернення до вихідної точки, картини всередині картини.

— Я розумію вас краще, ніж ви гадаєте, — озвалася дівчина. — Це так, наче картина докоряє сама собі.

Бельмонте розгублено помовчав.

— Докоряє? Це дещо різниться від моєї думки, — він трохи подумав, тоді насупив брови, мовби відкидаючи те, що не міг збагнути. — Я мав на увазі інше… — старий показав рукою на патефон. — Послухайте Баха.

— Як завжди.

Бельмонте по-змовницьки посміхнувся.

— Сьогодні я не мав жодних планів стосовно Йогана Себастьяна, але вирішив поставити його на вашу честь. Отже, це французька сюїта номер п’ять. І зверніть увагу: твір складається з двох частин. І кожна з них повторюється. Тоніка першої частини «соль». А завершується вона на «ре»… Чуєте? А тепер увага: здається, твір завершився в цій тональності, та раптом підступний Бах одним стрибком повертає нас до початку, знову з’являється тоніка «соль», що, як і вперше, переходить у «ре». Не встигаємо ми оговтатися, як це повторюється раз по раз… Як вам таке?

— По-моєму, це просто вражаюче, — Хулія продовжувала уважно слухати музику. — Наче замкнене коло… Наче на картинах та рисунках Ешера, де ріка рине вниз, утворює водоспад, а тоді незрозумілим чином повертається до власних витоків… Або сходи, що ведуть у нікуди, до свого початку.

Бельмонте задоволено хитнув головою.

— Саме так. І це можна грати в різних ключах, — він подивився на порожній прямокутник на стіні. — Гадаю, найважче полягає в тому, щоб зрозуміти, в якій точці цих кіл ти перебуваєш.

— Авжеж. Це надто довго пояснювати, але в усьому, що відбувається з цією картиною, щось таке має місце. Коли вже здається, нібито історія скінчилася, вона починається спочатку, нехай навіть в іншому напрямку… В нібито іншому напрямку… Адже, можливо, ми взагалі не зрушуємо з місця.

Бельмонте стенув плечима.

— Цей парадокс повинні розв’язати ви і ваш приятель-шахіст. Мені бракує даних. До того ж, як вам відомо, я — лише любитель. Я навіть не здогадався, що цю партію слід грати назворот, — він уважно подивився на Хулію. — А з огляду на Баха, таке для мене взагалі непробачно.

Дівчина полізла до сумочки по сигарети, розмірковуючи про ці несподівані нові тлумачення. «Це наче нитки в мотку, — подумала вона. — Забагато ниток для одного мотка».

— Окрім поліцейських та мене, до вас останнім часом заходив хтось, кого цікавила картина?.. Або шахи?

Старий не поспішав з відповіддю, мовби намагався зрозуміти підспудний сенс цього запитання. Потім знову стенув плечима.

— Ні те, ні друге. Коли була жива моя дружина, до нас вчащали гості; вона була більш товариською, ніж я. Але після її смерті я підтримував зв’язки лише з кількома приятелями. Приміром, з Естебаном Кано; ви надто молода, щоб пам’ятати Естебана в часи, коли він був знаменитим скрипалем… Та одної зими він помер, це сталося майже два роки тому… Правду кажучи, моє старе невеличке товариство поволі розпалося, я один із небагатьох ще живих, — він покірливо посміхнувся. — Залишився тільки Пепе, оце справжній друг. Пепін Перес Хіменес, пенсіонер, як і я, а проте він ще навідується до казино й інколи заходить сюди, щоб зіграти зі мною партію в шахи. Однак йому вже майже сімдесят, і в нього починаються напади мігрені, якщо доводиться грати понад півгодини. Він був добрим шахістом… він досі іноді грає зі мною. Або з моєю племінницею.

Хулія, яка саме діставала з пачки сигарету, так і заклякла. А коли оговталась, то жести її зробилися повільними, ніби через хвилювання чи нетерпіння вона боялася зробити різкий порух, здатний розвіяти щойно почуті слова.

— Ваша племінниця грає в шахи?

— Лола?.. Так, і досить добре, — інвалід якось дивно посміхнувся, мовби йому було прикро, що чесноти його племінниці не поширюються на інші сторони життя. — Я сам навчив її грати багато років тому, але вона перевершила свого вчителя.

Хулія намагалася зберігати спокій, хоча це було нелегко. Вона наказала сама собі неквапно запалити сигарету і, перш ніж знову заговорити, повільно випустила два струмені диму. Дівчина відчувала, як калатає серце у грудях. Постріл навмання.

— А що думає про картину ваша племінниця?.. Вона схвалила рішення її продати?

— Вона була просто в захваті. А її чоловік тим паче, — в голосі старого вчувалася прикрість. — Гадаю, Альфонсо вже знає, на який номер рулетки поставити кожний одержаний за ван Гюйса сентаво.

— Але ж він їх іще не одержав, — уточнила Хулія, пильно дивлячись на Бельмонте.

Інвалід незворушно витримав її погляд і довго не озивався. Потім у його світлих вологих очах зблиснув і одразу згас спалах жорстокості.

— У мої часи, — мовив він несподівано лагідно, і в його зіницях Хулія бачила тепер лише добродушну іронію, — ми казали, що не варто продавати лисячу шкуру, поки не вполюєш лисиці…

Хулія простягнула йому пачку сигарет.

— Ваша племінниця говорила коли-небудь про якусь таємницю, пов’язану з картиною, її персонажами чи шаховою партією?

— Не пригадую, — старий глибоко затягнувся. — Ми вперше почули про це від вас. А доти ця картина була для нас, можливо, улюбленою, але в усьому іншому такою ж, як решта… І аж ніяк не таємничою, — він замислено глянув на прямокутник на стіні. — Усе в ній начебто було на виду.

— Ви не знаєте, перед тим або тоді, коли Альфонсо познайомив вас із Менчу Роч, ваша племінниця не домовлялася стосовно картини з кимось іншим?

Бельмонте спохмурнів. Здавалося, така версія була йому дуже не до вподоби.

— Сподіваюсь, ні. Зрештою картина була моєю, — поглядом помираючого, котрий востаннє дивиться на святе причастя, старий подивився на затиснуту між пальцями сигарету, й на його губах відбилася мудра, сповнена лукавства посмішка. — І залишається моєю.

— Можна ще одне запитання, доне Мануелю?

— Вам усе можна.

— Вам не доводилось чути колись від ваших племінників, що вони консультувалися з якимись фахівцями з історії мистецтва?

— Здається, ні. Я цього не пам’ятаю, хоча, гадаю, мав би запам’ятати, якби йшлося про щось таке… — він з цікавістю глянув на Хулію, в його очах знову з’явилася недовіра. — Саме цим займався професор Ортега, еге ж? Історією мистецтва. Сподіваюсь, ви не хочете сказати…

Хулія зменшила запал. Вона зайшла надто далеко, відтак спробувала виплутатися за допомогою найчарівнішої зі своїх посмішок.

— Я мала на увазі не Альваро Ортегу, а будь-якого фахівця… Адже можна припустити, що ваша племінниця цікавилася вартістю картини, її минулим…

Бельмонте замислено подивився на свої поцятковані плямами руки.

— Вона ніколи про це не говорила. А мала б сказати, адже ми часто розмовляли про картину ван Гюйса. А надто, коли розігрували ту саму партію, що й її персонажі… Звісно, ми розігрували її вперед, а не назад. І знаєте що?..

Хоча перевага в партії нібито на боці білих, Лола завжди вигравала її чорними.

Майже годину Хулія йшла кудись навмання в тумані, намагаючись дати лад своїм думкам… Її лице та волосся були всіяні дрібними крапельками дощу. Вона саме проминала «Палац-отель», під піддашком якого в циліндрі та розшитій золотими галунами лівреї стояв, ховаючись від дощу, швейцар: він запнувся плащем і через те був схожий на лондонця вісімнадцятого століття, а туман лише підкреслював цю схожість. «Бракує тільки кеба з тьмяним через сіру млу ліхтарем, з якого б вийшли худорлявий Шерлок Холмс та його вірний друг Ватсон. І щоб десь у густому тумані на них уже чатував лиховісний професор Моріарті. Наполеон згуби. Геній зла».

Щось забагато людей грали останнім часом у шахи. Здавалося, ледь не кожен мав свої підстави бути причетним до твору ван Гюйса. Ця клята картина містила забагато портретів.

Муньйос. Він був єдиним, з ким Хулія познайомилася після того, як почалася ця загадка. В години безсоння, коли вона крутилася в ліжку не в змозі заснути, дівчина лише його не пов’язувала з образами свого кошмару. Муньйос на одному кінці мотка, решта фігур, решта персонажів — на другому. Проте навіть у ньому Хулія не могла бути певною. Вони й справді познайомилися після того, як почалася перша загадка, однак до того, як історія повернулася до своєї вихідної точки, а тоді почалася знову, але в іншій тональності. Нитки були надто тонкими, щоб хтось міг мати абсолютну певність стосовно того, що смерть Альваро та наявність таємничого гравця якось пов’язані між собою.

Хулія зробила ще кілька кроків і зупинилася, відчуваючи на обличчі вологу від туману, що її оточував. Зрештою вона могла бути певною лише щодо себе самої. От і все, що вона мала, аби рухатися далі. Тільки це та пістолет, який лежав у неї в сумочці.

Вона подалася до шахового клубу. Підлога у вестибюлі була вкрита тирсою, тут стояли парасолі, висіли пальта й плащі. Пахло вогкістю, тютюновим димом і ще чимось специфічним, властивим тим місцям, куди ходять лише мужчини. Хулія привіталася із Сіфуентесом, тутешнім директором, котрий уже поспішав їй назустріч, і поки вщухали спричинені її появою перешіптування, почала обдивлятися столи, поки за одним із них не завважила Муньйоса. Той сидів нерухомий, мов сфінкс, зосередившись на грі, спершись ліктем на бильце крісла й підперши долонею підборіддя. Його суперник, якийсь молодик у дуже товстих окулярах, облизував язиком губи й раз по раз кидав тривожні погляди на Муньйоса, наче побоюючись, що той от-от зруйнує складний захист, вибудувати який навколо свого короля, судячи з того, як він нервував і з його виснаженого вигляду, молодикові коштувало неабияких зусиль.

Муньйос виглядав спокійним і, як зазвичай, байдужим; його нерухомі очі, здавалося, не так вивчали позицію, скільки відпочивали, дивлячись на шахівницю. Можливо, він саме поринув у ті марення, про які розповідав Хулії, й перебував за тисячі кілометрів од партії, що розігрувалася в нього перед очима, а тим часом його математичний мозок сплітав та розплітав нескінченні та неможливі комбінації. Троє чи четверо вболівальників, стоячи довкола столу, вивчали партію чи не з більшим інтересом, ніж самі гравці; раз по раз вони пошепки обмінювалися репліками стосовно можливого ходу тією чи іншою фігурою. З напруження, яке панувало тут, було зрозуміло, що від Муньйоса очікують рішучого ходу, який завдасть смертельного удару молодикові в окулярах. Через це той так нервував, а його збільшені скельцями очі дивилися на суперника так, як дивився залишений сам-на-сам із левом на арені римського цирку раб, благаючи милосердя у вбраного в багряницю всемогутнього імператора.

У цю мить Муньйос підвів очі й помітив Хулію. Кілька секунд він пильно дивився на неї, мовби не впізнаючи й повільно приходячи до пам’яті: на його обличчі відбився подив людини, яка щойно прокинулася від сну чи повернулася з тривалої подорожі. Аж ось його погляд ожив, і він злегка хитнув дівчині головою на знак вітання. Потім знову глянув на шахівницю, наче хотів упевнитися, що там усе гаразд, і, не вагаючись, — вочевидь не поспіхом і не навмання, а цілком свідомо — пересунув пішака. Довкола столу почувся шепіт розчарування. А молодик в окулярах подивився на нього спершу здивовано, немов помилуваний в останюю мить злочинець, а потім зраділо.

— Тепер тут буде нічия, — озвався один із уболівальників.

Муньйос, підводячись з-за столу, стенув плечима.

— Так, — відказав він, уже не дивлячись на шахівницю. — Але якби піти слоном. на d7, через п’ять ходів був би мат.

Він відійшов од столу й наблизився до Хулії, а любителі заходилися аналізувати щойно згаданий ним хід. Дівчина ледь помітно хитнула головою в їхній бік.

— Вони, либонь, щиро вас ненавидять, — прошепотіла вона. Шахіст схилив голову набік, а на його обличчі відбилася чи то невиразна посмішка, чи то презирлива гримаса.

— Гадаю, так, — відповів він, знімаючи свого плаща й прямуючи до виходу. — Вони завжди злітаються, наче стерв’ятники, сподіваючись побачити, як хтось нарешті мене розшматує.

— Але ж ви дозволяєте себе обігрувати… їх це, мабуть, принижує.

— Не в тому річ, — у його голосі не вчувалося ні втіхи, ні погорди; лише безстороння зневага. — Вони нізащо у світі не пропустять жодної моєї партії.

Коли Хулія та Муньйос дійшли до оповитого сірим туманом музею Прадо, дівчина почала переповідати шахістові свою розмову з Бельмонте. Муньйос дослухав її до кінця, не перервавши навіть тоді, коли Хулія згадала, що племінниця старого грає в шахи. Муньйос мовби не зважав на мряку: уважно прислухаючись до слів Хулії, він крокував неквапно в розстебнутому плащі, у краватці з послабленим, як зазвичай, вузлом, схиливши голову та втупивши очі в носаки нечищених черевиків.

— Якось ви запитали мене, чи є жінки, котрі грають у шахи, — заговорив він нарешті. — І я відповів, що, хоча шахи — чоловіча гра, деякі жінки непогано в них грають, але вони становлять виняток.

— Який підтверджує правило, еге ж?

Муньйос наморщив чоло.

— Ви помиляєтеся. Виняток не підтверджує, а робить нечинним або руйнує будь-яке правило… Тому треба бути дуже обережними з узагальненнями. Я кажу лише, що жінки зазвичай погано грають у шахи, а не що всі вони грають погано. Розумієте?

— Розумію.

— Це аж ніяк не відкидає того факту, що на практиці жінки-шахістки досягають не надто високого рівня… Щоб ви мене краще зрозуміли, скажу лише, що в Радянському Союзі, де шахи поширені в масштабах усієї країни, тільки одна жінка, Вєра Менчик, піднялася до гросмейстерського рівня[33].

— А чому так відбувається?

— Можливо, тому, що шахи вимагають цілковитої байдужості до зовнішнього світу, — він зупинився й глянув на Хулію. — А яка вона, ця Лола Бельмонте?

Дівчина замислилася, перш ніж відповісти.

— Навіть не знаю, що сказати. Неприємна. Мабуть, владна… Агресивна. Шкода, що її не було вдома, коли ви заходили туди зі мною.

Вони стояли біля кам’яного фонтана, в центрі якого, загрозливо нависаючи над їхніми головами, бовваніла в тумані якась фігура. Муньйос провів рукою по волоссю від чола до потилиці, подивився на вологу долоню й витер її об плащ.

— Агресивність, зовнішня чи внутрішня, властива багатьом гравцям, — він коротко посміхнувся, не уточнюючи, чи має на увазі й себе. — А шахіст зазвичай ототожнює себе з людиною обділеною, певним чином гнобленою… Атака на короля, що становить сенс шахів, є замахом на владу, а відтак своєрідним вивільненням од такого стану. І з цієї точки зору шахи насправді можуть цікавити жінку, — на губах у Муньйоса знову з’явилася миттєва посмішка. — Під час гри з того місця, де ти сидиш, люди здаються дуже маленькими.

— Ви виявили щось таке в ходах нашого суперника?

— На це запитання важко відповісти. Мені потрібно більше інформації. Більше ходів. Приміром, жінки полюбляють грати слонами… — щойно Муньйос почав входити у подробиці, його лице пожвавішало. — Не знаю, чому, але характер цих фігур, які пересуваються по діагоналях на будь-яке поле, можливо, найбільш жіночий з усіх, — він махнув рукою, начеб сам не надто вірив у свої слова й волів перекреслити їх у повітрі. — Однак досі чорні слони не відігравали важливої ролі в нашій партії… Як бачите, ми маємо чимало красивих, але марних теорій. Наша проблема така сама, як і та, що виникає на шахівниці: ми можемо лише формулювати уявні гіпотези, припущення, не чіпаючи, однак, фігури.

— А ви маєте якусь гіпотезу?.. Часом складається враження, нібито ви вже дійшли певних висновків, але не хочете нам про них розповідати.

Муньйос трохи схилив голову вбік, як зазвичай, коли перед ним виникало важке питання.

— Це досить складно, — мовив він після короткого вагання. — У мене в голові крутиться пара ідей, та проблема полягає в тому, про що я вам щойно сказав… У шахах неможливо нічого довести до того, як зроблено хід, а потім уже нічого не можна виправити.

Вони знову рушили вперед повз огорнуті туманом кам’яні лави та загорожі. Хулія тихо зітхнула.

— Якби мені хтось сказав, що я на шахівниці йтиму слідами ймовірного вбивці, я відповіла б йому, що він збожеволів. Безнадійно.

— Я вже якось говорив вам, що між шахами та поліцейським розслідуванням є багато спільного. — Муньйос знову простягнув руку в порожнечу, мовби роблячи шаховий хід. — Адже до дедуктивного методу Конан Дойла існував метод Дюпена, героя По.

— Едгара Аллана По?.. Тільки не кажіть, що він теж грав у шахи.

— Він захоплювався ними. Найзнаменитішим у цьому сенсі епізодом було дослідження ним автомата, відомого як «Гравець із Мелцела», який майже ніколи не програвав… По присвятив йому нарис, надрукований у тисяча вісімсот тридцять якомусь році. Щоб розгадати його таємницю, письменник розробив шістнадцять аналітичних наближень, аж поки дійшов висновку, що всередині автомата схована людина.

— Це те саме, що робите зараз ви? Шукаєте сховану людину?

— Я намагаюся, але це нічого не гарантує. Я не Едгар По.

— Сподіваюсь, вам це вдасться, я покладаюсь на вас… Ви — моя єдина надія.

Муньйос стенув плечима і якийсь час мовчав.

— Я не хотів би, щоб ви тішили себе надмірними ілюзіями, — озвався шахіст, коли вони пройшли вже кілька кроків. — Коли я тільки починав грати в шахи, іноді мені здавалося, що я не програю жодної партії… І от, сповнений ейфорії, я програвав, і поразка змушувала мене знову спуститися на землю, — він примружив очі, мовби угледів когось у тумані. — Адже завжди є хтось, сильніший за тебе. Тому краще лишатися у блаженному невіданні.

— По-моєму, це невідання просто жахливе.

— На те є свої причини. Хоч якою б запеклою була боротьба в партії, кожен шахіст знає, що це безкровна битва. «Зрештою, — втішається він, — це лише гра»… Але у вас інший випадок.

— А у вас?.. Як ви гадаєте, йому відома ваша роль у цій грі?

Муньйос знову зробив непевний жест.

— Не знаю, чи відомо йому, хто я. Проте він розуміє, що існує хтось, здатний витлумачити його ходи. Інакше гра не мала б сенсу.

— Гадаю, нам слід навідатися до Лоли Бельмонте.

— Згоден.

Хулія глянула на годинник.

— Ми поряд із моїм домом, тож спершу запрошую вас на каву. Там у мене Менчу, сподіваюсь, вона вже прокинулася. У неї проблеми.

— Серйозні?

— Здається, так; учора ввечері вона поводилась якось дивно. Я хочу, щоб ви з нею познайомилися, — дівчина якусь мить стурбовано про щось думала, — особливо зараз.

Вони перетнули бульвар. Автівки їхали повільно, засліплюючи їх увімкненими фарами.

— Якщо все це влаштувала Лола Бельмонте, — несподівано проказала Хулія, — я готова вбити її власними руками.

Муньйос здивовано втупився в неї очима.

— Якщо припустити, що теорія агресивності вірна, — мовив він, і в його погляді Хулія завважила новий вираз поваги й водночас цікавості, — ви могли б бути чудовою шахісткою, якби вирішили зайнятися шахами.

— Я вже ними займаюся, — відповіла Хулія, з прикрістю дивлячись на тіні, що громадилися в тумані навколо неї. — Я вже давно в них граю. І мені це, чорт забирай, зовсім не до вподоби.

Вона встромила в замкову щілину ключа і двічі провернула його. Муньйос чекав поруч, на сходовій площадці. Знятого плаща він тримав у руці.

— У мене повний розгардіяш, — попередила Хулія. Вранці я нічого не встигла прибрати…

— Не турбуйтеся. Головне — кава.

Хулія ввійшла до студії й, поклавши сумочку на стілець, відсунула з дахового вікна штору. Млисте світло проникало знадвору, наповнивши помешкання сірістю, що залишала в мороці найвіддаленіші його кутки.

— Надто темно, — мовила Хулія, наміряючись увімкнути лампу. Аж тут вона завважила вираз тривоги на обличчі Муньйоса й, охоплена несподіваним почуттям паніки, подивилася туди ж, куди він.

— Куди ви переставили картину? — запитав шахіст.

Хулія не відповіла. Всередині неї, в самісінькій глибині її єства, щось вибухнуло, й вона знерухоміла, втупившись широко розплющеними очима в порожній мольберт.

— Менчу, — пробурмотіла дівчина за кілька секунд, відчуваючи, що світ довкола неї пішов обертом. — Вона попереджала мене вчора, а я не здогадалася!..

Хулія відчула напад нудоти, від якого звело шлунок, в роті стояв гіркий присмак жовчі. Дівчина бездумно глянула на Муньйоса й, не в змозі стримати блювоту, метнулася до ванної кімнати, але сили залишили її, й вона знову знерухоміла в коридорі, спершись на косяк дверей, що вели до спальні. І тоді вона побачила Менчу. Та лежала на підлозі біля ліжка, горілиць, і хустка, якою її задушили, була обмотана в неї навколо шиї. Спідниця недоладно задерлася до самої талії, а між ніг стирчала встромлена шийкою в піхву пляшка.