Фламандська дошка

XII. КОРОЛЕВА, КІНЬ, СЛОН

Слідчий наказав забрати труп лише о сьомій, коли вже споночіло. Цілий день у домі сновигали поліцейські та судовики, в коридорі та спальні раз по раз зблискували спалахи фотоапаратів. Нарешті Менчу винесли на ношах, у застебнутому на «блискавку» білому пластиковому мішку, і від неї залишився тільки силует, накреслений крейдою на підлозі байдужою рукою одного з інспекторів — того самого, котрий сидів за кермом синього «форда», коли Хулія витягла пістолет на ринку Растро.

Останнім пішов головний інспектор Фейхоо, але перед тим він майже годину товкся в помешканні Хулії, уточнюючи свідчення, які встигли дати дівчина, Муньйос та Сесар, котрий поквапився прийти, щойно йому по телефону повідомили новину. Поліцейський, який ніколи в житті не торкався шахів, вочевидь розгубився. Він глядів на Муньйоса, мов на якусь дивовижу, з підозріливою серйозністю хитав головою у відповідь на пояснення шахіста й раз по раз озирався на Сесара та Хулію, наче запитуючи себе, чи не намагається, бува, ця трійця пошити його в дурні. Час від часу головний інспектор щось занотовував, поправляв вузол краватки й діставав із кишені, — щоб тупо впертися в неї очима, — знайдену поряд із тілом Менчу картонну картку з надрукованим на машинці текстом, від якого, після того як Муньйос спробував його пояснити, у Фейхоо страшенно розболілася голова. Вся ця історія видавалася йому досить дивною, насправді ж його цікавили подробиці сварки між галерейницею та її залицяльником, що сталася напередодні. Адже — спеціально відряджені співробітники повідомили про це надвечір — Максімо Олмеділья Санчес, неодружений, двадцяти восьми років, за фахом натурник, зник, і його місцезнаходження залишалося невідомим. Важлива деталь: двоє свідків — таксист та конс’єрж сусіднього будинку бачили схожого зовні на нього молодика, який між 12. 00 та 12. 15 виходив з під’їзду, де мешкала Хулія. А згідно із попереднім висновком судмедексперта, Менчу Роч була задушена, стоячи лицем до вбивці, який перед тим, між 11. 00 та 12. 00, завдав їй смертельного удару в передню частину шиї. Щодо встромленої в піхву пляшки (джин «Біфітер», на три чверті повна) — Фейхоо кілька разів уїдливо згадав про неї, поквитавшись у такий спосіб за шахові нісенітниці, які верзла ця трійця, — поліцейський вважав її важливим доказом на користь того, що злочин стався на сексуальному ґрунті. Зрештою, вбита жінка — як щойно засвідчили сама Хулія та дон Сесар — не відзначалася бездоганною моральністю. Стосовно ж зв’язку між цим злочином та смертю професора Ортеги, то такий зв’язок можна вважати очевидним з огляду на зникнення картини. Головний інспектор дав іще кілька пояснень, уважно вислухав відповіді Хулії, Муньйоса та Сесара на свої нові запитання й нарешті попрощався з ними, призначивши на завтра всім трьом зустріч у поліцейському відділку.

— А ви, сеньйорито, можете не турбуватися, — він зупинився на порозі й подивився на Хулію з видом чиновника, який добре володіє ситуацією. — Тепер ми знаємо, кого шукати. Добраніч.

Зачинивши за ним двері, Хулія сперлася на одвірок і подивилася на обох своїх приятелів. Її очі дивилися тепер спокійно, але під ними окреслилися глибокі круги. Вона багато плакала від горя та люті, потерпаючи через власне безсилля. Спершу плакала мовчки, в присутності Муньйоса, після того як виявила тіло Менчу. Потім, коли невдовзі прийшов Сесар, — новина справила на антиквара таке жахливе враження, що він аж змінився з лиця — Хулія обійняла його, як тоді, коли була ще маленькою дівчинкою, й — уже не контролюючи себе — зайшлася плачем, вчепившись у нього, а він шепотів їй на вухо марні слова розради. Не лише смерть приятельки довела Хулію до такого стану. «Це було наслідком, — мовила вона придушеним голосом крізь сльози, що обпікали їй обличчя, — нестерпної напруги останніх днів, принизливого усвідомлення того, що вбивця й далі безкарно грає їхніми життями, певний у своїй владі над ними».

Поліцейський допит принаймні позитивно подіяв на дівчину, повернувши їй відчуття реальності. Безглузда упертість, з якою Фейхоо відмовлявся визнати очевидне, його облудна згідливість, коли йшлося про речі, яких він не лише не розумів, але й не намагався зрозуміти попри те, що всі троє дали йому детальні пояснення подій, які мали місце, переконали дівчину в тому, що з його боку не варто розраховувати на щось посутнє. Телефонний дзвінок інспектора до Макса додому та наявність двох свідків остаточно впевнили Фейхоо в безпомильності його типово поліцейського міркування: найпростіша спонука зазвичай і є найімовірнішою. «Авжеж, ця шахова історія доволі цікава, — погодився він. — Вона певним чином доповнює пригоду деякими подробицями. Однак, якщо дивитися в корінь, це просто смішно… Визначальною деталлю в справі є пляшка. Звичайна кримінальна патологія. Бо хай там що пишеться в детективних романах, сеньйорито, а зовнішні ознаки ніколи не обманюють».

— Більше немає сумнівів, — мовила Хулія. Кроки поліцейського ще лунали на сходах. — Альваро вбили, як і Менчу. Хтось уже давно причаївся за цією картиною.

Муньйос, стоячи біля столу із засунутими в кишені піджака руками, дивився на папірець, куди, щойно Фейхоо пішов, він переписав те, що було надруковано на знайденій біля тіла картці. Сесар сидів на дивані, де перед тим спала Менчу, ошелешено втупившись у порожній мольберт. У відповідь на слова Хулії він похитав головою.

— Це не Макс, — подумавши, проказав антиквар. — Абсолютно неможливо, щоб цей недоумок усе так організував…

— Але ж він був тут. Принаймні на сходах.

Антиквар стенув плечима, мовляв, факт залишається фактом, але з усього було видно, що дівчина не змогла його переконати.

— Отже, тут є ще хтось… Якщо Макс був, скажімо, виконавцем, то хтось інший смикав за мотузки, — він повільно звів руку й підніс до чола вказівний палець. — Той, хто це все придумав.

— Таємничий гравець. І він виграв партію.

— Поки що ні, — озвався Муньйос, і вони здивовано поглянули на нього.

— Але ж він забрав картину, — заперечила Хулія. — Якщо це не виграш…

Шахіст підвів погляд від схеми, що лежала на столі. В його очах світилося невимовне захоплення, а розширені зіниці, здавалося, прозирали кудись далеко за межі цих чотирьох стін і бачили математичне розв’язання складних комбінацій.

— З картиною чи без неї, але партія триває, — проказав він, показуючи їм папірець:

… Ф: Л

Фе7? --ФbЗ+

Кpd4? d7: с6

— Цього разу, — вів далі шахіст, — убивця позначив не один, а три ходи. — Він підійшов до свого плаща, що висів на спинці стільця, й дістав з кишені шахівницю. — Перший хід цілком очевидний: Ф: Л, чорний ферзь бере білу ладдю… Ця ладдя уособлювала Менчу Роч, так само як у цій партії білий кінь уособлював вашого приятеля Альваро, а на картині Роже Араського, — усе це Муньйос говорив, розставляючи фігури на шахівниці. — Отже чорний ферзь з’їв уже дві фігури, що були в грі. А на практиці, — він кинув короткий погляд на Сесара та Хулію, котрі наблизилися до нього, щоб роздивитися позицію на шахівниці, — дві з’їдені фігури — це жертви двох убивств… наш суперник ототожнює себе з чорним ферзем; коли якась інша чорна фігура з’їдає когось, як це сталося за два ходи перед тим, коли ми втратили білу ладдю, не відбувається нічого особливого. Принаймні, наскільки нам відомо.

Хулія показала на папірець.

— А навіщо ви поставили ці два знаки запитання після двох наступних ходів білих?

— Це не я. Вони вже стояли на картці; вбивця передбачає два наші наступні ходи. Гадаю, цими позначками він пропонує нам зробити саме ці ходи… «Якщо ви вчините так, то я вчиню ось так», — каже він нам. І в цьому разі, — шахіст пересунув кілька фігур, — партія виглядатиме так (див. рис. 13).

— … Як ви бачите, відбулися важливі зміни. Взявши ладдю на b2, чорні передбачили, що ми зробимо найкращий з можливих ходів — пересунемо нашого білого ферзя з е 1 на е7. Це дає нам певну перевагу: лінію діагональної атаки, що загрожує чорному королю, рухи якого і без цього обмежені, оскільки в безпосередній близькості від нього розташовані білі кінь, слон та пішак… Упевнений у тім, що ми зіграємо саме так, як зіграли, чорний ферзь іде з b2 на bЗ, щоб зміцнити позицію свого короля й загрожувати шахом білому королю, якому не залишається нічого іншого — і ми насправді так і вчинили, — як перейти на сусіднє поле праворуч — з с4 на 64, — тікаючи від ферзя…

— Це вже третій шах, який він об’являє нам, — завважив Сесар.

— Так. І це можна тлумачити по-різному… Приміром, третій шах передує поразці, і саме оголосивши третій шах, убивця викрадає картину. Здається, я починаю потроху розпізнавати його. І навіть його своєрідне почуття гумору.

— І що тепер? — запитала Хулія.

— Тепер чорні з’їдять нашого білого пішака на с6 чорним пішаком, що стоїть на b7. Цей хід прикриває чорний кінь, розташований на b8… Після цього наш хід, але суперник не пропонує нам на картці нічого… Він начеб каже: тепер відповідальність за ваші дії покладається не на мене, а на вас.

— І як же ми вчинимо? — поцікавився Сесар.

— Ми маємо лише один гарний варіант: знову зробити хід білим ферзем, *— шахіст глянув на Хулію. — Однак грати ним означає ним ризикувати.

Хулія стенула плечима. Єдине, чого вона хотіла, це щоб швидше настав фінал, хоч би яким був ризик.

— Зробимо хід королевою, — мовила вона.

Сесар, склавши руки за спиною, схилився над шахівницею, як робив це, коли хотів роздивитися зблизька якість порцелянової статуетки, щодо якої мав певні сумніви.

— Становище цього білого коня, що стоїть на b1, теж погане, — неголосно звернувся він до Муньйоса. — Як ви гадаєте?

— Так. Навряд чи чорні дозволять йому довго залишатися тут. Своєю присутністю він загрожує їм в тилу і є головним опертям для атаки білого ферзя… Разом із білим слоном, розташованим на 63. Ці дві фігури вкупі з ферзем є ключовими.

Чоловіки мовчки перезирнулися, і Хулія завважила між ними іскру взаємної симпатії, якої доти не помічала. Це було подібним до покірливої солідарності' — перед лицем небезпеки — двох спартанців у Фермопільській ущелині, котрі зачули вдалині гуркіт перських колісниць.

— Хотів би я знати, якими фігурами в цій грі є кожен з нас, — Сесар звів брову, на його губах з’явилася бліда посмішка. — Правду кажучи, не хотів би я виявитися цим конем.

Муньйос підвів палець.

— Це лицар, пам’ятайте: Knight. Таке тлумачення більш почесне.

— Я маю на увазі не тлумачення, — Сесар стурбовано дивився на фігуру. — Справа цього коня, лицаря чи хто б він був пахне порохом.

— Згоден.

— Це ви чи я?

— Гадки не маю.

— Зізнаюсь вам, я волів би бути слоном.

Муньйос замислено схилив голову й утупився в шахівницю.

— Я також. Він у більшій безпеці, ніж кінь.

— Саме це я мав на увазі, дорогенький.

— Що ж, бажаю, щоб вам пощастило.

— Навзаєм. Нехай останній вимкне світло.

Після їхнього діалогу запала мовчанка. Її порушила Хулія, звернувшись до Муньйоса.

— Оскільки тепер наш хід, то яким він буде?.. Ви говорили про білу королеву…

Муньйос глянув на шахівницю, але якось неуважно. Його мозок професіонала вже проаналізував усі можливі комбінації.

— Спершу я намірявся з’їсти чорного пішака на с6 нашим пішаком, що стоїть на d5, але це давало 6 суперникові надто велику свободу маневру… Тому ми пересунемо нашого ферзя з е7 на е4. Таким чином, прибравши наступним ходом короля з того місця, де він стоїть, ми зможемо об’явити шах чорному королю. Наш перший шах.

Цього разу Сесар сам пересунув білого ферзя на відповідне поле, поряд із королем. Хулія завважила, що, попри спроби антиквара здаватися спокійним, його пальці злегка тремтіли.

— Ось ця позиція, — підтвердив Муньйос, і всі троє знову втупилися в шахівницю (див. рис. 14).

— А що тепер робитиме він? — запитала Хулія.

Муньйос схрестив руки на грудях і, не відводячи погляду від шахівниці, на якусь мить замислився. А коли відповів, дівчина зрозуміла, що розмірковував він не над ходом, а над тим, чи варто його коментувати вголос.

— Він має кілька можливостей, — ухильно відповів шахіст. — Одні менш цікаві, інші — більш… Але вони й більш небезпечні. Відтепер партія розгалужується, наче гілки на дереві, і має, як мінімум, чотири варіанти. Деякі з них досить плутані й можуть втягти нас у тривалу позиційну боротьбу — імовірно, на це й розраховує суперник… Інші могли б привести партію до розв’язки за чотири-п’ять ходів.

— А яка ваша думка? — поцікавився Сесар.

— Зараз я волію не висловлювати своєї думки. Наступний хід за чорними.

Він зібрав фігури, закрив шахівницю й знову поклав її до кишені плаща. Хулія з цікавістю подивилася на нього.

— Щойно ви сказали одну цікаву річ… Я маю на увазі — про почуття гумору вбивці: ви сказали, що навіть почали його розуміти… Ви справді знаходите в усьому цьому якийсь гумор?

Шахіст озвався не одразу.

— Можете називати це гумором, іронією, як хочете… — мовив він нарешті. — Але нашому суперникові, поза сумнівом, подобається гра слів. — Муньйос поклав руку на папірець, що лежав на столі. — Тут є дещо таке, про що ви обоє, мабуть, не здогадалися… Вбивця за допомогою знаків Ф: Л пов’язує смерть вашої приятельки з ладдею, з’їденою чорним ферзем. Прізвище Менчу було Роч, еге ж? А це слово, так само як англійське rook, може тлумачитися по-іспанськи як юса, тобто скеля, але також і як roque — тура, так у шахах іноді називають ладдю.

— Вранці приходили поліцейські, — Лола Бельмонте з прикрістю дивилася на Хулію та Муньйоса, начеб вважала їх безпосередніми винуватцями цього. — Усе це… — вона марно намагалася віднайти потрібне слово й обернулася до чоловіка, аби той їй допоміг.

— Вельми неприємно, — озвався Альфонсо і знову безсоромно витріщився на бюст Хулії. Було помітно, що хай там як — з поліцією чи без неї, — але він щойно встав з ліжка. Темні круги під набряклими повіками підкреслювали його звичний блудливий вигляд.

— Не просто неприємно! — Лола Бельмонте знайшла нарешті відповідний термін, і її сухоребре тіло навіть посунулось уперед на стільці. — Це ганебно: чи знайомі ви з тим-то й тим-то… Ніби ми злочинці.

— А ми не злочинці, — з цинічною серйозністю завважив її чоловік.

— Не мели дурниць, — Лола Бельмонте кинула на нього розлючений погляд. — У нас поважна розмова.

Альфонсо реготнув крізь зуби.

— Ми тільки гаємо час. Єдина реальність полягає в тому, що картина зникла, а разом із нею і наші гроші.

— Мої гроші, Альфонсо, — втрутився в розмову зі свого візка старий Бельмонте. — Якщо ти не проти.

— Це я просто так сказав, дядечку Маноло.

— Тож зважай, що кажеш.

Хулія помішала ложечкою у своїй філіжанці. Кава була холодною, і дівчина запитала себе, чи, бува, не навмисне племінниця подала її такою. Втім вони прийшли без попередження, майже опівдні, під тим приводом, що хотіли поінформувати родину Бельмонте про останні події.

— Гадаєте, картина знайдеться? — запитав старий. Він був у светрі та домашніх капцях і тримався люб’язно, компенсуючи в такий спосіб неґречність племінниці. Інвалід безпорадно дивися на них, сидячи з філіжанкою кави на колінах. Новина про крадіжку картини та вбивство Менчу приголомшила його.

— Справу розслідує поліція, — мовила Хулія. — Я певна, що вони дадуть цьому раду.

— Наскільки мені відомо, існує чорний ринок мистецьких творів. Картину можуть продати за кордон.

— Так, але поліція має опис картини; я сама передала їм кілька фотографій. Її буде нелегко вивезти з країни.

— Не розумію, як злодії змогли потрапити до вашого помешкання… Поліцейські казали, що у вас там зовнішні двері та охоронна сигналізація.

— Можливо, це Менчу відчинила двері. Основний підозрюваний — Макс, її залицяльник. Є свідки, котрі бачили, як він виходив з під’їзду.

— Знаємо ми цього залицяльника, — кинула Лола Бельмонте. — Вони якось заходили разом. Він такий високий, вродливий. Я ще тоді подумала: надто вродливий… Сподіваюсь, його скоро затримають, і він дістане по заслузі. Для нас, — вона глянула на порожній прямокутник на стіні, — це непоправна втрата.

— Принаймні ми одержимо страхові, — Альфонсо посміхнувся до Хулії, наче лис, що кружляє довкола курника. — Завдяки передбачливості цієї красуні, — раптом він мовби щось згадав і спохмурнів, надавши своєму обличчю належного виразу. — Хоча це, звісно, не воскресить її приятельку.

Лола Бельмонте з прикрістю зиркнула на Хулію.

— Бракувало тільки, щоб вони її не застрахували, — жінка зневажливо відкопилила нижню губу. — Однак сеньйор Монтегріфо запевняє, що порівняно з сумою, яку можна було заробити, ці страхові просто мізерні.

— Ви вже розмовляли з Пако Монтегріфо? — поцікавилася Хулія.

— Так. Він зателефонував рано-вранці. Практично він розбудив нас своїм дзвінком. Тому, коли прийшла поліція, ми вже були в курсі… Цей Монтегріфо — справжній кабальєро, — Лола, ледь стримуючи роздратування, подивилася на чоловіка. — Я вже казала, ця справа від самого початку пішла не так, як слід.

Альфонсо всім своїм видом показував, що умиває руки.

— Пропозиція бідолашної Менчу була гарною… — мовив він. — Я не винен, що потім все ускладнилося. До того ж останнє слово завжди залишалося за дядечком Маноло, — Альфонсо з перебільшеною поштивістю глянув на інваліда. — Хіба не так?

— Про це ми ще поговоримо, — відказала племінниця.

Бельмонте подивився на неї з-понад філіжанки, яку саме підніс до губ, і Хулія завважила в його очах знайомий стримуваний блиск.

— Картина поки що належить мені, Лоліто, — старий акуратно промокнув губи зім’ятим носовичком, якого перед тим дістав із кишені. — Добре йшла справа чи погано, вкрали картину чи ні, це стосується мене. — Якийсь час він мовчав, мовби поринувши в роздуми, а коли його очі знову зустрілися з очима Хулії, вони випромінювали щиру симпатію. — А щодо цієї дівчини, — Бельмонте підбадьорливо посміхнувся, наче це Хулія потребувала підтримки, — я певен, що вона поводилася бездоганно… — Він обернувся до Муньйоса, який досі не брав участі в розмові. — Як по-вашому?

Шахіст сидів у кріслі, простягнувши ноги й спершись підборіддям на сплетені пальці. Почувши запитання, він трохи схилив голову вбік і закліпав очима, ніби його вивели з глибоких роздумів.

— Безперечно, — відповів він.

— Ви все ще вірите, що будь-яку загадку можна розв’язати за допомогою математичних законів?

— Авжеж.

їхній короткий діалог нагадав Хулії дещо.

— Сьогодні не чути Баха, — проказала вона.

— Після того, що сталося з вашою приятелькою, та зникнення картини сьогодні музика недоречна, — Бельмонте, здавалося, про щось замислився, а тоді знову таємниче посміхнувся. — Хай там як, а тиша не менш важлива за злагоджені звуки… Як ви гадаєте, сеньйоре Муньйос?

Цього разу шахіст погодився зі старим.

— Ваша правда, — він знову з цікавістю дивився на співрозмовника. — Гадаю, це як негативи фотографій. Тло, яке нібито не містить зображення, теж є джерелом інформації… З Бахом відбувається те саме?

— Певна річ. У Баха є негативні обшири, простори тиші такі ж красномовні, як ноти, ритми, акорди… Ви також досліджуєте вільні простори у своїх логічних системах?

— Звичайно. Це однаково, що змінити ракурс спостереження. Часом це так, наче дивишся на сад, який з однієї точки видається неупорядкованим, а з іншої бачиш, що він має чітке геометричне планування.

— Боюсь, — Альфонсо з іронією глянув на них, — ваша бесіда занадто вчена для мене о такій порі. — Він підвівся й підійшов до бару. — Хтось хоче випити келишок?

А що ніхто не озвався, то Альфонсо стенув плечима й заходився готувати собі коктейль. Потім, спершись на буфет, підняв склянку, адресуючи цей жест Хулії.

— А ця історія з садом по-своєму цікава, — мовив він, підносячи склянку до губ.

Муньйос, який, здавалося, не слухав його, тепер дивився на Лолу Бельмонте. Шахіст закляк на місці, немов мисливець у засідці, хіба що в його очах спалахнув уже знайомий вираз проникливої зосередженості: єдина ознака того, що під видимою байдужістю цієї людини ховається невсипущий дух, цікавий до всього, що відбувається в зовнішньому світі. «Він уже готовий зробити хід», — задоволено подумала Хулія, відчуваючи себе в добрих руках, і відпила ковток холодної кави, щоб приховати змовницьку посмішку, що з’явилася у неї на губах.

— Мабуть, — повільно проказав Муньйос, звертаючись до племінниці, — для вас це теж було важким ударом.

— Звісно, — Лола Бельмонте знову докірливо глянула на свого дядька. — Ця картина — ціле багатство.

— Я мав на увазі не лише економічний бік справи. Адже ви не раз розігрували цю партію… Ви полюбляєте шахи?

— Трохи.

Її чоловік підняв склянку з віскі.

— Правду кажучи, грає вона чудово. Мені жодного разу не щастило в неї виграти, — він замислився над власними словами, а тоді підморгнув і хильнув ще коктейлю. — Втім, суперник з мене ніякий.

Лола Бельмонте підозріливо дивилася на Муньйоса. «У неї водночас святенницький та хижий вид, — подумала Хулія, — ці непомірно довгі спідниці, тонкі й кощаві, схожі на пазуристі лапи, руки, твердий погляд, гачкуватий ніс над войовничо випнутим уперед підборіддям». Дівчина завважила напружені сухожилля на тильному боці долоней, що наче акумулювали стримувану енергію. «Небезпечна гарпія, — сказала вона собі, — злостива й пихата». Неважко було уявити, як вона смакує плітки, переносячи на інших свої комплекси та невдачі. Обмежена особа, затуркана обставинами. Атака на короля як критичний випад проти будь-якої влади, якою не є вона сама, обачлива жорстокість, зведення рахунків з чимось або з кимось… З дядьком, з чоловіком… Можливо, з цілим світом… Картина як нав’язлива ідея хворобливого, нетерпимого мозку. І ці худі нервові руки, досить сильні, щоб завдати смертельного удару в потилицю, щоб задушити шовковою хусткою… Хулія легко уявила її в плащі та темних окулярах. Однак дівчина не могла виявити бодай якогось зв’язку між Лолою та Максом. Це вже було на межі абсурду.

— Нечасто, — правив своєї Муньйос, — трапляються жінки, які грають у шахи.

— А я граю, — Лола Бельмонте, здавалося, була напоготові, здатна зайняти глуху оборону. — По-вашому, це погано?

— Навпаки. По-моєму, це чудово… На шахівниці можна робити такі речі, які на практиці, тобто в реальному житті, є неможливими… Як ви гадаєте?

Вона зробила непевний жест, наче ніколи не запитувала себе про це.

— Можливо. Для мене шахи завжди були грою. Способом згаяти час.

— Мабуть, ви маєте хист до цієї гри. Ще раз повторю, нечасто трапляються жінки, які добре грають у шахи…

— Жінка здатна робити будь-які речі. Інша річ, що нам цього не дозволяють.

Муньйос підбадьорливо посміхнувся кутками губ.

— Вам подобається грати чорними? Зазвичай вони змушені оборонятися… Ініціатива на боці білих.

— Яка нісенітниця! Не розумію, чому чорні повинні заклякнути й чекати наступу білих. Це однаково, що жінка в домі, — Лола кинула зневажливий погляд на чоловіка. — Всі вважають, що мужчина глава сім’ї, бо він у штанях.

— А хіба це не так? — Муньйос злегка посміхнувся. — Візьмімо, приміром, партію, зображену на картині. Вихідна позиція здається, сприятлива для білих. Чорний король під загрозою. А від чорного ферзя спочатку жодної користі.

— У цій партії чорний король небагато важить; вся відповідальність покладена на чорну королеву. На королеву та пішаків. Перемогу в цій партії приносять королева та пішаки.

Муньйос сунув руку до кишені й витягнув звідти якийсь папірець.

— Ви не пробували грати такий варіант?

Лола Бельмонте спантеличено глянула на співрозмовника, тоді на папірець. Очі Муньйоса неуважно розглядали кімнату і нарешті, мовби несамохіть, зустрілися з очима Хулії. «Добре зіграно», — прочитав він у погляді дівчини, проте обличчя шахіста залишалося незворушним.

— Гадаю, так, — озвалася по паузі Лола. — Білі розмінюють пішаків, королева стоїть поруч із королем, готуючись наступним ходом об’явити шах… — вона задоволено глянула на Муньйоса. — Тут білі вирішили зіграти королевою, і, по-моєму, це вірно.

Муньйос згідливо хитнув головою.

— Згоден. Але мене більше цікавить наступний хід чорних. Як би вчинили ви?

Лола Бельмонте підозріливо примружила очі. Здавалося, вона намагалася збагнути прихований зміст цих запитань. Потім повернула папірець Муньйосу.

— Я вже давно не грала цієї партії, але пам’ятаю принаймні три варіанти: чорна ладдя бере коня, і це приводить до нудної перемоги білих завдяки пішакам та королеві… Інша можливість, гадаю, віддати коня за пішака або з’їсти слоном пішака… Варіантів безліч, — вона глянула на Хулію, а тоді знову на Муньйоса. — Однак я не розумію, який зв’язок між усім цим…

— Як вам щастить, — незворушно урвав її Муньйос, — вигравати чорними?.. Може, ви скажете мені, як шахіст шахісту, в який момент ви досягаєте переваги?

Лола Бельмонте вочевидь почувалася потішеною.

— Ми можемо зіграти партію, коли захочете. Так ви й дізнаєтеся.

— З радістю, і ловлю вас на слові. Проте залишився один варіант, який ви не згадали, бо, можливо, забули. Варіант, який передбачає розмін ферзів, — коротким порухом руки він мовби скинув фігури з шахівниці. — Ви знаєте, що я маю на увазі?

— Авжеж. Коли чорна королева з’їдає пішака на 65, розмін ферзів має вирішальне значення. — Після цих слів на обличчі Лоли Бельмонте відбилася жорстка торжествуюча посмішка. — І чорні виграють… — Її очі хижого птаха зі зневагою подивилися на чоловіка, а тоді втупилися в Хулію. — Шкода, що ви не граєте в шахи, сеньйорито.

— Що ви про все це думаєте? — запитала Хулія, щойно вони вийшли на вулицю.

Муньйос трохи схилив голову набік. Він ішов праворуч од Хули, майже по краю тротуару, йшов зі стиснутими губами, дивлячись невидющими очима на обличчя перехожих, які простували їм назустріч. Дівчині здалося, що йому не хочеться відповідати.

— З технічної точки зору, — знехотя завважив шахіст, — це могла бути вона. Лола знає всі можливості партії, до того ж вона добре грає. Я навіть сказав би — дуже добре.

— Здається, ви не надто переконані…

— Є деякі деталі, які не узгоджуються.

— Однак вона наближається до нашого уявлення про нього. Вона досконало грає партію з картини. Має достатньо сил, щоб убити чоловіка чи жінку, до того ж є в ній щось приховане, що змушує почуватися незручно в її присутності, — Хулія спохмурніла, намагаючись віднайти потрібні слова, щоб додати остаточних штрихів до портрета Лоли Бельмонте. — Вона здається поганою людиною. І ставиться до мене з явною антипатією, природи якої я не розумію… Адже, якщо зважати на те, що вона говорить, я мала б видаватися їй зразковою жінкою: незалежна, вільна від родинних пут, досить упевнена в собі… Сучасна, як мовив би дон Мануель.

— Можливо, саме через це вона вас ненавидить. Бо ви така, якою б вона хотіла, але не спромоглася стати… Я не надто добре пам’ятаю всі ці казки, що їх ви з Сесаром так полюбляєте, але пригадую, в якійсь із них була одна відьма, яка зрештою зненавиділа своє люстерко.

Може, це виглядало недоречно, але Хулія не стримала сміху.

— Не виключено… Мені б таке не спало на думку.

— Майте це на увазі, — Муньйос посміхнувся кутками губ. — Намагайтеся найближчими днями не їсти яблука.

— Але ж я маю двох принців. Вас і Сесара. Слон і кінь, еге ж?

Посмішка зникла з обличчя Муньйоса.

— Це не гра, Хуліє, — озвався він за мить. — Не забувайте.

— Я не забуваю. — Дівчина взяла його під руку й відчула, що Муньйос ледь помітно напружився. Здавалося, він почувається незручно, але вона не відпускала його руки. Тепер їй уже навіть подобався цей дивний, незграбний, похмурий чоловік. «Шерлок Муньйос і Хулія Ватсон», — посміялася вона подумки, охоплена якоюсь невтримною радістю, яку притлумив лише раптовий спомин про Менчу.

— Про що ви думаєте? — запитала вона в шахіста.

— Усе ще про племінницю.

— Я теж. Правду кажучи, вона повністю відповідає предметові наших пошуків… Хоча ви не надто впевнені в цьому.

— Я не говорив, що вона не могла бути тією жінкою в плащі. Я лише кажу, що не впізнаю в ній нашого таємничого гравця…

— Проте деякі речі насправді збігаються. Вас не дивує, що всього лише за кілька годин після того, як у неї вкрали картину, котра коштує купу грошей, така зацікавлена особа, як вона, раптом припиняє обурюватися й починає спокійно говорити про шахи?.. — Хулія відпустила руку Муньйоса й пильно подивилася на нього. — Вона або добре прикидається, або шахи важать для неї набагато більше, ніж здається. В обох випадках це кидає на неї підозру. Можливо, вона весь час прикидалася. Після того як Монтегріфо їй зателефонував, вона мала вдосталь часу, аби підготувати те, що ви називаєте лінією оборони, оскільки розуміла, що поліція завітає до неї.

Муньйос ствердно хитнув головою.

— Авжеж, це можливо. Зрештою вона шахістка. А шахіст уміє вдаватися до різних засобів. Особливо коли треба вийти зі скрутної ситуації…

Він пройшов кілька кроків мовчки, дивлячись на носаки своїх черевиків. Тоді підвів очі й заперечливо похитав головою.

— Не думаю, що це вона. Мені завжди здавалося, що, коли ми опинимося сам-на-сам, я відчую щось незвичайне. А я нічого не відчуваю.

— Вам не здається, що, можливо, ви надто ідеалізуєте суперника? — після хвилинного вагання запитала Хулія. — Не може бути так, що через своє розчарування дійсністю ви відмовляєтеся сприймати факти?

Муньйос зупинився й незворушно глянув на дівчину. В його примружених очах не було жодних емоцій.

— Я вже думав про це, — пробурмотів він, втупивши в неї безбарвний погляд. — І не відкидаю такої можливості.

Попри лаконізм шахіста, Хулія зрозуміла, що тут ідеться про щось іще. Його мовчання, його схилена набік голова і невидющий погляд, загублений в лише йому відомих, непроникних для інших думках, упевнили дівчину в тому, що ці його думки аж ніяк не пов’язані з Лолою Бельмонте.

— Є щось іще? — запитала вона, не в змозі стримати цікавість. — Ви там виявили щось таке, про що не розповіли мені?

Муньйос не відповів.

Вони зайшли до крамниці Сесара, щоб повідомити тому подробиці своїх відвідин. Антиквар чекав на них, стривожений, і щойно почув дзеленчання дзвіночка, поквапився їм назустріч й виклав новину:

— Затримали Макса. Сьогодні вранці, в аеропорту. Півгодини тому телефонували з поліції… Він у відділку на Прадо, Хуліє. І хоче бачити тебе.

— Чому саме мене?

Сесар стенув плечима, мовби хотів сказати: «Я добре розуміюся на голубій китайській порцеляні чи живописові дев’ятнадцятого століття, а от психологія альфонсів і взагалі злочинців поки що не мій фах. Отакі-то справи».

— А що з картиною? — запитав Муньйос. — Не знаєте, її не знайшли?

— Щодо цього я маю великі сумніви, — блакитні очі антиквара випромінювали стурбованість. — Гадаю, саме в цьому проблема.

Головний інспектор Фейхоо, здавалося, зовсім не зрадів, побачивши Хулію. Він прийняв її у своєму кабінеті під портретом короля та календарем Управління державної безпеки й навіть не запросив сісти. Фейхоо вочевидь був не в гуморі й одразу перейшов до справи.

— Це дещо поза нашими правилами, — з прикрістю мовив він. — Адже йдеться про ймовірного злочинця, винного у двох убивствах… Але він наполягає на тому, що не даватиме офіційних свідчень, поки не поговорить з вами. І його адвокат, — тут головний інспектор насилу стримався, щоб не викласти все, що він думає про адвокатів, — згоден із ним.

— Як його знайшли?

— Це було нескладно. Вчора ввечері ми розіслали його прикмети по всіх усюдах, в тому числі на прикордонні пости та в аеропорти. Сьогодні вранці його упізнали під час проходження контролю в аеропорту Барахас[34], звідки він за фальшивим паспортом збирався вилетіти до Лісабона. Опору він не чинив.

— Він не сказав, де картина?

— Він не сказав нічого, — Фейхоо підняв вказівний палець із рівним нігтем. — Звісно, крім того, що він не винний, таке ми чуємо тут постійно — це схоже на ритуал. Та коли я ознайомив його зі свідченнями таксиста й конс’єржа, він знітився. І почав вимагати адвоката… Саме тоді й висловив бажання зустрітися з вами.

Головний інспектор вивів її з кабінету й повів коридором до дверей, біля яких стояв на чатах поліцейський у мундирі.

— Я про всяк випадок залишатимусь тут. Він наполягав на тому, що має зустрітися з вами наодинці.

Двері за її спиною зачинили на ключ. Макс сидів на одному з двох стільців, що стояли обабіч дерев’яного столу в кімнаті без вікон та будь-яких інших меблів, брудні стіни якої були оббиті матрацами. Макс був у зім’ятому светрі, одягненому на сорочку з розстебнутим комірцем; волосся скуйовджене, розтріпані пасма падали на вуха та очі. Скуті кайданками руки лежали на столі.

— Привіт, Максе.

Той підвів голову й довго дивився на Хулію. Під очима в нього темніли спричинені безсонням круги, він виглядав розгубленим, змореним, наче після тривалої та важкої, але марної праці.

— Нарешті знайоме обличчя, — в словах Макса вчувалася стомлена іронія; він кивнув на вільний стілець, запрошуючи дівчину сісти.

Хулія запропонувала йому сигарету, й він жадібно закурив, наблизивши обличчя до простягнутої запальнички.

— Навіщо ти хотів мене бачити, Максе?

Перш ніж відповісти, він якийсь час дивився на неї. Він важко дихав і тепер був схожий не на красеня-вовка, а радше на загнаного до власної нори кроля, котрий чує наближення тхора. Хулія запитала себе, чи не віддухопелили його, бува, поліцейські, але синців на тілі Макса нібито не було. «Мабуть, вони більше не б’ють затриманих. Мабуть, ні», — подумала дівчина.

— Я хочу попередити тебе, — мовив Макс.

— Попередити?

Макс озвався не одразу. Він курив, тримаючи сигарету перед своїм обличчям скутими кайданками руками.

— Вона була вже мертва, Хуліє, — тихо проказав він. — Це не я. Коли я ввійшов до твого помешкання, вона вже була мертва.

— Як ти зміг ввійти? Вона відчинила тобі?

— Я щойно сказав, вона була мертва… вдруге.

— Вдруге? Отже, було і вперше?

Спершись ліктями на стіл, Макс струсив із сигарети попіл і підпер великими пальцями рук неголене підборіддя.

— Стривай, — він насилу видихнув це слово. — Краще я розповім тобі все від самого початку… — Макс знову підніс сигарету до губ і, примруживши очі, випустив струмінь диму. — Ти знаєш, як Менчу озлилася на Монтегріфо. Вона блукала по дому, наче роз’ярілий звір, вивергаючи прокльони й погрози… І раз по раз кричала: «Він обікрав мене!» Я намагався її заспокоїти, ми почали обговорювати цю справу. І тут мені прийшла до голови одна думка.

— Яка думка?

— Я маю певні зв’язки з людьми, здатними вивезти з країни будь-що. Тож запропонував Менчу вкрасти ван Гюйса. Попервах вона наче оскаженіла, лаяла мене на всі заставки, мовляв, ви приятельки і все в такому дусі, аж потім второпала, що це тобі не зашкодить. Страховка покрила б усе, а щодо твоїх відсотків від продажу картини… ми б щось вигадали згодом, щоб тобі їх якось відшкодувати.

— Я завжди знала, що ти справжній скурвий син, Максе.

— Так. Можливо. Але це тут ні до чого… Головне те, що Менчу пристала до мого плану. Вона повинна була зробити так, щоб ти привезла її до себе додому. П’яну, напхану наркотиками… ну, сама знаєш… Правду кажучи, я не сподівався, що вона так добре з цим впорається… Наступного ранку, коли ти підеш з дому, я повинен був зателефонувати й пересвідчитися, що все гаразд. Так я й вчинив, а потім заїхав до тебе. Ми загорнули фламандську дошку, щоб вона не впадала в око, я взяв у Менчу ключі від твого помешкання… Я мусив припаркувати автівку внизу, на вулиці, й повернутися по ван Гюйса. Згідно з планом, після того як я пішов би з картиною, Менчу повинна була влаштувати пожежу.

— Яку пожежу?

— У твоєму помешканні, — Макс знехотя посміхнувся. — Це було частиною плану. Мені прикро.

— Тобі прикро? — приголомшена Хулія обурено вдарила кулаком об стіл. — Святий Боже, він каже, що йому прикро!.. — Вона втупилася очима в стіну, а тоді знову в Макса. — Ви, либонь, збожеволіли, якщо придумали таке.

— Ми були при тямі, і це мало спрацювати. Менчу вигадала б якийсь нещасний випадок, приміром, сказала б, що не загасила недопалок. А з такою кількістю розчинників та фарб, як у тебе… Ми вирішили, що вона триматиметься до останньої хвилини, а тоді вибіжить, задихаючись од диму, в істериці, й почне гукати по допомогу. Хоч би як швидко приїхали пожежники, півдому згоріло б дощенту. — Він похнюпився, мовби вибачаючись, що не все сталося, як гадалося. — І ніхто б у світі не довів, що ван Гюйс не згорів разом із іншими речами. А що було б далі, тобі здогадатися неважко… Я продав би картину в Португалії знайомому приватному колекціонеру… Того дня, коли ти бачила мене на ринку Растро, ми з Менчу саме зустрічалися з посередником… Звісно, Менчу була б винною в пожежі, яка сталася у твоєму домі, однак з огляду на те, що ви приятельки і що йшлося б про нещасний випадок, звинувачення не було б надто суворим. Обійшлося б позовом домовласника, та й потому. З іншого боку, вона казала, що найбільшою втіхою для неї буде побачити, яку міну зробить Пако Монтегріфо.

Хулія недовірливо похитала головою.

— Менчу була нездатна на таке.

— Менчу була здатна на все, як і кожен з нас.

— Ти покидьок, Максе.

— Хоч би хто я був, це не має жодного значення, — Макс з прикрістю посміхнувся. — Важливо те, що мені знадобилося півгодини, аби підігнати й припаркувати автівку. Пам’ятаю, туман був густий, а я ніяк не міг знайти потрібного місця й раз по раз позирав на годинника, побоюючись, що ти можеш раптом повернутися додому… Близько чверті на першу я знову піднявся до тебе. Цього разу я не дзвонив, а відімкнув двері ключами. Менчу лежала в передпокої, горілиць, із розплющеними очима. Спершу я подумав, що вона перенервувала й знепритомніла, та коли нахилився до неї, завважив на горлі пляму — то була закипіла кров. Вона була мертва, Хуліє. Мертва й усе ще тепла. Я мало не збожеволів од страху. Зрозумів, що, коли зателефоную до поліції, то муситиму дати чимало пояснень… Тож я кинув ключі на підлогу, причинив двері й побіг униз, перестрибуючи через чотири сходинки… Я не міг ні про що думати. Цілу ніч провів у якомусь пансіоні — нажаханий крутився в ліжку, так і не стуливши очей. Вранці подався до аеропорту… Решту ти знаєш сама.

— Коли ти побачив Менчу, картина ще була там?

— Так. Це було єдине, на що я подивився, крім неї… Картина лежала на дивані, загорнута в газету та перетягнута клейкою стрічкою, — я сам поклав її туди, — він з прикрістю посміхнувся. — Однак мені забракло сміливості її забрати. «І без неї я вже вскочив у халепу», — подумав я тоді.

— Але ти кажеш, що Менчу лежала в передпокої, а ми знайшли її в спальні… Ти бачив у неї на шиї хустку?

— Не було ніякої хустки. Шия була гола, з кривавою плямою. її вбили ударом в горлянку, точнісінько в кадик.

— А пляшка?

Макс роздратовано глянув на дівчину.

— І ти теж з цією пляшкою… Фараони, бач, доскіпувалися, чого це я засунув Менчу в піхву пляшку. Присягаюсь тобі, я гадки не маю, про що йдеться, — він підніс недопалок до губ і жадібно затягнувся, а його очі стривожено й підозріливо дивилися на Хулію. — Менчу була мертва, і край. Її вбили одним ударом. Я її не чіпав. Та й був я там, у тебе, не більше хвилини… Це, мабуть, зробив хтось інший, потім.

— Коли потім? Ти ж сам сказав, що вбивця вже пішов.

Макс зморщив чоло, намагаючись щось пригадати.

— Не знаю, — він здавався вочевидь спантеличеним. — Може, вбивця повернувся, коли я вже пішов, — раптом Макс зблід, мовби щойно здогадався про щось. — 'А може… — Хулія завважила, як тремтять його руки в кайданках. — А може, він був там… Причаївся десь і чекав на тебе.

Вони вирішили розподілити обов’язки. Поки Хулія ходила до Макса, а потім переповідала розказане ним старшому інспекторові, котрий слухав її, навіть не намагаючись приховати свого скептицизму, Сесар та Муньйос решту дня присвятили розпитуванню сусідів. Надвечір вони зустрілися в одній старій кав’ярні на вулиці Прадо. Примостившись за мармуровим столиком, на якому стояла повна недопалків попільничка та порожні філіжанки з-під кави, вони довго обговорювали і так і сяк розповідь Макса. Схилившись головами, огорнуті сигаретним димом вони стиха, наче троє змовників, гомоніли між собою, не звертаючи уваги на голоси за сусідніми столиками.

— Я вірю Максові, — підсумував Сесар. — В його словах є сенс. Уся ця історія з викраданням картини цілком у його стилі. Але мені в голову не кладеться, щоб він був здатний на все інше… Пляшка джину — це вже занадто, дорогенькі. Навіть для такого типу, як він. З іншого боку, тепер ми знаємо, що там не обійшлося и без жінки в плащі. Лоли Бельмонте, Немезіди чи хоч би хто вона була, чорт забирай!

— А чому не Беатріси Оренбурзької? — запитала Хулія.

Антиквар докірливо глянув на неї.

— Подібні жарти, по-моєму, зовсім недоречні, — він занепокоєно засовався на стільці, подивився на незворушного Муньйоса і — чи то жартома, чи то всерйоз — перехрестився, щоб відігнати привидів. — Жінка, котра кружляла навколо твого будинку, була з плоті та крові… Принаймні я на це сподіваюсь.

Антиквар розпитав конс’єржа з сусіднього будинку, котрий знав його на обличчя. Відтак Сесарові пощастило дізнатися деякі цікаві подробиці.

— Приміром, між дванадцятою та пів на першу, коли він саме закінчував підмітати тротуар коло свого під’їзду, конс’єрж бачив високого молодика з заплетеним в кіску волоссям, який вийшов з того під’їзду, де мешкала Хулія, і підійшов до припаркованої біля краю тротуару автівки. А невдовзі, — тут голос антиквара затремтів од збудження, наче він переповідав якусь старосвітську плітку, — можливо, за чверть години, прибираючи бак для сміття, конс’єрж ледь не наштовхнувся на якусь білявку в плащі та темних окулярах… Розповідаючи про це, Сесар стишив голос, оглянувши перед тим сусідні столики, ніби ця жінка могла сидіти за одним із них. Конс’єрж, за його власними словами, не роздивився її як слід, бо вона швидко пішла вулицею в тому ж напрямку, що й молодик… Він також не міг з певністю твердити, що жінка вийшла з того під’їзду, де мешкала Хулія. Просто, коли обернувся, пораючись біля бака, то побачив її. Поліцейським, які допитували його вранці, він не розповів про це, бо вони ні про що таке не питали. Він би й не замислився над цим, зізнався конс’єрж, почухавши скроню, якби дон Сесар не спитав. Він також не пам’ятав, чи тримала вона в руці великий пакет. Просто побачив білявку, яка йшла вулицею. От і все.

— На вулиці повно білявок, — завважив Муньйос.

— У плащах і темних окулярах? — відреагувала Хулія. — Це могла бути Лола Бельмонте. Я саме сиділа у дона Мануеля, і ні її, ні її чоловіка не було вдома.

— Ні, — заперечив Муньйос. — О дванадцятій ви вже були в мене, у шаховому клубі. Ми ходили вулицями близько години й прийшли до вас додому приблизно о першій… — Шахіст подивився на Сесара, і той відповів йому розуміючим поглядом, який перехопила Хулія. — Якщо вбивця чекав на вас, то, оскільки ви не поверталися, йому довелося змінити свій план. Отож він прихопив картину й пішов. Можливо, це врятувало вам життя.

— Чому він убив Менчу?

— Мабуть, не сподівався зустріти її там і позбувся небажаного свідка. Не, виключено, що він збирався зробити інший хід замість брати ладдю ферзем… Можливо, це було блискучою імпровізацією.

Сесар невдоволено звів брову.

— Гадаю, дорогенький, «блискучою» — це занадто.

— Називайте, як хочете. Змінити задум ось так, на ходу, враз застосувавши варіант, більш підхожий до ситуації, й залишити поруч із тілом картку з відповідним записом… — шахіст замислився над власними словами. — Я мав час її розгледіти. Запис зроблено на друкарській машинці — на «Оліветті» Хулії, як вважає Фейхоо. І без жодних відбитків пальців. Той, хто це зробив, діяв напрочуд спокійно, але швидко й точно. Як годинник.

На якусь мить дівчина пригадала, яким був Муньйос кілька годин тому, коли вони чекали на прихід поліцейських: шахіст опустився навколішки біля тіла Менчу, ні до чого не доторкаючись і не зронивши ні слова. Він вивчав візитівку вбивці так само холоднокровно, як дивився на шахівницю в клубі імені Капабланки.

— Я й досі не розумію, чому Менчу відчинила двері…

— Гадала, що це Макс, — припустив Сесар.

— Ні, — заперечив Муньйос. — Макс мав ключа — ми знайшли його на підлозі, коли ввійшли. Вона знала, що це не Макс.

Сесар зітхнув, крутячи на пальці перстень із топазом.

— Мене не дивує, що поліція мертвою хваткою вчепилася в Макса, — пригнічено мовив він. — Вони вже не мають нікого на ролі підозрюваних. Якщо це триватиме далі, то невдовзі не залишиться нікого й на ролі жертв… А якщо сеньйор Муньйос і далі неухильно застосовуватиме свій дедуктивний метод, це призведе… Ви уявляєте, до чого це призведе? Ви, дорогенький, стоятимете серед трупів, наче в останній дії «Гамлета», дійшовши неминучого висновку: «Я — єдиний, хто вижив, отже, за суворою логікою, якщо відкинути неможливе, тобто небіжчиків, вбивцею маю бути я…» І здастеся поліції.

— Це ще не доведено, — мовив Муньйос.

Сесар докірливо глянув на нього.

— Що ви вбивця?.. Вибачте, дорогенький, але наша розмова стає небезпечно схожою на діалог у божевільні. Я й на думці не мав…

— Я не про це, — шахіст подивився на свої руки, що лежали на столику, обабіч порожньої філіжанки з-під кави. — Я маю на увазі те, що ви щойно сказали, — що не залишиться підозрюваних.

— Тільки не кажіть, — недовірливо пробурмотіла Хулія, — що ви маєте якийсь здогад.

Муньйос підвів очі й уважно подивився на дівчину. Потім ледь чутно цмокнув язиком і схилив голову набік.

— Можливо.

Хулія зажадала пояснень, однак ні вона, ні Сесар не змогли витягти з шахіста ні слова. Той відчужено втупився в поверхню столика між своїми руками, ніби бачив у прожилках мармуру таємничі ходи уявних фігур. Час від часу на його губах з’являлася на мить невиразна посмішка, що захищала його від проявів зовнішнього світу.