Гімназист і Вогняний змій

Розділ тринадцятий Тут Назар Шпиг назве гімназиста своєю Таємною зброєю

Навіть близькі канікули не тішили, як завжди бувало в останній тиждень жовтня.

Юрко повертався додому понуро, неквапом, із кожним кроком усвідомлюючи, в який глухий кут загнав себе сам. Він мусив припустити, що в гімназії загублений значок — хоча й не повсякдення, але все-таки — доволі звичне й зрозуміле явище. Дуже боявся, що до кінця уроків претендентів з’явиться понад троє. Обійшлося, більше ніхто не озвався. Хіба підфарбований Шептало вгледів Юрка в дворі, коли той уже йшов додому, та нагадав уголос, аби не забув про обіцянку. А за огорожею, біля якої досі стовбичили патрульні, товкся кучерявий Баранов. Нічого не сказав, тільки провів Юрка похмурим поглядом з-під лоба, потому натягнув простеньку плетену шапочку аж на очі, поправив сумку на плечі й подався в протилежному напрямку.

До метро Юрко чалапав, дивлячись не перед собою, а під ноги. Зводив думки докупи, ні до чого так і не дійшов, тому вирішив скласти все в звичний уже спосіб. Треба проговорити з Джентльменом. Бульдог завжди слухає й ніколи не перебиває.

Вирішивши так, прискорив ходу. Навіть побіг, рвонув, заледве не збивши чоловіка в фірмовому картузі й такій самій жилетці. Чолов’яга за кілька метрів від сходу в метро тицяв перехожим на всі боки рекламні флаєри мобільного оператора. Повторюючи при цьому, мов заїло:

— Вигідна пропозиція, вигідна пропозиція, вигідна пропозиція.

Люди обходили його. Хтось агресивно відмахувався, хтось брав рекламку машинально й байдуже, аби викинути в найближчий смітник. Юркові не вдалося оминути чоловіка через певну незграбність. Тож він налетів на нього, буцнувши в живіт головою.

— Ой, вибачте! — вигукнув відразу.

— Ти чого, Івановичу, на людей кидаєшся? — почулося над головою.

Здивовано відступивши, впізнав Назара Шпига. Відставний міліціонер цього разу вуса не маскував. Обмежився кепкою, насунутою на очі. Підняв козирок, блазнювато привітався:

— Здоров. Зачекався я тебе. Повзеш, мов черепаха на перегонах.

— Ви тут на мене чекаєте?

— Ні, на чорта лисого, — буркнув сищик. — Ти ж цією дорогою ходиш, хіба ні? Всі дороги ведуть до метро.

- А оце... - Юрко кивнув на пачку флаєрів.

- То один мій знайомий підпрацьовує. Поїсти не може до пуття, я його підмінив на тропіки. Хоч стояти не нудно.

— Давно чекаєте?

— Не так, щоб дуже. Тільки приятель мій щось заобідався. Але хай, — сищик смикнув себе за вус. — Мене ж розпирає, знаєш. Вийшло щось із оголошеннями?

— Вийшло, — буркнув Юрко. — На свою голову пригод нахапався.

— Чого так?

Зітхнувши, гімназист розказав про сьогоднішній результат, який усе заплутав ще більше. Шпиг слухав уважно, дещо перепитував, потім мовив:

— Троє підозрюваних — це більше, ніж один. Не журися, часом навіть краще.

— І зараз краще?

— Ага. Уяви, якби ти віддав значок не тому. Сам же кажеш — їх гублять не постійно, але й не так зрідка. Мали б ми з тобою хибний слід. А Пожежа далі палив би будинки.

- Цікаво, хто йому тепер завадить. Заплутався я в трьох соснах. Точніше, між трьома старшаками. А тут ще наркотики в гімназії...

- До чого тут... — враз Шпиг стрепенувся, наче прокинувся раптово. — Чекай, у Першій зразковій? Наркотики?

Розповів Юрко сищику й цю сумну історію, згадавши, як побачив і впізнав Медвідька.

— Дивного нема нічого, — сказав Шпиг, трохи подумавши. — То у Стрельцова приватна охоронна фірма. А полковник на службі, ще й цабе. Хоч не велике, але його рівня цілком досить, аби залагодити подібну справу. Кого попало, першого-ліпшого, до вас навряд чи гукнуть. Репутація.

— Чув уже про репутацію. То й що?

— Те саме, Івановичу. Знаю я Медвідька дуже добре. Він падлюка, погана людина. Та наше життя таке, що навіть недобрі люди можуть при цьому бути на своєму місці. Медвідько славиться умінням замітати сліди. Коли якусь слизьку справу треба залагодити так, аби зайві руки не торкалися, а зайві вуха не чули — гукають його.

— Думаєте, нема тут зв’язку з моєю вчорашньою пригодою?

— Ще пригода? Отак відпускай тебе самого. Кажи, чого я не знаю, але мушу.

Доповів Юрко відставному міліціонерові про випадкову зустріч зі Стрельцовим удома в Лізи.

- Отут зле, — мовив Шпиг серйозно. - Він знає, де ти вчишся й живеш. Тільки Медвідько в вашій гімназії навряд через тебе опинився. Він же тебе навіть не шукав.

— Маскується.

- Ну тебе, — відмахнувся сищик. - Я скажу, а ти навряд послухаєш. А втім, на твоєму місці заліг би я на дно після вчорашнього.

- Дзуськи, — гарикнувся Юрко. - Не залягли б, пане Шпиг. Я вас, знаєте, трошки вивчив.

— Бач, вивчив він, — прогудів той. — Давай, Івановичу, так домовимося. Укладемо угоду ділову. Завтра береш значок, віддаєш комусь із трьох, на свій розсуд...

— З двох, — перервав Юрко. — Думаю, Діану Загорій з десятого «Б» більше чіпати не слід. Злякаємо.

— Ти про що?

— Здається, вона найбільш реальна. Тим паче — Дівчина. Ми ж звично думаємо про хлопців. А в Пожежі цілком може бути не спільник, а спільниця.

Назар Шпиг пошкріб потилицю.

- Здається, ти казав — у розмові Павука зі Стрельцовим згадувався саме гімназист.

- Я пригадав дещо, - гімназист витримав театральну паузу, потім зробив жест, яким фокусники дістають кульки з повітря. - У тій розмові вони обоє кілька разів назвали свого спільника з гімназії дівчинкою.

- Ну, знаєш... Так часто називають хлопців, аби принизити чи образити. В очі чи за спиною. Це неправильно, Івановичу, я ніколи таких порівнянь не вживаю. Але тим не менше, що маємо, те маємо.

— І все одно, — Юрко вперто гнув своє. — Нічого не заважає тому ж таки Павукові приховувати важливого спільника. Розумієте, я сьогодні цілий день думаю. Аби Стрельцов знав напевне, хто допомагає Павукові, він уже давно б сам знайшов спільника й притиснув. Чи відшукав для якихось інших, власних інтересів. Павук — гад, але не дурень. Він сам може зашифрувати Змія. Дуже просто це зробити, назвавши іншу стать. Стрельцов шукає хлопця, а дівчина тільки посміхається.

Сищик смикнув себе за вус.

— Гм... Резонно. Логіка тут є, чорт забирай.

Окрилений визнанням, Юрко новів далі:

— Ще більш підозріло, що Діана заявила — значок не її, коли я бовкнув, що знайшов його на згарищі. Отак відразу здала назад. Ті двоє крутили щось, але ж отак прямо не відмовились. Тож тицьнути мою знахідку комусь із них - менший ризик. А до Діани придивитися.

Шпиг пошкріб потилицю.

- Значить так, нащадку всіх Пінкертонів, - заговорив нарешті. - Діану Загорій я прокачаю сам, через свої канали, дуже обережно. Є в мене можливості. До речі, як я й підозрював, на прізвисько Павук у Києві відгукується аж четверо. А ще можемо припустити — він не місцевий. Тому швидко його не вирахують. Та ми можемо скоріше впоратися.

- Ми?

Отож. Якщо, припустімо, що та дівчина - старшокласниця — з ним якось пов’язана, слідок неодмінно проявиться. Наприклад, через батьків чи інші сумнівні знайомства.

- А моє завдання в чому?

Не рипайся. Значок одному віддай, інший хай пробачає. Звісно, краще було б, аби кожен точно сказав, де загубив. Але збрехати їм ніхто не заважає. І без палія кожному є, що приховувати. Тобі он так само.

Хотів заперечити Юрко — не став. Бо справді, за короткий час знав багато чого, що від батьків, особливо — від мами, краще приховати. Сказав лише ображено:

- То ви, пане Шпиг, мене списуєте з рахунків?

- Навпаки, Івановичу. Бережу тебе, як свою таємну зброю. Напоготові.

- Не заспокоїли, — пробурчав гімназист.

- Тебе - ні. Себе — так. Вважай, переходиш у тил.

- Хіба зброю тримають у тилу? Їй на передовій місце.

— Таємну — тримають, — кивнув Шпиг. - І все, Івановичу, розмову скінчено. Тим більше, он товариш мій іде, — він показав за спину Юрка. — Давай, будемо на зв’язку. Молодець, що про Стрельцова розказав. Тепер будемо пильними. Як кажуть, напоготові.

Потиснув Шпиг гімназистові руку, пішов назустріч немолодому чоловікові з борідкою у старому пальті, котрий доїдав пиріжок на ходу. А Юрко гордо повернувся й пішов у метро.

Дуже добре. Хоч якийсь правильний висновок зробив сьогодні.

Дарма розказав сищику про вчорашню оказію зі Стрельцовим. Не буде більше нічого говорити. Інакше пан Шпиг йому все заборонить. Гляди, без нього закінчить те, що він почав, і то досить успішно.

Не вийде нічого у вас, Назаре Захаровичу. Ви як хочете. А далі — Юрко Туряниця дасть собі раду.