Гімназист і Вогняний змій

Розділ другий Тут київський гімназист не повірить своїм очам

— Флігель згорів два дні тому, — сказав низенький вусатий черевань у старому, колись дорогому замшевому пальті.

— Не згорів би, Назаре Захаровичу, аби не підпалили. Чи я не так вас зрозумів?

— Еге, Івановичу. Спалили його навмисне, — виправився Назар Шпиг.

Відставний міліціонер назвав по батькові гарно вдягненого хлопчину, який на перший погляд нічим не вирізнявся серед ровесників. Та якщо придивитесь, побачите ластовиння на лиці. Виглядало, мовби чхнула одного разу дитина біля купки дрібної тирси. Чхання здійняло хмарку, дрібки осіли па пискові, й часом могло здатися — гімназист замурзаний, не любить умиватися. Крім того, мав він на лівій щоці два маленьких неохайних шрамики, наче хтось виорав смужки крихітним плугом. У ранньому дитинстві Юрко перехворів на віспу, й бабуся вважала борозенки слідами щастя. Адже колись малі діти від віспи помирали, а ті, хто одужував, мали рясну пошарпану шкіру паличках. Юркові ж удалося відбутися не надто помітними шрамами.

Учився Юрко не в звичайній школі, а в Першій зразковій гімназії, де панували свої, особливі порядки й діяли інакші, ніж у більшості навчальних закладів, правила. Вони вимагали від учнів ходити на уроки, мов на урочисті церемонії, тож про зовнішній вигляд Юрко Туряниця дбав. Спершу не подобалося, сковувало рухи, навіть дратувало неабияк. Та з часом звик, змирився й погодився, що строгий одяг дисциплінує, навіть впливає на поведінку. Але також зрозумів: вишкіл у Першій зразковій має зворотний бік. Це про чортів, котрі завжди водяться в тихому болоті. Мало хто з тамтешніх гімназистів міг похвалитися зразковою поведінкою. Серед них були справжні шибайголови, ладні наважитися на вчинки, що навіть у світі дорослих вважалися криміналом.

Тож не дивно, що один з учнів затягнув Юрка в небезпечну пригоду. Проте, як це часто буває, хлопець, котрий придумав собі гучне прізвисько Чорна Рука, став у пригоді відставному міліцейському офіцерові, а тепер — власнику та єдиному співробітнику приватної пошукової фірми. Трапилося так, що ветерана війни звинуватили в злочинах, які він не скоїв. Серед них був найтяжчий — убивство. Воїну загрожували неправедний суд і тюремне ув’язнення за чужі гріхи. Назар Шпиг намагався врятувати його, знайшовши справжнього убивцю. І треба було, щоб у цих пошуках він познайомився з гімназистом Туряницею, та ще й на місці скоєння злочину, біля мертвого тіла.

Юрко опинився там із лихої волі Чорної Руки. Не мали щастя — помогло нещастя: завдяки тому шкідникові пан Шпиг та Юрко врятували невинну людину, розкрили замисел ворогів і не дали їм знищити щоденник Олеся Добрянського, який сто років тому пішов воювати за Україну під Крути. Воїна, нинішнього героя, назвали на його честь.

Після тієї пригоди, з якої вийшли переможцями, хоч і ризикували життями, самотній сищик та учень восьмого класу Першої зразкової гімназії швидко стали добрими друзями. Тримали свої стосунки в таємниці від усіх, крім хіба що довірених та перевірених друзів.

Зараз вони стояли у сквері, алеї якого вже вкрило жовте листя. Шпиг зустрів Юрка, коли той повертався з гімназії додому. Передав привіт від Олеся Добрянського, який збирався повертатися на Донбас. Кілька років тому він пішов воювати добровольцем, нині став волонтером. Та якби йшлося лише про привіт, Назар Шпиг подзвонив би Юркові на мобільний. Перестрів особисто, навмисне, аби показати гімназистові пласку круглу бляшанку. Колись у таких київські кондитери тримали монпансьє. Її теж дав Добрянський; у ній і була вся справа.

— Що це? — поцікавився Юрко, коли сищик показав її.

— Олеся цікавить твоя думка. Він везе у свій колишній батальйон броньований джип. Коли повернеться, хтозна. Тому попросив мене поговорити з тобою.

— Про стару бляшанку з-під цукерок?

— Ну тебе в баню, — відмахнувся Шпиг.

Поки Олесь сидів у тюрмі, почув одну цікавинку. Як звільнили, перевірив, чи правда. Виявилося — не просто правда. Це триває.

— Та що триває?

— Глянь, — сищик кивнув на бляшанку. Юрко знизав плечима.

Відкрив.

Думав побачити льодяники. Замість них — темна маса. Не чорна, сірувата. Торкнув пальцем.

— Схоже на попіл.

— Відповідь зараховано, — задоволено кивнув Шпиг.

А до чого тут попіл? Любите ви манівцями ходити.

Чортівня якась коїться, Івановичу, — відставний міліціонер за звичкою згадав чорта, і так само за звичкою смикнув себе за вус.

І розказав про пожежу на вулиці Златоустівській.

— Спалили, значить, навмисне, — повторив Шпиг. — Олесь нічого б такого не припустив, якби раніше, коли його ще не арештували через наклеп, не запалало ще три будівлі. Всі — старі, історичні, зведені відомими архітекторами. Усі — в різних частинах Києва. Кожна була занедбана, аварійна. Кожну свого часу збиралися зруйнувати. Але всякий раз небайдужі до спадщини кияни ставали за будинки горою. Навіть отримували документи, що підтверджували цінність. Шукали кошти на реставрацію. І всякий раз будинки горіли, мов свічки.

— Як Олесь про це довідався?

Так це ж його друзі захищали будинки від руйнацій! Він і сам у пікетах стояв!

— Прикро, — погодився Юрко. — Тільки, пане Шпиг, убийте, не розумію, до чого тут я.

Відставний міліціонер насупився.

- Ти бач. Убийте... Словами такими не кидайся, хлопче. Язика прикуси.

— Забобони.

— Сказали — слухай, — відрубав Шпиг.

І глянь сюди.

Засунувши пальці в попіл, синщик взяв дрібку, потер пучками.

— Олесь був на згарищі вчора. Оце там набрав.

- Якась експертиза? — припустив Юрко.

- Грамотний ти. Але експертів без нього вистачає. Без нас так само. Пожежу загасили, флігель уже не відновити. Втратили ще одну пам’ятку міської архітектури. Там, кажуть, якась видатна постать жила, та нехай, потім про те. Зараз інше важливо. Ось це.

Знову запхавши пальці в коробку, цього разу намацав щось, видобув, поклав собі на долоню.

— Знайоме?

Юрко придивився до знахідки.

Очам не повірив.

Навіть узяв акуратно, двома пальцями невеличкий круглий значок. Нічого особливого, лише герб — книжка з закладеною сторінкою. Напис по колу: «Перша Завжди Перша». Таких нагрудних знаків ніде й ні в кого більше нема.

— Це ж... — гімназист розгублено зиркнув на сищика. — Пане Шпиг, це ж наше.

— Отож, — той смикнув себе за вус. — Бач, таки чортівня коїться. У тебе є таке?

Замість відповіді Юрко розстебнув куртку й показав такий самий значок на лацкані піджака.

Маємо носити. Нічого не буде, як хтось загубить чи забуде. Не покарають. Але правила вимагають. Тож краще, аби був. Бо, знаєте, як кажуть, вчителі мозок винесуть. Це прикріше за кару. Згодні?

— Та згоден, — кивнув Шпиг. — Через це я пішов із міліції, коли вона ще не стала поліцією, — він відмахнувся від неприємних спогадів, повернувся до справи: — Оцей ваш фірмовий значок Олесь знайшов на згарищі. Там, па Златоустівській. І щось мені, старому вовкові, підказує: такі значки просто так у попелі не валяються.

Тепер Юрко замислився, брови зсунув, потер машинально віспяний рубець на лиці.

Пане Шпиг, їх мають лише наші гімназисти.

— А я про що тобі товчу? Хлопці й дівчата?

— Ага.

Від молодших класів до випускних?

- Угу.

— Продати чи подарувати...

— Нічого в значках цінного! — перервав хлопчик сищика. — Ними навіть не міняються!

— Кажеш, можна лише згубити або десь забути?

— Еге ж.

— Коли так, Івановичу, — зітхнув пан Шпиг, вертаємо туди, звідки почали. Розумний ти, меткий. Чесно скажи - віриш, що оця штука, - підкинув значок на долоні, — загублена там, на згарищі, випадково? Чи, може, її там забули, га?

Юрко легенько прикусив нижню губу.

— До чого ведете?

— Та ну тебе під три чорти! По очах бачу - розумієш усе й відповідь знаєш. За язик тебе треба тягнути?

— Не треба. Є одна з десяти мільярдів можливостей, що такий значок міг опинитися у когось чужого, далекого від гімназійних справ. Хтось із наших там побував.

— На місці злочину, — наголосив сищик.

— На місці злочину, — лупою відгукнувся Юрко.

— Сліди до вас ведуть. Ось тобі й Перша зразкова. І то не перший підпал, нагадаю тобі.

Не відразу Туряниця перетравив почуте.

— Хочете сказати — хтось із наших сам свідомо палить старі будинки в Києві?

Пан Шпиг кивнув, додавши:

Або спільник палія. Так навіть імовірніше. Не вірю, що хтось зі старших учнів сам, із дурної чи хворої голови, нищить київську старовину.

— Чому саме старші?

— Хіба, Івановичу, ти молодших сам запідозриш, — сищик легенько посміхнувся у вуса. - Я зараз уявив, як котрийсь із малих подає палію запальничку, мов набої, — посмішка зникла. - Ні, хлопче. То не гра. Тебе чи твоїх ровесників у неї ще могли втягнути лихі й хитрі люди. І то б налякали відразу. А переляканий пацан, знаєш, ненадійний пасажир. Одного разу дасть слабину й викаже злочинця з тельбухами. Тут шукати серед старших треба. Свідомих.

— І шукати доведеться мені.

Не дарма я тебе розумецьким назвав. Кому ж іще. Я у вашу гімназію не просочуся ні під якою легендою. Тож будеш моїм агентом, очима й вухами. Дивись, слухай, думай, шукай. Бо, чує моє серце, то не останній підпал. Ще готуються, і нам треба цьому зашкодити.