Гімназист і Вогняний змій

Розділ п’ятий Тут знову згадають Вогняного Змія, а гімназист потрапить у безвихідь

Усередині було непривітно.

Та й що привітного в будівлі, яка вигоріла зсередини. Якби це був просто старий покинутий будинок, уява мимоволі б розігралася. Й перед очима напевне могли постати мешканці, котрі населяли флігель сто років тому. Ба навіть п’ятдесят, все одно далеко, все воно історія, все в минулому. А так — суцільна незатишна руїна. Тхнуло горілим, вогким, кислувато-брудним і перемішаним із чимось незрозумілим. Від суміші навіть очі защипали, Юрко протер їх долонями.

Зрозумів ураз, що не так із цією пожежею.

Ні, гімназист Туряниця не бачив аж так багато споруд, які пожер ненаситний вогонь. Він навіть не мріяв стати вогнеборцем. Проте побачене всередині виглядало надто ідеальним. Ступивши до стіни, Юрко спершу торкнувся її пальцем, потім сміливіше провів долонею, вимастивши її у щось чорне. Для чогось понюхав, не відчув нічого надзвичайного. Але з точних та природничих наук мав високі оцінки. Через те, не знаючи поки причини, міг пояснити собі наслідки.

Наче вогнеметом пройшлися, — тихо буркнув собі під ніс.

Ніколи не тримав Юрко Туряниця такої зброї в руках. Узагалі ніякої не тримав. Зате встиг передивитися чимало як для свого віку фільмів, у яких застосовували вогняні струмені. Хоч солдати поливали ними, хоч...

— Дракони.

Слово вирвалося саме собою. Бо нутрощі старого будинку не просто згоріли. Вони були випалені. Нещадно, ретельно, рівномірно. Мовби якась міфічна істота дихнула вогнем із пащі й полила ним все перед собою, безжально й планомірно нищачи середину до тріски. Навмисне захочеш — не завжди зробиш.

Ставши там, де колись були сходи нагору, Юрко підняв голову. З сонцем пощастило, воно сьогодні світило як ніколи яскраво, тож гімназист зміг розгледіти — всюди одне й те саме. Будинок зруйнували майстерно, якщо існує майстерна руйнація. Хто б це не був, своє діло він знав і підходив, хай би як це не прозвучало, з певною любов’ю. Відновленню тут уже нічого не підлягало, тільки розвалити до останньої цеглини.

І ще одну сумну істину відкрив для себе Юрко.

Навіть якби тут могли залишитися якісь сліди, вогонь знищив геть усе.

Та заразом осяяло — коли так, то...

Думку зупинило й перервало гавкання ззовні.

Вартовий попереджав про небезпеку. Хтозна, може волоцюги повернулися. Бо кому тут ще вештатися, на згарищі. Щойно вирішив так, знадвору долинуло:

— І чий це кобель?

— Ти як знаєш, що то кобель? — почулося у відповідь.

Голоси швидко наближалися, ставали чіткішими. Сюди йдуть двоє чоловіків і тримаються вони впевнено. Точно знають: тут нема нікого. Тим гірше буде Юркові, якщо надибають його тут.

— Ага, давай зараз перевіримо, — озвався перший.

— Не за тим прийшли, — відмахнувся другий. — Мені теж до лампи, хлопчик то чи дівчинка. Хіба не доходить: пес прив’язаний. Значить, хазяїн десь тут.

— Тобі яка печаль до хазяїна? Прив’язав і прив’язав. Он, парадне поруч. Туди, може, пішов.

До когось у гості. А з собаками там — порожняк. Ось і залишив, хіба не ясно.

Юрко нагнувся, обережно, скрадаючись, посунув до віконного отвору. Переляк від раптової появи змінила цікавість. Щось підказало: ці двоє, на відміну від недавніх волоцюг, прийшли до місця пожежі не випадково. І явно з лихими намірами — говорять, мов вороги, хоча напевне спільники. їх разом щось звело, необхідність.

Поки гімназист міркував, бульдог прогавкав ще раз. А перший голос крикнув у відповідь:

— Та глохни ти, собако!

— Це ти тихіше будь! — зауважив другий. — Витяг сюди, ще й волаєш. Конспіратор.

— Ой, я тебе прошу! Кому тут уже треба ця дурна конспірація! Порожняк не жени.

Говорили вже зовсім близько, і тепер страх знову витіснив цікавість. Швидко роззирнувшись, Юрко позадкував, намірившись заховатися за випаленою стіною, яка колись була кімнатою. Та дверей тут уже не було, сховок від того виглядав дуже непевним. Якщо ці двоє стоятимуть там, де він зараз, не побачать нікого. Та варто пройтися, як шпигуна тут же буде викрито.

Зрозумівши, що загнав сам себе в мишоловку, Юрко у розпачі заметушився на місці.

Був шанс вистрибнути через вікно. Та дірка зяяла зависоко, з першого разу навряд застрибне. У кращому разі непрохані гості побачать гімназистові ноги у вікні, у гіршому — його самого, коли дертиметься вгору.

А їм лишилося кілька кроків...

Стегно стукнулося об щось тверде.

Сходи нагору.

Точніше — залишки, колись давно укріплені металевою основою. Зараз цей каркас стирчав, мов оголені ребра анатомічного скелета. Не довго думаючи, підкоряючись інстинкту самозбереження, Юрко спритно, мавпочкою, шуснув догори. Щойно тулуб опинився над залишками вигорілого перекриття горішнього поверху, гімназист, рвучко підтягнувшись на руках, жбурнув себе нагору. Встиг забрати ноги, як знизу вже з’явилися ті двоє.

Зараз гімназист лежав на спині. Не дуже зручно, все почало терпнути. Ще й нога незграбно підігнулася. Але перевертатися, аби дивитися вниз, Юрко не ризикнув. Тому лише посунувся трохи, вмощуючись на широкій брудній дошці. Заплющив для чогось очі.

Завмер.

Хтось один гляне вгору, хай випадково, — і все, попався.

Та, схоже, їм не до зайвих оглядин, взагалі не до церемоній. Чоловік, чий голос видавав як не старшого, то головного, відрізав:

Може, скажеш нарешті, чому в іншому місці не поговорити? Затишнішому, тихішому.

— Та можна було б, — відповів той, котрий ковтав літери. — Тільки чим тобі тут незатишно? Ще й тихо.

— Собаки гавкають.

— Собак боїшся?

Ураз Юрко почув під собою шарпанину. Ковтач літер засичав:

— Е-е, ти чого! Лапи свої забери!

— Я тобі, Павуче, зараз усе заберу! — гаркнув старший.

Павук, значить, закарбував гімназист, прикусивши губу. Звісно, як ще такого палія назвати. Невже отак відразу пощастило? Ех, розгледіти б його ще...

Засовався Юрко. Збуджено, нетерпляче. Засвербіло не в одному, а відразу в усіх місцях.

Пусти, сказав! — здається, таки вивільнився, навіть ступив па крок чи два назад. — Я привів тебе сюди, аби ти на власні очі побачив, як Вогняний Змій своє діло знає.

— А ви все в казочки граєтесь. Дорослі люди. Хоча... Напарник твій зелений ще. Дівчинка, хе-хе.

- Вогняний Змій - це назва. Предмет його гордості. Не порожняк, як багато в кого тут. Молодий, та не по роках розумний.

— Без тебе знаю.

— Коли знаєш — доведеться поступитися.

— Кому? Шмаркачеві?

Нічого не розумів Юрко — тим більше ловив кожне слово. Адже все це підказки, сліди, кроки до розв’язки. Навіть не вірилося, що ось вона, так несподівано близько. Треба лише опинитися в потрібному місці в потрібний час. А кажуть, так не буває...

— Хоч би й сопляку! — вів своє тим часом той, кого назвали Павуком. — Користі, бач, дуже багато. Без Вогняного Змія в тебе нічого б не вийшло.

— У нас.

— Ні, начальнику, в тебе! Мені нема різниці, яку шкоду тут робити! Аби твої гроші. Хай ваш Київ увесь згорить, не жаль. Тільки ж ти в цих пожежах маєш свій інтерес!

— Який?

— Хрін його знає! Але ж без такого інтересу ти б не трусив гаманцем! Не просто так уже третій будинок згодовуємо вогню!

— Логічно, Павуче, логічно. І тебе за весь цей час так і не зацікавило, нащо воно мені?

— Нє-а! — парирував той зовсім по-дитячому. — Та друг наш менший, із гімназії, уже мене питався.

— Йому яка печаль?

Юрко нагорі міг закластися — старший при цих словах міцно стиснув кулак.

— Паша, як ти кажеш, дівчинка вже розкуштувала славу. Тепер грошей хоче.

— Скільки?

— Ну, зараз обговоримо. Для того й покликав. Для наочності теж, але основне — ультиматум. І це так само не порожняк.

Старший заговорив інакше. Тепер брязкав погрозами. Але від того видався знайомим. Десь не так давно Юрко вже чув і схожий голос, і подібний топ.

Ульти... Що? Ультиматум? Зелень ще, погрожувати! І чим, хотів би я знати.

Хоча б Вогняним Змієм своїм. Перестане мені його давати...

— Та я йому перестану!

Чекай! — Павук так само підніс голос, і в ньому зазвучали загрозливі нотки. — Так буває, щоб ти знав. Каже, втомився хімічити й тремтіти. Або платять за роботу, або...

— Що — або?

— Викаже все, кому треба, як не отримає свого.

Отут уже Юркові почав уриватися терпець.

Стільки всього почув за раз — аж подих перехопило. Будь-що мусив побачити бодай одним оком, хто ж там, унизу. Тим паче, нарешті почав розуміти, до кого говорить Пожежа. Але мав у тому переконатися. Та й самого палія роздивитися треба як слід.

Почав Юрко розвертатися зі спини на бік.

Обережно, затамувавши подих, аби не виказати себе.

Ось уже майже, майже, майже. Лишалося ногу затерплу перенести в інше положення.

Вона й підвела.

Незграбно випроставши її, хлопець відчув, як литкою пробігла добра сотня кусючих мурах. Щось смикнуло, він спробував утримати рівновагу. Але від того заточився ще більше.

І полетів згори, ледь не на голови змовникам. Падаючи, крику не стримав.