Гімназист і Вогняний змій

Розділ вісімнадцятий Тут сищик знову хоче, аби гімназист, заліг на дно

— Якого чорта ти поліз! Хіба ми не домовлялися!

Шпиг розгнівався не на жарт, гримнув навіть на Джентльмена, і бульдог уперше за весь час вишкірив на сищика зуби. Той не побачив цього у сутінках, але гарчання почув, пригрозив бульдогові пальцем:

— Ти ще мені погарчи!

— Чого ви на собаку напали, пане Шпиг?

Юрко подзвонив відставному міліціонерові, щойно розпрощався з закоханою парою, перед тим розпитавши дещо. Своїх справжніх намірів не виказав, але й певні деталі прояснив остаточно. Телефоном Шпиг слухати його не захотів, домовився підійти ввечері до Ботанічного саду, коли гімназист гулятиме з собакою. Й відразу, без попередження, заходився вичитувати хлопця.

— Тобі краще взагалі помовчати! — буркнув сищик.

Чому? Ми ж зустрілися для розмови. Чи я маю мовчки слухати ваші нотації, до того ж — зайві.

Нічого собі! Порушує всі угоди, а тепер, бач, ще й дорікає! То сам на згарище пхається, витягуй його звідти! То операцію зриває, підставляється, розкриває себе!

Бульдог знову обурено загарчав. Юрко нахилився, почухав Джентльмена за вухом.

- Тихо, тихо, — сказав йому. - Ми зараз залагодимо.

— Нічого ми не залагодимо! Зв’язався з тобою, чорт мене смикнув!

— А я повторюся, пане Шпиг: аби не моя суботня прогулянка, яку ви мені не дозволили, ми б не знали, хто стоїть за підпалами!

— Стрельцов — сволота й негідник. Тільки нам це нічого конкретного не дає. Павук потрібен. А ти всі нитки обірвав.

То вже інша розмова. Шептало виявився таким собі маленьким, я б сказав — дрібненьким бізнесменом. Значка не губив, а продав. Діана Загорій закохана в однокласника й ховається від ревнивого та сильного конкурента. Тому й озиралася на всіх і все. Значок вона загубила десь за гаражами, і я їй вірю. Едик Баранов, якому я значок віддав, виглядає затюканим.

І, ЯК Я обережно довідався, З ХІМІЄЮ не дуже дружить. На той хімічний гурток, що й Діана, не ходить, хоч це тепер не показник. Тому значок міг загубити, де завгодно.

— До чого ти зараз це кажеш?

— До того, пане Шпиг, що я помилився щонайменше двічі. Але й вам не дав витрачати час на дурню.

— Тобто?

Юрко відчепив ретязь від нашийника, пустив бульдога побігати. Той зник за деревами, під одним примостився, піднявши лапу. Посміхнувшись, гімназист знову повернувся до сищика.

— Навіть якби всі родичі Діани були знаменитими хіміками, вона не Змій, тобто — не Змія. Вчасно зрозуміти це нам обом корисно. З нею — одна помилка. Друга — віддав кучерявому Баранову чужий значок. Тепер нема наживки, на яку наш Вогняний Змій клюне.

Говорячи так, Юрко лукавив. Бо насправді мав і приманку, і готовий план. Лиш тепер не збирався дочасно ділитися задумами з Назаром Шпигом.

— Думаєш, справжній спільник Пожежі побачив твоє оголошення, але відчув нутром небезпеку й зачаївся?

— Саме так, — кивнув Юрко. — Раніше такого не припускав. Зараз — цілком може бути.

— Тобто, знову все спочатку?

— Отож, — погодився гімназист. - Ви порадьте краще, як з Антоном Линевичем бути?

— Хіба нашої з тобою справи це якось стосується?

Навряд. Але хіба не треба нічого робити, коли людину неправдиво звинувачують?

- Треба, - легко погодився Шпиг. - 3 того, що ти мені зараз розповів, роблю висновок: Медвідько в своєму репертуарі. Легко й швидко умовив батьків хлопця все проковтнути в обмін на те, що криміналу нікому не треба. Як кажуть, фірмовий стиль. Тільки...

- Що?

Шпиг за звичкою смикнув себе за вус.

— Ти Линевичу отак просто повірив?

Пане Шпиг, я ніколи нічим незаконним не займався. Проте коли треба щось заховати — я ховаю. Оті наркотики в таблетках, знайдені в Антоновій сумці, лежали, за його словами, майже на виду. В боковій кишеньці, яка до всього ще й не була застебнута.

Гм, — сищик потер підборіддя. — Ну, припустімо, ти правий. Наркотики підкинули. Для чого? Тим паче — у вашій Першій зразковій. Якщо цим займатися серйозно, з упаковки знімають відбитки пальців та порівнюють із такими самими відбитками підозрюваного. Не збіглося — є питання. Ось тільки, Івановичу, не відкидай і того, що теоретично, ось суто в теорії, Линевич мав змогу якось ту упаковку протерти. Хустинкою чи серветкою вологою.

— Якщо був готовий попастися — так, — кивнув гімназист. — Але ніхто не готовий до такого. І про що говорити, коли жодних відбитків ніхто в Антона не брав! Доказів його непричетності не шукали.

— Слухай, мені зараз тільки цього бракувало, — скривився Шпиг. — Тут не знаєш, куди й коли Пожежа запустить свого Вогняного Змія. Старі будинки горять, мов свічки. А ти мені про історію, з якої десятикласник вийшов, відбувшись легким переляком.

— Не таким уже й легким.

— Могло бути й гірше.

— Тому й зам’яли все — бо ніхто гірше не хотів!

— От ти впертий, Івановичу! — сищик тупнув ногою. — Чого від мене хочеш? Не знаю я, хто може наркотики в вашу зразкову гімназію проносити. Раптом там ціла зграя? Хочеш, пообіцяю — щойно розкручу це, спробую твоєму новому знайомому допомогти?

Юрко роздратовано повів плечима.

— Хай хоч так... Аби час не йшов, слід не холонув...

— Наш слід так само холоне, — зауважив Шпиг. — Забудь поки про інше. Маємо зараз один достеменний факт: сліди спільника палія Павука ведуть у ваш зразковий навчальний заклад. Та ще й з цією історією з наркотиками гімназія справді виглядає не аж такою зразковою, але то інша тема. Значка на руках у тебе нема. Кандидатів у підозрювані — теж. Мій висновок, він же порада, — видихни, зроби паузу. Сподіватися слід на те, що свій руйнівний процес палій не зупинить. Тож незабаром так чи інакше проявиться.

— Чекаємо з моря погоди?

Не зовсім, — Шпиг потер потилицю. Я тут активно займаюся міським криміналом. Через свої зв’язки, як розумієш, приватні. Піду довшим, але, гадаю, вірнішим шляхом — таки знайдеться хтось, кому відомий наш Павук. Не роби різких рухів, іноді чекати корисно.

Замість відповіді Юрко свиснув.

Джентльмен нагодився відразу, потерся об хазяйську ногу. Зрозумівши все, бо не вперше, подріботів уперед, додому. Гімназист і сищик рушили за ним, поки йшли — мовчали, не мали один для одного слів.

Біля двору попрощалися — так само мовчки.