Гімназист і Вогняний змій

Розділ двадцять п'ятий Тут гімназист, розуміє — краще б він згорів разом зі старим будинком

Лише години три мав для сну.

Прокинувся — мовби виринув на поверхню, пірнувши перед тим у басейн з п’ятиметрової вишки. Труснув головою, не розуміючи, що розбудило. Будильник мовчав, та коли Юрко взяв телефон — відразу запікало, він аж здригнувся від несподіванки. Поруч вітально гавкнув Джентльмен, лапи вперлися в край ліжка. Спустивши ноги, Юрко сів, ще зачумлений, та довго не засиджувався. Адже нічого не сталося, мусить поводитись, як звичайно. Тож потріпав бульдога за карк, запхав ноги в капці й посунув у вапну.

Відразу почув — тато бушує.

— Це вже всі межі переходить! Ніби навмисне!

— Іване, та заспокойся вже!

— Ні, Раїсо Лук’янівно! Отепер я вже точно не заспокоюся! І вони в мене тепер спокою не матимуть! Я їм покажу!

Підозрюючи, в чому річ, Юрко зазирнув на кухню. Побачив маму, яка вклякла між татом і кухонним телевізором, ніби захищаючи техніку від чоловіка. Іван Туряниця емоційно вимахував руками, одну з яких стиснув у кулак. Ковзнувши поглядом по екрану, Юрко вгледів завершення повинного репортажу про нічну пожежу, яку вчора бачив на власні очі і яку сам же спровокував.

— О! — батько тицьнув на сина пальцем. - Навіть дитина не байдужа! Мій син щось відчував, переймається! А поліція і мерія... Ні, я так не залишу! Я до самого Кличка дійду!

— Що таке, тату? — Юрко зробив круглі очі.

— Поки ми спали, сину, ті падлюки пустили чергового червоного півня!

Вогняного Змія, подумки виправив гімназист, а вголос вигукнув:

— Та ти що! Ще один старий будинок спалили? Так попереджали ж відомі люди! Весь Інтернету перепостах! Цілий Фейсбук!

Як бачиш, не працює, — розвів руками тато. — Нічого, сьогодні я витрачу на це свій час. Хочеш зробити добре — зроби сам. У мене є до кого піти! Я знаю, в які двері стукати!

Юрко мудро відступив до ванної кімнати і вмивався холодною водою трохи довше, ніж завжди. Купаючи в ній обличчя, змиваючи залишки нічної пригоди, остаточно прийшов до тями. Коли привів себе в порядок, вдягнувся й повернувся на кухню снідати, тато вже трохи заспокоївся, стояв біля вікна з кавою у руках і говорив з кимось телефоном, домовляючись про зустріч у мерії.

Сподіваючись, що після цього нарешті справа не піде самопливом, й нічна жертва бодай буде не марною, Юрко підхопив рюкзак й встиг вийти з дому раніше за інших. Це дозволило взяти куртку з шафи, поки батьки ще товклися на кухні. Хоч вона майже не віддавала димом, усе одно не хотілося, аби відчулося навіть оте майже. Гімназист сподівався: поки дійде до метро й потім повернеться назад, та ще й поки куртка повисить серед чужого одягу в гардеробі, навіть дрібка підступного запаху остаточно зникне.

Перечитавши багато детективів, самому можна навчитися замітати сліди. Навіть якщо не скоїв жодного злочину.

Сьогоднішній день не обіцяв нічого складного. Остання п’ятниця жовтня, кінець першої чверті. З понеділка — тиждень канікул. З одного боку, це добре. Проте з іншого, якщо враховувати не доведену до кінця справу — не дуже. Адже слід Павукового спільника тепер втратиться, бо шукати його серед інших учнів складно, коли в гімназії нема навчання. Але принаймні матиме час на роздуми та маневри.

З цією думкою Юрко переступив поріг гімназії — одразу впало в очі нове. Не охоронець, ДО їхніх змін він, як і всі інші учні, звик давно. Молодий міцний чоловік біля входу мав форму іншого крою та фасону. А головне — емблему іншої фірми.

Отак за кілька днів узяли й поміняли.

Побачити напис можна було здалеку. Літери на довгастій, у формі щита, емблемі були досить великими, їх одразу можна було помітити. Не треба спеціально придивлятися, аби прочитати: «Ваша Варта».

Не знаючи поки, що означає така заміна, і не надто цим переймаючись, Юрко поквапився до класу. Біля дверей наткнувся на Шпалу, котрий гриз яблуко, пригальмував, запитав:

— Слухай, тут Вова не крутився вчора?

— Здоров, — буркнув той з набитим ротом.

А, привіт. Так був тут Вова чи ні?

— Який Вова? Нещерет?

— Ага.

Шпала ковтнув.

— Що він забув тут? Хоч учора, хоч коли.

Ну... — Юрко швидко вигадав версію, - Міг тебе шукати... Наприклад. Ги ж ніби хотів, аби Вова взяв тебе в команду чи що там...

— А ти сам чув — він не хоче, — Шпала знову відкусив від яблука, далі буркнув уже з повним ротом: - Тобі він треба?

— Та ні...

Підозрював Юрко - то Вова підкинув записку. Але розпитувати отак, з наскоку — справді верх необережності. Вирішивши перечекати трохи й далі діяти розважливіше, кивнув Шпалі, зайшов, сів на своє місце й, намагаючись переключитися, почав готуватися до уроку. Хоча в останній день перед канікулами нічого особливого не спитають.

І добре.

Можна зосередитись на своєму.

Урок не встиг початися, як у двері постукали, і в клас зазирнув той самий новий охоронець.

— Вибачаюсь, — кахикнув, впіймавши запитальний погляд учительки літератури. — Туряниця Юрій, є такий?

-Є.

Підвівся Юрко, тепер уже — під не менш цікавими поглядами інших разом з учителькою.

— Директор просить до себе в кабінет. І речі, каже, треба взяти.

— Щось сталося? — запитала вчителька.

— Просили зайти й провести, — охоронець знизав плечима.

Ніколи не було такого раніше. Підозрюючи щось лихе й насилу стримуючи тремтіння від морозу, що раптом пробіг спиною, Юрко склав рюкзак і вийшов, намагаючись не озиратися. Отак з уроку його смикали не часто, буденного в ньому нема нічого. Тож він передчував неприємності, хоч і не міг вирахувати, звідки саме.

— Куртка в гардеробі? — спитав охоронець, коли вони вийшли в коридор, і, не чекаючи на відповідь, мовив: — Захопи з собою.

А ось це зовсім перестало подобатись.

Проте гімназист й далі тримався спокійно, так, ніби йти до директора з речами — справа для нього звична. Але навіть удаваний спокій здимів, щойно Юрко зайшов у кабінет до Андронакі й побачив там полковника поліції Медвідька. Директор як сидів за столом, так і лишився сидіти. А поліцейський, покректавши, підвівся, ступив назустріч Юркові. Той мимоволі зробив крок назад.

Хрясь — за спиною зачинилися двері.

Озирнувся Юрко.

Таке враження, ніби у власній гімназії в пастку потрапив.

- Туряниця? — спитав Медвідько, і не чекаючи відповіді, яку чудово знав, сказав: — Я тебе десь бачив уже. Не так давно. А в мене пам’ять професійна.

— Ви знаєте цього учня? — сухо поцікавився директор.

— Кажу — зустрічав. Тепер не здивуюся, якщо інформація підтвердиться, — поліцейський зиркнув на Андронакі. — Хлопчисько з дому тікав. Де вештався — хтозна. Батьки, аби не ходити в поліцію, найняли приватного детектива. Одного мого колишнього колегу.

— А родина ж пристойна... Ніби. Батько — людина відома, активна.

— Чорти в тихому болоті, — Медвідько говорив, наче забивав гвіздки. — Так вони вам і скажуть, директоре, на секундочку, Першої зразкової гімназії! — він багатозначно підніс пальця і покивав ним. — Ну, Юрію, сам віддаси чи обшукаємо?

— Не маєте права! — вирвалося в хлопця, і вже потім, навздогін: — А що ви шукаєте?

— Бачте, Марку Григоровичу, про права знають, — гмикнув Медвідько. — Грамотні всі стали. Добре вчаться в кращій гімназії Києва.

Зітхнувши, Андронакі підвівся. Вийшов з-за столу, заговорив рівно.

— Юрку, це — полковник поліції пан Медвідько. Він каже, що бачив тебе раніше. Я цього не знав. Це правда, що ти тікав з дому і тебе шукали?

Начуваний від Шпига про методи Медвідька, зрозумів гімназист — опиратися сенсу нема. Бо доведе, і випливе багато чого, що вони з сищиком так старанно й дотепно приховали від сторонніх. Зігравши каяття, буркнув під ніс:

— У нас різне бувало вдома.

— Але ти не заперечуєш, що ви знайомі? — тиснув Андронакі.

— Ми зустрічалися, - вичавив Юрко, намагаючись не дивитися на поліцейського.

— Гаразд. Що у вас там удома — не моя справа. Як до учня до тебе ні в кого тут досі претензій не було. Тому домовимося: зараз ти просто викладеш мені на стіл вміст рюкзака й кишень піджака, штанів, куртки. І якщо пан полковник помиляється — а я дуже хочу, аби він помилявся! — ми забудемо про цю розмову. Ти повернешся на урок. А я вибачусь перед тобою. Згода.

У чому помиляється пан полковник? — Юрко не здавався.

— Хлопче, просто зроби, як каже педагог! — Медвідько трохи підніс голос.

Закусив Юрко нижню губу.

Поклав куртку на вільний стілець.

З мовчазної згоди Андронакі виставив рюкзак па його стіл. Розкрив, хотів був вивернути вміст — та стримався від зухвалого жесту. Натомість старанно виклав по черзі всі підручники, окремо розклав ручки та олівці. Широко розкрив, аби Медвідько мав змогу зазирнути всередину. Розстебнув блискавку двох порожніх внутрішніх кишеньок. Помітивши неприховане задоволення на директорському лиці, далі вже впевненіше вивернув кишені.

Взявся за куртку.

У правій кишені рука мацнула щось, чого там ще зранку не було й не могло бути.

Завмер Юрко.

Медвідько помітив це — сильно стиснув лікоть гімназиста.

— Давай-давай. Або я сам.

— Я не знаю, — пробелькотів Юрко. — Це не моє...

— Всі ви так кажете. Ну!.. Хутко!

Потягнув гімназист знахідку, як бридкого слизького хробака — двома пальцями.

Не тримав — упустив на підлогу.

— Підніми, — почув над собою, мов у тумані.

Сил опиратися вже не мав.

Нахилився, відчувши, як зрадницькії тремтять коліна. Взяв, поклав на стіл.

Нарешті сам роздивився. Невеличкий прозорий пакетик. Усередині — маленькі круглі пігулки.

Різного кольору.

Щоки запалали — зараз знову відчув себе на підлозі серед вогню.