Гімназист і Вогняний змій

Розділ третій Тут гімназист радиться з бульдогом та батьком

Удома Юрко мав віднедавна новий обов’язок — гуляти з Джентльменом.

Англійський бульдог також відгукувався на Дженку. Назвала так собаку її перша хазяйка, Ліза Раєвська. Щоправда, дівчинка, яка вчилася з хлопцем у одній гімназії, тільки в іншому класі, вперто називала себе Осадчою. Чим гнівила свою виховательку Марту Ернестівну, яку природа наділила сухими ребрами, гострим підборіддям, довгим, схожим па воронячий дзьоб, носом і противним, рипучим, мов старі двері, голосом.

Ця бонна була близькою родичкою Лізиного вітчима. Аркадій Раєвський займався незрозуміло чим, мав якусь важливу державну посаду й чимало впливових друзів. Юрко вже знав від Лізи: її рідний батько загинув на війні незадовго після її початку. Вони з мамою втекли від жахіть до Києва, де поневірялися, аж поки не зустрівся благодійник - так називала його дівчинка.

Хай вона й не любила вітчима, проте чудово розуміла: це завдяки йому вони з мамою живуть у хорошій квартирі на Липках і саме він, Раєвський, опікується її освітою. Вона навіть пристосувалася до такого життя, добре розуміючи: більшості біженців та переселенців так не пощастило, тому гріх нарікати на долю. Змирилася навіть із бонною Мартою, яка категорично забороняла звертатися до себе «пані», мовляв, нічого панського не має, а пани завжди гнобили кріпаків-селян і трудящий люд. Іншої служби, ніж пильнувати дівчинку, безробітна вчителька російської мови з Донецька тут не мала, за що дякувала Раєвському й за кожної нагоди демонструвала відданість.

Історія з собакою терпець увірвала.

Бульдога подарував Лізі па день народження її хрещений, добрий друг загиблого тата. Дівчинка давно мріяла про такого собаку, вони швидко подружилися. Та вітчим був категорично проти тварини в домі. Тим більше, якщо її приніс чоловік, котрий не любив Раєвського й не надто приховував це. Тож за деякий час Джентльмен зник.

Ліза не розгубилася, дала оголошення в Інтернеті. Так Юрків тато, інженер Туряниця, знайшов хазяйку породистого песика, якого одного вечора привів хлопець. Тепер настала Юркова черга вішати носа, бо встиг прикипіти до Джентльмена. Познайомившись з Раєвським особисто, інженер поміняв свою думку. Як результат, вони уклали угоду: бульдог живе в Туряниць, але раз на тиждень, у неділю, Ліза гуляє з ним у парку Шевченка. Звісно ж, у присутності бонни. Інший час собаку вигулював Юрко.

Джентльменові виділили спеціальне місце, та відданий бульдожка волів пробиратися в кімнату гімназиста й навіть спати там. Попервах Юрко не міг звикнути, що такий маленький песик так голосно хропе. Призвичаївся скоро, а коли втягнувся в історію з Чорною Рукою, навіть надбав у особі Дженки уважного слухача. З ним можна було ділитися міркуваннями й не надто перейматися тим, що песик заперечить.

Ось і зараз, вийшовши прогулятися з чотирилапим другом у ранні жовтневі сутінки, гімназист спустився вулицею Петлюри, на якій мешкав, до Ботанічного саду, зайшов у арку й там відчепив швору, присівши на вільну лавку в найближчому сквері. Зазвичай Джентльмен пускався гасати. Але цього разу відчув настрій господаря — зробив якихось два кола, придибав назад і примостився біля Юркових ніг, задерши плаский писок й кумедно пирхнувши.

Та отож, — кивнув гімназист. — Не дадуть нам з тобою відпочити.

Пес сів на задні лапи, гойднув куцим хвостом.

— Бач, яка задачка. З одним невідомим, як минулого разу. Але ж від того не легше. Знаєш, чому?

Бульдог мотнув головою.

— Поясню, — хоч, зрозуміло, Юрко не так радився з собакою, як міркував уголос. — Чорна Рука погрожував, вимагав гроші, шантажував. Він знав, чого хотів. І я, — пес фиркнув, хлопець швидко виправився, — тобто, ми з тобою розуміли його мету. Тому й уявляли собі, де шукати чорнорукого. Тут — темний ліс. Яким боком хтось із наших учнів причетний до всіх тих підпалів, для чого вліз у цю історію, яка його роль, чого хоче... — гімназист розвів руками.

Пес облизнувся, переступив передніми лапами.

— Чого дивишся? Коли нема мотиву, не знайдеш і злочинця.

Джентльмен кілька разів кивнув.

— О, згоден він, — гмикнув Юрко. — Тільки ж мені від того не легше. Як далі діяти?

Пес легенько загарчав, без погроз чи вияву невдоволення, просто аби не мовчати.

- Гаразд, о’кей, - зітхнув гімназист. - Давай глянемо, що в нас є. А маємо ми багато й небагато водночас: значок, який міг загубити там, на згарищі, лише хтось з учнів нашої Першої зразкової. Ми з тобою напишемо на гімназійному форумі в Інтернеті — мовляв, знайшовся значок, власнику звернутися до Юрія Туряниці, восьмий «Б». Гадаєш, спрацює? Клюне хтось?

Бульдог знову пирхнув, мотнувши при цьому головою.

— Ось і я не певен, — погодився Юрко. — Навпаки, так можна самому підставитися. Той типчик здогадується, де міг згубити значка. І так само розкусить, де його знайшли. Заляже па дно, шукай його тоді. Але, — хлопець знову потер рубець на щоці, — хоч не хоч, а цей хід доведеться робити. Може, він не знає, де загубив значок. Зрадіє, що той знайшовся, викаже себе, ще й подякує. Згоден?

Пес висолопив язика так далеко, як міг.

— Ну, з цим вирішили. Тільки ж раніше, ніж за два дні, нічого не вийде. Субота завтра, потім неділя. Оголошення б дати сьогодні під вечір. Тягнути не слід, бо підозріло. Вважай, знайшов я значок у п’ятницю, а додумався написати на форум лише за два дні. Не годиться, — бульдог цього разу не реагував ніяк, і Юрко повів далі: — Тим часом думаємо з тобою, чому палять саме ці будинки. Бо старі?

Джентльмен пружно скочив на чотири, задріботів но колу на коротких кривих лапах. Юркові враз передалося його раптове збудження.

— Саме так, треба шукати щось спільне. Якщо скажімо, підпали мають не лише систему, а й конкретну мету, слід дізнатися, чим спалені будівлі так роздратували негідника. А хто нам у цьому допоможе?

Бульдог розвернувся задом, подріботів до виходу.

Юрко підвівся й рушив за ним, сприйнявши це за відповідь — в тата запитати, більше нема в кого. Інженер Туряниця займався великими сучасними будівельними проектами, тож мав би знати про старі будівлі й усе, що з ними пов’язано.

Та нерпі ніж сіпати батька, Юрко зачинився в своїй кімнаті. Вона була в помешканні найменшою, тут навіть не влаштуєш нормальний безлад. Але на старій квартирі, на Оболоні, звідки родина не так давно вибралася, у хлопця окремої кімнати взагалі не було. Тож йому вистачало простору, що лишався між ліжком, письмовим столом та етажеркою з книгами. Юрко щільно причинив важкі старовинні двері й навіщось шикнув на бульдога, приклавши пальця до вуст. Потім увімкнув ноутбук і годину мандрував мережею, шукаючи та знаходячи інформацію про всі три підпали.

Справа виявилася нескладною.

Варто було лиш відшукати найсвіжішу новину про пожежу на Златоустівській, виринули посилання на аналогічні випадки. Рідний Київ гімназист знав досить непогано. Не треба знаходити карту, аби прикинути, що воно і як. Тижнем раніше горів старий флігель на Малій Житомирській, теж у глибині вулиці.

А ще за десять днів до того спалахнув будинок на Подолі, який уже збиралися відновлювати — навіть обнесли металевим парканом. Тепер жоден із домів відновленню не підлягав. Тільки зносити, не інакше.

Старанно переписавши всі три адреси на аркуш, Юрко підморгнув бульдогу, жестом звелів лишатися на місці. Сам подався до тата в кабінет. Думав, батько працює. Але інженер Іван Туряниця сидів у своєму улюбленому кріслі з високою спинкою, на яку поклав голову, й легенько крутився туди-сюди, допомагаючи собі ногами в гумових капцях та примруживши очі. Інженер почув, як зайшов Юрко, і не міняючи пози, сказав:

— Щось забагато навалилося за цей тиждень

— Заморився? Роботи багато?

— Коли робота є, то добре. Від неї не втомлюєшся, якщо вона йде. А тут так, нерви мотають.

Поштовхом розвернувшись разом із кріслом до сина, Іван Туряниця розплющив очі. У них справді читалася втома, і Юрко вже пошкодував, що потурбував батька. Та відступати не було куди, тож сказав:

— Ти чув про ті пожежі?

— Які — ті? У Києві ледь не щодня щось десь горить.

— Якийсь флігель на Златоустівській вулиці.

А, будинок Яковенка... Було таке. Не вберегли, а шкода.

— Дуже цінним був?

Сам по собі — не аж так. Звичайна будівля сторічної давнини. Звісно, архітектура цікава, донедавна там навіть жили люди. Потім проблеми з комунальниками, таке інше... — тато далі погойдувався в кріслі. — Там, Юрку, не так будинок цінний, як той, хто в ньому жив.

— Хто?

Був такий інженер Арсен Яковенко. В гімназії вам це не розкажуть, бо про нього взагалі мало хто щось знає. Між тим, пан Яковенко був одним із перших, хто запропонував проект субмарини.

— Кого?

- Не кого, — терпляче пояснив тато. — Чого. Підводний човен, креслення. Міг отримати патент, авторське свідоцтво. Продати й заробити чимало, але й це не головне, хоч важливе. Яковенко, бач, вимагав, наполягав на тому, аби конструкцію вважали не російською, а українською. Хай у ті часи й була Російська імперія, проте слави російського конструктора він не бажав. Звісно, креслення затребували в Петербург на якесь там затвердження. Там вони і зникли. За якийсь час росіяни почали сурмити кругом про успіхи саме їхньої, російської інженерної думки.

— Вкрали ідею?

— Та вони завжди все крадуть. Потім, уже коли Україна проголосила свою першу державу, Яковенко хотів бути корисним війську. Але спершу товариші комісари наш флот у Чорному морі веліли затопити. Кому треба підводний човен без моря? Дніпром ним плавати чи Десною? Потім не встиг вийти з Києва, коли його більшовики захопили. Арештували, обіцяли золоті гори, аби погодився на них працювати. Є легенда, що Яковенко заявив: ваші гори, мовляв, із награбованого золота. Тоді його розстріляли. Слухай, — тато враз подався вперед. — Чого це раптом тебе зацікавив той будинок?

Так нам сьогодні історичка розповідала про ці всі пожежі, — швидко викрутився гімназист. — Обмовилася, що багато втрачаємо.

Говорять, балакають, толку нема, — Іван Туряниця побарабанив пальцями по бильцях. — А я тобі ще раз скажу: не так сам будинок цікавий, як пам’ять, пов’язана з ним. Кожен свою історію має, про людину якусь. Згорів дім Яковенка — і не згадає тепер ніхто, що українець креслив підводний човен раніше за всіх росіян разом узятих. Ось про що вам у гімназії розповідати треба. Й не лише вам, по всіх школах, не тільки київських.

— На весь світ гриміти?

— Чом би й ні.

Тут мама гукнула вечеряти, батько згадав, що зголоднів, подався на кухню першим.

А Юрко, швидко поївши сирників зі сметаною, подякував і принишк у своїй кімнаті, знову пірнувши в Інтернет.

Його цікавило, що за люди жили в будинках, які пожер вогонь раніше.