Гімназист і Вогняний змій

Розділ шістнадцятий Тут Діана виправдовує припущення, бо поводиться дуже підозріло

На великій перерві Юрко вже крутився біля буфету.

Чомусь вирішив — застати Діану простіше там. А коли зайняв позицію біля стіни, звідки територія краще оглядалася, зрозумів: не факт, що старшокласниця зараз прийде саме сюди. Вирішив іти до її класу і там чатувати, але вчасно переграв.

По-перше, всі десяті класи в одному куті. Після сьогоднішньої розмови знову зіткнутися там із Шепталом не бажано. Той може подумати восьмикласник стежить саме за ним, отже, не заспокоївся. Один раз його силу Юрко відчув. Такий справді може бути небезпечним, навіщо йому зараз зайві вороги, ще тут ходи й озирайся.

По-друге, після вчорашнього й Діана напевне дивитиметься на нього косо. Юрко збентежив її, якщо не налякав питанням про місце, де вона загубила значок. Тепер, якщо з’явиться біля десятого «Б» й потрапить їй па очі, дівчина може Ніс більше насторожитися. Вирішить, що восьмикласник переслідує її, й не так уже помилиться. У всякому разі, зараз далі гімназії його підозрювана нікуди не піде. А після уроків підстереже біля воріт. Нічого, крім як стежити, не лишається — але не використати цю можливість Юрко просто не міг собі дозволити, особливо в цих умовах.

Як знав — Діана Загорій з двома подружками спустилася до буфету, коли там уже товклося чимало спраглого до теплих булочок народу. Про всяк випадок Юрко став так, аби його прикривали інші гімназисти, які скупчилися тут із нагоди великої перерви. Був звичний гармидер, і піхто нікому навмисне не впадав в очі.

Зі свого пункту спостереження Юрко не міг чути, про що говорять старшокласниці. Зате від його пильного ока не сховалося: товариство Діану обтяжує. Дівчину щось гнітило й напружувало водночас. Вона з усіх сил робила вигляд, що її цікавлять розмови подруг. Час від часу кивала головою, підтримуючи незрозуміло котру з них — вочевидь відразу обох. А ті, своєю чергою, так захопилися бесідою, що на Діанину відстороненість не зважали. Вони просто не помічали її стану.

Натомість Юрко, характер якого час від часу бажав, аби весь світ дав йому спокій, прочитав її, як кажуть у таких випадках, на «раз-два». Бо сам частенько бував на її місці. Й намагався лишитися наодинці, коли довкола все гуде й рухається, а всі до всіх говорять, нікого не чуючи.

Е-е-е, її дійсно щось, та й гнітить!

- Задивляєшся? — погукали раптом над вухом.

Юрко здригнувся, мов холодною водою облили з-за рогу. Поруч стовбичив Шпала і жував пиріжок. Другий, замотаний у паперову серветку, стискав у лівій руці.

— На кого? Куди?

— Ой, Турянице, вимкни дурника, — реготнув Шпала, дожовуючи шматок. — Тобі там не світить нічого. Малий ще.

— Можна подумати, ти великий, — зневажливо чмихнув Юрко, миттю зрозумів — попався, спробував хоч якось викрутитися: — Тільки далі не втну, про що ти. Де мені не світить?

— Та вже вищий за тебе. Це до того, хто тут малий, — цілком резонно зауважив Шпала.

А про світить-не світить... Ти скажи, що не на Дінку з десятого «Б» витріщаєшся.

— Діану, — машинально виправив Юрко, чим остаточно виказав себе.

— Яка різниця, — Шпала відкусив ще шматок, запитав із повним ротом, показуючи другу булочку. — Хоч?

— Не голодний.

— Та бери, бери.

Саме зараз Діана глянула в їхній бік. Найімовірніше — випадково. Але отак стовбичити й витріщатися — спалити себе остаточно ще й перед нею. Тож Юрко пригостився, й зі сторони вони зі Шпалою виглядали зовсім невинно, як звичайні приятелі, котрі тріскають смачні булочки.

— У пас коли дискотека була, на які ти, чуваче, вперто не ходиш, я її запросив, — похвалився Шпала. — Набрався духу, заклався перед тим із Моховим, і вперед.

— Танцювали? — про це Юркові зараз хотілося знати найменше.

— Та ну! Вона, коротше, ніби погодилася. Але там поруч Вовка Нещерет намалювався, з її ж класу. Знаєш, наш головний футболіст.

Фотографія Володі Нещерета дійсно висіла в фойє серед тих, ким пишалася Перша зразкова. Він був капітаном гімназійної футбольної команди, яка грала по-дорослому й навіть виїжджала на матчі за межі Києва. Якщо виграти не вдавалося, бо всяке трапляється, ніколи не було так, аби Вовка не закотив у чужі ворота бодай одного м’яча.

- І ти його злякався? — підколов Юрко.

- Зараз ти в мене злякаєшся, — Шпала не хотів настрашити, відповів беззлобно, у своєму стилі. - А Діанка тоді й з Вовкою не танцювала. Щось таке сказала йому, розвернулася й пішла.

— Зовсім? З танців?

— Та ну, ще стежити за нею, — Шпала заходився жувати залишки булочки.

І тут сталося щось дивне.

Мовби довгий Стьопа своїми словами викликав вовка з лісу. Точніше — Вовку, про якого промовка. Головний гімназійний футболіст з’явився в коридорі ніби з повітря. Завмер, тримаючи руки в кишенях. Покрутив головою в різні боки, наче винюхував щось чи видивлявся когось.

Діана, вгледівши його, змінилася па лиці й перемістилася так, аби між Нещеретом і нею опинилися відразу дві її подружки. Ті уваги не звернули на маневр дівчини. Та й Юрко не надав би цьому значення, аби не мав особливої уваги до старшокласниці.

Тим часом Вовка неквапом рушив у бік буфету, вітаючись на ходу зі своїми фанатами, яких сьогодні ще не бачив. Юрко до них не належав, та й не входив видатний спортсмен до кола знайомих восьмикласника. Але коли Нещерет порівнявся з ними, Шпала швидко, мов гусак, ковтнув прожоване, гукнув:

— Здоров, Володю.

Той ковзнув поглядом у їхній бік, зупинився, трохи подумав і наблизився. Спершу зиркнув на простягнуту Стьопину правицю. Потім - на самого Шпалу. Нарешті потиснув. Юркову руку теж помітив, хоч той простяг Ті машинально, із ввічливості. Стис коротко й міцно, запитав:

— Як справи, Шпало?

Почервонів Степан, але стерпів.

— Нічого так... Вийде щось у нас?

Поки не вийде в тебе, в нас теж нічого не буде, — сказав Нещерет. — Я тобі вже сто разів казав: не треба тобі футбол. Баскетбол — ото воно, для тебе.

— Команди нема, — буркнув Шпала.

Ха! Футбольної теж не було, поки не прийшов капітан. Давай, чуваче, дерзай. Збирай пацанів, стукайте м’ячем. Поговорю з фізруком, він давно хоче. А то навіть ці нещасні шахи є, а баскетболу — фіг.

— Чому цс шахи нещасні! — образився Юрко, хоч розмова його взагалі не стосувалася.

Змірявши його поглядом, Нещерет вирішив промовчати. Гмикнув, по-панібратськи похляпав по плечу й розвернувся, враз забувши про існування восьмикласників.

Діани поруч із подругами вже не було — вона швидко йшла коридором назад, у бік свого класу.

Пролунав дзвінок — ожив телефон у Юрковій кишені. Як заведено, гімназисти не вимикали мобільники, але ставили їх на беззвучний режим. Шпала понуро посунув геть, а Юрко витяг слухавку, глянув, хто дзвонить.

Відповів.

— Так, пане Шпиг. Я вже на урок.

— Бач, як вгадав, — почувся у слухавці голос сищика. — Я швидко. Не говори, слухай. Просто щоб на увазі мав, не роби нічого.

— Кажіть, — Юрко повертався в клас, слухаючи на ходу.

— Мудрі ми з тобою люди, Івановичу. От що значить колективний розум. Усе простіше навіть, ніж я вважав.

— Про що ви?

— Про ту дівчину, Діану. Як обіцяв, перевірив, пробив, прокачав. Вона ж Загорій?

— Так.

- Її дід — Павло Павлович Загорій, доктор наук, професор. Про таких кажуть, широко відомий у вузьких наукових колах. Чув про нього?

-Ні.

— І я не чув. Хімія, Івановичу, наука специфічна. Не всім по зубах, не всім цікава.

Юрко зупинився, завмер, не дійшовши до дверей свого класу кількох кроків.

— Хімія?

— І я про це! Онучка відомого хіміка! — голос Шпига в слухавці звучав переможно. — А шукаємо ми не просто того, хто загубив значок. Найперше — того, хто дасть раду хімії. Щось таке здатен нахімічити — аж загориться. У Діани твоєї хімія в генах! Від народження, січеш?

— Не моя вона зовсім, — пробелькотів Юрко.

— І чорт із нею! — реготнув Шпиг. — Головне тепер — слід узяли. Не висовуйся. Далі вже я сам. Тобі, знаєш, ще треба на дні лежати, поки Пожежу не зловимо. А Діана твоя... Тьфу, пардон, не твоя, до нього скоро приведе, вус на відріз даю!

Хотів гімназист ще щось сказати, та сищик уже вимкнувся.

А ззаду вже штовхав Коля Моховий:

- Слухай, щось ти вже другий день гальмуєш! Стоїш, мов мішком прибитий!

Нічого не відповів Юрко.

Заховав телефон назад у кишеню.

Пішов на урок.