Гімназист і Вогняний змій

Розділ двадцять шостий Тут гімназист дізнається, як воно — бути сином свого батька

Поки чекали викликаних директором батьків, сиділи мовчки.

Перед тим, щоправда, Медвідько, не торкаючись знайденого пакетика, прочитав Андронакі коротку лекцію про те, як наркотики чим далі, тим активніше зринають у школах. На перший погляд невинні таблетки викликають дуже швидке звикання. Кілька безкоштовних пригощань — і все, вже залежний. Далі платити треба. Гроші на ці «ліки» учні в батьків не попросять. Що роблять далі? Правильно, крадуть.

Директор слухав, сопів, раз по раз витирав зопрілого лоба, і тепер уже сам намагався не дивитися па Юрка. Гімназист, своєю чергою, відмовлявся розуміти, чому це відбувається саме зараз і саме з ним. А полковник наполіг, аби Андронакі подзвонив батькам — хлопець неповнолітній, далі допитувати його без їхньої згоди та присутності забороняє закон. Він, поліцейський, не має права порушувати.

Поки чекали, встигло пролунати два дзвінки - з уроку й на урок. Коли мама з татом нарешті з’явилися в дверях, Юрко підхопився, смикнувся до них. Та на півдорозі спинився, повторив уголос раніше сказане, дивлячись просто на матір:

— Це не моє!

— Що — не твоє? — видихнула вона.

— І що взагалі тут коїться? — тато виступив наперед, перестрівши поглядом поліцейського.

— Полковник Медвідько, — назвався той, показавши Іванові Туряниці посвідчення. — Цього тижня в одного з учнів гімназії виявили заборонені наркотичні препарати. Раніше ми отримували інформацію про те, що ця чума вже проникає сюди. У сусідів, школі номер тридцять, навіть спеціальну операцію проводили. Зловили торговців просто в шкільному дворі. Там охорона є, як у всіх тепер. Але самі охоронці й були посередниками, — поліцейський похитав пальцем. — Тут, у Першій зразковій, ніхто нічого такого й запідозрити не міг.

— Ми відсьогодні поміняли охоронну фірму, вставив Андронакі.

Пан Медвідько пояснив:

— Злочинці перемістилися до нас, бо в «тридцятці» ж їм усе перекрили. Воно ж як зараза. Пошесть. Згодні, пане Туряниця?

— До чого тут мій син? — сухо спитав той.

Бо саме в нього сьогодні знайшли ось не, — палець полковника показав на злощасний пакетик. — Подібне вже виявили кілька днів тому в одного старшокласника. Тепер, бачте, вони міняють тактику. Діють через восьмі класи. Так ніби безпечніше. Мовляв, не потраплять ці учні під підозру.

— Юра! — вигукнула мама, закрила рота долонею й уже сама ступила до сина, але тато зупинив її жестом.

— Тихо. Ми в усьому розберемося.

— Для того вас і гукнули, — примирливо заговорив Медвідько. — Якщо тут і зараз Юрій скаже, хто дав йому оце, ми все залагодимо. Розумію, в такому віці легко потрапити під поганий вплив. Навіть припускаю, що хлопчину залякали. Він повернеться в клас, я працюватиму з його інформацією далі.

— Це не моє, — відчеканив Юрко.

Упертий, — зітхнув полковник. — У такому разі ваше слово, Марку Григоровичу. Ми через подібне вже проходили.

Андронакі вкотре витер мокрого лоба.

Справді, — зітхнув приречено. — Зрозумійте, панове, це ж Перша зразкова гімназія. Репутація. Добре, що канікули починаються.

Ви тихенько забираєте Юрія додому. А за тиждень він просто не з’явиться більше па уроках. Куди його перевести, даруйте, - ваш клопіт. Ціна якому — все, що сталося зараз у ньому кабінеті, лишається тут. На жаль, метод випробуваний, - директор знову зітхнув. - Або так, або переконайте свого сина. Хай скаже, хто йому дав ось цю гидоту.

Тепер директорський палець тицьнув на пакетик.

— Ви провели експертизу? — Юрко дивувався батьковому спокою.

— Прошу? — стрепенувся Андронакі.

— Я не до вас, — Іван Туряниця повернувся до Медвідька. — Пане полковнику, ви отак на око визначили наркотики?

— А що там, по-вашому? — парирував той.

— Не знаю.

— Я неодмінно віддам це в лабораторію. Проте звертаю увагу: такий самий пакетик цього тижня вже вилучили в одного учня. І там справді були наркотичні речовини.

— Раз на раз не випадає, — тато глянув тепер уже на директора. - Пане Андронакі, я дякую за ваш дзвінок. Не треба давати справі хід. Ви праві, все це нікому не потрібно. Але якщо ми йдемо на угоду й розходимося мирно, оце, — він кивнув на пакетик, — не є жодним речовим доказом. Бо він не оформлений належно, під протокол. Адже в такому разі, пане директоре, треба офіційно визнати: в зразковій гімназії поширюють отруту. Хіба не удар по репутації?

Мудрий ви чоловік. Правильно мислите, - відповів замість Андронакі поліцейський. — Нашій роботі це не заважає. Ми неофіційно вже взяли гімназію під нагляд. Саме тому й отримали інформацію.

— Про мого сина?

— Так.

— Звідки?

Я щойно назвав вас мудрим. Хіба не розумієте, пане Туряниця, — джерел поліція не розголошує. Особливо стороннім особам.

— Я не сторонній.

— Причетні до справи?

Крива посмішка Юркові не сподобалася. Батькові, як він помітив, так само. Проте Іван Туряниця витримав повний знущання погляд Медвідька. Затим глянув на принишклу маму. Потім — на сина.

Ми розберемося. Пропоную на цьому розмову поки припинити. Юрку, бери речі, поїдемо додому.

Андронакі зиркнув на годинник.

— 1 швидше, панове. За п’ять хвилин дзвінок на перерву. Не треба, щоб вас побачили в коридорі.

Цілу дорогу ні пари з вуст.

Щойно зайшли в квартиру, тато гримнув на бульдога, що радісно вискочив назустріч. Джентльмен укляк, нахилив голову, потягнув носом, після чого, ніби справді зрозумівши ситуацію, подріботів назад до Юркової кімнати. Навіть двері за собою зачинив. А тато кивком звелів гімназистові йти до зали, пропустив дружину поперед себе, сам зайшов останнім.

— Юра! — мама вже не могла тримати себе в руках. — Що ти наробив! Як ти міг, Юра, Юра, Юра!

Схопивши сина за плечі, вона заходилася сильно трусити його. Юркова голова від того захиталася, наче в китайського боввана. Він хотів щось сказати, та всі слова збилися в гливку грудку, застрягли в горлі. Навіть дихати не міг, лише чмихав носом. Тим часом тато стояв і дивився на все, склавши руки на грудях. Нарешті розплів їх, гучно ляснув у долоні.

— Ану, Раїсо, тихо будь! — і вже спокійніше. Пусти його, досить.

— Іване...

— Я тебе прошу, Раїсо!

Мама послухала й відійшла. Тепер Юрко опинився між батьками.

- Скажи нам, спокійно, без нервів і паніки - де взявся той пакетик у тебе в кишені?

- Не знаю, - промовив гімназист, повторив уже впевненіше. — Не знаю, тату. Мамо, не не моє. Я ніколи не мав з таким справу й мати не хочу, — побачив, що батьки слухають, заговорив швидше, боячись, аби не перервали: - Там казали про ще один випадок. Я знаю того хлопця, Антона Линевича. Він із десятого «Б». Так само не розуміє, звідки в нього наркотики. Це підкинули, не інакше! Тату!

— Що — тату\ — знову вигукнула мама. — Не крути, Юрку, не крути! Ви всі відбріхуєтесь! Не моє, підкинули, знайшов, змусили, пригостили! Хто завгодно винен, тільки не ви!

— Скільки в тебе дітей, Раїсо? — поцікавився раптом Іван Туряниця.

Дружина здивовано глипнула на нього.

— Ось. Один син... У нас.

'Гак чому говориш до нього «ви»? Кого ще маєш на увазі?

Ці підлітки! Покоління їхнє! Яка ганьба, Іване, яка ганьба! Отак давай їм повну свободу! Ми ж з тобою домовились — нема контролю! Дорослий він у нас, самостійний! Бач, догралися в самостійне життя! Маєш демократію, маєш! їж її тепер з маслом!

Тато переплів пальці, поворушив, хруснув ними.

- Мені здавалося, ми віримо нашому синові.

— Мені теж, Іване!

Батько знову помовчав.

- А знаєш, Раїсо... Лук’янівно... Знаєш, я й далі довірятиму Юркові. Хоча б тому, що довіряю собі. Він мій син. І якщо я не вірю йому, то й до себе втрачу віру. Замість звинувачувати й робити всякі дурні узагальнення, скажу інше: мій син... Наш із тобою син потрапив у халепу. Юрко опинився в біді. Я не залишу цього так.

— Ти вже не залишаєш так підпалені будинки!

— Прошу без зайвих кпинів. Будинки почекають, коли вже мій син у такому лайні. Він ані сном, ані духом не знає, що трапилося і чому саме з ним. Не забувай, там ще один гімназист вступив у подібне. Чомусь я вірю — той хлопець так само ні до чого лихого не причетний.

— Юрко сидітиме вдома, — відрізала мама. Від гріха.

— А гріхи — не його, Раїсо Лук’янівно. Наш син не подарунок. Не ідеал, як буває з усіма в його віці. Проте він точно не злочинець. Не стоятиме поруч із такою гидотою, як наркотики. Тому він не сидітиме після всього під домашнім арештом.

- Хіба я про якийсь арешт говорила?

- Це пускати з хати нікуди - це і є арешт. Обмеження волі. Яке не має жодних підстав. Бо, повторюся, я вірю своєму синові.

— Я не казала, що не вірю, — вимовила мама.

- Чудово, — тато вперше за день посміхнувся. - Пощастило нам, дорога родино. Канікули. Додай ще два дні, оці суботу-неділю, що будуть. Дев’ять діб, аби розібратися й владнати все.

— Хто це робитиме? Поліція?

— У пас угода з поліцією й гімназією, — нагадав Іван Туряниця. — Сину, ти мене почув.

— Нас, — вставила мама.

Даруйте — нас, — виправився батько. - Родина вірить тобі. Ти ніколи не давав підстав думати про себе інакше. Тому тримайся, ніби нічого не сталося.

— Але ж це не так, тату, — нагадав Юрко.

Знаю. І добре, що ти це розумієш. Просто будь обережний. А я...

Озвався Юрків телефон.

Глянув на монітор — Ліза. Відповів відразу:

— Слухаю.

Як ти міг! — почулося в слухавці розпачливе. — Юрко, я не думала, не могла подумати! Наркотики!

А це вже новий сильний удар. Знову в голові замакітрилося. Веселкові цяточки застрибали перед очима.

- Лізо, послухай...

- Нічого не хочу слухати! Мені заборонили спілкуватися з тобою! Розумієш, узагалі! Гелер через тебе я більше не зможу бачити Дженку! Ніколи, ніколи, ніколи! Ти зрадник, Юра Туряниця!

Не встиг більше нічого сказати - короткі гудки.