Гімназист і Вогняний змій

Розділ двадцять четвертий Тут будуть несподіваний порятунок і нові загадки

Вогняна змія невблаганно насувалася.

Убивчий жар уже лизнув підошви черевиків, і Юрко сіпнувся, перелізаючи вбік зі шляху вогню. Потім, звиваючись і допомагаючи собі скрученими руками, мов важелем, відкотився ще далі. Вогняна стежка розрізала помешкання навпіл, відділивши гімназиста від сищика. Полум’я стрімко розгоралося.

Спроба розірвати пута провалилася. Юрко не мав стільки сил, аби впоратися з туго замотаною стрічкою міцного скотчу. Навіть кричати не міг, і єдине, що лишалося, — мукати й незграбно молотити каблуками по підлозі. Аж раптом убивчу, приправлену вогнем тишу порожнього будинку, оживив ще один звук таке саме мугикання.

Це Назар Шпиг очуняв і теж звивався на підлозі.

Вогонь уже досить чітко освітив все довкола, і гімназист міг бачити обличчя сищика. Той теж запримітив його, заворочався ще швидше. Мав би змогу — ревонув ведмедем. Та чоловік із хлопчиком були в однаково безнадійному становищі.

Гарячі язики тим часом лизькали більше, далі й ширше. Безжальне полум’я вже охопило стіни, сунуло до стелі. Ставало чимдалі, тим жаркіше. Саме це несподівано охолодило Юркову голову. Завмерши на мить і втупившись очима у полум’я, він зрозумів, на що здатен у цій ситуації.

Не до кінця зваживши наслідки, керуючись лише шаленим бажанням вижити й витягуючи з пам’яті все колись прочитане та побачене в пригодницьких книгах й фільмах, він так спритно, як міг, розкрутився довкола власної осі. Ще кілька рухів — і ось скручені зап’ястки вже ковзнули по вогняній смузі.

Пекучий біль охопив не відразу. Якоїсь миті Юрко навіть подумав — не так уже й страшно пхати руки у вогонь. Та коли запекло — навіть кричати як слід не зміг, липкі смуги тримали міцно. Але божевільний розрахунок виправдав себе. Уявляючи собі силу цього вогню, Юрко припустив: стрічка розплавиться швидше, ніж обпече руки.

Ривком відкотився назад, у поки що безпечне місце.

І в русі спробував смикнути обома руками ще раз.

Є!

Підпалений скотч уже тлів разом з одягом. На щастя, вогонь не встиг зачепити рукави. Труснувши кистями, Юрко негайно схопив краї стрічки, яка закривала рота, за обидва кінці, ривком зірвав, заволав — довкола губ заболіло навіть більше. Ще не зовсім отямившись, діючи машинально, на куражі, гімназист подмухав на руки, навіть спробував плюнути. Слини не вичавив, у роті було сухо.

Побачивши, що Шпиг завмер, оточений вогняним колом, й уважно стежить за його рухами, Юрко хрипко вигукнув:

— Зараз! Я зараз! — потому заходився здирати пальцями скотч із ніг.

Ех, ножика б якого... Чи знову припалити... Ні, більше гратися з вогнем Юрко Туряниця не хотів.

Шпиг вкотре заворочався, марно намагаючись щось кричати.

Пута погано піддавалися, рукам гімназиста бракувало справжньої сили.

Аж раптом радше відчув, ніж побачив — в охопленій вогнем кімнаті вони з сищиком не самі. Тінь ступила у дверний отвір, завмерла, відразу набувши ознак людської постаті. Це Пожежа повернувся, аби переконатися, що його жертви точно не виберуться звідси живими. Іншого Юрко зараз не припускав, заволав, розуміючи: навряд налякає ворога, тим паче - прожене:

— Назад! Назад! Уб’ю!

Постать посунула вперед, обходячи вогняні смуга, рухалася до безпорадного Шпига. На ходу рука ковзнула в кишеню куртки, виринула. Зараз світла вистачало, аби Юрко побачив лезо, що вистрибнуло зі стиснутого кулака.

— Ні! — загорлав, відразу закашлявшись. — Ні! Ні! Ні!

Але враз просто на його переляканих очах почали коїтися дуже дивні речі.

Наблизившись до сищика, який звивався вужем, чоловік присів, потім — став на одне коліно, двома сильними рухами розтяв пута на ногах Шпига. Той відразу спробував хвицнути. Чоловік легко ухилився, за тим штовхнув сищика в бік, змушуючи розвернутися. Він підкорився, і за мить руки теж були звільнені.

Це не Пожежа!

Юрко завмер, тепер уже остаточно в цьому переконуючись. Несподіваний рятівник має менший зріст і трохи вужчі плечі. Лице закривала не балаклава, а чорна хустка з зображенням черепа. Краї чорної шапочки сягали очей.

— Ти хто? — гукнув гімназист.

Рятівник не зважав на нього. Кинув ніж на підлогу перед Шпигом, розвернувся й швидко, великими стрибками побіг геть. Сищик тим часом устиг підвестися, втримався на ногах, потім підхопив ножика. Оббіг вогняний струмочок, дістався Юрка, спритно завершив те, чого той не міг зробити сам — перерізав липкі міцні кайданки. Згріб за карк, поволік до виходу.

Коли вибігали, безжальний вогонь уже щільно охопив стіни й лизькав стелю.

Там, де лежали вони, теж запалало.

Оговталися в сусідньому дворі.

— Якого чорта! — хрипко видихнув Шпиг, замахнувшись для удару.

Вдарив би по шиї, аби Юрко вчасно не пірнув під руку, потому відскочив на безпечну відстань.

— Ми так не домовлялися!

— Я з тобою, Івановичу, взагалі ні про що не домовлявся! Ну, точно не про те, що ти втечеш з дому серед ночі, аби тебе спалили живцем!

— Вас теж могли спалити!

— Це вже моя справа!

— Ні! Наша спільна!

Відставний міліціонер перевів подих, помовчав, поволі заспокоюючись.

- Хто б він не був, Павук чи як там ще себе назве, прорахував він тебе.

— Але я його в очі не бачив!

— З ким говорив?

— Так, Вова Нещерет! Я вже подумав про це! Йому ідею підкинув! А в Павука спільник же в нашій гімназії!

— Ось тепер ми з тобою його знаємо.

— У Вови значок є! Завжди був! Я сам бачив!

— Чорт із ним, зі значком! Про це окремо подумаю.

— А записка? Мені ж її хтось підкинув! Вова, гордість гімназійного футболу? Ясно, що такий поза підозрою. Але виходить. Нещерет попередив, що я догрався? Як це розуміти — я мав повестися на таке, прийти сюди вночі? Чи навпаки — злякатися, заховатися вдома, ще й вас застерегти?

Шпиг замислено смикнув себе за вус.

Нас щойно хтось врятував. Нова загадка, — сказав уже не так голосно. — Мене підстерегли, вдарили по голові — тут моя провина. Не доглядів, втрачаю хватку. Міг би згоріти, ось і кара зате, що розслабився. З тобою, Івановичу, трохи складніше. Тут Павук чекав на мене — але навряд на тебе. Ти впав, як сніг на голову. Вирішив знищити нас обох відразу, і за не він мені ще відповість, — сищик стиснув кулаки. — Та давай спочатку, напарнику. Якби ти не прийшов, лишився б жити. Полював Павук на мене, а не на тебе. Чи знає про те Стрельцов, не важливо зараз. Думаю, він би подякував. Ну, скажімо так, точно б не плакав за мною. Згоден?

— Згоден.

— Питання номер один. Ти б дізнався, що я згорів разом з будинком. Що б робив? Пішов би в поліцію? Думаєш, тебе б хтось послухав? Забагато доведеться пояснювати. Хіба Олесь Добрянський зі своїми волонтерами тебе послухав. Один чорт, результат нульовий.

— Печально.

— Факт сумний, проте — факт, — кивнув Шпиг. — Отже, ти для Павука цілком безпечний. Він тебе використав, щоб дістати мене. Я б усе одно припхався сюди після такого попередження.

— Але ж він збирався й мене разом з вами поховати!

— Ха! Як ти собі уявляєш: тебе вижене — а мене спалить живцем? Ти свідок, Івановичу. Але всі ці нюанси — лише перша частина. Бо питання номер два: хто нас із тобою сьогодні витяг з того світу? Не випадково ж рятівник з’явився.

— Тут я теж згоден.

— І оді ось про що ще поміркуй. Цей невідомий знав, що тут буде відбуватися, - сищик кивнув на спалахи вогню, що вже були помітні з того місця, де вони стояли. - І для чогось прийшов сюди серед ночі. Переконатися, що Павук випустить свого Вогняного Змія? Завадити йому? Врятувати мене? В такому разі, мав би знати наперед, що сюди прийду я. Голова пухне, - Шпиг торкнувся потилиці. — Ґулю набили, довбешка без того болить, чорт забирай.

— Можу хіба припустити — за Пожежею теж хтось стежить, — невпевнено мовив Юрко.

— Хто? Для чого? А! — сищик відмахнувся. — Слухай, зараз я точно знаю лише одне. Нам із тобою тут лишатися не можна. Люди вже побачили пожежу, ще трохи — нагрянуть пожежні й поліція. Мене тут виявлять — хай собі, хоча так само доведеться багато пояснювати, ще й не повірять. Тобі треба тікати. Думав, як додому повернешся?

— Та планував... Тихенько, як вийшов. Куртка тхне, — Шпиг повів носом.

Не аж так. Дощик сіє. Поки добіжу — провітриться.

— Коли так — часу не гай. Жени!

Здалеку долинула сирена.

Крутнувся Юрко на п’ятах. Рвонув із місця, зник у ночі. Назад не озирався, закружляв вулицями й дворами. Біг упевнено й зловив себе на тому, що ніколи раніше так швидко не мчав. Стишив лише біля підземного переходу. Зупинився, набрав більше повітря в груди, немов збирався з містка на глибину пірнати.

До свого будинку дістався вже спокійним кроком.

Ковзнув у під’їзд, як вийшов.

У квартиру прослизнув так само тихо.

Тут усі спали, мовби й не сталося нічого.

Наче годину тому один із мешканців не був на волосину від смерті.

Щільно зачинившись у ванній, Юрко ввімкнув світло, зняв куртку. Уважно роздивився. Лише в одному місці помітив припалене, і то — легенько, не критично. Дивним чином удалося не лишити слідів. Руки тропіки припекло, але так само не дуже, обійшлося. Потягнув носом. Знову пощастило: запах вивітрився, бо в диму та біля вогню гімназист був не довго. Згадалося раптом, як пахнула татова куртка, в якій він ходив на Майдан...

Його — не так.

Обійшлося. Нехай Павук правий. Юрко справді спровокував його, прискорив події. Але ж хіба

не цього він хотів? Прикро, черговий дім згорів, хоча не мусив. Проте порівняно з тим, що могло статися...

Бррр!

Пересмикнуло Юрка. Прикрий морозець пробіг по всьому тілу.

Коли вже тихцем пробрався до себе в кімнату, навів будильник й вмостився, думав — не прийде сон після пережитого. Помилився: заснув, щойно торкнувся головою подушки.