Гімназист і Вогняний змій

Розділ восьмий Тут гімназист, сищик і бульдог згадують київських зміїв і розуміють задум злочинців

Трійця рушила далі.

Шпиг якийсь час ішов, заклавши руки за спину й дивлячись собі під ноги. Здавалося, він зараз засне на ходу. Та враз труснув головою, ніби справді прокидаючись. Заговорив, мовби сам до себе:

— Є така легенда київська чи казка, один чорт. Ти ж знаєш, є у нас тут Змієві вали. їх не дарма так охрестили. Ще з давніх часів у Києві та околицях час від часу з’являлися гади, які погрожували місту. Одного, кажуть, зловив наш богатир Ілля Муромець, приніс в подарунок князю Володимиру, але так усіх налякав, що змушений був забити трофей. Був ще такий Микула Селянинович, так він зловив змія, запряг у плуг і орав ним землю. Власне, так, за легендою, і виросли оті Змієві вали.

- Кожум’яка змія зборов, — вставив Юрко.

- Так отож, — кивнув Шпиг. — Словом, нічого нового не бачу в появі тут чергового змія, який плюється вогнем.

— Чекайте, пане шпиг. Ви ж не серйозно думаєте, що Пожежа приручив якусь міфічну потвору? Бо маю на те інше пояснення, хочу з вами це обговорити.

— Ой, ну тебе к чорту, — відмахнувся сищик. — Не вірю я в страшні казки і страховиськ. Люди часом жахливіші бувають, повір мені. Маю на увазі, придумав усю цю історію з підпалами далеко не дурний чоловік.

— Стрельцов не дурний.

— Так, але ми з тобою, Івановичу, не знаємо досі його мети. Є в мене одна версія... Та я зараз не про нього, а про те, що ти назвав Вогняним Змієм.

— Пожежа, до речі, теж сказав Стрельцову: не розумію, мовляв, для чого тобі все це треба. А Змій — то слід реальний. І не Пожежа його придумав. А той, хто вогонь створив.

Тут вони наблизилися до Золотих воріт, знайшли вільну лавку в скверику навпроти пам’ятника князю Ярославу. Сищик сходив по каву для себе і капучино для Юрка. Бульдогові нічого не перепало, та він, схоже, не переймався. Примостився в ногах гімназиста, покрутив куцим хвостом, чекаючи продовження розмови.

— Коли вже згадуємо легенди, то вогонь людям приніс Прометей, — сказав Шпиг, ковтнувши кави. - Тільки зараз ми точно не туди пішли, Івановичу. Чому Вогняний Змій - слід, який приведе до Пожежі, типчика без прикмет?

- Схоже, хтось вміє робити суміш, котра миттєво спалахує і випалює все довкола за лічені хвилини, - поділився здогадом Юрко, не торкаючись свого напою. — Цю пекельну суміш її творець гучно, навіть хвалькувато охрестив Вогняним Змієм. Ще невідомо, як про неї довідався бандит на прізвисько Павук. Зате я точно знаю: він наш, з Першої зразкової.

— Ну, значок же тому доказ.

— Не зовсім, пане Шпиг, — бульдог тявкнув, і Юрко, кивнувши йому, швидко виправився. — Тобто, значок дав підказку, де шукати палія. Тепер ми знаємо — власник значка спільник злочинця. І вони посварилися.

— Посварилися?

— Пожежа жалівся на нього Стрельцову, якого називав начальником. Невідомий нам спільник уже вимагає оплати за свого Вогняного Змія. Тому, власне, вони сьогодні й прийшли туди, на згарище — поговорити про гроші.

Сищик зробив великий ковток, спорожнивши майже весь паперовий стаканчик.

Юрко побачив жваві вогники в його очах. Шпиг задоволено клацнув пальцями, сказав, глянувши чомусь на бульдога:

- А отут нарешті дуже гаряче, чорт забирай!

— Чому?

Тепер він зиркнув на гімназиста.

Івановичу, вір моєму досвіду! Коли змовники сваряться, ситуація починає втрачати контроль. А таке завжди вигідно їхнім противникам. У нашому випадку — нам із тобою, — пес гавкнув, і Шпиг заспокоїв Джентльмена: — З тобою теж, напарнику.

— Є ще одна деталь. Ніяк сказати не даєте.

Та де там. Тобі ще спробуй заткни рота. Що?

— Значок.

— Знову за рибу гроші!

Ного залишили там навмисне, пане Шпиг.

Сказавши це, Юрко Туряниця з поважним виглядом відпив вистиглого капучино. Поки сищик перетравлював почуте, а бульдог переминався на лапах, гімназист упорався з напоєм, зібгав стаканчик, акуратно поклав у смітник поряд. Шпиг покрутив у пальцях свій, для чогось понюхав каву, глянув спершу на Джентльмена, потім — на гімназиста.

Глаголь, — вичавив, мовби визнаючи поразку.

Такі значки не згорають, - почав Юрко неквапом. - Але вогонь, особливо — такої сили, яку ми щойно спробували собі уявити, мав би лишити на значку свій слід. Олесь вам приніс знахідку такою, як була?

— Тобто? Кажу ж — видобув із попелу.

— Я бачив чистий значок.

— Так попіл же і зчистили!

— Струсили. Обтерли рукавом чи хусткою, — зауважив Юрко. — Сліди кіптяви на ньому були?

— Звідки я знаю! Не я ж його знайшов, чорт забирай!

— Важливо дізнатися, пане Шпиг.

Сищик смикнув себе за вус. Наморщив лоба, допив каву, замислено зіжмакав стаканчик.

— Чекайте тут, — сказав нарешті. — Відійду, подзвонити треба.

— Куди ми підемо, — Юрко підморгнув Джентльменові, той у відповідь чмихнув і висолопив язика.

По мобільному Назар Шпиг говорив хвилин десять, чим привертав увагу перехожих і тих, хто прогулювався сквером. Адже чоловік, дуже схожий на міського волоцюгу, не може мати телефона, та ще й нового та коштовного. У якийсь момент Юрко помітив поліцейський патруль — хлопець і дівчина, обоє молоді й ладні, щось коротко сказали одне одному, потім підійшли до сищика. Той не бачив їх, аж поки не договорив, запхав мобільний в кишеню й розвернувся. Патрульні заступили йому шлях, хлопець козирнув, дівчина сказала кілька слів. Шпиг поліз у внутрішню кишеню, витягнув звідти якийсь документ, розгорнув. Поліцейські помітно знітилися, позадкували, козирнули обоє, даючи сищику пройти. Той тримався приязно, навіть поплескав хлопця по плечу. Підійшов до своїх, пояснив, хоч його й не питали:

— Думали — я телефон украв. Розібралися, але ж молодці. Бач, працюють, — і без переходу, відразу: — Ну, додзвонився до Олеся. Він уже на Донбасі, там поганий зв’язок. Та нічого, поговорили. Правий ти, Івановичу.

— Тобто?

- Лежав значок у попелі. Причому — в такому місці, де його дуже легко знайти. І вогонь його не торкався. Ти як знав.

Чесно кажучи, зважив на це тільки сьогодні, коли роздивився на місці, — Юрко розвів руками. — Тому й кажу: навіть якби не підслухав розмову, відкриття зробив важливе.

— Так не тягни кота за хвіст!

Почувши про кота, бульдог тихенько загарчав. закрутив короткою шиєю, шукаючи потенційного ворога всіх собак.

- Значок поклали туди вже після пожежі, - заявив Юрко Туряниця.

Назар Шпиг заговорив не відразу.

Схоже, не дуже й повірив у таке припущення. Та все-таки, пожувавши губами й для порядку смикнувши край вуса, повів:

- Чекай-чекай. Ти хочеш сказати, що спільник палія, той самий невідомий нам поки учень вашої гімназії...

— Він же — творець Вогняного Змія, — підхопив гімназист. — Саме так, він підкинув значок. Навів на слід таким чином.

— На свій? Так він же ризикує бути викритим.

— Не думаю, — далі Юрко говорив упевнено. — Ми знаємо: вони з Павуком посварилися. Стосунки в них напружені. Та наш незнайомець якраз і не ризикує, бо простіше підкинути записку, наприклад. Вказати детально, кого слід шукати. Ні, пане Шпиг. Той, хто зміг створити таку вогняну суміш, навряд чи такий необачний. І точно не хоче, аби його спіймали.

— То для чого він підкинув значок на згарище?

— Наводить не на себе. Показує — слід веде в Першу зразкову. Отже, він знає: почнемо нишпорити там — знайдемо ще якусь важливу підказку. Але при ньому сам спільник Пожежі може проскочити й лишитися не викритим.

Шпиг знову потер потилицю, покректав трохи.

— Бач, як воно повернуло. Спільник Павука раптом вирішив кинути підказку — й сам при цьому хоче лишитися в тіні. Ну, ми ж з тобою, Івановичу, книші терті. Знаємо: тільки він може на палія вказати. Висновок: його тобі шукати треба. Впораєшся?

— Так ніби вже взявся. Навіть план маю.

Сищик трохи нахилився, зсунув брови.

— А з планами, хлопче, давай тепер обережніше. Щоб не було так, як сьогодні. Не завжди я буду поруч. Тому кажи.

Подумав Юрко, глянув на Джентльмена. Бульдог тихенько загарчав, улігся на пузо.

— Хай так, — зітхнув хлопець.

І розповів Назарові Шпигу про свій задум дати оголошення на їхньому гімназійному форумі.

Може спрацювати, — легко погодився сищик. — Тільки знай: ти цим самим вогонь на себе накликаєш.

— Вогонь? — це справді прозвучало двозначно.

- Та отож, — Шпиг підморгнув. — Думаєш, той, кого ми шукаємо, не здогадається, де ти міг значок знайти?

- Але без значка в нас ходити не можна - правила не дозволяють, — пояснив Юрко. Про втрату треба заявити, як і про знахідку. У того, кого ми шукаємо... Давайте його так і зашифруємо, Змієм.

- Годиться, — кивнув сищик, а бульдог під- гавкнув на знак згоди.

— Отже, — потер руки Юрко, — наш Змій так чи інакше змушений буде проявитися. Це вже я... — він прокашлявся, — тобто, ми потім змушені будемо доводити, що знайшли його значок саме в спаленому будинку на Златоустівській.

- Нічого, впораємося, — Шпиг знову підморгнув, уже іншим оком, потому зітхнув: — Ех, знати б ще, для чого вони це роблять.

- Три будинки спалили.

— І не зупиняться, чортові діти.

— У флігелі на Златоустівській колись жив інженер Яковенко. Він підводні човпи креслив, ще під час Великої війни. Потім росіяни собі його здобутки привласнили.

— Та вони все привласнюють... — протягнув Шпиг, і враз стрепенувся: — Чекай, як ти сказав?

Юрко уже хотів повторити. Та сищик різким порухом спинив його. Потому сів на лавку, витягнув телефон, швидко підключився до мобільного Інтернету. Грубі пальці на диво спритно забігали клавіатурою, натискаючи потрібні літери. Спробував гімназист зазирнути через плече. Шпиг зиркнув несхвально, і Юрко відступив, зрозумівши — заважає.

Цього разу спілкування з мобільником зайняло трохи менше часу.

— От же ж чорт! — вигукнув сищик, пробіг- шись по дисплею, після чого перервав зв’язок, покрутив телефон у руці, повторив: — Чорт. Я міг би здогадатися сам. Мусив.

— Ви про що зараз?

— Та про Стрельцова, хай би його розірвало, — Шпиг заховав телефон, розвернувся до гімназиста всім корпусом. — Згадай, для чого йому був щоденник юного героя битви під Крутами. Щоб стерти пам’ять про наших героїв. Ясно, на кого він працює. Бо ось тепер, наказавши спалити будинок, у якому жив винахідник субмарин, він теж нищить українську історію. Так дім нагадує про справу інженера — а так уже ні, скоріше забудеться. Дві попередні пожежі — теж не просто підпал старих будинків. На Малій Житомирській жила українська балерина За- рецька, якій аплодувала Європа. А на Подолі - спортсмен Петро Гармаш, борець, який свого часу поклав на обидві лопатки російського богатиря Івана Заїкіна. Йому тоді не зарахували перемогу, а за півроку Гармаша знайшли мертвим у дворі власного будинку. Пишуть, жертва пограбування. Ага, зараз, він міг сімох в оберемок взяти й стукнути лобами! Я чув колись про нього, хоч там більше чуток, усе-таки нищили на користь русскіх богатирєй...

Шпиг рішуче підвівся. Таким серйозним відставного міліціонера Юрко давно не бачив.

— Тепер знаємо мотив, Івановичу. Я, дурний, думав, що все простіше. Вони палять будинки, аби звільнити багатіям місце для їхніх так званих елітних забудов, — цю фразу він промовив з презирством. — Ні смаку, ні фантазії. Бач, як воно... Стрельцов не хоче, аби старі будинки нагадували про їхніх мешканців, котрі сто років тому прославляли українську науку, мистецтво, спорт. Ясно, звідки там ноги ростуть і гроші течуть. Стрельцов не зупиниться, і ми це добре знаємо. Як підемо офіційну заяву робить, ніхто нам ні чорта не повірить.

— А на гарячому зловити?

— Тільки так і доведеться, — розвів сищик руками.

Бульдог гавкнув - погодився.