Гімназист і Вогняний змій

Розділ двадцять дев’ятий Тут треба пристебнути паски безпеки

Старенька автівка продиралася крізь затор повільно.

Час невблаганно спливав. Горбоносий водій тихо лаявся, клянучи себе за те, що погодився, і пасажирів, котрі впали йому на голову. Джентльмен нетерпляче бив лапою об сидіння. Назар Шпиг нервово смикав себе за вус.

Вологі сутінки накривали Київ. Дратували постійні гудки — водії так намагалися підштовхнути один одного. Ніби від того проїжджа частина стане вільнішою сама по собі.

Можна ж інакше поїхати, — зітхнув Шпиг. — Аби я за кермо сів...

Ти сиди, де сидиш, — огризнувся горбоносий. — Теж мені, навігатор знайшовся. Ох, зв’язався я з вами...

Якого чорта хамиш, дядьку? — сищик спробував примиритися.

— А ти якого лисого бомкаєш під руку? Бо зараз плюну на все — ідіть, гуляйте. Заробітку з вас ось-о!

Взяв водій та й скрутив дулю.

Помахав перед собою, не тицяв нікому.

Але саме від того урвався Назарові Шпигу терпець.

— Слухай, ти! - сильна рука перехопила бешкетну кисть, трохи вивернула. — Або вези, як скажу, або вилазь! Ми поспішаємо!

— Ти зараз сам вилізеш! — гаркнув той, висмикнувши правицю з лещат. — І весь звіринець твій з дитячим садком! Вимітайтеся, досить з мене!

Та враз завмер — і він, і Юрко разом із ним.

Сищик витягнув із внутрішньої кишені пістолет, зігнув руку в лікті, наставив дуло на водія.

— Все, дядьку! Ти мені набрид. Геть!

Добре, що в цей час машина стояла — інакше не уникнути б аварії.

— Е-е! — горбоносий подався назад. — Це що... Ти... Ви грабіжники? Викрадачі автівок?

Вільною рукою Шпиг витяг з кишені пальта ключі. Простягнув наляканому грубіянові. Той узяв машинально. Потім сищик дав йому візи- тівку, прогарчав:

— Тут адреса. І всі мої дані. Як тебе звуть?

— Мик... Мик... Микола, — вичавив той, не зводячи очей з дула.

— Слухай сюди, Миколо. Маєш адресу, тут недалеко. Ключі від квартири. Вилазь і йди туди. Сиди й чекай. Гам холодильник, у ньому багато чого. Я недавно трохи грошей заробив, набрав різної смакоти. Сиди, їж, видихай, відпочивай. Нам просто потрібні колеса. Твої цілком підійдуть.

— Я довезу, — голос горбоносого тремтів. - Я сам довезу. Задарма, грошей не треба.

— Заплачу, ми домовились. Навіть трохи накину за оренду машини. Але ти вже не довезеш, друже мій.

— Ч-чому?

— Я, до відома, всю свою молодість Києвом бандитів ганяв. Ночами переважно. Вони тікали, але не від мене. Я такі проїзди знаю, що ні ти, ані хто інший не проскочить. Тому пускай за кермо, часу в нас уже нема.

Позаду гавкнув бульдог.

Це поставило крапку — горбоносий більше не сперечався. Хутко вибрався під дощ. Нахилившись уперед, Шпиг крикнув навздогін:

Не викрадення це. Почитай візитку, все зрозумієш. Але як не віриш — можеш викликати поліцію. Поки нас шукатимуть, ми, думаю, свою справу зробимо. Далі самі копів гукнемо. Але краще сиди, чекай. Дякую за розуміння.

— Будь ласка... Щоб ти скис!

Горбоносий Микола швиденько перебіг вулицю.

Сищик вмостився за кермом.

— Пристебніть ремені, шановні пасажири.

Сказав так - і показав приклад.

Пошукав Юрко біля себе ремінь безпеки. Знайшов, витягнув, підсунув плече, затягнув. Поворушився, пересвідчуючись — не так вже й міцно, та в разі чого виживе. Зиркнув на Джентльмена. Пес поводився дивно, зовсім не звично для себе: скрутився клубком, підліз хазяїнові під бік, принишк. Наче не перевірений бойовий товариш, а побитий мокрий цуцик.

— Тримайся, — сказав гімназист, тісніше притулив бульдога до себе.

А Назар Шпиг уже почав перегони.

Жовтневі сутінки майже проковтнули місто. Чітко бачити дорогу перед собою не дозволяв дощ, що підсилився, й ввімкнені «двірники» вже не могли до пуття впоратися з краплями. Попереду блимали проблискові вогні, машини повільно рухалися й кінця затору видно не було.

Ось лиш відставний міліціонер приймати ці правила не збирався.

Юрко не помітив, звідки взявся той поворот праворуч, у двір. Зате Шпиг напевне знав про нього, тож вивернув «бублика» і зробив складний маневр звернув просто перед фарами автівки, що саме хотіла виїхати. Обурений зухвалою, зовсім неетичною поведінкою, водій гнівно засигналив, та сищик не зважав. Ковзнувши в двір, миттю крутнувся в протилежний бік, проскочив вглиб двору між двома будинками.

Паралельні стіни утворили вузький прохід.

Тільки не для машини, якою кермував Назар Шпиг.

Проскочив, чиркнувши лівим боком. Потім штовхнув сміттєвий бак, перекинув, не зупинився — лише здав трохи назад, щоб краще розвернутися. Попереду фари не висвітлювали, здавалося, жодного проїзду. Тим не менше, машина впевнено рушила, опинилася в сусідньому дворі.

Вчепився сищик у кермо.

Нахилився, мало не влігшись на нього грудьми.

У тиші Юрко чув, як скриплять міцно стиснуті Шпигові зуби, як він тяжко дихає. А ще - стукіт трьох сердець в унісон. Його, свого і собачого.

На яку вулицю вони так виїхали, гімназист поняття не мав. Хоч любив гуляти старим містом, у такі незвідані нетрі забрідати не доводилося.

Вулиця майже відразу пішла вниз, не стрімко, але відчутно. Коли сищик пустив машину з гірки, не збавляючи при тому швидкості, Юрка позаду сильно тряхнуло. Аби не тримав бульдога, той сповз би на підлогу, йому під ноги. Скрикнув від несподіванки, та Шпиг не зважав. Наче й не було нікого поруч.

Фари висмикували з сутінків погано вимощену дорогу. Авто зміїлося разом із нею, сищик щось буркотів собі під носа, чи то заспокоюючи себе, чи, навпаки, поганяючи. Поступово шлях почав вирівнюватися, і за останнім поворотом нарешті вигулькнула широка вулиця. Вона теж вела вниз, в бік Подолу.

Шпиг різко загальмував, пропускаючи вперед автівку, в чий бік ризикував врізатися, аби вчасно не став. Але наступної миті так само рвучко помчав уперед, дивним, незбагненним для Юрка, чином обійшовши того, кому щойно дозволив проїхати. Потім, вправно петляючи і змушуючи машину виконувати справжні елегантні балетні па, обігнав ще кілька автівок. Напевне сищик порушував зараз правила. Та робив це старанно, аби ніхто й ніщо довкола не постраждало від його поспіху.

Ще трохи — і вискочили туди, де їхати стало легше.

В одному місці довелося звернути на тротуар. Але Шпиг зробив не, лиш переконавшись, що довкола й близько нема пішоходів. Юрко підозрював - сищика вже не один водій облаяв за ці маневри. Та розумів: інакше, на жаль, зараз не вийде.

До вказаного в посланні часу лишалося менше п’яти хвилин.

Шпиг гайнув на червоне світло, вчергове зрізаючи шлях. Пірнув у найближчий поворот, проскочив його й вилетів просто до широкого й високого будівельного паркану. Далі ходу не було. Скреготнули гальма.

— Живі? — озирнувся він. — Кінцева зупинка. Вилазьте, приїхали.

З машини всі троє вибралися одночасно. Ставши на чотири, Джентльмен відчув себе впевненіше, гавкнув. Шпиг знову витягнув пістолет, великим пальцем зняв із запобіжника. Покрутив головою.

— Ніби тут. Де ж прохід?

Бульдог повів носом. Смикнув ретязь, задріботівши вперед. Юрко подався за ним, Шпиг — за Юрком, на ходу обігнавши обох.

Вони стояли біля хвіртки в паркані, забитої дошками.

Як здавалося на перший погляд — у темряві.

Потягнув сищик - дошка відійшла. З цвяхом уже до нього хтось встиг упоратися. По той бік огорожі височів похмурий двоповерховий будинок. Нічим не відрізнявся від собі подібних старців: перекошений дах, порожні сліпі вікна, вивалені двері, нежила похмура аура навкруги.

Шпиг рішуче посунув уперед.

Юрко з бульдогом ледь встигали за ним.

Зайшов сищик не криючись. Став посеред порожнього приміщення, стиснув руків’я пістолета, гукнув на повний голос:

— Ну ти, Павук! Каракурт недороблений! Вилазь, ми вже тут!

— І як ви тут узялися? По ходу, протягом надуло...

Почулося це ззаду.