Гімназист і Вогняний змій

Розділ двадцять сьомий Тут гімназист отримає повідомлення

— Каюся, Івановичу. Дурниць наробив.

Вони зустрілися по третій біля Золотих воріт. До того гімназист якийсь час сидів у своїй кімнаті. намагаючись звести думки докупи. А заодно — перетравити коротку й болючу розмову з Лізою.

Навіть відмовився від звички радитися з бульдогом, тож пес просто крутився біля ніг. Відчуваючи стан хазяїна, тицяв носом у Юркові ноги, намагаючись у такий спосіб заспокоїти. Побувши трохи па самоті й зробивши нарешті висновки, Юрко вирішив поділитися ними не з Джентльменом, а з Назаром Шпигом. Бо ніде правди діти - тут уже кримінал неприхований.

І гімназиста вдарили так міцно, що без поради Досвідченого в подібних справах чоловіка обійтися не зможе. Тож подзвонив сищику, хоча вони домовлялися раніше робити так лише в крайніх випадках. А цей інакше, ніж критичним, не назвеш.

Шпиг слухав, не перебиваючи, тільки мугикав у слухавку, даючи зрозуміти - все чує. Юрко намагався говорити коротко, по суті, наче не урок вивчив, а зрозумів науку. Але все одно кілька разів збився, стрибав з теми на тему, плутався, змішуючи грішне з праведним. Схоже, відставному міліціонеру це не заважало. Нічого не відповів, жодних коментарів. Запитав, чи зможе Юрко вибратися в район Золотих воріт години за дві. Була вже майже перша, гімназист прикинув можливості, пообіцяв. Хоч не був певен, що батьки після всього відпустять без проблем. Обійшлося.

Тато спершу сидів на телефоні, то підносячи голос, то знижуючи його. Мама зайняла себе хатніми справами — завжди робила так, коли треба було заспокоїтись.

Трошки довелося зіграти: сказав, що треба побути наодинці, переживає сильно. До того ж із собакою давно не гуляли. Батько не заперечував, махнув рукою. Мовляв, гуляй, скільки треба. Мама, звісно, спробувала обмежити час, але тато гримнув:

— Раїсо, ми синові довіряємо, забула хіба? Він вільний сьогодні чинити так, як відчуває себе тут, - рука лягла на груди зліва, де серце. — Він дзвонитиме, даватиме про себе знати. А я тим часом шукатиму рішення. Навіть краще, якщо Юрка якийсь час не буде вдома.

Ось так гімназист разом із Джентльменом отримали дозвіл і опинилися точно в призначений час у вказаному місці. Назар Шпиг був стурбований, серйозний, як ніколи, а на круглому лиці навіть з’явилася нова зморшка.

- Яких дурниць?

- Дурних, — буркнув він, невдоволено смикнувши себе за вус. — Ти мені про наркотики в вашій гімназії намагався говорити. Я відмахнувся, бо чомусь вирішив — другорядне, не наше. Тепер бач, по тобі стукнуло. Аби раніше тим перейнявся... А! — він роздратовано відмахнувся.

— І що б ви зробили?

У цей час бульдог підняв голову, рикнув, ворухнув вухом, мовби теж готувався слухати. Зиркнувши на Джентльмена, сищик гмикнув, і заговорив до нього:

— Твого хазяїна й друга сьогодні вивели з гри. Бо вчора вночі ми з ним дивом не згоріли. Спосіб знайомий: підкинули гидоту в кишеню. І зробив це той, хто уже прокрутив такий фінт один раз.

Вова Нещерет, - підхопив Юрко. - Це я з ним напередодні говорив про будинок на Гоголівській. А він напевне передав нашу розмову Павуку. Той порадив Вові зробити так, як я прошу. От і готова пастка. Це я вже там, коли все горіло, здогадався. Тільки, - Туряниця теж зиркнув на бульдога, - запитань від того ще більше.

Джентльмен переступив куценькими лапками й зацікавлено покрутив головою.

— Питань?

— Ага. Хоч би про значок, — Юрко загнув перший палець. — Ми шукали Павукового спільника. Прикмета — без значка. Мали три обломи, ще й я задурно віддав речовий доказ такому собі Баранову, кучерявому типчику з десятого «В». Виручив випадкового бевзя. Вова значок мав, сам бачив.

— От причепився ти зі значком!

— Не скажіть! З нього все почалося, пане Шпиг! Ви мені самі його принесли! Цей слід вів у нашу гімназію!

— Привів не туди, як бачиш.

Бульдог знову рикнув. Юрко перевів подих, загнув другий палець, показав сищику:

— Якщо не Вова загубив значок, але Вова той самий Змій, спільник Павука, то що їх пов’язує? Нещерет — футбольна зірка. Від хімії далекий. Звідки ж тоді взялася ота вогняна суміш, яку ще й загасити неможливо? Отже, є ще хтось.

— На Бога, Івановичу! — замахав руками Шпиг. — Ми ще з цими не розібралися. А ти третього малюєш!

- Він сам намалювався, - гімназист загнув ще один палець, тепер демонструючи цю фігуру бульдогові. - Хто нас урятував? Звідки взявся? Звідки знав, що Павук прийде в той будинок і ви будете там? Зрештою, записку мені хто підкинув? Не Вова, свого б кумира наші пацани з класу не забули. Дехто за ним хвостом бігає!

Джентльмен висолопив язика, облизнув писок, гойднув хвостом. Сищик смикнув себе за вус сильніше, ніж зазвичай, бо скривився, завдавши собі різкого болю. Потім потер потилицю, зсунув капелюха на лоба.

Чорт його знає, — мовив нарешті. — Ото питання — всім питанням питання. Знайдемо відповідь па нього — розмотаємо клубок, я більш ніж певен. А розмотати його я мушу, — Шпигова правиця стиснулася в кулак, аж кісточки побіліли. - Тепер, Івановичу, це особисте. Пожежа, чи як його там, ще хотів мене вбити. І, що найважливіше, збирався разом зі мною вбити й тебе. Не можна, аби вбивця, якого нічого не зупиняє, далі вільно ходив по землі. Гайда, засиділися ми. Нас чекають.

Ляснувши Юрка по плечу, Шпиг кивнув головою на ірландський бар — минулого разу сищик сказав гімназистові зв’язуватися з ним через тамтешнього бармена.

Вухатого Савку.

Той був на місці, за прилавком.

Точніше, з-за барної стійки стирчали його знамениті, замалим чи не єдині на весь Київ вуха. Не просто широкі — їх мовби хтось виліпив із глини й жартома присобачив до довгастої голови. Вушні раковини нагадували квіткові бутони, що згорталися перед заходом сонця. Ще й піднімалися трохи догори, наче Савку колись приторочили за краї вух до мотузки защіпками.

Побачивши гостей, вухань роззирнувся порожнім о цій порі залом, вийшов їм назустріч, мовив хрипато:

— Захаровичу, якого дідька з собакою сюди! З дитиною — хай би вже. Але з тваринами...

— Я не дитина, — надувся Юрко.

— Виведи пса, припни десь біля входу, вертайся, — сухо звелів Шпиг, не обертаючись.

Зрозумівши, що це не обговорюється, гімназист винувато глянув на собаку, підкорився. Впоравшись із завданням, швиденько забіг назад. Застав сищика і вухатого бармена вже біля шин- квасу. Наблизився, коли вони вже почали розмову.

- Бач, - Шпиг кивнув Юркові на Савку, можуть, коли захочуть. — Потягнулася ниточка, Івановичу.

— Ви про що?

- Не буває людей без прикмет. Той, хто називає себе Павуком, таку прикмету має, хай і не очевидну. Кілька разів сказав - не жени порожняк. Чув?

- Ага. Минулого разу, коли вони зі Стрельцовим балакали — теж. Але хіба це щось дає? Фразочка поширена.

- У пас — менше, ніж на Донбасі. Типовий донецький вираз. Ще й тон різкий, говорить уривчасто, ніби хоче вдарити словом. Ось тобі й підказка, — сищик тицьнув пальцем на Савку. - Паш друг на моє прохання зранку вже поцікавився, чи не чув хто з наших спільних знайомих, київських поганців, про Павука з Донбасу.

Такий Павук справді на весь Київ один, — озвався вухань. — Рік тому втік із рідного Донбасу. А до того радісно вітав російську армію. Потім, як багато хто з місцевих бандитів, подався в найманці. А тоді зрозумів — убити можуть, бо війна. Тихцем перебрався в тил. І так жирувати почав, що розлютив навіть тамтешніх бандюків. Змушений був тікати спершу в Харків, потім — сюди.

— Справжній павук, виявляється, — пояснив Шпиг. — Таку павутину розкинув, стількох у свої сіті зловив.

- Наркотики, — вставив вухатий бармен.

-Що?

— Вони теж, — кивнув сищик, переможно випнувши при цьому груди. — Бач, як усе склалося й прояснилося. Маємо тепер зв’язок Вовн з Павуком, якого шукали й не могли знайти. Через нього гидота розходиться по школах та гімназіях. Такі, як ваша футбольна зірка, є посередниками. За це гроші платяться, самі вони не бавляться. Знову питання, чому на такс йдуть хлопчаки, в яких удома все є, батьки відомі й успішні... А, вічне воно! — Шпиг відмахнувся. — Давай до наших справ.

— Ага, давайте, давайте, — втрутився Савка, почухавши за вухом. — П’ятниця сьогодні. За годину тут почнуть збиратися постійні клієнти. Кінець робочого тижня, сам розумієш.

Відставний міліціонер потер руки.

— Ну, поїхали. Хоч Павуком себе нарече, хоч Папою Римським, прізвище й ім’я має від народження одне. Доби не мине, як я його вирахую. А далі — справа техніки. Більше він гидити не зможе, бо я йому руки повириваю, — сищик підморгнув. — Тепер почнуться відповіді. Як-як, ти кажеш, нова охоронна фірма у вашій гімназії називається?

— «Ваша Варта», — згадав Юрко.

— Дивись сюди.

Видобув Назар Шпиг телефон з кишені пальта. Налаштував інтернет. Швидко ввів у пошукову систему назву. Почекав, поки завантажиться офіційний сайт. Юрко впізнав емблему, яку бачив зранку на формі охоронця. А сищик уже ковзнув сторінкою донизу, знаходячи контактну інформацію. Показав гімназистові й бармену.

— Бачили? Співвласник — відомий нам пан Віталій Стрельцов. Хоча я підозрюю, власник він повноцінний. Послуги фірми коштують дорого. Кажеш, Стрельцов добре знайомий із паном Раєвським, вітчимом твоєї подруги?

— Коли я його застав у Раєвських вдома, ті двоє були схожі на гарних друзів, — процідив Юрко, вкотре згадавши про Лізу, і враз осяяло: - Гак це ж Раєвський сказав! Ну, Лізі, про мене! Ніхто не знав, що зі мною сталося сьогодні!

Майже ніхто, — зауважив Шпиг.

- Але Раєвського в кабінеті директора не було! Андронакі йому сказав? Навряд! Значить, Медвідько!

Ще один друг і партнер Стрельцова, — вдоволено кивнув сищик. — Бач, яке хитре павутиння.

Пожежа через свого спільника Вову підкидає наркотики комусь випадковому. Далі долучається Медвідько, який нібито має оперативну інформацію. Ваш директор погоджується зам’яти скандал. Першій зразковій він не потрібен. Потім Раєвський, якого ти, Івановичу, так само бачив у гімназії недавно, переконує папа Андронакі поміняти охорону. І — вуаля! — Шпиг зробив рукою театральний жест. — Фірма «Ваша Варта» отримує чергового клієнта, який буде багато платити, адже гімназія має заможних благодійників. Отак вони роблять бізнес.

Юрко наморщив лоба, закусив губу.

— Не зовсім випадковий.

-Хто?

— Антон Линевич. Той, кому Вова Нещерет підкинув такі самі пігулки. Це суперник його.

— Ух ти! Дівчину не поділили?

— Діана Загорій, — пояснив Юрко. — Вона не повелася на футбольну зірку. їй Антон більше подобається. Не тому, що шахіст. Просто... — він зам’явся, — ну, не знаю. Не поясню...

— Нічого, — сищик поплескав гімназиста по плечу. — Колись зможеш. А сказав ти мудру річ, напарнику. Вова ваш двох зайців убив. І доручення Павука виконав, який на Стрельцова працює. І конкурента з гімназії прибрав, Так само тебе сьогодні вивів з гри. Лишається тепер вичислити...

Савка вже помітно нервував, аж краєчки вух почервоніли.

Слухайте, може, десь-інде будете вичисляти?

Час уже, ось-ось народ повалить.

Що збирався відповісти Шпиг — невідомо.

Бо враз у Юрковій кишені писнув телефон повідомлення прийшло.

Гімназист звик відразу читати й відповідати.

Витяг мобільника.

Відкрив послання.

Пробіг очима раз. Потім — другий.

Шкіра взялася сиротами.

Мовчки показав Шпигові.

«ЗРОБИТЬ ЦЕ ЗА ГОДИНУ. ЗНОВУ. ПОДІЛ. ВСТИГНИ»

Нижче значилася точна адреса.