Гімназист і Вогняний змій

Розділ тридцятий Тут в дію вступлять пістолет, кулаки й собачі зуби, а також буде доведено — помста буває солодкою і справедливою

Знадвору вже темно, а тут — і поготів.

Назар Шпиг став так, що ззаду Юрко Туряниця опинився під його прикриттям. Та гімназистові кортіло бачити все, хай навіть ризикує відкритися й опинитися на передовій. Бульдог наїжачився, нагнув голову, загарчав на темну постать, яку бачив перед собою.

Павук стояв у дальньому кутку поруч із віконною рамою. Одяг — не яскравий, однотонний, чорна маска-балаклава на голові. Блищали лише очі в прорізаних отворах. Він виставив наперед руки, показав розкриті долоні.

Нема в мене зброї. Чого ж ви троє на одного? Я тут просто гуляю.

Сказавши це, зробив крок уперед.

На місці стій, Павуче! — гаркнув Шпиг, загрозливо гойднувши пістолетним дулом.

— Де ви тут павуків знайшли? Тут самі пацюки, — реготнув той. — Ви мене, ма’ть, із кимось сплутали.

- Ні з ким ми тебе не переплутали. Ти той, хто нам треба.

— О! Глянь, хлопчику, твоєму дідусеві всюди павуки ввижаються, — блазнювато протягнув палій. — Це ж лікувати треба. Не боїшся водитися з божевільним?

- Я зараз собаку відпущу, — вичавив Юрко.

Хотів, аби вийшло грізно. Та сам почув — не вдалося. Радше кумедно, по-дитячому якось. Навіть бульдоже гарчання нічого не змінило. Павук далі відверто знущався.

— То ви сюди прийшли вдвох собаками мене цькувати? Що я вам зробив? У вас гра така? Мені не подобається. Іншу давайте. Ми взагалі не знайомі!

— Вчора, паскудо, ти хотів нас обох спалити на попіл, — процідив сищик. — Цього я тобі ніколи не подарую.

— О! А що подаруєш?

— Пане Шпиг, він заговорює нас! — попередив Юрко.

— Та чув я таке сто разів, — відмахнувся відставний міліціонер. — А бачив ще більше. Щоб ти там не говорив, Павуче, все одно підеш зі мною. І краще добровільно.

— Чим краще? — питання було щирим.

— Бо вчорашня ніч — наша з тобою особиста справа. Й лишиться між нами, обіцяю. Якщо сам щиросердно розкажеш про спалені тобою будинки. І про замовника цих акцій. Такого собі пана Стрельцова. Це ж він тобі платить? Може, ти його не знаєш?

— Знаю.

Тон палія враз змінився. Куди подівся блазень-лиходій з дитячих мультиків, який любить сваритися з героями. Павук розпрямив плечі, ривком зняв балаклаву, кинув під ноги. Очі звикли до темряви, його лице тепер можна було розгледіти. Але Юрко бачив перед собою звичайну людину. Дорослого чоловіка середніх років, абсолютно нічим не примітного зовні. Побачивши такого на вулиці, не затримаєш у пам’яті, навіть якщо він заговорить до тебе чи спробує познайомитись. А коли піде собі - не впізнаєш вдруге.

Ти правий, Шпиг. Набридло крутити. Тим паче з вами, нікчемами. Гляньте на себе. Дядько з вусами, шмаркач і кривоногий песик. Хто ви такі, всі разом і кожен окремо? Що ви можете? Порожняк! А Стрельцов може багато. Не все, згоден. Та можливостей має більше. І кожним ходом позбавляє вас і таких, як ви, сили.

Гарно, чорт забирай, про хазяїна співаєш, - гмикнув сищик. — Тільки ж у Стрельцова так само хазяїн є. Свої гроші він платить тобі і таким, як ти? Вдавиться швидше! Він виконує накази своїх російських друзів. Якщо, звісно, в тих, хто воює з нами та цілим світом, десь друзі лишилися.

— А хто, як не друзі?

- Слуги, — відрізав Шпиг.

— Навіть та-ак! — протягнув Павук. — Тоді скажи, чому тут, в Україні, де ніхто нікому ніби так не служить і де всі, як кажуть, вільні й до свободи спраглі, отакі будинки вже з десяток років стоять, мов смітники? Про їхні славні історії, про важливих мешканців згадують, коли будівлі сходять на пси. Коли так, Стрельцов правий. Це все простіше спалити, бо муляє око. Знаєш, як кажуть — очі не бачать, то й серце не болить.

— Точно підмітив, — гмикнув сищик. — Так, є нам за що себе сварити. Багато чого не зроблено. Ще більше — занедбано. Чому б таким, як Стрельцов та його господарі, яких я щойно назвав, не дати нам спокій? Не плюнути на нас із нашими труднощами й бідами. А займатися своїм, не менш занехаяним. Про це не говорили ніколи?

— Давай зараз інтересами мірятися! — вишкірився Павук. — Подякував би краще. Непотріб за тебе прибирають. Краще скажи мені...

- ПАНЕ ШПИГ!!!

Вдалося-таки палію забити їм баки.

Тільки в останній момент помітив Юрко Павук, поки вів свої промови, непомітно й нечутно наближався.

Коли звертався до сищика, вже був так близько біля нього — руку простягни. Саме це й спробував зробити Павук, і що стискав у кулаку — не розібрати. Щось небезпечне для життя, не інакше.

Шпиг пірнув під руку.

Павук величезним стрибком скоротив відстань до вікна.

Гімназист пустив бульдога.

Джентльмен із риком полетів на палія.

Але в той самий момент на нього кинувся сищик.

Собака й чоловік зіткнулися. Бульдог живим клубком потрапив Шпигові під ноги. Не очікуючи такого, сищик зашпортався й заорав носом.

До того ж не втримав пістолет.

— ПАНЕ ШПИГ!!! — знову вигукнув Юрко.

Знову запізно. Павук не розгубився, миттю скористався слушною нагодою. Міг же стрибнути крізь сліпе вікно й дати драла. Але не втримався — скочив ближче, грубим носаком від- футболив зброю далі в кут.

Святкував уже перемогу — в груди себе кулаками замолотив, наслідуючи Кінг Конга.

Блазнювання усе ж зло, як і закоханість у себе самого.

Назар Шпиг негайно довів це.

Де й подівся, мов розчинився в темряві, кумедний опецькуватий дядько, вусань із невеличким черевцем. Замість нього з’явився зграбний вправний вояка, який лежачи, ривком перекотився й схопив Павука за ногу.

Знову перевернувся.

Сіпнув у русі.

— А-а-а! — зойкнув палій.

Замахав руками в повітрі, поточився й гепнувся, здійнявши над собою хмарку пилу. Проте вдарив ногою, вціливши Шпигові в маківку. Тільки капелюх пом’якшив удар, хоч і злетів з голови. Хватку довелося послабити. Пожежа вирвав ногу. Вороги розповзлися врізнобіч.

Скочили на рівні майже водночас.

Гавкав, захлинався Джентльмен.

— Тримай пса! — рявкнув Шпиг. — Під ногами він!

— Але...

- ТРИМАЙ, Я СКАЗАВ!

Юрко слухняно потягнув повід обома руками, намотуючи край на правицю міцніше.

А далі почалося таке, що навіть войовничого бульдога змусило замовкнути й завмерти на якийсь час.

Двоє просто посеред порожньої кімнати давно занедбаного й покинутого будинку звелися в рукопашному двобої.

Пожежа рухався легко, спритно, впевнено. Поки його атаки нагадували гру-дражнилку. Руки миготіли швидко, й навряд чи всякий противник міг випередити удари. Та не на того напав: Шпиг раз по раз пірнав під кулаки, зіщулившись, закрившись й ставши в глуху оборону.

Але все-таки пропустив черговий удар — дістав по голові, зупинився, і впав би — за стіну втримався. Не чекаючи, користуючись нагодою, Павук атакував знову. Наступний удар, тепер уже копняк ногою, розвернув сищика спиною до стіни.

Посунув Шпиг донизу, на підлогу.

Задоволений Павук навис над ним, розставивши ноги.

Між них і отримав.

Сищик вперіщив знизу, діставши вразливе місце носаком й змусивши палія зігнутися з криком. Тут же розпрямився, ніби не був щойно битим. Ударив кулаком, діставши Павука крюком під щелепу. Наступний влучний удар прийняла вилиця.

Спробував той захиститися, відбитися, знову оволодіти боєм.

Дзуськи!

Назар Шпиг згріб Павука двома руками за барки. Той був вищим від сищика, як, зрештою, будь-який пересічний чоловік. Тому і здивувався Юрко, коли відставний міліціонер надлюдським зусиллям підняв палія над підлогою. Струснув, мов дерево зі стиглими плодами.

Не штовхнув — жбурнув у куток.

Лише тепер видихнув, взявся рукою за забите місце на скроні, потер. Повернувся до Юрка, знову перетворившись на давно знайомого опецька.

— Якось так. Подай мені пістоля, Івановичу.

Знову рикнув бульдог, смикнув ретязь.

— А про це ви забули, невдахи!

На очах чоловіка, хлопчика й собаки Павук підвівся, міцно став на ноги й показав те, що невідомо, як опинилося в його руці. Невеличка довгаста річ; пальці стиснули краї з обох боків.

— Ось ваш старий знайомий! — реготнув палій зухвало. — Це Вогняний Змій! Ви бачили його силу! Бачили, як горить! Цей вогонь не можна загасити! Знаєте, чому я вирішив зробити це так скоро і не серед ночі? Бо влада вогню діє, коли людці, подібні до вас, ходять собі містом, сидять у кафе, танцюють у клубах чи якось інакше розважаються! Не треба чекати ночі! Я робитиму це, коли захочу! Ніхто мене не зупинить, ніхто не зашкодить!

- ТА ЗРОБИ ВЖЕ ЦЕ, ХВАЛЬКО!

Знову хтось говорив за їхніми спинами.

Завмер Павук, явно не чекаючи такої появи.

Шпига це теж заскочило зненацька. Він розвернувся й став так, аби бачити нову особу і при цьому не зводити очей з Павука. Бульдог схвильовано задріботів лапами. А Юрко Туряниця не повертався. Сказав, аби добре почули:

- Дякую за попередження, Едику. І особлива подяка за вчорашнє. Не будь тебе, ми б тут не стояли.

А тебе, Турянице, там узагалі не мало б бути! — відповів Едик Баранов із десятого «В».

- Так, стоп! Я нічого не розумію! Чого ти приперся! — гаркнув Павук із кутка.

Щоб на власні очі глянути, як працює моє творіння, — пояснив Едик, тепер виходячи наперед, і його сутула постать заступила віконний отвір. — Але ти мене вичислив, малий. Як дізнався?

— Ти ж сам написав!

— Зі свого телефона. Номер я тобі не давав.

А ти свій позначив у оголошенні, коли шукав, кому б значок віддати.

— Зате твій номер має Антон з паралельного класу. Друг Діани. Це вона згадала смішний випадок, коли ти ледь не спалив кабінет хімії. Бо доводив нашій Блоховській свої таланти. Адже ти сам з Донбасу. Антон сказав Діані, вона - мені.

— То й що! — огризнувся Едик, труснувши кучерями. — Відразу ворог?

— Через таких, як Павук, переселенців часто ворогами вважають, — визнав Юрко. — Ось ти й хотів про себе заявити. Щоб поважали за таланти, а не за те, де народився й живеш. Винайшов суміш, яка спалахує від повітря і ніколи не гасне. Ну, все тоді загасили. Тебе вигнали з хімічного гуртка. Ти образився. Далі легко додумати.

— Е, то оце, виходить, той самий спільник Павука? — від подиву Шпиг знову почав втрачати пильність. — А той, як його... Вова Нещерет?

— Як бачите, зірка гімназійного футболу приторговувала наркотиками в школі. Хто його, гордість нашу, запідозрить? Як невизнаний хімічний геній зійшовся з палієм, історія окрема. Думаю, ми її почуємо...

— А я думаю — ви вже занадто молотите язиками! — нагадав про себе Павук. — 3 тобою.

Баранов, розмова окрема. Чого припхався не знаю. Але вляпався ти, щеня, по самі вуха!

— Хіба не я сказав про це місце? - несподівано рівним голосом мовив Едик.

— До чого тут...

— Хіба не я дав тобі чергову порцію своєї вогняної суміші? — правив той своє, не слухаючи.

— І далі що?

— Роби, як треба. Мені набридло! — тепер голос дзвенів. — Мене нарешті повинні побачити, почути й оцінити! Я для того почав ці всі справи з тобою! І весь час у тіні! Давай, ПАЛИ!!!

— Запалю! Коли ти вже так — справді, хай всі бачать!

Павук замахнувся.

Едик незворушно стояв і дивився на нього.

Шпиг думав, що робити, рахуючи варіанти.

НІ!!! — загорлав Юрко.

Павук кинув пробірку.

Брязнуло розбите скло.

Всі завмерли.

Нічого не сталося.

Першим оговтався Павук. Заметушився в кутку, покрутив головою, ступив крок уперед, потім - назад. Нагнувся, видивляючись перед собою. Навіть для чогось подмухав, наче від того вогонь з’явиться швидше.

- Не старайся, - єхидно сказав Едик Бара- нов. — Воно не загориться. Більше мій Вогняний Змій, моє дітище, шкоди не наробить.

— Ти... Ти довго думав, зраднику? — видушив із себе палій.

— Довго. Ще б думав. Але вчора, в тому будинку, побачив, на що ти здатен. Я хотів, аби тебе зупинили, а про мене не дізналися. Бач, не вийшло. Довелося взятися самому.

Кожне його слово мовби приводило сищика до тями після тривалого непритомного стану.

— Так ти за нас, чи як тебе розуміти? Зовсім вже заплутав тепер!

— Я сам за себе, — відповів Едик. — Тому й писав записки й повідомлення ось йому, кивок на Юрка. — А ще раніше підкинув на місце пожежі свій значок. Дуже хотілося підказати слід, де шукати палія.

— Так щоб тебе не зачепило? Хотів осторонь бути?

— Довго пояснювати. Хоча мислите як треба. Знову всі захопилися — заговорилися.

Лиш на коротку мить випустили Павука з уваги.

Той уже зрозумів — програв, і чекати більше нічого. Кинувся зі свого кута до віконного отвору, на ходу відштовхнувши Едика, який перегородив шлях. Вже скочив на підвіконня. Зараз утече, заляже глибоко, шукай його потім. Ще й доведи, що саме він старі будинки палив.

Але і Юрко захопився викриттями й сповідями.

Заслухався, пильність утратив, як і всі. Хватку послабив, шкіряна ретязь виповзла з розтисну- того кулака.

Відчув свободу Джентльмен.

Ніхто тепер не стримає.

Кулею з місця зірвався. Стрибнув, як ніколи не стрибав. Зуби націлив, куди треба. Схопив, зімкнув щелепи.

Повиснув у палія ззаду, нижче спини.

А криків його не чув ніхто. Машини гули ззовні, рух у п’ятницю ввечері посилений. Та й затягнули Павука всередину вчасно.

Уже потім Назар Шпиг швиденько гімназистам інструкції дав.