ГАСПИД І МАРГАРИТА

ЯРОСЛАВА

Згадка про Ярославу витісняє з голови гризоту про долю Дарусі, сповнює душу мульким сум'яттям: а й справді, як на здоровий глузд, то не могла ж непитуща, здорова дівка ні з того ні з сього випасти з балкона своєї квартири просто на клумбу чорнобривців! Мало вірогідно й те, що популярні й везучі телеведучі просто так, ні сіло ні впало шандарахаються об асфальт, повернувшись із урядового прийому, де їм цілують ручки властьпрєдержащіє і роблять багатообіцяючі пропозиції елітарні мужі і володарі цього світу.

Потьмарення від сварки з Миколою ніби й не було. В голові чітко і ясно сплітались у логічний ланцюг події недалекого минулого. Все почалося з мимоволі підслуханих Миколиних телефонних розмов:

– Згоден, ця пташка забула, з чиєї руки золоте пшінце ще недавно клювала… Варто б натякнути… злегка… Або відправити… в Чечню… Хай дрочить по гарячих точка…

Тоді в нас виник невеличкий конфлікт.

– Не чіпай Ярки, – дала зрозуміти Миколі, що все знаю і не погоджуюсь на жодні радикальні дії проти неї.

– Гаразд, – легко, без звичних для нього еківоків, згодився Микола. – Але, коли твоя подружка насмілиться оприлюднити своє так зване журналістське розслідування, нам, дорогенька, прийдеться розпрощатись не тільки з нашим першим мільйоном, а й з єдиним, першим і останнім своїм життям. Отож, вибирай.

– А до чого тут я? Чому завжди, при будь-яких ситуаціях, маю вибирати я?

– А тому, що ти хочеш золоту рибку ловити і ніжок не замочити. А так, дорогенька, не буває. Пора змиритись і зарубати собі на носі, що великих і водночас чесних грошей не існує в природі. Отож або змирись, або іди в монастир.

Микола явно ставив мене на місце, натякаючи, що, коли не перестану грати вар'ятку, відправить мене або в подружню відставку або ще далі, наприклад, в монастир, психлікарню, чи просто відстріляє і оком не моргне. І я причинила піддувало, не тому, що боялася стати жертвою репресій, які влаштовували на початку 90-х осоружним старим жонам новоспечені провідники нації. Мені іноді задля розваги хотілося помилуватися самодурством і наївним самочванством свого чоловіка. Дивись, дивись, як красується-малюється, хвіст і пальці віялом, воло роздув, мов пелікан… Якби ж я не жила в цій дикій країні, серед цих примітивних гуманоїдів з їх середньовічною пристрастю до перманентних полювань на відьом, а, наприклад, в Об'єднаних Стейтах, то давно була б сенатором… В Америці, точно, вже була б світовою знаменитість. Там соціально активні жінки круто стоять. А головне – затребувані. Тому й порядок у державі. Хоча – ненавиджу феміністок, звісно, доморощених, з їхніми гендерами-бендерами і паритетами-раритетами. З істеричним лементом про рівні можливості… З їх позою незалежної жінки… А коли розібратись, то все це лиш гормональні рефлексії, викликані тугою за двома суто жіночими позами – на спині і на колінах. Отакий маленький парадокс моєї, перепрошую, ментальності. І большая правда жізні… Бо, поки ті недотіпані амазонки по гуртожитках та запльованих «малосімейках» утинають собі цицьки, аби стріляти з лука по хлопах було зручніше, ті хлопи преспокійно діляться благами, славою, преміями і владними кріслами із податливими, згідливими, веселенькими-м'якенькими молодичками. Звісно, з природи я не була такою зручною підстилкою, але вдавати таку доводилось не раз. Допоки не накидала на шию збрую та не брала міцно в руки шовкові віжки…

Але… про що це я? Чого понесла на феміністок, навіжених від гормонального отруєння? Наскільки мені відомо, Ярослава до них не належала. Хто-хто, а вона добре знала, з ким спати. Однак часом любила вдавати із себе таку собі Діву Орлеанську – слава жити не давала. Отож при тій розмові з Миколою мене і розібрала справедлива злість: а й справді – чому це я маю жертвувати власним добробутом ради примх та забаганок голодної на славу, нарваної дурепи? Скільки того життя, щоб його жбурляти під колеса боротьби за якусь там вигадану схибнутими на голову ідею? Тим паче, коли можна цю ідею перетворити в бездонне корито?