ГАСПИД І МАРГАРИТА

ПАТРІОТИ

Наївність діаспори була вражаюче безмежна. Адже ж в ті далекі дев'яності ці переважно дуже чесні і порядні люди в благих своїх намірах навіть подумати грішним ділом не могли, що довірливістю своєю розбещують сьогоднішнього «незалежника» – вчорашнього голодного «совка» який в очі ніколи не бачив «зелених», ніколи по-людськи не жив і не міг за печально короткий строк свого депутатства стати тим, ким уявляли його наївняки з діаспори. Наш патріотизм завше був голодний, агресивний, збудований на тотальних злиднях соціалістичної уравніловкі, вигодуваний люмпенською дворушністю.

Звісно, що нардепи щось-таки робили для патріотів України. Але в масі своїй переважно… видурювали доляри. Хто на що. Хто на Вселенські з'їзди пробуджених, хто на відродження забутих сто років тому громадських організацій, хто на розвій жіночого руху, хто на незалежну пресу, хто на видавничу справу, хто – на будівництво храмів… Насправді грубі грошики роздували капшуки новоявлених провідників нації, а дрібні центи йшли більше на галас довкола національної ідеї, розбудови держави, відродження культури та пробудження свідомості. Держава разом з наївним електоратом бідніла, а верхівка цієї прілої купи полови багатіла.

Що само собою, як то кажуть, ясно і зрозуміло, а, головне, цілком закономірно. Така діалектика… Виживає сильніший і… достойніший.

– Мамусько, з тебе будуть люди! — звереснув як оглашенний над самим моїм вухом Гаспид. От почвара пекельна, хвилини побути на самоті не дасть!

– Авжеж, не дам, – тішиться Гаспид мов йойлик китичкою. – Од тебе лиш одвернись – не знатимеш, на якім світі шукати! В паралельному чи… пер-пер-пердикулярному! Але, мамусько, який прогрес! Нарешті ти зрозуміла, що одвертий цинізм – благородніше, аніж хитродупе лукавство і всіляка словесна мімікрія. Віват! Браво! Ур-ра! Будемо тебе просувати на президента. Завтра ж таки, не відкладаючи, дзенькну Жлобі, аби у своїх жлобальних прогнозах на всіх телеканалах і у всіх газетах пустив чутку про майбутню жінку – президента. І гіпотетичний портрет накидав, ну, типу, середнього віку, брюнетка… Чи перефарбуємо тебе на платинову білявку? Ні, краще вже помірковану шатенку. Ще й русу косу причепимо до твоєї стриженої солдатської потилиці і викладемо на маківці царською короною. Не треба? – Не дає рота відкрити Гаспид. – Правда твоя: не будемо повторюватись. Придумаємо щось оригінальне. Ну, таку собі пазухату-ротату Одарку Карасиху… Або косату та цнотливу роботягу Наталку Полтавку… Абомеланхолійну таємничу чарівницю, від якої не знати що чекати: трути в борщ чи пісні в скарбницю духовності… Ні… Жоден образ не підходить… То що робити накажеш? На мудру Роксолану не тягнеш, хіба що хитрістю, але цього мало, сама розумієш… А на Марусю Богуславку мужності не стачає… Доведеться шукати копил для твого президентського іміджу десь за готарем, в чужих державах, коли тутешній народ за всю історію не спромігся бодай на одну королеву.

Н-да, мамусько, доведеться попотіти над твоїм іміджем добряче, щоб його народ прийняв і полюбив, і пішов за ним у вогонь і воду…