ГАСПИД І МАРГАРИТА

ГРОШІ

– Гроші, вилупку, не пахнуть.

– Не заспокоюй себе намарне, мамусю: пахнуть! Ще й як пахнуть! Лайном і кров'ю. І той запах чують… і знаєш хто? Ті, що до тебе щоночі з вилами приходять. – І щойно така фист серйозна гаспидська почвара аж захлинулася сміхом, як циган сироваткою.

– Так це твоя робота, виродку? – від несподіваного прозріння мене починає дрібно теліпати.

– А ти як думала, бріліянтова? Що я тільки на паскудства твої здатний, і ні на що добре? Між іншим, ти – зажерлась, мамусю, і це декому перестає подобатись…

– По-перше, бісова личино, я тобі не мамуся…

– А хто ж мене вилупив із того світу? Хто виколупав із рідного теплого і веселого пекла і пожбурив, мов непотріб яку, у брехливий, злий, пімстливий людський світ? Чи ж не ти, моя мамусько? Це раз. А по-друге, прийшла пора твої карби-грішки рахувати. І, як ти здогадуєшся, мамцю, в цім, фе, гівні бабратись татко Князь, як на біду, мені доручили. Так що…

– Курва мама твоя була, то ти мені погрожуєш?!

– Та де?! Попереджаю, що час розплати не за горами. Борги ростуть, ціни зростають… Бо вже й золотце для розплати підросло, як декому відомо, от-от шістнадцять стукне.

– Але я сказала, що не віддам її вам! І Князю перекажи, недоноску поганий.

– Даремно базар розводиш, а ще даремніше по церквах бігаєш, прощення в того, що вгорі, просиш… Чого очі вирячила, мамусько? Ми все знаємо, все бачимо, ми – скрізь і всюди – таємні агенти Пекла… Дурно попів за ризи шарпаєш та в руки цілуєш… Хтозна, може, той, що в оболоках, і простить тебе, грішну, але той, що у бездні, – ніколи! Дворушництво, дорогенька, у наших краях пекельних не прощається.