ГАСПИД І МАРГАРИТА

КНЯЗЬ

Князь, зодягнений у чорну з голубою іскрою опанчу, в чорну крисаню, широченні краї якої затіняли його обличчя кольору мертвого місяця, возсідав, як на сизій хмарі, на троні з переплетених людських тіней і похмуро чекав, коли Маргарита підійде ближче. Чи Князь був уже не той, чи Маргарита була вже не та, що колись, але в її скам'янілому серці не ворухнулась жодна жилка, не спалахнула жодна іскра.

Чорна крисаня ледь хилитнулася, і глухий, підземний голос строго сказав:

– Маргарито, ти надто довго випробовувала моє терпіння. Занадто довго, щоб я тобі простив. Між іншим, чоловік твій виявився набагато розумнішим і зговірливішим (тут Маргарита здригнулася, їй навіть здалось, що зовсім поряд прошмигнула лякливо схожа на Миколу тінь). До речі, не зважаючи на твої слізні прохання… Але ти ще не виконала сповна свою маленьку задачу у моїй диявольській супермісії, тому я вирішив поки що залишити тебе у твоїм нечестивім земнім раю, однак… ти знаєш, за яку плату.

– Знаю, Князю, і готова, – прошепотіла Маргарита, і їй знову привиділось, що зовсім поряд, але вже праворуч, прошмигнула іудою Миколина перелякана тінь.

– Приведіть її, – наказав Князь.

Маргарита щосили склепила повіки, але все одно бачила крізь них, як два дебелі, фіолетові, як нігерійці, чорти підвели попід руки напівсонну Даруню. Але, уздрівши Князя, дівчина враз стрепенулася, залементувала, пристрасно палаючи очима, як обкурена наркоманка, та ридаючи від пристрасті, мов… колись вона, юна Маргаритка:

– О Князю, бери мене! Візьми моє тіло і душу! Прошу тебе, прошу, прошу…

– Дивись, Маргарито, добре дивись, за ЩО ти купила в мене собі рай нечестивий. – Голос Князя, холодний і жорстокий, різав Маргариту на криваві кавалки: – Дивися, жінко, продажніша за Іуду Іскаріота, пекельніша за пекло, дивись і не плач.

І Маргарита дивилась сухими до різі очима, як Князь брав її невинне дитя, брутально і хтиво, наче Микола в сауні дешеву київську школярку-повію, дуріючи від болю, стиду і гніву, проклинаючи свою захланність, свою ненасить…