ГАСПИД І МАРГАРИТА

КОРОНАЦІЯ

Жінка, ніби пробудилася, стріпнула головою, глянула на годинник на лівім зап'ясті: о пів на сьому вечора, минула якась мить, а їй здалося, половина життя…

Призахідне сонце червонило стовбури старих сосон, грало світлотінями в молодому підліску. І зворушеній спогадами, освітленій призахідним сонцем чорнявій жінці несподівано захотілося бути доброю, лагідною, приязною до цілого світ, навіть до цієї надоїдливої личини, що свинячим хвостиком теліпається за нею з тих пір, як вона востаннє бачила бабу Арехту…

… Баба кликала її. Кликала не один день. Вона лежала на широкому дерев'яному тапчані, застеленому прив'ялим зіллям і старим, облізлим ліжником. Лежала чорна та темна, бо вже котрий день не могла переставитись за невидиму грань між тим і цим світом. Лежала баба одинока і всіма покинута. Сусіди боялися приступитися, бо вже котрий день круг бабиної хати коїлось щось незбагненне – то в комині крізь ніч вило, то гупотіло невидимим кінським табуном, то, здавалось, дранковий верх підіймало, як гуцул крисаню. А хто, як сільська фельдшерка, наважувались, то якась сила тручала в груди, не давала поріг переступити.

Але Маргариту в хату та сила впустила. І баба Арехта, втомлена, ніби вона тільки-но косу з рук випустила, сказала:

– Зачекалась я тебе, Маргаритко. Вже й жаль мала, але бачу, що даремно… Сідай і слухай, бо час мій стікає… А твій – сили набирає. Не журись, що самотня, що невезуча. Все будеш мати, чого душа запрагне. Будеш мати дівку, несхожу на тебе, а через те досада і туск обсядуть тебе. Любити будеш, і ненавидіти… але, як прийде пора найвища, віддай її, як я тебе віддала. Така доля жінок нашого роду… Чоловіка будеш мати і не мати. Але то – пусте… Зате будуть статки і маєтки, слава і власть, та мус будеш за те все платити здоров'ям. І не раз за те все буде виймати з тебе душу Князь. Але – терпи. Бо все втратиш. А тепер – або верх здіймай, або те, що відаю, приймай…

Віщування про дочку злякали Маргариту.

«Але ж Бог дає дітей!», – хотіла заперечити, та слова кулешею пісною збились у горлі. Стояла слупом і дивилась на чорну худу бабину руку, що, здавалось, тягнулась до неї з темної трясовини гірської багни, готова потягнути за собою.

Але зрозуміла, що пізно противитись, вороття назад нема, і стиснула холодну, як смерть, бабину долоню…

Коли на маленькій станції в райцентрі сідала у вагон вузькоколійки, оглянулась: нічне небо над горбами враз спалахнуло і згасло. То згоріла і згасла суха, як тріска, рублена хата баби Арехти разом з її минулим.

Через ніч на столичний перон ступила інша жінка – жінка з майбутнім.