ГАСПИД І МАРГАРИТА

СТОМЕТРІВКА

… Ах, який пречистий, пресвітлий ранок! Але треба чим скоріше подолати царствену «стометрівку», доки не повиповзала на світ Божий вся ця, пардон, політична еліта: міністр давно здохлого якогось там господарства – пса небаченої породи прогулювати, голова сто якоїсь там зеленої партії кривуляти на подарованому «Грін пісом» ровері, а «друг-паскуда» Фекалюк у сімейних трусах – розтрушувати попідтинню наїджені за кошти міжнародних фондів українського розвитку зайві кілограми… От якраз найбільше не хотілося б бачити цього слизького гада-спокусника та його скуйовджену половину, панунцю Надійку, що викручувала слова в бесіді вже так на манір галичанський, що годі було щось второпати…

Із Фекалюка, власне, все й почалось… Радше на цього Лиса Патрикейовича, професора шарової академії і вийшли спочатку впливові чини однієї з європейських країн з пропозицією таємно лобіювати ідею перетворення Чорнобильської зони в кладовище радіоактивних відходів. Звісно, за великі, дуже великі винагороди, які просто-таки могли спокусити святого. І Микола, якого щойно випхали на голову комітету Верховної Ради з питань екології і Чорнобиля, хоч і родився в день святого чудотворця, під тиском таких грошей здався. Або, як потім дорікне Ярка, продався. І я не перечила. Навпаки! Переживала, аби не передумав, не злякався… Що поробиш, дуже, дуже вже були великі гроші… А ми були поки що найчеснішими, а тому найбіднішими серед народних обранців. Випадкові винагороди олігархів за лобіювання їх інтересів були принизливо мізерними копійками супроти тих мільярдів, якими забиті закордонні банківські рахунки колег.

Господи, прости мене грішну, але перспектива мати солідний рахунок у швейцарському банку чи в якійсь офшорній зоні помутила мені розум. Не те щоб я не відала, ЩО стоїть за цим бізнесом: остаточна екологічна катастрофа, повільне вимирання населення, з'ява мутантів… Усвідомлювала, що від біди не убезпечена ані сама, ані моя дитина… Але… вже надто спокусливою була солідна сума! Вона мене спокушала, як змій Єву… Цілу ніч, перевертаючись з боку на бік у своїй «не м'ятій –не клятій» «дівоцькій» постелі (Микола давно спав окремо, як істинний державний муж), прикидала, що можна придбати доброго за ці гроші. Звичайно, віллу на якихось Канарах або гарний будиночок в центрі Відня (ніколи там не була, але завжди мріяла жити у цьому дивовижному місті, либонь ще з тих часів, як по сільських клубах мого дитинства крутили кіно про Штрауса, його віденський вальс і віденське кохання). Або десь у Каліфорнії… Тільки не в Канаді, бо там, чого доброго, бабці-дрипці з діаспори вистежать і рознесуть по цілому світу здивування про несподівані статки такого-то народного обранця. Або ще ліпше – старовинний замок десь у Англії, для Дарусі. Не тримати ж дитину в цій запаскудженій дірі, на цій світовій сміттярці!!! Не скніти ж їй у цьому Києві, чорному від заздрості вчорашніх друзів, а жити, як всі нормальні люди. Жити, поки є час! Поки є час!