ГАСПИД І МАРГАРИТА

ТАЄМНИЦЯ

Мимоволі в закуреній селянській хаті безвинній дитині відкрилось знання всіх тиранів і узурпаторів: людина – істота примітивна, легковірна, безвільна. Її можна тримати, як козу на цуґундері (по-простому – на мотузку), «доїти», поганяти і всіляко користати собі на втіху. А крім того, скоро дівчинка взнала всі секрети сільського дорослого життя-буття: хто до кого ходить, з ким хто спить, хто кого любить. Найсмішніше було те, що причиною всіх людських комедій і трагедій були не якісь там казкові богатирі чи красені, а прості, як правда, неохайні і часто п'яні сільські вуйки і леґіники, які, певно, і вмираючи, не здогадувались, скільки з'їли на своєму віку бабиного приворотного зілля, чарівних настоянок та порошків із сушених жаб, котячих кісток, паленого пір'я, власного лайна і ще казна-якої чортівні!.. Часом «малу циганичку», як її поза очі обзивало села, від одного погляду на якогось хлопа проймав такий сміх, що той з дива не знав, у який бік тікати.

Людя швидко засвоїла всі рецепти та освоїла технології приготування чарів, на льоту ловила молитви та замовляння. Наблизившись до таємниці, дівчинка перестала її боятися, ба, часто навіть розважалася, додаючи в пійло чи порошок таємно від баби дрібку кізяка чи якогось курячка… І з задоволенням уявляла собі, як те все поїдає з борщем якийсь зашмуляний, вічно п'яний їздовий чи тракторист. Згодом, дівчуром, зловтішалася, перевіряючи ефективність тих відьомських бовтанок на прищавих однокласниках, котрі, хоч і боялися баби Арехти, як вогню, за її онукою ходили лошачими табунами.

Бабу називали в селі циганкою, казали, що дід привів її з табору, але сама вона про це мовчала, а коли в селі з'являлись цигани, не пускала їх на поріг, сичала до них незрозумілими чужими словами, від яких заброди тікали, мов ошпарені.

Баба панувала над селом чорною зловісною хмарою, і Людці це починало подобатись. Усе більше прихилялась вона своєю не приголубленою напівсирітською душею до баби, з цікавістю зазираючи в руки та очі, жовтий віск яких теплів-теплів, аж доки не засвітився до онуки таємничим циганським сонцем. А однієї ночі, коли наставав молоденький місяць, баба Арехта розбудила Людцю і, пропікаючи її палаючими, як у вовчиці очима, спитала:

– Хочеш панувати?

Жоден м'яз не сіпнувся на блідому личку дитини. Тільки жовті очі зблиснули по-вовчи хижо, і з глухої темряви крові пролунало гортанне «гхочу!»