ГАСПИД І МАРГАРИТА

МИКОЛА

Микола нагло сахається, і, затуливши долонями рожеве безволосе тім'ячко, дріботить по лискучому паркету передпокою, як переляканий щур. Ні, радше карлик! Із висоти другого поверху Микола здається коротконогим горбатим карликом, увінчаним величезною сивою головою. Карлик навіжено б'ється об двері, вискакує на терасу, далі – на залите вранішнім сонцем подвір'я.

Знаю: за мить ранкову тишу розірве на клапті ревище двигуна і новісінький вороний «мерс» понесе цього покидька у чорторию блуду. Але мені байдуже. Як мені все остогидло! І як хочеться – до судоми у щелепах – отак з усього розмаху кинутися сторч головою у пухнасту смарагдово-вишневу клумбу килима або просто в лискучий лід паркету, всипаного райдужними скалками китайської порцеляни. Врізатись і – все. Як врізалась у клумбу чорнобривців із свого десятого поверху бідолашна Ярка – моя університетська товаришка… Але – чорта з два!!!

Пекельна гаспидська мармиза, натішившись черговою «битвою під Ватерлоо», як вкопана завмерла у дверях кімнати для прислуги. І коли я вже була готова швиргонути в неї індіанським томагавком, привезеним Миколою з чергової поїздки в Латинську Америку, чи гетьманською булавою, чи ще якоюсь алебардою сувенірною, якими завішані всі стіни дачі, дідько півкнув переляканим голосом блаженного Кібчика:

– Ви мене кликали, пані?