ГАСПИД І МАРГАРИТА

БУРІ

Мабуть, тої п'ятниці були магнітні бурі, бо працівники ліги «Народна ідея» скаржилися на головний біль, запаморочення, декому навіть щось там увижалось, а самого голову з передінсультним станом відправили у «Феофанію». Наталка об'явилась в управі аж через тиждень, казала, що їздила провідувати батьків, але по очах було видно, що бреше. І тільки безсловесній Галині Карпівні Наталка призналась, що знайшла себе на другий день аж за Броварами на Чернігівській трасі і автостопом добиралась до столиці, лиш не уточнила, чого так довго.

ПОЛІТ

Коли бліда як смерть жінка, сказала, що згодна, панотець Юра Бойчук вийшов за двері ліги «Народна ідея», дивуючись, що він тут робить у такий пізній час. Та ще більшим було його здивування, коли просто з вікна другого поверху вилетіла розпатлана, бліда як смерть жінка верхи не то на здоровенних ночвах, не то, Господи прости, на домовині і, круто набравши висоту, полетіла в напрямку Святошина. На плечі у жінки сидів не то ворон, не то… свят-свят!

Тим часом постаріла на тринадцять життів Маргарита летіла в темному небі над Києвом, і душа її грішна замерзала від холодного північного вітру і важкого передчуття. Ніби з чимось чи кимсь прощаючись, домовина зробила коло над Дніпром, далі – над велелюдним Хрещатиком, пролетіла повз темні вікна порожньої квартири. Коли підлітали до Пущі-Водиці, Маргарита побачила як долоні свою дачу, темну хмару над нею, і серце її болісно стислося. Вона хотіла заплакати, але не посміла. Хотіла кинутися вниз головою, але мов приросла до свого летючого човна. Над нею і під нею була безодня. Чорна бездна зяяла у душі Маргарити.

Гаспид сидів на її плечі, як на краю безодні, і боявся поворухнутися. Але те, що їх чекало попереду, було страшніше за безодню.

Вони летіли все далі й далі на захід. Позаду залишилось неонове сяєво столиці, внизу проминали дрібні розсипи нічних вогнів Фастова, Вінниці, Жмеринки, Хмельницького… Осяяні місячною повнею поля, ліси та переліски, кучеряві села, рухливі стрічки залізниць та автошляхів, тьмяні свічада ставків, лискучі змійки річок… Маргарита і не уявляла собі, яка красива нічна Україна. В небі над Чернівцями летюча домовина взяла злегка на північ, піднімаючись все вище і вище, аж доки не причалили до вершини безлісої гори, над якою легенько погойдувався здоровенною повітряною кулею блідий, як мрець, місяць. Все було як і колись: у високій темній траві роїлись світлячки і снували голубувато-молочні тіні. Торкнувшись землі, Маргарита теж стала тінню, і, як сомнамбула, пішла туди, де в мертвецько-синьому сяєві місяця чекав на неї Князь.