Кім

Розділ 9

Кім усім серцем поринув у новий поворот долі. Він знову став сагибом на деякий час. Із такими думками він опинився на широкій дорозі перед ратушею Сімли і побачив там істоту, на яку міг справити враження. Хлопчик-індус років десяти присів під ліхтарним стовпом.

— Де будинок пана Ларгана? — вимогливо запитав Кім.

— Я не розумію англійської, — отримав він у відповідь.

Відтак — повторив запитання по-місцевому.

— Я покажу.

Разом вони рушили у таємничі сутінки, сповнені шуму міста, яке розкинулося біля підніжжя пагорба, пронизані свіжим подихом вітру з порослої гімалайськими кедрами вершини гори Джакко, яка немовби тримала зірки на плечах. Вогники будинків, розкидані по всіх схилах, сяяли, неначе другий небосхил. Деякі з них були нерухомі, інші освітлювали ноші, в яких безтурботні говіркі англійці їхали вечеряти.

— Отут, — сказав провідник Кімові і зупинився біля веранди, яка виходила просто на головну дорогу. За двері правила очеретяна завіса, поцяцькована намистинами, з-за неї прозирало світло лампи.

— Він прийшов, — тихенько видихнув хлопчик, і зник.

Упевнений, що хлопчик від початку сидів там навмисне, щоби провести його, але не показав на вид, Кім розсунув завісу. Чорнобородий чоловік із притіненими зеленим очима сидів за столом, короткими білими пальцями піднімав білі світляні кульки з тарілки і нанизував одна за одною на ковзку шовкову нитку, щось муркочучи тим часом сам до себе. Кім усвідомлював, що поза межами освітленого кола у кімнаті було повно речей, які пахли всіма храмами Сходу. Пориви мускусу, легкі пахощі сандалового дерева і нудотний дух жасминової олії заполонили його роздуті ніздрі.

— Я тут, — сказав нарешті Кім місцевою говіркою — запахи примусили його забути, що він має бути сагибом.

— Сімдесят дев’ять, вісімдесят, вісімдесят одна, — рахував собі під носа чоловік, нанизуючи перлини так швидко, що Кім ледь устигав слідкувати за його пальцями. Він припідняв зелений притінок і зо півхвилини пильно вдивлявся у Кіма. Зіниці його очей то розширювалися, то звужувалися до розмірів голівки булавки, неначе з його волі. Кім мав приятеля-факіра, який демонстрував схожий дар біля Таксальських воріт і з успіхом видурював ним гроші, надто вже у недалеких жінок. Кім дивився на Ларган-сагиба з цікавістю. Той інший факір із сумнівною репутацією умів іще смикати вухами, майже як коза, і Кім був розчарований, що цей новий чоловік такого не вміє.

— Не бійся, — раптом сказав Ларган-сагиб.

— Чого я маю боятися?

— Ти залишишся зі мною, поки не прийде час повертатися у Наклао. Це наказ.

— Наказ, — повторив Кім. — А де я спатиму?

— Тут, у цій кімнаті, — Ларган-сагиб махнув рукою в бік темряви позаду себе.

— Хай буде так, — спокійно сказав Кім. — Зараз лягати?

Той кивнув і підніс лампу над головою. Коли світло затопило їх, зі стін виступила ціла колекція тибетських масок для ритуальних танців, порозвішуваних поверх убрань, розшитих зображеннями жахливих масок — рогатих і сердитих, та масок, які зображали безтямний жах. У кутку японський воїн, у кольчузі й шоломі з перами, погрожував Кімові алебардою, а кільканадцять списів, кхандів[122] і каттарів[123] відбивали непевне світло. Але все це не так зацікавило Кіма (він бачив маски для ритуального танцю в Лагорському музеї), як тьмяний полиск м’яких очей індійського хлопчика, який залишив Кіма у дверях, а сам сидів тепер по-турецьки під столом із перлами і червоногубо посміхався.

— Думаю, що Ларган-сагиб хоче мене полякати, — думав Кім. — І я впевнений, що отой брат диявола під столом теж хоче подивитися, як я боюся.

— Тут зовсім як, — сказав він уголос, — у Домі Чудес. Де моя постіль?

Ларган-сагиб вказав на ковдру місцевої роботи у кутку між огидними масками, взяв лампу і залишив кімнату в темряві.

— Це був Ларган-сагиб? — запитав Кім, закутавшись у ковдру.

Відповіді не було. Він чув дихання хлопчика-індуса, тож поповз по підлозі на звук і лупнув кулаком у пітьму з криком:

— Відповідай, чортяко! Хіба так можна — брехати сагибові?

Йому здалося, що з темряви долинає смішок. Його м’якотілий товариш сміятися не міг, бо він плакав. Тоді Кім підвищив голос і крикнув:

— Ларган-сагибе! О, Ларган-сагибе! Хіба твоєму слузі наказано не говорити зі мною?

— Наказано, — голос пролунав позаду нього, і він здригнувся.

— Дуже добре. Але пам’ятай, — пробурмотів він, відшукавши ковдру, — я тебе відлупцюю вранці. Не люблю індусів.

Ніч видалася неспокійна, у кімнаті безупинно лунали голоси та музика. Кім двічі прокидався від того, що хтось називав його ім’я. За другим разом він подався на пошуки, які завершилися тим, що Кім розтовк носа об ящик, який говорив, безумовно, людською мовою, але нітрохи не людським голосом. Схоже, ящик вивершувала металева труба, а сам він був дротами приєднаний до меншого ящика на підлозі. Принаймні, так він дослідив навпомацки. А голос ішов із труби, надсадно і дзиґливо. Кім потер носа і розлютився, думаючи, як звично, на гінді.

«Це для базарного жебрака може бути добре, але я сагиб і син сагиба, і, що вдвічі важливіше, я вчуся у Наклао. Так, (тут він повернувся на англійську), я учень школи Святого Ксав’є. До дідька пана Ларгана!.. Це щось таке, наче швейна машинка… Ох, яке нахабство з його боку, але ми в Лакнау такого не боїмося, дзуськи! (Далі знову на гінді) Але що йому з того? Він всього лише продавець, і я зараз — в його крамниці… Але Крейтон-сагиб — полковник, і я думаю, що це він наказав так зробити. Але ж я зранку відлупцюю того індійця! Це що таке?»

Ящик із трубою вивергав потік слів, яких навіть Кім зроду не чув, — аж йому коротеньке волосся на потилиці стало на мить дибки. Аж коли та гидота перевела подих, Кім заспокоївся від м’якого дзижчання, схожого на звук швейної машинки.

— Чап! [Цить!] — вигукнув він, і знову почув смішок, який спонукав його до рішучості. — Чап, а то я тобі голову розвалю!

Ящик не слухався. Кім шарпнув за бляшану трубу, щось клацнуло і припіднялося. Він, схоже, підняв кришку. Якщо диявол сидів усередині — то йому гаплик… Кім принюхався — пахло, як від швейних машинок на базарі. Зараз він цього шайтана прочистить… Кім зняв із себе куртку і запхав ящикові у пельку. Щось довге й округле прогнулося під тиском, пролунало дзижчання і голос притих, як належить голосові, якщо запхати зіжмакану куртку в механізм дорогого фонографа і притиснути восковий циліндр. Кім зі спокійною душею задрімав.

Уранці він прокинувся з відчуттям, що Ларган-сагиб дивиться на нього згори вниз.

— Оах! — сказав Кім, твердо вирішивши поводитися, як сагиб. — Та коробка вночі мене лаяла. Так що я її зупинив. То ваш ящик?

Чоловік простягнув руку.

— Тисну твою руку, О’Гара, — сказав він. — Так, це був мій ящик. Я тримаю такі речі, бо вони подобаються моїм друзям-раджам. Цей зламався, але він був дешевий. Так, мої приятелі-володарі дуже люблять іграшки, і я теж, іноді.

Кім подивився на Ларгана скоса. Судячи з одягу, той був сагибом. Але його вимова на урду, інтонації його англійської свідчили, що це хто завгодно, але не сагиб. Здавалося, він розумів найменший порух думки у Кімовій голові раніше, ніж хлопчик розтуляв рота, але не докладав жодних зусиль, щоби бути зрозумілішим, як це робили отець Віктор і вчителі у Лакнау. Але що найприємніше — на азійський манер він поводився з Кімом, як із рівним.

— На жаль, ви не зможете побити мого хлопця сьогодні вранці. Він каже, що порішить вас ножем або отрутою. Він ревнує, тож я поставив його у куток, і не буду говорити з ним сьогодні. Він щойно намагався вбити мене. Вам доведеться допомогти мені зі сніданком. Він зараз надто розпалений ревнощами, щоб довіряти йому.

Отепер справжній заїжджий сагиб з Англії здійняв би чимало галасу довкола цієї історії. А Ларган-сагиб розповів її так просто, як Магбуб Алі розказував про свої походеньки на Півночі.

Задня веранда крамниці була зведена перпендикулярно до крутосхилу пагорба, тож вони заглядали згори у димарі до своїх сусідів, як і водиться у Сімлі. Крамниця зачарувала Кіма навіть дужче, ніж суто перський сніданок, який Ларган-сагиб приготував власноруч. Лагорський музей був обширніший, але тут було більше чудес: ритуальні кинджали і молитовні барабанчики з Тибету; намиста з бірюзи та необробленого бурштину; зелені нефритові браслети; вигадливо упаковані ароматичні палички в глеках, інкрустованих нешліфованими гранатами; нічні диявольські маски і стіни, вщент задрапіровані густо-синіми, як павичевий хвіст, запонами; позолочені фігурки Будди і маленькі складані лаковані вівтарі; російські самовари з бірюзою на кришці; крихкі, мов яєчна шкаралупка, фарфорові сервізи в химерних восьмикутних коробках з очерету; жовтаві розп’яття зі слонової кістки — привезені, за словами Ларган-сагиба, аж з Японії; килими в запорошених стосах із жахливим запахом, складені позаду драних і трухлявих ширм із геометричними візерунками; перські глечики для омовіння рук після їжі; тьмяні мідні курильниці — ані китайські, ані перські, з орнаментом у вигляді фантастичних чортів довкруж; потьмянілі срібні пояси, які згорталися, як невичинена шкіра; шпильки з нефриту, слонової кістки, і зеленого халцедону; зброя всіх видів і типів, і ще тисячі інших речей були спаковані, складені на купу чи просто розкидані по кімнаті, залишивши вільний простір тільки навколо хиткого столу, який правив за прилавок і за яким працював Ларган-сагиб.

— То все ніщо, — сказав господар, простеживши за поглядом Кіма. — Я купую речі, тому що вони гарні, й іноді я продаю їх — якщо покупець мені подобається. Моя робота знаходиться на столі — он дещо з того.

Ті дещиці в ранковому світлі мінилися червоними, синіми й зеленими спалахами, тут і там між ними норовливо відсвічували синьо-білим діаманти. Кім широко розплющив очі.

— О, ці камені цілком здорові. Лежати на сонці їм не шкодить. Крім того, вони дешеві. Але з хворими каменями справа інша. — Він заново наповнив Кімову тарілку. — Ніхто, крім мене, не вміє лікувати хворі перли і відновлювати барву бірюзи. З опалами, запевняю, будь-хто може дати раду, а з хворими перлинами — тільки я. А припустімо, я помру! Тоді нікому більше… О, ні! Ви не зможете нічого зробити з коштовним камінням. Вам — аби хоч навчитися трохи розумітися на бірюзі, і то вже було б добре… коли-небудь.

Він перейшов у кінець веранди, щоби знову наповнити важкий, пористий глиняний глечик очищеною водою.

— Хочете пити?

Кім кивнув. Ларган-сагиб, стоячи за п’ятнадцять футів, поклав одну руку на глека. У наступну мить той стояв біля Кімового ліктя, повний за півдюйма по вінця, і тільки бганка на білій скатертині виказувала, як він ковзнув на це місце.

— Вах! — сказав Кім у невимовному подиві. — Це диво.

Посмішка Ларган-сагиба свідчила, що комплімент припав до душі.

— Киньте його назад.

— Він розіб’ється.

— А я кажу кинути його назад.

Кім пожбурив навмання. Глек відлетів недалечко і розбився на друзки, а вода потекла між погано припасованими дошками підлоги на веранді.

— Я ж казав, що розіб’ється.

— То й що. Подивіться. Подивіться на найбільший шматок.

У заглибині уламка мерехтіла краплина води, наче зірка на підлозі. Кім пильно подивився. Ларган-сагиб м’яко поклав руку йому на потилицю, погладив її двічі або тричі, і прошепотів: «Дивіться! Він відновлюється, шматок за шматком. Спочатку великий шматок приєднає до себе два інші, праворуч і ліворуч… праворуч і ліворуч. Подивіться!»

Кім не зміг би повернути голову навіть, щоб урятувати своє життя. Легенький дотик тримав його, як у лещатах, а кров струмувала по тілу з приємним поколюванням. Там, де лежали три уламки, тепер був один, а над ним примарно виднілися обриси цілого глечика. Крізь нього видно було веранду, але посудина темніла і товщала з кожним ударом пульсу. Тим не менш, глечик — як повільно плинуть думки! — глечик розбився у нього на очах. Ларган-сагиб ворухнув рукою, і нова хвиля гарячих поколювань збігла від шиї.

— Дивіться! Він набуває форми, — мовив Ларган-сагиб.

Досі Кім думав на гінді, але тут дрижаки прокотилися йому по тілу і його свідомість, наче той плавець, що в оточенні акул з усіх сил намагається виштовхнути себе з води, вирвалася з полону пітьми і знайшла порятунок у… таблиці множення англійською мовою.

— Дивіться! Він набуває форми, — шепотів Ларган-сагиб.

Глечик розбився… тааак… тільки не вживати місцевої мови, нізащо, навіть не думати… але розбився… на п’ятдесят шматків, а два на три — шість, а тричі по три — дев’ять, а чотири на три — дванадцять. Кім відчайдушно хапався за це повторення. Він протер очі й обриси глека розтанули, мов дим. Ось потрощені черепки, ось розлита вода просихає на сонці, а он внизу поміж дошками просвічує біла потріскана стіна будинку під ними… а три на дванадцять — тридцять шість!

— Дивіться! Набуває він форми? — запитав Ларган-сагиб.

— Але він розбитий… розбитий, — задихаючись, відповів Кім.

Ларган-сагиб щось тихо бурмотів зо півхвилини. Кім зміг поворухнути головою.

— Декго! Дивіться! Він так само розбитий, як і був.

— Так само розбитий, як був, — повторив Ларган-сагиб, упритул дивлячись, як хлопчик розтирає собі шию. — Але ти перший із багатьох побачив його саме таким. — Він потер собі широкого лоба.

— Це також були чари? — підозріливо поцікавився Кім. Поколювання у венах зникло, і він почувався напрочуд бадьорим.

— Ні, це були не чари. Це було зроблено лише для того, щоб перевірити, чи немає тріщин у коштовному камені. Часом дуже добрі коштовності розлітаються на друзки, коли потрапляють до рук людині, яка знає, що і як робити. Скажіть, а Ви бачили обриси глечика?

— Недовго. Він почав рости, наче квітка, із землі.

— І що Ви тоді зробили? Я маю на увазі, як Ви тоді думали?

— Оах! Я знав, щоб він розбився, і певно, так і думав — що він розбитий.

— Гм! А хтось коли-небудь чаклував так із Вами?

— Якби таке зі мною було хоч раз, — відповів Кім, — то невже Ви думаєте, що я на таке погодився б? Я б утік.

— А тепер Вам не страшно, еге?

— Тепер ні.

Ларган-сагиб іще пильніше подивився на нього.

— Я спитаю Магбуба Алі… не тепер, колись потім, — пробурмотів він. — Я вами задоволений: і так, і ні. Ви перший, хто зумів уберегтися. Я б хотів дізнатися, як… Але Ви правильно робите. Цього не треба нікому казати. Навіть мені…

Він повернувся у тьмяні сутінки крамниці і сів за стіл, м’яко потираючи руки. Тихе, охрипле хлипання почулося з-за стосу килимів. Це плакав індійський хлопчик, який слухняно стояв обличчям до стіни. Його худенькі плечі здригалися від горя.

— А! Він ревнує — то ревнує. Він мені, либонь, знову отруїть сніданок і примусить вдруге куховарити.

— Кабіі…кабіі нагін![124] — почулася уривчаста відповідь.

— А він уб’є іншого хлопчика?

— Кабіі…кабіі нагін!

— А як ви думаєте — що він зробить? — зненацька повернувся до Кіма Ларган-сагиб.

— Оах! Не знаю. То, може, відпустіть його. Чому він хотів Вас отруїти?

— Бо він так любить мене. Уявіть собі, що Ви когось любите, а потім приходить хтось інший, і людина, яку Ви любите, вподобає цього іншого більше, ніж Вас — як би Ви тоді вчинили?

Кім замислився. Ларган-сагиб повільно повторив фразу місцевою мовою.

— Я б не труїв ту людину, — задумливо відповів Кім, — але я б відлупцював того іншого хлопчика, який уподобав би ту саму людину, що і я. Але спершу, я спитав би його, чи це правда.

— А! Він думає, що мене кожен любить.

— Тоді я думаю, що він дурень.

— Ти чуєш? — звернувся Ларган-сагиб до тремтячих плечей. — Син сагиба вважає тебе малим дурнем. Виходь, а як наступного разу тобі серце стривожиться, то не грайся з білим миш’яком так відкрито. Певно що демон Дасім[125] панував сьогодні на нашій скатертині! Дитино, та ж я міг би захворіти, і тоді чужий чоловік прийшов би стерегти коштовності. Ходи!

Малий зі спухлими від сліз очима виповз із-за клунків і з таким безмірним каяттям кинувся до ніг Ларган-сагиба, що це справило враження навіть на Кіма.

— Я буду дивитися у чорнильні калюжі[126]… Я буду віддано стерегти коштовності! О, мій батьку і матір моя, відішли його геть! — він брикнув голою п’ятою, вказуючи на Кіма.

— Не тепер… не тепер. Скоро він піде. Але зараз він у школі, в новій мадрісі… а ти будеш тут його вчителем. Зіграй із ним у Гру коштовностей. А я буду судити.

Хлопчикові сльози відразу висохли, він метнувся углиб крамниці і повернувся звідти з мідною тацею.

— Дай мені! — сказав він Ларган-сагибу. — Поклади їх своєю рукою, щоб він не сказав, що я їх знав раніше.

— Тихше… тихше, — відповів Ларган-сагиб, дістав із шухляди столу зо півжмені камінчиків і брязнув їх на тацю.

— Тепер, — мовив хлопчик, розмахуючи старою газетою, — чужинцю, дивися на них, скільки хочеш. Можеш перерахувати, помацати, як тобі треба. Мені досить одного погляду. — Він гордо повернувся спиною.

— А в чому суть гри?

— Коли ти перерахуєш їх, обмацаєш і будеш певен, що запам’ятав усі, я накрию їх газетою, а ти маєш їх описати Ларган-сагибу. Я свої опишу на папері.

— Оах! — Кімові стрепенувся азарт у грудях. Він нахилився над тацею. Там лежало близько п’ятнадцяти камінців. — Це легко, — мовив він за хвилину.

Хлопчик-індус накрив папером миготливі камені і заходився шкрябати у місцевій обліковій книзі.

— Під папером п’ять синіх камінців: один великий, один трохи менший і три невеличких, — квапливо заговорив Кім. — Чотири зелені камінці, один з них із діркою; один жовтий камінець, крізь який видно; і один схожий на чубук люльки. Два червоних, і…і… я нарахував п’ятнадцять, але два забув. Ні! Стривайте. Один був, як слонова кістка, маленький і коричнюватий, і… дайте мені часу…

— Раз…два… — Ларган-сагиб порахував до десяти.

Кім похитав головою.

— Ось мій перелік! — мало не лускав зо сміху малий. — Там два сапфіри з тріщинами, один на дві раті[127], другий на чотири, наскільки я можу судити. Той, що на чотири раті, збоку надщерблений. Одна бірюза з Туркестану, звичайна, з чорними прожилками, і дві з написами — на одній ім’я Бога позолотою, а друга тріснула поперек, бо її вийняли зі старого персня, і я не зміг прочитати. Отже, маємо п’ять синіх камінців. Чотири смарагди з тріщинами, один із них у двох місцях просвердлений, а один трохи різьблений…

— Їхня вага? — незворушно спитав Ларган-сагиб.

— Три, п’ять, п’ять і чотири раті, наскільки я можу судити. Один шматок старого зеленкуватого бурштину для люльки й огранений топаз з Європи. Один рубін із Бірми, без вад, на дві раті, й один блідий рубін із тріщиною, на дві раті. Шматок слонової кістки з Китаю, вирізьблений у вигляді щура, який смокче яйце, й останній… Ага! Кришталева кулька, завбільшки, як квасолина, на золотому листочку.

Він заплескав у долоні на завершення.

— Він твій учитель, — усміхаючись, мовив Ларган-сагиб.

— Ха! Він знав назви каменів, — червоніючи сказав Кім. — Спробуймо знову! Зі звичними речами, які ми обидва знаємо.

Вони наскидали на тацю всілякої всячини з усієї крамниці, і навіть із кухні, але малий щоразу вигравав, і це страшенно дивувало Кіма.

— Зав’яжи мені очі… дай лиш раз торкнутися пальцями — і я в тебе виграю, хоч ти матимеш розплющені очі, — під’юджував його змагатися індієць.

Коли він виправдав свої хвастощі, Кім аж ногою тупнув від люті.

— Якби це були люди… або коні, — сказав він, — я би втнув. А всі ці ігри з пінцетиками, ножиками і ножичками занадто дрібні.

— Спершу навчися сам, а вже потім учи інших, — сказав Ларган-сагиб. — То як — учитель він тобі?

— Так. Але як такого навчитися?

— Робити це безліч разів до тих пір, поки не навчишся робити це бездоганно… бо його таки варто робити.

Індійський хлопчик, не тямлячись із радості, поплескав Кіма по спині.

— Не впадай у відчай, — мовив він. — Я сам буду вчити тебе.

— А я прослідкую, щоб тебе навчали добре, — сказав Ларган-сагиб усе ще місцевою мовою. — За винятком оцього мого хлопчика — він утнув дурницю, коли купував стільки білого миш’яку, міг би просто попросити у мене і я б йому дав — за винятком оцього мого хлопчика, я вже давно не зустрічав людину, яку варто було б учити. Залишається десять днів до того, як ти повернешся у Наклао, де не вчать нічому… за непомірну ціну. Я думаю, ми станемо друзями.

То були геть божевільні десять днів, але Кім надто втішався ними, щоб замислюватися над їх божевіллям. Вранці хлопчики гралися у Гру коштовностей: інколи вони справді користувалися коштовностями, інколи — стосами палашів і кинджалів, інколи — фотокартками місцевих мешканців. По обіді вони з малим індійцем сторожували у крамниці, мовчки сидячи за стосом килимів або за ширмою і роздивляючись численних і чудернацьких відвідувачів Ларган-сагиба. Там були дрібні раджі, чий почет тим часом кахикав на веранді — вони купували всіляку дивовижу, як-то фонографи чи механічні іграшки. Приходили пані у пошуках намиста і чоловіки, які — так здавалося Кімові, утім, його уява, може, й була трохи зіпсута раннім досвідом — шукали жінок; приїздили місцеві мешканці з незалежних і васальних князівств, які ніби хотіли полагодити намиста — осяйні ріки котилися по столу — а насправді намагалися позичити грошей для сердитих магарані[128] і молодих раджів. Приходили бабу[129], з якими Ларган-сагиб розмовляв суворо й авторитетно, але наприкінці кожної розмови давав їм грошей — срібними монетами або паперовими асигнаціями. Часом у них збиралися місцеві у довгополих мундирах із театральним виглядом і обговорювали метафізичні речі англійською мовою та бенгалі, для щонайбільшого напучування пана Ларгана. Він завжди цікавився релігією. Надвечір Кім і хлопчик, чиє ім’я змінювалося залежно від настрою Ларгана, мали ретельно звітувати про все, що вони чули й бачили, висловлювати свої здогади про вдачу кожного відвідувача, судячи з його зовнішності та поведінки, а також про справжню мету його візиту. Після обіду фантазія Ларган-сагиба найбільше зверталася до, так би мовити, перевдягання, у цій грі він проявляв найповчальніші цікаві речі. Він дивовижно розмальовував обличчя: один мазок тут, рисочка там — і його не можна було впізнати. У крамниці було повно найрізноманітніших одежин і тюрбанів, Кім одягався і як молодий мусульманин із гарної сім’ї, і як олійник, і — то був дуже веселий вечір — як син багатого землевласника з Ауду, вбраний у щонайпишніше зі своїх убрань. Ларган-сагиб мав соколине око на щонайменші вади кожного образу. Лежачи на потертій тиковій канапі, він по півгодини роз’яснював, як у тій чи іншій касті говорять, ходять, кашляють, чхають або плюють, і, оскільки «як» має мало сенсу у цьому світі, він ретельно роз’яснював, «чому» все саме так. Індійський хлопчик грався у це поганенько. Його маленький розум, вигострений, як бурулька, до підрахунку каменів, не міг угамуватися і ввійти у чужу душу. Натомість у Кіма всередині прокинувся демон, який аж співав від радості, одягаючи нове вбрання, а з ним і манери, й розмову.

На хвилі ентузіазму, якось увечері він показав Ларган-сагибу, як учні однієї касти факірів, його давні лагорські знайомі, просять при дорозі милостині: з якими словами вони звертаються до англійця, до пенджабського селянина, що йде на ярмарок, і до жінки без покривала. Ларган-сагиб несамовито реготав і благав Кіма залишитися отак, як є — зі схрещеними ногами, виквецяного попелом і з дикими очима — ще на півгодини непорушно. Під кінець обумовленого часу прийшов товстий, неповороткий бабу, аж йому жир колихався на товстих, вбраних у панчохи ногах. Кім облив його валом придорожніх кпинів. Кіма роздратувало, що Ларган-сагиб дивився не на його гру, а на реакцію бабу.

— Я вважаю, — з натугою промовив той, — і притримуюся тієї ду-умки, що це напрочуд дивовижна і вмі-іла вистава. Якби ви мене не попередили, то я би вирішив, що… що… що ви мені морочите голову. Як скоро він стане сяким-таким землеміром? Бо тоді я візьмуся його вчити.

— Цього він і має навчитися у Лакнау.

— То скажіть, хай мерщій уже. Добраніч, Ларган, — бабу виплив назовні кроками корови, яка застрягла у багновинні.

Коли вони потім обговорювали список відвідувачів за день, Ларган-сагиб запитав у Кіма, хто, на його думку, був цей чоловік.

— А Бог його знає! — весело відповів Кім.

Його тон міг би ввести в оману Магбуба Алі, але він не обманув цілителя перлів.

— Бог знає, це правда, але мені цікаво, що ти про це думаєш.

Кім покосував оком у бік свого співрозмовника, чий погляд якось умів спонукати до правди.

— Я… я думаю, що він захоче взяти мене до себе, коли я закінчу школу, але, — довірчим тоном продовжив він після схвального кивка Ларган-сагиба, — я не розумію, як він може носити різний одяг і говорити різними мовами.

— З часом зрозумієш іще багато чого. Він пише оповіді для одного полковника. Його шанують хіба що у Сімлі, і ще прикметно, що він не має імені — тільки цифри та літери, це такий звичай серед нас.

— І за його голову теж призначено ціну, як за Маг… як за всіх інших?

— Ще ні. Але якщо хлопчик, який тут сидить, підвівся б і побіг — дивися, двері відчинені! — до одного будинку з червоною верандою, що стоїть позаду старого театру на Нижньому Базарі, і прошепотів би крізь віконниці: «У минулому місяці погані новини сповістив Гарі Чандер Мукерджі[130]», то той хлопчик пішов би із цілим чересом рупій.

— Скільки?

— П’ятсот, тисячу — скільки би попросив.

— Добре, а скільки прожив би той хлопчик після того, як повідомив новини? — Кім усміхнувся Ларганові-сагибу просто у бороду.

— А! Про це треба добряче подумати. Якщо він дуже розумний, то проживе, може, весь день, але не ніч. А ніч — ніяк.

— То яка ж платня у того бабу, якщо його голова так дорого коштує?

— Вісімдесят, може, сто чи сто п’ятдесят рупій, але гроші — то найменша справа у нашій роботі. Час від часу Бог пускає на світ таких людей — і ти один із них — які жадають тинятися світом, ризикуючи життям, і дізнаватися новини: сьогодні — про віддалені речі, завтра — про якусь незнану гору, а післязавтра — про людей, які мешкають під боком і накоїли дурниць проти держави. Таких душ украй мало, і з-поміж них десяток — чудових. От до них я зараховую і бабу, що вже цікаво. Це ж якою величною і вабливою має бути справа, щоб загартувати серце бенгальця!

— Правда. Але ж як повільно плине для мене час. Я ще тільки хлопчик і всього два місяці, як навчився писати на ангрезі[131], а читаю поганенько і досі. І мають минути ще роки, і роки, довгі роки, перш ніж я стану бодай землеміром.

— Май спокій, Друже Усього Світу, — Кім стрепенувся від такого звертання. — Хотів би я мати роки, що так тобі вже в’їлися. Я тебе тут випробовував трохи. І про це не забуду написати у доповіді полковникові-сагибу, — зненацька він перейшов на англійську і мовив із тихим сміхом. — Юпітером присягаюся, О’Гара, я вважаю, що Вам багато дано, але Вам слід не зазнаватися і не говорити багато. Ви маєте повернутися до Лакнау і бути чемним хлопчиком, пильнувати за книжками, як кажуть англійці, тоді, можливо, наступного літа, ви зможете повернутися до мене, як схочете. — Кімове обличчя видовжилося. — О, певно що, тільки якщо самі захочете. Я знаю, куди Вам хочеться поїхати.

Через чотири дні для Кіма та його валізки було замовлено місце у двоколісному возику до Калки. Його супутником виявився той самий китоподібний бабу. Замотавши голову шаллю з торочками і підібгавши товсту ліву ногу в ажурній панчосі під себе, він тремтів і кректав у ранковій прохолоді.

— Як такий чоловік може бути одним із нас? — міркував Кім, споглядаючи його желеподібну спину, поки вони гойдалися на дорозі; ці роздуми привели його до втішних мрій. Ларган-сагиб дав йому п’ять рупій — і це чудово — так само, як і його обіцянка опікуватися ним, коли Кім буде працювати. На відміну від Магбуба, Ларган-сагиб однозначно окреслив нагороду, яка належатиме за послух, тож Кім був задоволений. Якби тільки йому, як цьому бабу, заслужити честь мати номер і букву… і винагороду за свою голову! Одного дня він досягне цього і навіть більшого. Одного дня він стане таким великим, як Магбуб Алі! Він слідкуватиме по дахах половини Індії, буде стежити за князями та міністрами так само, як стежив для Магбуба Алі за вакілами[132] та помічниками юристів. А тим часом на нього чекала не така вже неприємна школа святого Ксав’є. Там можна буде опікуватися новаками і слухати розповіді про пригоди на канікулах. Юний Мартін, син власника чайної плантації з Маніпура, хвалився, що має іти воювати з нарізною гвинтівкою проти зарізяк.

Може, так воно і було, але юного Мартіна точно не відкидало вибухом феєрверка через половину палацового двору у Патійялі, і його не… Кім поринув у переповідання самому собі власних пригод за останні три місяці. Він би ошелешив усю школу святого Ксав’є включно зі старшокласниками, які вже голяться, — якби тільки йому було можна. Але, звісно, про це не могло бути й мови. В належний час за його голову призначать винагороду, як запевняв Ларган-сагиб, і якщо він зараз буде по-дурному базікати, то за нього не лише ніколи не призначать ціну, але полковник Крейтон його викине… на поталу розлюченим Ларган-сагибу і Магбубові Алі… ненадовго, бо багато він тоді не проживе.

— Так я проміняю Делі на рибу, — згадав філософську приказку. Йому належало забути про свої канікули (завжди можна розважитися вигадуванням пригод) і, як казав Ларган-сагиб, братися до роботи. З-поміж усіх хлопчиків, які поспішали назад до школи святого Ксав’є звідусіль, від пустель Суккура до пальмових гаїв Ґалле, жоден не був так сповнений чесноти, як Кімбол О’Гара, що спускався до Амбали позаду Гарі Чандера Мукерджі, записаного у книгах одного відділу Етнографічної розвідки як Р.17.

Якщо Кім і потребував, щоб його пришпорили, то бабу це забезпечив. Після ситного обіду в Калці він заговорив без упину. Кім їде до школи? Тоді він, магістр університету Калькутти, розповість про переваги освіти. Можна дечого досягти, ретельно опанувавши латину й «Екскурсії» Вордсворта (для Кіма то все була тарабарщина). Ще корисна у житті французька мова, її найкраще вивчати в Чадернагорі поблизу Калькутти. А ще можна багато чого досягнути (як це зробив і сам бабу), проштудіювавши п’єси «Король Лір» і «Юлій Цезар», обидві в пошані в екзаменаторів. «Король Лір» має менше історичних ремінісценцій, ніж «Юлій Цезар»; книжка коштує чотири анни, але на Боу Базарі її можна купити уживану за дві. Ще важливішими, ніж Вордсворт і видатні письменники Берк і Гейр, були мистецтво та наука вимірювання. Хлопець, який складе іспити з цих трьох напрямків, може просто прогулявшись по якійсь країні з компасом, нівеліром[133] і подивившись на неї пильним оком, винести таке зображення тієї країни, яке можна продати за велику кількість срібних монет. Але часом недоцільно носити з собою вимірювальні прилади, у такому разі хлопцеві не завадило б знати точну довжину свого кроку, щоб за відсутності того, що Гарі Чандер називав «допоміжними засобами», мати змогу визначити відстань. Досвід Гарі Чандера свідчив, що найкраще підраховувати тисячі кроків за допомогою вервиці з вісімдесят одним або ста вісьмома зернятками, бо ці числа «діляться і ще раз діляться на багато кратних і некратних». У залпах англомовних фраз Кім вловив основну тенденцію, яка його зацікавила. Це була нова хитрість, яку він міг засвоїти, а з огляду на широкий світ, який розгортався перед ним, схоже було на те, що чим більше людина знає, тим краще для неї.

Проговоривши півтори години, бабу сказав:

— Сподіваюся, що колись матиму втіху бути знайомим із Вами офіці-ійно. Ad interim[134], якщо мені можна так висловитися, я Вам подарую цей ящичок для бетелю, це коштовна річ, я віддав за неї дві рупії чотири роки тому.

Дешева мідна коробочка у формі серця мала три відділення: для горіхів арекової пальми, вапна та листя бетелю, але наразі вона була напхана слоїчками з пігулками.

— Це Вам нагорода за Ваше ставлення до того святого чоловіка. Розумієте, Ви ще дуже молодий і думаєте, що так буде вічно, тож не дбаєте про своє тіло. Дуже прикро буває захворіти у розпалі роботи. Я люблю користуватися ліками, до того ж ними зручно лікувати простих людей. Це гарні відомчі ліки — хінін і таке інше. Я Вам їх дарую на згадку. А тепер прощавайте. Я тут маю нагальну особисту справу.

Він вислизнув на амбальський шлях безгучно, мов кіт, зупинив проїжджого возика, сів і погуркотів геть, поки онімілий Кім крутив у руках ящичок для бетелю.

Записи про освіту хлопчика цікавлять мало кого, хіба що його батьків, а Кім, як ви знаєте, був сирота. У книгах школи святого Ксав’є in Partibus зазначено, що звіти про Кімову успішність надсилали наприкінці кожного семестру полковникові Крейтону та отцю Віктору, який регулярно платив за навчання хлопчика. Далі в тих самих книгах описано, що він проявив неабиякі здібності у математиці та картографії й отримав за відзнаку за свої успіхи «Життя лорда Лоуренса», двотомник у шкіряній обкладинці з тисненням, дев’ять рупій і вісім анн. У тому самому семестрі Кім грав за команду школи святого Ксав’є[135] проти команди Алігарського мусульманського коледжу, йому тоді було чотирнадцять років і десять місяців. Приблизно у той час він вдруге отримав щеплення проти віспи (з чого можемо зробити висновок, що у Лакнау була ще одна епідемія цієї хвороби). Олівцем на полях старих списків особового складу зазначається, що Кім був кілька разів покараний за «розмови з невідповідними особами», та, схоже, одного разу отримав суворе покарання за те, що «цілий день був відсутній і помічений у товаристві вуличного жебрака». Це було тоді, коли він переліз через ворота і цілісінький день благав Ламу узяти його з собою на Шлях під час канікул — хоч на місяць, хоч на тиждень, а Лама з кам’яним обличчям переконував його, що належний час іще не настав. «Кімова справа наразі, — говорив старий, поки вони частувалися перепічками, — опанувати всю мудрість сагибів, а далі буде видно». Схоже і на те, що Рука Дружби відвела Батіг Лиха, і через шість тижнів Кім «вельми успішно» склав іспит із основ геодезичної зйомки; було йому тоді п’ятнадцять років і вісім місяців. Від того часу записи мовчать. Його імені немає серед тих випускників, які поступили на відомчу службу Індійського уряду, однак у загальному переліку є приписка «відбув за призначенням».

Упродовж цих трьох років Лама кілька разів виникав у бенарезькому храмі Тіртханкарів, щоразу трішечки тонший і жовтавіший, якщо тільки це можливо, але так само м’який і безхитрісний. Інколи він приходив із півдня, південної частини Тутікоріна, звідки прекрасні вогненні човни вирушають до Цейлону, де живуть жерці, які володіють мовою палі; інколи — із зеленого заходу, де тисячі димарів бавовняних фабрик оточили Бомбей; одного разу — з півночі, де він пройшов вісімсот миль туди й назад, щоби проговорити цілий день зі Зберігачем зображень у Домі Чудес. Він крокував до своєї келії з прохолодного різьбленого мармуру — храмові жерці вже знали старого і добре до нього ставилися — там змивав дорожню пилюку, молився і вирушав до Лакнау, вже добре привчившись подорожувати у третьому класі залізниці. Як повідомляв головному жерцеві храму його друг-шукач, прикметно, що після повернення Лама на якийсь час припиняв побиватися втратою Річки і малювати дивовижні зображення Колеса Життя, а натомість розповідав про красу і мудрість якогось чели, якого ніхто з храму ніколи не бачив. Так, він усю Індію сходив слідами Благословенних Ніг[136] (у наглядача досі зберігаються дивовижні звіти про його пошуки та роздуми). У житті йому залишалося єдине — знайти Річку Стріли. Але уві сні йому було явлено, що ця справа буде безуспішною доти, поки шукач не матиме чели, призначеного привести його справу до успіху, який матиме стільки ж мудрості, як біловолосі Зберігачі зображень.

Наприклад, (тут у дію вступав капшук із тютюном і добросерді жреці-джайністи квапливо змовкали):

— Колись дуже, дуже давно, коли у Бенаресі правив Девадатта — усі слухайте джатаку[137]! — царські мисливці впіймали слона і, перш ніж він міг вирватися, надягли йому на ногу жахливе сталеве кільце-кайдан. Ненависть і шаленство заполонили його серце, бігав він по лісах, намагаючись вивільнитися від кайдана, і закликав своїх побратимів розтягнути і зняти кільце. Проте вони сповістили, що звірі того кільця не знімуть. А в гущавині лісу лежало новонароджене слоненя, ще мокре після пологів, мати його померла. Закутий слон забув про свої муки і мовив: «Якщо не подбаю про це маля, то воно загине у нас під ногами». Тож він став над новонародженим і своїми ногами загородив його від товкотнечі гурту. Він попросив молока в однієї доброчесної слонихи і слоненя підростало, а закутий слон став йому провідником і захисником. Слон досягає розквіту своїх сил — усі слухайте джатаку! — у тридцять п’ять років, і тридцять п’ять дощів закутий слон піклувався про молодшого і весь цей час кайдан в’їдався йому в тіло.

Аж ось одного дня молодий слон побачив кільце, що в’їлося у плоть старшого товариша, і запитав: «Що це таке?». «Це моє горе», — відповів старший слон-опікун. Тоді молодший простягнув хобота і вмить зірвав кайдан зі словами: «Прийшов назначений час». Так доброчесний слон, який терпляче чекав і творив добро, у назначений час був визволений тим самим малям, яке він порятував і приголубив — усі слухайте джатаку! — Тим слоном був Ананда, а слоненям, яке зламало кільце, був сам Будда…

Далі доброзичливо хитав головою, клацав зернятками вервиці і зауважував, наскільки вільним від гріха гордині був той молодий слон. Він був такий самий смиренний, як той чела, який, побачивши свого учителя сидячим у придорожній пилюці біля Воріт Навчання, переліз ті Ворота (бо вони були замкнені) і притис учителя до свого серця на очах у всього гонористого міста. Яка щедра винагорода чекає такого вчителя і такого челу, коли прийде їм час вирушати разом на пошуки звільнення.

Так говорив Лама, мандруючи по Індії тихенько, мов кажан. Гостороязика літня жінка з дому у фруктовому саду біля Сарангапура шанувала його, як та жінка шанувала пророка, проте його кімната була нітрохи не на стіні. Він сидів у кімнаті на зовнішньому дворі, над яким туркотіли голуби, а жінка тим часом знімала зайве покривало і просторікувала про духів і демонів Кулу, і ненароджених онуків, і про того язикатого хлопчиська, який заговорив до неї у придорожньому заїзді. Одного разу на самоті він збився з Великого Шляху нижче Амбали і зайшов простісінько в те село, де жрець намагався його отруїти, однак небесна ласка, що береже лам, привела його, самозаглибленого і недбалого, у сутінках поміж засіяних полів до дверей резальдара. Тут могло трапитися велике непорозуміння, бо резальдар спитав, чому Друг Усього Світу пройшов тут усього шість днів тому.

— Такого не може бути, — мовив Лама, — він повернувся до своїх одноплемінників.

— Він сидів в отому кутку і розказав сотню веселих історій п’ять ночей тому, — наполягав господар. — Щоправда, він чогось зненацька зник на світанку після дурної розмови з моєю онукою. Він швидко росте, але він досі той самий Друг Усього Світу, який приніс мені правдиву звістку про війну. То ви розійшлися?

— І так, і ні, — відповів Лама, — ми… не зовсім розійшлися з ним, але ще не прийшов нам час вийти на Шлях разом. Він осягає мудрість в іншому місці. Нам слід зачекати.

— Байдуже, але якщо це не був той самий хлопчик, то чого ж він безперестанку говорив про тебе?

— І що ж він казав? — палко поспитав Лама.

— Найтепліші слова, сотні тисяч теплих слів, і що ти його батько і матір, і всяке таке. Шкода, що він не пішов на королівську службу — він не має страху.

Ці новини вразили Ламу, який не знав, наскільки побожно шанував Кім домовленості з Магбубом Алі і необхідність мати схвалення від полковника Крейтона…

— Не треба стримувати молодого поні від гри, — сказав торговець кіньми у відповідь на полковникове зауваження, що вештатися на канікулах по Індії абсурдно. — Якщо заборонити йому йти і повертатися з власної волі, він не зважить на заборону. І хто його зловить? Полковнику сагибе, раз на тисячу років народжується кінь, настільки здібний до гри, як наш лошачок. А нам треба людей.