Кім

Розділ 14

Коли зійшов місяць, обережні носії вирушили в дорогу. Лама посвіжів після сну та спирту, і йому було досить лише спиратися на Кімове плече, щоб мовчки іти далі сягнистими кроками. Приблизно годину вони йшли по присипаній глиною траві, а потім звернули за виступ вікопомної скелі і піднялися в нові місця, звідки долину Чіні не було й видно. Величезне віялоподібне пасовище сягало аж до самісіньких снігів. Біля його підніжжя був рівний майданчик, може, з півакра завбільшки, на якому стояли кілька земляних і дерев’яних хижок. Позаду них — за горянським звичаєм, хатки стояли на самісінькому краю — земля обривалася у прірву на дві тисячі футів углиб, то був Шемлезький смітник, дна якого ніколи не торкалася людська нога.

Чоловіки і не думали ділити здобич, поки не побачили, що Лама має ліжко у найкращій тутешній кімнаті, а Кім, за мусульманським звичаєм, обмиває йому ноги.

— Ми передамо вам їжу, — сказав чоловік з Ао-Чанга, — і кілту з червоним верхом. Так чи інакше, до світанку тут не має залишитися жодного свідка. А якщо якісь речі з кілти вам не знадобляться… глянь отуди!

Він показав у вікно — там відкривався простір, залитий місячним сяєвом, що відбивалося від снігу — і викинув туди порожню пляшку з-під віскі.

— Не варто дослухатися до звуку падіння. Там кінець світу, — сказав він і вийшов. Лама визирнув в інше вікно, тримаючись за підвіконня, і його очі спалахнули двома жовтими опалами. З гігантської безодні, відкритої перед ним, тягнулися до місячного світла білі зубці. Решта було схоже на міжзоряну пітьму.

— Оце, — повільно мовив він, — точнісінько, як мої Гори. — Отут має жити людина — понад усім світом, відокремлена від насолод, обмірковуючи великі питання.

— Ага, якщо має челу, щоб готував йому чай, підкладав згорнену ковдру під голову і відганяв корів із телятами.

Димна лампа глипала у ніші, але місячне сяйво перемагало її; напівзігнутий над чашками і торбою з їжею, Кім рухався у змішаному світлі, немов високий привид.

— Ая! Але ж досі, хоча кров моя вгамувалася, у голові ще гуде і стукає, а на потилиці наче зашморг затягнули.

— Це не дивно. Удар був сильний. Хай тому, хто це зробив….

— Але без моїх пристрастей лиха б не сталося.

— Якого лиха? Ти врятував сагибів від смерті, на яку вони сто разів заслужили.

— Ти не досить добре затямив цей урок, чело, — Лама вмостився відпочивати на згорнутій ковдрі, поки Кім заходився коло звичних вечірніх справ. — Удар був лише тінню іншої тіні. Зло саме по собі — як швидко втомлюються мої ноги цими днями! — зустрілося зі злом у мені, з гнівом, люттю і бажанням поквитатися зі злом. Це ввійшло у мою кров, розбурхало мені шлунок й оглушило мої вуха… — Лама узяв із Кімових рук гарячу чашку і, дотримуючись церемонії, випив пекучого чорного чаю. — Якби я був вільним від пристрастей, злий удар завдав би лиха тільки тілу: рана чи синець — це все ілюзія. Але мій розум не був абстрагований, і виник порив дозволити людям зі Спіті вбити тих. У боротьбі з цим пожаданням мою душу розривали і шматували тисячі ударів. Аж поки не прочитав Блаженства (він мав на увазі буддистські заповіді блаженства), я не міг заспокоїтися. Але зло пустило в мені коріння від тієї миті недбалості й аж до кінця. Колесо справедливе і не відхиляється ні на волосину! Вивчи цей урок, чело!

— Це для мене зависоко, — промурмотів Кім. — Я досі весь тремчу. Я радий, що прибив того чоловіка.

— Я це відчув, коли спав у тебе на колінах у лісі внизу. Це тривожило мене уві сні — зло у твоїй душі поєднувалося з моїм. Хоча, з іншого боку — він витяг вервицю, — я набув заслуги, порятувавши два життя — тих людей, які завдали мені шкоди. Тепер я маю збагнути цей Зв’язок Усіх Речей. Човен душі моєї розгойданий.

— Спи і набирайся сил. Це наймудріше.

— Я медитуватиму. У цьому є потреба більша, ніж ти усвідомлюєш.

Година за годиною, аж до світанку, поки місячне світло блідло на високих шпилях, і те, що оперізувало пітьмою схили дальніх гір, поставало ніжним зеленим лісом, Лама незмигно дивився на стіну. Час від часу він зітхав. За зачиненими дверима, до яких підходила збентежена худоба, шукаючи звичного стійла, мешканці Шемлега і носії захопилися поділом здобичі та бенкетом. Чоловік із Ао-Чанга ними керував, а відтоді, як вони відкрили сагибські консерви і дізналися, як то смачно, йому ніхто не насмілювався кидати виклик. Шемлезький смітник поглинув бляшанки.

Коли Кім, за всю ніч надивившись поганих снів, вийшов у ранкову прохолоду почистити зуби, світлошкіра жінка у головному уборі, прикрашеному бірюзою, відвела його вбік.

— Усі решта пішли. Вони залишили тобі цю кілту, як і обіцяли. Я не люблю сагибів, але навзамін напиши нам амулет. Ми б не хотіли, щоб маленький Шемлег набув поганої слави через цей… випадок. Я Шемлезька жінка[185], — вона оглянула його сміливими ясними очима, так несхоже на потайні погляди жінок-горянок.

— Безумовно. Але це треба робити потай.

Вона підняла важку кілту легко, наче іграшку, і закинула її до своєї хижі.

— Вийди і зачини двері на засув! І нехай тут ніхто не ходить поблизу, поки я не закінчу, — сказав Кім.

— Але після всього — ми зможемо поговорити?

Кім нахилив кілту і на підлогу висипався цілий каскад топографічних інструментів, книжок, щоденників, листів, карт і чудернацьки напахченої місцевої кореспонденції. На самісінькому дні була вишита сумка з запечатаним, позолоченим і розмальованим документом, як то князі посилають одне одному. Кім затамував подих від захвату й оцінив ситуацію очима сагибів.

«Книжок я не хочу. До того ж, це логарифми, думаю, для топографії. Листів я не розумію, але полковник Крейтон зможе. Треба зберегти усі. Карти — вони малюють карти краще, ніж я — звичайно. Усі місцеві листи — ого! — особливо мураслу[186]. — Він понюхав вишиту торбинку. — Це, певно, від Гіласа чи Банара, а Гарі-бабу казав правду. Юпітером присягаюся! Гарний улов. Якби Гарі знав… А решту — геть за вікно». Він торкнувся пальцем замацаної поверхні чудового призматичного компаса і блискучого вершечка теодоліта. Але, зрештою, сагибам не дуже добре красти, а ці речі згодом можуть стати незручним доказом. Він відібрав окремо кожен рукописний клаптик, кожну карту і місцеві листи. Вони утворили пухкий стос. Три книжки з замками на палітурках і п’ять потертих записників він відклав убік.

«Листи і мураслу доведеться носити на собі за поясом під одягом, а рукописні книжки покладу у торбу з їжею. Вона буде дуже важка. Ні. Не думаю, що там було щось іще. А якщо і було, то носії викинули у кад[187], так що все гаразд. — ну, то й ви летіть слідом». Він напакував кілту всім, що вважав за потрібне викинути, і поклав на підвіконня. На тисячу футів нижче лежав довгий, лінивий і круглястий клапоть туману, якого ще не торкнулося вранішнє сонце. Ще на тисячу футів під ним ріс столітній сосновий ліс. Коли вітер розгортав хмару туману, Кімові було видно його зелені верхівки, схожі на мох.

— Ні! Не думаю, що хтось там тебе шукатиме!

Падаючи, кошик обертався і вивергав уміст. Теодоліт налетів на виступ стрімчака, вибухнув і розлетівся на друзки, книжки, чорнильниці, коробочки з фарбами, компаси і лінійки кілька секунд були схожими на рій бджіл. А потім зникли, і хоча Кім, наполовину вихилившись за вікно, нашорошував свої молоді вуха, з безодні не долетіло жодного звуку.

«За п’ятсот… за тисячу рупій такого не купиш, — сумно подумав він, — це було дуж-же марнотратно, але мені дісталося все інше їхнє добро, — сподіваюся, все, що вони зробили. А тепер, як у біса, я маю повідомити Гарі-бабу і що, в біса, мені робити? І мій старий хворіє. Листи треба обгорнути клейонкою. Це треба зробити насамперед, а то вони просякнуть потом… І я сам-один!» — Він охайно спакував листи у згорток, обгинаючи кутики твердої, липкої церати — мандрівне життя зробило його методичним, як старий мисливець, в усьому, що стосується дороги. Потім із подвійними пересторогами він спакував книжки на дно торби з їжею.

Жінка легенько постукала у двері.

— Але ти не зробив амулета, — роззираючись сказала вона.

— Немає потреби, — відповів Кім, геть випустивши з уваги необхідність дещо обговорити. Жінка непоштиво розсміялася з його збентеження.

— Тобі — немає. Тобі й оком змигнути не варто, а вже закляття накладене. Але подумай про нас, бідолашних людей, що буде з нами, як ти підеш? Минулої ночі вони надто напилися, щоб слухати жінку. Ти не п’яний?

— Я жрець, — Кім опанував себе, а що жінка була нітрохи не потворна, вирішив за краще поводитися, як йому належить.

— Я попереджала їх, що сагиби розсердяться, вчинять допит і донесуть раджі. А ще з ними бабу. У писак довгі язики.

— То це вся твоя гризота? — план уже визрів повністю у Кімовій голові, тож хлопець чарівно посміхнувся.

— Не вся, — відповіла жінка, простягаючи жорстку смагляву руку, вкриту срібними прикрасами з бірюзою.

— Це я миттю залагоджу, — швидко мовив він, — бабу це той самий знахар (ти ж чула про нього?), який подорожував горами біля Зіглаура, я його знаю.

— Він викаже за винагороду. Сагиби не вміють відрізнити одного горянина від іншого, але бабу має очі на чоловіків… і на жінок.

— Передай йому звістку від мене.

— Немає нічого, що я б не зробила для тебе.

Кім спокійно прийняв комплімент, як то роблять чоловіки у краях, де жінки мають звичай залицятися, видер аркуш із записника, і запатентованим незмивним олівцем награмузляв великими літерами шікаста — почерком, яким погані хлопчаки пишуть лайку по стінах: «Я маю все, що вони написали: їхні зображення місцевості і багато листів. Особливо мураслу. Скажи мені, що робити. Я у Шемлегу-під-Снігом. Старий хворий».

— Віднеси це йому. Це йому відразу закриє рота. Він не міг відійти далеко.

— Звісно, що ні. Вони досі у лісі за тим стрімчаком. Наші діти бігали туди подивитися, як розвидніло, і гукнули нам, як вони рушили з місця.

На обличчі Кіма відбився подив, але з краю овечого пасовища пролунав крик, схожий на крик шуліки. Дитинча, що пасло худобу, підхопило голос брата чи то сестри з дальнього краю схилу, що височів на долиною Чіні.

— Мої чоловіки теж у лісі, збирають дрова.

Вона дістала з-за пазухи жменю горіхів, акуратно розгризла один і почала їсти. Кім удав, ніби нічого не розуміє.

— Ти що, не знаєш значення горіхів[188], жерцю? — грайливо мовила вона і подала йому половинки шкаралупи.

— Добре придумано, — він хутенько запхав між ними шматочок паперу. Маєш крихту воску, щоб їх зліпити докупи з листом?

Жінка глибоко зітхнула, і Кім пом’якшав.

— Платять після того, як буде зроблено справу. Віднеси це бабу і скажи, що його надіслав син талісмана.

— Ая! Правда! Правда! Наслав чаклун, схожий на сагиба.

— Ні, син талісмана, і запитай, чи буде відповідь.

— А як він до мене буде чіплятися? Я боюся.

Кім зареготав.

— Не маю сумніву, що він дуже втомлений і голодний. Гори вихолоджують любасиків. Гай, моя… — йому крутилося на язиці сказати «мати», але він обрав варіант «сестри», — сестро, ти жінка мудра й кмітлива. Дотепер усі мешканці села вже знають, що сталося з сагибами, еге ж?

— Правда. Новини долетіли до Зіглаура опівночі, а на завтра знатимуть у Котгарі. В обох селищах люди налякані й сердиті.

— Нема потреби. Скажи селам годувати сагибів і проводжати їх із миром. Маємо дати їм піти тихенько подалі від наших долин. Украсти — це одне, а вбити — то інше. Бабу це зрозуміє і не буде потім скаржитися. Поквапся. Я маю доглядати за вчителем, коли він прокинеться.

— Хай так і буде. Після справи — так ти казав? — прийде і плата. Я Шемлезька жінка, мною раджа керує. Я не проста виношувачка дітей. Шемлег твій: копита, роги, шкури, молоко і масло. Бери або залиш.

Вона рішуче рушила вгору по схилу до вершини, назустріч ранковому сонцю, що сходило за півтори тисячі кроків над ними, срібні прикраси подзенькували на її широких грудях. Тим часом, заклеюючи гострі краї церати воском, Кім думав місцевою мовою.

— Як може чоловік іти своїм Шляхом у Великій Грі, якщо до нього постійно чіпляються жінки? Ота дівчина в Акролі-біля-Броду, потім кухарчукова жінка, там, за голуб’ятнею, — це не рахуючи решти, а тепер іще ця! Коли я був дитиною, то це ще було сяк-так, але тепер я чоловік, а вони не поважають мене, як чоловіка. Горіхи, авжеж! Хо! Хо! А в Долині це мигдаль!

Він пішов по селі збирати данину, але не з чашею для пожертв, як на рівнині, а так, неначе принц. Літнє населення Шемлега складало усього три родини — четверо жінок із вісьмома чи дев’ятьма чоловіками. Усі вони понаїдалися від пуза м’ясних консервів і ще накуштувалися всіляких напоїв — від настоянки хініну з нашатирем до білої горілки, вони ж бо отримали свою частку здобичі учора вночі. Охайні континентальні намети давно порізали і поділили, вряди-годи на очі траплялися патентовані алюмінієві каструлі.

Але місцеві вирішили, що присутність Лами — найкращий захист від усіх наслідків, і без тіні каяття пригощали Кіма усім щонайкращим, навіть напували чангом — ячмінним пивом, привезеним аж із Ладака. Потім вони вигрівалися на сонці, звісивши ноги над бездонною прірвою, теревенячи, сміючись і покурюючи. Вони оцінювали Індію та уряд виключно із власного досвіду спілкування з мандрівними сагибами, які винаймали їх або їхніх друзів за провідників. Кім слухав розповіді про невдалі постріли по гірських цапах, серао чи гвинторогих маргарах, зроблені сагибами, які вже двадцять років лежали в могилах, але кожна деталь у розповіді висвітлювалася так, як висвітлюється кожна гілочка дерева на верхів’ї при спалаху блискавки. Вони розказували йому про свої недуги, і, що важливіше — про недуги їхньої дрібної, чіпконогої худібки; про подорожі до далекого Котгара, де живуть дивні місіонери, і ще далі аж до дивовижної Сімли, де вулиці неначе сріблом вимощені і де будь-хто, зауваж, може найнятися на роботу до сагибів, які їздять у двоколісних бричках і тринцяють гроші. Наразі Лама, поважний і відсторонений, важким кроком приєднався до балакунів під навісами і вони широко розступилися, звільняючи йому місце. Розріджене повітря освіжило його, і він сидів на краю провалля з найшановнішими мешканцями і, коли розмова стихала, кидав камінчики у порожнечу. За тридцять миль навпрошки лежав наступний гірський хребет, пошрамований, порізаний і розритий, зі щетинистими плямами лісів, кожна з яких займала денний перехід по напівтемній гущавині. За селом гора Шемлег закривала весь обрій із півдня. Місце, де вони сиділи, було схоже на ластів’яче гніздо під піддашшям даху світу.

Час від часу Лама простягав руку і за тихими підказками оточуючих описував дорогу до Спіті і на північ через Паранглу.

— Далі, там, де гори стають густішими, лежить Де-Чен (він мав на увазі Хан-Ле) — великий монастир. Його збудував Таг-Стан-Рас-Чен і про нього ходить така легенда…

Потім він розповів її — таке фантастичне нагромадження переказів про чаклунство і чудеса, що шемлезці аж подих затамували. Трохи повернувшись на захід, він вказував на зелені гори Кулу, і вишукував під льодовиками Кайланг. — Он звідти я прийшов давним-давно. Я прийшов із Ле через Баралачі.

— Так, так, ми знаємо ті краї, — говорили мандрівні мешканці Шемлега.

— І я спав дві ночі з жерцями Кайлангу. Це гори моєї втіхи! Тіні, благословенні понад усіма тінями! Тут очі мої відкрилися на цей світ, тут очі мої відкрилися назустріч світові, тут я знайшов просвітлення, і тут я, підперезавши стегна свої правдою[189], вирушив у Пошук. Із Гір я прийшов — із високих Гір і сильних вітрів. О, справедливе Колесо!

Він славословив усе детально: і величні льодовики, і голі скелі, і нагромаджені морени, і вигладжені сланці, й сухі плато, потаємні солоні озера, вікопомні ліси і плодючі, напоєні водоспадами долини — одне за одним, як благословляє помираючий свою родину; а Кім чудувався з Ламиної пристрасності.

— Так… так. Ніде нема такого місця, як наші Гори, — погоджувалися мешканці Шемлега. І вони чудувалися, як можуть люди жити у жахливих спекотних долинах, де бігає худоба здоровенна, як слони, непридатна для оранки по гірських схилах; де, як вони чули, села межують одне з одним по кількасот миль; де люди крадуть гуртом, а чого не взяли злодії, те достеменно відбирає поліція.

Тож отак вони згаяли час аж до обіду, і нарешті спустилася з боку пасовиська Кімова вістова, дихаючи так само легко, як тоді, коли вона вирушала.

— Я посилав знахареві звістку, — пояснив Кім, поки вона віталася з іншими.

— Він приєднався до ідолопоклонників? Ні, я пригадую, він вилікував одного з них. Він набув заслуги, хоча зцілений використав свою силу на лихо. Справедливе Колесо! То як там знахар?

— Я боявся, що ти побитий, і… і я знав, що він мудрий чоловік, — сказав Кім.

Він витяг зі заліпленого воском горіха і прочитав англійською на звороті своєї записки: «Ваше послання отримано. Не можу наразі залишити це товариство, але доведу їх до Сімли. Потім сподіваюся до вас приєднатися. Незручно супроводжувати таких сердитих джентльменів. Повертайтеся тією самою дорогою, я наздожену. Вельми задоволений кореспонденцією, яка виправдала мої передбачення». Святий чоловіче, він каже, що втече від ідолопоклонників і повернеться до нас. То ми трохи зачекаємо у Шемлезі?

Лама довго і ніжно дивився на гори і похитав головою.

— Так не має бути, чело. Кістки мої жадають цього, але цього не буде. Я бачив Зв’язок Усіх Речей.

— Чому? Коли гори день при дні повертають тобі сили? Пригадай, якими слабкими і примученими ми були в долині.

— Я став сильним, щоб робити лихо і забувати. Забіяка і розбишака — от ким я став у горах, — говорив старий, а Кім ледь стримував усмішку. — Справедливе і досконале Колесо не відхиляється ні на волосину. Коли я був простою людиною — багато років тому — я здійснив паломництво до Гуру Ч’вана між тополь (він вказав у напрямку Бутану), де лежить священний Кінь.

— Тихо, всі тихо! — вишикувалися в рядочок слухати шемлезці. — Він розказує про Джем-Лін-Нін-К’ора, Коня-Що-Може-Оббігти-Довкола-Світу-За-День.

— Я говорю тільки до мого чела, — мовив Лама з м’яким докором, і слухачі розпорошилися, наче паморозь на південному боці даху вранці. — У ті дні я не шукав істини, а лише бесід про учення. Усе ілюзія! Я пив пиво і їв хліб у Гуру Ч’вані. Наступного дня мені сказав один монах: «Ми йдемо вниз у долину битися з монастирем Сангор Гаток, щоб з’ясувати (зауваж, як жадоба пов’язана з гнівом!), чий настоятель буде керувати в долині і скористатися молитвами, які вони друкують у Сангор Гатоку». Я пішов, і ми билися цілий день.

— Але як, святий чоловіче?

— Своїми довгими пеналами, я міг би показати… Я кажу, ми билися попід тополями, усі разом — і настоятелі, й монахи, і хтось мені розбив лоба до кістки. Глянь! — Він відсунув назад шапку і показав зморшкуватий сріблястий рубець. — Справедливе і досконале Колесо! Учора цей шрам засвербів і через п’ятдесят років я згадав, як це сталося, й обличчя того, хто це зробив. А слідом сталося те, що ти бачив — сутичка і глупство. Справедливе Колесо! Удар ідолопоклонника влучив у шрам. Душа у мені здригнулася: душа моя потемніла, і човен душі моєї загойдався на хвилях ілюзій. Аж доки не опинився у Шемлезі, я не міг медитувати над Зв’язком Усіх Речей, чи простежити ріст пагонів зла. Усю довгу ніч я намагався.

— Але, святий чоловіче, ти не винен у жодному злі. Нехай я буду твоєю жертвою!

Кім так щиро засмутився скорботою старого, що йому мимохіть вирвалася фраза Магбуба Алі.

— На світанку, — Лама вів далі ще серйозніше, клацаючи зернятами вервиці, яку мав завше напоготові, у паузах між реченнями, — прийшло просвітлення. Я тут… Я стара людина… народжена в горах, у горах виплекана, ніколи більше не побуду серед моїх Гір. Три роки я подорожував Гіндом, але — чи може бути земля сильніша за Матір-Землю? Звідти моє нерозумне тіло прагнуло до Гір і гірських снігів. Я казав, і це правда, що пошук мій досягне мети. Тож у будинку жінки з Кулу я вирішив іти в гори і сам себе переконав. Немає знахаревої вини у тому. Він, керуючись бажанням, віщував мені одужання у горах. Вони дали мені сили робити зло і забути про пошук. Я втішався життям і життєвими жадобами. Я шукав крутосхилів, щоб здиратися на них. Я зумисно їх розшукував. Я мірявся силою мого тіла, яке є зло, з високими Горами, я брав тебе на кпини, коли ти задихався під Джамнотрі. Я підсміювався, коли ти відступив перед снігами на перевалі.

— І яке з того лихо? Я боявся. Це було справедливо. Я не горянин, і я любив тебе за твою нову силу.

— Пригадую, не раз, — він сумно підпер щоку рукою, — я шукав похвали, твоєї і знахаревої, лиш за те, що мої ноги зміцніли. Лихо йшло за лихом, аж поки чаша не переповнилася. Справедливе Колесо! Увесь Гінд три роки всіляко пошановував мене. Від Джерела Мудрості в Домі Чудес до — він усміхнувся — малої дитини, яка гралася біля великої гармати. А чому?

— Бо ми тебе любимо. Просто у тебе ще гарячка від удару. Я сам досі тривожний і розбурханий.

— Ні! Це тому, що я ішов Шляхом — налагоджений, немов сі-нен [цимбали], до намірів Закону. Я відхилився від його велінь. Музика урвалася — і прийшла покара. У моїх рідних Горах, на краю моєї країни, саме там, куди я так прагнув, настає удар — сюди! — Він торкнувся брови. — Як б’ють учня-новака, який неправильно розставив чашки, так і мене вдарили, настоятеля Сач-дзена. Зауваж, слова не було, був удар, чело.

— Але хіба ж сагиби про те знали, святий чоловіче?

— Ми були одне одного варті. Невігластво і жадоба зустріли на дорозі невігластво і жадобу — і породили гнів. Удар був знаком мені, нітрохи не кращому за заблукалого яка, що моє місце не тут. Хто може читати Зв’язок між подіями — той на шляху до Звільнення! «Назад на стежку» — казав удар. — «Гори не для тебе. Не можеш ти обирати свободу і бути зв’язаним життєвими принадами».

— Краще б… ми ніколи не зустрічали того триклятого росіянина!

— Навіть Сам Наш Володар не може повернути Колесо назад. А за набуту мною заслугу я отримав інший знак. — Він сягнув за пазуху і витяг Колесо Життя. — Дивись! Я збагнув після медитації. Ідолопоклонник порвав його майже геть, вціліло хіба що, як мій ніготь завширшки.

— Бачу.

— От стільки мені, значить, лишається жити в цьому тілі. Я слугував Колесу всі мої дні. Тепер Колесо слугує мені. Якби не заслуга, якої я набув, вказавши тобі Шлях, я б отримав ще одне життя перш, ніж знайшов би Річку. Ти розумієш, чело?

Кім втупився у брутально порване зображення. Розрив проходив зліва направо — від Одинадцятого Дому, де Бажання породжує Дитя (як малюють тибетці) — через світи людей і тварин до П’ятого Дому — порожнього Дому Почуттів. Такій логіці нічим було заперечити.

— Перш, ніж отримати просвітлення, наш Володар, — Лама благоговійно згорнув зображення, — зазнав спокуси. Я теж відчув спокусу, але все вже закінчено. Стріла упала у рівнинах, а не у горах. То що ж ми тут робимо?

— Може, принаймні, зачекаємо на знахаря?

— Я не знаю, скільки ще проживу у цьому тілі. А що зможе знахар?

— Але ж ти геть хворий і розтривожений. Ти не можеш іти.

— Як можу я бути хворим, якщо я бачу звільнення? — він втомлено підвівся на рівні ноги.

— Тоді мені треба узяти їжі в селі. О, знову Шлях! — Кім відчув, що й сам потребує відпочинку.

— Це дозволено. Поїмо і вирушимо. Стріла упала в рівнинах… але я піддався бажанню. Готуйся, чело.

Кім повернувся до жінки в головному уборі з бірюзою, яка знічев’я кидала камінчики в урвище. Вона дуже приязно усміхнулася.

— Я його знайшла, того бабу — такий, наче буйвол у кукурудзі; хропе і чхає від холоду. У сагибів нічого немає, — вона змахнула відкритою долонею. — В одного дуже болить живіт. Твоя робота?

Кім кивнув, сяйнувши очима.

— Спершу я поговорила з бенгальцем, а тоді — з мешканцями сусіднього села. Сагибам дадуть їсти, скільки їм треба… і ніхто не попросить грошей. Здобич уже поділили. Бабу каже брехливі речі сагибам. Чому він не піде від них?

— Через своє велике серце.

— Ще не було такого бенгальця, щоб мав серце більше, ніж сухий горіх. Але то таке… Тепер про горіхи. Після послуги йде плата. Я казала, що село твоє.

— Це моя втрата, — почав Кім. — А тепер я придумав бажані речі у своєму серці, які… — немає потреби переховувати всі компліменти, притаманні такій оказії. Він глибоко зітхнув, — але мій пан, керований видінням…

— Хах! Що можуть бачити старечі очі, окрім повної чаші для подаянь?

— … повертається звідси назад у рівнини.

— Попроси його лишитися.

Кім похитав головою.

— Я знаю свого святого і його гнів, коли йому суперечать, — виразно відповів він. — Від його проклять здригнуться гори.

— Шкода, що вони не врятували його від удару по голові. Я чула, що це ти той, із тигрячим серцем, хто відлупцював сагиба. Дай йому ще трохи поспати. Зоставайся!

— Горянко, — мовив Кім із суворістю, яка, однак, не змогла надати твердості рисам його юного овального обличчя, — це надто високі для тебе речі.

— Хай боги змилуються над нами! Відколи це чоловіки та жінки стали відрізнятися від чоловіків та жінок?

— Жрець є жрець. Він сказав, що вирушить оце зараз за годину. Я його чела, і я піду з ним. Нам потрібна їжа на дорогу. Він шанований гість у всіх селах, але — Кім зненацька усміхнувся геть по-хлоп’ячому, — тут їжа смачна. Дай мені трохи.

— А що, як не дам? Я головна жінка цього села.

— Тоді я тебе прокляну… трохи… не надто, але так, що запам’ятаєш. — Він не міг стримати усмішку.

— Ти вже прокляв мене опущеними віями і задертим підборіддям. Прокльони? А що мені до тих слів? — вона стисла руки на грудях… — Але я не хочу, щоб ти йшов сердитий, або з поганими думками про мене, збирачку коров’ячих кізяків і трави в Шемлегу, але таки не просту жінку.

— Я нічого не думаю, — сказав Кім, — крім того, що я засмучений, що мушу йти, бо я втомлений і нам потрібна їжа. Ось торба.

Жінка сердито хапнула її.

— Я була дурепою, — сказала вона, — Хто та жінка з рівнини? Світла чи смаглява? Я була колись світлою. Смієсся? Колись, дуже давно, можеш повірити, сагиб задивлявся на мене ласкаво. Колись, дуже давно, я носила європейський одяг в отому місіонерському будинку. — Вона вказала у бік Котгара. — Колись, дуже давно, я була кир-лис-тиянкою і говорила по-англійськи, як сагиби. Так. Мій сагиб сказав, що хоче повернутися й одружитися зі мною — так, одружитися. Він поїхав — я доглядала його, поки хворів — але він так і не повернувся. Потім я побачила, що кир-лист-тиянські боги брешуть і повернулася до свого народу… Відтоді я ніколи не заглядалася на сагибів. (Не смійся з мене. Той стан уже минув, маленький жрець!) Твоє лице, твоя хода і твоя розмова нагадали мені мого сагиба, хоч ти всього лиш мандрівний жебрак, якому я даю милостині. Проклянеш мене? Ти не можеш ні клясти, ні благословляти! — вона взялася руки в боки і гірко розсміялася. — Твої боги — брехня, справи твої — брехня, слова твої — брехня. Немає богів ніде під небом. Я це знаю… Але на мить я подумала, що це мій сагиб повернувся до мене, він був мені богом. Так, колись я грала на фортепіано у місіонерському будинку в Котгарі. Тепер я подаю милостиню жерцям-язичникам, — вона вимовила останнє слово англійською і зав’язала туго напханого клунка.

— Я на тебе чекаю, чело, — сказав Лама, спираючись на одвірок.

Жінка обвела очима високу постать.

— Іде він! Він і половини милі не подолає. Куди хочуть іти ці старечі кістки?

На цьому Кім, якого вже приголомшили слабкість Лами і вага клунка, чесно втратив терпець.

— А тобі що до того, зловісна ти жінко, куди він іде?

— Нічого — але дещо до тебе, жрець із лицем сагиба. Чи ти його на своїх плечах нести зібрався?

— Я йду на рівнини. Ніщо не перешкодить моєму поверненню. Я боровся зі своєю душею, поки не знесилився. Нерозумне моє тіло виснажилося, а ми ще так далеко від рівнин, — проказав Лама.

— Дивися! — просто сказала вона і відступила вбік, щоб Кім сам міг побачити свою цілковиту безпомічність. — Проклинай мене. Може, це йому додасть сили. Начаклуй! Приклич своїх великих богів. Ти ж бо жрець, — вона відступила.

Лама непевно присів навпочіпки, притримуючись рукою за одвірок. Старий чоловік не може оговтатися після удару за одну ніч, наче хлопець. Слабкість пригнула його до землі, але очі його трималися за Кіма, живі та благальні.

— Усе гаразд, — сказав Кім. — Тутешнє розріджене повітря тебе послабило. Ось уже скоро підемо! Це гірська хвороба. Мені теж трохи кепсько у шлунку, — хлопець став навколішки і втішав Ламу першими-ліпшими словами. Тоді повернулася жінка, ще пряміша, ніж досі.

— Не помогли твої боги, еге? Спробуй моїх. Я — Шемлезька жінка, — вона хрипко гукнула — і з коров’ячого загону вискочили двоє її чоловіків і троє ще інших із грубими гірськими ношами-дулі, якими переносять хворих або користуються для офіційних візитів. — Оця худоба, — вона на них навіть не глянула, — твоя, на скільки тобі буде тре’.

— Але ми не підемо дорогою до Сімли. Ми не підемо близько до сагибів, — вигукнув перший чоловік.

— Вони не втечуть, як інші, і не покрадуть речі. Двоє, я знаю, що слабші. Станьте на задній край, Сону і Тарі. — Вони квапливо скорилися. — Тепер нижче, і покладіть того святого чоловіка. Я нагляну за селом і вашими доброчесними жінками, поки ви повернетеся.

— А коли то буде?

— Спитайте у жерців. Не набридайте мені. Покладіть у ногах торбу з їжею, це вирівняє вагу.

— О, святий чоловіче, твої гори добріші, ніж наші рівнини! — вигукнув Кім із полегшенням, поки Лама шкандибав до нош. — Це ж справжнє князівське ложе — місце почесне і зручне. І ми завдячуємо ним…

— Зловісній жінці. Мені твої благословення так само треба, як і твої прокльони. Цей мій наказ, а не твій. Беріть і гайда! Агов! А ти гроші маєш на дорогу?

Вона поманила Кіма у свою хижу і нахилилася над обшарпаною англійською скринькою для грошей під своїм ліжком.

— Мені нічого не треба, — сказав Кім, сердитий замість вдячності. — Я вже перевантажений милостями.

Вона глянула на нього з допитливою посмішкою і поклала йому руку на плече.

— То хоч подякуй мені. Я бридка на лице та ще й горянка, але, як ти кажеш, набула заслуги. То може, тобі тепер показати, як сагиби дякують? — її суворі очі пом’якшали.

— Я всього лише мандрівний жрець, — сказав Кім, і його очі зблиснули у відповідь. — Тобі не треба ні моїх благословінь, ні прокльонів.

— Ні, але дай трішки часу — ти за десять кроків наздоженеш ноші — якби ти був сагиб, то ти би зробив — хочеш, покажу, як?

— А що, як здогадаюся? — сказав Кім, обійняв її за шию і поцілував у щоку, продовжуючи англійською: — Дуж-же дякую вам, люба.

Азіати майже не знають поцілунків, тож, певно, тому вона відхилилася назад із широко розплющеними очима і переляканим лицем.

— Наступного разу, — вів далі Кім, — не варто настільки довіряти вашим жерцям-язичникам. А тепер я кажу «на все добре». — Він потис їй руку на англійський манер. — На все добре, люба.

— На все добре, і… і… — вона намагалася пригадати англійські слова одне за одним. — Ви повернетеся знову? На все добре, і… хай вас Бог береже.

Через півгодини, коли скрипучі ноші трюхикали вгору по стежці на південний захід від Шемлега, Кім помітив у дверях хижі крихітну постать, яка махала білою хустинкою.

— Вона набула заслуги більшої за всіх, — сказав Лама. — За те, що спрямувала чоловіка на шлях звільнення, а це наполовину так само багато значить, якби вона сама відшукала його.

— Хммм, — задумливо відповів Кім, пригадуючи нещодавнє. — Можливо, я теж набув заслуги… Принаймні, вона не поводилася зі мною, як із дитиною.

Він підтягнув спереду поли одягу — там, де був пакунок із документами і картами, поправив дорогоцінну торбу з харчами в ногах у Лами, узявся рукою за край нош і приноровився до повільної ходи буркотливих чоловіків.

— Вони теж набувають заслуги, — через три милі сказав Лама.

— Більше того, їм заплатять сріблом, — докинув Кім. Шемлезька жінка дала йому срібняків, і він вирішив, що єдино чесним буде, якщо її чоловіки зароблять їх назад.