Кім

Розділ 2

Вони увійшли у схожий на фортецю вокзал, темний на передсвітанні; електричні ліхтарі горіли тільки на товарному дворі, де кишіла робота із великих хлібних перевезень Північної Індії.

— Це робота дияволів! — вигукнув Лама і відскочив назад, приголомшений глибоким гучним мороком, мерехтінням рейок між кам’яними платформами і плетивом балок над головою. Він стояв у гігантській кам’яній залі, підлога якої, здавалося, була вимощена трупами в саванах; це були пасажири третього класу, які взяли квитки ввечері й тепер спали в залах очікування. Мешканцям Сходу всі години в добі здаються однаковими, і пасажирський рух регулюється у відповідності з цим.

— Сюди-бо і приходять вогненні вози. За цією діркою, — Кім показав на квиткову касу, — стоїть людина, яка дасть тобі папірець, щоб доїхати до Амбали.

— Але ми їдемо в Бенарес, — нетерпляче заперечив Лама.

— Однаково. Нехай хоч у Бенарес. Скоріше — вона підходить!

— Візьми цей гаманець.

Лама, який насправді звик до потягів менше, ніж стверджував, здригнувся, коли поїзд, що вирушав на південь о 3.25 ранку, із гуркотом підійшов до вокзалу. Сплячі прокинулися, і вокзал наповнився шумом і криками, вигуками продавців води і ласощів, окриками місцевих поліцейських і пронизливим вереском жінок, які збирали свої кошики, дітей та чоловіків.

— Це — поїзд, тільки по-їзд. Сюди він не дійде. Почекай.

Здивований надзвичайною простодушністю Лами (який віддав йому капшучок, повний рупій), Кім попросив квиток до Амбали і сплатив за нього. Заспаний касир, буркочучи, викинув квиток до найближчої станції, за шість миль від Лагора.

— Ні, — заперечив з усмішкою Кім, розглянувши квиток, — із сільськими ця штука, мабуть, пройде, але я живу в Лагорі. Спритно придумав, шановний. Тепер давай квиток до Амбали.

Шановний, насупившись, видав потрібний квиток.

— Тепер інший, до Амрітсара, — сказав Кім, який не збирався тринькати гроші Магбуба Алі на такі необдумані речі, як плата за проїзд до Амбали.

— Коштує стільки-то. Здачі стільки-то. Я знаю все, що стосується поїздів… Ні один йогі ще так не потребував чели, як ти, — весело заявив він спантеличеному Ламі. — Якби не було мене, то вони викинули б тебе в Міянь-Мірі[37]. Ходи сюди! Пішли! — він повернув гроші, залишивши собі лише по одній анні з кожної рупії, заплаченої за квиток до Амбали — то були його комісійні, незмінні азійські комісійні.

Біля відчинених дверей переповненого вагону третього класу Лама затупцював.

— Чи не краще піти пішки? — нерішуче промовив він. Огрядний ремісник-сикх[38] вистромив назовні бородате обличчя.

— Боїться він, чи що? Не бійся! Пам’ятаю, я сам раніше боявся поїзда. Заходь! Цю штуку уряд влаштував.

— Я не боюся, — сказав Лама. — А у вас знайдеться місце для двох?

— Тут і для миші місця не вистачить, — зойкнула дружина заможного хлібороба-джаті[39] індуїстського віросповідання з багатого Джаландхарського округу.

У наших нічних поїздах менше порядку, ніж у денних, де дуже строго стежать, щоб чоловіки та жінки не сідали до одного вагону.

— О, мати мого сина, ми можемо знайти місце, — промовив її чоловік у синій чалмі. — Візьми дитину. Це, бач, свята людина.

— Я вже й так стонадцять клунків на руках тримаю! Може, запросиш його сісти до мене на коліна, безстиднику? Від чоловіків тільки цього й дочекаєшся! — вона озирнулася навкруги, очікуючи співчуття. Повія з Амрітсара, що сиділа біля вікна, пирхнула з-під хустки.

— Заходь! Заходь! — крикнув жирний лихвар-індус із загорнутою в тканину лічильною книгою під пахвою і додав з єлейною посмішкою: — Треба бути добрим до бідняків.

— Ага, за сім відсотків на місяць під заставу ненародженого теляти, — промовив молодий солдатик-догра[40], що їхав на південь у відпустку. Всі розсміялися.

— Він піде до Бенареса? — запитав Лама.

— Звичайно. Інакше навіщо нам їхати в ньому? Заходь, а то залишимося, — кричав Кім.

— Дивіться! — зойкнула амрітсарська дівуля. — Він ніколи не їздив у поїзді. О, дивіться!

— Ні, допоможіть, — промовив хлібороб, простягаючи велику смагляву руку і затягуючи Ламу. — От і добре, батьку.

— Але… але… я сяду на підлозі. Сидіти на лавці суперечить правилам, — говорив Лама. — До того ж у мене від цього ноги судомить.

— Я кажу, — почав лихвар, підтискаючи губи, — що немає жодного праведного закону, якого ми не порушили б через ці по-їзди. Приміром, ось ми сидимо тут із людьми всіх каст і племен.

— Еге, і з найнепристойнішими безсоромницями, — додала його дружина, суплячись на амрітсарську дівицю, що стріляла оченятами молодому найманцеві.

— Я ж казав: треба було нам їхати підводою, — кивнув чоловік, — тоді б ми й грошей трохи зберегли.

— Авжеж, і щоб за дорогу на харчі витратити вдвічі більше заощадженого. Про це вже говорено і переговорено десять тисяч разів!

— Ще б пак, і десятьма тисячами язиків, — пробурчав він.

— Уже якщо нам, бідним жінкам, і поговорити не можна, так нехай нам допоможуть боги! Ох! Він, здається, з тих, що не повинні дивитися на жінку і відповідати їй. — Лама, стримуваний своїми звичаями, не звертав на неї ні найменшої уваги. — А учень теж із таких?

— Ні, матінко, — випалив Кім, — якщо жінка красива, а головне — милосердна до голодного.

— Відповідь жебрака, — сміючись, відказав сикх. — Сама винна, сестро!

Кім благально склав руки.

— Куди ви їдете? — запитала жінка, простягаючи йому половину перепічки, вийнятої із зашурганого згортка.

— До самого Бенареса.

— Ви, мабуть, лицедії? — висловив припущення молодий солдат. — Мо’ покажете нам якісь фокуси, щоби збавити час? Чого цей жовтий чоловік не відповідає?

— Бо він святий, — зверхньо виголосив Кім, — і думає про речі, які для тебе заховані.

— Це можливо. Ми, лудхіанські сикхи, — він розкотисто виголосив ці слова, — не забиваємо собі голови богослів’ям. Ми б’ємося.

— Син брата моєї сестри служить наїк [капралом] у цьому полку, — спокійно мовив ремісник-сикх. — У них там є роти з догрів.

Солдат зиркнув на нього, бо догри — іншої касти, ніж сикхи, а лихвар захихотів.

— Для мене всі однакові, — сказала дівчина з Амрітсара.

— Ще б пак, — уїдливо пирхнула дружина хлібороба.

— Та ні ж, але всі, хто служать урядові зі зброєю в руках, складають, так би мовити, єдине братство. Братство касти — це одне, але крім цього, — вона боязко озирнулась навкруги, — єдність палтана — полку, чи не правда?

— У мене брат у джатському полку, — сказав хлібороб. — Догри — хороші люди.

— Принаймні, сикхи твої дотримувалися такої думки, — промовив солдат, який сидів у кутку, суплячись на старого. — Саме так думали твої сикхи, коли дві наші роти прийшли їм на допомогу в Пірзай-Коталі[41]; вісім афрідійських знамен стирчали тоді на гребені. Ще й трьох місяців відтоді не минуло.

Він розповів про воєнні дії на кордоні, під час яких догрські роти лудхіанських сикхів добре себе показали. Амрітсарська дівуля всміхнулася; вона розуміла, що оповідач прагне її схвалення.

— Ой, леле! — вигукнула дружина хлібороба, коли солдат закінчив. — Значить, їхні села були спалені, а малі діти лишилися без притулку?

— Вони глумилися з наших убитих. Після того як ми, солдати сикхського полку, провчили їх, вони заплатили велику данину. Ось як усе це було… Це Амрітсар, чи що?

— Ага, і тут проколюють наші квитки, — сказав лихвар, нишпорячи у себе за поясом.

Ліхтарі блідли при світлі зорі, коли контролер-метис почав обхід. На Сході, де люди ховають свої квитки по всяких незвичайних місцях, перевірка квитків тягнеться довго. Кім показав свій квиток, і йому веліли виходити.

— Але я їду до Амбали, — засперечався він, — я їду з цим святим чоловіком.

— Можеш їхати хоч у Джаханум, мені то що? Цей квиток тільки до Амрітсара. Пішов геть!

Кім вибухнув зливою сліз, запевняючи, що Лама йому батько і мати, що він, Кім, опора його похилого віку і що Лама помре без його допомоги. Весь вагон напосідався на контролера, щоб той змилувався (особливе красномовство проявив лихвар), але контролер витягнув Кіма на платформу. Лама кліпав очима: він не міг второпати, що відбувається, а Кім іще голосніше ридав за вікном вагона.

— Я дуже бідний. Батько мій помер, мати померла. О люди добрі, якщо я тут залишуся, хто буде доглядати за цим дідом?

— Що… що це таке? — повторював Лама. — Він повинен їхати в Бенарес. Він повинен їхати зі мною разом. Він мій чела. Якщо треба заплатити…

— О, помовч, — прошепотів Кім. — Хіба ми раджі, щоб кидатися добрим сріблом, коли люди навколо такі милосердні?

Амрітсарська дівиця вийшла, захопивши свої клунки, і Кім спрямував на неї уважний погляд. Він знав, що подібні жінки зазвичай щедрі.

— Квиток, маленький квиточечок до Амбали, о володарко сердець! — вона розсміялася. — Невже і ти не милосердна?

— Святий чоловік прийшов із Півночі?

— Він прийшов здалеку, з найдальшої Півночі, з гір, — вигукнув Кім.

— Тепер на Півночі сніг лежить у горах між соснами. Моя матір була родом із Кулу. Візьми собі квиток. Попроси його благословити мене.

— Десять тисяч благословень, — заверещав Кім. — О, свята людино! Жінка подала нам милостиню, жінка із золотим серцем, так що я зможу їхати разом із тобою. Я побіг за квитко-ом.

Дівиця глянула на Ламу, який машинально вийшов на платформу слідом за Кімом. Він нахилив голову, щоб не дивитися на неї, і забурмотів щось по-тибетському, коли вона проходила повз у юрбі.

— Як заробила — так і розпустила, — злісно промовила дружина хлібороба.

— Вона надбала заслугу, — заперечив Лама. — Безсумнівно, це була черниця.

— У одному Амрітсарі тисяч десять таких черниць. Іди назад, старий, а то по-їзд піде без тебе, — прокричав лихвар.

— Вистачило не лише на квиток, але і на трішки їжі, — повідомив Кім, стрибаючи на своє місце. — Тепер їж, святий чоловіче. Дивись! День наступає.

Золоті, рожеві, шафранові, червоні курилися ранкові тумани над пласкими зеленими рівнинами. Увесь багатий Пенджаб відкривався у полиску яскравого сонця. Лама злегка відхилявся назад від мерехтіння телеграфних стовпів.

— Велика швидкість цього потягу, — сказав лихвар із поблажливою усмішкою. — Ми від’їхали від Лагора далі, ніж ти встиг би пройти за два дні. Увечері приїдемо до Амбали.

— Але звідти ще далеко до Бенареса, — втомлено мовив Лама, жуючи запропоновані Кімом перепічки. Усі пасажири порозв’язували свої клунки і взялися снідати. Потім лихвар, хлібороб і солдат натоптали собі люльки і заповнили вагон задушливим, міцним димом; вони спльовували і кашляли з насолодою. Сикх і дружина хлібороба жували листя бетелю, Лама нюхав тютюн і перебирав вервицю, а Кім, схрестивши ноги, посміхався, радіючи приємному відчуттю повного шлунку.

— Які у вас у Бенаресі є річки? — несподівано запитав Лама, звертаючись до всього вагона загалом.

— У нас є Ганг, — відповів лихвар, коли підгигикування замовкло.

— А ще які?

— Які ж іще, крім Гангу?

— Ні, я мав на увазі таку собі Річку Зцілення.

— Це і є Ганг. Хто скупається в ньому, очиститься і піде до богів. Я тричі здійснював паломництво до Гангу, — він гордо оглянувся довкола.

— Тобі це на користь, — сухо сказав молодий сипай, і сміх мандрівників упав на лихваря.

— Очиститися… щоби повернутися до богів, — пробурмотів Лама, — і знову обертатися в круговороті життя, будучи, як і раніше, прив’язаним, до Колеса! — він роздратовано похитав головою. — Але, може, тут помилка. Хто ж спочатку створив Ганг?

— Боги. Якої ж ти віри? — запитав лихвар, збитий із пантелику.

— Я дотримуюся Закону, вседосконалого Закону. То, значить, боги сотворили Ганг? Що це були за боги?

Весь вагон у подиві дивився на нього. Ніхто не розумів, як це хтось може не знати про Ганг.

— Який… який в тебе бог? — запитав, нарешті, лихвар.

— Слухайте! — мовив Лама, перекладаючи вервицю з однієї руки в іншу. — Слухайте, бо я буду говорити про нього! Слухай, о народе гінді!

Він почав розповідати історію владики Будди мовою урду, але, захоплений своїми думками, перейшов на тибетську і став наводити монотонні тексти з однієї китайської книги про життя Будди. М’які, віротерпимі люди благоговійно дивилися на нього. Вся Індія кишить святими, які бурмочуть проповіді незнайомими мовами; фанатиками, ураженими й охопленими вогнем релігійного завзяття; мрійниками, базіками і ясновидцями. Так було від початку часів і так буде до кінця.

— Гм! — почав солдат із полку лудхіанських сикхів. — У Пірзай-Коталі поруч із нами стояв мусульманський полк і в ньому служив якийсь їхній жрець, — пригадується мені, він був наїк, — так от, коли на нього находило, то він пророкував. Але бог береже всіх божевільних. Начальство багато попускало цій людині.

Лама, згадавши, що перебуває в чужій країні, знову перейшов на урду.

— Послухайте розповідь про Стрілу, яку Владика наш випустив із лука, — сказав він. Це значно більше відповідало смакам присутніх, і вони з цікавістю вислухали його розповідь.

— А тепер, о народе гінді, я йду шукати цю Річку. Чи не можете ви вказати мені шлях, бо всі ми, і чоловіки, і жінки, живемо у злі?

— Ганг, тільки Ганг змиває гріхи, — прокотилося по всьому вагону.

— Однак у нас у Джаландгарі теж добрі боги, це вже ж так, — сказала дружина хлібороба, визираючи з вікна. — Дивіться, як вони благословили збіжжя.

— Обійти всі річки в Пенджабі — чимале діло, — промовив її чоловік. — Із мене вистачить і тієї річки, яка покриває моє поле хорошим намулом, і я дякую Бхумі, богині родючості, — він пересмикнув вузлуватим бронзовим плечем.

— Ти думаєш, наш Владика заходив аж так далеко на північ? — спитав Лама, звертаючись до Кіма.

— Можливо, — заспокійливо відповів Кім, випльовуючи на підлогу червоний сік бетелю.

— Останнім із великих людей, — авторитетно промовив сикх, — був Сікандар Джалкарн [Олександр Македонський]. Він вимостив вулиці Джаландгара і побудував велику водойму близько Амбали. Бруківка тримається аж до сьогодні, і водойма теж вціліла. Я ніколи не чув про твого бога.

— Відрости собі волосся і говори на пенджабі, — жартівливо звернувся молодий солдатик до Кіма, цитуючи північну приказку. — Цього достатньо, щоби стати сикхом.

Однак він сказав це не дуже голосно.

Лама зітхнув і заглибився у себе. Він здавався темною безформною масою. Коли серед загальної розмови наступали паузи, чулося низьке монотонне гудіння: «Ом Мані Падме Хум! Ом Мані Падме Ом![42]» — і стукіт дерев’яних чоток.

— Це стомлює мене, — сказав він нарешті. — Швидкість і стукіт стомлюють мене. Крім того, мій чело, чи не пропустили ми нашу Річку?

— Тихенько, тихенько, — говорив Кім, — хіба Річка не поблизу Бенареса? А ми ще далеко від цього місця.

— Але якщо наш Владика був на Півночі, так, може, це одна з тих річок, через які ми переїжджали?

— Я не знаю.

— Але ти був посланий мені, — був ти мені посланий, чи ні? За ті заслуги, які я надбав там, у Сач-дзені. Ти прийшов через гармати, дволикий… і подвійно вбраний.

— Мовчи. Тут не можна говорити про ці речі, — зашепотів Кім. — Один я був там. Подумай — і ти згадаєш. Тільки хлопчик… хлопчик-індус… біля великої зеленої гармати.

— Але хіба там не було англійця з білою бородою, святої людини серед священних зображень, який сам укріпив мою віру в Річку Стріли?

— Він… ми… пішли в Аджаб-Ґхер, в Лагорі, щоб там помолитися богам, — пояснив Кім оточуючим, які, не криючись, прислухалися до них. — І сагиб із Будинку Чудес говорив із ним, — так, це істинна правда, — як із братом. Він дуже свята людина, родом здалеку, з-за гір. Відпочинь! У належний час ми приїдемо до Амбали.

— Але моя Річка… Річка мого Зцілення?

— І тоді, якщо схочеш, ми пішки підемо шукати цю Річку. Так, щоб нічого не пропустити, жодного найменшенького струмочка на полях.

— Але в тебе свій власний пошук? — Лама випростав спину від задоволення, що так ясно все пам’ятає.

— Так, — підтвердив Кім, аби не сперечатися. Хлопчик був зовсім щасливий тим, що кудись їде, жує бетель і бачить нових людей у великому доброзичливому світі.

— Це був Бик, Червоний Бик, який прийде, щоб допомогти тобі й повести тебе… куди? Я забув. Червоний Бик на зеленому полі, чи не так?

— Ні, він нікуди мене не відведе, — сказав Кім. — То я просто казку тобі розказав.

— Що таке? — дружина хлібороба нахилилася вперед, і браслети на руках її збрязнули. — Або ви обоє сни бачите? Червоний Бик на зеленому полі, який понесе тебе на небо… так, чи що? Це було видіння? Хто-небудь це віщував? У нас у селі, за містом Джаландгаром, є червоний бик, і він пасеться, де хоче, на найзеленіших наших полях!

— Оце дай тільки жінці бабину казку, а ткачикові — листок і нитку — і вони понаплітають усяких чудес, — сказав сикх. — Усі святі люди бачать видіння, а їхні учні ходять слідом і теж навчаються такого.

— Адже це був Червоний Бик на зеленому полі? — повторив Лама. — Можливо, що в якомусь із колишніх життів своїх ти надбав заслугу, і Бик прийде, щоб винагородити тебе.

— Ні, ні… це мені просто казку розповіли… напевно, жартома. Але я буду шукати Бика навколо Амбали, а ти будеш шукати свою Річку і відпочинеш від стукоту поїзда.

— Можливо, Бик знає, що він посланий вказати шлях нам обом, — із дитячою надією промовив Лама. Потім він звернувся до присутніх, вказуючи на Кіма: — Він тільки вчора був посланий мені. Я думаю, що він не від світу цього.

— Бачила я багато жебраків і святих, але такого йогі з таким учнем іще не бачила, — похитала головою жінка.

Чоловік її легенько торкнув себе пальцем по лобі та всміхнувся. Але, коли Лама взявся за їжу, всі вони стали пропонувати йому найкраще, що у них було.

І нарешті, втомлені, сонні та запилюжені, мандрівники прибули на вокзал міста Амбала.

— Ми приїхали сюди у справах одного позову, — сказала дружина хлібороба Кіму. — Ми зупинимося у молодшого брата двоюрідної сестри мого чоловіка. На подвір’ї знайдеться місце для тебе і твого йогі. А що, він… він благословить мене?

— О, святий чоловіче! Жінка із золотим серцем хоче дати нам притулок на ніч. Ця південна країна — країна милосердя. Згадай, як нам допомагали з самого ранку.

Лама, благословляючи жінку, нахилив голову.

— Пускати в будинок молодшого брата моєї двоюрідної сестри всяких марнотратників… — почав чоловік, закидаючи на плече важку бамбукову палицю.

— Молодший брат твоєї двоюрідної сестри досі винен двоюрідному братові мого батька частину грошей, витрачених на весілля дочки, — різко сказала жінка. — Нехай він спише з цього боргу вартість їхнього прожитку. Йогі ж буде просити милостиню.

— Ще б пак, я прошу милостиню для нього, — підтвердив Кім, прагнучи насамперед знайти нічліг для Лами, з тим щоб самому відшукати англійця для Магбуба Алі і звільнитися від родоводу білого жеребця.

— А тепер, — сказав він, коли Лама влаштувався у внутрішньому дворі заможного індуїстського будинку, позаду військового селища, — я ненадовго піду, щоб… щоб… купити на базарі їжі. Не виходь назовні, поки я не повернуся.

— Ти повернешся? Ну ти ж точно повернешся? — старий схопив його за руку. — І ти повернешся в тому ж самому образі? Хіба зараз уже пізно йти шукати Річку?

— Надто пізно і занадто темно. Заспокойся, подумай, як далеко ти вже від’їхав — на цілих сто миль від Лагора.

— Так, а від мого монастиря ще далі. Овва! Світ великий і страшний.

Кім вислизнув назовні й пішов геть. Ніколи ще настільки непомітна фігурка не носила на своїй шиї власну долю і долю десятків тисяч інших людей. Вказівки Магбуба Алі майже не залишали сумнівів у тому, де саме знаходиться будинок англійця; якийсь грум, доправляючи хазяйську двоколку з клубу додому, остаточно його запевнив. Залишалося тільки розшукати самого цього чоловіка, і Кім, прослизнувши через садову огорожу, сховався в буйних заростях трави поблизу веранди. Будинок виблискував вогнями, і слуги рухалися в ньому поміж накритих столів, заставлених квітами, кришталем і сріблом. Незабаром із будинку, мугикаючи якусь мелодію, вийшов англієць, одягнений в чорний костюм і білу сорочку. Було надто темно, щоб розгледіти його обличчя, і Кім, за жебрацьким звичаєм, вирішив випробувати старий виверт.

— Покровителю бідних! — чоловік обернувся на голос. — Магбуб Алі говорить…

— Ха! Що каже Магбуб Алі? — він і не глянув на мовця, тож Кім упевнився, що той знає, про що мова.

— Родовід білого жеребця повністю встановлений.

— Які на те докази? — англієць перейшов до шпалери з троянд уздовж алеї.

— Магбуб Алі дав мені ось цей доказ, — Кім жбурнув у повітря скручений клаптик паперу, і він упав на доріжку поруч із чоловіком, який наступив на нього ногою, побачивши, що з-за рогу виходить садівник. Коли слуга пішов, він підняв папірець, кинув на землю рупію — Кім почув дзвін металу — і покрокував до будинку, жодного разу не оглянувшись. Кім швидко підняв монету; втім, незважаючи на умови свого виховання, він був справжнім ірландцем і вважав срібло найменш важливим елементом усякої гри. Чого він завжди хотів, так це наочно дізнаватися про результати своїх дій; тому, замість того, щоб вислизнути геть, він ліг у траву і поплазував до будинку.

Він побачив — індійські бунгало відкриті з усіх боків — що англієць, повернувшись у розташовану за рогом веранди тісну гардеробну кімнату, що слугувала також і кабінетом, завалену паперами і портфелями, сів читати послання Магбуба Алі. Обличчя його, яскраво освітлене гасовою лампою, змінилося і потемніло, і Кім, як і кожен жебрак, звиклий стежити за виразом облич, зауважив це.

— Вілле! Вілле, любий! — пролунав жіночий голос. — Іди до вітальні. Вони ось-ось приїдуть.

— Вілле! — знову пролунав голос п’ять хвилин по тому. — Він приїхав. Я чую, як солдати їдуть по алеї.

Той вискочив назовні без капелюха, а в цей час біля веранди зупинилося велике ландо, слідом за яким їхали чотири тубільних кавалеристи, і з нього вийшов високий чорнявий чоловік, прямий, як стріла. Попереду йшов молодий офіцер, який люб’язно посміхався. Кім лежав на животі, майже торкаючись високих коліс. Господар і чорнявий незнайомець обмінялися двома фразами.

— Звичайно, сер, — швидко промовив молодий офіцер. — Все має зачекати, якщо справа стосується коня.

— Ми затримаємося не більше, ніж на двадцять хвилин, — сказав Кімів знайомець. — А ви будьте за господаря, забавляйте гостей і всяке таке.

— Звеліть одному із солдатів зачекати, — сказав високий чоловік, і обидва вони пройшли до гардеробної, а ландо поїхало геть. Кім бачив, як їхні голови схилилися над посланням Магбуба Алі, і чув їхні голоси: один — тихий і шанобливий, а інший — рішучий і різкий.

— Ідеться не про тижні, а про дні, мало не про години, — мовив старший. — Я давно вже на це чекав, але оця штука, — він ляснув по записці Магбуба Алі, — вирішує справу. Здається, у вас сьогодні обідає Ґроґан?

— Так, сер, і Маклін теж.

— Чудово. Я сам поговорю з ними. Справа, звичайно, буде повідомлена Раді, але за таких умов, гадаю, ми маємо право діяти негайно. Попередьте Піндську[43] і Пешаварську бригади. Це внесе плутанину в літній графік, але тут уже нічого не поробиш. Ось що виходить, якщо їх відразу ж не провчити гарненько. Восьми тисяч, мабуть, вистачить.

— Як щодо артилерії, сер?

— Я пораджуся з Макліном.

— То, значить, війна?

— Ні, каральна експедиція. Коли тебе зобов’язують дії твого попередника…

— Але, можливо, С.25-й збрехав?

— Він підтверджує донесення іншої особи. По суті, вони ще шість місяців тому показали кігті. Але Девеніш стверджував, що є шанси на мир. Звичайно, вони скористалися цим, щоби зміцнити свої сили. Негайно надішліть ці телеграми — новий шифр, не старий — мій і Вортона[44]. Не думаю, що нам потрібно змушувати дам чекати на нас довше. Усе решту ми обговоримо за післяобідньою сигарою. Я не сумнівався, що так і буде. Це не війна, а каральна експедиція.

Коли кавалерист від’їхав, Кім пробрався до задньої половини будинку, де він, спираючись на свій лагорський досвід, сподівався отримати їжу та інформацію. Кухня кишіла збудженими кухарчуками, один з яких копнув його.

— Ай, — верескнув Кім, прикидаючись зарюмсаним, — я тільки прийшов помити тарілки, щоби мене за це нагодували.

— Вся Амбала сюди відрядилася за тим самим. Забирайся геть! Вони зараз суп їдять. Ти думаєш, що нам, слугам сагиба Крейтона, потрібна чужа допомога при великому обіді?

— А це дуже великий обід? — запитав Кім, косуючи на страви.

— Ще б пак! А головний гість не хто інший, як сам Джанго-лат-сагиб. [Головнокомандуючий].

— Хо! — видав Кім гортанний вигук подиву. Він довідався про все, що хотів, і, коли кухарчук відвернувся, пішов геть.

— І вся ця метушня, — сказав він собі, за своїм звичаєм думаючи мовою гінді, — відбувається через родовід якогось коня. Магбубові Алі треба було би повчитися брехати у мене. Кожного разу, як я передавав доручення, вони стосувалися жінок. Тепер — чоловіків. Тим краще. Високий чоловік сказав, що вони пошлють велику армію карати когось… кудись туди… Звістки підуть у Пінд і Пешавар. І гармати будуть. Треба мені було підповзти ближче. Новини важливі!

Повернувшись, він побачив, що молодший брат двоюрідної сестри хлібороба у всіх подробицях обговорює сімейну тяжбу разом із хліборобом, його дружиною та кількома приятелями, а Лама дрімає. Після вечері хтось передав йому кальян, і Кім відчував себе майже чоловіком, посмоктуючи гладенький чубук із кокосової шкаралупи; він висунув ноги назовні, під світло місяця, і час від часу тулив до розмови своїх п’ять копійок. Господарі були з ним надзвичайно люб’язні, бо дружина хлібороба розповіла їм, що йому привидівся Червоний Бик і що він, імовірно, зійшов з іншого світу. Крім того, Лама був предметом великої та побожної цікавості.

Пізніше зайшов домашній жрець, старий віротерпимий сарсатський брамін, і, само собою зрозуміло, завів богословський диспут із метою справити враження на все сімейство.

Звичайно, в питаннях віри всі тримали сторону жерця, але Лама був гостем і новою людиною. Його м’яка доброта, вражаючі китайські цитати, що лунали, як заклинання, викликали у присутніх захват, і в цій доброзичливій атмосфері він, розквітлий, як лотос Бодгісатви, взявся розповідати про своє життя у великих Сач-дзенських горах, життя, яке провадив до того моменту, коли, за його власними словами, «підвівся, щоби шукати просвітління».

Потім з’ясувалося, що в дні його мирського, суєтного життя він був майстром зі складання гороскопів, і домашній жрець попросив його описати свій метод. Кожен із них називав планети іменами, які інший зрозуміти не міг, і показував пальцем вгору на великі зірки, що пливли у мороці. Хазяйські діти без перешкод смикали Ламину вервицю, а сам Лама, зовсім забувши про звичай, який забороняє дивитися на жінок, розповідав про вічні сніги, про зсуви, завалені проходи, віддалені скелі, де люди знаходять сапфіри і бірюзу, і про ту чудесну дорогу, яка перетинає гори і врешті-решт доходить до самого Великого Китаю.

— Якої ти про нього думки? — запитав тихенько хлібороб, відводячи жерця убік.

— Свята людина, воістину свята людина. Боги його — не боги, але стопи його стоять на Шляху, — відповів той. — А його способи складання гороскопів, хоча не з твоїм розумом братися до цього, мудрі та точні.

— Скажи мені, — ліниво промовив Кім, — чи знайду я свого Червоного Бика на зеленому полі, як мені було обіцяно?

— Що ти знаєш про годину свого народження? — запитав жрець, надимаючись від гонору.

— Я народився між першими і другими півнями, в першу ніч травня.

— Якого року?

— Не знаю, але в годину, коли я вперше скрикнув, у Шрінагарі, що знаходиться в Кашмірі, почався великий землетрус[45].

Про це Кім чув від своєї виховательки, а вона, своєю чергою, від Кімбола О’Гари. Землетрус відчувався в Північній Індії і в Пенджабі, від нього довгий час вели лік рокам.

— Ай! — захвилювалася одна з жінок. Ця обставина підтверджувала надприродне походження Кіма. — Здається, дочка такого-то народилася того самого дня.

— Її мати народила своєму чоловікові чотирьох синів за чотири роки — всі чарівні хлопчики! — вигукнула дружина хлібороба, що сиділа в тіні, віддалік.

— Жодна людина, що володіє цією наукою, — сказав домашній жрець, — не забула, в яких домах перебували планети тієї ночі. — Він почав щось креслити на курній землі двору. — Ти маєш право не менше, ніж на половину Дому Бика. Що саме тобі пророкували?

— Настане день, — почав Кім, у захваті від справленого враження, — і я буду звеличений Червоним Биком на зеленому полі, але спочатку прийдуть двоє людей, які все підготують.

— Так, так завжди буває на початку видіння. Густа темрява повільно прояснюється, і ось входить хтось із мітлою, щоби приготувати місце. Потім починається видіння. Ти говориш, двоє людей? Так, так. Сонце, покинувши Дім Бика, входить у Дім Близнюків. Звідси двоє людей із пророцтва. Тепер поміркуємо… Принеси-но мені прутика, малий.

Звівши брови, він креслив, стирав і знову креслив на запиленій землі таємничі знаки, на подив усіх, крім Лами, який, будучи дуже тактовним, не дозволяв собі втручатися. Через півгодини жрець із бурчанням відкинув прутик.

— Хм! Ось що говорять зірки: через три дні прийдуть двоє людей, щоб усе підготувати. За ними ітиме Бик, але над усім цим — знак війни та озброєних людей.

— У нашому вагоні, коли ми їхали з Лагора, справді був солдат із полку лудхіанських сикхів, — простодушно мовила дружина хлібороба.

— Ні! Озброєні люди; багато сотень. Який у тебе зв’язок із війною? — запитав жрець у Кіма. — Твій знак — червоний і гнівний знак війни, яка от-от повинна початися.

— Ні, ні, — серйозно заперечив Лама, — ми шукаємо миру і нашу Річку, — і тільки.

Кім посміхнувся, згадавши про підслухані ним розмови в гардеробній кімнаті. Зірки справді були до нього прихильні. Жрець стер ногою гороскоп.

— Більше я нічого не бачу. Через три дні до тебе прийде Бик, хлопчику мій.

— А моя Річка? Річка? — благав Лама. — Я сподіваюся, що Бик обох нас поведе до Ріки.

— На жаль, що стосується чудодійної Річки, брате мій, — відповів жрець, — то такі речі трапляються не часто.

На ранок, хоча їх і переконували залишитися, Лама наполіг на тому, щоби піти. Кіму дали великий клунок із доброю їжею і мало не три анни міддю на подорожні витрати, і всі, мовлячи безліч напутніх благословень, дивилися, як обидва подорожніх ідуть на південь у досвітніх сутінках.

— Шкода, що ці люди і подібні до них не можуть звільнитися від Колеса, — сказав Лама.

— Ну, ні, якби тільки лихі, злі люди залишилися на землі, то хто давав би нам притулок і їжу? — зауважив Кім, весело ступаючи зі своєю ношею на спині.

— Он там струмочок. Давай подивимося, — сказав Лама і, зійшовши з курної дороги, пішов полем, де нарвався на цілісіньку зграю бродячих собак.