Кім

Розділ 11

І тільки тоді його накрило.

— Тепер я один — геть один, — думав він, — сам-самісінький, як ніхто по всій Індії! Якщо я сьогодні загину — то хто принесе звістку, і кому? Якщо я залишуся живий, і Бог милостивий, за мою голову призначать добру ціну, бо я ж син талісмана — я, Кім.

Дуже мало хто з білих людей, але багато азіатів можуть привести себе до дивовижного самозаглиблення, повторюючи самі до себе власне ім’я і відпускаючи думки у внутрішню подорож до того, що ми звемо особистою ідентичністю. З віком ця людська здатність, зазвичай, зникає, але поки вона є, то може проявитися будь-якої миті.

— Хто такий Кім… Кім… Кім?

Він присів навпочіпки у кутку галасливої кімнати очікування і поринув ген від інших думок: руки сховані у полах одягу, а зіниці геть звужені. За хвилину, або й за півсекунди, він відчував, що віднайде вирішення неймовірної загадки, аж тут, як це завше буває, його розум шугнув зі своїх висот, як підбита пташка, і, провівши рукою перед очима, Кім потрусив головою.

Довговолосий індійський байраджі [блаженний], який щойно купив квиток, на мить зупинився перед ним і пильно вдивлявся.

— Я теж це втратив, — сумно мовив він. — Це одні з Воріт до Шляху, але для мене вони закриті вже багато років.

— Що ти кажеш? — збентежено перепитав Кім.

— Ти питався усередині свого духу, що є твоя душа. Тебе захопило зненацька. Я знаю. Хто знає, як не я? Куди ти йдеш?

— До Каші [Бенарес].

— Там немає богів. Я переконався. Я іду до Праяга [Аллагабад], уп’яте — шукаю Шлях Просвітлення. Якої ти віри?

— Я теж Шукач, — відповів Кім, уживши одне з улюблених слівець Лами. — Хоча, — він на мить забув про своє північне вбрання, — хоча один Аллах зна’, що я шукаю.

Старий пхнув собі під пахву байраджівську милицю і сів долі на шматку рудої леопардової шкіри, а Кім підвівся, зачувши дзвінок поїзда до Бенаресу.

— Іди з надією, братику, — мовив старий. — Довгий шлях до стіп Єдиного, але туди ми всі йдемо.

Після цих слів Кім уже не почувався таким самотнім і проїхав двадцять миль у переповненому вагоні, розважаючи своїх супутників цілою низкою пречудових байок про чарівні здібності — свого учителя та власні.

Бенарес вразив його своєю бруднотою, але Кімові була приємна пошана, яку викликало його вбрання. Принаймні третина тамтешнього населення вічно молилася мільйонам богів, а відтак шанувала сподвижників усіх видів. До храму Тіртханкарів, розташованого за милю від міста, біля Сарната, Кіма провів випадковий пенджабський фермер, камбог[148] із Джаландарського напрямку, який марно молив усіх богів своєї садиби уберегти його маленького сина, а тепер дістався до Бенареса з останньою спробою.

— Ти із півночі? — поспитав він, плечем торуючи собі шлях у натовпі по вузеньких смердючих вуличках так само, як це робив удома його улюблений бик.

— Ая, я знаю Пенджаб. Моя мати була пагарін, а батько родом із Амрітсара, з Джандіяли, — сказав Кім, вигострюючи язика для майбутніх потреб у Дорозі.

— Джандіяла… Джаландар? Ого! То це ми з тобою трохи земляки. — Він ніжно кивнув дитині, яка квилила у нього на руках. — Кому ти служиш?

— Найсвятійшому чоловікові у храмі Тіртханкарів.

— Усі вони там найсвятіші — і найжадібніші, — гірко мовив джат[149]. — Я обходив колони і храми, аж постирав до крові ноги, але дитині моїй не легшає. І мати її теж хвора… Нишкни, маленький… Коли почалася лихоманка, ми дали йому інше ім’я. Ми перевдягнули його дівчинкою. Ми зробили усе, окрім… я казав його матері, коли вона мене збирала у Бенарес… їй треба було піти зі мною… я казав, що Сакгі Сарвар Султан найкраще нам допоможе. Ми знаємо його милосердя, але ці боги з долин нам чужі.

Дитина заворушилася на подушці дужих жилавих рук і поглянула на Кіма з-під важких повік.

— І все було марно? — спитав Кім з живою цікавістю.

— Все марно… все марно, — прошепотіла дитина потрісканими від лихоманки губами.

— Боги дали йому ясний розум, хоч це добре, — гордо промовив батько. — Лиш подумай, як уважно він слухав. Ото твій храм. Тепер я бідний, бо мав справу з багатьма жерцями, але мій син — це мій син, і якщо подарунок твоєму вчителеві може йому допомогти, то я й не знаю…

Кім на хвилину замислився, тремтячи від гордості. Три роки тому він би хутко нажився на цій ситуації і пішов геть без зайвих роздумів, але тепер повага джата вказувала, що Кім уже дорослий. Більш того, він раз чи два хворів на лихоманку і мав досить досвіду, щоб розпізнати ознаки виснаження.

— Заклич його на поміч і я дам йому розписку на мою найкращу пару тягла, аби лиш дитина видужала.

Кім призупинився перед різьбленими вхідними дверима храму. Вбраний у біле освал[150] — банкір із Аджміру, який щойно очистився від гріхів стяжання, запитав, що він тут робить.

— Я чела Тішу-лами, святителя із Бготійяла, який зараз тут. Він закликав мене прийти. Я чекаю. Скажи йому.

— Не забудь про дитину, — прокричав наполегливий джат через плече, а тоді заревів на мові пенджабі. — О святий! О учню святого! О боги над усіма світами! Погляньте на муку, яка сидить перед ворітьми!

Такі крики були настільки звичними у Бенаресі, що перехожі навіть не озиралися.

Освал, примирений із усім людством, поніс звістку у темряву перед собою, і потекли без ліку неспішні східні хвилини: оскільки Лама спав у своїй келії, ніхто з жерців не захотів його будити. Коли цокання його вервиці порушило тишу внутрішнього двору, де стовбичили незворушні зображення архатів, послушник прошепотів йому: «Прийшов твій чела», і старий рушив великими кроками, забувши закінчити молитву.

Заледве висока постать з’явилася у дверях, як джат кинувся до нього, здіймаючи дитину із криками:

— Поглянь на нього, святителю, і як є воля богів, хай він живе… хай він живе!

Він подлубався у поясному гаманці і витяг дрібну срібну монетку.

— Що це таке? — Лама звернув погляд на Кіма. Він говорив мовою урду помітно краще, ніж колись біля Зам-Зами, але батько дитини не допускав приватних перемовин.

— Це всього-на-всього лихоманка, — сказав Кім. — Дитина поганенько харчувалася.

— Він нездужає від усього, а матері тут немає.

— Якщо буде дозволено, я подбаю про нього, святителю.

— Як! Вони зробили тебе лікарем? Зажди тут, — сказав Лама, і сів разом із джатом на нижній сходинці входу до храму, поки Кім, косуючи на них оком, повільно відкривав коробочку з-під бетелю. У школі він плекав мрії, як повернеться до Лами в образі сагиба і подражнить його, перш ніж відкриється — геть хлоп’ячі мрії. Значно драматичніше було відсторонено перебирати слоїки з пігулками, насупивши брови і перериваючись раз-по-раз для роздумів і заклинань. Він мав хінін у таблетках і темно-коричневі плитки м’ясного концентрату, найімовірніше, яловичого, але то його не обходило. Маля не хотіло їсти, але жадібно смоктало потраву, кажучи, що йому подобається солоний смак.

— Візьми оці шість, — сказав Кім чоловікові, — склади хвалу богам і відвари три у молоці, а решту в воді. Після того, як він вип’є молоко, дай йому це (половинку пігулки хініну) і закутай його у щось тепле. Коли прокинеться, дай йому воду з трьох інших і другу половинку білої пігулки. Тим часом, ось тримай ще одні коричневі ліки, хай посмокче їх по дорозі додому.

— Боги, яка мудрість! — вигукнув камбог, хапаючи ліки.

Усе те Кім запам’ятав із власного досвіду нездужання на осінню лихоманку — за винятком скоромовок, які додав, щоби справити враження на Ламу.

— Тепер іди! Приходь знову вранці!

— Але ціна, ціна, — мовив джат, відводячи назад дужі плечі. — Мій син — це мій син. Тепер, коли він одужає, як я можу повернутися до його матері і сказати, що прийняв допомогу край дороги і не віддячив навіть кухликом кислого молока?

— Оце такі вони, ці джати, — м’яко промовив Кім. — Стоїть джат на купі гною, аж мимо йдуть царські слони. «Погоничу, почім продаси осликів?» — питає джат.

Джат вибухнув було сміхом, але придушив його і попросив вибачення у Лами.

— Отак точнісінько говорять у моєму краї, такими самими словами. Ми, джати, усі такі. Завтра я прийду з дитиною і хай боги садиб, а вони добрі божки, благословлять вас обох… Тепер, синку, ми знову будемо дужими. Не випльовуй це, маленький князику! Володарю мого серця, не плюйся, і до ранку ми будемо сильними борцями і булавниками.

Він пішов геть, мугикаючи і бурмочучи. Лама повернувся до Кіма і вся його любляча душа прозирнула з вузеньких очей.

— Зцілювати недужих — то набувати заслуги, але спершу треба здобути знання. Це був мудрий вчинок, о Друже Усього Світу!

— Ти навчив мене мудрості, святий чоловіче, — відповів Кім, забувши про свою нещодавню маленьку гру, забувши про школу Святого Ксав’є і про свою білу кров, забувши навіть про Велику Гру, коли він нахилився, за мусульманським звичаєм, щоб торкнутися стіп свого учителя на запилюженій підлозі джайністського храму. — Своїм навчанням я завдячую тобі. Три роки я їв твій хліб. Тепер мій час вийшов. Я вільний від шкіл. Я пришов до тебе.

— У цьому моя винагорода! Заходь! Заходь! То все гаразд? — вони пройшли у внутрішній двір, позолочений скісними променями призахіднього сонця. — Стій, дай мені роздивитися. Отак! — Він критично роздивився хлопця. — Ти вже не дитина, а чоловік, дозрілий у мудрості, навчений лікувати. Я вчинив добре… я вчинив добре, коли віддав тебе тим збройним людям у темну ніч. А пам’ятаєш нашу першу зустріч під Зам-Замою?

— Ая, — відповів Кім, — а ти пам’ятаєш, як скочив із воза, коли вперше входив до…

— Воріт Знань? Авжеж. А той день, коли ми їли перепічки на березі річки у Наклао? Ага! Безліч разів ти просив їжу для мене, а того дня я просив для тебе.

— Авжеж, — промовив Кім, — я тоді був школярем за Воротами Знань і вдягнений був як сагиб. Не забувай, святий, — грайливо продовжив Кім, — я і досі сагиб… з твоєї милості.

— Правда. І то дуже шанований сагиб. Ходи до моєї келії, чело.

— Звідки ти це знаєш?

Лама усміхнувся.

— Спершу з листів того доброго жерця, якого ми зустріли у таборі збройних людей; але тепер він вирушив на батьківщину, тож я надсилав гроші його братові… — полковник Крейтон, який перейняв опікунство після від’їзду отця Віктора до Англії разом із маверікцями, навряд чи міг бути йому братом. — Але я не дуже розумію листи цього сагиба. Їх мені треба перекладати. Я вибрав певніший шлях. Багато разів, коли я повертався зі своїх пошуків до цього храму, що став мені гніздом, сюди приходив один шукач просвітлення, чоловік із Лега[151], за його словами, колись він був індуїстом, але втомився від усіх цих богів. — Лама вказав на архатів[152].

— Товстий чоловік? — блиснув очима Кім.

— Дуже товстий. Але невдовзі я збагнув, що його розум заполонили геть непотрібні речі, такі, як демони і закляття, і як саме ми проводимо чайну церемонію у монастирі, і як посвячуємо новаків. Чоловік, який аж кишить питаннями, але він тобі друг, чело. Він мені сказав, що ти писар і стоїш на шляху до великої пошани. А я бачу, що ти лікар.

— Так, я — писар, коли я сагиб, але те все відкладається вбік, коли я приходжу як твій учень. Я завершив роки, призначені для навчання сагиба.

— То ти був ніби новаком? — мовив Лама, киваючи головою. — А ти тепер вільний від науки? Я би не хотів, щоб ти був ще не зрілий.

— Я вільний цілковито. У належний час я піду на урядову службу як писар.

— Не як воїн, це добре.

— Але спершу я піду з тобою у мандри. Тому я тут. Хто тепер просить для тебе? — він говорив квапливо. Лід здавався тонким.

— Дуже часто я прошу собі сам. Але, як ти знаєш, я буваю тут рідко, за винятком тих випадків, коли приходжу побачитися зі своїм учнем. Я подорожував Індією з одного кінця в інший пішки або на по-їзді. Велична і прекрасна країна! Але тут, коли я тут опиняюся, то це неначе в рідному Бготійялі.

Він утішено окинув оком маленьку охайну келію. Тонка подушка правила йому за сидіння, де він вмостився, схрестивши ноги у позі бодгісатви на виході з медитації. Перед ним стояв низенький, не вище двадцяти дюймів, чорний столик із тикового дерева, заставлений мідними чашечками. У кутку був маленький вівтар, теж грубо вирізьблений із тику, з позолоченою мідною статуеткою сидячого Будди, перед яким стояли лампада, кадило для пахощів і пара мідних ваз для квітів.

— Зберігач Священних Зображень набув заслугу, подарувавши це мені рік тому, — сказав Лама, помітивши Кімів погляд. — Коли живеш далеко від рідних країв, такі речі бережуть спогади, і ми маємо шанувати Всевишнього за те, що вказує нам Шлях. Дивись! — він вказав на химерно сформовану купку фарбованого рису, увінчану дивовижною металевою прикрасою. — Коли я був настоятелем у своєму монастирі (перед тим, як набув досконалішого знання), я щоденно приносив таку жертву. Це символ Усесвіту, принесеного в жертву Всевишньому. Так ми, мешканці Бготійяла, щодня приносимо весь світ у жертву Найдосконалішому Закону. І я це роблю навіть зараз, хоча знаю, що Найдосконаліший вищий за всі щопти й похвали.

Він сягнув із капшучка тютюну.

— Це добре, святий чоловіче, — промурмотів Кім, умощуючись на подушках, дуже щасливий і добряче втомлений.

— А також, — старий тихенько засміявся, — я малюю зображення Колеса Життя. По три дні на зображення. Я саме тим займався, або, може, саме склепив повіки, коли мені принесли звісточку від тебе. Добре, що ти тепер тут: я покажу тобі моє мистецтво, не заради марнославства, а для того, щоб ти навчився. Сагиби володіють ще не всією мудрістю цього світу.

Він витягнув із-під столу аркуш жовтого китайського паперу з живним запахом, пензлики і брусочок індійської туші. Чистими, чіткими лініями він накреслив Велике Колесо із шістьма спицями із переплетеними у центрі Свинею, Змією та Голубом (Невігластво, Гнів і Хтивість); а в частинах між спицями був увесь світ Верхній і Нижній, і всі події людського життя. Люди кажуть, що сам Бодгісатва вперше намалював його зернятками рису в пилюці, щоб пояснити своїм учням причину всіх речей. Упродовж багатьох століть це викристалізувалося у чудесну символіку, зібрану з сотень крихітних фігурок, кожна рисочка яких мала своє значення. Дуже мало хто може витлумачити цю картину-притчу; у всьому світі лише двадцять людей здатні намалювати її не дивлячись на оригінал, а з них усього троє спроможні і намалювати, і витлумачити.

— Я трохи вивчився малювати, — сказав Кім, — але це — чудо з чудес!

— Я писав її багато років, — мовив Лама, — був час, коли я міг написати її повністю за період від одного запалювання лампи до іншого. Я тебе навчу цього мистецтва… після належних приготувань. І я поясню тобі значення Колеса.

— То ми підемо в Дорогу?

— У Дорогу і в наш Пошук. Я чекав тільки на тебе. Мені було явлено у сотнях снів, а особливо в тому, котрий наснився в ніч після того, як за тобою вперше зачинилися Ворота Знань, що без тебе я ніколи не знайду свою Річку. Як ти знаєш, я знову і знов відгонив від себе такі думки, боячися, що то ілюзії. Тому я не схотів узяти тебе з собою тоді, коли ми їли перепічки в Лакнау. Тому я не взяв тебе з собою, аж доки не приспів благодатний час. Від Гір і до Моря, від Моря і до Гір я ходив, але марно. Тоді я згадав джатаку.

Він розповів Кімові історію про слона з кайданом на нозі, яку часто розповідав жерцям-джайнам.

— Більше свідчень і не треба, — лагідно завершив Лама. — Тебе мені в поміч послано. Як поміч зникла, мій Пошук зійшов нанівець. Тому тепер ми знову підемо разом і наш Пошук справдиться.

— Куди підемо?

— А яка різниця, Друже Усього Світу? Кажу тобі, Пошук наш певний. Якщо буде треба, Річка проб’ється перед нами просто з-під землі. Я набув заслугу, коли послав тебе у Ворота Знань і дав тобі коштовність мудрості. Ти вернувся, як я тепер бачу, послідовником Шак’ямуні, цілителя, якому стільки багато жертовників стоїть у Бготійялі. Цього доста. Ми разом, і все, як було: Друг Усього Світу, Друг Зірок — мій чела!

Потім вони погомоніли про світські справи, але слід зауважити, що Лама геть не цікавився подробицями життя у школі святого Ксав’є і не виявляв щонайменшого інтересу до звичаїв і традицій сагибів. Його думки линули назад у минуле, воскрешаючи в пам’яті кожен крок їхньої першої спільної подорожі, Лама потирав руки і хихотів доти, поки йому не закортіло зненацька згорнутися калачиком і заснути раптовим старечим сном.

Кім дивився, як тануть у дворі останні запилюжені промені сонця, і грався своїм ритуальним кинджалом і вервицею. Гомін Бенареса, найстарішого з міст на землі, не вщухав перед лицем богів ні вдень, ні вночі, б’ючись об довколишні стіни, як морські хвилі об хвилеріз. Час від часу джайністський жрець перетинав двір із маленькою пожертвою — священним зображенням, підмітаючи перед собою шлях, аби ненароком не позбавити життя жодну живу істоту. Зблиснув вогник лампи, а вслід за ним пролунав звук молитви. Кім дивився, як зірки спалахують одна за одною у густій, безгучній пітьмі, аж доки й сам заснув біля підніжжя вівтаря. Тієї ночі йому снилися сни мовою гінді, без жодного англійського слова…

— Святий чоловіче, згадай про ту дитину, якій ми дали ліки, — сказав він годині о третій ранку, коли Лама, також прокинувшись, налаштувався було вирушати в паломництво, — джат на світанку буде тут.

— Я отримав добру пораду. У поквапі я замалим не скоїв лиха, — Лама сів долі на подушки і повернувся до своєї вервиці. — Воістину старий — як малий, — патетично промовив він. — Як що надума — то зараз же воно має статися, інакше він почне дратуватися і плакати! Безліч разів на Дорозі я був готовий тупати ногами від того, що гарба з волами, або просто хмара пилу заважає мені. Такого не було, як я був чоловіком — давно колись. І поза тим, це погано…

— Але ж ти тепер також старий, Святий.

— Справу зроблено. Причина усього була пущена у цей світ, і старий чи молодий, хворий чи здоровий, свідомий чи несвідомий — хто може керувати наслідком тієї Причини? Чи може Колесо висіти спокійно, коли його крутить дитина… чи п’яниця? Чело, світ — великий і жахливий.

— Я думаю, що він хороший, — позіхнув Кім. — А є що поїсти? Я не їв нічого від учорашнього вечора.

— Я забув про твою потребу. Отам-го є добрий бготійяльський чай і холодний рис.

— На такому ми далеко не зайдемо, — Кім відчував усю європейську жадобу доброго шматка м’яса, недосяжного у джайністському монастирі. Попри все, замість того, щоб негайно вирушити назовні з чашею для пожертв, він напихав собі шлунок грудками холодного рису, аж поки не прийшов світанок. А з ним прийшов і селянин, велемовний, аж трохи затинався від вдячності.

— Уночі лихоманка минула, і виступив піт, — закричав він, — ось помацай — його шкіра свіжа, як нова! Йому сподобалися солоні смоктульки, і він жадібно випив молоко, — чоловік відкинув тканину з обличчя малого, і той сонно посміхнувся Кімові. Невеликий гурток жерців-джайнів мовчки спостерігав усе, скупчившись поблизу воріт храму. Вони знали, і Кім знав, що вони це знають, що старий Лама зустрів свого учня. Але бувши ґречними, вони досі не виказували себе учора ввечері ні присутністю, ні словом чи жестом. Тож Кім їх винагородив після сходу сонця.

— Дякуй богам джайнів, брате, — сказав він, не знаючи навіть, як тих богів звати, — лихоманка справді подолана.

— Погляньте! Дивіться! — Лама засяяв до своїх господарів, які прихищали його впродовж трьох років. — Де ще був коли такий чела? Він послідовник нашого Владики-Цілителя.

У нинішній час джайни офіційно визнають усіх індуїстських богів, разом із Лінгамом і Змією. Вони носять брахманський шнурок і підкоряються усім кастовим приписам. Але вони доброзичливо замурмотіли — тому що вони знали і любили Ламу, тому що він був старий, тому що він шукав Шлях, тому що він був їхнім гостем і тому що він цілими ночами бесідував наодинці з їхнім настоятелем, найбільшим вільнодумцем з усіх, хто будь-коли розділяв волосину на сімдесят пасем.

— Пам’ятай, — нахилився над дитиною Кім, — що ця біда може прийти знову.

— Ні, як ти знаєш правильні замовляння, — відповів батько.

— Але ми скоро підемо звідси.

— Правда, — мовив Лама до джайнів, — тепер ми підемо разом у той Пошук, про який я часто розповідав. Я чекав, поки мій чела дозріє. Гляньте на нього! Ми йдемо на північ. Більше ніколи не побачу я цього місця мого спочинку, о доброзичливі люди.

— Але я не злидар, — звівся на ноги землероб, притискаючи дитину.

— Тихше. Не турбуй святого чоловіка, — гукнув котрийсь жрець.

— Іди, — прошепотів Кім, — зустрінеш нас знову під великим залізничним мостом, і заради всіх богів нашого Пенджабу, принеси їжі — карі, бобів, смажених на жирі перепічок і солодощів. Особливо солодощів. Хутенько!

Голодна блідість вельми личила Кімові, коли він стояв, високий і стрункий, у своєму сіруватому, довгополому одязі, в одній руці — вервиця, друга — складена до благословення, ретельно вивченого за Ламою. Англієць-спостерігач, певно, сказав би, що хлопець скидається на молодого святого з вітражів, але він був усього-на-всього напівдорослим хлопцем, зохлялим від голоду.

Довгі та урочисті були прощання, тричі вони вщухали і тричі поновлювалися. Шукач — той, хто запросив Ламу до цієї гавані з далекого Тибету, блідий, як срібло, безволосий аскет — не брав у тому участі, а лиш медитував, як завше, на самоті серед священних зображень. Решта ж виявили чимало людяності, наполягаючи на зручних дрібничках для старого: коробочка для бетелю, гарненький новий металевий пенал, торбина їжі і тому подібні речі, застерігаючи його проти всіляких небезпек зовнішнього світу та пророкуючи щасливе завершення його Пошуку. Тим часом Кім, як ніколи самотній, скрутився на сходах і подумки чихвостив себе мовою школи святого Ксав’є:

«Але я сам винен, — вирішив він, — з Магбубом я їв Магбубів хліб, або Ларган-сагибів. У святого Ксав’є годували тричі на день. А тепер я таки маю дбати сам про себе. До того ж, я ще не наловчився. Як би я зараз ум’яв миску яловичини!»…

— Закінчилося вже, святий чоловіче?

Лама, здійнявши обидві руки догори, вимовляв останнє благословення вишуканою китайською мовою.

— Мені треба зіпертися тобі на плече, — сказав він, коли ворота храму зачинилися, — Схоже, ми костеніємо.

Не так легко підтримувати шестифутового чоловіка, ведучи його кілька миль крізь натовп, тож Кім, обвішаний дорожніми клунками і торбами, був радий дістатися нарешті до затінку залізничного мосту.

— Тут ми поїмо, — рішуче заявив він, коли камбог, вбраний у синє й усміхнений, постав у його полі зору: з кошиком їжі в одній руці і дитиною в другій.

— Валіть сюди, святі люди! — ще за п’ятдесят ярдів заволав він. (Він стояв біля обмілини під першим прогоном мосту, подалі від очей голодних жерців.) — Рис і смачна карі, і перепічки ще гарячі, напахчені гінґом [асафетидою], сир і цукор.

— Царю моїх полів, — звернувся він до синочка, — давай покажемо цим святим людям, що джати з Джаландару вміють платити за послугу… Я чув, що джайни їдять лиш те, що самі зготували, але направду, — він чемно повів очима вздовж берега річки, — як ніхто не бачить, то каста не значить.

— А ми, — сказав Кім, повертаючись спиною і накладаючи Ламі повну тарілку з листя, — поза всіма кастами.

Вони мовчки наминали смачну їжу. Лише злизавши останню липку крихту солодощів із мізинця, Кім зауважив, що камбог теж зібраний у дорогу.

— Якщо наші шляхи лежать поряд, — різко мовив той, — то я йду з тобою. Не часто зустрічаєш чудотворця, а дитина ще слабка. Зате я геть не тростинка. — Він підніс угору свою бамбукову патерицю, п’ять футів завдовжки, обкуту довкруж відполірованими металевими смужками, і помахав нею у повітрі. — Джатів звуть забіяками, але це неправда. Як нас не зачіпають, то ми — мов наші буйволи.

— Хай так і буде, — сказав Кім. — Добра палиця — добра причина.

Лама лагідно дивився вгору за течією, там у мутній далині танули безупинні пасма диму, які здіймалися від ґгатів[153] для погребального спалювання понад річкою. Вряди-годи, всупереч усім муніципальним заборонам, на її дужих хвилях гойдався недопалений шмат людського тіла.

— Якби не ти, — сказав камбог, тулячи дитину до волохатих грудей, — я би сьогодні пішов із ним… отуди. Жерці нам кажуть, що Бенарес — святе місто і немає жодного сумніву, що тут добре померти. Але я не знаю їхніх богів, а самі вони просять грошей і як тільки хто зробить приношення, притьмом з’являється голена голова і волає, що воно не дійсне, поки не зробиш іще одне. Мийся тут! Мийся там! Лий, пий, мий і розкидай квіти, але завше плати жерцям. Ні, от Пенджаб, і найкраща у ньому земля — Джаландгар-доаба[154].

— Я багато разів казав, і думаю, що у храмі теж: якщо буде потрібно, то Річка проб’ється нам із-під ніг. Тож ми підемо на північ, — підводячись, мовив Лама. — Я пригадую там приємне місце, засаджене фруктовими деревами, де можна гуляти і медитувати. І повітря там прохолодніше, ніж тут. Воно лине з гір, від гірських снігів.

— А як воно зветься, те місце? — запитав Кім.

— Звідки я знаю? А ти не знаєш хіба — ні, це було після того, як військо вийшло з-під землі і забрало тебе з собою. Я мешкав там у кімнаті над голуб’ятнею і медитував… коли вона не говорила без упину.

— Ого, жінка з Кулу. Це біля Сагаранпура, — засміявся Кім.

— Що керує духом твого учителя? Чи він ходить пішки для спокутування минулих гріхів? — обережно поцікавився джат. — До Делі ген, як далеко.

— Ні, — мовив Кім, — я назбираю грошей на квитки на по-їзд.

В Індії ніхто не признається, що має гроші.

— Тоді, в ім’я богів, давайте поїдемо вогненною бричкою. Моєму синові найкраще в матері на руках. Уряд обклав нас безліччю податків, але дав нам одну гарну річ — поїзд, який наближує друзів і поєднує занепокоєних. Чудова річ — той по-їзд.

Через кілька годин усі вони запхалися у вагон і проспали всю спекотну частину дня. Камбог засипав Кіма десятьма тисячами питань про подорож Лами, його заняття і штиб життя й отримав кілька цікавих відповідей. Кім тішився з того, де він є, споглядав у вікно рівнинний пейзаж північного заходу і теревенив зі змінним гуртом пасажирів. До сьогодні індійські селяни сприймають проїзні квитки і їх компостування як тяжку наругу. Вони не розуміють, чому, коли вони заплатили за магічний шматочок паперу, незнайомці пробивають у талісмані великі дірки. Відтак, між мандрівниками і кондукторами-євразі точаться довгі й бурхливі суперечки. Кім допомагав у двох чи трьох таких, маючи на меті ще дужче напустити на всіх туману і похизуватися своєю мудрістю перед Ламою і камбогом. Але по дорозі на Сомну доля підкинула йому, про що поміркувати. Як лиш поїзд рушив, до вагону вперся жалюгідний худий чоловічок — магаратта[155], наскільки міг судити Кім з туго намотаного вершка його тюрбана. Лице його було порізане, муслінова верхня одіж жахливо порвана, а одна нога перемотана. Він розповів, що сільська підвода перекинулася і замалим не вбила його по дорозі до Делі, де живе його син. Кім роздивився його зблизька. Якщо, як він стверджував, його поповолочило по землі, то на шкірі мали би бути садна від гравію. Але всі його пошкодження були чистими порізами, а звичайне падіння з воза не скоїло би з людиною такого жахіття. Коли він тремтячими руками зав’язував порваний одяг біля шиї, на тілі видно було амулет із тих, які звуть «зміцненням серця». Звісно, амулети — річ поширена, але їх не так часто нанизують на заплетену косою мідну дротину, і геть мало є амулетів із чорною емаллю на сріблі. У відділенні вагона були тільки камбог і Лама, а саме відділення, на щастя, було старого зразка, з міцними перегородками. Кім удав, буцім чухається за пазухою, і в такий спосіб показав власний амулет. Побачивши це, магаратта перемінився на лиці й пересунув амулет собі на грудях, щоби було добре видно.

— Так, — звернувся він до камбога, — я квапився, а віз, яким керував той байстрюк, влучив колесом у канаву, намиту водою, і крім того, що я побився, то ще пропала ціла таця таркіану. Не був я сином талісмана [везунчиком] у той день.

— Велика втрата, — мовив камбог, гамуючи цікавість. Бенареський досвід зробив його недовірливим.

— А хто його готував? — спитав Кім.

— Жінка, — підвів на Кіма очі магаратта.

— А не всі жінки уміють готувати таркіан, — сказав камбог, — знаю, що це смачна карі.

— О, так, це дуже смачна карі, — сказав магаратта.

— І дешева, — сказав Кім. — А як із кастою?

— О, немає каст, коли люди ідуть… шукати таркіан, — відповів магаратта, з належною паузою. — На чиїй ти службі?

— На службі в оцього святого чоловіка, — Кім вказав на Ламу, який щасливо дрімав собі, але здригнувся і прокинувся, зачувши таке миле йому слово.

— А, він був мені посланий небом на допомогу. Його звуть Друг Усього Світу. А ще його звуть Друг Зірок. Він став лікарем, час його приспів. Мудрість його велика.

— І сином талісмана, — ледь чутно видихнув Кім, поки камбог квапливо заходився коло люльки, аби магаратта не став просити милостині.

— А це хто? — спитав магаратта, нервово зиркаючи навсібіч.

— Я… ми вилікували його дитину, і він перед нами у великому боргу. Сядь до вікна, людино із Джаландара. Це хворий.

— Хамф! Не маю охоти телесуватися з першими-ліпшими волоцюгами. У мене не довгі вуха. Я не жінка, щоб хотіти підслуховувати таємниці, — кинув джат і поволі пересунувся в дальній куток.

— А хіба ж ти не знахар? Я на десять миль загруз у біду, — вигукнув магаратта, підіграючи Кімові.

— Цей чоловік увесь порізаний і потовчений. Я його полікую, — відрізав Кім, — ніхто не встрявав між твоїм дитям і мною.

— Я присоромлений, — сумирно відказав камбог. — Я твій боржник за життя мого сина. Ти чудотворець, я це знаю.

— Покажи мені порізи, — Кім розмотав магараттину шию, серце його так калатало, що він мало не задихнувся — це ж була Велика Гра, і з помстою. — А тепер, брате, швидко розказуй, поки я читаю замовляння.

— Я прийшов з півдня, там була моя справа. Одного з наших убили при дорозі. Ти чув? — Кім похитав головою. Звісно, що він нічого не знав про попередника Е.23-го, убитого на півдні в одязі арабського торговця. — Знайшовши одного листа, по якого мене послали, я рушив назад. Я залишив це місто і втік у Мгав. Я був такий певний, що мене ніхто не знає, що не перемінив вигляд. У Мгаві жінка звинуватила мене у крадіжці коштовностей у тому місті, з якого я прибув. Тоді я зрозумів, що мене вже шукають. Я втік із Мгава, підкупивши поліцію, яка вже була підкуплена, щоб видати мене без допитів моїм ворогам із півдня. Далі я заліг на тиждень у старому місті Чіторі, буцім розкаяний грішник у храмі, але я не міг спекатися листа, який був на моїй відповідальності. Я закопав його під Каменем Королеви, у Чіторі, у місці, яке ми всі знаємо.

Кім не знав, але нізащо в світі не хотів обірвати оповідь.

— Бачиш, у Чіторі я перебував на території Князівства, на схід, у Коті вже не діють закони Королеви, а ще далі на схід лежать Джайпур і Ґваліор. Шпигунів там не люблять, і закони там не діють. Мене гнали, як мокрого шакала, але я прорвався у Бандакуї, де почув, що мене обвинувачують в убивстві, скоєному у тому місті, яке я залишив, в убивстві хлопчика. Вони вже мають і тіло, і свідків.

— А уряд не може захистити?

— Ми, Гравці, не маємо захисту. Загинемо — то загинемо. Наші імена викреслять із книги. І все. У Бандакуї, де живе один із нас, я спробував замести сліди і перебрався магараттою. Тоді я приїхав до Аґри і збирався повернутися до Чітора й повернути листа. Такий був певний, що від них вислизнув. Того й не посилав нікому тара [телеграми] із повідомленням, де лист. Я хотів, щоб уся заслуга була моя.

Кім кивнув. Він добре розумів це почуття.

— Але в Аґрі, коли я йшов вулицями, чоловік закричав, що я йому винен гроші, підійшов зі свідками і хотів вести мене до суду негайно. Ох, проворні люди на півдні! Він мене признав своїм агентом із бавовни. Горіти йому у пеклі!

— А ти що — був?

— О, дурню! Я був людиною, яку вони шукали через того листа! Я втік у квартал м’ясників і вибіг через будинок одного єврея, який злякався бучі і вигнав мене геть. Я дістався пішки до шляху на Сомну, а грошей мав тільки на квитка до Делі, і там, поки я лежав у канаві з лихоманкою, хтось вискочив із кущів, побив мене і порізав, і обшукав із голови до ніг. Це було геть близько від по-їзда!

— А чого він тебе зразу не порішив?

— Вони не такі дурні. Якщо в Делі мене візьмуть за звинуваченням в убивстві, мене видадуть тому князівству, яке мене хоче отримати. Я повернуся туди під вартою, і там помру повільно, на засторогу решті з нас. Південь — не моя батьківщина. Я бігаю по колу, як одноока коза. Я не їв два дні. Я позначений, — він торкнувся брудної пов’язки на нозі, — тож у Делі вони мене впізнають.

— Принаймні, у по-їзді ти у безпеці.

— Проживи рік у Великій Грі і скажи мені це знову! Дроти передали у Делі проти мене ретельні описи — кожна рана, кожна ганчірка. Двадцять, сто, як буде треба, скажуть, що бачили, як я убив хлопчика. А з тебе нема користі!

Кім доволі знав місцеві методи боротьби і не мав сумніву, що справа буде облаштована намертво — включно з мертвим тілом. Магаратті час від часу судомило пальці від болю. Камбог похмуро зиркав зі свого кутка, Лама був зайнятий вервицею, а Кім, удаючи лікаря, обмацував чоловікові шию й обдумував поміж замовляннями свій план.

— Чи ти маєш чари, щоб перемінити мені вигляд? Інакше я мрець. П’ять-десять хвилин на самоті, якби я не був такий зацькований, якби я міг…

— То він уже зцілений, чудотворцю? — ревниво озвався камбог. — Ти вже довгенько чаклуєш.

— Ні. Нема ліків на його рани, крім як три дні перебути в одежі байраджі.

Це загальновідоме покаяння частенько накладають на тлустих купців їхні духовні наставники.

— Один жрець завше хоче сотворити ще одного, — пролунало у відповідь.

Як і більшість тяжко забобонних людей, камбог не міг притримати язика і не покпинити зі своєї релігії.

— То твій син тепер буде жерцем? Йому час ковтнути ще мого хініну.

— Ми, джати, наче буйволи, — сказав камбог, знову м’якнучи.

Кім поклав кінчиком пальця гірких ліків на довірливі губенята дитини.

— Я нічого в тебе не просив, — суворо сказав він батькові, — окрім їжі. Чи тобі шкода, що дав її мені? Я збираюся зцілити іншого чоловіка. Ти мені дозволиш… принце?

Здоровенні чоловікові лаписька злетіли вгору:

— Нє, нє. Не смійся з мене.

— Я хочу вилікувати цього хворого. Ти набудеш заслуги допомогою. Якого кольору попіл у тебе в люльці? Білий. Це сприятливо. Маєш у себе в харчах сиру куркуму?

— Я… я…

— Відкрий свого клунка!

У клунку був звичний набір дрібних речей: трохи одягу, знахарське зілля, дешеві гостинці, вузлик із аттою — місцевим сірим борошном грубого помолу, папуші сільського тютюну, дешеві чубуки до люльки і торбинка прянощів для карі — усе це було загорнуте у ковдру. Кім перебирав усе це з виглядом премудрого чаклуна і бурмотів мусульманські заклинання.

— Цієї мудрості я навчився у сагибів, — прошепотів він Ламі, наразі, якщо згадати про його навчання у Ларгана, то це була щира правда. — Зірки віщують, що у цього чоловіка буде велике лихо. Відвернути його?

— Друже Зірок, ти все робив добре, роби, як ти хочеш. Це буде ще одне зцілення?

— Швидше! Швидше давай! — хекав магаратта. — Поїзд може зупинитися.

— Зцілення від тіні смерті, — сказав Кім, змішуючи камбогове борошно з сумішшю попелу з дерева і від тютюну у червоній глиняній чашечці люльки. Е.23 без жодного слова, стягнув із себе тюрбан і випустив долу довге чорне волосся.

— Жрець, то моя їжа — прогарчав джат.

— Буйвол у храмі! Ти що, досі смів дивитися? — відповів Кім. — Я маю творити чари серед дурнів, але подбай про свої очі. Вони ще бачать? Я врятував маля, а ти за це… безсоромнику!

Чоловік здригнувся під пильним поглядом Кіма, який був цілковито серйозний.

— Чи я маю тебе проклясти, чи… — він узяв обгортку клунка і накинув її на схилену голову. — Лиш посмій хоч подумки захотіти поглянути, і… і… навіть я тоді тебе не врятую. Сядь! Онімій!

— Я сліпий… німий. Пожалій, не клени! Хо-ходи сюди, маленький, пограємося у хованки. Ради мене, не виглядай з-під запони.

— Бачу надію, — сказав Е.23. — Який твій план?

— Буде далі, — відповів Кім, зриваючи з нього тонку натільну сорочку. Е.23 знітився, як усі вихідці з півночі, він не любив відкривати голе тіло.

— Що таке каста порівняно з перерізаним горлом? — мовив Кім, стягаючи її до пояса. — Ми маємо зробити тебе скрізь жовтим садгу. Роздягайся, роздягайся мерщій і закинь коси собі на очі, поки я тебе обсиплю попелом. Тепер — знак касти[156] тобі на чоло.

Він дістав з-за пазухи дорожню коробочку з фарбами і брусочок кармазинового лаку.

— Ти точно лиш починаєш? — спитав Е.23.

Буквально виборюючи дороге життя, він вислизнув із одежин і стояв голий, у самій лише пов’язці на стегнах, поки Кім ставив йому благородний знак касти між засипаними попелом бровами.

— Два дні, як вступив у Гру, брате, — відповів Кім, — потри дужче попелом попід пахвами.

— Ти зустрічався… з цілителем хворих перлів?

Він розмотав туго згорнутий тюрбан і хутесенько обкрутив ним собі довкола та поміж стегон, утворивши вигадливу обгортку садгу.

— Ха! То ти впізнаєш його руку? Він був моїм учителем деякий час. Нам треба посмугувати тобі ноги. Попіл гоїть ранки. Потри ще ним.

— Я був його гордістю, але ти, либонь, іще кращий. Боги до нас добрі! Дай мені оте.

То була олов’яна коробочка з кульками опіуму серед лахів у джатових клунках.

Е.23 проковтнув зо півжмені.

— Добре помагає від голоду, страху і холоду. А ще від нього очі червоніють, — пояснив він. — Тепер я матиму міць далі вести Гру. Бракує лише щипців садгу. Що зі старим одягом?

Кім зібгав його у клубочок і сховав у широких полах свого вбрання. Шматком жовтої вохри він помалював Е.23 смужки по грудях і ногах, натертих сумішшю борошна, попелу і куркуми.

— На ньому кров — цього досить, щоб тебе узяли, брате.

— Певно, але не треба викидати його у вікно… вже все. — Його голос бринів чистою хлоп’ячою втіхою Гри. — Повернись і подивися, о джате!

— Бережіть нас, боги — сказав загорнутий камбог, виринаючи, як буйвол із комишів. — Але… куди пішов магаратта? Що ти зробив?

Кім учився в Ларган-сагиба. Е.23, з огляду на свою справу, був незлецьким актором. На місці тремтячого, зіщуленого торговця, у кутку навпроти прихилився майже голий, осипаний попелом, посмугований вохрою садгу із запилюженим волоссям і запухлими очима — натщесерце опіум діє швидко — схрестивши під собою ноги, з Кімовою темною вервицею на шиї і вбогим клаптем пошарпаного квітчастого ситцю на плечах, він аж горів презирством і тваринною хіттю. Дитина на руках у приголомшеного батька сховала личко.

— Дивися, князеночку! Ми мандруємо з чаклунами, але вони тебе не скривдять. Ой, не плач… От навіщо в один день зцілювати дитину, а на другий її лякати до смерті?

— Дитина буде щасливою все своє життя. Він бачив велике зцілення. Коли я був дитиною, я ліпив із глини людей і коней.

— Я теж ліпив. Сір Банас[157] приходить уночі і всіх її оживляє позаду кухонної сміттярки, — пропищав малюк.

— То ти нічого не боїшся, еге, князенку?

— Я злякався, бо мій тато злякався. Я відчув, як його руки тремтять.

— О, куряча душа, — мовив Кім і навіть знічений джат розсміявся. — Я зцілив цього бідолашного купця. Він мусив спекатися своїх виторгів і облікових книжок, і сісти при дорозі на три дні і три ночі, щоб позбутися лиха від своїх ворогів. Зірки проти нього.

— Що менше лихварів, то краще, я так кажу, але садгу він чи ні, а нехай заплатить мені за моє дрантя, що у нього на плечах.

— Отак? А у тебе на плечах твоя дитина, яка уникла спалення на ґгаті два дні тому. І ще одне. Я вчинив це чаклунство при тобі, бо велика була потреба. Я перемінив йому вид і душу. Поза тим, якщо, за будь-яких обставин, о джаландарцю, ти нагадаєш, що ти бачив, чи то сидячи зі старшинами під сільським деревом, чи у своєму власному домі, чи при твоєму жерцеві, як він благословлятиме твою худобу, чума нападе на твоїх буйволів, вогонь — на твою покрівлю, а щурі — на твоє збіжжя, прокляття наших богів упаде на твої поля і вони стануть безплідними перед ногами твоїми і плугом.

Це був уривок стародавніх прокльонів, підхоплений у одного факіра біля Таксальських воріт у часи Кімової невинності. І він відтворив його без змін.

— Перестань, святий чоловіче! Змилуйся, свята людино! — заволав джат. — Не вклинай господарство! Я нічого не бачив! Нічого не чув! Я — твоя корова! — і він ворухнувся, ніби щоб ухопити босі Кімові ноги, що ритмічно постукували по підлозі вагона.

— Але раз уже тобі було дозволено допомогти мені щоптою борошна і дрібкою опіуму, і тими дещицями, які я використав для свого мистецтва, то наші боги навзамін благословляють тебе, — виголосив він нарешті благословення, на превелику полегкість чоловікові. Воно було одне з тих, які він вивчив у Ларган-сагиба.

Лама дивився на цей спектакль пильніше, ніж на попередній із переодяганням.

— Друже Усіх Зірок, — зрештою мовив він. — Ти досяг великої мудрості. Пильнуй, щоб вона не породила гординю. Жоден чоловік, маючи перед очима Закон, не спішить говорити про речі, які побачив або спіткав.

— Ні-ні-ні, певно, що ні, — закричав батько, боячись, аби вчитель не надумав перевершити свого учня.

Е.23 із легким серцем узявся до опіуму, який заміняв виснаженому азіатові м’ясо, тютюн і ліки.

Отак, у благоговійному мовчанні і великому непорозумінні, вони прибули в Делі якраз, коли спалахують ліхтарі[158].