Кім

Розділ 12

— Я віднайшов своє серце, — сказав Е.23 під прикриттям галасу на платформі. — Голод і страх позбавляють людей розуму, а я би додумався до такого порятунку раніше. Я був правий. Вони прийшли полювати на мене. Ти врятував мою голову.

Група поліцейських-пенджабців у жовтавих штанях, на чолі з розпашілим і спітнілим молодим англійцем розсувала натовп попід вагонами. Позаду них непомітно, мов кіт, скрадався низенький товстий чоловічок, схожий на помічника адвоката.

— Дивися, он молодий сагиб читає з папірця. Він тримає мій опис, — сказав Е.23. — Вони проходять вагони один за одним, як рибалки неводом.

Коли процесія дісталася їхнього відділення, Е.23 перебирав вервицю, без упину смикаючи зап’ястям, а Кім тим часом під’юджував його, мовляв, той так надурманився, що згубив свої щипці для вугілля, які має кожен садгу. Лама поринув у медитацію, дивлячись просто себе, а селянин збирав свої пожитки, нишком зиркаючи довкола.

— Тут нікого нема, крім купки святенників, — голосно промовив англієць і рушив далі під супровід занепокоєного гомону, бо ж для місцевих зустріч із тутешньою поліцією неминуче означає вимагання, і так по всій Індії.

— Тепер найскладніше, — прошепотів Е.23, — треба надіслати телеграму про те місце, де я сховав знайденого листа. Я ж не можу йти до тар-офісу[160] в такому вигляді.

— Хіба не досить того, що я врятував твій карк?

— Ні, якщо робота залишиться незакінченою. Хіба цілитель хворих перлів тебе цьому не вчив? Інший сагиб іде! А!

То був високий, землисто-блідий окружний інспектор поліції при повному обладунку: портупея, шолом, блискучі шпори, він поважно виступав, підкручуючи темні вуса.

— Ото ще телепні ці поліцейські сагиби, — незлостиво кинув Кім.

Е.23 зиркнув із-під важких повік.

— Добре сказано, — промурмотів він зміненим голосом. — Сходжу води попити. Тримай моє місце.

Він вискочив назовні замалим не в самісінькі обійми англійцеві, який його вилаяв кепською мовою урду.

— Тум мат[161]? Ти п’яний? Нема чого пхатися, наче весь делійський вокзал для тебе одного, друзяко.

Е.23, не ворухнувши жодним м’язом на обличчі, відповів потоком щонайбруднішої лайки, щиро потішивши Кіма. Це нагадало йому хлопчиків-барабанщиків і підмітайлів у казармах за жахливих часів його першого навчання.

— Бовдур! — протягнув англієць. — Ніклджао[162]! Забирайся у свій вагон!

Крок за кроком, шанобливо відступаючи та понизивши голос, жовтошкірий садгу подерся назад у вагон, проклинаючи поліцейського інспектора і всіх його нащадків до останнього коліна прокляттям — тут Кім аж підскочив — Каменя Цариці, прокляттям написаного під Каменем Цариці і прокляттям цілого переліку богів з усіма їхніми повними іменами.

— Я не знаю, що ти там торочиш, — розчервонівся від люті англієць, — але то якесь триклятуще нахабство. Ану геть звідси!

Е.23, вдаючи, буцім не розуміє, поважно витяг свій квиток, англієць сердито вихопив той папірець у нього з рук.

— О, зулум[163]! Яке свавілля! — пробурчав у своєму кутку джат. — І то все через якийсь жарт. — Щойно він підсміювався з нестриманого язика садгу. — Щось, святий чоловіче, підводять сьогодні твої чари!

Садгу ішов услід за поліцейським, благаючи та принижуючись. У натовпі пасажири, заклопотані своїми дітьми та клунками, не звертали на них увагу. Кім прослизнув слідом за ними, бо йому блискавично майнуло у пам’яті, як цей дурний сердитий сагиб голосно обговорював особу однієї старої пані при ній самій, то було три роки тому неподалік Амбали.

— Усе гаразд, — шепнув йому садгу, затиснутий у галасливому, гучному, спантеличеному натовпі; попід ноги йому товкся афганський хорт, а у спину тиснув раджпутський сокольничий із кліткою, повною галасливий птахів. — Він пішов повідомити про листа, якого я заховав. Мені казали, що він у Пешаварі. Я мав би здогадатися, що він, як той крокодил — щоразу ховається в іншому броді. Від цієї біди він мене вирятував, але життям я завдячую тобі.

— Він теж один із нас? — Кім вигулькнув із-під пахви товстого погонича верблюдів із Мевару і розштовхав зграйку тріскотливих сикхських мотрон.

— І то один із найголовніших. Нам обом пощастило! Я доповім йому про все, що ти зробив. Під його захистом я у безпеці.

Він продерся через натовп, який штурмував вагони, і присів навпочіпки біля лавки поблизу телеграфного відділення.

— Повертайся, бо твоє місце займуть! Не хвилюйся за цю справу чи за моє життя, брате. Ти дав мені видихнути, а Стрікленд[164]-сагиб витяг мене на сухе. Можливо, ми ще попрацюємо з тобою у Грі! Щасти тобі!

Кім поквапився до вагону, він був окрилений, збентежений, але його трохи муляло те, що він не має ключів до таємниць довкола себе.

«У Грі я тільки початківець, це зрозуміло. Я б не зміг отак вистрибнути на сухе, як садгу. Він знає, що найтемніше місце — під лампою. Я б не додумався повідомляти новини під виглядом прокльонів… і який же розумака виявився той сагиб! Безсумнівно, я врятував життя одного з…»

— А куди подівся камбог, святий чоловіче? — прошепотів він, умощуючись у вже напханому людьми відділенні свого вагону.

— Його охопив страх, — відповів Лама із ніжним лукавством, — він бачив, як ти вмить перетворив магаратта на садгу, щоб захистити його від біди. Його це вразило. Потім він бачив, як садгу втрапив до рук поліції — і це все завдяки твоєму мистецтву. Тоді він ухопив свого сина і втік, він сказав, що ти перетворив мирного торговця на безсоромного лихослова, який ображає сагибів, і він боїться, що така сама доля спіткає і його. А де садгу?

— З поліцією, — мовив Кім, — принаймні, я порятував камбогову дитину.

Лама лагідно нюхнув тютюну.

— О, чело, бачиш, як ти перемудрив зі своїм мистецтвом! Ти подбав про камбогову дитину виключно заради заслуги. Але ти зачаклував магаратту з гордощів — я спостерігав за тобою — і ти скоса наглядав за збентеженням старого чоловіка і нерозумного селянина — от через те й уся біда і підозри.

Кім володів собою краще, ніж належало йому за віком. Як і будь-кому з його однолітків, йому було прикро ковтати докори і непорозуміння, але він почувався у безвиході. Потяг тим часом викотив із Делі у ніч.

— Це правда, — промурмотів він, — я погано вчинив, якщо образив тебе.

— Більше того, чело. Ти пожбурив у світ вчинок, наче камінь у водойму, і від нього так само розбігаються по світу хвилі наслідків, а ти і не зможеш сказати, які вони будуть.

Ця невідомість однаково сприяла як Кімовому гонору, так і душевному миру Лами — з огляду на те, що в Сімлі вже отримали шифровану телеграму про прибуття Е.23 у Делі, і, що важливіше, про місцезнаходження листа, якого він мав завдання видобути. Випадково якийсь надміру завзятий поліцейський арештував за звинуваченням у вбивстві, скоєному десь у далекому південному князівстві, одного вкрай обуреного агента з продажу бавовни з Аджміру, який намагався порозумітися з таким собі паном Стріклендом на делійській платформі, тим часом, як Е.23 пробирався околицями до замкнутого серця міста Делі. За дві години розлючений міністр одного південного князівства отримав кілька телеграм, які сповіщали, що всі сліди одного трохи пораненого магаратти втрачено, а до того часу, як лінивий потяг зупинився в Сагаранпурі, остання хвиля від камінця, якого Кім допоміг підійняти, облизувала сходинки однієї мечеті неподалік Рума, де потривожила молитву одного доброчесного чоловіка.

Лама, натхненний ясним сонячним промінням і присутністю свого учня, здійснив розлогий обряд біля ґраток на платформі, обвитих зарошеною буґенвілеєю.

— Ми облишимо це, — мовив він, вказуючи на мідний локомотив і блискучі колії, — по-їзд, хоч він і гарна штука, розтряс мої кістки на саму воду. Надалі ми будемо на чистому повітрі.

— Ходімо до оселі жінки з Кулу, — сказав Кім і весело покрокував уперед з усіма своїми клунками. Уранці Сагаранпурський шлях стоїть чистий і осяяний сонцем. Хлопець згадав свої ранки у школі святого Ксав’є — і це довершило його і так безмежну втіху.

— Звідки цей несподіваний поквап? Мудрі люди не бігають, мов курчата на осонні. Ми подолали сотні й сотні косів, і дотепер я зміг заледве мить побути з тобою віч-на-віч. Як ти можеш слухати настанови, коли довкола тебе штовхається натовп? Як можу я міркувати про Шлях, коли мене заливає хвиля балаканини?

— Твій язик не коротшає з роками? — посміхнувся учень.

— Як і її потяг до чарів. Пригадую, коли я минулого разу розповідав про Колесо Життя, — тут Лама пошукав у пазусі найновішу копію, — її цікавили тільки демони, які нападають на дітей. Вона набуде заслуги, приймаючи нас… трішечки згодом… принагідненько… потиху, потиху. Тепер ми помандруємо вільно, йдучи за ланками Зв’язку Всіх Речей[165]. Це надійний Пошук.

Отож вони рухалися потихеньку серед квітучих фруктових садів дорогою через Амінабад, Сагайґанґ, Акролу-на-Броді і малу Пхулесу, перед ними на півночі простиралися гори Сівалік, а за ними видніли сніги. Після довгого, солодкого сну під ясними зорями, Кім по-панськи ліниво проходив селом, мовчки виставляючи чашу для подаянь, але всупереч правилам його очі блукали небом від краю до краю. Потім він повертався, м’яко ступаючи по м’якенькій пилюці, до свого вчителя у затінок мангового дерева чи тоншу тінь білої дунської акації, щоб поїсти й попити у затишку. Пополудні, після розмов і невеликих переходів, вони спали, щоб зі свіжими силами зустріти світ, коли повітря стане прохолоднішим. Ніч заскочила їх за відкриттям нової території — села, яке вони перед тим три години вишукували серед родючих полів й детально обговорювали по дорозі.

Там вони розповідали свою історію — Кім дбав, аби його життєпис був щоразу іншим — і їх приймав, за звичаями гостинного Сходу, жрець або старійшина.

Коли тіні коротшали і Лама важче спирався на Кіма, наставав час розгорнути Колесо Життя, притиснути краї гладенькими камінцями і, вказуючи довгою соломинкою, витлумачувати коло за колом. Отут, нагорі, сиділи Боги — мрія з-поміж мрій. Там було наше небо і напівбоги, які верхи билися між гір. Отам — страждання звірів, душ, які сходять вгору і вниз сходинами, і ніхто не має їм заважати. Тут були пекла, гарячі й студені, і прихистки змордованих духів. Хай чела вивчає біди, викликані переїданням — здутий живіт і печію у нутрощах. Учень слухняно вивчав, схиляючи голову і водячи смаглявим пальцем слідом за указкою. Але коли вони діставалися світу людей, зайнятого і марного, розташованого просто над пеклами, його увага розсіювалася, адже поряд по дорозі котилося саме Колесо Життя, з їжею, питвом, комерцією, жениханнями і сварками — цілковито живе. Часто Лама брав за приклад ці живі картини, пропонуючи Кімові, який це робив і так залюбки, спостерігати, як плоть приймає тисячі й тисячі форм, прекрасних чи огидних на думку людей, але насправді позбавлених одного й іншого, і як нерозумний дух, раб Свині, Голуба та Змії, у пожаданні бетелю, нової пари волів, жіноцтва чи царської милості, мусить слідом за тілом проходити всі небеса і пекла, щоб повернутися знову туди, де був. Інколи жінка чи бідний чоловік, ставши свідками ритуалу — а це й був справжній ритуал — розгортання великого жовтого сувою, кидали жмуток квіток чи жменю каурі на краєчок. Цим горопашним вистачало того, що вони зустріли святого чоловіка, який можливо, згадає про них у своїх молитвах.

— Полікуй їх, якщо вони нездужають, — казав Лама, коли у Кіма прокидався спортивний інстинкт. — Зцілюй їх від лихоманки, але утримуйся від чарів. Пам’ятай, що спіткало магаратту.

— Отже, будь-яке діяння є злом? — відповідав Кім, лежачи під розлогим деревом на розвилці Дунської дороги і спостерігаючи, як мурашки повзають йому по руці.

— Утримуватися від дій — це добре, крім тих випадків, коли набуваєш заслуги.

— За Ворітьми Пізнання нас навчали, що сагибам не годиться утримуватися від дії. А я сагиб.

— Друже Усього Світу, — глянув Лама просто на Кіма, — Я, старий чоловік, тішуся видовищам, як малі діти. Для тих, хто іде Шляхом, немає ні чорних, ні білих, ні Гінду, ні Бготійялу. Усі ми — душі, що прагнуть звільнення. Нема різниці, що та твоя мудрість навчилася у сагибів, коли ми прийдемо до моєї Річки, то ти позбудешся своїх ілюзій разом зі мною. Гай-гай! Кістки мої ниють за тією Річкою, як вони нили у по-їзді, але дух мій перебуває понад кістками, в очікуванні. Пошук досягне мети!

— Я отримав свою відповідь? Чи можна поставити питання?

Лама велично схилив голову.

— Я їв твій хліб упродовж трьох років — ти ж зна’. Святий чоловіче, а звідки?..

— У Бготійялі багато того, що люди звуть багатством, — спокійно відповів Лама, — у моїх рідних краях я маю ілюзію пошани. Я прошу те, що мені потрібно, і не переймаюся звітами. Це заради мого монастиря. Ая! Ці чорні високі сидіння у монастирі і послушники сидять рівненько!

І він почав оповідати історії, малюючи пальцем у пилюці лінії — про детальні та розкішні ритуали у захищених від лавини соборах; про процесії і танці демонів; про перетворення монахів і монахинь на свиней; про священні міста, розташовані на висоті п’ятнадцять тисяч футів у повітрі; про інтриги між монастирями; про голоси серед гір і про загадковий міраж, що танцює по сухому снігу. Він говорив навіть про Лхасу і Далай-ламу, якого бачив і шанував.

Кожен цей довгий, чудовий день поставав бар’єром за спиною Кіма, відрізаючи його від його рідної раси і материнської мови. Він знову почав думати і бачити сни місцевою говіркою й автоматично повторював за Ламою всі обряди, що супроводжували їжу, питво і тому подібні речі. Душа старого дедалі дужче прагнула до монастиря так само, як його очі линули до гір. Річка його нітрохи не турбувала. Щоправда, час від часу він втуплював погляд у пучок трави чи хворостину, сподіваючись, як він казав, що земля розступиться і дасть їм благословення, проте був задоволений уже тим, що неквапно мандрує зі своїм учнем у подихах легенького вітерцю з Дуна. Це був не Цейлон, не Будда-Ґайя, не Бомбей, ні ті порослі травою руїни, на які він натрапив два роки тому. Він оповідав про ці місця, мов дослідник, позбавлений марнославства, як шукач у смиренних мандрах, як старий чоловік, мудрий і поміркований, що освітлює знання блискуючою інтуїцією. Мало-помалу, незв’язно, бо ж розповідав кожну історію принагідно, він переповів усі свої подорожі вздовж і впоперек Гінду, що аж Кім, який досі любив його безпричинно, тепер полюбив із п’ятдесяти поважних причин. Так вони втішалися високим блаженством, утримуючись, як велить закон, від лихих слів і жадоби, без переїдань і сну у пишних постелях, без багатих убрань. Їхні шлунки вказували їм час, а люди приносили поживу, як каже приказка. Вони побували у селах Амінабада, Сагайґанґа, Акроли-на-Броді та в малій Пхулесі, де Кім благословив жінку без душі.

Але новини в Індії поширюються швидко, і дуже скоро вони зустріли серед урожайних полів старого сивовусого слугу, кощавого урію, навантаженого кошиком фруктів і коробкою кабульського винограду та позолочених апельсинів, який благав виявити честь своїм візитом його пані, враженій тим, що Лама так давно її не навідував.

— Тепер я пригадую, — казав Лама так, наче ця звістка була йому новиною, — вона доброчесна, але дуже говірка.

Кім сидів на краю коров’ячих ясел, розказуючи байки ковалевим дітям.

— Вона лише попросить про ще одного сина для своєї дочки. Я не забув її, — промовив він. — Дай їй набути заслуги. Пошли звісточку, що ми прийдемо.

Вони подолали одинадцять миль полями і за два дні опинилися на місці, де були приголомшені увагою, бо ж стара пані дотримувалася добрих звичаїв гостинності і привчала до них свого зятя, який був під каблуком у свого жіноцтва і купував спокій, позичаючи грошей у лихваря. Вік не ослабив ні її язика, ні пам’яті, тож сидячи за добропристойно забраним ґратками внутрішнім вікном, вона у присутності доброї дюжини слуг осипала Кіма такими компліментами, що слухачі-європейці збентежилися б до краю.

— Але ти такий самий безсоромний жебрацюга з парао, — верещала вона. — Я ж тя’ не забула. Умийтеся і призволяйтесь наїдками. Батько сина моєї дочки поїхав ненадовго. Тож ми, бідні жінки, сидимо німі й нездалі.

Як доказ, вона звернулася до усіх своїх родичів із промовою, яка лилася, аж доки принесли їжу та напої, а надвечір, димчастий вечір, який залив довколишні поля барвами міді і бірюзи, їй заманулося винести свої ноші до неохайного внутрішнього двору і сидіти там при світлі чадних смолоскипів, і там пащекувати, сидячи за нещільно зсунутими завісами.

— Якби святий чоловік прийшов сам, я би зустрічала його інакше. Але хіба можна бути занадто обачною з оцим вар’ятом?

— Магарані, — мовив Кім, як завжди звертаючись до неї повним титулом, — хіба ж то моя провина, що якийсь сагиб, поліцейський-сагиб, назвав магарані, чиє лице він…

— Тс-с-с! То було під час паломництва. Коли ми в дорозі… ти ж знаєш прислів’я.

— Назвав магарані Тією, хто Розбиває Серця і дарує Насолоду?

— Запам’ятати таке! Правда. Так він сказав. То було у часи розквіту моєї вроди, — вона заджерготіла, мов папуга коло грудки цукру. — А тепер розкажи мені про свої походеньки та придибенції — тільки у межах пристойності. Скільки дівчат і чиї жінки виснули тобі на віях? Ви з Бенареса прийшли? Я би знову навідалася цьогоріч, але ж моя дочка… маємо лише двох синів. Пхайй! Оце все через тутешні рівнини. Натомість у Кулу чоловіки — слони. Але я хочу попрохати тебе, святий чоловіче, — а ти стань обіч, розбишако, — амулет від щонайлютіших вітрів і кольок, які допікають у пору доспівання манго старшому синові моєї дочки. Два роки тому ти дав мені могутній засіб.

— О, святий чоловіче! — сказав Кім, клекочучи від сміху з роздратованого обличчя Лами.

— Це правда. Я дав їй засіб проти вітрів.

— Проти зубів… зубів… зубів, — підхопила стара.

— Полікуй їх, якщо вони нездужають, — кепкуючи, процитував Кім, — але утримуйся від чарів. Пам’ятай, що спіткало магаратту.

— То було дві пори дощів тому, вона змучила мене постійними набриданнями, — Лама простогнав, мов той суддя праведний[166]. — Отак воно і виходить — зауваж, мій чело, — що навіть ті, хто прагне дотримуватися Шляху, збиваються на манівці під впливом ледащих жінок. Коли дитина хворіла, вона три дні поспіль говорила зі мною.

— Арре[167]! А з ким іще я мала би говорити? Мати хлопчика нічого не знала, а його батько — то було у холодні ночі — сказав: «Моліться богам!», перевернувся на другий бік і захропів!

— Я дав їй амулет. А що ще робити старому чоловікові?

— «Утримуватися від дій — це добре, крім тих випадків, коли набуваєш заслуги».

— Ох, чело, як і ти відцураєшся від мене, я залишуся сам-один.

— Принаймні, молочні зуби у нього легко прорізалися, — відказала стара, — але всі жерці однакові.

Кім суворо кахикнув. Хоч і юний, але він не схвалював її легковажності.

— Невчасно надокучаючи мудрецеві можна накликати лиха.

— У нас є майна[168], яка говорить людською мовою, — в’їдлива відповідь супроводжувалася добре знайомим Кімові постукуванням обнизаного коштовностями вказівного пальця. — Вона замешкала над конюшнями і точнісінько перейняла інтонації нашого домашнього жерця. Може, я замало шаную своїх гостей, але аби ви бачили, як він тицяв себе обома кулачками в животик, роздутий, наче стиглий гарбузик, і примовляв: «Отут болить!», то ви б мені пробачили. Я вже наполовину зважилася купити зілля у знахаря. Він його продає дешево, а сам від нього гладшає, наче бик Шиви. Хлопчик від ліків не відмовлявся, але я завагалася щодо дитини, бо колір склянок здався мені зловісним.

Під цей монолог Лама розтанув у темряві, рухаючись у напрямку приготованої для них кімнати.

— Схоже, ти його розсердила, — мовив Кім.

— Та ні. Він втомився, а я, як бабуся, захопилася і забула. (Ніхто, крім бабусь, не може доглядати дитину. Матері годяться тільки на те, щоб народжувати.) Завтра, коли він побачить, як виріс син моєї дочки, він напише амулет. І тоді ж зможе оцінити засоби нового знахаря.

— Хто цей знахар, магарані?

— Думаю, такий самий, як ти, але щонайпоміркованіший бенгалець із Дакки — знавець медицини. Він мене вилікував від важкості у шлунку якось дрібною пілюлею, від якої всередині наче диявол з ланця зірвався. Він тепер подорожує, продаючи ліки високої ціни. У нього навіть агліцькі папери є, де написано, як він допомагав чоловікам із розслабленими спинами і немічним жінкам. Він тут пробув чотири дні, але як почув, що ви йдете (по всьому світі знахарі й жерці — то наче тигри та змії), то він, думаю, десь заховався.

Поки вона переводила дух після такого залпу, старезний слуга, що сидів на межі освітленого кола, промурмотів:

— Цей дім — як та кошара для всіляких пройдисвітів і… жерців. Не давайте малому їсти стільки манго… Але хіба хто переконає бабусю?

Він шанобливо підвищив голос:

— Сагибо, знахар спить після обіду. Він у помешканні за голуб’ятнею.

Кім наїжачився, наче тер’єр у стійці. Збентежити і переговорити бенгальця, навченого у Калькутті, балакучого торговця ліками із Дакки — оце мала бути добра гра. Негоже, аби Ламу чи навіть і Кіма відсторонили через когось такого. Хлопець знав ці оголошення покрученою англійською, друковані на останніх сторінках місцевих газет. Хлопці зі школи святого Ксав’є часом приносили їх потайки і підсміювалися між собою: вдячні пацієнти перелічували свої недуги дуже простою та відвертою мовою. Урія, нітрохи не заперечуючи проти того, щоб улаштувати змагання між двома паразитами, прослизнув у бік голуб’ятні.

— Так, — мовив Кім зі стриманою зневагою. — Їхній набір товарів — це підфарбована вода і величезна безсоромність. Їхня здобич — розслаблені князьки і товстуни-бенгальці. А заробляють вони на дітях — ще не народжених.

Стара зареготала.

— Не будь заздрісним. Чаклунство краще, еге? Я цього ніколи не заперечувала. Дивися, якого доброго амулета написав мені святий сьогодні вранці.

— Тільки невігласи заперечують, — загудів із темряви глухий, низький голос, і якась постать наблизилася і присіла навпочіпки, — тільки невігласи заперечують цінність амулетів. Тільки невігласи заперечують цінність ліків.

— Пацюк знайшов шматочок куркуми і каже: «Я відкрию бакалію», — парирував Кім.

Битва вже спалахнула, і вони помітили, що стара завмерла від зосередження.

— Син жерця знає ім’я своєї няньки і трьох богів, а каже: «Слухайте мене, а то я вас проклену від імені трьох мільйонів Великих». — Вочевидь, цей невидимий мав дві-три стріли у сагайдаку. Він продовжив. — Я лише навчаю абетки. Всієї мудрості я навчився у сагибів.

— Сагиби ніколи не старіють. Вони танцюють і бавляться, наче малі діти, а самі вже дідусі. Міцна порода, — пропищав голос із паланкіна.

— Я маю також ліки, що розганяють кров у голові палким і гнівливим людям. Сенну, добре скомпоновану, коли місяць був у належному Домі. Маю жовтий порошок… арплану з Китаю, що омолоджує чоловіка і дивує його родину. Шафран із Кашміру і найкращий салеп[169] із Кабула. Багато людей померли перш, ніж…

— Отут я щиро вірю, — встряв Кім.

— …ніж вони дізналися про цінність моїх ліків. Своїм недужим я даю не чорнило, яким написано амулет, а гарячі й бурхливі ліки, які переходять на людину і воюють зі злом.

— І то дуже люто воюють, — зітхнула стара пані.

Голос затягнув довжезну історію нещасть і банкрутства, пересипану численними зверненнями до уряду.

— Якби не моя доля, котра всьому вадить, то я служив би урядові. Я здобув ступінь у славетній школі в Калькутті, де, можливо, буде навчатися і син цього дому.

— Таки буде навчатися. Якщо вишкребок нашого сусіда зміг за кілька років отримати П.М. [Перший у Мистецтві — вона вимовила англійське словосполучення, яке чула багато разів], то чом би й набагато розумнішим дітям, як той, якого я знаю, не здобути нагород у багатій Калькутті.

— Ніколи, — мовив голос, — я не бачив такої дитини! Він народився у сприятливий час і, якщо ті кольки на лихо не перейдуть у чорну холеру, яка може згубити його, мов голубочка, то йому судилося довге життя, якому можна позаздрити.

— Гай-май! — відповіла стара. — Розхвалювати дитину — на біду, а то я б тільки й слухала. Одначе заднє подвір’я у нас без охорони, а навіть у цьому м’якому повітрі люди бувають такими чоловіками й жінками, як то знаємо… Батько дитини зараз далеко, а я мушу бути човкедаром [сторожем] у своєму немолодому віці. Гайд! Гайд! Піднімайте паланкін. Знахар із молодим жерцем нехай самі вирішують, що помічніше — чари чи ліки. Га! Негідники, принесіть тютюну гостям, а я… вирушу в обхід садиби!

Паланкін хутко погойдався геть у супроводі палахкотливих смолоскипів і зграї собак. Двадцять сіл довкола знали сагибу, її вади, її язик і її щедру доброчинність. Двадцять сіл дурили її за незапам’ятним звичаєм, але жодна людина за будь-які дари небес не додумалася б красти або грабувати на підвладній сагибі території. Тим не менше, вона з великою помпою здійснювала свої врочисті обходи, галас від яких було чутно на півдорозі до Массурі.

Кім пом’якшав, як належить авгурові. Знахар і далі сидів навпочіпки й однією ногою дружньо підсунув хлопцеві хукку, Кім смачно вдихнув тютюну. Слухачі чекали продовження їхніх професійних дебатів, а може, й дармових лікарняних порад заодно.

— Обговорювати медичні питання при невігласах — те ж саме, що вчити павича співати, — мовив знахар.

— Справжня ґречність, — відгукнувся Кім, — часто здається неувагою.

Варто зауважити, що ті фрази призначалися справити враження на публіку.

— Агов, у мене тут виразка на нозі, — загукав кухарчук, — гляньте на неї.

— Геть звідси! Забирайся! — відповів знахар. — Чи в цьому домі заведено набридати шанованим гостям? Стовпилися тут, як ті буйволи.

— Якщо сагиба дізнається… — почав Кім.

— Ай! Ай! Ходімте звідси. Вони для нашої хазяйки — наче їжа. Як у її шайтаненяти минуться кольки, то може, і нам, бідним, дозволять…

— Хазяйка годувала твою жінку, як ти у тюрмі сидів за борги. Хто тут проти неї говорить? — старий слуга люто підкрутив свої білі вуса при світлі місяця-молодика. — Я відповідаю за честь цього дому. Ідіть! — і він погнав своїх підлеглих поперед себе.

Знахар зашипів не розтискаючи губ:

— Як ся маєте, пане О’Гара? Я збіса радий вас бачити знову.

Кім стиснув чубук. Будь-де на битому шляху він би цьому, може, й не здивувався б, але тут, у цьому тихому затоні життя, він був не готовий зустріти Гарі-бабу. До того ж він був роздратований тим, що його обдурили.

— Аг-га! Я ж Вам казав у Лакнау — Resurgam[170] — я постану і Ви мене не впізнаєте. На скільки Ви тоді побилися об заклад, га?

Він ліниво жував пару кардамонових зернят, але дихав важко.

— Але навіщо ви сюди прийшли, бабуджі?

— А, ось питання, як казав Шекспір[171]. Я прийшов привітати Вас із Вашою надзвичайно ефе-ективною операцією в Делі. Оа! Сказати Вам, що ми всі Вами пишаємося. Це було ду-уже акуратно і спритно зроблено. Наш спільний друг, він і мій давній приятель. Він бував у збіса вузьких місцях. І ще в кількох побуває. Він мені розповів, а я переповів містерові Ларгану, і він був дуже втішений Вашими швидкими успіхами. Увесь департамент задоволений.

Кім уперше в житті насолоджувався почуттям чистої гордості (яке, поза тим, може бути і справдешньою пасткою) від визнання з боку департаменту і від визнання з боку рівного йому колеги, шанованого серед інших. Ніщо на землі не могло з цим зрівнятися. Але людина Сходу всередині Кіма волала про те, що бабу не їздять хтозна-куди просто так, заради компліментів.

— Розкажи свою історію, бабу, — владно мовив хлопець.

— Оа, то дрібниця. Про-сто я був у Сімлі, коли надійшла телеграма про те, що наш спільний друг казав, буцім заховав, і старий Крейтон… — тут він зиркнув на Кіма, як той сприйме таку зухвалість.

— Полковник-сагиб, — виправив хлопець зі школи святого Ксав’є.

— Так, звісно. Він побачив, що я без діла, і мені довелося їхати у Чітор і знайти того чортового листа. Я не люблю Південь — забагато треба їздити залізницею, але я отримав гарні кошти на дорогу. Га! Га! Я зустрів нашого знайомого у Делі по дорозі назад. Він сидить тих-хесенько зараз і вважає, що вбрання садгу йому саме до речі. Чудово, там я почув про те, що Ви зробили так добре, швидко, на хвилі миттєвої ситуації. Я сказав нашому спільному приятелеві, що Ви збіса влучили у яблучко, Юпітером присягаюся! Це було блискуче. Я прийшов сказати Вам про це.

— Умгу!

У канаві бавилися жаби, на небі виповзав місяць. Якийсь веселий слуга вийшов поговорити з ніччю і бив у барабан. Наступну фразу Кім промовив тутешньою говіркою.

— Як ти нас вистежив?

— Оа! Це дрібниця. Від нашого спільного приятеля я дізнався, що ви рушили до Сагаранпура. Тож я рушив слідом. Червоні Лами привертають увагу. Я купую собі аптечку, а я ж справді добрий лікар. Іду до Акроли-на-Броді і все про вас наслухаю — то там, то там побалакаю. Усі прості люди знають, що ви робите. Дізнаюся, коли гостинна стара пані вислала по вас дулі[172]. Тут знають чимало спогадів про попередні візити старого Лами. Я знаю, що старі пані жити не можуть без ліків. Тож я став лікарем і… ви чули, що я казав? Думаю, це ду-уже добре. Слово даю, містере О’Гара, що люди знають про вас із Ламою на п’ятдесят миль довкола — прості люди. То я й прийшов. Не заперечуєте?

— Бабуджі, — мовив Кім, рвучко підводячи погляд на широке усміхнене лице, — я сагиб.

— Дорогий містере О’Гара…

— І я сподіваюся ввійти у Велику Гру.

— Наразі за субординацією Ви підпорядковані мені.

— То чого ж теревенити, як мавпа на дереві? Не буде чоловік їхати сюди з самої Сімли заради кількох солодких слів. Я не дитина. Говоріть на гінді і давайте доберемося до жовтка в яйці. Ви тут — але з десяти слів не сказали жодного правдивого. Нащо Ви тут? Відповідайте прямо.

— Європейці так лех-хко збивають людину з пантелику, містере О’Гара. Вам би час уже бути обізнанішим для свого віку.

— То я ж і хочу знати, — сміючись, відповів Кім. — Якщо це частина Гри, я можу допомогти. Але що я можу зробити, якщо ви все крутите, як циган сонцем.

Гаррі-бабу сягнув по люльку і смоктав її доти, поки вона знову не заклекотіла.

— Тепер я говоритиму по-тутешньому. Сидіть тихо, містере О’Гара… Це стосується родоводу білого жеребця.

— Досі? Ту справу давно завершено.

— Велика Гра завершиться тоді, коли всі помруть. Не раніше. Дослухайте мене до кінця. П’ятеро князів готувалися зненацька розв’язати війну три роки тому, коли ви передали родовід білого жеребця від Магбуба Алі. Завдяки тій звістці наша армія виступила проти них раніше, ніж вони приготувалися.

— Ая — вісім тисяч чоловіків з гарматами. Я пам’ятаю ту ніч.

— Але війна не розпочалася. Така тактика уряду. Військо відкликали, коли уряд переконався, що князі злякалися, а годувати вояків на високих Перевалах недешево коштує. Гілас і Банар[173], раджі з гарматами, за певну суму погодилися охороняти Перевали від будь-яких зайд із півночі. Обоє ледь не присягалися в довічному страху й дружбі, — він, хихочучи, перескочив на англійську. — Звісно, я вам неофіційно повідомляю, містере О’Гара, тільки, щоб пояснити політичну ситуацію. Офіційно я утримуюся від критики будь-яких дій влади. Тепер розказую далі. Це влаштувало уряд, який хотів уникнути зайвих витрат і за домовлену суму рупій на місяць Гілас і Банар мали розпочати охорону Перевалів, як тільки урядові війська будуть відведені. Тоді — це було після нашої зустрічі, я тоді торгував чаєм у Ле — мене призначили військовим клерком-обліковцем. Коли війська відвели, я залишився, щоб розрахуватися з кулі, які прокладали нову дорогу в горах. Прокладання доріг було частиною урядової угоди з Гіласом і Банаром.

— І? Що далі?

— Як я казав, літо минуло, і там зробилося збіса холодно, — довірчо мовив Гарі-бабу. — Я щоночі боявся, що люди Банара переріжуть мені горлянку заради тої скриньки з монетами. Мої охоронці з місцевих сипаїв сміялися з мене! Юпітером присягаюся! Я тоді так перелякався. Але то так-ке. Розказую далі… Я багато разів повідомляв, що ті двоє князів продалися Півночі, а Магбуб Алі, який перебував іще далі на Півночі, щедро це підтверджував. Нічого не змінилося. Тільки я собі ноги відморозив так, що аж один палець відпав. Я повідомив, що дороги, за які я плачу гроші копачам, будуються для чужинців і ворогів.

— Яких?

— Для росіян. Кулі відкрито сміялися з цього. Нарешті мене відкликали і я зміг усно розповісти все, що знав. Магбуб теж приїхав на Південь. Слухайте, чим усе закінчилося! Цього року після танення снігів на Перевалах з’явилися двоє чужинців, буцімто мисливці на диких кіз. Вони мають зброю, але й мають також вимірювальні ланцюги, нівеліри і компаси.

— Ого! Справа яснішає.

— Гілас і Банар їх люб’язно приймають. А ті дають великі обіцянки від імені царя і дарують подарунки. Вони ходять вгору-вниз долинами і приказують: «Отут місце для бруствера, отут побудуйте форт. Звідси ви можете тримати дорогу проти цілої армії». І це ж ті дороги, за які я платив рупіями щомісяця. Уряд знає, але нічого не робить. Троє інших князів, яким не платилося за охорону Перевалів, сповістили через гінця про віроломство Банара і Гіласа. А тепер дивіться, коли все лихо вже скоєне, коли ці троє чужинців із нівелірами й компасами переконали п’ятьох князів, що завтра-післязавтра величезна армія заполонить Перевали — горяни, вони всі бовдури — прийшов наказ мені, Гарі-бабу: «їхати на Північ і подивитися, що там роблять чужинці». Я кажу Крейтон-сагибу: «Це ж не судовий процес, що нам треба збирати докази, — Гарі смикнувся і знову перейшов на англійську. — Юпітером присягаюся, сказав я, якого бі-іса ви не віддасте напівофіційний наказ кільком бравим хлопцям, щоб їх отруїли, до прикладу? Це, дозвольте зауважити, ганебне недбальство з вашого боку». А полковник Крейтон посміявся з мене! Це все ваша клята англійська гордість. Ви думаєте, що ніхто не посміє влаштувати змову! Нісенітниця.

Кім повільно смоктав хукку, метким розумом намагаючись обміркувати справу, наскільки він її зрозумів.

— То ти підеш уперед слідами чужинців?

— Ні. На зустріч із ними. Вони приїздять у Сімлу, щоб вислати впольовані роги та копита для вичинки у Калькутту. Вони ж суто панове спортсмени-мисливці й уряд усіляко сприяє їм. Звісно, ми так завжди робимо. Це ж наша британська гордість.

— То чого ж їх боятися?

— Юпітером присягаюся, це не чорні люди. Звісно, з чорними людьми я можу робити все, що завгодно. А вони росіяни і геть безсовісні. Я… я не хочу мати з ними справу без свідків.

— Можуть те’ вбити?

— Оа! То пус-сте. Сподіваюся, я досить добрий спенсеріанець[174], щоб зустріти таку дрібничку, як смерть, котра, як ти знаєш, мені все одно судилася. Але… але вони можуть мене відлупцювати.

— Чому?

Гарі-бабу роздратовано клацнув пальцями.

— Звісно, я прилаштуюся до їхнього табору кимось позаштатним — може, перекладачем, або якимсь душевнохворим чи голодним, чи щось таке. А далі, думаю, буду вивідувати по крихті. Для мене це так само легко, як грати лікаря для старої пані. Лише-ень, лише-ень… бачите, містере О’Гара, я, на жаль, азіат, і це, в деякому відношенні, великий мінус. До того ж я бенгалець, людина несмілива.

— Бог сотворив і бенгальця, і зайця — нема чого соромитися, — приказкою відповів Кім.

— Я думаю, в процесі еволюції все має свою першопричину, але факт залишається фактом у всьому своєму cuibono. О, я жахливий боягуз! — пригадую, одного разу по дорозі до Лхаси мені збиралися відрубати голову. (До Лхаси я жодного разу так і не дістався). Я сидів і плакав, містере О’Гара, так боявся китайських тортур. Я не думаю, що ті двоє джентльменів мене катуватимуть, але я б хотів мати напохваті помічника-європейця, про всяк випадок.

Він кахикнув і виплюнув кардамонові зернята.

— Це абсолютно неофіці-ійне звернення, Ви можете відповісти «Ні, бабу». Але якщо Ви не маєте нагальних справ зі своїм старим, і якщо Ви зможете його розважити, а я — спокусити його уяву, то я б хотів, щоб Ви перебували зі мною у службових стосунках, аж поки я не знайду тих мисливців. Я отри-имав чудове враження про Вас після зустрічі з приятелем у Делі. І, звичайно, я згадаю Ваше ім’я у рапорті, коли справу буде вирішено. Це буде чудове перо до Вашого капелюха. Тому я прийшов насправді.

— Ф-фух! Кінець цієї казки, думаю, правдивий, а як стосовно зачину?

— Про п’ятьох князів? Оа! У ній куди більше правди, ніж Ви собі можете думати, — переконливо мовив бабу. — Ви ж підете, еге? Звідси я попрямую в Дун. Там та-акі зеленющі мальовничі луки. Далі піду до Масурі, до старої доброї Масурі Пагар, як кажуть леді та джентльмени. Потім через Рампур у Чіні. Вони можуть пройти тільки цим шляхом. Не люблю чекати на холоді, але доведеться зачекати там на них. Я хочу пройти з ними до Сімли. Бачите, один із них росіянин, а другий француз. Я чудово знаю французьку, маю друзів у Чандернагорі[175].

— Безумовно, він буде щасливий знову побачити Гори, — замислено мовив Кім. — Усі ці десять днів він майже тільки про них і говорив. Якщо ми підемо разом…

— Оа! У дорозі ми можемо прикидатися незнайомцями, якщо так схоче ваш Лама. Я йтиму всього за чотири-п’ять миль попереду. Гарі-бабу тупцятиме потихеньку, як стара баба. Це європейський каламбур, ха! ха! — а ви прийдете слідом. Часу доволі. Вони ж мають розпланувати карту, виміряти, позначити, авжеж. Я вирушу завтра, а Ви — через день, якщо хочете, ага? Обміркуйте собі до ранку. Юпітером присягаюся, ранок уже близько.

Він протяжно позіхнув і, не сказавши жодного слова бодай із ввічливості, вшився до себе спати. А Кім тоді спав мало і думки його роїлися мовою гінді.

— Не дарма Гру називають Великою! Я прослужив чотири дні кухарчуком у Кветті у жінки, в чийого чоловіка я вкрав книжку. І це була частина Великої Гри! Із Півдня — Бог знає, з якої далечини — прийшов магаратта, граючи у Велику Гру з ризиком для свого життя. Зараз я маю іти далі й далі на Північ, і теж грати у Велику Гру. Направду, вона бігає, наче ткацький човник, туди-сюди по всьому Гінду. І своєю участю в ній, і своєю радістю, — він усміхнувся у темряві, — я завдячую Ламі. А ще Магбубові Алі, а ще Крейтон-сагибу, але насамперед — Святому. Його таки правда: цей світ — великий і чудесний, а я у ньому — Кім… Кім… Кім… один — серед усього цього. Але мені досі цікаво побачити чужинців із їхніми нівелірами й ланцюжками.

— То чим закінчилися вчорашні балачки? — поцікавився Лама після молитви.

— Прийшов мандрівний торговець ліками — нахлібник сагиби. Я його знищив доказами і молитвами, довівши, що наші амулети могутніші, ніж його фарбована водичка.

— Йой, мої амулети! Та доброчесна жінка досі благає про ще один?

— І то наполегливо.

— Треба його написати, бо вона мене оглушить своїм лементом, — Лама пошукав за пазухою пенал.

— На рівнині, — мовив Кім, — завжди надто багато людей. У Горах, наскільки я розумію, їх менше.

— О, Гори! І сніги на вершинах. — Лама віддер невеличкий клаптик паперу, придатний для амулета. — Але що ти знаєш про Гори?

— Вони дуже близько, — Кім розчахнув двері і поглянув на довгі, умиротворенні обриси Гімалаїв, залиті вранішнім золотом сонця. — Я ніколи не ступав туди, окрім як у вбранні сагиба.

Лама тужливо вдихнув свіже повітря.

— Якщо ми підемо на Північ, — звернувся з питанням до світанкового сонця Кім, — чи не вдасться нам уникнути полуденної спеки, йдучи поміж підніжжями гір?.. Святий, амулет уже готовий?

— Я написав імена семи дурноверхих демонів, жоден із них не вартий і пилинки з ока. Отак нерозумні жінки збивають нас зі Шляху!

Гарі-бабу вийшов з-поза своєї голуб’ятні, з демонстративною ретельністю чистячи зуби. Повнотілий, з широкими крижами, бичачою шиєю і глибоким голосом, він був не схожий на боязкого. Кім ледь помітно подав йому знак, що справа рухається, куди слід, тож по завершенні ранкового туалету, Гарі-бабу прийшов барвистими словами засвідчити пошану Ламі. Їли вони, звичайно, окремо, а після того стара, сяк-так прихована за віконною завісою, повернулася до своєї життєво важливої справи — кольок від зеленого манго у малюків. Лама у медицині знався тільки на зустрічних засобах. Він вірив, що послід вороного коня, змішаний із сіркою і загорнутий у зміїну шкіру, надійно допомагає від холери, але символіка цікавила його більше, ніж наука. Гарі-бабу приєднався до цих міркувань із чарівливою ввічливістю, так, що аж Лама назвав його ґречним лікарем. Гарі-бабу відповів на це, що він — лише некваліфікований дилетант у таїнстві, але принаймні — і він вдячний за це богам — він знає, що сидить у присутності майстра. Сам він учився у сагибів, які не рахують витрат, у розкішних залах Калькутти, але він завжди перший визнавав, що існує мудрість понад земною мудрістю — високе й доступне небагатьом знання про споглядання. Кім заздрісно спостерігав за ним. Гарі-бабу зник — з усіма своїми знаннями, скрадливий, експансивний, нервовий, і так само зник безсоромний торговець зіллям із минулої ночі. Залишився витончений, чемний і уважний, розважливий учений, що спізнав уже і досвід, і напасті, а тепер ловив мудрість із вуст Лами. Стара зізналася Кімові, що такі високі матерії — понад її розуміння. Їй подобалися амулети, щедро написані чорнилом, яке можна було змити, випити воду — та й по всьому. Яка інакше користь від богів? Вона любила чоловіків і жінок, розказувала про них — князьки, яких вона знала колись; її минула юність і врода; набіги леопардів і дивовижі азіатського кохання; тягар оподаткування, непомірна орендна плата, поховальні церемонії, її зять (тут вона вдавалася до легко розгадуваних натяків), піклування про малечу і те, як у теперішні часи люди втратили пристойність. А Кім, що цікавився життям цього світу так само, як і та, що мала скоро його покинути, сидів навпочіпки, сховавши ноги під поли одежини, і ковтав її слова, тим часом як Лама одна за одною руйнував теорії лікування людського тіла, які висував перед ним Гарі-бабу.

Опівдні бабу підтягнув на поясі скриньку з ліками, узяв в одну руку лаковані черевики для урочистостей, у другу — барвисту парасольку у біло-синю смужку і подався на північ у Дун, де, за його словами, його потребували тамтешні місцеві князьки.

— Ми вирушимо ввечері, коли спаде спека, — сказав Лама. — Той лікар, обізнаний у медицині та поштивості, підтвердив мені, що люди на гірських схилах благочестиві, щедрі і потребують учителя. Дуже скоро — так казав знахар — ми вийдемо до свіжого повітря і запаху сосен.

— Ідете в гори? По дорозі до Кулу? О, тричі щасливі! — заверещала стара. — Якби на мені не висіли домашні справи, я б узяла паланкін… але то вже був би сором і репутація моя б репнула. Хо! Хо! Я знаю ту дорогу — кожен перехід на тій дорозі я знаю. Доброчинність ви там знайдете всюди — вродливим ніхто не відмовляє. Я накажу зладнати вам провізії. Чи може, вам послати слугу, щоб провів? Ні… То я хоч наготую вам доброї їжі.

— Що за жінка ця сагиба! — мовив білобородий урія, коли на кухні здійнявся галас. — Ніколи вона не забула жодного друга, ніколи не забула жодного ворога за всі ці роки. А які смакоти вона готує — ва! — він потер собі худий живіт.

Там була і випічка, і солодощі, і холодна дичина, розварена на шматочки з рисом і чорносливом — Кім мав тягти ношу доброго мула.

— Я тепер стара і безпомічна, — мовила вона, — ніхто мене не любить, ніхто не шанує — але мало хто може до мене дорівнятися, коли я прикличу богів і візьмуся до своїх казанків на кухні. Приходьте ще, о доброзичливці. Святий чоловіче і ти, учню, приходьте знову. Кімната для вас завжди готова і завжди вам тут раді… Наглядай за своїм учнем — щоб жінки геть відверто за ним не ганялися. Я знаю жінок із Кулу. Пильнуй, чело, а то він знову від тебе втече, лиш занюхає свої Гори… Гай-гай! Не нахиляй мішок із рисом… Благослови цю оселю, святий чоловіче, і прости твою нерозумну служку.

Вона втерла червоні старечі очі краєчком завіси і гортанно заквоктала.

— Жінки балакучі, — нарешті промовив Лама, — але це їхня жіноча недуга. Я дав їй амулет. Вона стоїть на Колесі і цілковито віддана видовищам цього життя, але тим не менш, чело, вона доброчесна, щира, гостинна, має велике і ревне серце. Хто скаже, що вона не набуває заслуги?

— Не я, святий чоловіче, — сказав Кім, поправляючи на плечах щедру провізію. — Подумки, позаду моїх очей, я намагався уявити собі жінку, цілковиту вільну від Колеса — без пожадань, без учинків, так, начебто монахиню.

— І що, бісеня? — Лама ледь уголос не засміявся.

— Я не можу такого уявити.

— І я не можу. Але у неї багато, багато мільйонів життів попереду. Можливо, в кожному з них вона набиратиметься потроху мудрості.

— А вона не забуде на цьому шляху, як тушкувати печеню з шафраном?

— Твої думки обсіли недостойні речі. Але вона вправна. Я почуваюся цілковито посвіжілим. Коли ми дійдемо до гірських схилів, я буду ще дужчим. Правий був знахар, коли казав мені цього ранку, що подих гірських снігів здуває з чоловіка двадцять років життя. Ми піднімемося в Гори, на висоту, туди, де шумлять снігові струмки верховіття дерев — ненадовго. Знахар сказав, що ми можемо у будь-який час повернутися в долину, де будемо лиш на краєчку цих чудових місць. Знахар сповнений знань, але він не пишається тим. Поки ти говорив із сагибою, я йому розповів про невелике запаморочення, яке відчуваю вночі на потилиці, і він сказав, що воно виникло через надмірну спеку і прохолодне повітря зцілить його. Трохи поміркувавши, я здивувався, як сам не подумав про такий простий засіб.

— Ти йому розказав про свій Пошук? — трохи ревниво поцікавився Кім. Він волів би власними розмовами впливати на Ламу, а не хитрощами Гарі-бабу.

— Аякже. Я розповів йому про свій сон і про те, як набув заслуги, посприявши твоєму навчанню мудрості.

— Ти йому казав, що я сагиб?

— А нащо? Я ж тобі казав багато разів, що ми — просто дві душі у пошуках визволення. Він сказав, і тут якраз до речі, що Річка Зцілення постане саме так, як мені снилося — якщо буде треба, вона вирине у мене з-під ніг. Бач, я знайшов Шлях, який звільнить мене від Колеса, то хіба мені треба перейматися шляхами між простих полів на землі, котрі суть ілюзія? Це не має сенсу. У мене є мої сни, які повторюються щоночі, у мене є джатака, і в мене є ти, Друже Усього Світу. У твоєму гороскопі було сказано — а я про це не забув — що Червоний Бик на зеленому полі приведе тебе до почесті. Хто, як не я, бачив, що здійснилося це пророцтво? Авжеж, я був інструментом тому. А ти мені знайдеш мою Річку і станеш інструментом навзаєм. Пошук досягне мети!

Він звернув своє жовте, як слонова кістка, лице, спокійне та незворушне, у напрямку Гір, які його вабили, і довга його тінь стелилася далеко вперед по дорожній пилюці.