Кім

Розділ 4

Далі вони перемовлялися пошепки. Кім зупинився було під деревом, але Лама нетерпляче осмикнув його.

— Ходімо далі. Річки тут немає.

— Овва! Хіба ж ми досі мало пройшли! Наша річка не втече. Потерпи — і він нам щось дасть.

— Це, — зненацька сказав старий солдат, — Друг Зірок. Він приніс мені вчора новину. Йому було видіння, що Сам особисто віддав наказ про війну.

— Гм! — вимовив його син глибоким грудним голосом. — Він наслухався базарних чуток і має з того зиск.

Батько тільки розсміявся:

— Принаймні, він не їздить до мене просити нового бойового коня та боги знають скільки рупій. Полки твоїх братів теж отримали наказ?

— Я не знаю. Я взяв відпустку і мерщій приїхав до тебе, на випадок…

— На випадок, якщо вони побігли поперед тебе циганити. Гравці й марнотратники ви всі! Але ти ще ні разу не ходив до бою верхи. Для цього справді треба доброго коня! А ще путящого слугу і міцного поні для переходів. Ну, подивимося-побачимо…

Він побарабанив пальцями по сідлу.

— Тут не місце для підрахунків, мій батьку. Їдьмо до твого дому.

— Хоча б заплати хлопчикові: у мене немає з собою пайса, а він приніс хороші новини. Хо! Друже Усього Світу, попереду — війна, як ти й казав.

— Так, наскільки я знаю, війна, — спокійно зиркнув на них Кім.

— Га? — спитав Лама, перебираючи вервицю; йому кортіло рушити далі.

— Мій учитель не турбує зірки за гроші. Ми принесли пророцтво, ти свідок, ми сповістили його, і тепер ми йдемо, — Кім упер руки в боки.

Зблиснуло проти сонця срібло, яке кинув син, щось собі бурмочучи про жебраків і жонглерів. Це була монета в чотири анни, на неї можна було добре харчуватися протягом кількох днів. Лама, бачачи спалах металу, затуркотів благословення.

— Іди своїм шляхом, Друже Усього Світу, — прогудів старий солдат, повертаючи сухореброго коника. — Уперше на своєму віку я зустрів справжнього пророка, який не служив в армії…

Батько і син повернули разом; старий сидів верхи так само рівно.

Констебль-пенджабець у жовтих лляних шароварах згорбившись притюпав через дорогу. Він бачив, як зблиснули гроші.

— Стій! — скомандував він англійською. — Хіба не знаєте, що існує взяток — дві анни з голови, тобто разом чотири анни, з тих, хто проходить по дорозі? Це наказ сіркара [уряду] і гроші йдуть на висадження дерев й облаштування шляху.

— І животи поліції, — сказав Кім, ухиляючись від простягнутої руки. — Задумайся на хвильку, глиняна твоя макітро. Чи ми сюди з болота вилізли, як та жаба, твій тесть? А ти знаєш, що зробив брат?

— І що ж? Дайте малому спокій, хай розкаже, — вигукнув старший констебль, вельми потішений, бо ж саме вмостився навпочіпки покурити люльку на веранді.

— Він узяв етикетку з пляшки білайті-пані [содової води] і причепив на мосту. А тоді місяць збирав податки з перехожих, кажучи, що то наказ сіркара. Потім прийшли англійці та проломили йому голову. Га, брате, я ворона міська, а не сільська!

Поліцейський знічено відступив, а Кім галайкав йому вслід.

— От хіба був у тебе коли такий учень, як я? — весело вигукнув він Ламі. — За милю від Лагору тебе б уже обглемедали до кісточки, якби я тебе не оберігав.

— Я так собі міркую у голові: часом, що ти — добрий дух, часом — що лихе бісеня, — сказав Лама, злегенька усміхаючись.

— Я твій чела, — відповів Кім і покрокував поруч із ним тією невимовною ходою, якою ходять далекі мандрівці по всьому світу.

— Тепер будемо йти, — пробурмотів Лама, і вони мовчки йшли милю за милею під клацання намистин його вервиці.

Лама звично поринув у роздуми, а от очі Кіма були широко розплющені. На його думку, ця широка, усміхнена ріка життя була значно кращою за тісні, переповнені вулиці Лагора. Щокроку траплялися нові люди та нові враження — касти, які він знав, і геть нові.

Вони зустріли гурт довговолосих, гостро напахчених сансі[64] з кошиками ящірок та іншої нечистої їжі на спинах. Слідом ішли, обнюхуючи їм п’яти, їхні худі собаки. Ці люди трималися свого боку дороги, рухаючись швидко, крадькома, підтюпцем, а всі інші касти розступалися перед ними. Торкнутися сансі означало тяжко осквернитися. За ними по затінку широко крокував нещодавній в’язень. Його негнучкі ноги ще пам’ятали вагу кайданів, однак черево і лискуча шкіра свідчили, що уряд дбає про своїх в’язнів краще, ніж найчесніші люди можуть подбати про себе. Кім добре знав цю ходу і мимохідь передражнив його. Потім пройшов акалі[65] — кудлатий та вирлоокий сподвижник із племені сикхів, вбраний у синю картату одіж своїх одновірців і синій високий тюрбан, обшитий блискучими металевими кружальцями. Він повертався з мандрівки в одне з незалежних князівств, де співав про стародавню славу Халси [назва спільноти племен сикхів] для молодих князьків, випускників коледжу, вбраних у чоботи з високими халявами та білі бриджі у рубчик. Кім був обережний, щоби не дратувати цю людину. Акалі гарячі на вдачу й швидкі на руку. Тут і там їм прямували назустріч або обганяли весело вбрані гурти — люди цілими селами рухалися на якийсь місцевий ярмарок: жінки несли немовлят, посадивши їх собі збоку на стегно, ідучи позаду чоловіків. Старші хлопчики гарцювали верхи на палицях із цукрової тростини, тягнучи за собою грубі латунні модельки локомотивів, із тих, що продаються за півпенні, або пускали старшим у вічі сонячних зайчиків дешевими люстерками. Із першого погляду було видно, хто що купив. І коли ще залишалися сумніви, досить було глянути на жінок, які притуляли одну смагляву руку до іншої, порівнюючи нові браслети з тьмяного скла, привезені з північного заходу. Якісь веселуни ішли повільно, гукаючи одне до одного й зупиняючись, щоб поторгуватися з продавцями солодощів або помолитися перед однією з придорожніх святинь, часом індуїстських, іноді — мусульманських, бо ж віряни нижчої касти обох віросповідань славилися чудовою терпимістю. Суцільна смуга синьої тканини то коротшала, то знову витягувалася, ніби гусінь, у непевних хмарах пилюки, проминаючи сусідів із жвавим квоктанням. Це була зграя жінок із племені чангар[66], які наймалися по насипах усіх Північних залізниць, куди б їх не призначали. Пласкостопі, грудасті, із сильними кінцівками — синьоспідничний клан носійок землі, які довідалися, що на півночі є робота, та чимдуж квапилися туди. Вони належали до касти, де не рахуються з чоловіками, і йшли, розставивши лікті, вигойдуючи стегнами і рівно тримаючи голови, як і належить жінкам, що звикли носити важке. Трохи пізніше шлюбна процесія вдарила по Великому Шляху музикою і галасом, пахощами нагідок і жасмину, які навіть перебили сморід пилюки. Виднілися й ноші нареченої, червона пляма з блискіток, що поволі просувалися денною спекою, в той час як захеканий поні нареченого завертав урвати жменю із візка з кормом. Отут Кім приєднався до феєрверку добрих віншувань і масних жартів, бажаючи парі, як то кажуть, сто синів та жодної дочки. Ще більша нагода повитріщатися і покричати траплялася тоді, коли проходив жонглер із кількома навченими мавпами або задиханим, кволим ведмедем, або жінка, яка прив’язала до ніг козячі роги і так танцювала на линві, змушуючи коней ворохобитися, а жінок — випускати довгі пронизливі верески від зачудування.

Лама зовсім не підводив очей. Він не помітив ані лихваря, який поспішав на вислозадому поні по свої здирницькі заробітки, ані зграйки галайкуватих, низькоголосих туземних солдатиків, які й у відпустці ходили військовою шерегою, тішилися, що позбулися бриджів, і говорили найогидніші речі найдостойнішим з-поміж зустрічних жінок. Він не помітив навіть продавця води з Гангу, а Кім сподівався, що Лама купить бодай пляшечку цієї дорогоцінної рідини. Але той втупився у землю і йшов неухильно година за годиною; його душа перебувала в іншому місці. Натомість Кім був на сьомому небі від радощів. Великий Шлях у цьому місці проходив по насипу, який захищав від повеней, що сходили взимку з передгір’я; тож вони йшли по величному коридору, споглядаючи всю Індію, чиї простори розгорталися ліворуч і праворуч. Гарно було роздивлятися, як поволі повзуть путівцями мажі, повні зерна та бавовни, запряжені часом кількома парами волів: рип коліс чутно було за милю, вони наближалися, з галасом і вигуками підіймаючись по крутосхилу, і викочували на твердий шлях під лайливий перегук візників. Так само хороше було дивитися на людей, які маленькими барвистими купками — червоними, синіми, рожевими, білими, шафрановими — розкочувалися з дороги у бік своїх сіл, ділилися на ще менші, і вже по двоє-троє котилися далі по рівнині. Кім відчував ці речі, а оскільки йому бракувало слів, щоб описати свої почуття, то він задовольнявся тим, що купував очищену цукрову тростину і смаковито спльовував серцевинку під ноги. Лама тільки нюхав тютюн час від часу, тож Кім кінець кінцем не стерпів:

— Добра ця земля — земля на півдні! — сказав він. — Повітря добре, вода добра. Еге?

— І всі вони прив’язані до Колеса, — відказав Лама. — Прив’язані від роду до роду, і жодному з них не буде вказано Шлях, — Лама зворухнувся і повернувся у цей світ.

— А тепер ми пройшли виснажливий шлях, — вів далі Кім. — Звісно, ми скоро прийдемо до якогось парао [місце відпочинку]. Там і пристанемо? Глянь, сонце вже низько.

— Хто нас прийме на цей вечір?

— Хтось та прийме. У цій країні повно добрих людей. Крім того, — він понизив голос до шепоту, — в нас є гроші.

Натовп густішав у міру того, як вони наближалися до місця відпочинку, що знаменувало кінець денного шляху. Низка яток, де продають дуже просту їжу і тютюн, дровітня, поліцейська дільниця, криниця, кінський жолоб, кілька дерев і витоптана місцина під ними, поцяткована чорними кружалами попелу від старих вогнищ — ото й усе, що знаменує собою парао на Великому Шляху, якщо відкинути однаково голоднющих жебраків і ворон.

Тим часом сонце вганяло широкі золоті спиці у нижні гілки мангових дерев; довгохвості папуги та голуби поверталися додому сотнями; балакучі «сім сестер» із сіренькими спинками торочили про денні пригоди, вештаючись по двоє-троє взад і вперед майже під ногами у подорожніх; а вовтузіння та бійки у гіллі свідчили, що кажани готові вирушати на нічну варту. Світло враз зіщулилося в одній точці, забарвивши на мить обличчя й колеса возів, і бичачі роги у червону, як кров, барву. Тоді запала ніч, міняючи дотик повітря, вкриваючи край низьким вечірнім туманом, немов блакитним серпанком, легким, як павутинка, і несучи гострі й виразні запахи деревного диму та худоби, і гарний дух пшеничних перепічок, спечених у попелі. Вечірній патруль квапливо вийшов із поліцейської станції зі значущими кахиканнями та повторними настановами; червона жарина деревного вугілля миготіла обіч дороги у чашці візникової хукки [кальян], а Кімові очі тимчасом механічно споглядали останній проблиск сонця на мідних щипцях.

Життя парао було дуже схожим на життя караван-сараїв у Кашмірі, тільки у зменшених масштабах. Кім поринув у щасливий азіатський хаос, який, якщо ви тільки дасте йому час, принесе вам усе, що потрібно простій людині.

Бажань у нього було небагато. Оскільки Лама не мав кастових докорів сумління, то їм би згодилася уже готова їжа з найближчої ятки, але заради форсу Кім купив кілька сухих пляцків із кізяку для вогнища. Довкола поміж вогниками багать вешталися чоловіки, гукаючи про олію, чи зерно, чи солодощі, чи тютюн, штовхаючи один одного у черзі до криниці; серед чоловічих голосів із запнутих віконець візків долинали виски і хихотіння жінок, яким заборонялося показувати обличчя.

Тепер освічені тубільці дотримуються думки, що коли їхнє жіноцтво кудись їде (а мандрують вони чимало), то краще відвезти їх швидко по залізниці в окремому зачиненому купе; і цей звичай поширюється. Але завжди є старовіри, що дотримуються прабатьківських звичаїв, і до всього того завжди є старі жінки, ще затятіші від чоловіків, які наприкінці своїх днів їдуть на прощу. Зів’ялі та непривабливі, вони не проти за певних обставин трохи відхилити запинало. Після довгого відмежування, упродовж якого вони чудово давали лад тисячам справ зовнішнього світу, такі втішаються суєтою і переполохом у відкритій дорозі, збіговиськами біля святинь і нескінченними можливостями попліткувати із собі подібними вдовицями. Не одна багатостраждальна сім’я радіє, коли гостроязика та свавільна стара паніматка розважається мандрівкою Індією в такий спосіб, адже паломництво — богоугодна справа. Відтак по всій Індії — і в найвіддаленіших місцях, і в найбільш людних, ви знайдете гурт сивих слуг, які про людське око опікуються старою пані, сяк-так заслоненою завісками у двоколісному возикові, запряженому волами. Такі люди поводяться статечно та стримано, тож коли європеєць або тубілець із вищої касти опиниться поруч, вони притьмом огорнуть свою підопічну всіма можливими пересторогами. Але при звичайній випадковій зустрічі під час паломництва жодних застережних заходів не вживається. Старенька, зрештою, теж людина, і живе, щоб дивитися на життя.

Кім зауважив, що на парао з’явився розцяцькований ратх — сімейний візок із вишитою заслоною на два куполи, схожий на двогорбого верблюда. Вісім чоловіків складали його почет, і двоє з восьми були озброєні іржавими шаблями — певна ознака того, що вони супроводжують знатну особу, бо ж прості люди зброї не носять. З-поза заслони дедалі гучніше лунало невпинне квоктання скарг, наказів, кпинів і таких слів, які європейцеві видалися б лайкою. Вочевидь, та жінка звикла керувати.

Кім критично роздивився супровід. Половина з них були тонконогі сивобороді орії[67] з півдня. Другу половину складали горяни у повстяних шапках, закутані у плащі. Це поєднання вже промовляло саме за себе, навіть якби він і не почув їхні безупинні суперечки. Старенька їхала на південь у гості до багатого родича, імовірно зятя, який вислав назустріч охорону на знак поваги. Горяни були її одноплемінниками, десь із Кулу або Кангри. Було цілком зрозуміло, що вона не везе з собою дочки-відданиці, бо тоді завіси були б щільно запнуті, а охоронці нікого не підпускали би й близько. «Весела і жвава панія», — подумав собі Кім, тримаючи в одній руці кізяковий пляцок, в іншій готову їжу, а до того ж спрямовуючи Ламу легенькими штурханцями у плече. Із цієї зустрічі можна було б мати якийсь зиск. Лама тут йому не помічник, але, як сумлінний чела, Кім був радий просити для двох.

Він облаштував своє багаття якомога ближче до воза і чекав, поки хтось із почту спробує його прогнати. Лама втомлено впав на землю, обважнілий, наче кажан, що напхався фруктів, та повернувся до своєї вервиці.

— Тримайся подалі, жебраче! — прогорлав один із горян ламаною гінді.

— Ха! Це всього-на-всього пагарі [горянин] — мовив через плече Кім. — З яких це пір гірські віслюки керують усім Індостаном?

У відповідь пролунав швидкий і блискучий ескіз Кімового родоводу до третього коліна.

— А! — голос Кіма був солодший, ніж будь-коли. Тим часом він кришив кізякового пляцка на дрібні шматочки. — У моїй країні ми називаємо це початком любовного освідчення.

Різкий, тоненький регіт за завісою примусив горянина зібрати весь свій запал для другого заходу.

— Не так зле, не так зле, — спокійно відказав Кім. — Але постережися, брате мій, щоб ми, — я кажу ми — не надумали проклясти тебе абощо у відповідь. А наші прокльони, як правило, влучають у ціль.

Орії засміялися; горянин загрозливо стрибнув наперед. Лама раптом підняв голову, і полум’я від вогнища яскраво осяяло його велику, схожу на шотландський берет шапку.

— Що таке? — сказав він.

Чоловік завмер, як укопаний.

— Я-я-я врятований від великого гріха, — пробурмотів він.

— Чужоземець знайшов-таки собі жерця, — прошепотів один з оріїв.

— Гей! Чого того хлопчиська-торбаря досі не відлупцювали? — вигукнула стара.

Горянин відступив до воза і прошепотів щось за фіранку. На мить запала мертва тиша, а потім почулося бурмотіння.

— Усе йде добре, — подумав Кім, удаючи, буцім нічого не бачить і не чує.

— Якось… коли… він поїсть, — горянин запобігливо звернувся до Кіма — то просять, щоби святий зробив честь поговорити з тією людиною, яка хоче побалакати з ним.

— Після того, як поїсть, він буде спати, — зверхньо відповів Кім. Він ще не міг добачити, який новий поворот прийняла гра, але стояв, налаштований рішуче отримати з того зиск. — Тепер я маю роздобути йому їжу.

Остання фраза, розпочата голосно, завершилася зітханням невимовної втоми.

— Я… сам і решта моїх людей подбають… якщо можна.

— Можна, — мовив Кім, ще погордливіше, ніж будь-коли. — Святий чоловіче, ці люди принесуть нам їжу.

— Земля добра. Всі країни Півдня добрі… світ великий і жахливий, — сонно пробурмотів Лама.

— Хай він спить, — сказав Кім, — але подбайте, щоб ми були ситі, коли він прокинеться. Це дуже святий чоловік.

Знову один з оріїв сказав щось презирливо.

— Він не факір. Він не жебрак із долини, — Кім промовляв суворо, звертаючись до зірок. — Він найсвятіший з усіх святих людей. Він вищий усіх каст. Я його чела.

— Йди-но сюди! — сказав тонкий голос із-за завіси; і Кім прийшов, усвідомлюючи, що невидимі йому очі втупилися у нього. Один худий коричневий палець із важкими перснями лежав на краю воза. Розмова пішла таким чином:

— Хто то за один?

— Неймовірний святий. Він прийшов здалеку. Він родом із Тибету.

— Звідки саме в Тибеті?

— За снігами… дуже віддалене місце. Він знає зірки; він робить гороскопи; він читає долю. Але він не робить це за гроші. Він це робить із доброти і великої любові. Я його учень. Мене звуть також Друг Зірок.

— Ти не горянин.

— Запитай його. Він скаже тобі, що мене послали йому зірки, щоб показати шлях до мети його паломництва.

— Пхе! Вважай, хлопако, що я хоч і стара жінка, та не дурна ж. Ламів я знаю і шаную, але з тебе такий чесний чела, як із оцього мого пальця дишло до воза. Ти єси безкастовий гінді, сміливий і нахабний циган, що причепився до святого хіба що задля поживи.

— А що ми робимо не для зиску? — Кім швидко перемінив тон, прилаштовуючись до змін у її голосі. — Я чув, — тут намагався вцілити наосліп — я чув…

— Що ти там чув? — гаркнула стара, постукуючи пальцем.

— Та я до ладу не згадаю… якісь балачки по базарах, то брехня, поза сумнівом, але подейкують, що навіть раджі, ну, дрібні горянські раджі…

— Але тим не менше — гарної раджпутської крові…

— Безсумнівно, хорошої крові. Але навіть вони продають найкрасивіших своїх жінок задорого. Продають їх на південь, отим земіндарам [багатий спадковий землевласник] аж з Ауду.

От що дрібні горянські раджі заперечують найдужче, то саме такі чутки. І саме в це найдужче вірять на базарі, коли обговорюють таємничу торгівлю людьми в Індії. Старенька збудженим обуреним шепотінням пояснила Кімові, яким саме штибом і способом він злісно бреше. Якби Кім натякнув про таке, коли вона була дівчиною, його би до вечора слоном затоптали на смерть. І це була щира правда.

— Агай! Я ж усього лише жебрущий хлопака, як мовило Око Краси, — з удаваним переляком заволав він.

— Око Краси, ото вже! Та хто ж я така, щоб ти мені посмів справляти свої жебрацькі лестощі? — І все ж вона сміялася з давно забутого слова. — Сорок років тому можна було б так сказати, і то правду. Ще й тридцять років тому. Але от що маєш, вештаючись туди-сюди по Гінду. Удова вельможного князя мусить зіштовхуватися з покидьками цього краю і бути посміховиськом для жебраків.

— Вельможна княгине, — сказав Кім швидко, відчувши, як вона тремтить від обурення. — Я — саме такий, як каже вельможна княгиня. Але тим не менш мій господар — святий. Він іще не чув наказу вельможної княгині, щоб…

— Наказу? Щоб я наказувала святому чоловікові, вчителеві Закону, прийти і поговорити з жінкою? Ніколи!

— Пошкодуй мою дурість. Я думав, що то віддано наказ…

— Ні, не так. То було прохання. Тепер ясно?

Срібна монета клацнула об край воза. Кім узяв її і глибоко вклонився по-східному. Стара визнала, що він — очі та вуха Лами, то вирішила його уласкавити.

— Я всього лише учень святого. Коли він поїсть, то, можливо, прийде.

— О, негідник і безсоромний мерзотник! — прикрашений коштовним камінням вказівний палець докірливо погрозив йому, але Кім міг чути смішок старої пані.

— А що ж таке? — відповів він, зісковзуючи у свій найбільш довірливий та лагідний тон, супроти якого — він добре то знав — мало хто міг встояти. — Може… може у твоїй родині потребують сина? Говори вільно, тому що ми, жерці…

Це, останнє, було прямим плагіатом із факіра біля Таксальських воріт.

— Ми, жерці! Не доріс ти ще до… — вона обірвала жарт новим вибухом сміху. — Повірте мені, жерці, що ми, жінки, часом думаємо і про інші речі, крім синів. Поза тим, моя дочка нещодавно вродила сина.

— Дві стріли в сагайдаку краще, ніж одна, а три — ще краще, — Кім процитував прислів’я, глибокодумно кахикнув і втупив очі долу.

— Правда, ой, правда. Але, можливо, це ще прийде. Звичайно, ці брахмани з півдня геть нездалі. Я посилала їм подарунки, гроші та подарунки знову, а вони пророкують.

— А-а-а, — протягнув Кім із нескінченним презирством, — пророкують!

Навіть професіонал не втнув би краще.

— І так тривало доти, доки я не згадала про своїх рідних богів, і молитви мої було почуто. Я вибрала сприятливу годину, і… можливо, твій святий чув про настоятеля монастиря ламів Лун-Чо. Це до нього я звернулася, і у визначений час все вийшло так, як я і хотіла. Брахман, що мешкає у будинку батька сина моєї дочки з тих пір говорить, що це була віддяка за його молитви. Цю маленьку помилку я йому поясню, коли ми досягнемо кінця нашої подорожі. А потім я їду в Будда-Ґайю, щоби зробити шраддгу [поминальний обряд, який має захищати душу померлого до наступної реінкарнації; його традиційно проводять чоловіки, а значить, синів у вдови немає, Кім вгадав] за батьком моїх дітей.

— Ми теж туди йдемо.

— Подвійний добрий знак! — защебетала старенька. — Другий син, а може й більше!

— О, Друже Всього Світу! — Лама прокинувся, і, простодушно, як розгублена дитина в чужому ліжку, закликав до Кіма.

— Я йду! Я вже йду, святий чоловіче! — він кинувся до вогнища, де знайшов Ламу вже в оточенні тарілок із їжею; горяни помітно обожнювали його, а жителі півдня дивилися кисло.

— Ідіть геть! Забирайтеся! — вигукнув Кім. — Чи ми мусимо їсти прилюдно, як собаки?

Вони закінчили трапезу в мовчанні, кожен повернувся трохи вбік від іншого, і Кім завершив вечерю місцевою цигаркою.

— Хіба я не казав сто разів, що Південь — хороша земля? Ось і доброчесна знатна вдова гірського раджі їде на прощу, каже вона, що до Будди-Ґайї. Це вона посилає нам ці страви. Якщо ти добре відпочив, вона буде говорити з тобою.

— Це теж твоя робота? — Лама сягнув пальцями до гарбузика по тютюн.

— Хто піклувався про тебе від початку нашої дивовижної подорожі? — Кімові очі весело блиснули, коли він видмухнув ніздрями кільце диму і простягнувся на запилюженій землі. — Чи ж я не дбав про твої зручності, святий чоловіче?

— Ось тобі благословення, — Лама урочисто схилив голову. — Я знав багато людей у своєму довгому житті, та й учнів мав чимало. Але жоден із людей, якщо ти народжений жінкою, не припав мені до серця так, як ти — вдумливий, мудрий і ввічливий; але часом трохи бісенятко.

— І я ніколи не бачив такого жерця, як ти, — Кім вивчав доброзичливе жовте обличчя зморшка за зморшкою. — Оце менше, ніж три дні, як ми мандруємо разом, а так, ніби це було сто років тому.

— Можливо, в минулому житті я мав нагоду в чомусь тобі прислужитися. Можливо, — він усміхнувся, — я визволив тебе з пастки; або, піймавши тебе на гачок у ті дні, коли я ще не був просвітленим, викинув тебе назад у річку.

— Може бути, — відповів Кім тихо. Він чув такого роду роздуми раз по раз із вуст багатьох, кого англійці не вважали б наділеними уявою. — Тепер, що стосується жінки у візку. Я думаю, що вона потребує другого сина для своєї дочки.

— Це не є частиною Шляху, — зітхнув Лама. — Але принаймні вона з гір. Ах, гори, і сніги на вершинах!

Він піднявся і наблизився до воза. Кім дав би вуха собі відтяти, щоб піти разом із ним, але Лама не запросив його. Ті кілька слів, які він розчув, були чужою мовою, бо вони говорили якоюсь гірською говіркою. Жінка, здавалося, запитувала, а Лама перебирав в умі, перш ніж відповісти. Знову і знову він чув монотонний ритм китайських сентенцій. Кім спостерігав дивовижну картину між напівсклеплених повік. Лама стояв випростаний, глибокі складки його жовтого вбрання у світлі вогнищ парао здавалися порізаними чорними тінями, точнісінько так, як здаються порізаними вузлуваті стовбури дерев у світлі призахідного сонця, і звертався до розцяцькованого лакованого ратха, який спалахував, немов коштовне каміння у тому самому непевному світлі. Візерунки на гаптованих золотом завісах зміїлися вгору-вниз, плавилися і мінилися у бганках і тремтіли від нічного вітру. Коли розмова ставала все більш серйозною, вказівний палець, обнизаний дорогоцінними каменями, відрізав іскорки світла між вишивками. За возом була стіна непевної темряви, поцяткована вогниками і повна неясних обрисів, облич і тіней. Голоси раннього вечора зливалися в один заспокійливий гул, найнижчою нотою якого було поважне плямкання биків над січкою, а найвищою — дзвін ситари якоїсь бенгальської танцівниці. Більшість чоловіків повечеряли і поринули у свої булькотливі, квакотливі кальяни, які в повному розпалі нагадують звуки жаби-бика.

Нарешті Лама повернувся. Горянин ішов за ним із бавовняною ковдрою на ваті й привітно розгорнув її біля вогню.

— Вона заслуговує на десять тисяч онуків, — подумав Кім. — Але тим не менше, без мене ми би цих подарунків не мали.

— Порядна жінка… і мудра, — Лама поступово вмощувався зручніше, суглоб за суглобом, як вайлуватий верблюд. — Світ сповнений милосердя до тих, хто тримається Шляху, — він накинув добрячу половину ковдри на Кіма.

— І що вона сказала? — Кім загорнувся у свою половину ковдри.

— Вона поставила мені багато запитань і переповіла багато чуток, більшість з яких були порожніми казками, яких вона наслухалася від жерців, які служать дияволу, хоч і вдають, буцім тримаються Шляху. На деякі я відповів, а деякі назвав нісенітницями. Багато хто носить Вбрання, але мало хто тримається Шляху.

— Що правда — то правда… — Кім використовував вдумливий, примирливий тон тоді, коли хотів більшої відвертості.

— Але за своїми переконаннями вона дуже розсудлива. І вельми бажає, щоб ми пішли з нею в Будда-Ґайю. Наскільки я розумію, наші дороги збігаються упродовж кількох днів шляху на південь.

— І що?

— Трішки терпіння. На це я сказав, що мій Пошук — найважливіший. Вона чула багато дурних байок, але ніколи не чула великої істини про мою Річку. Отакі ті жерці на узгір’ях! Вона знала настоятеля Лун-Чо, але вона не знала ні моєї Ріки, ні легенди про Стрілу.

— І що?

— Я говорив їй про Пошук і про Шлях, й інші благочинні речі. Вона бажала тільки, щоб я супроводжував її і вчинив молитву про другого сина.

— Ага! «Ми, жінки, не думаємо ні про що, крім дітей», — промовив Кім сонно.

— Тепер, оскільки наші дороги збігаються на якийсь час, я не думаю, що ми якимось чином відхилимося від нашого пошуку, якщо супроводимо її принаймні до… я забув назву міста.

— Агей! — сказав Кім, звертаючись із різким шепотінням до одного з оріїв поблизу їхнього пристановиська. — Де будинок твого пана?

— Трохи далі Сагаранпура, серед фруктових садів. — Він назвав село.

— Це те місце, — сказав Лама. — Доти, принаймні, ми можемо піти разом із нею.

— Мухи злітаються на гнилоту, — відсторонено кинув орія.

— Слабій корові — ворона; а хворому — брахман, — Кім видихнув прислів’я кудись у верховіття дерев.

Орія хмикнув і замовк.

— Отже, ми йдемо з нею, святий чоловіче?

— А чи є якісь заперечення? Я ж можу відходити вбік і пробувати всі річки, які перетинатимуть нам шлях. Вона хоче, щоб я поїхав. Вона дуже сильно цього хоче.

Кім придушив смішок у ковдру. Він подумав, що коли владна стара позбудеться свого природного благоговіння перед будь-яким Ламою, її, певно, цікаво буде послухати.

Він уже майже заснув, коли Лама раптом процитував прислів’я: «Чоловіки балакучих жінок одержать велику нагороду в майбутньому житті». Тоді Кім іще почув, як він тричі діставав тютюн, і задрімав, усе ще сміючись.

Світанок алмазної чистоти розбудив і людей, і ворон, і волів. Кім сів і позіхнув, стрепенувся і затрепетав від захвату. Ось що таке — побачити справжній світ; оце було життя, якого він прагнув: товкотнеча і галас, застібання ременів, ляскання волячих боків і скрип коліс, спалахи вогнищ і приготування їжі, і нові краєвиди на кожному кроці, куди тільки гляне втішене око. Ранковий туман згортався сріблястими закрутами, галасливі зграї зелених папуг здіймалися та перелітали кудись ген за річку: разом запрацювали всі колодязні колеса довкола, скільки можна було чути. Індія пробудилася, і Кім був у ній найбільш збудженим і пробудженим. Він жував гілку замість зубної щітки — звичаї країни, яку знав і любив, він запозичував обіруч. Їм не було жодної потреби перейматися їжею, не треба було витрачати ані каурі[68] у переповнених ятках. Він був учнем святого чоловіка, якого залучила до свого почту вольова стара пані. Їжу їм приготують, а коли шанобливо до того запросять, то вони сядуть і поїдять. Що ж до решти, — тут Кім, чистячи зуби, захихотів, — то господиня радше додасть задоволення мандрівці. Він критично оглянув її бичків, які плямкали та пирхали у ярмах. Якщо вони підуть занадто швидко, але на це не схоже, то либонь, буде приємно вмоститися на дишлі; Лама сів би поруч із візником. Охорона, звісно, піде пішки. Старенька, певно що, буде багато говорити, і по тому, що він чув, розмова буде з перцем. Вона вже віддавала накази, просторікуючи, докоряючи та, слід визнати, батькуючи своїх служебок за затримку.

— Дайте їй її люльку. В ім’я богів, дайте їй її люльку і закрийте її зловісного рота, — вигукнув орія, бгаючи вузлом свою постіль. — Вона така сама, як ті папуги. Однаково верещать здосвіта.

— Передні воли! Гей! Подивися до передніх! — воли задкували і крутилися, бо застрягли рогами в осі воза із зерном. — А ти куди лізеш, сину сови? — це адресувалося візникові, котрий шкірив зуби.

— Ай-яй-яй! А там же ж їде правителька Делі[69] вимолювати собі сина, — не лишився у боргу візник. — Дорогу правительці Делі та її прем’єр-міністрові сірій мавпі[70], яка видирається на власний меч!

Ще один віз, навантажений корою для шкіряного заводу в долині, нагодився позаду, і його візник додав кілька слівець про волів, запряжених у ратх, які продовжували задкувати. З-поза тремтливої завіси вибухнула лайка. Вона тривала недовго, але за якістю, влучністю, ядучістю та в’їдливістю була поза межами всього, що чув навіть Кім. Він бачив, як гологрудий візник зіщулився з подивом, благоговійно вклонився в бік голосу і зістрибнув із дишла, щоб допомогти охоронцям витягти їхній вулкан на головну дорогу. Тут голос розказав йому правдиво, з якою жінкою він одружився, і що вона робить у його відсутність.

— О, шабаш[71]! — промуркотів Кім, не в силах стримуватися, як тільки візник пощез тихенько.

— Оце так? Ганьба і сором, що бідна жінка не може піти помолитися до своїх богів так, щоб її не штурляли і не кривдили всі покидьки Індостану, що вона мусить їсти галі [кривду], як чоловіки їдять гі[72]. Але я ще ж маю язика в роті: скажеш гарно слівце-друге — воно й допоможе. І досі ж я без мого тютюну! Хто той одноокий і нещасний син ганьби, що досі не приготував мені люльку?

Горянин спішно пхнув люльку за завісу, і цівки густого диму з-за кожного кутика штори засвідчили, що мир відновлено.

Якщо напередодні Кім виступав гордо, як і годиться учневі святого чоловіка, то сьогодні він ходив з десятикратною гордістю, бо ж він тепер був учасником напівкоролівської процесії, із власним визнаним місцем, під патронажем старенької пані з чарівними манерами і безмежними можливостями. Охоронці, по-тутешньому обв’язавши голови хустками, зайняли місця обабіч возика, човгаючи ногами та здіймаючи неймовірні хмари пилюки. Лама з Кімом ішли трохи осторонь. Кім жував паличку цукрового очерету і не поступався шляхом нікому, нижчому за статусом від жерця. Вони чули, як стара тріскотить, неначе рисова віялка. Вона звеліла охороні переказувати їй, що відбувається на дорозі. І щойно вони віддалилися від парао, як вона відкинула запону і виглядала, на третину прикривши серпанком обличчя. Люди не дивилися їй прямо у вічі, коли вона зверталася до них, і таким чином правила пристойності були більш-менш дотримані.

Становий пристав[73] — чорнявий жовтолиций англієць у бездоганному мундирі — протрюхикав повз них на втомленому коні та, зауваживши зі свити, хто то їде, вирішив піддражнити її:

— О матінко, — вигукнув він — хіба ж у зенанах [жіноча половина дому в Індії] так робиться? А що, як англієць приїде і вгледить, що ти не маєш носа?

— Що? — верескнула вона у відповідь. — Твоя мати не має носа? То чого ж ти про це кажеш на людях?

Це була гарна відказка. Англієць підняв руку жестом людини, яка пропустила влучний випад. Стара засміялася і кивнула.

— Хіба цим обличчям звабиш чесноту на манівці? — вона геть відслонила серпанок і втупилася у нього.

Лице не було прекрасним, але англієць підібрав поводи і назвав її Райським Місяцем, Спокусницею Цноти і ще кількома фантастичними найменнями, від яких вона зігнулася навпіл від сміху.

— Ото ще наткат [шибеник], — сказала вона. — Усі поліцейські чини — наткати, але поліс-вали[74] — щонайгірші. Гай, сину мій, десь же ти того навчився, то ти не з Білайту [Європи]. Хто тебе вигодував?

— Одна пагарін — горянка з Далгаузи, моя матінко. Тримайте свою красу затіненою, о Дарувальнице Насолоди, — і він поїхав далі.

— Оце такі люди, — вона взяла повчальний тон і напхала повен рот пану[75], — вони придатні для контролю за правосуддям. Вони знають землю і звичаї країни. А решта, всі ті зайди з Європи, вигодувані білими жінками, які вивчили нашу мову з книжок — вони гірші, ніж мор. Вони шкодять володарям.

Тоді вона розказала всім довкола довгу-довжезну історію про безграмотного молодого поліцейського, який потурбував її двоюрідного брата в дев’ятих із якоїсь незначної земельної справи, і заплела туди цитату з книжки не надто благочестивої.

Потім її настрій змінився, і пані веліла одному з охоронців запитати, чи не воліє Лама піти поруч та обговорювати з нею питання релігії. Тоді Кім трохи відстав і йшов позаду у хмарі пилу, повернувшись до своєї цукрової тростини. З годину або й більше кругла шапочка Лами маяла попереду, як місяць в імлі. З усього, що зміг почути, Кім зрозумів, що стара заплакала. Один з оріїв наполовину вибачився за вчорашню грубість, кажучи, що він ніколи не знав свою господиню такою м’якою, він приписав це присутності стороннього жерця. Особисто він вірив у брахманів, хоча, як і всі тубільці, гостро відчував їхню хитрість і жадібність. Тим не менше, коли брахмани роздратували своїм жебранням матір дружини його господаря так, що вона послала їх подалі, а вони у відповідь прокляли увесь її почет (ось тому насправді минулої ночі закульгав пристяжний віл і зламалося дишло), він був готовий прийняти будь-якого жерця будь-якої іншої віри чи й навіть з-поза меж Індії. Із цим Кім погодився глибокомудрим кивком і запропонував орії зауважити, що Лама не бере грошей, і що вартість його та Кімової їжі повернеться сторицею, бо ж відтепер завдяки їхній присутності караван буде супроводжувати щастя. Він також розповідав про місто Лагор і заспівав одну-дві пісеньки, які розсмішили охорону. Як городянин, Кім був добре знайомий з останніми піснями наймодніших композиторів (здебільшого то були жінки) і мав явну перевагу над людьми з невеликого села з садочками за Сагаранпуром, але він дозволив їм відчути це самим.

Опівдні вони звернули вбік, щоб поїсти, і їжа була смачна, щедро подана на чистому листі, порядно, подалі від дорожнього пилу. Вони віддали недоїдки якимось жебракам, виконавши таким чином всі вимоги, та сіли на довгий, розкішний перекур. Старенька заслонила фіранки, але любісінько втручалася в розмови, її слуги заперечували та сперечалися з нею, як це роблять слуги по всьому Сході. Вона порівняла прохолоду і соснові схили Кангри і Кулу з пилом і манговими деревами Півдня; вона розказала легенду про якихось старих місцевих богів, шанованих на краю земель її чоловіка; вона смачно вилаяла тютюн, який саме курила, перепаплюжила всіх брахманів і беззастережно обмірковувала появу на світ численних онуків.