Кім

Розділ 5

Обледащіла процесія вервечкою тьопала по дорозі; стара проспала аж до наступної зупинки. Це був дуже короткий перехід, до заходу сонця залишалася ще година, тож Кім шукав собі розваги.

— От чого не сісти і не відпочити? — кинув один із охоронців. — Тільки чорти та англійці вештаються взад і вперед без причини.

— Ніколи не май діла з дияволом, мавпою чи хлопченям. Жодна людина не знає, що вони учворять далі, — додав його товариш.

Кім зневажливо розвернувся — він не хотів слухати стару історію про те, як диявол грався з хлопчаками, а потім глибоко пошкодував про це, — і ліниво рушив у поле.

Лама пішов слідом. Увесь день щоразу, коли вони минали якийсь потічок, він звертав убік, щоб подивитися, але жодного разу не отримав знаку, що знайшов свою Річку. Провадячи у затишку розумні розмови з жінкою шляхетного походження, приймаючи належну шану і повагу як її духовний наставник, Лама непомітно відволікся від пошуку. Більш того, він був готовий спокійно витрачати роки у своєму прагненні, бо ж був позбавлений нетерплячки білих, а мав натомість глибоку віру.

— Де ти йдеш? — погукав він Кіма.

— Та ніде, просто йду, перехід був маленький, а це все, — Кім змахнув руками довкола, — таке нове для мене.

— Вона, безсумнівно, мудра і прониклива жінка. Але важко медитувати, коли…

— Усі жінки такі, — Кім говорив, як справжнісінький Соломон.

— Перед моїм монастирем був широкий кам’яний майданчик, — пробурмотів Лама, розгортаючи петлю добряче потертої вервиці. — На ньому залишилися сліди моїх ніг, стільки я ходив взад і вперед із цим.

Він клацнув намистинами і почав ревно примовляти «Ом Мані Падме Ом!», вдячний за свіжість, тишу і відсутність пилу.

Кім ліниво ковзав поглядом по рівнині. Його мандрівка не мала особливої мети, він хотів хіба що дослідити кілька хатинок скраю, які видалися йому незвичними.

Вони вийшли на широкий вигін, який здавався червоним і пурпуровим у надвечірньому світлі; посередині пасовиська скупчилися кілька мангових дерев. Кім здивувався, чому в такому чудовому місці немає храму — у цих речах хлопчик метикував, як справдешній жрець. Віддалік по рівнині йшли поряд недалеко один від одного четверо людей. Він пильно придивився до них із-під долоні й запримітив блиск латуні.

— Солдати. Білі вояки! — сказав він. — Давай подивимося.

— Ми завжди зустрічаємо солдатів, коли йдемо з тобою удвох. Але я ще ніколи не бачив білих солдатів.

— Вони не скривдять, хіба коли п’яні. Сховайся за цим деревом.

Кім і Лама поставали у прохолодному затінку за товстими стовбурами манго. Дві маленькі фігурки зупинилися; двоє інших невпевнено вийшли вперед. Як зазвичай, їх вислали з полку на марші наперед — визначити місце для табору. Вони несли п’ятифутові палички з розгорнутими прапорами, і перегукувалися один з одним, розходячись по рівнині.

Нарешті вони важкими кроками увійшли в манговий гай.

— Це десь тут або поблизу будуть офіцерські намети попід деревами, я так розумію, а решта з нас можуть ставати там довкола. А вони вже визначили, де стане обоз, як прийде?

Вони знову крикнули своїм товаришам віддалік, і хрипка відповідь долинула слабко і наспівно.

— Засунь прапор отут-о, — сказав один.

— Що вони готують? — проказав Лама, вражений. — Великий і жахливий світ. Що то таке на прапорі?

Солдат установив прапор за кілька футів від них, буркнув невдоволено, витяг його знову, порадився з товаришем, який розглядав тінистий прихисток, і повернув прапор назад.

Кім видивлявся на всі очі, його подих різко і коротко проривався поміж зубів. Солдати покрокували геть у сонячних променях.

— Святий чоловіче! — захлинувся він. — Мій гороскоп! Малюнок жерця у пилюці в Амбалі! Згадай, що він сказав. Першими прийдуть два фераші[77] і все приготують у темному місці, так, як це завжди на початку видіння.

— Але це не видіння, — заперечив Лама. — Це ілюзія світу, і не більше.

— А за ними йде Бик, Червоний Бик на зеленому полі. Дивися! Це він!

Кім вказав на прапор, який тріпотів у поривах вечірнього леготу за якихось десять футів від них. То був звичайний табірний межовий прапорець; але у полку завжди ретельно ставилися до шиття, тож на прапорці був їхній розпізнавальний знак — Червоний Бик, герб Маверікців. Великий Червоний Бик на зеленому ірландському тлі.

— Я бачу, і тепер я пригадую, — мовив Лама. — Звичайно, це твій бик. І звісно ж ті двоє чоловіків прийшли, щоб усе приготувати.

— Вони воїни — білі солдати. Що сказав жрець? «Знак навпроти Бика — то знак війни та збройних людей». Святий чоловіче, ця річ стосується мого пошуку.

— Правда. Це правда, — Лама пильно дивився на емблему, що рубіново палахкотіла у сутінках. — Жрець в Амбалі сказав, що твій знак — то знак війни.

— Що тепер робити?

— Чекати. Давай почекаємо.

— Зараз навіть пітьма розсіюється, — сказав Кім. Природним чином останні промені призахідного сонця осяяли стовбури дерев і пронизали гай, наповнивши його на кілька хвилин м’яким золотим світлом. Кімові ж це здавалося довершенням пророцтва брахмана з Амбали.

— Цить! Чуєш? — мовив Лама. — Хтось б’є у барабан… далеченько!

Спершу звуки, що долинали в нерухомому повітрі, нагадували пульсування артерії в голові. Незабаром вони стали чіткішими.

— Ах! Музика, — пояснив Кім.

Він уже чув раніше звуки полкового оркестру, але Ламу вони вразили.

У дальньому кінці рівнини з’явилася важка, запилюжена колона. Потім вітер приніс мелодію[78]:

Ось увірвалася пронизливим голосом дудка:

Це був оркестр Маверікського полку, який грав табірний марш; солдати ішли з обозом. Розгойдана колона хитнулася, вози роз’їхалися вправо-вліво і розсипалися довкола, мов мурашки.

— Та це ж чаклунство! — вигукнув Лама.

Долина враз поцяткувалася наметами, які, здавалось, виростали з возів уже напнутими. Інший гурт чоловіків вдерся до гаю, де вони мовчки розбили величезний намет, — ще вісім або дев’ять вродилися обіч нього, — повитягали горщики, каструлі та клунки, якими притьмом заопікувалася зграя служок-тубільців; і ось манговий гай перетворився на гарно впорядковане містечко.

— Підемо, — сказав Лама, лякливо відступаючи, коли замерехтіли вогні, а білі офіцери, брязкаючи зброєю, почали сходитися до штабного намету.

— Відійди в тінь. Видно тільки те, що освітлюється багаттям, — сказав Кім, все ще пильно дивлячись на прапор. Він ніколи раніше не бачив, як досвідчені вояки звично розбивають табір за тридцять хвилин.

— Дивись! Дивись! Дивись! — заквоктав Лама. — Оно іде жрець.

То шкутильгав у запилюженому чорному вбранні Бенет, англіканський капелан полку. Один із його підопічних зробив кілька грубих зауважень із приводу витривалості капелана. Щоб присоромити його, Бенет прокрокував нарівні з рештою весь день. Чорне вбрання, золотий хрест на грубому ланцюжку, поголене обличчя і м’який крислатий чорний капелюх видали б у ньому священнослужителя будь-де в Індії. Він впав у табірне крісло біля дверей штабного намету і стягнув чоботи. Три або чотири офіцери зібралися навколо нього, підсміювалися і жартували з його подвигу.

— Розмови білих людей геть позбавлені гідності, — сказав Лама, який судив лише за тоном. — Але я завважив манери жерця і думаю, що він освічений. Чи є ймовірність, що він буде розуміти нашу розмову? Я хотів би поговорити з ним про мій пошук.

— Ніколи не говори з білим, поки він не наїсться, — сказав Кім, цитуючи відоме прислів’я. — Вони будуть їсти, і… я не думаю, що у них добре щось просити. Давай повернемося до нашого місця спочинку. Поїмо, а потім знову прийдемо. Це, звичайно, був Червоний Бик — мій Червоний Бик.

Вони обидва були помітно неуважними, коли почет старої ставив перед ними їжу, тож ніхто не їх не тривожив, бо дратувати гостей — до добра не приводить.

— Тепер, — сказав Кім, длубаючи в зубах, — ми повернемося на те місце. Але ти, святий чоловіче, маєш іти позаду, бо я легконогіший за тебе та хочу більше надивитися на того Червоного Бика.

— Але як ти можеш зрозуміти розмову? Іди повільно. Дорога темна, — занепокоєно відповів Лама.

Кім залишив питання без відповіді.

— Я там примітив місце біля дерев, — сказав він, — то ти там можеш сидіти, доки я погукаю. Ні, — урвав він Ламу, коли той зробив якийсь знак протесту, — пам’ятай, що це мій пошук, пошук Червоного Бика. Знамення від Зірок було не для тебе. Я трохи знаю звичаї білих солдатів і я завжди хочу знати нові речі.

— Чого ти тільки не знаєш про цей світ! — Лама слухняно присів у маленькій виямці в землі ярдів за сто від мангового гаю, що вирізнявся темною купкою на тлі яскравого зоряного неба.

— Будь тут, доки я не покличу, — Кім майнув у сутінки. Він знав, що, цілком імовірно, довкола табору виставили сторожу, й усміхнувся, почувши важку ходу одного з них. Хлопчик, який умів ховатися на дахах Лагора в місячну ніч, використовуючи кожен клаптик і закуточок темряви, щоб обхитрити свого переслідувача, навряд чи дався б на очі чоті добре навчених солдатів. Він премило прослизнув між двома вартовими і то перебігаючи, то зупиняючись, то пригинаючись, то плазуючи, подолав шлях до освітленого штабного намету, де тісно притулившись до мангового дерева, чекав, поки якесь принагідне слово дасть йому багатозначну вказівку.

Тепер йому в голові було одне — дізнатися якомога більше про Червоного Бика. Наскільки він мав гадку, а обмеженість знань Кіма була такою ж чудернацькою і несподіваною, як і широта його життєвого досвіду, люди, ті дев’ятсот справдешніх дияволів із батькового пророцтва, мали б по настанню темряви молитися Звірові так само, як індуси моляться священній корові. Принаймні, так було б абсолютно правильно і логічно, а падре із золотим хрестом якраз міг би проконсультувати з цього питання. З іншого боку, згадуючи піснолицих падре, яких він уникав у Лагорі, Кім побоювався, чи не виявиться священик доскіпливим занудою, який велітиме йому вчитися. Але ж хіба не було доведено в Амбалі, що його знак із високих небес віщує війну й озброєних людей? Хіба ж він не Друг Зірки, так само, як і Усього Світу, напханий під саму зав’язку страшними таємницями? Нарешті — і насамперед, те, до чого несла його підводна течія швидких думок, — ця пригода, хоча він не знав англійського слова, була колосальною забавкою, чудовим продовженням його старих перельотів по всіх покрівлях, і ще й виконанням величного пророцтва. Він пластував, звиваючись, до дверей штабного намету, поклавши руку на амулет на шиї.

Усе було, як він і підозрював. Сагиби[79] молилися своєму богові. У центрі штабного столу стояв золотий бик, частина давньої здобичі з Літнього палацу в Пекіні, — єдина оздоба, яку ставили на той стіл під час походу, — бик із червоного золота, з опущеною головою, що басував копитами над полем ірландської зелені. Сагиби безладно підносили в його бік склянки та галасували.

Преподобний Артур Бенет завжди залишав застільний гармидер після цього тосту, а що нині він і доволі-таки втомився від переходу, то його рухи були більш різкими, ніж зазвичай. Кім, злегка піднявши голову, все ще видивлявся свій тотем на столі, коли капелан наступив йому на праву лопатку. Кім вислизнув з-під шкіряного чобота та перекотився вбік, підбивши тим самим капелана, який, будучи людиною дії, схопив хлопця за горло і ледь не задушив. Кім стусонув його під дих. Пан Бенет хекнув і зігнувся навпіл, але хватку не послабив і мовчки потягнув Кіма до свого намету. Маверікці були невиліковними жартівниками; тож англієць вирішив краще помовчати, поки не з’ясує, що до чого.

— Овва, так це хлопчик! — вигукнув він, повернувши свій трофей до світла ліхтаря, що висів на опорному стовпі намету, і струсонувши хлопця, суворо крикнув: — Що ти робиш? Ти злодій. Чоор [злодій]? Маллум [ясно, зрозуміло]? Він кепсько говорив на гінді, а скуйовджений і розбурханий Кім не мав наміру спростовувати заявлене обвинувачення. Віддихавшись, він заходився розповідати красиву і правдоподібну історію про свої родинні стосунки з якимось таборовим кухарчуком, водночас пильно приглядаючись до лівого боку капелана. З’явився шанс — і він пірнув до дверей, але довга рука майнула та вчепилася йому в шию, загрібши шворку й сам амулет.

— Дай мені його. О, дай мені його. Не загубився? Дай мені папір!

Слова пролунали англійською — із такою металевою, різкою вимовою, притаманною місцевим мешканцям, що капелан аж підскочив.

— Ладанка, — сказав він, відкриваючи долоню. — Ні, якийсь язичницький талісман. Але чому… чому ти говориш по-англійськи? Маленьких хлопчиків, які крадуть, карають. Ти це знаєш?

— Я не… я не крав, — Кім із відчаю пританцьовував, як тер’єр за піднятою палицею. — О, віддай мені його. Це мій талісман. Не кради його у мене.

Капелан не послухався, а, підійшовши до дверей намету, погукав уголос. З’явився товстуватий, гарно виголений чоловік.

— Я хочу вашої поради, отче Вікторе, — сказав Бенет. — Я знайшов цього хлопчика в темряві біля штабного намету. За звичайних умов я б його покарав і відпустив, бо вважаю, що він злодюжка. Але, схоже, він говорить англійською, а ще він дуже дорожить амулетом на шворці. Я подумав, може, ви могли б мені допомогти.

Між ним і римо-католицьким капеланом ірландського полку лежала, як вважав Бенет, нездоланна прірва, та варто зауважити, що кожного разу, коли Протестантська церква мала справу з людською проблемою, вона, швидше за все, закликала на поміч Римо-Католицьку. До офіційної огиди отця Бенета до «великої блудниці»[80] і всіх її справ могла дорівнятися хіба що його особиста повага до отця Віктора.

— Злодій, який говорить англійською, еге ж? Давайте подивимося на його амулет. Ні, це не ладанка, Бенете. — Він простягнув руку.

— Але чи маємо ми право відкрити її? Доброго хльосту…

— Я не злодій, — протестував Кім. — Ви мені вже й так надавали стусанів! Тепер віддайте мені мій талісман — і я піду.

— Не так швидко. Спершу ми подивимося, — сказав отець Віктор, неквапливо розгортаючи пергамент ne varietur бідного Кімбола О’Гари, його «свідоцтво про звільнення», і метрику Кіма. На цьому останньому О’Гара — з примарною ідеєю, що він робить чудеса для свого сина, — надряпав десятки разів: «Подбайте про хлопчика! Будь ласка, подбайте про хлопчика!», підписав своє повне ім’я і номер у полку.

— Пощезніть, вражі сили! — промовив отець Віктор, передаючи те все панові Бенету. — Ви знаєте, що це за речі?

— Так, — сказав Кім. — Вони мої, і я хочу піти.

— Я не зовсім розумію, — сказав пан Бенет. — Він їх, певно, приніс із якоюсь метою. Це може бути якийсь жебрацький трюк.

— Я ще ніколи не бачив жебрака, який би так квапився спекатися своїх доброзичливців. Тут є якась кумедна таємниця. Вірите у Провидіння, Бенет?

— Сподіваюсь на те.

— Ну, я вірю в чудеса, так що виходить на те ж саме. Вражі сили! Кімбол О’Гара! І його син! Але ж він тубілець, а я сам вінчав Кімбола з Енні Шотт. Як довго у тебе були ці речі, хлопчику?

— Та змалку.

Отець Віктор вийшов вперед і швидко відкинув полу верхнього одягу Кіма.

— Ви бачите, Бенет, він не дуже чорний. Як тебе звуть?

— Кім.

— Або Кімбел?

— Може бути. Ви дасте мені піти?

— А як іще?

— Вони називають мене Кім Раланді-ке. Це Кім із Раланді.

— Що-що — «Раланді»?

— Ір-Раланді, то був полк мого батька.

— Ірландський, о, тепер розумію.

— Та-ак. Так мій батько сказав мені. Мій батько, він прожив.

— Прожив де?

— Прожив. Звичайно, він уже мертвий — перекинувся на той світ.

— О! Як грубо ти про це кажеш!

Бенет втрутився у розмову.

— Імовірно, я був несправедливий до цього хлопчика. Він, звичайно, білий, хоча, вочевидь, безпритульний. Я впевнений, що, мабуть, наставив йому синців. Я не думаю, що склянка чогось міцного…

— То дайте йому склянку хересу і вкладіть на похідному ліжку. Слухай, Кіме, — мовив отець Віктор, — випий оце повністю і розкажи нам про себе. Але тільки правду, якщо не заперечуєш.

Кім закашлявся трохи, відставляючи склянку, і поміркував. На часі, схоже, бути обережним і вигадливим. Маленьких хлопчиків, які нишпорять по табору, як правило, виганяють після прочуханки. Але він не отримав ані басамана; амулет, вочевидь, працює на його користь, і все виглядало так, ніби гороскоп з Амбали й ті кілька слів, які він міг пригадати з батькових белькотань, поєдналися щонайдивовижнішим чином. Інакше чому гладкий падре здається настільки враженим, а худорлявий дав йому склянку гарячої жовтої випивки?

— Мій батько, він помер у місті Лагор, як я був дуже малий. Жінка тримала кабарі [магазин уживаних речей, мотлоху] там, де стоять візники. — Кім почав рішуче, але був не зовсім впевнений, наскільки правда йому прислужиться.

— Твоя мати?

— Ні! — відмахнувся Кім. — Вона пішла на той світ, коли я народився. Мій батько, він отримав ці документи у Джаду-Ґхері — ви це так називаєте? — Бенет кивнув. — Тому що він був на доброму рахунку, чи як ви кажете? — знову Бенет кивнув. — Мій батько казав мені про це. Він казав, а ще той брахман, який зробив малюнок у пилюці в Амбалі два дні тому. Він сказав, що я повинен знайти Червоного Бика на зеленому полі й що Бик має допомогти мені.

— Феноменальний брехунець, — пробурмотів Бенет.

— Пощезніть, вражі сили, оце країна! — прошепотів отець Віктор. — Продовжуй, Кіме.

— Я не крав. Крім того, я зараз учень дуже святого чоловіка. Він сидить зовні. Ми бачили, як два чоловіки прийшли з прапорами приготувати місце. Це завжди так уві сні, або у про… пророцтві. Так що я знав, що це має збутися. Я бачив Червоного Бика на зеленому полі, і мій батько сказав: «Дев’ятсот пакка[81] чортів і полковник верхи на коні будуть піклуватися про тебе, коли ти знайдеш Червоного Бика!» Я не знав, що робити, коли побачив Бика, але я пішов і повернувся, коли було темно. Я хотів побачити Бика знову, і я знову побачив Бика, а сагиби молилися на нього. Я думаю, що Бик має мені допомогти. Так сказав дуже святий чоловік. Він сидить зовні. Ви його не скривдите, якщо я погукаю йому зараз? Він дуже святий. Він може підтвердити все, що я говорю, і він знає, що я не злодій.

— «Сагиби молилися на Бика!» Що він таке верзе? — сказав Бенет. — «Учень святого чоловіка!» Цей хлопчик позбувся розуму?

— Це хлопчик О’Гари, безумовно. Хлопчик О’Гари накладає з усіма силами темряви. Це дуже схоже на його батька, коли той напивався. Ми краще запросимо святого чоловіка. Він може щось знати.

— Він нічого не знає, — сказав Кім. — Ходімо краще, я покажу вам його. Він мій господар. Нумо!

— Вражі сили! — все, що зміг сказати отець Віктор, а Бенет вийшов, твердо тримаючи Кіма за плече.

Вони знайшли Ламу там, де він згорнувся калачиком і чекав.

— Мій пошук уже закінчується, — закричав Кім місцевою мовою. — Я знайшов Бика, але Бог знає, що буде далі. Вони тобі не зашкодять. Приходь до намету товстого жерця з цим худим чоловіком і подивимося, що вийде. Це все нове для мене, а вони не можуть говорити на гінді. Вони просто осли нечищені.

— Тоді це не добре — жартувати з їхнього невігластва, — відповів Лама. — Я радий, що ти втішений, чело.

Із гідністю та без жодних підозр він увійшов до маленького намету, привітався, як жрець із жерцями, й сів біля відкритої жаровні з вугіллям. Світло ліхтаря відбивалося від жовтої підкладки, й обличчя Лами забарвилося червоним золотом.

Бенет подивився на нього зі зверхньою байдужістю людини, чия релігія вважає дев’ять десятих світу «язичниками».

— І що було наприкінці пошуку? Який подарунок приніс тобі Червоний Бик? — Лама звернувся до Кіма.

— Він питає: «Що ви збираєтеся робити?» — переклав Кім, бо Бенет уже почав занепокоєно дивитися на отця Віктора.

— Не розумію, який стосунок має цей факір до хлопчика, який може бути або його жертвою, або спільником, — почав Бенет. — Ми не можемо дозволити, щоб англійський хлопчик… Якщо він син масона, то чим скоріше він піде до масонського притулку, тим ліпше.

— Ах! Це ви мислите, як Секретар полкової ложі, — сказав отець Віктор. — Але ми б мали сказати і старому, що ми збираємося робити. Він не схожий на лиходія.

— Мій досвід показує, що ніхто ніколи не зможе зрозуміти східний розум. Тепер, Кімболе, я хочу, щоб ти переказав цій людині все, що я говорю, слово в слово.

Кім уважно послухав кілька наступних речень і почав так:

— Святий чоловіче, худий дурень, схожий на верблюда, каже, що я син сагиба.

— Невже?

— О, це правда. Я знав це з мого народження, але він про це зміг дізнатися, тільки коли здер із мене амулет і прочитав папери. Він вважає, що раз уже хтось сагиб, то вже назавше сагиб, і вони удвох думають тримати мене в цьому полку або відправити мене в мадрісу [до школи]. Таке вже раніше було. Я завжди викручувався. Товстий дурень каже по-одному, а схожий на верблюда — по-іншому. Але то все пусте. Я можу провести тут ніч і, можливо, наступну. Таке вже раніше було. А тоді втечу та повернуся до тебе.

— Але скажи їм, що ти мій чела. Скажи їм, як прийшов був до мене, коли я був слабкий і збитий з пантелику. Розкажи їм про наш пошук, і вони, тебе, безумовно, відпустять.

— Я вже сказав їм. Вони сміються і говорять про поліцію.

— Про що ви? — запитав містер Бенет.

— O, він тільки каже, що коли ви мене не відпустите, то це зупинить його в його справах — у його нагальних особистих справах, — цей вислів Кім запозичив із розмови з якимсь клерком-євразійцем[82] із Управління каналів, але наразі він викликав тільки посмішку, яка розсердила хлопчика. — І якби ви знали, які в нього справи, то не стали би так дико раптово втручатися.

— Що ж це тоді? — спитав отець Віктор, не без співчуття вдивляючись в обличчя Лами.

— У цій країні є Річка, яку він хоче знайти, аж геть дужжже. Вона витекла від Стріли, яка… — Кім нетерпляче постукував ногою, перекладаючи подумки з місцевої говірки на свою незграбну англійську. — Її сотворив наш господь Будда, знаєте, і якщо ви там вимиєтеся, то змиєте всі свої гріхи і станете білими, як бавовна. (Кім свого часу чував місіонерські проповіді.) — Я його учень, і ми повинні знайти цю Річку. Це аж так дужжже цінно для нас.

— Розкажи ще раз, — мовив Бенет.

Кім підкорився й переповів історію з доповненнями.

— Та це цілковите богохульство! — вигукнула Англіканська церква.

— Тц-тц-тц — співчутливо відповів отець Віктор. — Я б чимало віддав, щоб знати місцеву мову. Річка, яка змиває гріхи! І як довго ви удвох її шукаєте?

— О, багато днів. Тепер ми хочемо піти шукати її далі. Бачите, тут її нема.

— Я бачу, — серйозно сказав отець Віктор. — Але хлопчик не може йти далі у товаристві цього старого. Кіме, може, було б інакше, якби ти не був сином солдата. Скажи йому, що полк буде піклуватися про тебе і зробить із тебе добру людину, таку саму, як твій… якомога кращу людину. Скажи йому, що коли він вірить у дива, то він має вірити, що…

— Немає необхідності грати на його довірливості, — урвав Бенет.

— Я не роблю нічого подібного. Він має вірити, що прихід хлопчика сюди, до свого полку, в пошуках свого Червоного Бика — це схоже на чудо. Розглянемо шанси проти цього, Бенет. У всій Індії саме цей хлопчик зустрівся саме з нашим полком з-поміж усіх, які були на марші! Вочевидь, це було передбачено вище. Так, скажи йому, що це кісмет [доля]. Кісмет, маллум? [Ви розумієте?]

Він повернувся до Лами, якому міг би з таким самим успіхом говорити про Месопотамію.

— Вони кажуть, — від Кімових слів очі старого засяяли, — кажуть, що мій гороскоп тепер справдився, і що коли я вже повернувся до них і до Червоного Бика, — хоч ти ж знаєш, що я прийшов із цікавості, — то мені треба йти до мадріси і зробитися сагибом. Тепер я роблю вигляд, що згоден, найгірше, що буде — я з’їм кілька обідів без тебе. Тоді я вшиюся і наздожену тебе по дорозі до Сагаранпуру. А тому, святий чоловіче, тримайся цієї жінки з Кулу… нізащо не відходь далеко від воза, поки я не повернуся. Поза всяким сумнівом, мій знак — то знак війни та збройних людей. Подивися, як вони дали мені вина і посадовили мене на почесному ліжку! Мій батько був якийсь великий чоловік. Так що, якщо вони шануватимуть мене між собою, — добре. Якщо ні — то теж добре. Як би воно не вийшло, щойно мені набридне, то я втечу до тебе. Але залишайся з раджпуткою[83], бо я втрачу твій слід… О, так, — додав хлопчик англійською, — я сказав йому все, що ви мені наказали сказати.

— І я не бачу жодної потреби, чого він має далі чекати, — сказав Бенет, нишпорячи собі в кишені штанів. — Подробиці ми можемо з’ясувати пізніше. Я дам йому ру…

— Дайте йому час. Може, він любив хлопця, — сказав отець Віктор, урвавши священика на півслові.

Лама витяг свою вервицю і насунув широчезні криси своєї шапки на очі.

— А зараз чого він хоче?

— Він каже, — Кім підняв руку, — він каже: «Помовчте». Він хоче поговорити зі мною сам. Бачте, ви ж не знаєте ані словечка з того, що він говорить, і я думаю, що якщо ви будете базікати, то він може послати вам дуже погані прокляття. Коли він бере це намисто, отак, бачте, то він завжди хоче бути у спокої.

Обидва англійці сиділи приголомшені, але по очах Бенета було видно, що Кімові буде непереливки, коли він потрапить до лап релігії.

— Сагиб і син сагиба, — голос Лами був хрипким від болю. — Але жодна біла людина не знає цю землю та її звичаї так, як ти знаєш. І де ж тут правда?

— Ну яка різниця, святий чоловіче? Пам’ятай, що це тільки на одну ніч або дві. Пам’ятай, як я можу швидко змінюватися. Це все буде так, як було, коли я вперше заговорив із тобою на великій гарматі Зам-Замі…

— Коли я вперше прийшов до Дому Чудес, ти був хлопчиком, вбраним, як білі люди. А вдруге ти був індусом. Яке буде третє перевтілення? — сумно посміхнувся той. — Ах, чело, ти зробив погано старому, тому що моє серце потягнулося до тебе.

— А моє до тебе. Але ж як я міг знати, що Червоний Бик приведе мене до цього всього?

Лама знову закрив обличчя і нервово закалатав вервицею. Кім присів поруч із ним і притримував за полу.

— То виходить, що хлопчик сагиб? — продовжував старий глухим голосом. — Такий самий сагиб, як той, що зберігав зображення у Домі Чудес? — Лама мав обмежений досвід спілкування з білими людьми. Він, здавалося, повторював урок. — Відтак, йому не личить робити інакше, як роблять сагиби. Він повинен повернутися до свого народу.

— На день і ніч, і ще один день, — виправдовувався Кім.

— А, н-не вийде! — отець Віктор побачив, що Кім рухається до дверей, і виставив навперейми здоровенну ногу.

— Я не розумію звичаїв білих людей. Жрець, який оберігав зображення в Домі Чудес у Лагорі був поштивішим, ніж оцей худий. Цього хлопчика заберуть від мене. Вони зроблять сагиба з мого учня? Горе мені! Як я знайду мою Річку? Хіба в них нема учнів? Спитайся.

— Він каже, що йому дуже жалько, що він тепер більше не зможе знайти Річку. Він каже: чому ви не маєте учнів і не залишите його у спокої? Він хоче очиститися від своїх гріхів.

Ні Бенет, ні отець Віктор не мали готової відповіді.

Кім заговорив англійською, засмутившись стражданнями Лами:

— Я думаю, що якщо ви дозволите мені тепер піти, то ми підемо тихенько і нічого не вкрадемо. Ми будемо шукати цю Річку, як і до того, як ви мене впіймали. Шкода, що я прийшов сюди, щоби знайти Червоного Бика та все таке. Я не хочу цього.

— Це найкраще, що ти будь-коли зробив у цьому житті, молодий чоловіче, — сказав Бенет.

— Боже, я не знаю, як його втішити, — сказав отець Віктор, уважно спостерігаючи за Ламою. — Він не може забрати хлопчика з собою, та все ж він хороша людина, я впевнений, що він хороша людина. Бенет, якщо ви дасте йому рупію… він прокляне вас від кореня до маківки!

Вони слухали подих одне одного цілих… три… п’ять хвилин. Тоді Лама підняв голову і подивився вперед крізь них у космос і порожнечу.

— А я — послідовник Шляху, — сказав він із гіркотою. — Гріх мій і моя покара. Я змусив себе повірити, — а зараз бачу, що то я так надумав собі, — нібито ти мені посланий на допомогу в пошуках. Так моє серце пригорнулося до тебе за твоє милосердя, і поштивість, і мудрість твоїх малих років. Але ті, хто шукають Шлях, не повинні дозволяти собі вогонь бажання або прихильності, бо це все ілюзія. Як говорять… — він процитував старий-старий китайський текст, підкріпив його іншим і посилив третім. — Я збочив зі Шляху, мій чело. Це не ти був винен. Я був у захваті перед життям, перед новими людьми на Дорозі та перед тим, як ти радів, дивлячись на нові речі. Я тішився з тобою, а мав би дбати про свій пошук і тільки про нього. Тепер я сумую, бо тебе в мене забрано і моя Річка далеко від мене. Це все Закон, який я порушив!

— Пощезніть, вражі сили! — Отець Віктор, будучи мудрим сповідником, відчував біль у кожному реченні.

— Тепер я бачу, що знак Червоного Бика був знаком як для мене, так і для тебе. Всі бажання червоні, і всі вони — зло. Я покаюся й сам знайду свою Річку.

— Принаймні, повернися до жінки з Кулу, — відповів Кім, — а то ти загубишся на дорогах. Вона буде годувати тебе, поки я прибіжу.

Лама махнув рукою, щоб показати, що уже все собі вирішив остаточно.

— Тепер, — змінивши тон, він повернувся до Кіма, — що вони будуть робити з тобою? Принаймні, я можу, набуваючи заслугу, спокутувати минуле.

— Вони думають зробити з мене сагиба. Післязавтра я повернуся. Не журися.

— Якого саме? Такого, як оцей, чи як отой чоловік? — він вказав на отця Віктора. — Чи такого, як ті, кого я бачив у цей вечір, чоловіки, що носять мечі й тяжко ступають?

— Може бути.

— Це не добре. Ці люди йдуть вслід за бажанням і прийдуть у порожнечу. Ти не повинен бути таким, як вони.

— Жрець із Амбали сказав, що моя зірка — війна, — вставив Кім. — Я спитаю в цих дурнів… але насправді й цього не треба. Я втечу в цю ніч, бо ж усе, що я хотів — побачити щось нове.

Кім поставив отцеві Віктору два чи три питання англійською і переклав відповіді Ламі.

— Потім він каже: «Ви берете його від мене, і ви не можете сказати, що ви будете робити з ним». Він каже: «Скажіть мені, перш ніж я піду, бо це не мала річ — виростити дитину».

— Тебе відправлять до школи. Пізніше ми побачимо. Кімболе, я думаю, ти хотів би бути солдатом?

— Гора лог! [білі люди]. Ні-а! Ні-а! — Кім люто захитав головою. Його нітрохи не приваблювали ні муштра, ні режим. — Я не буду солдатом.

— Ти будеш тим, ким тобі скажуть бути, — відповів Бенет. — І ти маєш бути вдячним, що ми вирішили допомогти тобі.

Кім співчутливо посміхнувся. Якщо ці люди перебувають в омані, нібито він буде робити що-небудь, що йому не подобається, тим краще.

Запала нова мовчанка. Бенет засовався від нетерпіння, і запропонував покликати вартового і вигнати факіра.

— У сагибів навчають задарма чи за гроші? Запитай у них, — наказав Лама, і Кім переклав.

— Вони кажуть, що гроші виплачуються вчителеві, але ці гроші дасть полк… Нащо треба? Це ж тільки на одну ніч.

— І… чим більше грошей заплатять, тим краще навчають? — Лама знехтував планами Кіма на швидку втечу. — Не гріх платити за навчання. Допомогти неграмотному здобути мудрість — то завжди заслуга. — Зернята вервиці клацали різко, наче кісточки на рахівниці. Потім він звернувся до своїх гнобителів. — Запитай у них, скільки грошей вони платять за мудре і належне вчення? І в якому місті це вчення дають?

— Ну, — пояснив отець Віктор англійською, коли Кім переклав, — це залежить від багатьох чинників. Полк буде платити за тебе весь час, поки ти будеш у Військовому притулку для сиріт; або ти міг би потрапити до списків Пенджабського масонського притулку (ні ти, ні він не зрозумієте, що це значить). Але найкращу освіту в Індії хлопчик може отримати звичайно, в школі Святого Ксав’є[84] in partibus в Лакнау.

Переклад цього потребував трохи часу, тому що Бенет підганяв Кіма.

— Він хоче знати, скільки? — спокійно спитав Кім.

— Дві або три сотні рупій на рік, — отець Віктор давно вже нічому не дивувався. Бенет нічого не розумів і нервував від нетерплячки.

— Він каже: «Напишіть цю назву і скільки грошей на папері та дайте йому». І він каже, що ви повинні написати ваше ім’я нижче, тому що він збирається написати вам листа за кілька днів. Він каже, що ви хороший чоловік. Він каже, що той інший — дурень. Він іде.

Лама раптово підвівся.

— Я продовжу пошук! — вигукнув він, і зник.

— Він натрапить на варту! — вигукнув отець Віктор, скочивши з місця, коли Лама врочисто вийшов, — але я не можу залишити хлопчика.

Кім рвонувся було услід за Ламою, але стримався. З вулиці не пролунало ні звуку. Лама зник.

Кім спокійно влаштувався на капелановому ліжку. Принаймні, Лама обіцяв, що він залишиться з жінкою-раджпуткою з Кулу, а решта не мало ні найменшого значення. Йому подобалося, що двоє жерців так переполошилися. Вони довго розмовляли упівголоса, отець Віктор пропонував якийсь план містерові Бенету, а той схоже, заперечував. Все це було дуже нове і захопливе, але Кім хотів спати. Вони наскликали людей у намет — один із них, вочевидь, був полковником, як і пророкував Кімів батько, — і ті поставили йому силу-силенну питань, в основному про жінку, яка доглядала за ним, і на всі Кім відповів правдиво. Вони, схоже, не вважали ту жінку доброю опікункою.

Зрештою, це був його найновіший досвід. Рано чи пізно, якби захотів, він міг повернутися назад у велику, сіру, безформну Індію, подалі від наметів, священиків і полковників. Хай там як, якщо сагиби хочуть нових вражень, то він докладе всіх зусиль, щоб їх здивувати. Він же також білий чоловік.

Після довгих розмов, які Кім не міг зрозуміти, його передали сержантові, з суворим наказом не дати хлопцю втекти. Полк мав іти далі на Амбалу, а Кіма мали відправити, частково за рахунок ложі, а почасти за кошт пожертв, у місце під назвою Санавар.

— Це диво з див, полковнику, — підсумував отець Віктор, проговоривши без перерви протягом десяти хвилин. — Його буддистський друг ушився, щойно отримав моє ім’я та адресу. Я не розберу, чи він буде платити за освіту хлопчика, чи він готує якесь чаклунство з власною метою, — тоді він звернувся до Кіма. — Ти ще будеш вдячним своєму другу Червоному Бику. Ми зробимо з тебе людину в Санаварі, хоч би й ціною того, що тебе зроблять протестантом.

— Неодмінно, авжеж… неодмінно, — додав Бенет.

— Але ви не підете на Санавар, — відказав Кім.

— Але ми підемо на Санавар, хлопче. Це наказ головнокомандувача, який на дещицю важливіший, ніж син О’Гари.

— Ви не підете на Санавар. Ви підете на свою війну.

Усі в наметі зареготали.

— Коли ти знатимеш свій рідний полк трохи краще, Кіме, ти не будеш плутати лінію маршу з лінією фронту. Ми сподіваємося, що колись підемо на «свою війну».

— Оа, я знаю то всьо.

Кім знову поцілив навздогад. Навіть якщо вони і не йшли на війну, то принаймні, вони не знали того, що він почув у розмові на веранді в Амбалі.

— Я знаю, що ви зараз не на війні. Але я кажу вам, що, як тільки ви прийдете до Амбали, вас пошлють на війну… нову війну. Це війна восьми тисяч чоловіків, а ще гармат.

— Оце чітко. То ти до всього ще й пророкуєш? Візьміть його з собою, сержанте. Візьміть одяг для нього у барабанщиків, і подбайте, щоб він не вислизнув крізь пальці. Хто сказав, що часи чудес минули? Ну, я вже, либонь, піду спати. Мій бідний мозок не витримує.

За годину Кім сидів у дальньому кінці табору, тихий, як дикий звір, увесь вимитий, у жахливому шорсткому вбранні, яке дряпало йому руки й ноги.

— Дивовижне «пташеня», — сказав про нього сержант. — Він виникає під опікою жовтоголового жерця на козлячих ногах, має на шиї папери з ложі свого батька і торочить про бозна-якого Червоного Бика. Цап-брахман випаровується без пояснень, а оцей ось сідає, схрестивши ноги, на капелановому ліжку і віщує криваву війну для всіх людей. Я просто прив’яжу його за ногу до стовпа в наметі — на випадок, якщо він буде втікати через дах. Що ти там кажеш про війну?

— Вісім тисяч чоловік, не рахуючи пушкарів, — повторив Кім. — Дуже скоро ви побачите.

— Ну, дякую, бісеня! Лягай отам між барабанщиками і давай люлі. Ці два хлопчики будуть стерегти твій сон.