Кім

Розділ 10

Ларган-сагиб не говорив настільки прямо, але його поради перегукувалися з Магбубовими, і висновки пішли Кімові на користь. Тепер замість вештатися по Лакнау в місцевому одязі, він намагався листовно домовитися з Магбубом, їхав до його табору і там переодягався під пильним оком патана. Якби його експедиційна коробочка з фарбами, якими він під час навчання розмальовував карти, могла розповісти про його пригоди на канікулах, то Кіма виключили б зі школи. Якось вони з Магбубом довезли три платформи коней для кінної трамвайної лінії аж у прекрасне місто Бомбей, і Магбуб Алі ледь не розтанув, коли Кім запропонував йому переплисти на одномачтовому вітрильнику Індійський океан і купити арабських коней, бо як він зрозумів із розмови з Абдул Рахманом, вони коштують дорожче, ніж прості кабульці.

Кім занурив пальці у їжу разом із великим торговцем, коли вони з Магбубом Алі та кількома його єдиновірцями були запрошені на обід на пошану хаджу. Назад вони поверталися морем через Карачі, й тоді Кіма вперше в житті спіткала морська хвороба, і він сидів на форлюку каботажного пароплава, твердо переконаний, що його отруїли. Славнозвісна коробочка з ліками від бабу не допомогла, хоча й Кім її поповнив у Бомбеї. Магбуб мав справи у Кветті і там Кім, за визнанням самого Магбуба, з головою окупив витрати на своє утримання, провівши чотири дивовижні дні під виглядом кухарчука у будинку одного товстого старшини інтендантства, із чийого бюрка Кім у сприятливий момент поцупив маленьку облікову книжку з тоненькими сторінками на веленевому папері і переписував її — там ішлося нібито лише про купівлю великої рогатої худоби та верблюдів — усеньку спекотну ніч, лежачи при місячному світлі за якимось хлівцем. Потім він повернув книжечку на місце і, за вказівкою Магбуба, покинув службу не спитавши платні, а за шість миль від міста приєднався до торговця, маючи копію книжечки за пазухою.

— Той вояка — дрібна риба, — пояснив Магбуб Алі, — але прийде час, і ми впіймаємо більшу. Він усього лише продавав биків за подвійною ціною: одна — для себе, інша — для уряду, я вважаю, що це не гріх.

— Але ж я міг просто викрасти книжечку та й по всьому!

— Тоді він би злякався і поскаржився своєму начальникові. І тоді ми могли би упустити велику партію нарізних гвинтівок, які переправляють із Кветти на північ. Гра настільки розлога, що одним поглядом можна охопити лише маленьку частинку.

— Ого! — прикусив язика Кім. Це було на канікулах під час мусону, після того, як він отримав відзнаку за математичні успіхи. Тодішні різдвяні канікули він провів — за винятком десяти днів, витрачених на особисті розваги — у домі Ларган-сагиба, де здебільшого сидів перед тріскотливим вогнищем: дорога на Джакко була на чотири фути засипана снігом, а малий індієць поїхав одружуватися, тож Кім допомагав Ларганові нанизувати перли. Той примушував Кіма вивчати цілі сури Корану напам’ять, аж поки той не навчився відтворювати їх з усіма розкотами й переливами інтонацій справдешнього мулли. Понад те, він навчив Кіма назвам і особливостям багатьох місцевих ліків, а також чаклуванням, із якими ці ліки слід було давати. Вечорами він виписував на пергаменті магічні знаки — вишукані пентаграми, увінчані іменами демонів Марри й Авана-супутника царів — фантастично вималювані по кутках. Більш корисними були його поради Кімові щодо догляду за власним тілом, лікування нападів лихоманки і простих дорожніх засобів лікування. За тиждень до того, як Кімові час було повертатися, полковник Крейтон-сагиб — й це було несправедливо з його боку — надіслав йому екзаменаційного листа, питання в якому стосувалися виключно вимірювальних рейок, ланцюжків, з’єднань і кутів.

Наступні канікули Кім провів із Магбубом Алі, там, між іншим, ледь не загинув від спраги по дорозі до загадкового міста Біканіра — верхи на верблюді через піски, де криниці викопані вглиб на чотириста футів і викладені по всій довжині верблюдячими кістками. Кім вважав цю подорож не надто приємною, бо полковник, усупереч домовленостям, загадав йому зняти карту того дикого, обнесеного стінами міста. А оскільки мусульманським хлопчикам-конярам і чистильникам люльок не бажано тягати вимірювальні ланцюжки довкола столиці незалежної місцевої держави, Кім мусив вимірювати відстані вервицею. Компас він застосовував, коли була змога, здебільшого у сутінках, як верблюдів уже було нагодовано. І за допомогою своєї маленької експедиційної коробочки з фарбами, де було всього шість кольорових брусочків і три пензлики, Кім відтворив щось доволі схоже на план міста Джейсалміра. Магбуб реготав від душі і порадив заодно написати вже й звіт. І Кім узявся до праці на останніх сторінках облікової книги, яка лежала під крилом улюбленого Магбубового сідла.

— Там слід відобразити все, що ти бачив, із чим стикався і про що думав. Пиши так, наче ти джанг-і-лат[139] сагиб і прийшов сюди потайки з величезною армією, готовою до війни.

— Наскільки величезна армія?

— О, півлакха[140] людей.

— Дурня! Пам’ятаєш, як мало криниць у пустелі і які вони погані? Сюди не добереться і тисячі людей, яких палить спрага.

— Ото й напиши про це все: де старі дірки у стінах, де можна нарубати дров, яка вдача і поведінка у місцевого князя. Я тут залишуся, доки не розпродам усіх коней. Винайму кімнату біля воріт, а ти будеш у мене рахівником. Там добрий замок на дверях.

Звіт, написаний упізнаваним каліграфічним почерком учня школи святого Ксав’є, і карта, помальована жовтим і брунатним лаком, усього кілька років тому ще перебували на зберіганні (якийсь недбалий клерк підшив те все до чернетки другого знімання Сейстану в секторі Е), але тепер написані олівцем слова вже навряд чи можна розібрати. Кім, пітніючи при олійній лампі, перекладав те все Магбубові на другий день їхнього зворотного шляху.

Патан встав і нахилився над своїми барвистими сідельними сумками.

— Я знав, що ти заслужиш на почесне вбрання, і приготував його заздалегідь, — усміхаючись, мовив він. — Якби я був еміром Афганістану (а колись, може, ми це й побачимо), я наповнив би твої уста золотом.

Він урочисто поклав одяг Кімові до ніг. Там була вишита золотом пешаварська конічна шапочка для тюрбану і довга чалма з широкою золотою бахромою на кінцях, делійська вишита камізелька, яку надягають поверх молочно-білої шовкової сорочки, просторої та вільної, і застібають із правого боку; зелені шаровари на подвійному шовковому шнуркові, та ще на додачу капці з російської шкіри дивовижного запаху, із задерикувато вигнутими носаками.

— Одягати обнови у середу вранці — щаслива прикмета! — врочисто виголосив Магбуб, — але нам слід пам’ятати про лихих людей у цьому світі. Так!

Поверх осяйних шатів, від яких Кімові дух перехоплювало, він поклав нікелевий автоматичний револьвер калібру 450, інкрустований перламутром.

— Я міркував, чи не взяти тобі менший калібр, але подумав, що цей заряджається набоями державного зразка. Їх завжди легко дістати, особливо по той бік Кордону. Устань і дай мені на тебе глянути. — Він ляснув Кіма по плечі. — Хай ніколи не знатимеш втоми, патан! О, серця, які будуть розбиті! О, ці очі, що дивляться скоса з-під вій!

Кім покрутився, виструнчив носаки, випростався і мимохіть торкнувся обличчя там, де почали засіватися вуса. Тоді він нахилився до Магбубових ніг, щоб погладити їх легесеньким дотиком на знак своєї вдячності — переповнене почуттями серце не мало слів. Магбуб його випередив і міцно обійняв.

— Сину мій, — мовив він, — хіба нам потрібні слова? Але хіба ж ця маленька рушниця не чудова? Усі шість патронів вилітають за одним натиском. Її треба носити на голому тілі, так вона ніби змащується. Ніколи не клади її деінде, і дай Боже, ти з неї колись застрелиш чоловіка.

— Гай-май, — сумовито сказав Кім, — коли сагиб застрелить людину, то його повісять у в’язниці.

— Правда, але зроби крок через Кордон — і там уже люди мудріші. Забери револьвер, але заряди спершу. На що треба негодована зброя?

— Коли я повернуся до мадріси, мені доведеться його повернути. Там заборонені маленькі рушниці. Ти його збережеш для мене?

— Сину, я втомився від тієї мадріси, де у людини забирають найкращі роки, щоб навчити її тому, чому можна навчитися лише на Шляху. Глупоті сагибів немає ні кінця, ні краю. Нічого. Може, твій звіт порятує тебе від подальшого ув’язнення, а Бог — він знає, що нам потрібно все більше і більше людей для Гри.

Вони рухалися, зав’язавши обличчя від піщаного вітру, через солоні піски до Джадпура, де Магбуб зі своїм гарненьким племінником Хабіб-аллою добре торгували, а засмучений Кім у європейському вбранні, з якого вже виріс, вирушив другим класом до школи святого Ксав’є. Через три тижні полковник Крейтон, прицінюючись до ритуальних кинджалів у Ларгановій крамниці, зустрівся з відкритим бунтом Магбуба. Ларган-сагиб був у ролі прихованого підкріплення.

— Поні навчений… готовий… загнузданий і об’їжджений, сагибе! Відтепер із кожним днем він втрачатиме свої навички, якщо його займати витребеньками. Киньте йому повід на спину і відпустіть, — сказав коняр, — він нам потрібен.

— Але він іще замолодий, Магбубе, йому ж не більше шістнадцяти, еге ж?

— Коли мені було п’ятнадцять, я убив людину і зачав людину, сагибе.

— От непокаяний старий нечестивець! — Крейтон повернувся до Ларгана. Чорна борода кивнула на знак згоди з мудрістю рудої фарбованої бороди афганця.

— Я б його давно використовував, — мовив Ларган, — чим молодший, тим краще. Отому я завжди доручаю стерегти дитині найдорожчі коштовності. Ви мені його присилали на випробування. Я його випробовував усіма способами: він — єдиний хлопчик, якого я не зміг примусити бачити речі.

— У кришталі чи в чорнильниці? — поспитав Магбуб.

— Ні, під моєю рукою, я вам розказував. Такого ніколи ще не було. Це означає, що він досить сильний — хоч ви й вважаєте це дурницями, полковнику Крейтон — щоб примусити будь-кого виконувати його волю. І це було ще три роки тому. Відтоді я дуже багато чому його навчив, полковнику. Я думаю, ви ним розкидаєтеся зараз.

— Гмм! Може, ви й слушно кажете. Але, як ви знаєте, розвідувальної роботи для нього зараз немає.

— Випустіть його, відпустіть, — перебив Магбуб. — Хто ж чекає, щоб лоша відразу тягло вантаж? Дайте йому побігати з караваном, як наші білі верблюденята — на щастя. Я б сам його взяв до себе, але…

— Є невеличка справа, де він може принести користь… на півдні, — мовив Ларган по-особливому закрадливо, опускаючи важкі сині повіки.

— Цим займається Е.23, — швидко відповів Крейтон. — Йому туди не треба їхати. Крім того, він не знає турецької.

— Лише опишіть йому вигляд і запах тих листів — і він принесе їх, — наполягав Ларган.

— Ні, це доросла чоловіча робота, — відповів Крейтон.

Ішлося про специфічну справу щодо забороненого і запального листування між однією особою, яка претендувала на звання найвищого авторитету з питань ісламу по всьому світові, і молодого представника одного князівського роду, якого взяли на око за викрадення жінок із британської території. Мусульманський святитель був пафосним і зухвалим, а молодий князенко просто приндився через урізані привілеї, але не було йому жодної потреби продовжувати листування, яке могло його скомпрометувати. Одного листа навіть здобули, але той, хто це зробив, невдовзі був знайдений мертвим, тіло лежало при дорозі в одязі арабського купця — так зазначив у звіті Е.23, який узяв цю справу.

Ці факти, та ще деякі, що не підлягають публікації, змусили Магбуба і Крейтона похитати головами.

— Дайте йому піти з цим червоним Ламою, — з помітним зусиллям мовив торговець кіньми. — Він любить того старого. Принаймні, він навчиться рахувати свої кроки за допомогою вервиці.

— Я мав деякі справи з тим старим, листовно, — промовив, усміхаючись сам до себе, полковник Крейтон. — А куди він іде?

— Туди-сюди по країні, як і всі ці три роки. Він шукає Річку Зцілення. Чорти б те все ухопили… — Магбуб стримався. — З Дороги він зупиняється у храмі Тіртханкарів або у Будда-Гайї. Потім іде побачитися з хлопцем до мадріси, наскільки нам відомо, хлопця за це карали два чи три рази. Він трохи божевільний, але мирний чоловік. Я його зустрічав. Бабу теж мав деякі справи з ним. Червоні Лами не такі поширені в Індії, щоб можна було втратити його слід.

— Бабу такі цікаві люди, — замислено мовив Ларган. — Знаєте, чого насправді хоче Гарі-бабу? Щоб за його етнологічні дослідження зробитися членом Королівського Товариства. Кажу вам, я передав йому все, що Магбуб із хлопчиком розповіли мені про того Ламу. Гарі-бабу їздить до Бенареса… думаю, що за власний рахунок.

— А я ні, — стисло мовив Крейтон. Він сплачував дорожні витрати Гарі, керований щонайжвавішою цікавістю, хто ж такий цей Лама.

— І за ці пару років він кілька разів звертався до Лами з питаннями про ламаїзм[141], танці демонів, замовляння і талісмани. Пресвята Діво! Я б йому сам це все розповів одразу. Думаю, Гарі-бабу стає застарим для Дороги. Йому цікавіше збирати дані про звичаї та традиції. Так, він хоче бути ЧКТ.

— Гарі гарної думки про хлопця, авжеж?

— О, певно що дуже гарної. Ми провели кілька чудових вечорів усі разом у моїй тісній оселі, але думаю, що відпустити його з Гарі в етнологічну роботу — це марне розкидання хлопцем.

— Ні, якщо це буде для першого разу. А що ти скажеш, Магбубе? Дати хлопцеві походити з Ламою з півроку, а там побачимо. Він набереться досвіду.

— Він уже його має, сагибе, як риба відчуває воду, в якій плаває. Але у будь-якому разі було б добре звільнити його від школи.

— Тоді гаразд, — мовив Крейтон наполовину сам собі, наполовину решті. — Він може піти з Ламою, а якщо Гарі-бабу наглядатиме за ним, то ще краще. Він не наражатиме хлопця на небезпеку, як Магбуб. Дивина — він хоче бути ЧКТ. Але й дуже природно. Він таки найкращий у справі етнології, цей Гарі…

Ані гроші, ні службове підвищення не могли відірвати Крейтона від його роботи в індійській розвідці, але глибоко в його серці причаїлося бажання додати «ЧКТ» до свого імені. Він знав, що власною винахідливістю та за підтримки друзів можна досягти чималих почестей, але був твердо переконаний, що тільки робота — і наукові праці, які цю роботу відображають — можуть ввести людину до Товариства, яке він роками бомбардував монографіями про химерні азійські культи та незнані звичаї. Дев’ятеро з десяти осіб втікали від жахливої нудьги з вечорів Королівського Товариства, але Крейтон був десятим, і часом душа його сумувала за людними кімнатами в затишному Лондоні, де срібноволосі або ж голомозі джентльмени, які нічого не знали про армію, влаштовують спектроскопічні експерименти, вивчають крихітні рослинки з мерзлот тундри, мають справу з приладами, якими можна вимірювати електричний струм, і апаратами, які можуть нарізати ліве око самиці москіта на тоненькі пласти. Він мав усі підстави прагнути до Королівського Географічного Товариства, однак чоловіки, як і діти, випадково вибирають іграшки. Тож Крейтон усміхнувся, і почав ліпше ставитися до бабу, якого вела та сама пристрасть.

Він кинув оком на ритуальний кинджал і глянув на Магбуба:

— Як скоро ми виведемо лоша зі стайні? — уголос прочитав по його очах торговець кіньми.

— Гммм! Якщо я його зараз висмикну за наказом — що він робитиме, ти думаєш? Я ніколи не займався навчанням таких, як він.

— Прийде до мене, — швидко відповів Магбуб. — Ларган-сагиб і я підготуємо його до Дороги.

— Гаразд, нехай так. Шість місяців він ганятиме, де сам схоче, а хто за нього поручиться?

Ларган злегенька нахилив голову.

— Він нічого не розкаже, полковнику Крейтон, якщо ви цього побоюєтеся.

— Тим не менш, він усього лише хлопчик.

— Т-так, але, по-перше, йому нема чого розказувати, по-друге, він знає, що буває через довгий язик. А також він дуже любить Магбуба, ну і мене трохи.

— Платню він отримуватиме? — поцікавився практичний коняр.

— Хіба тільки на прожиток. Двадцять рупій на місяць.

Одна з переваг Таємної служби полягала у тому, що можна було не перейматися дуже детальною звітністю. Звісно, видатки служби сміховинно малі, але коштами керують кілька осіб, які не вимагають розписок і деталізованих розрахункових звітів. Магбубові очі засяяли правдиво сикхівською любов’ю до грошей. Навіть незворушне Ларганове обличчя перемінилося. Він розмірковував про прийдешні роки, коли Кім вступить у Велику Гру, яка не припиняється ні вдень, ні вночі, й триває по всій Індії. Він передчував пошану і довіру, яку висловлять йому нечисленні втаємничені за такого учня. Це Ларган-сагиб зробив Е.23, перетворивши збаламученого, нахабного, брехливого вихідця з північно-західної провінції на теперішнього Е.23.

Але втіха цих майстрів блідла і танула у порівнянні з Кімовою радістю, коли директор школи святого Ксав’є відкликав його убік і повідомив, що полковник Крейтон послав по нього.

— Я так розумію, О’Гара, що він знайшов для Вас місце помічника землеміра в Управлінні каналів — ось що стається, коли добре взятися за математику. Вам дуже пощастило, адже Вам усього лише шістнадцять. Але ж Ви, звісно, розумієте, що не станете пакка [штатним службовцем], поки не складете іспитів восени. Тож Вам не слід думати, що Ви їдете у великий світ розважатися або що Ваша доля вже влаштована. У Вас попереду — багато важкої праці. Однак, якщо Ви станете пакка, Вам можуть підвищити платню до чотирьохсот п’ятдесяти фунтів на місяць.

Наставник дав йому ще багато добрих порад стосовно поведінки, манер і порядності, натомість старші учні, які мали більше років, але ще не отримали направлення, розводилися про корупцію та протекції, як це вміють англо-індійські молодики. Звісно, що молодий Казалет, чий батько був пенсіонером у Чанарі, дуже однозначно натякав, що полковник Крейтон проявляє до Кіма вочевидь батьківський інтерес. А Кім, замість помститися йому, не сказав ні слова. Він думав про майбутні веселощі, про отриманого напередодні Магбубового листа, вправно написаного англійською, де йому призначалася зустріч сьогодні по обіді в такому будинку, що від самої лиш назви директорові волосся би стало сторчма…

Того ж вечора на Лагорському вокзалі біля багажних ваг Кім говорив Магбубові:

— Насамкінець я вже побоювався, аби на мене не впав дах і я не пошився у дурні. Батьку мій, це все справді закінчилося?

Магбуб клацнув пальцями на знак остаточного завершення, його очі горіли, мов дві розпечені жарини.

— То де мій пістоль, який я маю носити?

— Тихше! Спершу ти півроку бігатимеш не стриножений. Я випросив це у полковника Крейтон-сагиба. За двадцять рупій на місяць. Старий червоношапочник знає, що ти приїздиш.

— Я платитиму тобі дастурі [комісійні] зі своєї платні впродовж трьох місяців, — розважливо мовив Кім. — Ага, дві рупії щомісяця. Але спершу нам треба здихатися оцього, — він посмикав себе за тоненьку лляну штанину і відтягнув комір сорочки. — Я привіз із собою все, що мені знадобиться в Дорозі. Мою валізу відправлено до Ларган-сагиба.

— Який надсилає тобі салами… сагибе.

— Ларган-сагиб дуже розумний чоловік. Але що ти робитимеш далі?

— Я повернуся на північ, назад у Велику Гру. Що ж іще? Ти досі маєш на думці піти з тим червоноголовим?

— Не забувай, що він зробив мене тим, хто я є, хоч він про це і не знає. З року в рік він платив за моє навчання.

— Я б теж так зробив — аби моя дурна голова до того додумалася, — прогарчав Магбуб. — Виходь. Вже запалили лампи і ніхто тебе не впізнає на базарі. Підемо до Ганіфи.

По дорозі туди Магбуб надавав йому силу-силенну порад, як матінка Лемюелеві[142], і як не дивно, влучно окреслив, яким чином такі жінки, як Ганіфа, шкодять можновладцям.

— І я пригадую, — злісно цитував він, — слова одного чоловіка: «Вір зміюці більше, ніж повії, а повії більше, ніж патану, Магбубе Алі». Отож, за винятком патанів, до яких я й сам належу, все це правда. І найбільше воно справджується в Дорозі, бо ж буває так, що через жінок руйнуються всі плани, а ми лежимо на світанку з перерізаним горлом. Отак сталося з таким-то… — і він переповів криваві подробиці.

— Тоді навіщо?.. — Кім призупинився перед брудними сходами, що вели в теплу пітьму горішньої кімнати у кварталі, котрий позаду тютюнової крамниці Азім Улли. Ті, хто знали це місце, називали його Птахівнею — настільки воно сповнене шепотів, насвистувань і щебетів.

Кімната з брудними подушками та недокуреними хукками бридко смерділа застояним тютюном. У кутку лежала велика безформна жінка, загорнута в зеленкуватий серпанок і геть всіяна місцевими важкими прикрасами: на бровах, на носі, вухах, шиї, руках, зап’ястках, талії і гомілках. Коли вона повернулася, то вони забряжчали, як мідні горнята. Худюща кицька нявчала від голоду за вікном на балконі. Кім завмер від подиву біля вхідної завіси.

— Це новенький, Магбубе? — ліниво спитала Ганіфа, навіть не виймаючи чубук із рота, — О, Бактану! — як і більшість таких жінок, вона заклиналася джиннами. — О, Бактану! На нього приємно подивитися.

— Це частина продажу коня, — пояснив Магбуб Кімові, а той розсміявся.

— Я це чую ще з шостого класу — відповів він, присідаючи на світлі, — то куди ж воно веде?

— До захисту. Сьогодні ввечері ми змінимо тобі колір. Це спання під покрівлею зробило тебе білим, як мигдаль. Але Ганіфа знає секрет стійкої фарби, такої, що за день-два не облізе. А ще ми зміцнимо тебе перед дорогою. Це мій подарунок тобі, сину. Зніми все, що на тобі є металевого, і склади он там. Готуйся, Ганіфо.

Кім стягнув із себе компас, виклав експедиційну коробочку з фарбами й поповнену аптечку. Усі ці речі супроводжували його в мандрах, і він по-хлоп’ячому страшенно цінував їх.

Жінка повільно підвелася і рушила, поводячи руками перед собою. Тоді Кім побачив, що вона сліпа.

— Так, так — пробурмотіла вона, — патан правду каже: моя фарба не зійде ні за тиждень, ні за місяць, а ті, кого я захищаю — надійно у безпеці.

— Коли ти йдеш далеко і сам, погано зненацька вкритися лишаями або проказою, — мовив Магбуб. — Як ти ходив зі мною, то я міг би за тобою наглядати. Крім того, патани світлошкірі. А тепер роздягайся по пояс і подивися, який ти білий. — Ганіфа навпомацки повернулася з внутрішньої кімнати. — Байдуже, вона нічого не бачить. — Він узяв з обнизаних перстенями рук олов’яну чашу.

Фарба здавалася синюватою і липкою. Кім спробував мазнути собі зсередини зап’ястка ватним квачиком, але Ганіфа вловила це на слух.

— Ні, ні — закричала вона, — це так не робиться, має бути обряд. Фарбування — то аж кінець. Я дам тобі повний захист у Дорозі.

— Таду [чари], — сказав Кім, підводячись. Йому не подобалися білі сліпі очі. Магбубова рука пригнула його шию до підлоги так, що ніс опинився за дюйм до дощок.

— Лежи тихо. Ніякого лиха тобі не буде, сину мій. Я — твоя жертва!

Кім не міг бачити, що робить жінка, але багато хвилин слухав дзенькіт її прикрас. У темряві спалахнув сірник і хлопчик вловив добре знайоме потріскування і шипіння зерняток ладану. Потім кімната наповнилася димом, важким, ароматним і задушливим. Крізь дедалі сильнішу дрімоту Кім іще чув імена дияволів: Залбазана, сина Ібліса, що живе на базарах і парао, влаштовуючи там наглу розпусту по придорожніх стоянках; Далгана, невидимого мешканця мечетей, який селиться поміж капців вірян і заважає людям під час молитви; Машбута, повелителя брехні та паніки. Ганіфа то шепотіла йому на вухо, то говорила немовби дуже здалеку, торкалася до нього бридкими м’якими пальцями, але Магбубова рука не відпускала його шию доти, аж доки хлопець зітхнув і розслабився до цілковитої втрати притомності.

— Аллах! Як він боровся! Ми б ніколи його не подолали, якби не зілля. Я думаю, це тому, що в нього біла кров, — роздратовано сказав Магбуб. — Продовжуй давут [замовляння]. Дай йому повний захист.

— О, Слухачу! Ти, хто слухає вухами, будь тут. Слухай, о Слухачу! — стогнала Ганіфа і її мертві очі були звернені на захід. Темна кімната наповнилася стогонами і пирханням.

Знадвору на балконі товста постать підвела круглу, мов куля, голову і нервово кахикнула.

— Не переривайте цю черевомовну некромантію, друже мій, — сказав він англійською, — я припускаю, що це вам дуже неприємно, але освічений спостерігач все ж таки не засмутиться.

— …Я складу намову їм на загибель! О Пророк, потерпи невірним. Лиши їх у спокої на часину! — обличчя Ганіфи, звернене на північ, жахливо викривилося і здавалося, немовби голоси відповідають їй зі стелі.

Гарі-бабу повернувся до свого записника, балансуючи на підвіконні, але його руки тремтіли. Ганіфа сиділа, схрестивши ноги, в узголів’ї Кіма і в якомусь наркотичному трансі закликала одного демона за іншим, у старовинному ритуальному порядку, переконуючи їх остерігатися будь-якої дії хлопця.

— Із ним ключі від таємниць! Ніхто не зна’ про них, крім нього самого! Він зна’ і те, що на суші, і те, що на морі! — і знову прорвалися нелюдські шиплячі відповіді.

— Я… я побоююся, чи вона взагалі не шкідлива, ця процедура? — сказав бабу, дивлячись, як тремтять і смикаються м’язи на шиї Ганіфи, поки вона говорила різними голосами. — А… а там не схоже, що вона вбила хлопця? Коли так, то я відмовляюся свідчити на суді… Як звали того останнього з гіпотетичних дияволів, що вона кликала?

— Бабуджі[143], — сказав Магбуб місцевою мовою. — Я мало йму віри індійським дияволам, але сини Ібліса, будь вони джамалі [доброзичливі] чи джалалі [злі], не люблять кафірів[144].

— Думаєте, мені краще піти? — поспитав Гарі-бабу, підводячи голову. — Звісно, вони — нематеріальні феномени. Спенсер вважає…

Криза у Ганіфи завершилася, як зазвичай, у пароксизмі виття і з піною на губах. Вона злягла знесилена і нерухома поруч із Кімом — і божевільні голоси зникли.

— Ва! Справу зроблено. Хай воно буде на користь хлопцеві, а Ганіфа — справжня майстриня давату. Допоможи відтягти її вбік, бабу. Не бійся.

— Як я можу боятися того, що абсолютно не існує? — відказав бабу англійською, щоб себе підбадьорити. Страшенно неприємно боятися чаклунств, які ти презирливо вивчаєш — збирати фольклор для Королівського Товариства зі щирою вірою у сили пітьми.

Магбуб тихо засміявся. Він і раніше зустрічався з Гарі на Дорозі.

— Давай закінчимо фарбувати його, — мовив він. — Хлопець тепер добре захищений, якщо… якщо тільки Повелителі повітря мають вуха і слухають. Я — суфій [вільномислячий], але як ти знаєш вразливі місця у жінки, чи в жеребця, чи у диявола, то навіщо напрошуватися на хвицні? Виведи його на шлях, бабу, і наглянь, щоб той старий червоношапочник не завів його кудись, де ми не знайдемо. Я маю повертатися до своїх коней.

— Гаразд, — мовив Гарі-бабу, — наразі він є цікавим видовищем.

Десь коло третіх півнів Кім прокинувся зі сну, немовби тисячолітнього. Ганіфа тяжко хропіла у своєму кутку, але Магбуб вже пішов.

— Я сподіваюся, Ви не злякалися, — пролунав медовий голос десь у Кіма під боком. — Я спостерігав усю процедуру — дуже цікаво з етнографічної точки зору. Це був висококласний дават.

— Хух, — видихнув Кім, впізнавши скрадливу посмішку Гарі-бабу.

— А також я привіз від Ларгана Ваш нинішній костюм. Я не маю звички офіці-ійно возити такі іграшки підлеглим, але, — він хихикнув, — Ваш випадок записаний у книгах як винятковий. Сподіваюся, містер Ларган відзначить мої дії.

Кім позіхнув і потягнувся. Хороше було повертатися і згинатися знов у вільному одязі.

— Що це таке? — він із цікавістю роздивлявся важку й товсту вовняну тканину, просякнуту густими запахами далекої півночі.

— Ого! Це ж непримітне вбрання чели, приставленого служити ламаїстському Ламі. Повний комплект, аж до найменших дрібниць, — сказав Гарі-бабу, викочуючись на балкон почистити зуби з гаглета[145]. — На мо-ою думку, це не зовсім той варіант, який носять єдиновірці Вашого старого джентельмена, а скоріше, як представники іншої, спорідненої гілки. Я маю ненадруковані в Азіатському щоквартальному віснику статті на цю тему. Прикметно, однак, що старий джентльмен сам цілковито позбавлений релігійності. Він геть нерозбірливий.

— Ви його знаєте?

Гарі-бабу підняв руку, показуючи, що він зайнятий загальноприйнятним ритуалом, який супроводжує чищення зубів і подібні речі у бенгальців із пристойних родин. Потім він прочитав напам’ять теїстичну молитву спільноти Арія-Самадж[146] і напхав рота паном і бетелем.

— Оах, так. Я зустрічався з ним кілька разів у Бенаресі та Будда-Гайї, щоб розпитати його на теми ре-елігійних та сатанинських культів. Він чистий агностик, просто як я.

Ганіфа заворушилася уві сні й Гарі-бабу нервово підскочив до мідного кадила для ладану, геть темного і безбарвного у вранішньому світлі, вимастив пальця в кіптяві, яка там назбиралася, і провів собі риску через усе лице.

— Хто у твоєму домі помер? — спитав Кім місцевою мовою.

— Ніхто. Але у неї може бути погане око, в тієї чаклунки, — відповів бабу.

— То що ти тепер робиш?

— Відведу тебе на твій шлях у Бенарес, якщо ти туди їдеш, і розкажу тобі все, що ти маєш знати про нас.

— Я їду. А о котрій годині наш поїзд? — Кім звівся на ноги, обвів поглядом обшарпану кімнату і восково-жовте лице Ганіфи. Низьке сонце скрадалося по підлозі. — Тій відьмі треба грошей заплатити?

— Ні. Вона зачаклувала тебе від усіх дияволів і небезпек в ім’я своїх дияволів. Так хотів Магбуб. — Він перейшов на англійську. — Думаю, він дуже старосвітський, якщо вірить у такі за-абобони. Ба, то ж усе було черевомовство — слова з живота, еге ж?

Кім механічно клацнув пальцями, щоб відвести лихо, яке могло закрастися у послуги Ганіфи, хоч Магбуб і не думав такого, про це Кім був певен, а Гарі знову захихикав. Але він, перетинаючи кімнату, дбав, аби не наступити на плямисту, приземкувату тінь Ганіфи на підлозі. Відьми, як надходить їхній час, можуть ухопити душу людини за п’яти, якщо людина заґавиться.

— Тепер слухайте уважно, — сказав бабу, коли вони вийшли на свіже повітря. — Частина тих церемоній, свідками яких ми стали, включає передачу діє-евого амулета від нашого Відділу. Якщо помацаєте шию, Ви там знайдете маленький срібний амулет, ду-уже дешевий. Це наш. Розумієте?

— Оах, так, це гава-ділі [збадьорювач серця], — мовив Кім, намацуючи амулет на шиї.

— Ганіфа, вона їх робить за дві рупії дванадцять анн із… із усіма видами заклять. Вони цілком звичайні за винятком того, що частково покриті чорною емаллю і всередині кожного є маленький папірець, списаний іменами місцевих святих і таким іншим. Це справа Ганіфи, розумієте? Ганіфа їх робить ті-ільки для нас, а коли ні, то ми, отримавши їх, перед випуском вкладаємо в кожен малесенький шматочок бірюзи. Містер Ларган їх постачає. Інших джерел постачання немає, і це все я придумав. Звичайно, це суворо неофіці-ійно, але зручно для підлеглих. Полковник Крейтон про це не знає. Він європеєць. Бірюза загорнута в папір… Так, ця дорога веде до вокзалу… Тепер припустімо, що ви йдете з Ламою, або зі мною, сподіваюся, одного дня, або з Магбубом. Припустімо, ми втрапили у тіснюще місце. Я боязкий чоловік, найбоязкіший, але запевняю вас, я бував у тіснющих місцях частіше, ніж волосся росте на моїй голові. Ви скажіть: «Я — син талісмана». Ду-уже добре.

— Я не дуже розумію. Не треба, щоб тут чули, що ми говоримо англійською.

— Усе гаразд. Я ж просто бабу, хизуюся перед вами своєю англійською. Усі ми, бабу, говоримо англійською, щоб похизуватися, — сказав Гарі, грайливо змахуючи накидкою. — Як я починав казати, «син талісмана» означає, що ви належите до Сат Бгаї — Семи Братів, а це вже гінді і мантра. Загалом вважається, що ця спільнота вже зникла, але я написав кілька статей, щоб довести, що вона досі існує. Розумієте, все це — мій задум. Ду-ууже хороший. Сат Бгаї мали багато членів, тож можливо, перед тим, як перерізати Вам горло, Вам дадуть якийсь шанс вижити. Це у будь-якому разі корисно. І більше того — ці дурнуваті тубільці — якщо вони не надто збуджені — вони завжди зупиняться подумати, перш ніж убивати людину, яка каже, що належить до якоїсь спе-ецифічної організації. Розумієте? Ви так скажете, коли потрапите у тісне місце, «Я — син талісмана» і ви — можливо — ее… отримаєте другий шанс. Це тільки для виняткових ситуацій і ще для налагодження стосунків із незнайомцями. Ви відчуваєте, про що я? Ду-уж-же добре. А тепер припустімо, що я, або хтось інший із нашого Відділу прийшов до Вас у геть іншому вбранні. Б’юся об заклад, я можу перебратися так, що Ви мене геть не впізнаєте. Колись я Вам покажу. Я прийшов як купець із Ладака… чи як будь-хто… і кажу Вам: «Хочете купити коштовне каміння?» Ви кажете: «Я що, схожий на людину, яка скуповує коштовні камені?». Тоді я відповідаю: «Навіть ду-уже бідний чоловік може купити бірюзу або таркіан».

— Так це ж кічрі — овочева карі, — сказав Кім.

— Так, певно що. Ви кажете: «Покажіть мені таркіан». Тоді я відповідаю: «Його приготувала жінка і, можливо, для Вашої касти це недобре». А Ви тоді відказуєте: «Не існує каст, коли люди йдуть… шукати таркіан». Ви робите маленьку паузу між словами «йдуть… шукати». У цьому весь Ваш секрет. Маленька пауза між словами.

Кім повторив гасло.

— Гаразд. Тоді, якщо є час, я покажу Вам мою бірюзу, так Ви дізнаєтеся, хто я такий, і ми будемо обмінюватися міркуваннями і документами, і тому подібними речами. І так само з будь-ким іншим із нас. Ми часом розмовляємо про бірюзу і про таркіан, але завжди з маленькою паузою між словами. Це ду-уже просто. По-перше, якщо потрапили у тісне місце, скажіть: «Я — син талісмана». Можливо, це допоможе Вам, а може, й ні. Потім, якщо хочете вести офіці-ійно справи з незнайомцем, говоріть, як я вам розповідав, про таркіан. Звісно, зараз Ви не маєте офіці-ійних справ. Ви зараз — ах-ха! — позаштатно на випробуванні. Абсолютно унікальний екземпляр. Якби Ви були арійцем від народження, то Вас би одразу прийняли на роботу, але оці півроку відпустки — для того, щоб Вас розангліканити, розумієте? Лама чекає на Вас, бо я напівофіційно повідомив йому, що Ви успішно склали всі свої іспити і скоро одержите урядове призначення. Ог-го! Ви на грошовому утриманні, розумієте, якщо хтось із синів талісмана попросить Вас про допомогу, пам’ятайте, що краще їх усе-таки підтримати. Тепер я мушу попрощатися, мій дорогий друже, і сподіваюся, що Ви — е-е — успішно зійдете на вершину.

Гарі-бабу ступнув один-два кроки у натовп при вході до Лагорського вокзалу і — зник. Кім зробив глибокий вдих і сам себе привітав з усім. За пазухою непримітної одежини він відчував нікельований дотик револьвера, на шиї мав амулет. Чаша для подаянь, вервиця і ритуальний кинджал (містер Ларган нічого не забув) були під рукою, разом із аптечкою, коробочкою з фарбами, компасом і місячною платнею у вишитому візерунками з голок дикобраза старому обшарпаному капшукові за поясом. Навіть царі не могли бути багатшими за нього. Він купив у індуського рознощика солодощів у чашці з листя і їв їх у щирому захваті, аж доки поліцейський не зігнав його зі сходів.