Кім

Розділ 8

— Тоді, заради Бога, зміни синє на червоне, — сказав Магбуб, натякаючи на індуїстський колір Кімового тюрбана, непристойний для правовірного.

Кім відтяв на те старим прислів’ям:

— Я поміняю віру й постіль, якщо ти за це заплатиш.

Торгаш реготав, аж мало не впав із коня. У крамниці на околиці міста відбулося перевдягання, і Кім став мусульманином, принаймні ззовні.

Магбуб винайняв кімнату навпроти залізничної станції і послав по найкращі наїдки, включно з мигдалевими солодощами (тут їх називають «балушаї»[107]) і тонко нарізаним тютюном із Лакнау.

— Це краще, ніж будь-які страви, що ми їли з сикхом, — сказав Кім, усміхаючись і сідаючи навпочіпки, — звісно, в мадрісі мене й близько таким не годували.

— Я хочу послухати про мадрісу, — Магбуб напхав черево смачнючими кульками з баранини й прянощів, обсмаженими на салі з капустою і золотаво-коричневою цибулькою. — Але розкажи мені, насамперед, усе по правді, як ти звідти втік. Бо, думаю, о Друже Усього Світу, — він розпустив на собі пасок, щоб той не луснув, — що не так часто сагиб і син сагиба втікає звідти.

— А як вони можуть втекти? Вони не знають країни. Це було запросто, — сказав Кім, і почав свою розповідь. Коли він дійшов до перевдягання та розмови з дівчиною на базарі, Магбуб Алі облишив серйозність і реготав, плескаючи себе по стегнах.

— Шабаш! Шабаш! О, добре зроблено, малий! Що скаже на це цілитель перлів? Тепер давай послухаємо, що трапилося далі, повільно, крок за кроком, не випускаючи нічого.

Тоді крок за кроком Кім розповів про свої пригоди, кашляючи, коли міцний, запашний тютюн забивав йому легені.

— Я ж казав, — пробурчав сам до себе Магбуб Алі, — я ж казав, що це поні вирвався пограти в поло. Плід уже дозрів, за винятком того, що він тепер має вивчити свої відстані, темп, вимірювальні прилади і компаси. А тепер слухай. Я відвів батіг полковника від твоєї шкіри, і це немала послуга.

— Правда, — незворушно видихав димом Кім. — Це правда.

— Але ти не думай, що це добре — отак бігати сюди-туди.

— Це був мій відпочинок, хаджі. Я був рабом протягом багатьох тижнів. Чому я не міг утекти, коли школа була закрита? Іще подивися, як я, живучи у моїх друзів або самотужки заробляючи собі на хліб, як із сикхом, врятував полковника-сагиба від великих витрат.

Магбубові губи сіпнулися під добре підрізаними мусульманськими вусами.

— Що таке декілька рупій, — патан недбало змахнув долонею, — для полковника-сагиба? Він їх витрачає з певною метою, у будь-якому випадку, а не з любові до тебе.

— Це, — повільно сказав Кім, — я дізнався давним-давно.

— Хто тобі сказав?

— Сам полковник-сагиб. Не багатослівно, але досить ясно для того, хто не зовсім глиноголовий. Еге, він сказав мені в по-їзді, коли ми їхали до Лакнау.

— Нехай так. Тоді я скажу тобі більше, Друже Усього Світу, хоча тим самим видам тобі свою голову.

— Вона вже в мене була, — сказав Кім із глибокою насолодою, — в Амбалі, коли ти забрав мене у сідло після того, як мене відлупцював хлопець-барабанщик.

— Говори трохи ясніше. Увесь світ може брехати, крім тебе й мене. І, направду, твоє життя залежить від мене, якби я захотів хоч пальцем ворухнути…

— І це мені відомо також, — сказав Кім, поправляючи грудочку жару над тютюном у кальяні. — Зв’язок між нами дуже міцний. Справді, твоя влада більша за мою. Хто стане шукати хлопчика, якого забили до смерті або кинули у придорожній колодязь? Натомість багато людей тут і в Сімлі, і по той бік Гір за перевалом скажуть: «Що сталося з Магбубом Алі?», якщо його знайдуть мертвим серед коней. Звісно, полковник-сагиб міг би навести довідки. Але, знову ж, — Кім хитро зморщився, — він не буде занадто довго розпитувати, бо ж люди можуть запитати: «А що цей полковник-сагиб має спільного з тим торговцем кіньми?» І лише я — якби я був живий…

— Але ж ти помер би…

— Може бути. Але я кажу, якби я був живий, то я, і тільки я, знав би, як хтось прийшов уночі, під виглядом звичайного злодія, за перегородку до Магбуба Алі й убив його, до або після того, як обшукав повністю його сакви геть до підошов капців. Чи можна таке сказати полковникові, якщо він мене спитає (а я не забув, як він посилав мене за портсигаром, якого не забував): «Що я маю до Магбуба Алі?».

Угору здійнявся клубок густого диму. Після довгої паузи Магбуб Алі захоплено промовив:

— І ти з отакими думками засинаєш і прокидаєшся разом із іншими малими синами сагибів і чемно слухаєш повчання своїх учителів?

— Такий наказ, — ґречно сказав Кім. — Хто я такий, щоб його оскаржувати?

— Ти найгірший син ібліса[108], — сказав Магбуб Алі. — Але що ти там розповідав про злодія і пошуки?

— Те, що я бачив, — відказав Кім, — у ту ніч, коли мій Лама і я спали поруч із твоїм місцем у Кашмірському караван-сараї. Двері залишилися незамкненими, хоч ти, Магбубе, думаю, не маєш такого звичаю. Він прийшов як людина, впевнена, що ти нескоро повернешся. Я припав очима до дірки від сучка у дошці. Він неначе шукав щось і це була не накидка, не стремена, не вуздечки, не мідний посуд — щось таке, маленьке і дуже ретельно приховане. Інакше чого б він штрикав лезом попід підошвою твоїх капців?

— Ха! — м’яко посміхнувся Магбуб Алі. — І, дивлячись на все це, яку ж казку ти собі вигадав, Джерело Істини?

— Жодної. Я поклав руку на мій амулет, який маю завше на тілі, та, згадуючи родовід білого жеребця, який я вкусив зі шматка перепічки, я пішов до Амбали, розуміючи, яку важливу справу на мене покладено. У ту годину, якби я захотів, ти позбувся би голови. Досить було б сказати тому чоловікові: «У мене тут папірець стосовно коней, а я не можу його прочитати». А тоді?.. — Кім спідлоба подивився на Магбуба.

— Тоді ти після цього сам встиг би двічі води випити, ну, може, тричі. Я не думаю, що більше, ніж три рази, — просто сказав Магбуб.

— Це правда. Я трохи подумав про це, але найбільше я думав, що люблю тебе, Магбубе. Тому я пішов до Амбали, як ти знаєш, але (і цього ти не знаєш) я сховався в траві у саду, щоб подивитися, що полковник Крейтон-сагиб буде робити після прочитання родоводу білого жеребця.

— І що він зробив? — Магбуб перепитав, бо Кім урвав розповідь.

— Ти віддаєш новини з любові чи продаєш їх? — запитав Кім.

— Я продаю і купую, — Магбуб витяг чотири анни з-за пояса і підніс догори.

— Вісім, — мовив Кім механічно, керуючись східним інстинктом торгівлі.

Магбуб зареготав і сховав гроші.

— Надто легко торгувати на цьому ринку, Друже Усього Світу. Скажи мені з любові. Ми тримаємо в руках життя один одного.

— Дуже добре. Я бачив джанг-і-лат сагиба [головного командира], який прибув на великий обід. Я бачив його в кабінеті Крейтон-сагиба. Я бачив, як вони обоє читали родовід білого жеребця. Я чув ті самі накази про початок великої війни.

— Ха! — Магбуб кивнув, і в глибині його очей спалахнув вогонь. — Гра добре зіграна. Ця війна зараз припинена, і ми сподіваємося, що зло зів’яло ще у пуп’янку — завдяки мені й тобі. Що ж ти потім?

— Я зробив з тих новин щось ніби гачок, на який ловив собі харчі та почесті серед жителів того села, де жрець давав трутизни моєму Ламі. Але я забрав у старого гаманець, і брахман нічого не знайшов. Наступного ранку він був такий злий. Хо! Хо! І я також використовував новини, коли потрапив до рук тих білих із полку Бика!

— Безглуздя, — Магбуб спохмурнів. — Новини не для того, щоб ними розкидатися, наче кізяковими пляцками, а для того, щоб використовувати обережно, як бганг[109].

— Тепер я теж так думаю, а крім того, воно мені не принесло жодної користі. Але це було дуже давно, — він змахнув тонкою коричневою ручкою, немов би проганяючи те все, — від тих пір я дуже багато думав, особливо ночами під підвішеним віялом у мадрісі.

— Чи дозволено дізнатися, про що ж думав син неба? — з акуратним сарказмом спитав Магбуб, погладжуючи яскраво-червону бороду.

— Дозволено, — в тон тому відповів Кім. — У Наклао говорять, що сагиб не має зізнаватися перед чорною людиною, що він зробив помилку.

Магбубова рука злетіла за пазуху, бо назвати патана «чорною людиною» [калу адмі] — то є кровна образа. Потім він спохопився і засміявся: — Говоріть, сагибе. Ваша чорна людина слухає вас.

— Але, — сказав Кім, — я не сагиб, і я кажу, що зробив помилку, коли прокляв тебе, Магбубе Алі, того дня в Амбалі, коли я думав, що патан мене зрадив. Я був безглуздим, бо мене нещодавно зловили, і я хотів убити цього хлопчика-барабанщика з низької касти. Зараз я говорю, хаджі, що це ти добре зробив, і я чітко бачу свою дорогу до хорошої служби. Я залишуся в мадрісі, поки дозрію.

— Добре сказано. У цій грі тобі особливо важать знання про відстані, і про числа, і користування компасами. Один чоловік чекає на тебе у горах, щоб навчити.

— Я буду вчитися у них за однієї умови: що мій час належатиме мені цілковито — поки мадріса зачинена. Попроси це для мене у полковника.

— Але чому б не попросити полковника-сагиба його мовою?

— Полковник — слуга уряду. Його відправляють туди-сюди, і він має дбати про власне підвищення. (Дивися, скільки я вже навчився в Наклао!) Крім того, я знаю полковника лишень три місяці. А Магбуба Алі знаю вже протягом шести років. Так! До мадріси я піду. У мадрісі я буду вчитися. У мадрісі я стану сагибом. Але коли мадріса зачинена, то я маю бути вільним і жити серед мого народу. Інакше я помру!

— А хто твій народ, Друже Всього Світу?

— Ця велика і прекрасна країна, — сказав Кім, обвівши змахом руки маленьку глиняну кімнатку, де масляна лампа у своїй ніші ледь відсвічувала серед тютюнового диму. — І, крім того, я хотів би знову побачити свого Ламу. А ще мені потрібні гроші.

— Вони всім потрібні, — похмуро сказав Магбуб. — Я дам тобі вісім анн, з кінських копит багато грошей не візьмеш, і тобі має вистачити на багато днів. Усім іншим я дуже задоволений, і нема про що нам більше говорити. Учися швидше, і через три роки, а може і менше, станеш помічником… може, навіть моїм.

— Хіба я досі був перешкодою? — спитав Кім, із хлоп’ячим хихиканням.

— Не сперечайся, — пробурчав Магбуб. — Ти мій новий конюх. Іди спати до моїх людей. Вони знаходяться з кіньми ближче до північного кінця станції.

— Вони мене поб’ють у південному кінці станції, якщо я прийду без дозволу.

Магбуб подлубався у поясі, змочив палець і тернув ним по брусочку китайської туші, а тоді поставив відбиток на шматок м’якого тутешнього паперу. Від Балха до Бомбею люди знають цей грубий відтиск зі старим шрамом по діагоналі.

— Цього досить, покажеш старшому. Я прийду вранці.

— По якій дорозі? — спитав Кім.

— По дорозі з міста. Вона там і є одна, а потім повернемося до Крейтон-сагиба. Я врятував тебе від хльости.

— Аллах! Що таке хльоста, коли голова ледь тримається на плечах?

Кім тихо вислизнув у ніч, наполовину обійшов будинок, притискаючись до стін, і відійшов геть від станції на милю або близько того. Потім, зробивши добряче коло, він повернув назад, потребуючи часу, щоби придумати історію на випадок, якщо хтось із Магбубових слуг почне запитувати.

Вони розбили табір на пустирі поруч із залізницею, і, будучи тубільцями, звісно ж не розвантажили дві платформи, на яких Магбубові коні стояли разом із конячками місцевої породи, закупленими Бомбейською трамвайною компанією. Старший, зсутулений, сухотний на вид мусульманин спритно окликнув Кіма, але заспокоївся при вигляді Магбубового відбитка.

— Хаджі по доброті своїй дав мені роботу, — роздратовано сказав Кім. — Якщо сумніваєшся, то почекай, поки він сам прийде вранці. А тим часом дай мені місце біля багаття.

Потім була звична для тубільців найнижчої касти балаканина, яку вони здіймають із будь-якого приводу. Зрештою, вони притихли, Кім улігся позаду купки Магбубових супутників, мало не під самими колесами платформи з кіньми, і вкрився позиченою ковдрою. Ночівля серед битої цегли і жорстви, у вологу ніч, між скупчених коней і немитих балті[110] сподобалася би мало кому з білих хлопчиків, але Кім був абсолютно щасливий. Зміна місця, заняття та навколишніх обставин була як свіже повітря для його маленьких ніздрів, а згадка про акуратні білі ліжечка під величезним віялом у школі Святого Ксав’є радувала так само сильно, як повторення таблички множення англійською.

— Я дуже старий, — думав він, засинаючи. — З кожним місяцем я старішаю на рік. Я був дуже молодий і дурний на додачу, коли взявся віднести повідомлення Магбуба до Амбали. Навіть коли я був із цим білим полком, я був дуже юний і ще малий, і не мав мудрості. Але тепер я щодня дізнаюся нове, і через три роки полковник візьме мене з мадріси і випустить мене на Шлях із Магбубом полювати на кінські родоводи, або, може, я вийду сам; а можливо, я знайду Ламу і піду з ним. Так, оце найкраще. Знову ходити як чела з моїм Ламою, коли він повернеться до Бенареса.

Думки плинули дедалі повільніше і незв’язніше. Кім уже занурювався у прекрасну країну снів, коли його вуха вловили серед монотонної балаканини навколо вогню тонкий і гострий шепіт. Він долинав із-за оббитої залізом кінської платформи.

— Його тут нема?

— А де він має бути — гульбенить у місті. Хто шукає щура у жаб’ячому ставку? Пішли. Він не наша здобич.

— Він не повинен вдруге повернутися за Перевал. Це наказ.

— Найми якусь жінку отруїти його. Обійдеться всього у кілька рупій, і жодних свідків.

— Крім жінки. Придумай щось надійніше; і пам’ятай про ціну за його голову.

— Так, але поліція має довгі руки, а ми далеко від кордону. От якби це було в Пешаварі!

— Ага, у Пешаварі, — посміхнувся другий голос. — Пешаварі, повному його кровних родичів, усяких схованок і жінок, у чиєму вбранні він сховається. Так, що Пешавар, що джаханнам[111] — однаково добре.

— Який тоді план?

— От дурень, хіба я тобі сто разів не казав? Зачекаємо, поки він прийде, щоб лягти, а потім — один влучний постріл. Між нами і погонею будуть платформи. Нам треба тільки перебігти колії та далі йти, куди схочемо. Вони не розберуть, звідки стріляли. Почекаємо тут хоча б до світанку. Що ти за факір, якщо тремтиш від маленької засідки?

— Ого! — думав Кім із заплющеними очима. — Знову Магбуб. Дійсно, не дуже добре продавати родоводи білих коней сагибам! Або, може, Магбуб продає якісь інші новини. То що тепер тобі робити, Кіме? Я не знаю, де Магбубів будинок, і якщо він прийде сюди перед світанком, вони його пристрелять. Тобі, Кіме, це невигідно… І це не справа поліції, бо тоді Магбубові буде невигідно. І… — тут він ледь не захихикав вголос, — я не пам’ятаю жодного уроку в Наклао, який би мені тут допоміг. Аллах! Ось є Кім, і он є вони. Отже, по-перше, Кім має прокинутися і піти геть так, щоб вони не запідозрили. Людина прокидається від нічного страхіття, значить…

Він відкинув ковдру з обличчя і рвучко підвівся з жахливим, булькочучим і безглуздим риком азіата, якого розбудив кошмар.

— Ар-ар-ар-ар! Я-ла-ла-ла-ла! Нараїн! Чурель! Чурель!

Чурель — то особливо злісний привид жінки, яка померла під час пологів. Вона тиняється безлюдними дорогами, має ноги повернені назад ступнями, і доводить людей до муки.

Кімове тремтяче виття ставало все голоснішим, аж поки, нарешті, він схопився на ноги і сонно похилитався геть, тоді як увесь табір прокляв його за те, що перебудив їх. Ярдів за двадцять вище від табору він знову ліг, намагаючись, щоб шептуни почули, як він моститься, стогнучи та буркочучи. Через кілька хвилин він виповз на дорогу і розтанув у густій пітьмі.

Він швидко пробирався вперед, поки дістався до водопропускної труби і впав позаду неї, примостивши підборіддя на одному рівні з виступом у кам’яній кладці. Звідси він міг контролювати весь нічний рух по дорозі, залишаючись невидимим.

Брязкаючи, проїхали два або три візки з передмістя; кашляючи, пройшов поліцейський і квапливо прочапали двоє пішоходів, відганяючи піснями злих духів. Тоді зацокали ковані копита коня.

— Ага! Оце вже схоже на Магбуба, — подумав Кім, коли кінь шарпнувся вбік від маленької голови над водопропускною трубою.

— Егей, Магбубе Алі, стережися, — прошепотів він.

Коня шарпонули повіддям так різко, що він мало не став дибки, і спрямували до труби.

— Більше ніколи, — сказав Магбуб, — я не візьму підкованого коня в нічну дорогу. Вони збирають усі кістки й гвіздки в місті. — Він глибоко нахилився, роздивляючись підняте переднє копито, а його голова опинилася за фут від Кімової. — Нижче, нахилися нижче, — пробурмотів він, — ніч має повно очей.

— Двоє чоловіків чекають на твій прихід за платформами з кіньми. Вони застрелять тебе, коли ти ляжеш спати, бо твоя голова оцінена. Я почув, коли спав поруч із кіньми.

— Ти їх бачив?.. Та стій же ти, батько всіх шайтанів! — гаркнув він до коня.

— Ні.

— Може, один був одягнений, як факір?

— Один із них сказав іншому: «Що ти за факір, якщо боїшся маленької засідки?»

— Добре. Повертайся у табір і лягай. Цієї ночі я не помру.

Магбуб розвернув коня і зник. Кім рвонув назад по канаві, поки не опинився навпроти свого другого місця відпочинку, далі, мов ласка, прослизнув через дорогу і знову згорнувся під своєю ковдрою.

— Принаймні, Магбуб усе знає, — задоволено подумав він. — Цікаво, що він говорив так, наче цього очікував. Я не думаю, що цим двом підуть на користь сьогоднішні чати.

Минула година, і, з найщирішими у світі намірами не спати всю ніч, Кім міцно заснув. Час від часу нічний поїзд гуркотів по рейках за двадцять футів від нього, але хлопчик, як усі мешканці Сходу, був байдужим до шуму настільки, що він не потривожив жодного його сновидіння.

А от Магбуб анітрохи не спав. Його люто дратувало, що якісь люди, не одноплемінники йому і не причетні до його любовних походеньок, намагалися позбавити його життя. Його перший і природний порив був перетнути колії нижче, піднятися з того боку вгору, зайти своїм доброзичливцям зі спини і хутенько порішити їх. Аж тут він із прикрістю подумав, що інша гілка уряду, зовсім не пов’язана з полковником Крейтоном, може зажадати пояснень, яких важко буде надати. І він знав, що на південь від кордону здіймається безглузда веремія, коли знаходять одне-два тіла. Він так не переймався нічим відтоді, як послав Кіма з повідомленням до Амбали, і сподівався, що нарешті відвів від себе підозри.

Тоді йому сяйнула блискуча думка.

— Англійці ж вічно говорять правду, — сказав він сам до себе, — тому ми, тутешні мешканці, вічно пошиваємося в дурні. Клянуся Аллахом, я буду говорити правду англійцеві! Яка користь від урядової поліції, якщо у бідного кабульця крадуть коней із самісінької платформи? Таке саме лихо, як і у Пешаварі! Я маю поскаржитися на станції. А ще краще — котромусь молодому сагибові на залізниці! Вони сумлінні, і якщо вони ловлять злодіїв, то для них це почесно.

Він прив’язав коня за межами станції і покрокував до платформи.

— Агов, Магбубе Алі, — гукнув молодий помічник окружного інспектора руху, який саме збирався йти оглядати колії, високий білявий молодик із кінським лицем, вбраний у несвіжий білий полотняний костюм. — Що ви тут робите? Шкапи продаєте, га?

— Ні, я не про коней турбуюся. Я прийшов, щоби знайти Лутуфа Уллу. Вище на лінії у мене платформа з кіньми. Хтось може їх узяти без відома залізниці?

— Не думаю, Магбубе. Ви можете поскаржитися на нас, якщо таке станеться.

— Я бачив двох чоловіків, які навпочіпки просиділи під колесами однієї з платформ майже всю ніч. Факіри коней не крадуть, так що я про них більше не думаю. Я хотів би знайти Лутуфа Уллу, мого товариша.

— Що-що в біса? І ви про це вирішили більше не думати? Чесне слово, добре, що ви мене зустріли. Які вони на вигляд?

— То прості факіри. Вони як щось і поцуплять на платформі, то хіба що зернину. Таких багато на лінії. Держава нічого не муситиме виплачувати. Я прийшов сюди у пошуках мого товариша, Лутуфа Улли.

— Облиште того свого товариша. Де платформа з вашими кіньми?

— Отак трохи вбік від того місця, найвіддаленішого, де запалюють ліхтарі для поїздів…

— Сигнальна будка! Так.

— І на тій колії, яка найближча до дороги, з правого боку, отак угору по лінії. Але що стосується Лутуфа Улли, то це такий високий чоловік зі зламаним носом, і з ним персидський хорт. Ай!

Хлопець поспішив розбудити молодого і запопадливого поліцейського, адже, як він і сказав, залізниця зазнала чимало збитків через крадіжки з товарної станції. Магбуб Алі посміхнувся у фарбовану бороду:

— Вони будуть ходити в чоботях, шуміти, а потім дивуватимуться, куди поділися факіри. Дуже розумні хлопці — Бартон-сагиб і Янг-сагиб.

Він постояв, склавши руки, декілька хвилин, чекаючи, щоб побачити, як вони кинуться сторчголов до діла. Порожній паровоз майнув по станції, і він мигцем побачив у кабіні молодого Бартона.

— Я був несправедливим до малого. Він не зовсім дурень, — сказав Магбуб Алі. — Ловити злодіїв на вогняній бричці — це вже нова гра!

Коли Магбуб Алі приїхав до свого табору на світанку, ніхто не вважав за потрібне розповісти йому про нічні події. Ніхто, крім малого конюха, якого нещодавно підвищили до права служити начальникові, і якого Магбуб покликав до свого маленького намету допомогти з якимись речами.

— Мені все відомо, — прошепотів Кім, згинаючись над саквами. — Два сагиби приїхали на поїзді. Я бігав сюди-туди в темряві по цей бік платформ, а поїзд по той бік повільно рухався сюди-туди. Вони напали на двох чоловіків, які сиділи під цією платформою… Хаджі, що мені робити з цією плиткою тютюну? Обгорнути в папір і покласти під мішок солі? Добре… і збили їх із ніг. Але один чоловік вдарив сагиба факірським цапиним рогом (Кім мав на увазі з’єднані роги чорної антилопи, єдину цивільну зброю факірів). Пішла кров. Тоді другий сагиб спершу оглушив свого супротивника, а потім ударив того, що з рогами, короткою рушницею, яка випала з рук у першого нападника. Всі вони бісилися, наче божевільні.

Магбуб посміхнувся з небесним смиренням.

— Ні! Це не стільки дивані [безумство, або справа для цивільного суду — гра слів, які можуть мати два значення], як нізамат [кримінальна справа]. Рушниця, кажеш? Добрих десять років в’язниці.

— Далі вони обидва більше не ворушилися, але я думаю, що вони були майже мертвими, коли їх затягли у по-їзд. У них голови отак хилиталися. І на колії багато крові. Підемо подивимося?

— Я вже бачив кров раніше. Тюрма для них — правильне місце… певно, що вони назвуться не своїми іменами, і певно, що їх довго там ніхто не знайде. То були мої недруги. Схоже, твоя доля і моя на одну нитку нанизані. Оце так казка для цілителя перлів! Тепер хутко дай раду торбам і посудові. Беремо коней і — на Сімлу.

Швидко — у східному розумінні швидкості — з довгими поясненнями, лайками і теревенями, з сотнею перевірок забутих дрібниць, розгойданий табір здійнявся і вивів півдюжини задубілих і зворохоблених коней на Калкську дорогу, у свіжий, вологий від дощу світанок. Кіма, якого всі, хто хотів підлеститися до афганця, мали за улюбленця Магбуба Алі, до роботи не кликали. Вони мандрували щонайлегшим ходом, щокілька годин зупиняючись під придорожніми навісами. По дорозі до Калки їздить чимало молодих сагибів, і, за словами Магбуба Алі, кожен молодий сагиб вважав себе неабияким знавцем коней, тож хоч був би з головою у боргах перед лихварем, мусив обов’язково прицінитися. Це було причиною того, що сагиб за сагибом, котячи мимо на поштових екіпажах, зупинялися і заводили розмову. Деякі навіть виходили та пробували коням ноги, ставлячи дурні запитання або грубо ображаючи торгівця через незнання місцевої мови.

— Як я вперше мав справу з сагибами, а це було, коли полковник Саеді-сагиб[112] був комендантом форту Абазаї та на зло комісарові затопив його табір, — звірявся Кімові Магбуб, поки хлопчик набивав йому люльку під деревом, — я не знав, наскільки вони дурні, і це мене розлючувало. От наприклад… — і він повторив Кімові отой ненароком неправильно вжитий вислів, аж хлопець за живіт хапався від реготу. — Тепер, однак, я бачу, — він повільно видихнув дим, — що вони такі самі люди, як і решта: в якихось питаннях мудрі, а в решті загалом недоумкуваті. Дуже нерозумно використовувати неправильні слова в розмові з незнайомцем. Бо, хоча й серце може бути чисте від злих намірів, але ж як про те незнайомець дізнається? Він, радше, кинеться шукати істину з кинджалом.

— Правда. Правду кажеш, — урочисто сказав Кім. — Наприклад, дурні кажуть як про кішку, коли жінка народжує. Я таке чув.

— Відтак, людині у твоєму становищі належить особливо пам’ятати про це, і пам’ятати з обох боків. Серед сагибів ніколи не забувати, що ти сагиб, а серед народів Гінду завжди пам’ятати… — він примовк із задумливою посмішкою.

— А хто я? Мусульманин, індуїст, джайн чи буддист? Це тугий вузол — сходу не розітнеш.

— Ти, безумовно, невіруючий і будеш за те проклятий. Так каже мій закон, або я так думаю, що він це каже. Але ти ще й мій маленький Друг Усього Світу, і я люблю тебе. Так говорить моє серце. Із вірами — як із кіньми. Мудра людина знає, що коні — це добре, з кожного можна мати свій зиск. Що ж до мене, то хоча я — добрий сунніт[113], і ненавиджу людей із Тіраху (долина між Пакистаном і Афганістаном), я вірю в те саме і щодо всіх релігій. Ясно, що коли взяти кобилу з Катхіаварських пісків, де вона народилася, і привезти її до Західної Бенгалії, то вона закульгає. Ба, навіть жеребець із Балху (а немає кращих коней, як звідти, аби ж вони не були такі плечисті) нічого не вартий у великих північних пустелях поруч зі сніговими верблюдами, яких я бачив. Тому я кажу собі у серці: віросповідання — як ті коні. Кожне добре у своїй країні.

— Але мій Лама казав зовсім інше.

— О, той старий вигадник із вигадників із Бготійялу. Серце моє трохи гнівається, Друже Усього Світу, коли я бачу, що ти так високо цінуєш чоловіка, якого так мало знаєш.

— Це правда, хаджі; але як бачу його чесноти — серце моє навертається до нього.

— А його, як я чув, до тебе. Серця — наче коні. Ідуть туди, куди їм накажуть шпори та поводи. Гукни Гуль Шер Ханові, нехай отому гнідому дужче заб’є пакіл. Нам не треба бійок на кожному привалі, а мишастого і вороного треба трохи попутати. Тепер слухай мене. Невже тобі так треба для душевного спокою бачитися з тим Ламою?

— Це частина моєї угоди, — відповів Кім. — Якщо я не бачитимуся з ним, і якщо його заберуть у мене, то я покину ту мадрісу в Наклао і, і… раз — і піду геть, і хто мене тоді знайде?

— Це правда. Ще ніколи не було лошати на слабшій мотузці, ніж ти, — кивнув Магбуб.

— Не бійся, — Кім говорив так, наче міг зникнути хоч зараз. — Мій Лама сказав, що він прийде до мене в мадрісу.

— Жебрак із чашею серед молодих саги…

— Та які вони сагиби! — пирхнувши, урвав його Кім. — У багатьох із них очі посиніли й нігті почорніли від крові низьких каст[114]. Сини мехтарані[115] і родичі бган гі [підмітальника].

Не варто перераховувати увесь родовід тих бідолах, досить сказати, що Кім висловив свою думку чітко і без гарячки, жуючи шматок цукрової тростини.

— Друже Усього Світу, — сказав Магбуб, передаючи хлопчикові люльку, щоб той її прочистив, — я зустрічав багато чоловіків, жінок, хлопчиків і чимало сагибів. Ніколи в житті я ще не бачив такого чортеняти, як ти.

— І чого б це чортеня? Я завжди кажу тобі правду…

— Можливо, якраз у тому й причина, бо цей світ небезпечний для чесних людей, — Магбуб Алі важко підвівся із землі, затягнув пояс і підійшов до коней.

— Або продаю тобі правду…

У Кімовому тоні було щось таке, що Магбуб зупинився і повернувся:

— Що за нова чортівня?

— Вісім анн, і я скажу, — відповів, посміхаючись, Кім, — це стосується твого спокою.

— От шайтан! — Магбуб дав гроші.

— А пам’ятаєш ту маленьку справу зі злодіями у темряві, там, в Амбалі?

— Раз вони зазіхали на моє життя, то я не зовсім забув. А що?

— Пам’ятаєш караван-сарай у Кашмірі?

— Я тобі зараз вуха намну, сагибе.

— Не варто, патане. Тільки отой другий факір, якому сагиби відбили тяму, був той чоловік, який обшукував твої торби в Лагорі. Я бачив його обличчя, коли вони тягли його до поїзда. Це той самий.

— Чому ти не сказав раніше?

— О, він піде у в’язницю, і стане безпечним на декілька років. Кожного разу треба казати стільки, скільки треба наразі. Крім того, я тоді не потребував грошей на солодощі.

— Аллах Керім [боже милостивий]! — вигукнув Магбуб Алі. — А мою голову ти не продаси коли-небудь за кілька цукерок, як тобі такого забандюжиться?

Кім буде пам’ятати до самої смерті цю довгу, неквапну мандрівку з Амбали до Сімли через Калку й Піджорські сади. Несподіваний паводок на річці Гагр забрав одного з коней (звісно ж найціннішого) і ледве не потопив Кіма серед танцюючих каменюк. Далі по дорозі урядовий слон сполохав коней, а що вони добряче від’їлися попасом перед тим — знадобилося півтора дні, щоб їх усіх позбирати докупи. Потім вони зустріли Сикандар Хана, який спускався з кількома недопроданими шкапинами — рештками свого табуна — і Магбубові, чий найменший ніготь тямив у конях більше, ніж Сикандар Хан з усім своїм табором, заманулося купити двох норовистіших, і для цього знадобилося вісім годин ретельної дипломатії та несказанна кількість тютюну. Але все це був чистий захват: вигиниста дорога, яка то піднімалася, то спускалася, то летіла ген між високими кручами; світанковий рум’янець на далеких снігах; розлогі кактуси, один понад одним на кам’янистих схилах; голоси тисячі каналів; балаканина мавп; урочисті гімалайські кедри, що здіймалися один над іншим; краєвид Рівнин, який розгортався далеко внизу; безперервне гудіння ріжків візників і дика гонитва коней, коли тонга[116] викочувала із закруту дороги; моління на привалах (Магбуб ревно справляв сухе омовіння і ревів молитви, коли не поспішав); вечірні бесіди у місцях ночівель, коли верблюди та бики врочисто ремиґали разом, а незворушні погоничі переповідали новини Шляху, — усе це надихало Кімове серце співати у грудях.

— Але, коли спів і танці закінчаться, — сказав Магбуб Алі, — прийде полковник-сагиб і буде вже не так солодко.

— Прекрасний край, щонайпрекрасніший край цей Гінд, а країна П’яти Річок — найпрекрасніша з них усіх, — наполовину виспівував Кім, — сюди я повернусь, якщо Магбуб Алі чи полковник здіймуть на мене руку або ногу. А як я вже втечу, то хто мене знайде? Поглянь, хаджі, це он там місто Сімла? Аллах, яке місто!

— Брат мого батька, і він був уже старий, коли у Пешаварі тільки викопали колодязь Макерсона-сагиба[117], пам’ятав той час, коли тут стояли всього два будинки.

Він пустив коней нижче головної дороги до нижнього базару Сімли — переповненого, як кролячий садок, базару, який здіймався з долини до ратуші під кутом сорок п’ять градусів. Людина, здатна пройти тут, може кинути виклик всій поліції літньої столиці Індії, так хитро тут поєднані веранда з верандою, провулок із провулком, а нора з норою. Тут живуть ті, які служать потребам радісного міста — джампані[118], які тягають звечора ноші з панянками, а потім до світанку проциндрюють все в азартні ігри; бакалійники, продавці олії, рідкісних речей, палива; жерці, кишенькові злодії, дрібні урядовці з місцевих. Тут куртизанки обговорюють речі, що вважаються найглибшою таємницею Індійської Ради, і тут збираються всі суб-суб-агенти половини тутешніх князівств. Тут же Магбуб Алі винайняв кімнату з набагато надійнішим замком, ніж у Лагорі — у будинку мусульманина, що торгував худобою. Крім того, це була кімната чудес: у сутінках туди зайшов мусульманський хлопчик-конюх, а через годину вийшов хлопчина-євразі (фарба у дівчини з Лакнау була щонайліпша) у погано підігнаному готовому вбранні.

— Я говорив із Крейтон-сагибом, — промовив Магбуб Алі, — і вдруге Рука Дружби відвела Батіг Лиха. Він каже, що коли вже ти проваландався шістдесят днів на Шляху, то вже занадто пізно посилати тебе у гірську школу.

— Я сказав, що мої канікули належать мені. Я не ходитиму до школи, доки не мине двічі по стільки, як вони дозволяють. Це одна з моїх умов.

— Полковник-сагиб ще не знає про наш договір. Ти оселишся в будинку Ларган-сагиба[119], поки не прийде час повернутися в Наклао.

— Я би радше лишився з тобою, Магбубе.

— Ти не знаєш, яка це честь. Ларган-сагиб сам запросив тебе. Піднімися на пагорб і пройди дорогою до вершини, а там забудь на час, що ти коли-небудь бачив або говорив зі мною, Магбубом Алі, який продає коней Крейтонові-сагибу, якого ти не знаєш. Запам’ятай цей наказ.

Кім кивнув.

— Добре, — сказав він, — а хто такий Ларган-сагиб? Ні, — він упіймав гострий, як меч, Магбубів погляд, — я справді ніколи не чув цього імені. Чи він випадково, — Кім понизив голос, — не один із нас?

— Кого це «нас», сагибе? — Магбуб Алі звернувся тим тоном, яким він говорив із європейцями, — я — патан, ти — сагиб і син сагиба, Ларган-сагиб тримає крамницю серед інших європейських крамничок. Уся Сімла про це знає. Запитай отам… і, Друже Усього Світу, він така людина, що треба коритися найменшому помахові його вій. Люди кажуть, що він чаклує, але це тебе не стосується. Піднімися на пагорб і запитай. Тут починається Велика Гра[120].