Кім

Розділ 15

За двісті миль на північ від Чіні, на блакитному сланці Ладака лежить веселун Янклінг-сагиб і сердито видивляється у бінокль по гірських хребтах, чи нема де слідів його улюбленого провідника — чоловіка з Ао-Чанга. Але цей зрадник із новенькою гвинтівкою Манліхера[191] і двома сотнями набоїв десь там полює мускусного оленя на продаж, а Янклінгові-сагибу у наступному сезоні розкаже, як він тяжко нездужав.

Угору долинами Башагра поспішає бенгалець — гострозорі гімалайські орли обминають його яскраву новеньку біло-синю парасолю — а сам бенгалець, колись товстий і гарний, тепер худий та обвітрений. Він отримав подяку від двох непростих іноземців, яких не без спритності провів через Машобрський тунель до великої та різнобарвної столиці Індії. Не його провина у тім, що у пелені густого туману він провів їх повз телеграфне відділення та європейську колонію у Котгарі. Не його провина, а тих богів, про яких він так захоплююче розказував, що він вивів їх до кордонів Нагану, де місцевий раджа сплутав їх із дезертирами британської армії. Гарі-бабу так описував велич і славу своїх супутників у них на батьківщині, аж сонний князик усміхнувся. Він це розказував кожному, хто цікавився — безліч разів — голосно — по-різному. Він випрошував їжу, знаходив помешкання, проявив знахарські здібності для зцілення ударів у пах — таких ударів, які можна отримати, котячись по скелястому схилу у темряві — він геть у всьому був незамінний. Причина його дружелюбності викликала повагу. Разом із мільйонами закріпачених одноплемінників він звик дивитися на Росію як на велику північну визволительку. Він був боягузом. Він боявся, що не зможе уберегти своїх прославлених винаймачів від гніву розбурханих селян. Він би й сам радо зацідив якому-небудь ото святому, чом би й ні, але… Він був глибоко вдячний і щиро радів, що доклав «своїх незначних зусиль», щоб довести їхню подорож — за винятком втрати речей — до успішного завершення. Він забув про штурхани, навіть заперечував, що була та недостойна перша ніч під соснами. Він не просив ні утримання, ні попередньої плати, але, якщо вони вважатимуть його достойним, то чи не зможуть написати йому рекомендацію? Йому це може згодитися потім, коли хтось інший, може, їхні друзі, приїдуть на Перевали. Він благав їх пригадати його у часи їх майбутньої величі, бо ж «несміло сподівається», що навіть він, Магендра Лал Дат, М. О. з Калькутти, «дещо прислужився державі».

Вони дали йому документ, де вихваляли його люб’язність, готовність допомогти і несхибні навички гіда. Він запхав його у пояс й аж схлипнув від розчулення, бо ж вони стільки небезпек пережили разом. Він провів їх ополудні по людній центральній вулиці Сімли до Союзного банку Сімли, де вони хотіли підтвердити свої особи. А там пощез, наче світанкова хмаринка на Джако.

Погляньте на нього, надто вихудлий, щоб пітніти, надто зайнятий, щоб рекламувати свої ліки з маленької оббитої міддю скриньки, піднімається він по Шемлезькому схилу — просто втілення досконалості. Подивіться, як він відкинув усі свої мудрагельські звички, курить удень на топчані, а жінка в прикрашеному бірюзою головному уборі вказує на вкриті сухою травою схили на південному сході. Ноші, каже вона, пересуваються не так швидко, як окрема людина, але його пташки, певно вже на рівнинах. Святий чоловік не схотів лишатися, хоч вона, Ліспет, і наполягала. Бабу тяжко зітхає, обперізує свої великі стегна і знову вирушає в дорогу. Він не має великого бажання подорожувати у сутінках, але його денні переходи — от, нікому в книжці описати — справили б враження на людей, які глузують із його раси. Добрі селяни, пам’ятаючи продавця ліків із Дакки два місяці тому, давали йому прихисток від злих лісових духів. Йому снилися бенгальські боги, університетські підручники і «Королівське товариство», Лондон, Англія. На світанку біло-синя парасоля, підстрибуючи, рухалася далі.

На краю Дуна, залишивши далеко позаду Масурі, перед огорнутими золотою імлою рівнинами спинилися обшарпані ноші, де лежить — і всі Гори це знають — хворий Лама, який шукає Річку, щоб зцілитися. Села ледь не побилися між собою за честь нести їх, але не лише тому, що Лама давав благословення, але тому, що його учень давав добрі гроші — цілу третину того, що платять сагиби. Ноші-дулі проходили по дванадцять миль за день, як то видно по засмальцьованих кінцях, і такими дорогами, де мало хто з сагибів ходить. Через перевал Ніаланг у бурю, коли розвихрена снігова крупка засипала кожну бганку на одязі незворушного Лами; поміж чорними кручами Райєнга, де вони чули посвисти диких кіз за хмарами; здираючись вниз і вгору по сланцях біля гірського підніжжя; тісно затискаючи руків’я нош між плечем і стисненою щелепою, коли треба було проходити жахливі закрути Порізаної Дороги над Бгаґіраті; гойдаючись і поскрипуючи в такт підтюпцеві носіїв на спуску у Долину Вод; квапливо проминаючи імлисті плато тієї замкнутої долини; знову вгору, вгору назовні, назустріч ревінню вітрів Кедарнатху; спочиваючи опівдні у тьмяному затінку привітних дібров; переходячи від села до села по вранішньому морозцеві, коли навіть найщирішим вірянам можна пробачити, якщо вилають нетерплячого святого чоловіка; або при смолоскипах, коли навіть найменш лякливі думають про привидів — так мандруючи, ноші-дулі досягли свого кінцевого переходу. Маленькі горяни обливалися потом від незвичної спеки унизу хребта Сівалік і зібралися довкола жерців по своє благословіння і платню.

— Ви набули заслугу, — каже Лама. — Заслугу більшу, ніж ви можете собі збагнути. І ви повертаєтеся до Гір, — зітхає він.

— Авжеж. У високі Гори і якомога швидше.

Носій розтирає плече, п’є воду, спльовує її і поправляє трав’яні сандалії. Кім — його обличчя здається витягнутим і втомленим — платить дуже дрібним сріблом, яке витяг з-за пояса, знімає торбу з їжею, запихає за пазуху цератовий пакунок — то священне писання — і допомагає Ламі підвестися на ноги. Мир знову оселився в очах старого, і він більше не чекає, що гори обваляться і придушать його, як то було тієї жахливої ночі, коли річка розлилася й затримала їх.

Чоловіки підхоплюють ноші-дулі й зникають із поля зору в гущавині кущів.

Лама підносить руку в бік гірських валів Гімалаїв.

— Не поміж вас, о, найблагословенніші між горами, упала Стріла нашого Володаря! Ніколи більше не доведеться мені дихати вашим повітрям!

— Але на тутешньому доброму повітрі ти вдесятеро дужчий, — каже Кім, до його втомленої душі промовляють плодючі, щедрі рівнини. — Тут, чи десь поблизу впала Стріла, так. Ми будемо йти дуже повільно, може, один кос за день, адже пошук досягне мети. А торби чимало важать.

— Ая, наш пошук досягне мети. Я подолав велику спокусу.

Відтепер вони проходили не більше, ніж пару миль на день, і на Кімові плечі ліг тягар усього: тягар старого чоловіка, тягар важкої торби з харчами, тягар замкнутих книжок, тягар пакунку з писаниною на грудях і всі повсякденні турботи. Він просив милостиню на світанку, розстеляв Ламі ковдру для медитацій, тримав на колінах його втомлену голову в часи полуденної спеки та проганяв від неї мух, аж доки не починали боліти зап’ястки, ввечері він знову просив милостиню і розтирав Ламі ноги, а той навзамін обіцяв йому звільнення — сьогодні, завтра чи принаймні післязавтра.

— Ніколи ще не було такого чели. Часом я сумніваюся, чи Ананда дбав так про нашого Володаря. Невже ти сагиб? Коли я був простим чоловіком — дуже давно — я про це забув. А тепер я на тебе дивлюся часто і щоразу згадую, що ти сагиб. Дивно.

— Ти ж мені казав, що нема ні чорних, ні білих. То чого ти мені голову морочив, святий чоловіче? Дай мені другу ногу потерти. Мене це сердить. Я не сагиб. Я твій чела, а голова мені обтяжує плечі.

— Трохи потерпи! Тоді ти і я, стоячи на далекому березі річки, озирнемося на наші життя так само, як озиралися у горах на денний перехід, який залишився позаду. Може, і я колись був сагибом.

— Ніколи не було сагиба, схожого на тебе, присягаюся.

— Я певен, що Зберігач Священних Зображень із Дому Чудес у минулому житті був дуже мудрим настоятелем монастиря. Але навіть його окуляри не допомагають моїм очам бачити. Коли я хочу пильно придивитися, перед ними пролягає тінь. То нічого — я знаю вибрики бідолашної нерозумної оболонки тіла — одна тінь змінює іншу. Я зв’язаний ілюзією часу і простору. Як далеко ми пройшли сьогодні у тілі?

— Десь половину коса.

(Три чверті милі, але це було дуже виснажливо).

— Половину коса. Ха! Я подолав десять тисяч тисяч косів у духові. Які ж ми усі загорнуті, замотані й сповиті оцим усім! — він глянув на свою тонку руку, помережану синюватими жилами, для якої вже стала заважкою вервиця. — Чело, а ти ні разу не хтів мене покинути?

Кім думав про цератовий пакунок і книжки у торбі з їжею. Якби тільки хтось уповноважений міг забрати їх, Кімові було би байдуже до того, як далі піде далі Велика Гра. Він був втомлений, голова пашіла, його діймав глибокий нутряний кашель.

— Ні, — майже суворо відповів він, — я не собака чи змія, щоб кусати, коли навчився любити.

— Ти надто ніжний до мене.

— І це теж не так. Я тут трохи зробив, із тобою не радячись. Я повідомив жінку з Кулу, через ту, яка приносила нам козяче молоко сьогодні вранці, що ти трошки заслаб і що потрібні ноші. Я себе тяжко картаю подумки, що не зробив цього, як лиш ми прийшли у Дун. Ми тут почекаємо, поки принесуть ноші.

— Я задоволений. Вона жінка з золотим серцем, як ти ка’ж, але балакуча… таки ж говорюча!

— Вона не буде тебе втомлювати. Я про це теж подбав. Святий чоловіче, мені дуже тяжко на серці, що я так мало дбав про тебе, — істеричний клубок підступив йому до горла. — Я тебе задалеко повів, я не завжди знаходив для тебе добру їжу, я не зважав на спеку, я теревенив із людьми на дорозі, залишаючи тебе самого… Я… Я… Гай-май! Але я люблю тебе… І це все вже запізно… Я був дитиною… О, чому я не був дорослим? — перевтомлений від напруги, виснаження і тягаря понад силу для його віку, Кім упав Ламі до ніг і заридав.

— І що оце таке робиться? — лагідно мовив Лама. — Ти ні разочку не відступив ні на волосину від Шляху Послуху. Неуважний до мене? Дитино, я живився твоєю силою, як живиться старе дерево вапном із нової стіни. День при дні, відколи ми вийшли з Шемлега, я крав твою силу. Того, а не через твою провину, ти ослаб. Це тіло — дурненьке, нерозумне тіло — говорить зараз, а не всезнаюча душа. Будь спокійним! Пізнай хоча б тих демонів, із якими ти борешся. Вони породжені землею, це діти ілюзій. Ми йдемо до жінки з Кулу. Вона набуде заслуги, приймаючи нас, а надто — дбаючи про мене. Ти будеш вільний, поки не повернеться твоя сила. Я забув про нерозумне тіло. Якщо це гідне осуду, то я приймаю його. Але ми вже надто близько до Воріт Звільнення, щоб зважати на осуд. Я би міг тебе похвалити, але навіщо? Скоро, уже скоро ми будемо понад усі потреби.

Отак він бавив і заспокоював Кіма мудрими прислів’ями і глибоко поважними текстами про мале розгадане звірятко — наше тіло — яке, будучи нічим, окрім ілюзії, наполегливо хоче вважатися душею, щоб потьмарювати Шлях і безмірно примножувати зайвих демонів.

— Гай-май! Давай поговоримо про жінку з Кулу. Як ти думаєш, вона попросить іще талісманів для своїх онуків? Коли я був молодим чоловіком, дуже давно, мене мучили отакі потьмарення, і ще всякі, і я прийшов до настоятеля, дуже святого чоловіка, шукача істини, я про це тоді ще не знав. Сядь і послухай, дитино душі моєї! Як скінчилася моя оповідь, він сказав мені: «Чело, знай про це. Багато є брехні на світі, і багато брехунів, але немає більшого брехуна, ніж наше тіло, за винятком лиш відчуттів, які там живуть». Усвідомивши це, я заспокоївся, і він у своїй великій милості дозволив мені випити чаю у його присутності. Дозволь і ти мені зараз випити чаю, бо я спраглий.

Сміючись крізь сльози, Кім поцілував Ламі ноги і заходився коло чаювання.

— Ти на мене спираєшся у тілі, святий чоловіче, але я на тебе спираюся в деяких інших речах. Ти це знаєш?

— Може, я здогадався, — блиснув очима Лама. — Нам це треба змінити.

Тож коли з гарканням, шварканням і великим гонором до них дісталося не абищо, а власний паланкін сагиби, висланий за двадцять миль у супроводі того самого буркотливого старого слуги-урії, і коли вони опинилися у хатньому хаосі довгого білого галайкуватого будинку за Сагаранпуром, Лама ужив власних заходів.

Після перших же привітань, сагиба загукала з вікна горішнього поверху:

— От і яке з того пуття, як стара старому радить? Я ж тобі казала, я ж тобі казала: «Святий, наглядай за своїм челою». А ти що робив? Ото не переч! Я знаю. Він бігав за жінками. Подиви на його очі — порожні й понурі, і зрадницька зморшка прорізалася донизу коло носа. Та його всього перевіяли! Тьху! Тьху! А ще жрець!

Кім поглянув догори, надто змучений, щоб усміхнутися, і лише заперечно похитав головою.

— Не глузуй, — мовив Лама. — Тепер уже не час на це. Нас привели сюди важливі справи. Душевна недуга спіткала мене у Горах, а його — тілесна. Відтоді я прожив на його силі — під’їдав її.

— Обоє діти — і старе, й мале, — вона пирхнула, але утрималася від подальших жартів. — Хай наша гостинність відновить вас! Побудьте трохи, а тоді я прийду потеревенити про гарні високі Гори.

Увечері — її зять повернувся, і вже не було потреби обходити сторожею садибу — вона дісталася до суті справи, яку їй стишеним голосом пояснював Лама. Дві старі голови мудро кивали разом. Кім дочвалав до першої-ліпшої кімнати з ліжком і заснув там, як убитий. Лама заборонив йому стелити ковдри і добувати їжу.

— Я знаю, я знаю. Хто ж, як не я? — кудкудакала сагиба. — Ми, які йдуть уже до ґгатів для спалювання, хапаємося за руки тих, які піднімаються від Річки Життя з повними глеками, так, несучи повнісінькі глеки. Дарма я напала на хлопця. Він тобі позичив свою силу? Правда, що старі щодня поїдають молодих. Отже, тепер маємо оживити його.

— Ти вже багато разів набувала заслуги…

— Моя заслуга. То й що? Стара торба з кістками, яка куховарить печеню-карі для людей, що і не спитають: «А хто це зварив?» От якби заслуг можна було запасти для онука…

— Того, у якого живіт болів?

— Подумайте-но, святий чоловік про таке пам’ятає! Я маю сказати його матері. Це ж яка виняткова честь! «Той, у якого живіт болів!» — одразу згадав святий чоловік. Вона буде пишатися.

— Мій чела для мене — те саме, що син — для непросвітлених.

— Скажи краще — онук. Матері не мають мудрості наших літ. Як дитина заплаче, то вони вже думають, що світ западається. А бабусі вже досить далекі від болю пологів і насолоди годування грудьми, щоб розрізнити, коли дитина плаче спересердя, а коли — від вітрів. А як уже ти заговорив знову про вітри, то, може, коли святий чоловік був у нас минулого разу, я образила його, вимагаючи талісман?

— Сестро, — сказав Лама, вживаючи таку форму звертання, яку буддистські монахи використовують лише зрідка до монахинь, — якщо талісмани тебе заспокоюють…

— Вони кращі за десять тисяч лікарів.

— Я кажу, якщо вони тебе заспокоюють, то я, колишній настоятель монастиря Сач-дзен, напишу тобі стільки, скільки забажаєш. Я ніколи не бачив твого лиця…

— Навіть мавпи, які у нас крадуть локвати[192], раді його не бачити. Хі-хі!

— Але, як сказав отой, що спить там, — він кивнув на зачинені двері до гостьової кімнати на тому краю двору, — ти маєш золоте серце. А він мені духовно, як справжній «онук».

— Добре! Я — корова святого чоловіка, — це був суто індуїстський вислів, але Лама не зважав на таке. — Я стара. Я народила кількох синів у тілі. О, колись я могла тішити чоловіків! А тепер я можу дбати про них. — Він почув, як дзенькнули її браслети, наче вона вивільняла руки до дій. — Я візьмуся за хлопця і буду йому давати ліки, і відгодовуватиму його, і зберу його докупи. Гай-гай! Ми, старі, ще трохи знаємо!

Тож коли Кім, якому боліла кожна кісточка, розплющив очі і подався на кухню по їжу для свого наставника, він одразу на дверях утрапив під сувору спонуку, а стареча постать, загорнута в покривало, за підтримки сивого слуги дуже чітко розказала хлопцеві, чого він не має робити.

— Ти тут маєш?.. Нічого ти тут не маєш. Що? Ящик на замку, щоб скласти священні книжки? О, це інша справа. Хай мене боги милують ставати між жерцем і його молитвами! Тобі принесуть, і ключа теж матимеш.

Кімові під ліжко примостили скриню, і він видихнув із полегшенням, коли склав туди Магбубів пістолет, цератовий пакунок із листами та книжки й записники на замочках. Із якоїсь дивної причини все це гнітило його плечі менше, ніж тиснуло на свідомість. Йому через них аж шия ночами боліла.

— Твоя рідкісна недуга рідко трапляється у наші дні, відколи молодь покинула дбати про старших. Тобі допоможе сон і ще трохи ліків, — сказала сагиба, і він був радий віддатися порожнечі, яка здавалася йому наполовину загрозливою, наполовину заспокійливою.

Вона варила у таємничій азіатській комірчині ліки, які тхнули дідьком і на смак були бридкущі. Вона стояла над Кімом, аж поки вони не потрапляли йому всередину, і вичерпно з’ясовувала, як вони виходять назовні. Вона заборонила користуватися зовнішнім подвір’ям і поставила для підкріплення озброєного дядька. Щоправда, той мав добрячих сімдесят років, а його меч закінчувався у піхвах одразу після руків’я, але він представляв владу сагиби, тож навантажені підводи, балакучі слуги, телята, собаки, кури і їм подібні звіддалік оминали його. Ще краще — коли Кімове тіло очистили, вона вихопила з-поміж бідних родичів, які тлумилися на задньому подвір’ї — їх прозвали домашніми собаками — вдову двоюрідного брата, яка зналася на тій справі, яку європейці, які нічого в цьому не тямлять, називають масажем. І вони удвох, виклавши Кіма зі сходу на захід, щоб таємні струми землі, які пробуджують наші тіла, допомагали, а не заважали їм, заходилися розминати хлопця — за довгих півдня вони перебрали йому кісточку по кісточці, м’яз по м’язові, зв’язку по зв’язці, і нарешті нерв за нервом. Перетертий на безвідмовну м’якоть, майже загіпнотизований невпинними змахами рук, які поправляли покривала, що приховували очі, Кім поринув на десять тисяч миль у сон, тридцятишестигодинний сон, який освіжив його, як дощ після засухи.

Потім сагиба заповзялася відгодувати його і дім пішов обертом від її крику. Вона наказала різати птицю; послала по овочі, і тверезий тугодум-садівник, майже такий старий, як вона, аж упрів коло них; вона вибрала прянощі, і молоко, й цибулю, і дрібну рибку зі струмків, далі — лимони для щербету, тлустих перепілок із пасток, тоді курячу печінку, нанизану на рожен зі шматочками імбиру.

— Я таки щось бачила у цьому світі, — говорила вона через заставлені їжею таці, — є тільки два види жінок — ті, що забирають силу у чоловіків, і ті, які повертають її. Колись я належала до тих, а тепер належу до цих. Та ні — годі ото прикидатися переді мною жерцем. Я просто жартую. Як воно тобі зараз не до шмиги, то сподобається потім, як знову підеш по дорогах вештатися. «Сестро, — звернулася вона до бідної родички, яка ніколи не втомлювалася вихваляти милосердя своєї покровительки, — його шкіра засяяла, немов у щойно вичищеного коня. Наша робота — наче полірування коштовностей перед тим, як їх кинуть танцівниці, еге ж?»

Кім сів і всміхнувся. Жахлива слабкість спала з нього, наче стара пантофля. Язик йому свербів знову вільно потеревенити, хоча якийсь тиждень тому найлегші слова губилися в ньому, мов у попелі. Біль у шиї (певно, він його підхопив у Лами) минув разом із тяжкими болями, як при тропічній лихоманці і жахливим присмаком у роті. Дві старі жінки тепер трохи щільніше, але не надто, куталися у свої запинала, і весело квоктали, мов ті кури, які, дзьобаючи потихеньку, прокралися через двері до кімнати.

— Де мій святий? — поспитав Кім.

— Послухайте-но! Усе з твоїм святим добре, — норовисто огризнулася стара, — хоч це і не твоя заслуга. Якби я знала, який амулет додасть йому розуму, то я б продала свої коштовності і купила його. Відмовитися від доброї їжі, яку я власноруч приготувала, дві ночі тинятися по полях на порожній живіт і під кінець беркицьнутися у струмок — оце називається святість? А після того, як тривога за нього ледь не розбила те, що лишилося від мого серця після тривоги за тебе, він каже, що набув заслуги. О, такий самий, як усі чоловіки! Ні, ще не так: він мені каже, що звільнився від усіх гріхів. Я б йому могла сказати те саме ще до того, як він увесь вимок. Зараз із ним усе добре — це трапилося тиждень тому — але нехай їй грець, такій святості! Трьохрічна дитина краще поводиться. Не гризи себе через святого. Він обох очей від тебе не відводить увесь час, коли тільки не борсається по наших струмках.

— Не пам’ятаю, чи бачив його. Пригадую, що дні й ночі минали, мов білі й чорні смуги, відчинялися і зачинялися. Я не хворів, я просто втомився.

— Завмирання, якому час би прийти на кількадесят років пізніше. Але воно прийшло зараз.

— Магарані, — почав було Кім, але керуючись її поглядом, змінив звертання на слова простої любові, — матінко, я тобі завдячую життям. Як я можу тобі подякувати? Десять тисяч благословень твоєму дому і…

— До… благословення цього дому! (Тут стара сказала таке слівце, що й не переказати.) Дякуй богам як жрець, коли можеш, а мені — як син, коли хочеш. Небеса всевишні! Чи ж я тебе крутила і піднімала, і ляскала, і крутила тобі всі десять пальців на ногах, щоб оце якісь благословення полетіли мені в голову? Певно, мати тебе народила, щоб ти розбив їй серце. Як ти до неї казав… сину?

— Я не мав матері, матінко, — мовив Кім. — Кажуть, що вона померла, коли я був ще малий.

— Гай-май! Тоді ніхто не скаже, що я вкрала якесь її право, коли ти знову вирушиш у дорогу з цього дому, лише одного з тисячі, які давали тобі притулок і були забуті після злегенька кинутого благословення. Нічого. Мені не треба благословінь, але… але… — Вона тупнула ногою до бідної родички. — Занеси таці в будинок. Що в тому доброго, щоб тримати в кімнаті несвіжу їжу, о лиховісна жінко?

— Я те… я теж колись народила сина, але він помер, — запхинькала під покривалом зігнута постать братової. — Ти ж зна’ш, що він помер! Я тільки чекала твого наказу забрати тацю.

— Це я — лиховісна жінка! — вигукнула з каяттям стара пані. — Ми, що йдемо вниз до чатрі [великі парасолі коло ґгатів для спалювання, де жерці збирають останню плату], цупко чіпляємося за тих, які несуть чаті [глеки з водою, вона мала на увазі молодих людей, налитих гордістю і життям, але це не дуже вдалий каламбур]. Коли не можеш танцювати на святі, то бодай у вікно дивишся, а бабусині обов’язки забирають у жінки весь її час. Твій наставник дає мені тепер для старшенького моєї дочки стільки талісманів, скільки я схочу, завдяки тому — чи ні? — що він цілковито звільнився від гріха. Знахар цими днями геть опустився. Труїть мені слуг, раз не має недужих.

— Який знахар, матінко?

— Оттой самий, із Дакки, який мені дав пігулки, що мене натроє розірвало. Він сюди прителепав, як здичавілий верблюд, тиждень тому, присягаючись, що ви з ним стали кровними братами по дорозі до Кулу, і вдаючи, буцімто дуже переймається твоїм здоров’ям. Він був дуже худий і голодний, то я розпорядилася і його теж годувати — його і його тривогу!

— Я б хотів його побачити, якщо він тут.

— Він їсть п’ять разів на день, і розрізає чиряки моїм наймитам, щоб самого не паралізувало. Він так тяжко журиться твоїм здоров’ям, що липне до кухонних дверей і запихається об’їдками. Отак і приживеться. Ніколи його не здихаємося.

— Пришліть його сюди, матінко, — на мить сяйнув очима Кім. — Я спробую його випровадити.

— Я пришлю, хоч воно не дуже добре — виганяти його. Принаймні, він додумався виловити святого зі струмка і, хоч святий цього і не сказав, набув тим заслугу.

— Він дуже мудрий знахар. Пришліть його, матінко.

— Жрець жерця хвалить? Чудо! Якщо він тобі який товариш (ви з ним минулого разу лаялися), то я його сюди притягну хоч загнузданого і… і нагодую його потім кастовим обідом, синку… Вставай і подивися на світ! Оце лежання у ліжку — матір сімдесяти дияволів… синку мій, синку!

Вона хутенько почапала, щоб улаштувати тайфун на кухні, а притьмом за нею, наче тінь, вкотився бабу, закутаний від пліч, наче римський імператор, воластий, наче Тит, простоволосий, заплилий жиром і в нових лакових черевиках, він аж розтікався у радощах і привітаннях.

— Юпітером присягаюся, містере О’Гара, але я таки збіса радий Вас бачити. Я люб’язно зачиню двері. Шкода, що Ви хворі. А Ви дуже хворі?

— Папери… папери з кілти. Карти і мурасла! — Кім нетерпляче вихопив ключа, наразі його душа жадала позбутися здобичі.

— Ви цілковито праві. Це правильний підхід до справи, як слід у департаменті. Ви все забрали?

— Я взяв із кілти все, що було написано вручну. Решту викинув з гори. — Кім чув скреготіння ключа об замкову шпарину, звук повільно-тягучого розривання церати і швидкого перебирання паперів. Усі ці дні, поки він хворів, Кім безпричинно дратувався усвідомленням того, що лежить у нього під ліжком — тягар, який нікому було передати. Тож у нього аж кров застугоніла в жилах, коли бабу, по-слонячому підстрибнувши, знову потис йому руку.

— Чудово! Прекрасно! Містере О’Гара! Ви — ха-ха! Ви просто скарб вихопили — від А до Я. Вони мені казали, що вісім місяців роботи полетіли до дідька! Юпітером присягаюся, як вони мене лупцювали!.. Гляньте, тут лист від Гіласа! — він прочитав один чи два рядки придворною перською, повноважною і неповноважною мовою дипломатії. — Містер раджа-сагиб втрапив ногою у дірку. Він має пояснити офіці-ійно, якого це дідька він пише любовні листи до царя. А карти у них дуже ловкі… і тут три чи чотири прем’єр-міністри цих країв замішані у цьому листуванні. Богом присягаюся, сар! Британський уряд змінить порядок престолонаслідування у Гіласі й Банарі й назве нових спадкоємців трону. «Зра-ада найнижчого ґатунку»… але Ви це розумієте, чи ні? Га?

— Воно все у вас? — спитав Кім.

Це єдине, що його хвилювало.

— Можете хоч сам із собою об заклад побитися, що все, — він порозпихав усю знахідку на собі в одяг, як це уміють тільки мешканці Сходу. — Усе це також потрапить до нашого департаменту. Стара леді думає, що я вже тут пригвинчений, але я вирушаю звідси з усім цим — негайно. Містер Ларган пишатиметься. Ви офіці-ійно підпорядковані мені, але я назву ваше ім’я в усній доповіді. Шкода, що нам не можна зробити письмовий звіт. Ми, бенгальці, видатні у точних науках, — він кинув ключа назад і показав порожню скриню.

— Добре. Це добре. Я був дуже втомлений. Мій святий теж хворів. І він упав…

— Оаххх, так. Я казав, я заприятелював із ним. Він поводився дуже дивно, коли я прийшов сюди вслід за вами, я вже навіть подумав, чи не у нього папери. Я за ним слідкував під час його медитацій, а також обговорював етнографічні питання. Бачите, зараз я тут дуж-же незначна персона порівняно з його талісманами. Юпітером присягаюся, О’Гара, визнайте, що він потерпає від нападів. Та-ак, кажу вам. Каталептичні, якщо не епілептичні. Я його знайшов у такому стані під деревом inarticulo mortem, а він підскочив і кинувся до струмка, і замалим не потонув, якби не я. Я його витяг.

— Тому що мене не було! — сказав Кім. — Він міг померти.

— Так, він міг померти, але зараз він уже висох і наполягає, що пережив трансформацію, — бабу з розумінням постукав себе по лобі. — Я записав його свідчення для Королівського Товариства — inposse. Вам слід поквапитися й видужати повністю, і повернутися до Сімли, а я розкажу Вам у Ларгана всю мою історію. Це було розкішно. У них штани внизу пообшарпувалися, і старий Наган-раджа подумав, що це європейські солдати-дезертири.

— О, росіяни? Як довго вони з тобою пробули?

— Один був француз. О, дні, і дні, і дні! Тепер усі горяни вірять, що всі росіяни — жебраки. Юпітером присягаюся! Жодної бісової крихти не мали — усе я їм добував. І розказував простим людям — оах, такі історії й анекдоти! — я Вам перекажу, як дістанетеся до старого Ларгана. Ми — ах! — проведемо чудовий вечір! Це перо на шапку нам обом! Так, і вони мені дали документ. Це просто вишенька на торті. Вам треба було бачити, як вони у Союзному банку підтверджували особи! І дякувати Богові Всемогутньому, що Ви так добре здобули всі їхні папери! Ви не дуж-же радієте, але Ви посмієтеся, коли одужаєте. Тепер я піду просто на станцію і гайда. Для Вас — тепер будь-які переваги у Грі. А коли Ви самі приїдете? Ми Вами дуже пишаємося, хоч Ви нас добряче перелякали. Особливо Магбуба.

— Ай, Магбуб. А де він?

— Торгує кіньми десь по сус-сідству, звісно.

— Тут! Чому? Говори повільно. У мене досі важка голова.

Бабу скромно опустив оченята.

— Н-ну, бачите, я боягузлива людина і не люблю відповідальності. Ви ж нездужали, бачите, а я ж не знав, де, в біса, всі ті папери і, зрештою, скільки їх є. Тож коли я сюди дістався, то надіслав приватне сповіщення Магбубові — він тоді саме був на перегонах у Міруті — і сповістив його, як тут справи. Він прибуває сюди зі своїми людьми, спілкується з Ламою, обзиває мене дурнем, що дуже грубо…

— Але чому… чому?

— От і я про це питаю. Я лише натякнув, що коли хтось украв папери, то мені знадобляться кілька дужих моторних чоловіків, щоб відікрасти те все назад. Бачите, ці папери життєво важливі, а Магбуб Алі не знав, де Ви знаходитеся.

— Щоб Магбуб Алі обікрав дім сагиби? Ти сказився, бабу, — обурено сказав Кім.

— Я хотів отримати папери. Припустімо, що вона їх украла? Це було тільки практичне припущення, я так думаю. Ви не задоволені, еге?

Місцеве прислів’я, яке не можна зацитувати, показало всю глибину Кімового несхвалення.

— Гаразд, — Гарі здвигнув плечима, — про смаки не сперечаються. Магбуб теж розлютився. Він тут усюди довкола поторгував кіньми і каже, що вона пакка [доскональна] стара леді і не буде опускатися до таких неджентльменських учинків. Мені байдуже. Отримав папери, і я був дуже радий моральній підтримці Магбуба. Я казав Вам, я боязкий чоловік, але, так чи інак, чим дужче я боюся, тим у збіса вужчі місця потрапляю. Тому я був радий, що Ви прийшли зі мною в Чіні, і радію, що Магбуб був поруч. Стара леді — вона часом буває дуже груба зі мною і з моїми чудовими пігулками.

— Аллах милосердний! — розвеселився Кім, спираючись на лікоть. — Що за чудернацьке звірятко цей бабу! І цей чоловік ішов сам — якщо ішов — з пограбованими і розлюченими іноземцями!

— Оах, ц-це були дрібниці, після того, як вони перестали мене бити, але якби я втратив папери, це було б збіса серйозно. Магбуб мене замалим теж ледь не побив, і пішов на безкінечні перемовини з Ламою. Надалі я обмежуся етнографічними дослідженнями. А тепер прощавайте, містере О’Гара. Якщо покваплюся, то я встигаю на потяг о 4.25 до Амбали. Чудово буде, коли ми всі зберемося у Ларгана й обговоримо всю цю історію. Я доповім офіці-ійно, що Вам уже ліпше. Прощавайте, мій любий друже, і коли наступного разу будете у владі емоцій, будь ласка, не вживайте мусульманських висловів, маючи на собі тибетське вбрання.

Він двічі потиснув руки — бабу від маківки до кінчиків черевиків — і прочинив двері. Сонце осяяло його досі тріумфуюче лице — і він негайно перетворився знову на скромного травника з Дакки.

— Він їх пограбував, — думав Кім, забувши про власну участь у Грі. — Він обдурив їх. Він брехав їм, як бенгалець. Вони дали йому чіт [посвідчення]. Він сміявся з них, ризикуючи власним життям — я б до них ніколи не спустився після тих пістолетних пострілів — і потім він себе називає боягузом… І він боягуз. Мені треба повертатися назад у світ.

Спершу його ноги підгиналися, наче погані чубуки до люльки, а потік і порив напоєного сонцем повітря засліплювали його. Він присів навпочіпки під білою стіною і думки закрутилися довкола окремих ситуацій у довгій подорожі з ношами-дулі, нездужання Лами і тепер, коли подразник розмови зник, довкола власних жалощів до себе, яких він мав доволі, як і кожен хворий. Його змучений мозок сторонився усього зовнішнього, як обходить бочком шпори необ’їжджений кінь, якому вперше дали їх спробувати. Досить із нього, з головою досить того, що здобич із кілти тепер далеко… збув із рук… спекався. Він намагався думати про Ламу, міркувати, чому той упав у струмок, але обшир великого світу, що проглядав крізь ворота переднього подвір’я, відмітав убік зв’язні думки. Тоді він задивився поверх дерев і розлогих полів, де хатинки під стріхами з тростини ховалися серед хлібів — він дивився відстороненими очима, нездатний визначити розміри, пропорції і призначення речей, і видивлявся так зо півгодини. Увесь цей час він відчував, хоч і не міг пояснити словами, що душа його від’єднана від довколишнього світу, як зубчате коліщатко від механізму, точнісінько, як оте коліща від дешевого бігійського цукрового пресу, яке лежало у кутку. Вітерці обвівали його, папуги джерґотіли над ним, шуми заселеного будинку за спиною — сварки, накази і докори — товклися йому у мертві вуха.

— Я — Кім. Я — Кім. А хто такий Кім? — знову і знову питала його душа.

Йому не хотілося плакати — ще ніколи в житті він не почувався таким далеким від плачу — але раптом невимушені дурні сльози закрапали йому з носа і з майже фізично чутним клацанням він відчув, як коліщатка його буття знову приєднуються до зовнішнього світу. Речі, які за мить до цього марно проминали перед кришталиком його ока, набули належних пропорцій. Дороги були призначені для того, щоб по них ходити, будинки — щоб у них мешкати, худоба — щоб на ній їздити, поля — щоб на них вирощувати, а чоловіки та жінки — щоб спілкуватися. Усі вони були справжні й істинні, міцно стояли на ногах і були цілком зрозумілі — зліплені з такої самої глини, як і він, не більше й не менше. Він потрусився, наче собака з блохою у вусі, і вийшов за ворота. Сагиба, якій чиїсь пильні очі доповіли про його дії, мовила:

— Хай іде. Я своє зробила. Тепер Мати-Земля зробить решту. Коли святий чоловік повернеться з медитації, скажіть йому.

На горбочку десь за милю від будинку стояв порожній візок, а за ним молоденька смоква неначе виглядала щось між свіжозораних полів. Кімові повіки, омиті свіжим повітрям, зробилися тяжкими, як тільки він дістався туди. Земля там була вкрита чистим пилом — не рослинами, які за життя вже перебувають на півдорозі до смерті, а пилом, сповненим надій, хранителем насіння всього живого. Він відчув його пальцями ніг, поплескав долонями і, солодко позіхнувши, суглоб за суглобом випростався на ввесь зріст у затінку воза, зібраного з дерев’яних клинців. А матінка-земля виявилася такою ж відданою, як і сагиба. Вона пронизувала його своїм диханням, відновлюючи рівновагу, яку він втратив, пролежавши так довго у ліжку, відрізаний від її здорових потоків. Голова його безсило лежала на її грудях, і його розпростані руки віддавалися її силі. Щедро вкорінене дерево над ним і навіть мертва деревина обіч нього знали його думки краще, ніж він сам. Годину за годиною він лежав у завмиранні глибшому, ніж сон.

Надвечір, коли пилюка, яку здійняли стада, повертаючись додому, затягнула димкою обрій, прийшли Лама з Магбубом Алі, обоє пішки, ступаючи обережно, бо ж домашні показали їм, куди пішов Кім.

— Аллах! Що за дурні виграшки на відкритому місці! — бурмотів торговець кіньми. — Його сто разів могли пристрелити, правда, це не кордон.

— І, — мовив Лама, повторюючи багато разів переказані слова, — ніколи ще не було такого чели. Стриманий, доброзичливий, мудрий, щедрої вдачі, веселий серцем у дорозі, нічого не забуває, вчений, чесний, люб’язний. Велика буде йому нагорода!

— Я вже казав, що знаю цього хлопця.

— І він таким і був?

— Де в чому, але я ще не маю такого амулета, як у червоношапочників, щоби зробити його геть чесним. Вочевидь, його гарно доглядали.

— Сагиба має золоте серце, — переконливо сказав Лама. — Вона дбала про нього, як про рідного сина.

— Гм-ф! Схоже, половина Гінду так за нього дбає. Я хотів тільки переконатися, що хлопець не втрапив у біду і перебуває на волі. Як ти зна’ш, ми з ним були давні приятелі ще у перші дні вашого спільного паломництва.

— У цьому — зв’язок між нами, — опустився на землю Лама, — ми завершили паломництво.

— Не собі дякуй, що воно не урвалося на віки вічні тиждень тому. Я чув, що тобі казала сагиба, коли ми тебе принесли на ліжко, — сміявся Магбуб і смикав себе за свіжопофарбовану бороду.

— Я медитував над іншими речами тієї хвилі. Знахар із Дакки перервав мою медитацію.

— Інакше, — задля благопристойності він сказав це пуштунською мовою, — ти б свою медитацію скінчив на гарячому краю пекла, будучи невірним ідолопоклонником, при всій твоїй дитячій простоті. Але що зараз будемо робити, червоношапочнику?

— Цієї ж ночі, — Ламині слова лилися повільно, але лунали тріумфально, — цієї ж ночі він стане вільним, як і я, від усіх гріхів, і буде так само певен, що коли покине своє тіло, він звільниться від Колеса Усіх Речей. Я маю знак, — він поклав руку на порване зображення за пазухою, — що мені залишилося мало часу, але я захистив його на прийдешні роки. Пам’ятай, я досягнув усвідомлення, я тобі казав про це три ночі тому.

— Певно, правду сказав той жрець із Тіри, коли я вкрав жінку його двоюрідного брата, що я суфі [вільнодумець], бо ж я сиджу, — казав сам до себе Магбуб, — і набираюся немислимого богохульства… Я пам’ятаю ту розповідь. То він оце таким чином має потрапити у Фаннатуль’Адн [Райські сади]. Але як? Ти його порішиш чи втопиш у тій чудесній річці, з якої бабу тебе витяг?

— Мене з Річки не витягали, — просто відповів Лама, — ти забув, що сталося. Я знайшов її через усвідомлення.

— О, ай. Справді, — Магбуб затинався, бо його розривало від суміші бурхливого обурення й нестримних веселощів. — Я забув точний перебіг подій. Ти ж ї’ знайшов свідомо.

— І казати, що я забираюся забрати його життя — це гріх, це просто безумство. Мій чела допоміг мені знайти Річку. Це його право — очиститися від гріха разом зі мною.

— Ай, йому треба очиститися. Але потім що, старий, що потім?

— Хіба то суть у піднебессі? Він просвітлений, як і я, і точно має ніббан.

— Добре сказано. Я побоювався, що він може скочити на Мухаммадового коня і щезнути.

— Ні, він має йти далі — як учитель.

— Ага! Тепер мені ясно! Це правильний алюр для лошака. Звісно, він має йти далі учителем. Наприклад, він оце негайно потрібен уряду як писар.

— Його готували до цього. Я здобув заслугу тим, що робив пожертву заради нього. Добрий вчинок не минає безслідно. Він допоміг мені у моєму пошуку. Я допоміг йому у його шуканні. Справедливе Колесо, о продавець коней, що прийшов із Півночі. Хай він буде вчителем, хай буде писарем — яка різниця? Наприкінці він досягне звільнення. Усе решта — ілюзія.

— Яка різниця? А як мені треба буде взяти його з собою в Балк через шість місяців! Я приїхав із десятком кульгавих коней і трьома дужими хлопцями — дякуючи тому курчаті-бабу — щоб видерти хворого хлопчика з дому старої баби. А схоже на те, що я стою осторонь, поки юний сагиб здіймається в казна-які язичницькі небеса зусиллями старого червоношапочника. Я й сам трохи вважаюся учасником Гри! Але той божевільний любить хлопчика, а я, певно що, й собі трохи теж схибнувся.

— Що це за молитва? — поспитав Лама у відповідь на різкі звуки мови пушту, які гримкотіли з червоної бороди.

— Але нема різниці, тепер я знаю, що хлопчик, якому гарантовано рай, може поступити на службу до уряду, і мені відлягло на душі. Я маю йти до коней. Сутеніє. Не буди його. Не хочу чути, як він називає тебе учителем.

— Але ж він мій учень. А хто ж?

— Він мені казав, — Магбуб проковтнув клубок суму і розсміявся. — Я трохи інакшої віри, ніж ти, червоношапочнику, якщо це бодай трохи тебе обходить.

— То нічого, — мовив Лама.

— Я думав інакше. Тоді тобі нічого не буде, якщо я тебе, безгрішного і свіжовимитого і на три чверті втопленого у струмку, назву доброю людиною — дуже доброю людиною. Ми з тобою прогомоніли десь чотири чи п’ять вечорів перед цим, і я, хоч і сам коняр, але можу досі, як то кажуть, бачити святість серед кінських ніг. А ще можу зрозуміти, як наш Друг Усього Світу вклав свою руку у твою вперше. Будь добрим до нього і дозволь йому бути вчителем, коли ти… омиєш йому ноги, якщо таке лікування на користь лошакові.

— А чому ти сам не станеш на Шлях, щоб супроводжувати хлопчика?

Магбуб вирячився, ошелешений надзвичайним нахабством такої пропозиції, на яку по той бік кордону відповів би більше, ніж одним ударом. Але комічність ситуації торкнула його суєтну душу.

— Потихеньку… потихеньку… по одній нозі, як кульгавий кінь бере перешкоди в Амбалі. Я прийду до раю, може, трохи пізніше… я туди помаленьку рухаюся… це вже багато значить… і я цим завдячую твоїй простодушності. Ти ніколи не брехав?

— А навіщо?

— О, Аллах, ти це чуєш? «Навіщо» у цьому твоєму світі! І ніколи нікого не поранив?

— Одного разу… пеналом… до того, як осягнув мудрість.

— Отак? Я вже краще про тебе думаю. Твоє вчення добре. Ти повернув одного мого знайомого зі шляху сутички, — він нестримно розреготався, — той прибув сюди, готовий вчинити дакойті [пограбування будинку з насильством]. Так, різати, грабувати, вбивати і забирати все, що схоче.

— Величезна дурниця!

— О! Ще й чорний сором. Так він подумав, коли побачив тебе… ну, і ще кількох, чоловіків і жінок. Тож він їх облишив, а тепер їде віддухопелити одного великого товстого бабу.

— Я не розумію.

— Аллах тебе борони, щоб ти розумів! Деякі люди сильні своїм знанням, червоношапочнику. А твоя сила ще дужча. Бережи її, думаю, ти так і зробиш. Якщо хлопець тобі погано служитиме — пообривай йому вуха.

Застебнувши широкий бухарський ремінь, патан хвацько покрокував у сутінки, а Лама настільки спустився зі своїх хмар, що подивився вслід на його широку спину.

— Та людина не дуже ввічлива і перебуває в омані тіней зовнішнього. Але він гарно казав про мого челу, який зараз отримає свою винагороду. Я маю помолитися!.. Прокинься, о найщасливіший з-поміж народжених жінками. Прокинься! Вона знайдена!

Кім піднявся з дна глибоких колодязів сну, Лама спостерігав, як солодко той позіхає і своєчасно клацав пальцями, відганяючи злих духів.

— Я проспав сотню років. Де… Святий чоловіче, ти тут уже довго? Я пішов тебе шукати, але… — він сонно засміявся, — заснув по дорозі. Зі мною вже все гаразд. Ти їв? Пішли додому. Я вже стільки днів не дбав про тебе. А сагиба добре тебе годувала? Хто мив тобі ноги? Як твої недуги — живіт, шия, гуркіт у вухах?

— Минуло, все минулося. Ти не знаєш?

— Я нічого не знаю, крім того, що не бачив тебе цілий мавпячий вік. А що знати?

— Дивно, що знання до тебе не дісталися, тоді як усі мої помисли тягнулися до тебе.

— Я не можу бачити обличчя, але голос твій — неначе гонг. Це тебе сагиба омолодила своїми частуваннями?

Він вдивлявся у сидячу постать зі схрещеними ногами, чорний силует, прокреслений на лимонному-жовтому тлі вечірнього сяєва. Так сидів кам’яний Бодгісатва, дивлячись на запатентовані автоматчині турнікети в Лагорському музеї.

Лама перебував у спокої. За винятком клацання зернят вервиці та ледь чутних віддалік кроків Магбуба, їх огортала м’яка, димчаста тиша індійського вечора.

— Послухай! Я приніс новини.

— Але давай…

Довга жовта рука змахом закликала до мовчання. Кім слухняно підгорнув ноги під поли одягу.

— Послухай мене! Я приніс новини! Пошук завершено. Тепер прийде винагорода… Отже, коли ми були у Горах, я живився твоєю силою, поки молодий пагін не похилився і мало не зламався. Коли ми зійшли з Гір, я турбувався про тебе і про ще деякі речі, що були мені на серці. Човен моєї душі втратив напрям, я не міг бачити Зв’язок Усіх Речей. Тож я залишив тебе повністю на ту доброчесну жінку. Я не їв їжі. Я не пив води. Але й тоді не бачив Шляху. Вони примушували мене їсти і кричали під моїми зачиненими дверима. Тож я перемістився у вибалок під деревом. Я не їв їжі. Я не пив води. Я сидів і медитував два дні і дві ночі, відсторонюючи свій розум, вдихаючи і видихаючи певним чином… На другу ніч — такою великою була моя винагорода — мудра душа вивільнилася з нерозумного тіла і вийшла на волю. Я ніколи такого не досягав, хоч і бував на порозі такого стану. Подумай, це ж чудо!

— Справді, чудо. Два дні і дві ночі без їжі! Де була сагиба? — ледь чутно сказав Кім.

— Так, моя душа вийшла на волю і, злетівши, як орел, побачила, що насправді немає ні Тішу-лами, ні будь-якої іншої живої душі. Як краплина притягується до води, так і моя душа наблизилася до Великої Душі, яка понад усім на світі. У ту мить, вознесений у спогляданні, я побачив увесь Гінд, від Цейлону у морі до Гір і моїх Кольорових Скель біля Сач-дзена; я побачив кожен табір і кожне село, аж до найменших, де ми хоч раз зупинялися. Я побачив їх усі водночас і в одному місці, бо вони були у Душі. Так я дізнався, що душа вийшла за межі ілюзії часу, і простору, й усіх речей. Так я дізнався, що вільний. Я бачив тебе, який лежав у ліжку, і я бачив тебе, який котився по схилу разом із язичником — водночас, в одному місці, у моїй душі, яка, кажу, наблизилася до Великої Душі. Також я бачив нерозумне тіло Тішу-лами, яке впало донизу, і знахаря з Дакки, який стояв поряд навколішки і кричав йому в вухо. Тоді моя душа залишилася на самоті, і я не бачив нічого, бо сам був усім, досягнувши Великої Душі. І я медитував на тисячі, тисячі років, безпристрасний, цілковито осягнувши Зв’язок Усіх Речей. А потім загукав голос: «Що трапиться з хлопчиком, якщо ти помреш?», і я здригнувся, і повернувся до себе з жалю за тобою, і я сказав: «Я повернуся до мого чели, щоб він не звернув зі Шляху». Через це моя душа, душа Тішу-лами відділила себе від Великої Душі, зі стремліннями, тугою, відразою і муками невимовними. Як ікринка від риби, як риба з води, як вода від хмарини, як хмарина з туману — так відпустилася, так відскочила, так відпливла, так випарувалася душа Тішу-лами від Великої Душі. Тоді голос закричав: «Річка! Пильнуй Річку!» — і я подивився донизу на весь світ, який був, як і тобі казав — увесь переді мною водночас і в одному місці — і побачив Річку Стріли біля своїх ніг. І в ту годину моїй душі заважало якесь зло, від якого я не повністю очистився, воно лежало мені на руках і обвивалося мені круг пояса, але я зірвав його з себе і кинувся, мов орел у польоті, в самісіньку Річку. Я відкидав один світ за іншим задля твого порятунку. Я побачив Річку переді мною — Річку Стріли — і її вода зімкнулася наді мною, і я побачив себе знову в тілі Тішу-лами, але вільним від гріха, а знахар із Дакки тримав мою голову над водою Річки. Це тут! За манговими деревами, отам — просто отам!

— Аллах милосердний! О, добре, що бабу був поряд! Ти дуже вимок?

— Хіба то суть? Я пам’ятаю, що знахар був зосереджений на тілі Тішу-лами. Він витяг його власноруч зі священної води, а тоді прийшов твій торговець кіньми з Півночі, з ношами і з людьми, і вони поклали тіло у ноші й принесли його до будинку сагиби.

— Що сказала сагиба?

— Я медитував у тому тілі, я не почув. Отже, пошук завершений. За ту заслугу, якої я набув, Річка виявилася тут. Вона пробилася з-під наших ніг, як я й казав. Я знайшов її. Сину моєї душі, я повернув свою душу назад від Порогу Звільнення, щоби звільнити тебе від усіх гріхів — як став я сам вільним і безгрішним! Справедливе Колесо! Наше звільнення гарантоване! Ходімо!

Він склав руки на колінах і усміхнувся, як людина, яка здобула спасіння для себе і для того, кого любить.