Кім

Розділ 6

Зранку-ранесенько білі намети згорнулися і зникли, бо маверікці рушили навпрошки до Амбали. Вони не пройшли повз місце відпочинку. Кім брів поряд із обозним возом під перехресним вогнем кпинів вояцьких дружин, і почувався вже не так упевнено, як відразу. Він виявив, що з одного боку за ним пильнував отець Віктор, а з іншого — пан Бенет.

Перед полуднем колона зупинилася. Під’їхав верхи на верблюді черговий і вручив полковнику листа. Той прочитав його, і щось сказав до майора. Навіть Кім, перебуваючи за півмилі у хвості колони, почув хвилю хрипких і радісних вигуків, яка докотилася до нього крізь густий пил. Потім хтось ляснув його по спині з криком:

— Розкажи, як ти знав, ти, мале чортове поріддя? Отче, дорогенький, допильнуйте, хай він скаже.

Поруч загойдався поні й Кіма витягли на луку сідла до священика.

— Тепер, сину мій, твоє пророцтво минулої ночі збулося. Нам наказано завтра вирушати з Амбали на фронт.

— Що таке? — спитав Кім, бо ж слова «вирушати» і «фронт» були новими для нього.

— Ми йдемо на «свою війну», як ти напророкував.

— Звичайно, ви підете на свою війну. Я ж казав учора ввечері.

— Так, казав, але ж, вражі сили, звідки ти це знав?

Кім зблиснув очима. Він заціпив зуби і кивнув, вдаючи, наче знає щось таке, чого не можна казати. Капелан їхав у хмарі пилу, а рядові, сержанти й молодші офіцери показували пальцями на хлопчика. Полковник у голові колони подивився на нього з цікавістю.

— Це були, певно, якісь базарні чутки, — мовив він. — Але навіть тоді… — Він звірився з папером у руках. — Хай йому грець, рішення було прийнято лишень протягом останніх сорока восьми годин.

— І багато ще є таких, як ти, в Індії? — спитав отець Віктор. — Чи то ти такий собі lusus naturae[86]?

— Тепер, як я вже все сказав, — відповів хлопчик, — дасте мені повернутися до мого старого? Якщо він не залишиться з тією жінкою з Кулу, то я боюся, що він помре.

— Наскільки я зміг розгледіти, він може подбати про себе так само, як і ти. Ні. Ти приніс нам удачу, ми збираємося зробити з тебе людину. Оце посаджу тебе назад до обозного воза, а ти приходь до мене ввечері.

Решту дня Кім був об’єктом ретельного вивчення з боку кількасот білих чоловіків. Історія його появи в таборі, його походження і його пророцтва — усе переповідали знову й знову. Велика, безформна біла жінка на купі подушок і матраців запитала його таємничо, чи повернеться її чоловік із війни. Кім глибоко замислився і відповів, що повернеться, тоді жінка дала йому їжі. Багато в чому ця велика процесія, де час від часу грала музика, а люди гомоніли і сміялися з найменшого приводу, нагадувала святкування в Лагорі. Поки не передбачалося жодної тяжкої роботи, тож Кім вирішив пошанувати видовище своєю увагою. Увечері до них назустріч вийшли військові оркестри і з музикою провели маверікців до табору неподалік залізничної станції в Амбалі. Ніч видалася цікавою. Солдати з інших полків приходили до маверікців. Маверікці, у свою чергу, ходили в гості до інших полків. їхні пікети помчали вперед, щоб повернути їх, і зустріли пікети інших полків, зайняті тим самим. Тож невдовзі шалено затрубили сигнальні горни, скликаючи інші пікети й офіцерів, щоб навести лад. Маверікці мали славу жвавих хлопців і всіляко її підтримували. Але наступного ранку вони висипали на платформу в ідеальній кондиції. Кім, якого залишили з хворими, жінками і хлопчиками, збуджено горлав щасливі побажання вслід поїздам. Життя сагиба здавалося Кімові дуже кумедним, але він брався до нього вельми обережно. Потім його відправили під конвоєм хлопчика-барабанщика до спорожнілої, побіленої вапном казарми, де підлога була вкрита сміттям, мотузками і папірцями, а від стелі відлунювали його самотні кроки. Він згорнувся калачиком по-місцевому на смугастому ліжку та заснув. Якийсь сердитий чоловік пришкандибав на веранду, розбудив його і назвався шкільним учителем. Це вже було занадто для Кіма, і він поринув у себе. Хлопчик заледве умів розбирати різні англійські оголошення поліції в місті Лагорі, і то тільки тому, що вони обмежували його комфорт. Серед численних відвідувачів жінки, яка опікувалася ним, був дивак-німець, що малював декорації для мандрівного театру парсів[87]. Він сказав Кімові, що був «на барикадах у сорок восьмому[88]», а відтак, наскільки зрозумів Кім, за харчі навчатиме хлопчика писати і навіть прошпиняв його по всіх буквах. Кім був про них не надто доброї думки.

— Я нічого не знаю. Іди геть! — сказав Кім, чуючи лихе.

Тут же чоловік схопив його за вухо, потягнув у кімнату в далекому крилі, де сиділи за партами дюжина хлопчиків-барабанщиків, і насказав йому сидіти тихо, раз уже він нічого більше не може. Кімові це вдалося на славу! Чоловік пояснював то одне, то інше, малюючи білі лінії по чорній дошці, принаймні, зо півгодини, а Кім продовжував перерваний сон. Він вельми не схвалював теперішній стан справ, бо ж це були якраз ті школа і дисципліна, яких він старанно уникав уже дві третини свого життя. Раптом йому спала на думку блискуча ідея, і він здивувався, що він не подумав про це раніше.

Чоловік відпустив хлопців, і Кім перший вискочив через веранду на сонце.

— Ей, ти! Агей! Стоп! — загукав високий голос йому навздогін. — Я повинен піклуватися про тебе. Мені наказали не спускати з тебе очей. Куди йдеш?

Це був хлопчик-барабанщик, який не відходив від Кіма весь ранок, веснянкуватий товстунець років чотирнадцяти, і Кім ненавидів його від підошви чобіт до стрічечок на кашкеті.

— На базар — принести солодощів для вас, — сказав Кім, подумавши.

— Ну, базар — це поза межами дозволеного. Якщо ми туди підемо, то отримаємо прочухана. Повертайся.

— Як заблизько ми можемо піти? — Кім не знав, що таке «межі», але він хотів бути ввічливим — наразі.

— Що значить заблизько? Ой, як задалеко! Ми можемо піти не далі, як до того дерева над дорогою.

— То я піду туди.

— Добре. Бо я не піду. Там сильна спека. Я можу дивитися за тобою звідси. Зараз тобі все’дно тікати нема сенсу. Вони тебе скоро помітять у цьому одязі. На тобі ж однострої полку. Тебе кожен пікет в Амбалі приволоче сюди, швидше, як вийдеш.

Це не справило враження на Кіма, але він розумів, що цей одяг заважатиме йому, якщо він спробує втекти. Він поплентався до дерева на розі над битим шляхом, що вів до базару, і роздивлявся тубільців, які проходили мимо. Більшість із них були казарменими слугами з найнижчої касти. Кім привітав прибиральника, який притьмом відгукнувся шматком незаслуженої лайки, природно думаючи, що маленький європеєць нічого не збагне. Стишена, швидка відповідь просвітила його. Кім вклав у неї всю свою скуту душу, радіючи з довгожданої нагоди вилаяти когось мовою, якою добре володів.

— А тепер піди до найближчого базарного писаря і скажи йому, щоби прийшов сюди. Я хотів би написати листа.

— Але… але що ти за син білої людини, якщо тобі треба базарного писаря? Хіба немає вчителя в казармі?

— Ая! І пекло ними напхане. Роби, що тобі сказано, ти… ти — од[89]! Твоя мати під кошиком вінчалася! Слуга Лал-Бега (Кім знав божество, якому моляться підмітальники), займися моєю справою, а то я з тобою ще поговорю!

Підмітальник хутенько потьопав.

— Там біля казарми під деревом є білий хлопчик, але він не зовсім білий хлопчик, — затинаючись, звернувся він до першого-ліпшого базарного писаря. — Йому тебе треба.

— А він платить? — поспитав дженджуристий писар, збираючи свій столик, ручки і сургуч — усе по порядку.

— Я не знаю. Він не схожий на інших хлопчиків. Піди подивися. Це того варто.

Кім пританцьовував із нетерплячки, коли стрункий молодий каятх[90] постав у полі зору. Як тільки той наблизився на відстань лайки, Кім багатослівно прокляв його.

— Спочатку я візьму свою платню, — заявив писар. — Погані слова підвищили ціну. Але хто ти, якщо вбраний по-одному, а говориш по-іншому?

— Ага! Ото в листі ти про це й напишеш. Ніколи ще не було такої байки. Але ж я не спішу. Мені й інший писар напише. В Амбалі їх повно, так само, як і в Лагорі.

— Чотири анни, — сказав писар, сідаючи долі й розгортаючи свій килимок у затінку спорожнілої казарми.

Не думаючи, Кім присів поруч із ним навпочіпки, як то вміють тільки місцеві, хоч йому й заважали огидні вузькі штани.

Писар скоса позирнув на нього.

— Таку ціну будеш правити сагибам, — мовив Кім. — А мені скажи справжню.

— Півтори анни. Як я маю знати, чи ти не втечеш, поки я пишу?

— Мені не можна йти далі цього дерева, та і про марку треба подумати.

— Я не беру комісію за марки. Ще раз, що це ти за білий хлопчик такий?

— Це має бути сказано в листі, якого я пишу до Магбуба Алі, торгівця кіньми в Кашмірському караван-сараї, в Лагорі. Він мій друг.

— Диво-дивина! — пробурмотів писар, опускаючи тростину в чорнильницю. — Писати на гінді?

— Безсумнівно. Ну, для Магбуба Алі. Почали! «Я зійшов зі старим із поїзда в Амбалі. В Амбалу я приніс звістку про родовід гнідої кобили», — після того, що він бачив у саду, Кім не збирався писати про білих жеребців.

— Трохи помаліше. Що там було з гнідою кобилою… це Магбуб Алі, великий торгаш?

— А хто ж іще? Я був у нього на службі. Візьми більше чорнила. Давай. «Як було наказано, так я і зробив. Ми тоді пішли пішки в бік Бенаресу, але на третій день знайшли один полк». Записано?

— Так, палтан [піхотний полк], — пробурмотів писар, обернувшись на слух.

— «Я пішов до їхнього табору і мене впіймали, та за допомогою талісмана на моїй шиї, про який ти знаєш, було встановлено, що я — син якогось чоловіка з полку, як і було сказано у пророцтві про Червоного Бика, як ти знаєш, у нас про нього всі на базарі говорили».

Кім зачекав, поки ця стріла застрягне в писаревому серці, прочистив горло і продовжив: «Один священик одягнув мене і дав мені нове ім’я. Інший священик, однак, був дурень. Одяг дуже важкий, але я — сагиб, і на серці мені теж важко. Вони відправили мене в школу і побили. Мені тут не подобається повітря і вода. Прийди й допоможи мені, Магбубе Алі, або відправ мені трохи грошей, бо я не маю, чим заплатити писареві, який це пише».

— «…який це пише». Я сам винен, що мене обдурено. Та ж ти такий розумний, як Хусейн Бакс, що підробив казначейські марки у Наклао. Але ж історія! Оце історія! Чи це, може, правда?

— Невигідно брехати Магбубові Алі. Краще допоможи його другові й дай мені марку. Я віддам гроші, коли мені пришлють їх.

Писар крекнув із сумнівом, але взяв зі свого столика печатку, запечатав лист, передав його Кімові та пішов. Ім’я Магбуба Алі багато важило в Амбалі.

— Це гарний спосіб порадувати богів, — прокричав Кім услід писареві.

— Заплати мені удвічі, коли прийдуть гроші, — вигукнув той через плече.

— А про що ти д’мовлявсь із тим чорним, га? — спитав хлопчик-барабанщик, коли Кім повернувся на веранду. — Я за вами дивився…

— Я тільки розмовляв із ним.

— Ти вмієш говорити так, як цей чорний?

— Що ні, то ні! Я ледве-ледве вмію так, як він. Що нам тепер робити?

— Зара’ буде горн іти обідати. Господи! Я хотів би піти на фронт із полком. Жах, що нічого тут робити, крім як учитися. Оце гидота!

— Ой, гидота!

— Я би втік, якби знав, куди йти, але вояки кажуть, що в цій триклятій Індії ти всюди, наче у в’язниці. Як лиш утечеш — так і зразу зловлять. Мені вже остобридло.

— Ти був у Бе… в Англії?

— Еге ж, я тільки приїхав сюди із матір’ю з минулим військовим набором. Певно, що я був в Англії! Що ти за незнайко такий малий! Десь по бур’янах виріс, так?

— Ой, та-ак! Розкажи мені що-небудь про Англію. Мій батько був звідти.

Хоча він не подав виду, Кім, звичайно, не повірив жодному слову з того, що хлопчик-барабанщик розповів про передмістя Ліверпуля, яке було для нього Англією. Так нарешті настав час обіду — жахливо несмачного — який накрили для хлопчиків і кількох солдатів-інвалідів у кутку однієї казарми. Якби не лист, написаний Магбубові Алі, Кім почувався б геть пригнічено. Він звик до байдужості натовпу місцевих, але сильне почуття самоти серед білих мучило його. Він був удячний, коли десь у другій половині дня здоровенний солдат привів його до отця Віктора, який жив в іншому крилі по той бік курного плацу. Священик читав англійського листа, написаного червоним чорнилом. Він подивився на Кіма з цікавістю, іще більшою, ніж будь-коли досі.

— Як тобі тут подобається, сину мій, наскільки ти вже вбувся? Не дуже, еге ж? Має бути важко, дуже важко, як на таке дике звірятко. Слухай тепер. У мене дивовижне послання від твого друга.

— Де він? Із ним усе добре? Оа! Якщо він може писати мені листи, то все в порядку.

— Ти його любиш?

— Звичайно, я люблю його. І він любив мене.

— Здається, так, судячи з листа. Він же не може писати по-англійськи, чи може?

— О, ні. Наскільки я знаю, ні, але, звичайно, він знайшов писаря, який може писати по-англійськи дуж-же добре, і той йому написав. Я сподіваюся, ви розумієте.

— Так он воно як! А ти знаєш щось про його грошові справи?

З виразу Кімового обличчя він побачив, що ні.

— Звідки мені знати?

— Я себе це теж запитую. Тепер слухай, якщо ти тут зможеш вивести кінця. Ми пропустимо першу частину… Це написано на Джагадгірській дорозі… «Сидячи на узбіччі у глибокій медитації, покладаю надію на прихильність, якої прошу Вашу честь удостоїти моє прохання, і закликаю Вашу честь виконати його заради Всемогутнього Бога. Освіта — то найбільше благословення, якщо вона найкращого ґатунку. Інакше вона не має жодної придатності». Отут старий влучив у яблучко! «Якщо Ваша честь зласкавиться дати моєму хлопчику найкращу освіту в Ксав’є» (я припускаю, що це школа Святого Ксав’є in partibus), «як ішлося у нашій розмові в наметі від 15 числа поточного місяця» (як по-діловому написано!), «то Всемогутній Бог благословить нащадків Вашої честі до третього і четвертого коліна і» — Тепер слухай! — «будьте певні, Ваша честь, що Ваш покірний слуга буде вносити належну оплату триста рупій річно гунді[91] за рік дорогого навчання в Святого Ксав’є, Лакнау, і дайте невеликий час, щоб направити вищезгаданий гунді до будь-якої частини Індії, яку Ви, Ваша честь, самі вкажете. Слуга Вашої честі не має наразі жодного місця, де прихилити голову, але рухається в Бенарес на поїзді, щоб уникнути переслідування від старої жінки, яка забагато говорить, і не бажаючи мешкати в Сагаранпурі в ролі домочадця.» І що це, в біса, означає?

— Думаю, вона його попросила бути її пуро — домашнім жерцем. А він відмовився через свою Річку. Вона таки забагато говорить.

— То тобі це зрозуміло, так? А я геть спантеличений. «Тож я вирушаю в Бенарес, де знайду адресу і надішлю рупії для хлопчика, який мені дорогий, як зіниця ока, і заради Всемогутнього Бога здійсніть цю освіту, і ваш прохач матиме за обов’язок сумлінно за Вас молитися. Писав Собрао Сатай, що не вступив до Аллахабадського університету, для преподобного Тішу-лами жерця з монастиря Сач-дзен, шукача Річки. Адреса: храм Тіртханкарів у Бенаресі. P.S. Зверніть увагу на слова про зіницю ока, і що рупії будуть надходити три сотні річно. Заради Бога Всевишнього.» Отже, то що це таке — маячня чи ділова пропозиція? Я питаю в тебе, бо мені вже бракує тями.

— Він каже, що дасть мені три сотні рупій на рік? Значить, він їх мені дасть.

— О, то ти так вважаєш?

— Звичайно. Якщо він так говорить!

Священик присвиснув. Потім він звернувся до Кіма як до рівного.

— Я в це не вірю, але побачимо. Тебе сьогодні мали відправити до Військового притулку для сиріт у Санаварі, де ти мав жити коштом полку, поки не станеш дорослим і поступиш до війська. Тебе мали привести до лона англіканської церкви. Бенет усе це організував. З іншого боку, якщо ти підеш до Святого Ксав’є, ти здобудеш кращу освіту і… зможеш прийняти істинну віру. Уявляєш мою дилему?

Кім не уявляв нічого, крім того, як Лама їде на південь у поїзді та нікому просити для нього милостині.

— Як і більшість людей на моєму місці, я збираюся потягнути час. Якщо твій друг надішле гроші з Бенареса — пощезніть, вражі сили, де вуличний жебрак візьме три сотні рупій? — ти вирушиш до Лакнау, і я сам сплачу за твій проїзд, бо ж якщо я хочу зробити тебе католиком, а я хочу, то я не можу торкатися грошей, зібраних за підпискою. Якщо він цього не зробить, ти переїдеш до військового притулку коштом полку. Я надам йому строку три дні, хоча я в це взагалі не вірю. Навіть якщо він перестане платити пізніше… але це я надто забігаю наперед. Ми можемо на цьому світі зробити лиш один крок за раз, і то з Божою ласкою. Бенета послали на фронт, а мене залишили тут. Не все ж має діставатися Бенетові.

— Я радий, оах, — смутно сказав Кім.

Священик нахилився вперед.

— Я ладен віддати місячну платню, щоб дізнатися, що коїться у твоїй маленькій круглій голові.

— Нічого там не коїться, — сказав Кім, і почухався.

Йому було цікаво, чи вишле йому Магбуб Алі аж цілу рупію. Тоді він міг би заплатити писареві за лист і далі писати листи до Лами в Бенарес. Можливо, Магбуб Алі відвідає його наступного разу, коли приїде на південь із кіньми. Звісно, він має знати, що це той лист, якого Кім передав офіцерові в Амбалі, розв’язав велику війну, яку так голосно обговорювали чоловіки й хлопчики під час вечері в казармі. Але якщо Магбуб Алі цього не знав, то було б дуже небезпечно повідомляти йому. Магбуб Алі був жорстоким із хлопчиками, які забагато знали, або думали, що знають.

— Ну, поки я отримаю наступні новини… — голос отця Віктора перервав його роздуми, — ти можеш бігати і гратися з іншими дітьми. Вони тебе чогось навчать, хоча я не думаю, що воно тобі сподобається.

Виснажливий день доволікся до кінця. Коли Кім подався спати, йому показали, як складати одяг і виставляти чоботи, а інші хлопці сміялися з нього. На світанку його розбудив горн. Після сніданку його зловив учитель, тицьнув під носа аркуш із безглуздими значками і відлупцював нізащо. Кім думав отруїти його опіумом, позиченим у підмітальників, але вирішив, що така витівка може бути небезпечною, бо ж вони всі їдять за одним столом у їдальні (Кімові це було особливо огидно, він вважав за краще під час їжі повертатися спиною до світу). Потім він спробував втекти до того села, де жрець намагався підсипати сонного зілля Ламі та жив старий солдат. Але далекоглядні вартові на кожному виході повертали назад маленьку червону постать. Штани й куртка калічили йому тіло і розум, тож він відмовився від задуму, по-східному покладаючись на слушний час і нагоду. Три дні мук минули у великих, лунких білих кімнатах. По обіді він ходив на погулянку під конвоєм котрогось хлопчика-барабанщика, і все, що він чував від своїх компаньйонів, було кілька безглуздих слів, які складали чи не дві третини лайки білих. Кім знав і зневажав їх усі давно. Тож не дивно, що барабанщик за його мовчанку і байдужість платив стусанами. Його не цікавив жоден із базарів на території військової частини. Він називав усіх тубільців «чорними», тим часом слуги та підмітальники відкрито лаяли його, а він того не розумів, ведений в оману їхнім шанобливим виглядом. Це трохи примиряло Кіма зі штурханами.

На ранок четвертого дня барабанщика спіткала відплата. Вони пішли разом до іподрому Амбали. Хлопець повернувся один, плачучи, з новинами, що молодий О’Гара, якому він нічого такого не зробив, привітав червонобородого чорного верхи на коні, а той чорний одразу пекельно заліпив йому гарапником, а молодого О’Гару підхопив у сідло і помчав геть. Ці новини дісталися до отця Віктора, і його довга нижня губа відвисла ще нижче. Він був уже досить вражений листом із храму Тіртханкарів у Бенаресі, із прикладеним чеком до місцевого банкіра на три сотні рупій і молитвою до «Всемогутнього Бога». Лама був би засмучений ще дужче, ніж священик, якби знав, як базарний писака переклав його фразу «набути заслуги».

— А, щезніть вражі сили! — Отець Віктор крутив розписку. — А тепер він пощез іще з якимось зі своїх пречудових друзів. Я вже не знаю, чи буде мені ліпше отримати його назад чи позбутися остаточно. Він поза межами мого розуміння. Як у чорта — я саме його маю на увазі! — вуличний жебрак випрошує гроші, щоби виховувати білих хлопчиків?

За три милі звідти, на іподромі Амбали, Магбуб Алі притримував сірого кабульського жеребця, а заразом і Кіма, у сідлі перед собою, і говорив:

— Але, Маленький Друже Усього Світу, треба зважати на мою честь і репутацію. Усі офіцери-сагиби усіх полків і всі в Амбалі знають Магбуба Алі. Люди побачили, що я вдарив хлопчика і забрав тебе. На цьому полі нас видно здалеку. Як я можу забрати тебе геть звідси? Або пояснити твоє зникнення, якщо я поставлю тебе на землю і дам утекти в посів? Вони посадять мене до в’язниці. Будь терплячим. Як ти сагиб — то вже довіку. Колись виростеш чоловіком, то ще, може, дякуватимеш Магбубові Алі.

— Забери мене подалі від цих вартових, щоб я міг познімати це червоне. Дай мені грошей, і я піду в Бенарес назад до мого Лами. Я не хочу бути сагибом, і пам’ятай, що я передав твоє повідомлення.

Жеребець шалено сіпнувся. Магбуб Алі необережно пришпорив його гострими стременами. (Він не належав до теперішніх торгівців кіньми, які носять англійські чоботи зі шпорами). Кім зметикував, що той себе видав, і зробив свої висновки.

— То була дрібничка. Якраз тобі по дорозі до Бенареса. І я, і сагиб уже про неї забули. Я надсилаю стільки листів і повідомлень людям, які питають про коней, що я не добре пам’ятаю, кому що казав. То було щось про гніду кобилу, родовід замовив сагиб Пітерс?

Кім відразу побачив пастку. Якби він сказав: «про гніду кобилу», Магбуб із тієї готовності піти за поправкою зрозумів би, що хлопчик щось підозрює. Тому Кім відповів:

— Гніда кобила? Ні, я так швидко не забуваю свої повідомлення. Це був білий жеребець.

— Так, так воно і було. Білий арабський жеребець. Але ти мені писав про гніду кобилу.

— А хто ж каже правду писареві? — відповів Кім, відчуваючи долоню Магбуба на своєму серці.

Раптом їх хтось окликнув.

— Привіт! Магбубе, старий негіднику, стій-но! — загукав голос, і до них підлетів англієць на конику-поні для гри в поло. — Я за вами гнався мало не усе місто. Добре шпарить цей твій кабулець. Він на продаж?

— У мене скоро підійде молодий коник, якого саме небо створило для складної та делікатної гри в поло. Він не має собі рівних. Він…

— І в поло грає, і стіл накриває. Еге. Знаємо ми те все. Якого біса там у тебе?

— А. Хлопчик, — серйозно сказав Магбуб, — його другий хлопчик побив. Його батько колись був білим солдатом у великій війні. Хлопчик у дитинстві жив у Лагорі. Він грався з моїми кіньми, коли був малим. Тепер я думаю, що його зроблять солдатом. Батьків полк недавно упіймав його, а тоді вирушив на війну минулого тижня. Але я не думаю, що він хоче бути солдатом. Я узяв його на прогулянку. Скажи мені, де твої казарми, і я тебе туди довезу.

— Відпусти. Я спокійно можу знайти казарми.

— А як ти побіжиш геть, то хто скаже, що це не моя вина?

— Він прибіжить назад до обіду. Куди він втече? — засміявся англієць.

— Він народився на цій землі. У нього тут є друзі. Він іде, куди хоче. Він чабук савай [вдатний хлопець]. Йому досить змінити одяг — і оком не моргнеш, як він стане індуським хлопчиком нижчої касти.

— Дідька лисого він стане! — англієць критично подивився на хлопчика, а Магбуб тим часом попрямував у бік казарми. Кім зціпив зуби. Магбуб, невірний афганець, насміхався з нього:

— Вони послали його до школи, взули у важкі чоботи та сповили його цим одягом. Далі він забуде все, що він знає. То котра казарма твоя?

Кім показав — бо не міг слова вимовити — на крило отця Віктора, яке біліло поруч.

— Може, він і стане добрим солдатом, — сказав Магбуб задумливо. — Принаймні, він може бути хорошим джурою. Я послав його, щоби доставити повідомлення з Лагора. Про родовід білого жеребця.

Це була смертельна образа, завдана слідом за ще тяжчою кривдою — і це на очах сагиба, якому Кім так хитро передав листа зі звісткою, що розпалила війну. Кім бачив, як смажиться на полум’ї за свою зраду Магбуб Алі, але для себе він вбачав суцільну довгу сіру перспективу казарми, школи та знову казарми. Він благально дивився на гладенько поголене обличчя офіцера, але не міг вловити на ньому жодного проблиску, який би вказав, впізнали його, чи ні. Але навіть за таких крайнощів йому не спадало на думку покластися на милість білої людини чи зректися афганця. А Магбуб пильно вдивлявся в англійця, який дивився, так само пильно, на Кіма, тремтячого і принишклого.

— Мій кінь добре навчений, — сказав торгаш. — Інший міг би й вбрикнути, сагибе.

— Ах, — озвався нарешті англієць, потираючи вологу холку свого поні руків’ям батога. — Хто хоче зробити хлопчика солдатом?

— Он той падре! — захлинувся Кім, побачивши, як отець Віктор із непокритою головою спускається до них із веранди.

— Пощезніть вражі сили, О’Гара! Скільки ще ти маєш усяких приятелів по Азії? — вигукнув він, поки Кім ковзнув донизу і безпорадно завмер перед ним.

— Доброго ранку, падре, — весело сказав англієць. — Я чув про вас багато доброго. Збирався заїхати поспілкуватись. Я — Крейтон.

— З етнографічної служби? — спитав отець Віктор. Англієць кивнув. — Повірте, в такому разі я радий з вами познайомитися, і мій обов’язок — подякувати вам за повернення хлопчика.

— Мені ні за що дякувати, падре. Крім того, хлопчик не втікав. Ви не знаєте добродія Магбуба Алі? — торговець кіньми незворушно стовбичив верхи на осонні. — Зазнайомитеся, коли проживете на станції з місяць. Ми у нього усіх своїх шкап купуємо. А хлопчик доволі цікавий. Можете розповісти мені що-небудь про нього?

— Чи я можу розповісти вам? — пирхнув отець Віктор. — Та ви чи не єдина людина, яка може мені допомогти в моїй плутанині! Розповісти вам! О, вражі сили, я тут лусну, так мені треба поговорити з кимось, хто розуміється на тубільцях!

Із-за рогу надійшов конюх. Полковник Крейтон підвищив голос і заговорив мовою урду:

— Ну, гаразд, Магбубе Алі, марно розповідати мені всі ці байки про поні. Даю триста п’ятдесят рупій і ані пайса більше.

— Сагиб трохи гарячий і злий після поїздки, — повернувся коняр із усмішкою і хижо прискалив око, як бувалий дотепник. — Трохи перегодом він розгледить чесноти мого коня краще. Я почекаю, поки він закінчить свою розмову з падре. Отут почекаю, під деревом.

— А бодай тобі! — розсміявся полковник. — Отак виходить, як поглянеш на котрогось із Магбубових коней. Він добряча стара п’явка, падре. Чекай на потім, як маєш так багато вільного часу, Магбубе. Тепер я до ваших послуг, падре. А де хлопчик? О, він пішов порозмовляти з Магбубом. Дивний хлопчина. Зволите наказати, щоб мою кобилу поставили у затінку?

Він впав у крісло, звідки було добре видно, як Кім і Магбуб Алі радяться під деревом. Падре пішов до себе по манільські сигари. Крейтон чув, як Кім гірко сказав:

— Вір брахманові більше, ніж змії, змії — більше, ніж повії, а повії — більше, ніж афганцеві, Магбубе Алі.

— Це все одно, — урочисто майнула велика руда борода. — Дітям нема чого бачити килим на ткацькому верстаті, доки не буде ясно весь візерунок. Повір, Друже Усього Світу, я тобі роблю добрячу послугу. Вони не зроблять із тебе солдата.

— От хитрий старий грішник! — думав Крейтон. — Але він не далекий від істини. Цього хлопчика не слід втрачати даремно, якщо він справді такий, як кажуть.

— Перепрошую, мені ще півхвилини, — вигукнув падре зсередини, — я шукаю документи по цій справі.

— Якщо завдяки мені ти отримаєш прихильність цього сміливого і мудрого полковника-сагиба і досягнеш почестей, то як ти віддячиш Магбубові Алі, коли станеш чоловіком?

— Ні, ні! Я благав тебе, дай мені знову вийти на Дорогу, де я буду у безпеці. А ти продав мене англійцям. Скільки вони дадуть тобі за мою кров?

— Кумедне чортенятко! — полковник закусив сигару і ввічливо повернувся до отця Віктора.

— Якими то листами гладкий жрець розмахує перед полковником? Стань позаду жеребця, нібито роздивляєшся мою вуздечку! — наказав Магбуб Алі.

— Лист від мого Лами, який він писав із Джагадгірської дороги, сказавши, що він буде платити моїй школі три сотні рупій на рік.

— Ого! Так он він який, старий червоношапочник[92]! А якій школі?

— Бог знає. Я думаю, що в Наклао.

— Так. Там є велика школа для синів сагибів і напівсагибів. Я бачив її, коли продавав там коней. То Лама теж любив Друга Усього Світу?

— Еге, і він не брехав і не повертав мене в полон.

— Не дивно, що падре не знає, як розплутати цю нитку. Ач, як торохтить полковнику-сагибу! — Магбуб Алі посміхнувся. — Клянуся Аллахом! — пронизливі очі миттю ковзнули по веранді, — твій Лама прислав щось схоже на чек. Я мав кілька оборудок із такими гунді. Полковник-сагиб дивиться на нього.

— Що мені хорошого з того всього? — стомлено сказав Кім. — Ти поїдеш, і вони повернуть мене до цих пустих приміщень, де немає доброго місця для сну, а хлопчаки мене б’ють.

— Я не думаю, що так. Май терпіння, дитино. Не всі пуштуни віроломні, якщо тільки не йдеться про кінське м’ясо.

П’ять… десять… п’ятнадцять хвилин минули, а отець Віктор далі енергійно говорив або ставив питання, на які відповідав полковник.

— Тепер я розказав вам усе, що знаю про хлопчика, від початку до кінця. І це для мене — благословенне полегшення. Ви чули коли-небудь щось подібне?

— У кожному разі, старий надіслав гроші. Розписки Гобинда Сагаї добре приймають аж до самого Китаю, — сказав полковник. — Чим більше знаєш про місцевих — тим важче передбачити, що вони зроблять, а що ні.

— Ось висновок від голови Етнографічної служби. Уся ця мішанина: червоні бики, річки зцілення (бідолашний язичник, допоможи йому, Боже!). А грошові чеки і сертифікати масонські. Ви часом не масон?

— Їй-богу, я оце щойно лиш подумав! Це ще одна причина… — неуважно сказав полковник.

— Я радий, що ви бачите в цьому якусь причину. Бо як я вже казав, ця мішанина всього — понад мої сили. А як він віщував нашому полковникові, сидячи на моєму ліжку в благенькій сорочині, а крізь дірки біле тіло світилося. І віщування ж збулося. Вони ж повиганяють із нього всі ці дурниці, у школі Святого Ксав’є, авжеж?

— Покропіть його святою водою, — розсміявся полковник.

— Чесно кажучи, я часом думаю, що варто. Але сподіваюся, що його виховають добрим католиком. Все, що мене тривожить, так це — що буде, як той старий жебрак…

— Лама, Лама, мій дорогий, і деякі з них — джентельмени у своїй країні.

— Лама, гаразд, не зможе платити наступного року. На хвилі миттєвого пориву він запланував гарну справу, але ж він коли-небудь помре. Та й брати у язичника гроші, щоб дати дитині християнську освіту…

— Але він ясно сказав, що він так хоче. Як тільки він дізнався, що хлопчик — білий, то, схоже, відразу почав ставитися до нього належним чином. Я ладен віддати місячну платню, аби почути, як він пояснив усе це в храмі Тіртханкарів у Бенаресі. Дивіться сюди, падре, я не претендую на велике знання місцевих, але якщо він говорить, що заплатить, то платитиме — живий або мертвий. Я маю на увазі, що його спадкоємці будуть виплачувати борг. Моя вам порада — направити хлопчика до Лакнау. Якщо англіканський капелан подумає, що ви його випередили…

— Значить, Бенетові не пощастило! Його відправили на фронт, замість мене. Дауті визнав мене медично непридатним. Я відлучу Дауті, якщо він повернеться живим! Звичайно, Бенет має бути задоволений…

— Задоволений славою, а релігію залишить вам. Саме так! Справді, я не думаю, що Бенет буде заперечувати. Покладіть провину на мене. Я… е-е… наполегливо рекомендую відправити хлопчика до школи Святого Ксав’є. Він може доїхати туди залізницею безкоштовно, за документами, що він сирота і син солдата, тож за проїзд платити не треба. Одяг ви йому можете купити з полкової підписки. Ложа[93] збереже кошти на його утримання, і настрій у них покращиться. Це абсолютно просто. Я маю їхати в Лакнау наступного тижня і можу наглянути за хлопчиком у дорозі — доручу його слугам абощо.

— Ви добра людина.

— Анітрохи. Не робіть цієї помилки. Лама надіслав нам гроші для певної мети. Ми не можемо їх просто повернути, то маємо зробити, як він говорить. Ну, що — вирішили, чи як? Скажімо, наступного вівторка ви приведете його мені до нічного поїзда на південь? Це ось уже за три дні. Він не встигне нашкодити протягом трьох днів.

— Мені трохи відлягло, але як бути з оцим? — він помахав чеком. — Я не знаю ні Гобинда Сагаї, ані його банк, який може виявитися діркою у стіні.

— То ви ніколи не були молодшим офіцером у боргах. Я отримаю за цим чеком готівку, якщо вам зручно, і надішлю вам належну розписку.

— Але ж ви маєте і свої справи! Це просити…

— Це мене анітрохи не обтяжить. Бачите, мене як етнографа дуже цікавить одна річ. Я хотів би її використати в роботі, яку виконую для Уряду. Перетворення полкового знаку, такого, як ваш червоний бик, на своєрідний фетиш, якому поклонявся хлопчик, — це дуже цікаво.

— Мені бракує слів, щоби виразити вам мою вдячність.

— Є одна річ, яку ви можете зробити. Всі ми, етнографи, як галки — ревниві до чужих відкриттів. Вони нікому, окрім нас самих, не цікаві, звісно, але ви ж розумієте, які ці бібліофіли. Не кажіть нікому прямо чи опосередковано жодного слова про азіатські риси характеру цього хлопчика, його пророцтва і так далі. З часом я це все у хлопчини випитаю, і… розумієте?

— Розумію. І ви напишете про це чудову роботу. Ніколи ні з ким про це не говоритиму, поки не побачу її надрукованою.

— Дякую. Ви заспокоїли душу етнографа. Ну, я маю повернутися до сніданку. О, Господи! Старий Магбуб і досі тут? — він підвищив голос, і торговець кіньми вийшов із затінку дерева. — Ну, що там таке?

— Що стосується того молодого коня, — почав Магбуб, — то я кажу, що коли лошак народився, щоби грати у поло, то він уважно стежить за м’ячем, хоча ніхто його і не вчив, коли такий лошачок нутром відчуває гру, — то я кажу, дуже кепсько псувати його, запрягаючи у важкого воза, сагибе!

— І я так кажу, Магбубе. Лоша будуть учити тільки для поло. (Ці люди, певно, нічого у світі не знають, окрім коней, падре). Побачимося завтра, Магбубе, якщо ви маєте щось для продажу.

Торгаш по-верховому змахнув йому рукою на прощання.

— Будь трохи терплячішим, Друже Усього Світу, — прошепотів він згорьованому Кімові. — Твоя доля влаштована. Через деякий час ти поїдеш у Наклао, і — ось, маєш заплатити писареві за лист. Думаю, я ще багато разів тебе побачу.

І він поскакав униз по дорозі.

— Послухай мене, — сказав полковник із веранди місцевою говіркою. — Через три дні ти поїдеш зі мною в Лакнау, будеш весь час бачити і чути нові речі. Тому сиди протягом цих трьох днів і не втікай. У Лакнау ти підеш до школи.

— А я там зможу зустрітися з моїм святим? — пхинькав Кім.

— Принаймні, з Лакнау ближче до Бенареса, ніж з Амбали. Може, я тебе візьму під свій захист. Магбуб Алі про це знає, і він буде сердитися, якщо ти зараз повернешся на Дорогу. Пам’ятай, мені багато чого розказали, і я про це не забуду.

— Я буду чекати, — сказав Кім, — але хлопчаки мене битимуть.

І тут заграв горн до обіду.