Кім

Розділ 3

Позаду них сердитий селянин розмахував бамбуковою палицею. Це був зеленяр із касти араїнів [садівників], який вирощував овочі та квіти для Амбали. Кім добре знав це поріддя.

— Отака людина, — сказав Лама, не звертаючи уваги на собак, — нечемна з незнайомцями, нездержлива на слова і немилосердна. Хай його поведінка буде тобі пересторогою, мій учню.

— Хо, безсовісні жебраки! — репетував селянин. — Ану геть! Забирайтеся!

— Ми йдемо, — відповів Лама зі спокійною гідністю, — ми йдемо з цих немилосердних полів.

— А, — промовив Кім, глибоко зітхаючи, — якщо твій наступний урожай загине, нарікай на свій власний язик.

Чоловік збентежено почовгав капцями по землі.

— Вся округа кишить жебраками, — почав він, ніби вибачаючись.

— А чому ти вирішив, що ми будемо просити у тебе милостиню, о, малі[47]? — кольнув його Кім, вживши звертання, яке найменше подобається базарним продавцям овочів. — Ми хотіли тільки поглянути он на ту річку, за полем.

— Авжеееж — річка! — пирхнув чоловік. — З якого ж ви міста з’явилися, якщо не вмієте розпізнати проритого каналу? Він тягнеться прямо, як стріла, і я плачу за воду стільки, наче це розплавлене срібло. Отам, далі, рукав річки. Але якщо вам хочеться пити, то я можу вам дати води… і молока теж.

— Ні, ми підемо до Річки, — сказав Лама, крокуючи далі.

— Молока та їжі, — пробурмотів чоловік, дивлячись на дивну високу постать. — Мені не хочеться накликати біду на себе чи на свій урожай. Але в теперішній важкий час стільки жебраків вештається…

— Зауваж собі це, — звернувся Лама до Кіма, — багряний туман гніву спонукав його вимовити грубі слова. Але заледве полуда спала йому з очей, як він став чемним і доброзичливим. Хай будуть благословенні його поля. Стережися занадто поспішно судити про людей, о хліборобе!

— Я зустрічав святих, які прокляли би все твоє добро, від каменів довкола вогнища до самого хліва, — сказав Кім присоромленому чоловікові. — Ну, хіба він не мудрий і не святий? А я — його учень!

Задерши носа до неба, він із великою самоповагою крокував через вузенькі польові межі.

— Немає гордості, — почав Лама трохи перегодом, — немає жодної гордості у тих, які йдуть Серединним Шляхом.

— Але ж ти сказав, що він — низької касти і нечема.

— Про низьку касту я не говорив, бо як може бути те, чого насправді немає? Згодом він спокутував свою нечемність, і я забув про образу. Крім того, він, так само, як і ми, прив’язаний до Колеса Всього Сущого, але не йде шляхом звільнення, — Лама зупинився біля малого потічка, що біг серед полів, і став розглядати вибитий копитами берег.

— Ну, а як же ти впізнаєш ту свою Річку? — запитав Кім, сідаючи навпочіпки в тіні високих заростей цукрової тростини.

— Коли я знайду її, на мене, безумовно, зійде просвітлення. Але я відчуваю — це не те місце. О найменший із потоків, якби ти міг сказати мені, де тече моя Річка! Але будь благословенний вже за те, що запліднюєш ці поля!

— Диви! Диви! — Кім перескочив на його бік і шарпнув старого назад. Жовто-коричнева стрічка вислизнула з-попід пурпурових шелестких стеблин на берег, потягнулася до води, напилася і завмерла — здоровенна кобра з нерухомими розплющеними очима.

— Нема в мене палиці, патика немає у мене, — проговорив Кім. — Я добуду якогось — і переб’ю їй спину.

— Чому? Вона на Колесі, як і ми, живе то вгору, то вниз, дуже далеко від визволення. Велике зло мала скоїти душа, щоб її пожбурили в таке тіло.

— Я ненавиджу всіх змій, — сказав Кім. Жодний тубільний вишкіл не вгамує жах білої людини перед Змієм.

— Хай собі проживає своє життя! — клубок біля води засичав і розгорнув каптура. — Хай прийде чимскоріше твоє визволення, брате! — спокійно правив своєї Лама. — Чи не знаєш чи часом, де моя Річка?

— Я ще ніколи не бачив такого, як ти, — прошепотів приголомшений Кім. — Тебе що, кожна змія розуміє?

— Хто зна? — він пройшов на відстані фута від піднятої голови кобри. Голова лягла між запилюженими кільцями.

— Ну, пішли! — кинув Лама через плече.

— Цур, не я, — сказав Кім. — Я обійду.

— Гайда, вона тобі не зашкодить.

Кім мить вагався. Лама підтримав його, пробубнівши якусь китайську цитату, Кім подумав, що то закляття. Відтак послухався — і перестрибнув потічок, а змія, дійсно, знаку на те не подала.

— Я ще ніколи не бачив такої людини, — Кім витер піт із чола. — А тепер, куди ми йдемо?

— Це тобі треба визначитися. Я старий, і чужинець, зайшов далеко від своїх країв. Якби отой по-йізд не наповнював мою голову гуркотом барабанів диявола, я би їхав у ньому в Бенарес… Але так ми можемо проминути мою річку. Давай знайдемо іншу.

І весь той день вони тинялися з краю в край по місцині, де добре оброблена земля дає три, а то й чотири врожаї на рік, по полях цукрової тростини, довгої білої редьки і ноль-колю (капусти кольрабі), звертаючи убік до кожного проблиску води, хвилюючи собак і сонні полуденні села. Лама відповідав на шквал запитань із незворушною простотою: вони шукають Річку, Річку чудесного Зцілення. Якби ж бодай хто знав той потік?

Іноді чоловіки сміялися, але частіше слухали історію до кінця, пропонуючи мандрівникам місце в тіні, молоко та їжу. Жінки завжди були добрі, а маленькі діти, як і діти у всьому світі, були по черзі то сором’язливими, то надокучливими.

Вечір застав їх на відпочинку під чільним деревом у малому поселенні із земляними хатинками, де вони теревенили зі старостою, доки худоба поверталася додому з пасовиськ, а жінки лаштували пізню вечерю. Вони вийшли за смужки городів довкола голодної Амбали й опинилися серед розлогих ланів зеленого збіжжя.

Староста був сивобородий і привітний старий, звичний розважати незнайомців. Він витягнув рівне дерев’яне ліжко для Лами, поставив перед ним теплу, щойно приготовану їжу, запропонував йому люльку, і коли в сільському храмі завершилася церемонія, послав по тамтешнього жерця.

Кім розповідав старшим дітям байки про величину і красу Лагора, залізничні подорожі та подібні міські цікавинки, в той час як чоловіки говорили про своє повільно, як їхня худоба жувала жуйку.

— Я не можу оце второпати, — сказав нарешті староста до жерця, — про що він торочить?

Лама саме завершив свою історію і сидів, мовчки перебираючи вервицю.

— Він Шукач, — відповів жрець. — На землі повно таких. Пам’ятаєте, той, що приходив ото минулого місяця — факір із черепахою?

— Так, але той чоловік мав право і підставу, йому сам Крішна[48] з’явився у видінні й обіцяв рай без спалення на вогнищі, якщо він піде у Праяг[49]. А ця людина не прагне до жодного з богів, про яких я знаю.

— Він старий, він прийшов здалеку, і він божевільний, — відповів гладенько поголений жрець. — Слухай мене, — повернувся він до Лами. — За три коси [шість миль] на захід пролягає великий колісний шлях[50] до Калькутти.

— Але мені треба в Бенарес — у Бенарес.

— І в Бенарес також. Він перетинає всі потоки на цей бік Гінду[51]. Тепер я тобі кажу так, святий чоловіче, відпочивай тут до завтра. Потім рушайте Дорогою (він мав на увазі Великий колісний шлях) і випробовуйте кожен потічок, що його перетинає; бо, як я розумію, чеснота твоєї Річки не залягає у якійсь заплаві чи закруті, а є по всій її довжині. Тоді, якщо буде на те воля твоїх богів, ти вже певно що знайдеш своє звільнення.

— Це добре сказано, — Лама глибоко перейнявся планом. — Ми почнемо завтра, і хай на тебе зійде благословення за те, що ти показав моїм старим ногам таку близьку дорогу.

Насамкінець він промугикав мелодійну китайську приповістку. Це вразило навіть жерця, а староста злякався було злих чарів; але дивлячись на просте, жваве обличчя Лами, ніхто не міг довго тримати сумніву.

— Ти не бачиш мого чели? — спитав Лама, видобуваючи свого висушеного гарбузика з тютюном — він мав відповісти гостинністю на гостинність.

— Я бачу і чую, — староста покосував оком туди, де Кім теревенив із дівчинкою в синьому, яка саме підкладала тріскучі колючки в багаття.

— Він теж шукає своє. Не річку, але Бика. Так, Червоний Бик на зеленому полі колись піднесе його для пошани. Мені здається, він трохи не зовсім від цього світу. Він був посланий мені зненацька для допомоги у моєму пошуку, його звати Друг Усього Світу.

Жрець усміхнувся:

— Агов, Друже Всього Світу, — вигукнув він через завісу їдкого диму, — ти хто?

— Учень цього святого, — відказав Кім.

— Він каже, що ти бут [дух].

— А бути їдять? — підхопив гру Кім. — Бо я голодний.

— Це не жарт! — вигукнув Лама. — Один астролог у тому місті, назву якого я забув…

— У такому собі місті Амбалі, де ми спали минулої ночі, — прошепотів Кім до жерця.

— Ага, то була Амбала? Він розклав гороскоп і заявив, що мій чела має знайти те, що шукає, упродовж двох днів. А що там він говорив про значення зірок, Друже Всього Світу?

Кім відкашлявся і поглянув на сільських сивобородих дідів.

— Моя зірка означає війну, — бундючно відповів він.

Хтось засміявся з маленької обшарпаної постаті, що підпирала цегляний підмурок під головним деревом. Там, де місцеві вже б полягали, біла кров Кіма змушувала його стояти на ногах.

— Ага, війна, — відповів він.

— Оце пророцтво! — прогуркотів низький голос. — Уздовж кордону завжди точиться війна, я знаю…

Це був старий, висохлий чолов’яга, що служив у часи Повстання[52] як місцевий офіцер[53] новоствореного кавалерійського полку. Уряд дав йому гарний наділ у селі, і хоча запити його синів, які вже й самі поставали сивобородими офіцерами, відчутно похитнули його статки, він досі вважався впливовою людиною. Англійські чиновники, навіть начальники округів звертали з головної дороги, щоб його відвідати; у таких випадках він одягав стародавню форму і виструнчувався, як шомпол.

— Але це має бути велика війна — війна восьми тисяч.

Голос Кіма пронизливо злітав над зненацька набіглим натовпом, на подив самому мовцеві.

— Червоні мундири[54] чи наші власні полки? — різко запитав старий, неначе звертався до рівні. Його тон викликав у людей повагу до Кіма.

— Червоні мундири, — поволі відказав Кім. — Червоні мундири й гармати.

— Але, але астролог ні слова не сказав про це, — збуджено белькотів Лама, хапнувши зопалу добрячу понюшку тютюну.

— Але я знаю. Слово прийшло до мене, учня цього святого. Спалахне війна — війна восьми тисяч червоних мундирів. їх приведуть із Пінді й Пешавара. Це точно.

— Хлопчик чув базарні розмови, — сказав жрець.

— Але він завжди був при моєму боці, — сказав Лама. — Як це він знає, а я — ні?

— З нього вийде розумний фіґляр, коли старий помре, — пробурмотів жрець до старости. — Що це за новий трюк?

— Знак. Дай мені знак, — прогримів раптом старий солдат. — Якби мала бути війна, мої сини сказали б мені.

— Коли все буде готово, синам твоїм скажуть, не сумнівайся. Але то довгий шлях: від твоїх синів до людини, в чиїх руках усі ці речі.

Кім розпалився. Гра нагадала йому передачу листів, коли заради кількох пайсів[55] він робив вигляд, що знає більше, ніж насправді. Але тепер він грав задля важливіших речей — азарту і відчуття влади. Він вдихнув глибше і продовжив:

— Старий, дай ти мені знак. Хіба підлеглі можуть наказувати виступати восьми тисячам червоних мундирів, та ще й із гарматами?

— Ні, — відповів старий, і знову так, ніби вони з Кімом були рівні.

— А ти знаєш, хто він — Той, хто віддає наказ?

— Я бачив його.

— А впізнав би знову?

— Я знаю його відтоді, як він був лейтенантом в Топхані [артилерії].

— Високий чоловік. Високий чоловік із чорним волоссям, який ходить отак?

Кім зробив кілька кроків жорсткою, дерев’яною ходою.

— Ая! Але це будь-хто міг бачити.

Натовп затамував подих іще від початку їхньої розмови.

— Це правда, — сказав Кім. — Але я скажу більше. Подивіться сюди. По-перше, високий чоловік ходить отак. Тоді він міркує отак, — Кім провів пальцем собі по лобі та вниз, до кута щелепи. — А тоді отак пересмикує пальці. А тоді пхає собі капелюха під ліву пахву.

Кім показав рух і стояв, як лелека.

Старий охнув і вражено замовк, а натовп здригнувся.

— Так, так, так. Але що він робить, коли збирається віддати наказ?

— Він потирає шкіру на потилиці — отак. Тоді опускає один палець на стіл, і трохи чмихає носом, отак. А потім він каже так: «Звільнити такий-то полк. Викликати такі-то гармати».

Старий підвівся, завмер і віддав честь.

— Утім, — Кім перекладав місцевою говіркою слова, які він чув у гардеробній в Амбалі. — Утім, говорив він, ми повинні були зробити це давно. Це не війна, це каральна операція. Пффф!

— Досить. Я вірю. Я бачив його таким у диму боїв. Бачив і чув. Це він!

— Я не бачив диму, — Кімів голос уподібнився до наспівного бурмотіння ворожки з узбіччя. — Я бачив це в темряві. Спершу прийшов чоловік, щоби внести ясність. Потім вершники. Потім він стояв у колі світла. Далі все було, як я вже сказав. Старий, я говорив правду?

— Так, це він. Я вже не маю жодних сумнівів, що це він.

Натовп зробив довгий, тремкий вдих, дивлячись поперемінно то на старого, який досі пильно слухав, то на обдертого Кіма у багряних сутінках.

— Чи ж я не казав, чи ж я не казав, що він із іншого світу!? — гордо вигукнув Лама. — Він Друг Усього Світу. Він Друг Зірок!

— Принаймні, нас це не стосується, — вигукнув чоловік. — О ти, молодий провіснику, який має дар завжди при собі, у мене є корова з червоно-чорними плямами. Може, вона сестра твого Бика, звідки я знаю…

— Хіба мене це обходить? — сказав Кім. — Мої Зірки не мають діла до твоєї худоби.

— Ні, але вона дуже хвора, — втрутилася жінка. — Скажи мені, чи вона оклигає?

Якби Кім був звичайним хлопчиком, він би продовжив гру; але не можна тринадцять років прожити в Лагорі, знати всіх факірів із боку воріт Таксалі, і не знати при цьому людської природи.

Жрець збоку подивився на хлопчика трохи вороже і гірко всміхнувся.

— Хіба немає жерця на селі? Я ж наче бачив одного великого жерця саме зараз! — вигукнув Кім.

— Ая… — почала жінка.

— Але ти і твій чоловік сподівалися вилікувати корову, вилікувати за жменьку дякую.

Постріл влучив: то була пара визнаних у селі скупердяїв.

— Це недобре — дурити храми. Віддайте телятко власному жерцеві, і, якщо боги ваші не розгнівалися назавжди, корова дасть молока протягом місяця.

— А ти майстер до жебрів, — схвально промуркотів жрець. — І мастак із сорокарічним досвідом не втнув би краще. Звісно, це ти збагатив старого?

— Трохи борошна, трохи вершкового масла і жменька кардамону, — відповів Кім, спалахнувши від похвали, але все ще обережно. — Хіба з цього розбагатієш? І ти ж бачиш, що він божевільний. Але принаймні, з ним я вивчаю дорогу.

Він знав, як поводилися і говорили між собою факіри при воротах Таксалі, і скопіював кожну інтонацію їхніх безсовісних учнів.

— Його пошук — це правда чи машкара? Це може бути й скарб.

— Та він із глузду з’їхав сто разів. Ото й усе, що там є.

Тут підскочив старий солдат і запитав, чи не погодиться Кім у нього переночувати. Жрець радив йому погодитися, але наполягав на тому, що честь розважати Ламу належить храмові, на що Лама простодушно усміхнувся. Кім перевів погляд з одного на другого і зробив власні висновки.

— Де гроші? — прошепотів він, відкликавши старого у темряву.

— У мене на грудях. Де ж іще?

— Віддай мені. Тихо і швидко віддай мені.

— Але чому? Тут немає квитка, щоб купити.

— Я тобі чела, чи ні? Хіба я не бережу твої старі ноги по шляхах? Віддай мені гроші, та на світанку я поверну їх тобі.

Він запхав руку Ламі за пазуху і витяг гаманець.

— Ну так, то й так, — покивав головою старий, — це великий і жахливий світ. Я ніколи не знав, що у ньому живе так багато людей.

Наступного ранку жрець був у дуже поганому настрої, а Лама здавався цілком щасливим. Кім же провів цікавезний вечір зі старим, який дістав кавалерійський меч і, вклавши його на сухі коліна, розповідав про Повстання і про молодих капітанів, які вже тридцять років лежали у могилах, аж поки Кім не заснув.

— Звичайно, повітря в цій країні добре, — сказав Лама. — Я сплю сторожко, як і всі старі люди, але від учорашнього вечора проспав, як убитий, аж доки геть розвидніло. Я й досі трохи причмелений.

— Випий гарячого молока, — сказав Кім, який не раз виручав такими засобами знайомих курців опіуму. — Настав час знову вийти на дорогу.

— Довга дорога, що перетинає всі річки Гінду, — весело сказав Лама. — Ходімо. Але як ти думаєш, чело, віддячити б нам цим людям, особливо жерцеві, за їхню велику доброту? Вони справді добрі, хоч і парасти [язичники], але, може, в інших життях вони здобудуть просвітлення. Дати рупію на храм? Там усередині всього лише каменюка, пофарбована у червоне, але ми маємо розпізнавати доброту людського серця.

— Святий чоловіче, ти коли-небудь подорожував наодинці? — Кім глипнув зненацька гостро, як одна з тих індійських ворон, що клопочуться по полях.

— Звісно, дитино: від Кулу до Патханкота, де помер мій перший чела. Коли люди були добрі до нас, ми їх обдаровували, і всі люди у Горах добре до нас ставилися.

— У Гінді все інакше, — сухо відказав Кім. — Їхні боги багаторукі й зловорожі. Облиш їх.

— Я тебе трохи проведу, Друже Всього Світу, тебе і твого жовтого чоловічка, — сказав старий солдат, трюхикаючи на худющому клишоногому поні сільською вулицею у ранковій імлі. — Минулої ночі фонтани пам’яті так розворушили моє висохле серце, що це було як благословення для мене. Справді, пахне війною на кордоні. Я чую цей запах. Дивись! Я узяв свій меч.

Він сидів, цибатий, на малій тваринці, з великим мечем при боці, тримав руку на руків’ї та люто вдивлявся уздовж полів ген на північ.

— Скажи мені знову, як він показав у твоєму видінні? Ходи сідай позаду мене. Тварина повезе обох.

— Я учень цього святого, — сказав Кім, коли вони остаточно вийшли за сільські ворота. Жителі, здавалося, майже шкодували, що гості вже йдуть, але прощання жерця було холодним і відстороненим. Він витратив дрібку опіуму на людину, яка зовсім не мала грошей.

— Добре сказано. Я не звик до святих людей, але повага — це завжди добре. Немає тепер ніякої поваги, навіть тоді, коли комісар-сагиб приходив до мене. Але чому той, чия зірка веде його до війни, має йти за святою людиною?

— Але ж він святий, — щиро сказав Кім. — Справді, і в розмовах, і у вчинках — святий. Він не схожий на інших. Я ніколи такого не бачив. Ми не якісь ворожки, жонглери або жебраки.

— Ти-то ні, я ж бачу. Але я не знаю, що то за один з тобою. Хоча крокує він добре.

Перша ранкова свіжість спонукала Ламу йти сягнистими, мов верблюд, легкими кроками. Він поринув у медитацію, механічно клацаючи вервицею.

Розбита коліями сільська дорога вела їх, вигинаючись по рівнині між великими темно-зеленими манговими гаями. На сході танули в імлі обриси засніжених вершин Гімалаїв. Уся Індія працювала в полі: чувся скрип колодязних коліс, галайкання орачів і воронячий галас. Навіть поні ожив і мало не рушив учвал, коли Кім поклав руку на шкіряне стремено.

— Я шкодую, що не дав рупію на храм, — сказав Лама, діставшись до останньої, вісімдесят першої намистини у вервиці.

Старий солдат щось прогарчав собі у бороду, так що Лама вперше зауважив його присутність.

— Ти також шукаєш Річку? — обернувся і поспитав він.

— Зараз новий день, — пролунало у відповідь. — Що треба від річки, крім як напитися на захід сонця? Я прийшов, щоби показати тобі коротку дорогу до Великого Шляху.

— Я пам’ятатиму твою ласку, о доброзичливцю. Але навіщо меч?

Старий солдат зніяковів, як дитина, яку спіймали на уявній грі.

— Меч, — сказав він, тримаючи зброю. — О, це моя забаганка, моя стареча забаганка. Дійсно, є наказ від поліції, щоби жодна людина по всьому Гінді не носила зброї, але, — він повеселішав і ляснув долонею по ефесі, — усі довколишні констебелі мене знають.

— Це недобра забаганка, — сказав Лама. — Яка користь у вбивстві людей?

— Як я знаю — невелика; та якби злих людей не убивали раз-по-раз, то світ не був би такий добрий до беззбройних мрійників. Я це кажу, бо знаю, бо я бачив, як земля на південь від Делі купалася в крові.

— Що то за божевілля тоді було?

— То знають лише боги, які наслали таку кару. Безум охопив усе військо, і вони повстали проти своїх офіцерів. Це було перше зло, але все би обійшлося, якби люди вміли себе стримувати. Та вони вирішили повбивати жінок і дітей сагибів. Тоді прийшли сагиби з-за моря, і жорстоко змусили їх відповісти за вчинене.

— Якісь такі чутки до мене доходили, колись давно. Пригадую, то називали Чорним Роком.

— Як же ти жив, що не знаєш про Рік? Добрі мені чутки! Вся земля знала і тремтіла!

— Наша земля здригалася лише раз — у той день, коли Найдосконаліший отримав Просвітлення.

— Пф! Я бачив, як здригався щонайменше Делі, а Делі — то пуп світу.

— То вони напали на жінок і дітей? Це був поганий вчинок, за який не минути кари.

— Багато хто хотів, але з того вийшло мало користі. Я був тоді в кавалерійському полку. Він збунтувався. З шестисот вісімдесяти шаблюк — скільки, ти думаєш, лишилися вірними? Троє. Одним із них був я.

— Тим паче заслуга.

— Заслуга! У ті дні це не вважалося заслугою! Мої люди, мої друзі, мої брати відвернулися від мене. Вони сказали: «Час англійців минає. Нехай кожен відвоює собі клапоть». Але я говорив із людьми з Собраону, з Чиліанвали, з Мудкі й Фірозешаху[56]. Я сказав: «Переждіть трохи — і вітер зміниться. Немає благословення над тим усім, що діється». У ті дні я їхав сімдесят миль з англійською мем-сагиб і її малям, притороченим мені до луки. (Ого! Ото був кінь для справжнього чоловіка!) Я залишив їх у безпеці й повернувся до офіцера — того єдиного, який не був убитий з наших п’яти. «Дайте мені роботу — сказав я, — бо я тепер вигнанець із-поміж своїх і шабля моя мокра від крові мого двоюрідного брата». «Матимеш — сказав він. — Попереду багато роботи. Коли це безумство скінчиться, почнеться відплата».

— Ага, коли безумство закінчиться — буде відплата, певно? — Лама пробурмотів майже сам до себе.

— У ті дні медалі не роздавали всім підряд, хто випадково чув, як гармата стрельнула. Ні! У дев’ятнадцятьох битвах я був; в шести й сорока кінних сутичках; а дрібних сутичок — і не перелічити. Дев’ять ран на мені; медаль і чотири планки, й орден, бо ж мої капітани, які поставали тепер генералами, згадали про мене, коли було п’ятдесят років царювання Кайсар-і-Гінд[57] і всі землі веселилися. Вони сказали: «Дайте йому орден Британської Індії». Я ношу його тепер на шиї. Крім того, я маю джагір [маєток], подарований мені державою, задарма — мені та моїй родині. Чоловіки тих часів — вони тепер комісари — приїздять до мене дорогою між збіжжям, верхи на високих конях, так, що все село їх бачить. І ми говоримо про давні сутички і раз по раз згадуємо загиблих.

— А що потім? — спитав Лама.

— О, потім вони йдуть, але не раніше, ніж усе село їх побачить.

— А потім що ти будеш робити?

— А потім я умру.

— А потім?

— Нехай боги вирішують. Я їм ніколи не набридав із молитвами, тож не думаю, що й вони мені набридатимуть. Ось подивися: я за своє довге життя помітив: хто вічно втручався до Тих, хто нагорі, зі своїми скаргами, проханнями, плачами і ревами, — тих і закликали мерщій нагору, так, як наш полковник засилав сільських роззяв, які забагато балакали. Ні, я ніколи не втомлював богів. Вони пам’ятатимуть про це, і дадуть мені тихе місце, де я зможу прихилити у затінку списа і чекатиму, щоби вітати своїх синів. Їх у мене аж троє, вони — резальдари[58] — і всі троє майори, служать у полках.

— І вони також прив’язані до Колеса, переходитимуть із життя до життя, від відчаю до відчаю, — стиха мовив Лама, — спекою, неспокоєм гнані за поживою.

— Так, — посміхнувся старий солдат. — Три майори-резальдари у трьох полках. Трохи грають на гроші, але і я такий самий. Вони мають бути добре споряджені; а тепер же коней не беруть так, як колись жінок. Ну, добре, мій маєток може покрити все. А ти як собі думаєш? Це добра земля, та мої люди обманюють мене. Я не знаю, як спитати, окрім, як кінчиком списа. Тьху! Я і сердився, і проклинав їх, а вони вдають, буцім каються, але за моєю спиною — я ж знаю! — кличуть мене беззубою старою мавпою.

— Хіба ти ніколи не хотів чогось іншого?

— Так, так — і тисячу разів! Знову рівну спину і вправне коліно, швидкі руки та гострий зір, і все, що складає єство чоловіка. О, старі часи — хороші дні моєї сили!

— Та сила є слабкість.

— Виявилося, так. Але п’ятдесят років тому я довів би протилежне, — заперечив старий солдат, вганяючи гострий край стремена в худий бік поні.

— Але я знаю Річку великого зцілення.

— Я пив воду з Гангу мало не до водянки. Вона мені дала лише різачку і ніякої сили.

— Це не Ганг. Річка, про яку я знаю, змиває скверну всіх гріхів. Тому, хто дістанеться її протилежного берега, забезпечено звільнення. Я не знаю твого життя, але твоє лице — обличчя людини шляхетної та ввічливої. Ти тримався свого шляху і зберігав вірність тоді, коли це було важко, у той Чорний Рік[59], про який я тепер пригадую й інші оповіді. Виходь тепер на Серединний Шлях, який веде до звільнення. Слухай Найдосконаліший закон і не ганяйся за мріями.

— Балакай-балакай, діду, — посміхнувся солдат, злегка салютуючи. — Ми всі стаємо базіками у нашому віці.

Лама присів навпочіпки в затінку під манговим деревом, тіні від листя мінилися на його обличчі. Солдат сидів нерухомо на поні, а Кім, переконавшись, що поблизу немає змій, ліг серед покрученого коріння.

На осонні бриніли комахи, туркотіли голуби, з полів долинав дрімотний скрип криниць. Лама заговорив, повільно й виразно. Через десять хвилин старий солдат зісковзнув зі свого поні, — щоб краще чути, як він пояснив, — і намотав повід довкола зап’ястя. Голос Лами уривався, паузи довшали. Кім був зайнятий спостереженнями за сірою білкою. Коли сердита грудочка хутра щільно притислася до гілки й зникла, проповідник і його слухач уже поснули. Коротко стрижена голова старого офіцера схилилася до плеча, Лама відкинувся назад до стовбура за спиною, на тлі якого здавався жовтим, як слонова кістка. Голе дитинча причапало до них, витріщилося, і, кероване якимось миттєвим поривом шаноби, злегенька вклонилося Ламі. А що малюк був маленький і товстий, то беркицьнувся на бік, а Кім засміявся з його розчепірених пухких ніжок. Від переляку й обурення дитинча заверещало вголос.

— Гай-гай! — вигукнув солдат, схоплюючись на ноги. — Що таке? Який наказ?… Це… дитина! А мені наснилося, що тривога. Малюк… маленький… не плач. Хіба я спав? Ой, це ж так нечемно!

— Страшно! Я боюся! — заревів малий.

— Кого ти боїшся? Двох старих і хлопчика? А як же ти будеш вояком, принце?

Лама прокинувся теж, але, не звертаючи уваги на саму дитину, клацнув намистинами вервиці.

— Со це? — спитало дитинча, урвавши вереск. — Я сце такого не бацив. А да’ мені.

— Ага, — усміхнувся у відповідь Лама, тягнучи петельку вервиці за собою на траву:

Дитинча скрикнуло від радості, вхопивши темні блискучі намистини.

— Ого! — вигукнув старий солдат. — А ти звідки цю пісню знаєш, людино, яка зневажає цей світ?

— Я вивчив її в Патанкоті, сидячи на порозі, — сором’язливо сказав Лама. — Добре бути лагідним із дітками.

— Наскільки я пам’ятаю, перед тим, як нас зморив сон, ти сказав мені, що шлюб і народження дітей затьмарюють істинне світло і стають каменями спотикання на Шляху. Хіба у твоїй країні діти з неба падають? А співати їм пісень — це Шлях?

— Жодна людина не є ідеальною у всьому, — сказав Лама серйозно, підбираючи вервицю. — А тепер біжи до своєї матері, малюче.

— Послухайте-но його! — гукнув солдат до Кіма. — Соромиться, що дитину потішив! А ти був би добрим батьком родини, брате мій. Гей, дитино! — він кинув малюкові пайс. — Льодяники завжди солодкі, — промовив він, а коли маленька постать пострибала собі геть у сонячному промінні, продовжив: — Вони ростуть і стають чоловіками. Свята людино, мені шкода, що я заснув у розпал твоєї проповіді. Прости мене.

— Ми обоє старі, — мовив Лама. — То моя вина. Я заслухався твоєю розмовою про світ і його божевілля, й одна помилка призвела до наступної.

— Послухайте його! Яке лихо твоїм богам із тобою, що ти погрався з дитиною? І пісеньку ти дуже добре заспівав. Підемо далі, а я буду співати тобі пісню про Нікала Сейна[60] під Делі — то стара пісня.

Коли вони вийшли із затінку мангового дерева, високий, пронизливий голос старого задзвенів над полями, як крик, протяжним стогоном він розгорнув історію Нікала Сейна [Ніколсона], — пісню, яку чоловіки донині співають у Пенджабі. Кім був у захваті, а Лама слухав із глибокою цікавістю.

— Ахи! Нікал Сейн мертвий — він за Делі поліг! Списи Півночі, помсту за Нікала Сейна вчиніть, — тремтячим голосом він вивів до кінця, поплескуючи шаблюкою по крупу поні.

— А тепер ми підходимо до Великого Шляху, — сказав він, вислухавши слова похвали від Кіма, поки Лама підкреслено мовчав. — Давно я їздив цією дорогою, але слова твого хлопчика мене розворушили. Дивись, святий чоловіче, Великий Шлях — то хребет всього Гінду. Здебільшого він затінений, як тут, чотирма рядами дерев. Посередині — вимощений шлях — по ньому весь час їздять. Коли ще не було залізних вагонів, сагиби тут по ньому подорожували і туди, й сюди сотнями. Тепер тільки вози та інші таратайки їздять. Ліворуч і праворуч дорога дужче вибита — там їздять важкі підводи із зерном, бавовною, деревиною, кормом для худоби, вапном і шкурами. Людям тут безпечно ходити, бо кожні кілька косів[61] є поліцейська дільниця. Поліція — то злодії й грабіжники (я сам би з радістю їх потрусив із кавалерією — новобранцями під рукою сильного капітана), але принаймні, вони не терплять жодних конкурентів. Тут їздять усі касти й верстви. Дивіться! Брахмани і чамари[62], банкіри та лудильники, перукарі та баньї (торговці, зазвичай збіжжям), паломники і гончарі — весь світ іде та іде. Це для мене, як річка, із якої мене витягли, наче колоду після повені.

І справді — Великий Шлях був чудовим видовиськом. Він ішов прямо, несучи на собі вільно люд з усієї Індії впродовж півтори тисячі миль — справжня Ріка Життя, якої більше ніде не існує у світі. Вони дивилися на зелені склепіння, плямисті тіні, біле полотно шляху, поцятковане мандрівниками, і двокімнатну будівлю поліцейської дільниці навпроти.

— Хто носить зброю всупереч закону? — вигукнув, сміючись, констебль, побачивши солдатів меч. — Хіба поліції не достатньо, щоби знищити лиходіїв?

— Саме через поліцію я й обзавівся ним, — пролунало у відповідь. — Чи все добре у Гінді?

— Резальдаре-сагибе, все добре.

— Бачиш, я — як та стара черепаха, що вистромляє голову на берег, а тоді ховається знову. Так, це Дорога Гіндостану. Всі люди приходять по цьому шляху…

— Свинячий сину, хіба тобі битий шлях на те зроблений, щоб ти об нього спину чесав? Батько всіх дочок сорому і чоловік десяти тисяч потіпах, матір твоя з дідьком злигалася, бо так її мати вчила! Тітки твої в семи поколіннях безносі! А сестра твоя!.. Чия совина дурість тебе навчила вивернути свої возики через дорогу? Колесо зламалося? Оце зараз матимеш проламану голову, то покладеш їх разом на дозвіллі!

Голос та їдкі виляски батога долинали зі стовпа куряви за п’ятдесят ярдів від них, де зламався якийсь віз. Тонка, висока катхіаварська кобила з розвогненими очима і ніздрями форкаючи вилетіла з тисняви, в той час, як вершник спрямував її через дорогу в гонитві за чоловіком, а той уже тікав геть і волав щосили. Він був високий і сивобородий, сидів на майже знавіснілій тварині, як улитий, і вправно шмагав на скаку свою жертву.

Обличчя старого спалахнуло гордощами:

— Моя дитина! — коротко сказав він і старанно натягнув повід, примушуючи поні гордовито вигнути шию.

— Мене мають бити при поліції? — залементував візник. — Справедливість! Я вимагаю справедливості…

— Я маю спинятися через вереск мавпи, яка вивернула десять тисяч мішків перед носом молодої коняки? Так же можна і зіпсувати кобилу.

— Він каже правду. Він каже правду. Але ж як добре вона слухається вершника, — сказав старий.

Візник сховався під колесами свого воза і звідти погрожував всіляко помститися.

— А міцні хлопці, оці твої сини, — спокійно сказав поліцейський, длубаючись у зубах.

Вершник востаннє добряче шмагонув візника і пустив коня тихим чвалом.

— Мій батьку! — він прогарцював десять ярдів назад і спішився.

Старий умить зіскочив із поні й вони обнялися, як то водиться між батьком і сином на Сході.