Хто плідні сонця в небі помістив,
І зорі зорь, і глум нічних світил?
Піди поглянь — тебе б він пропустив.
Бо небу — вись, війна — землі уділ.
А гріх Адама, батька, зве туди,
Де страх, насилля, гамір увесь час.
Угору глянь, і гороскоп склади —
Чи провідна зоря то, а чи Марс?
У другій половині дня розчервонілий учитель сказав Кімові, що його «викреслено зі списків військового складу», про який Кім нічого не второпав, але йому наказали йти гратися. Тоді він побіг на базар і знайшов молодого писаря, якому заборгував за марку.
— Тепер я заплачу, — по-царськи мовив Кім, — і тепер мені потрібно ще один лист написати.
— Магбубові Алі в Амбалу, — хвацько вгадав писар. Професія зробила його справдешнім бюро загальної дезінформації.
— Це не Магбуб, а жрець. Бери ручку і швидко пиши. «Для Тішу-лами, святого з Бготійялу (назва Тибету в окремих індійських говірках), шукачеві Річки, який мешкає зараз у Храмі Тіртханкарів у Бенаресі». Візьми більше чорнила! «Протягом трьох днів я маю приїхати в Наклао до тамтешньої школи. Назва школи «Ксав’є». Я не знаю, де саме та школа, але вона знаходиться в Наклао».
— А я знаю Наклао, — втрутився писар. — І знаю, де школа.
— Напиши йому, де вона знаходиться, я дам іще півана.
Очеретяна ручка діловито зашкрябала.
— Він не помилиться, — писар підняв голову. — А хто то спостерігає за нами через вулицю?
Кім хутко глянув і побачив полковника Крейтона у фланелевому костюмі для тенісу.
— А, це один сагиб, знайомий товстого жерця з казарми. Він мене зве.
— Ну, як ти? — спитав полковник, коли Кім підбіг.
— Я… я не тікаю! Я надсилаю листа до мого святого у Бенарес.
— Я й не думав про це. А ти йому написав, що я візьму тебе з собою до Лакнау?
— Ні, не писав. Прочитайте листа, якщо не вірите.
— Тоді чому ж ти не згадав мого імені у листі до свого святого? — дивно посміхнувся полковник.
Кім зібрав усю свою мужність.
— Якось мені сказали, що не варто називати імена інших людей, задіяних у справі, бо через розголос імен псується багато хороших планів.
— Ти добре навчений, — відповів полковник, і Кім зашарівся. — Я залишив свій портсигар у будинку падре, праворуч на веранді. Принеси мені його додому сьогодні ввечері.
— А де ви живете? — спитав Кім. Кмітливість підказувала йому, що це якесь випробування, і він насторожився.
— Запитаєш у кого-небудь на великому базарі, — сказав полковник і пішов далі.
— Він забув свій портсигар, — сказав Кім писареві, повертаючись. — Я маю принести йому сьогодні ввечері. Мій лист уже закінчений, тільки допиши тричі: «Прийди до мене! Прийди до мене! Прийди до мене!». Тепер я тобі заплачу за марку, а ти надішли його поштою.
Він уже піднявся, щоби піти, але машинально запитав:
— Хто він такий, цей сердитий сагиб, який забув портсигар?
— О, він просто Крейтон-сагиб, такий дуркуватий сагиб, полковник без полку.
— А чим займається?
— Бог його знає. Він завжди купує коней, на яких не вміє їздити, і загадує всілякі питання про божі створіння, як-от камінці, рослини, про людські звичаї. Торгаші його називають батьком дурнів, бо його легко взути при продажу коней. Магбуб Алі каже, що він найбожевільніший серед сагибів.
— Аа! — відповів Кім — і пішов.
Умови його виховання прищепили хлопцеві деякі знання щодо людської вдачі, і він був певен, що дурням не дають інформацію, яка призводить до виступу восьми тисяч чоловік, не рахуючи пушкарів. Головнокомандувач усіх індійських військ не став би так говорити з дурнем, як він говорив, коли Кім слухав їхню розмову. Так само Магбуб Алі не змінював би тон щоразу, згадуючи ім’я полковника, якби той був дурнем. Отже, — тут Кім аж підскочив, — десь тут була загадка, і можливо, Магбуб Алі шпигував для полковника так само, як Кім шпигував для Магбуба Алі. І, як і кінський торгаш, полковник, певно, поважає людей, які не виказують, скільки усього знають.
Він радів, що не видав себе і не виказав, що знає, де знаходиться будинок полковника. А коли, повернувшись до казарми, виявив, що жодного портсигара ніхто не забував, то засяяв від радощів. Оцей чоловік був йому до душі — ухильний і хитрий, що веде свою потайну гру. Ну, якщо він дурень, то таким дурнем і Кім може бути.
Кім не виказав жодної зі своїх думок і тоді, коли отець Віктор упродовж трьох довгих ранків розказував йому про набір цілковито нових богів і боженят, а найдужче — про богиню Мері, яка була, як здогадувався Кім, те ж саме, що й Бібі Міріам[95] із розповідей Магбуба Алі. Він не виказував жодних почуттів, ні коли після лекцій отець Віктор тягав його по крамницях, купуючи різне спорядження, ані коли заздрісні хлопченята-барабанщики відлупцювали його, бо він їхав до кращої школи, але зі щирою цікавістю чекав на подальший розвиток гри обставин. Отець Віктор, добра душа, відвіз його на станцію, посадовив у порожнє купе другого класу поруч із купе першого класу полковника Крейтона і щиро попрощався з ним.
— У школі Святого Ксав’є із тебе, О’Гара, зроблять людину, білу людину, сподіваюся, хорошу. Про твоє минуле вони все знають. Полковник нагляне, щоб ти ніде не загубився по дорозі. Я дав тобі певні уявлення щодо питань релігії, принаймні, я сподіваюся, що дав. Коли тебе запитають про віросповідання, пам’ятай, що ти католик. Краще навіть римо-католик, хоч мені це слово не подобається.
Кім запалив смердючу цигарку — він їх завбачливо закупив на базарі — і ліг думати. Ця самотня подорож дуже відрізнялася від колишньої радісної мандрівки у третьому класі з Ламою.
— Сагиби мають мало втіхи від мандрів, — міркував він. — Гай-май! Я мандрую від місця до місця, як загилений м’ячик. Це моя кісмет [доля]. Жодна людина не може ухилитися від кісмет. Але я маю молитися Бібі Маріам, і я сагиб, — він сумно подивився на свої чоботи. — Ні. Я — Кім. Світ величезний, а я в ньому тільки Кім. Хто такий Кім? — він замислився над питанням власної ідентичності вперше в житті й думав, аж поки голова не пішла обертом. Кім був малою людинкою у бурхливому круговороті Індії та їхав на південь, не знаючи, яка його доля чекає.
Невдовзі полковник викликав його і проговорив із ним чимало часу. Наскільки Кім міг зрозуміти, йому належалося бути старанним і поступити на державу службу в Індії помічником землеміра. Якщо він буде шануватися і складе належні іспити, то в сімнадцять років буде заробляти тридцять рупій на місяць, а полковник Крейтон подбає, щоб він гарно прилаштувався.
Від початку Кім зробив вигляд, що розуміє хіба що одне слово з трьох. Тоді полковник, побачивши свою помилку, перейшов на швидку й соковиту урду, і Кім був задоволений. Не може бути дурнем людина, яка так вільно володіє місцевою мовою, так м’яко і тихо рухається, чиї очі настільки відрізняються від тупих, заплилих жиром очиць решти сагибів.
— Так, і ти маєш навчитися робити малюнки доріг і гір, і річок, і тримати ці малюнки у своїх очах доти, доки не прийде слушний час, щоб перенести їх на папір. Можливо, коли-небудь, коли ти станеш помічником землеміра, і ми з тобою будемо працювати разом, я звелю тобі: «Іди на той бік пагорбів і подивися, що там за ними?» А як тоді хтось скаже: «Там, на тих пагорбах, є погані люди, які вб’ють помічника землеміра, якщо він схожий на сагиба». Що тоді?
Кім замислився. А чи безпечно було перейти під полковничу руку?
— Я би вам переказав слова того чоловіка.
— Але якщо я відповім: «Я дам тобі сто рупій, щоб дізнатися, що знаходиться за цими пагорбами — малюнок русла річки і трохи новин, про що там люди по селах говорять?».
— Що я можу сказати? Я всього лише хлопчик. Почекайте, поки я стану чоловіком, — потім, побачивши, що полковник насупив брови, він продовжив: — Але я думаю, що міг би заробити ці сто рупій за кілька днів.
— Яким чином?
Кім рішуче похитав головою.
— Якщо я скажу, як я б міг їх заробити, інша людина може почути і випередити мене. Недобре продавати знання за безцінь.
— Кажи просто зараз, — полковник підняв рупію.
Кімова рука сягнула за нею і зупинилася напівдорозі.
— Ні, сагибе, не скажу. Я знаю, що ціна буде заплачена за відповідь, але я не знаю, чому поставлено питання.
— Візьми це у подарунок, — сказав Крейтон, кидаючи монету. — У тебе добрий гарт. Не допусти, щоби школа Святого Ксав’є притупила його. Там багато хлопчиків зневажають темношкірих людей.
— Їхні матері були базарними жінками, — сказав Кім.
Він добре знав, що немає на світі ненависті понад ту, яку відчуває метис до свого кровного родича.
— Правильно, але ти сагиб і син сагиба. Тому ніколи не стався презирливо до темношкірих людей. Я знаю юнаків, які нещодавно поступили на урядову службу і вдавали, буцім не розуміють тутешньої мови і звичаїв. Їм зменшили зарплатню за таке невігластво. Немає більшого гріха, ніж невігластво — запам’ятай це.
Кілька разів за час довгої, двадцятичотирьохгодинної дороги на південь полковник посилав за Кімом і щоразу детально розгортав цю останню настанову.
— Отже, ми всі — ланки одного ланцюжка, — зрештою вирішив Кім, — полковник, Магбуб Алі та я, коли стану помічником землеміра. Тоді, думаю, я буду служити йому, як раніше служив Магбубові Алі. Це добре, якщо це дозволить мені знову повернутися на Дорогу. Цей одяг від носіння не легшає.
Коли вони вийшли на переповненому вокзалі Лакнау, Лами ніде не було видно. Кім проковтнув своє розчарування, а полковник тим часом запхав Кіма разом із його акуратно спакованими речами у тікка-гарі[96] і відправив самого до школи Святого Ксав’є.
— Я не кажу «прощавай», бо ми ще зустрінемося! — вигукнув він. — Знову, і ще багато разів, якщо ти маєш добрий гарт. Але ти ще не випробуваний.
— Навіть тоді, коли я тобі приніс уночі, — Кім зважився звернутися на «ти» по-місцевому, як до рівного, — родовід білого жеребця?
— Багато чого набувають забуттям, маленький братику, — сказав полковник, очима пронизавши Кіма до лопаток, коли той сідав у бричку.
Хвилин п’ять Кім приходив до тями. Потім він оцінююче вдихнув нове повітря.
— Багате місто, — сказав він. — Багатше, ніж Лагор. Тут мають бути добрі базари! Візнику, повози мене трохи по місцевих базарах!
— Мені наказано відвезти тебе до школи, — візник звернувся до нього на «ти», нахабство в розмові з білою людиною. Кім вільно й однозначно пояснив йому місцевою говіркою його помилку, а коли порозуміння відновилося, видерся на передок і катався містом іще кілька годин, оцінюючи, порівнюючи та насолоджуючись. Немає міста, окрім Бомбея, короля усіх міст, прекраснішого й сліпучішого у своїй красі, ніж Лакнау, байдуже, дивитеся ви на нього з моста через річку чи з верхівки Імамбари[97] споглядаєте вниз, на позолочені парасольки Чаттар Манзіл[98] і дерева, що вкривають місто. Повелителі прикрасили його фантастичними будівлями, обдарували своїми щедротами, наповнили найманцями і залили кров’ю. Він — центр усіх лінощів, інтриг і розкошів, і, кажуть, тільки тут і ще в Делі говорять чистою мовою урду.
— Справедливе місто — гарне місто, — сказав Кім.
Візника, мешканця Лакнау, потішив цей комплімент, і він розказував Кімові дивовижні речі, там, де англійський гід говорив би тільки про Повстання.
— Тепер ми поїдемо в школу, — нарешті сказав Кім.
Велика стара школа Святого Ксав’є in partibus складалася з кількох невисоких білих будинків, розташованих у великій садибі по той бік річки Гамті трохи віддалік від міста.
— Що там за люди всередині? — спитав Кім.
— Молоді сагиби, самі чортенята. Багатьох із них я вожу на вокзал і з вокзалу, але, правду кажучи, я ніколи не бачив серед них такого природженого диявола, як цей молодий сагиб, якого я зараз везу.
Само собою, Кім, не навчений зневажати таких людей, не упустив нагоди перекинутися кількома слівцями з однією-двома легковажними панійками, що визирали на вулицю з горішніх вікон, і само собою, що, обмінюючись компліментами, він добре постояв за себе. Кім збирався підсікти останнє нахабство водія, коли його очі вихопили у сутінках постать, що сиділа біля одного з білих потинькованих стовпів біля брами, прорізаної у довгій стіні.
— Стоп! — вигукнув він. — Залишайся тут. Я не піду в школу відразу.
— А хто мені заплатить за те, що я тебе возив сюди-туди? — обурено спитав візник. — Чи це хлопець із глузду з’їхав? Останній раз це була танцівниця. А тепер жрець.
Кім уже стрімголов зіскочив на землю.
— День і половину я чекав тут, — рівним голосом почав Лама. — Ні, зі мною був учень. Той, хто був моїм другом у храмі Тіртханкарів, дав мені провідника для цієї подорожі. Я приїхав із Бенареса на по-їзді, коли мені передали твого листа. Так, мене добре годували. Мені нічого не потрібно.
— Але чому ти не залишився з жінкою з Кулу, святий чоловіче? Як же ти дістався до Бенареса? Мені було важко на серці, відколи ми розлучилися.
— Вона втомила мене безупинним потоком розмов і вимаганнями оберегів для дітей. Я відділився від тієї компанії, дозволивши їй набути заслугу подарунками. Вона, принаймні, щедра жінка, і я дав обіцянку повернутися до її дому, якщо виникне потреба. Потім, опинившись наодинці в цьому великому і страшному світі, я знайшов себе у по-їзді до Бенареса, де я познайомився з одним чоловіком із храму Тіртханкарів, він теж шукач, як і я.
— Ах! Твоя Річка, — сказав Кім. — Я забув спитати про Річку.
— Так скоро, мій чело? Я ніколи не забуваю про неї, але залишивши тебе, я вирішив, що буде краще піти до храму за порадою. Адже, бачиш, Індія дуже велика, і можливо, що мудреці, які жили до нас, їх було всього двоє чи троє, залишили записи про місце нашої Річки. У храмі Тіртханкарів сперечаються з цього приводу: одні кажуть одне, інші — інше. Люди там поштиві.
— Нехай так. А тепер що ти будеш робити?
— Я набуваю заслугу в тому, що допомагаю тобі, мій чело, осягнути мудрість. Жрець тих чоловіків, які служать Червоному Бикові, писав мені, що з тобою все буде так, як я бажав для тебе. Я надіслав гроші, яких вистачить на рік, а потім прийшов сюди, щоб подивитися, як ти ввійдеш у Ворота Навчання. День і половину я чекав, не тому, що мене тримала прихильність до тебе, це не частина Шляху, але, як говорили у храмі Тіртханкарів, заплативши гроші, я отримав право прослідкувати, як усе вирішиться до кінця. Вони цілковито розвіяли мої сумніви. Я боявся, що, можливо, я прийшов сюди, бо хотів тебе побачити, перебуваючи в омані Червоного Туману прихильності. Це не так… Крім того, мене турбує один сон.
— Але певно що, святий чоловіче, ти не забув Дорогу і все, що на ній трапилося. Звичайно ж, ти прийшов сюди хоч би почасти, щоб мене побачити?
— Коні вистигли, і їх давно було час годувати, — заскиглив візник.
— Іди ти до джеханнам [пекло] і живи там зі своєю зганьбленою тіткою! — огризнувся через плече Кім. — Я сам-один на цій землі. Я не знаю, ні куди я йду, ані що спіткає мене там. Моє серце було в листі, який я послав до тебе. За винятком Магбуба Алі, а він афганець, у мене немає жодного друга, окрім тебе, святий. Не йди від мене зовсім.
— Я думав і про це теж, — тремтячим голосом відповів Лама. — Це очевидно, що час від часу я набуватиму заслугу — якщо доти не знайду своєї Річки — переконуючись, що ноги твої ступили на шлях мудрості. Я не знаю, чому вони тебе навчатимуть, але жрець написав мені, що жоден син сагиба по всій Індії не буде навчений краще, аніж ти. Тож час від часу я буду сюди приходити. Може, ти станеш таким, як той сагиб, який дав мені ці окуляри, — Лама ретельно їх протер, — у Домі Чудес у Лагорі. Маю на це надію, бо ж він був фонтаном мудрості, мудріший, аніж багато хто з настоятелів… Знову ж таки, а може ти просто забудеш про мене і про наші зустрічі.
— Якщо я їм твій хліб, — пристрасно вигукнув Кім, — як я можу забути тебе?
— Ні, ні, — Лама відсторонив хлопчика. — Я маю повернутися у Бенарес. Час від часу, оскільки я вже знаю звичаї тутешніх писарів, я буду надсилати тобі листа і час від часу приходитиму тебе побачити.
— Але куди мені надсилати мої листи? — волав Кім, хапаючись за халат Лами і геть забувши, що він сагиб.
— До храму Тіртханкарів у Бенаресі. Я житиму там, поки не знайду мою Річку. Не плач, бо ж, дивися, всяке бажання — це ілюзія, яка знову прив’язує тебе до Колеса. Іди до Воріт Навчання. Дозволь мені побачити, як ти ввійдеш… Ти мене любиш? Тоді йди, бо моє серце розірветься… Я прийду знову. Обов’язково прийду знову.
Лама простежив, як тікка-гаррі заїхав у будівлю, і покрокував, шморгаючи носом на кожному сягнистому своєму кроці.
«Ворота Навчання» з брязкотом зачинилися.
Хлопчик, народжений і вихований у цій країні, має власні звичаї та правила, не схожі на жодні інші; тож його вчителі мають діяти таким чином, якого їхні англійські колеги не зрозуміли б. Відтак, вас навряд чи зацікавлять пригоди Кіма — вихованця школи Святого Ксав’є, серед інших двох або трьох сотень скороспілих жевжиків, більшість з яких ніколи не бачили моря. Він отримував звичайні покарання за вилазки до міста, коли там вирувала холера. Це було тоді, коли він ще не вмів добре писати англійською, і мусив звертатися до базарних писарів. Само собою, йому діставалося і за куріння, і за вживання лексики, приправленої так міцно, що у школі Святого Ксав’є такої ще не чули. Він навчився митися з левітською[99] ретельністю місцевого мешканця, який в глибині душі вважає англійців доволі-таки брудними. Він витворяв звичайні трюки з терплячими кулі, які гойдали панкі[100] у спальних кімнатах, де хлопчики товклися спекотними ночами і до світанку розповідали байки, та спокійно порівнював себе зі своїми самовпевненими товаришами.
Вони були синами дрібних службовців залізниці, телеграфу і департаменту каналів; сини унтер-офіцерів, часом відставних, а часом — головнокомандувачів армії якогось васального раджі; капітанів-найманців Індійського урядового флоту, плантаторів, окружних купців і місіонерів. Декілька з них були нащадками старих євразійських родів, які міцно пустили коріння у Дгаррамтолі[101] — Перейри, Де Соузи і Д’Сільва. Їхні батьки цілком могли дати їм освіту в Англії, але любили школу, де навчалися самі, і жовтолиці покоління змінювали одне одного у стінах Святого Ксав’є. Їхні домівки були розкидані по всій країні: Гаура, де мешкали залізничники; покинуті військові містечка, такі як Мангір і Чунар[102]; загублені чайні сади в Шилонзі[103]; села в Ауді або Декані, де їхні батьки були великими землевласниками; місіонерські станції за тиждень шляху від найближчої залізничної лінії; морські порти за тисячу миль на південь, розчахнуті назустріч нахабному індійському прибою; плантації хіни на самому півдні. Від самих тільки розповідей про їхні пригоди, які для них не були пригодами, на шляху до школи і назад у західного хлопчика волосся би стало дибки. Вони звикли поодинці перебігати сотні миль джунглями, де завжди був чудовий шанс натрапити на тигра, але мали таку саму змогу скупатися у Ла-Манші наприкінці серпня, як їхні брати по всьому світу — лежати нерухомо, поки леопард обнюхує паланкін. Там були п’ятнадцятилітні хлопчики, які провели півтори доби на острівці посеред затопленої річки, керуючи так, наче мали на те право, табором ошалілих прочан, що поверталися з храму. Були юнаки, які, коли одного разу дощі розмили битий шлях до маєтку їхнього батька, іменем святого Франциска Ксав’є реквізували загубленого слона раджі, а потім ледь не занапастили величезну тварину в сипких пісках. Був хлопчик, який, за його словами, і ніхто в тому не сумнівався, стріляв із гвинтівки на веранді, допомагаючи батькові відбити напад аків[104] у ті дні, коли ці мисливці за головами наскакували на поодинокі плантації.
І кожну історію переповідали рівним безпристрасним голосом уродженців Індії, із домішками химерних висновків, несвідомо запозичених у індусок-годувальниць, і мовних зворотів, які виказували, що їх миттєво перекладають подумки з місцевої говірки. Кім дивився, слухав і погоджувався. Це не було схоже на прісні, бідні на слова розмови хлопчиків-барабанщиків. Тут говорилося про життя, яке він знав, і частково розумів. Така атмосфера сприяла йому, і Кім бурхливо та невпинно зростав. Коли потеплішало, йому видали біле тикове вбрання, і він радів новознайденій легкості тіла так само, як тішився, вигострюючи розум завданнями, які перед ним тут ставили. Швидкість його мислення викликала б захват у англійського вчителя, але у школі Святого Ксав’є знали цей бурхливий сплеск мислення, спричинений сонцем і довкіллям, так само добре, як і його занепад у віці двадцяти двох — двадцяти трьох років.
Тим не менш, хлопчик пам’ятав про скромну поведінку. Коли спекотними ночами хтось розповідав історії, Кім не намагався зірвати банк, ділячись своїми спогадами, оскільки у школі Святого Ксав’є зневажали тих, хто геть «упав у тутешню брагу». Слід було пам’ятати, що він сагиб, і що колись, після складання іспитів, він буде керувати тубільцями. Кім узяв це до відома, відколи почав розуміти, до чого ведуть іспити.
Потім із серпня по жовтень настали канікули, такі довготривалі через дощі та спеку. Кімові повідомили, що він поїде на північ, до якоїсь станції за Амбалою, де отець Віктор мав його прилаштувати.
— До школи-казарми? — уточнив Кім, який ставив багато запитань, а думав іще більше.
— Так, певно, що так, — відповів учитель. — Вам не зашкодить трохи утриматися від бешкетів. До Делі ви можете доїхати з молодим Де Кастро.
Кім обміркував це зі всіх боків. Він був старанним, як і радив полковник. Канікули хлопця мають належати йому самому — так навчили його розмови з товаришами, а після школи Святого Ксав’є казарма буде мукою. Крім того — і це була найцінніша магія — він тепер умів писати. Через три місяці він виявив, як люди можуть говорити один з одним без третьої сторони, завдяки усього лише половині анна і дрібки знань. Від Лами не було ні слова, але ж залишався Шлях. Кім скучив за ласкавим дотиком м’якої грязюки між пальцями, йому набігав повен рот слини при згадці про баранину, тушковану з капустою на маслі, про рис, поцяткований запахущим кардамоном, і про рис із шафраном, часником і цибулею, про заборонені жирні солодощі з базару.
У школі-казармі його точно годуватимуть напівсирою яловичиною, а курити доведеться потайки. Але ж, знов-таки, він — сагиб, і вчиться у школі Святого Ксав’є, а Магбуб Алі — свиня… Ні, він не перевірятиме Магбуба Алі на гостинність… А все ж… Він думав про це наодинці у дортуарі та прийшов до висновку, що він був несправедливим щодо Магбуба.
Школа стояла порожня. Майже всі вчителі роз’їхалися. Залізничний талон полковника Крейтона лежав у руці, і Кім пишався, що не розтринцяв на витребеньки гроші полковника та Магбуба. Він все ще був власником двох рупій і семи анн. Його нова валіза з телячої шкури з позначкою «К. О’Г.» і скручена постільна білизна лежали у порожній спальні.
— Сагиби завжди прив’язані до свого багажу, — казав Кім, киваючи на речі. — Ти залишишся тут.
Він вийшов у теплий дощ, гріховно посміхаючись, і відшукав певний будинок, обриси якого зауважив трохи раніше…
— Арре! Чи ти не знаєш, хто ми такі, жінки, що живуть у цьому кварталі? О, ганьба!
— Хіба я вчора народився? — Кім присів по-тутешньому серед подушок в одній із горішніх світлиць. — Дай мені трохи барвників і три ярди тканини, щоб утнути одну штуку. Хіба я забагато прошу?
— Хто вона за одна? Як на сагиба, ти ще надто молодий, щоби займатися таким чортовинням.
— О, вона? Вона — дочка одного полкового вчителя у військовому містечку. Він відшмагав мене двічі, бо я перелазив його стіну в цьому одязі. Тепер я хотів би перевдягтися на хлопчика-садівника. Старі дуже ревниві.
— Це правда. Тримай обличчя спокійним, поки я змащу його соком.
— Не занадто чорним, найкан[105]. Я не хочу з’явитися перед нею, як той габші [негр].
— О, любов на таке не зважає. І скільки їй років?
— Років дванадцять, я думаю, — безсоромно сказав Кім. — Помасти ще на грудях. Може статися, що її батько зірве з мене одяг, а я рябенький… — розсміявся він.
Дівчина ретельно працювала, вмочаючи згорнуту шматинку в невелике блюдце з коричневою фарбою, яка тримається довше за будь-який горіховий сік.
— А тепер пошли когось купити мені полотна для тюрбана. Горе мені, моя голова неголена! А він же, безумовно, зіб’є з мене тюрбан.
— Я не перукар, але якось дам раду. Ти був народжений, щоб розбивати серця! Все це маскування задля одного вечора? Пам’ятай, що фарба не змивається, — дівчина хиталася від сміху, аж дзвеніли браслети на руках і ногах. — Але хто буде мені платити за це? Сама Ганіфа не змогла би краще тебе замаскувати.
— Довірся богам, сестро моя, — серйозно відповів Кім, кривлячи лице у міру підсихання фарби. — Крім того, чи ж ти колись раніше розмальовувала сагиба?
— Справді — ніколи. Але жарт — то не гроші.
— Він значно дорожчий.
— Дитино, ти, без жодного сумніву, найбезсоромніший син шайтана, якого я коли-небудь бачила, позаяк займаєш час бідної дівчини цими витівками, аби потім сказати: «Хіба тобі жарту не достатньо?». Ти дуже далеко підеш у цьому світі! — вона насмішкувато вклонилася йому на манер дівчат-танцівниць.
— Байдуже. Поквапся і поголи мені голову, — Кім переминався з ноги на ногу, очі його горіли веселощами від думок про наступні дні. Він дав дівчині чотири анни і побіг униз сходами у досконалій до найменших дрібниць подобі хлопчика з найнижчої індуїстської касти. Його наступною зупинкою був шинок, де Кім влаштував собі розкішний жирний бенкет.
На платформі вокзалу в Лакнау він подивився на молодого Де Кастро, геть укритого пітницею, який сідав до вагона другого класу. Кім зглянувся над третім класом і став його душею і серцем. Він пояснив пасажирам, що він — помічник фокусника, який залишив його раніше хворого на лихоманку, а тепер Кім має пристати до нього в Амбалі. У міру того, як змінювалися пасажири у вагоні, він варіював цю казку, прикрашаючи її пагонами фантазії, ще дужче розбурханої тим, що він так довго не говорив місцевою мовою. Тієї ночі по всій Індії не було людини, щасливішої за Кіма. В Амбалі він вийшов із потяга і попрямував на схід, хлюпаючи уздовж промоклих полів до села, де жив старий солдат.
Приблизно в цей час полковник Крейтон у Сімлі отримав телеграфне повідомлення з Лакнау про те, що молодий О’Гара зник. Магбуб Алі був у місті й продавав коней, коли одного ранку полковник звірився йому у цій справі, кружляючи галопом навколо Аннадейльського іподрому.
— О, то нічого, — сказав торгаш. — Люди, вони, як коні. Час від часу їм потрібна сіль, і якщо її немає в яслах, вони будуть лизати її із землі. Він знову на деякий час повернувся на Шлях. Мадріса втомила його. Я знав, що так буде. Іншим разом я сам візьму його на Шлях. Не дивуйтеся, Крейтон-сагибе. Це так само, якби поні, якого навчали гри в поло, вирвався і побіг навчатися самотужки.
— Думаєш, він живий?
— Його може вбити хіба що лихоманка, а більше я ні про що турбуюся. Мавпа з дерева не впаде.
Наступного ранку жеребець Магбуба порівнявся з полковником на тому самому місці.
— Як я і думав, — мовив коняр. — Принаймні, він проминав Амбалу і звідти написав мені листа, дізнавшись на базарі, що я тут.
— Читай, — сказав полковник, полегшено видихаючи.
Абсурдно, що людина його становища має цікавитися малим тутешнім волоцюжкою, але полковник згадував ту розмову в поїзді й упродовж кількох останніх місяців часто ловив себе на думках про дивного, мовчазного хлопчика з неабияким самовладанням. Його втеча, звісно, була верхом нахабства, але й свідчила про винахідливість і міцні нерви.
Магбубові очі блищали, коли він зупинився посеред невеличкої галявини, оточеної зусібіч так, що ніхто не міг підійти непоміченим:
— «Друг Зірок, який є Другом Усього Світу…»
— Що це?
— Таке ім’я йому дали в Лагорі… «Друг Усього Світу дозволяє собі поїхати до рідних місць. Він повернеться у призначений день. Нехай перешлють коробку і спаковану постіль, а якщо мала місце провина, то нехай Рука Дружби відведе Батіг Лиха». Є ще дещо, але…
— Нічого, прочитай.
— «Деякі речі не відомі тим, хто їсть із виделками. Часом буває краще поїсти руками. Скажи м’якими словами тим, хто не розуміє цього, так, щоби повернення було сприятливим». Звісно, всі ці вислови — то писарева робота, але подивися, як мудро хлопчик виклав суть, так, що ніхто не розбере, крім тих, хто знає!
— Оце так Рука Дружби відводить Батіг Лиха? — засміявся полковник.
— Ти глянь, який мудрий хлопчик. Він повернувся знову на Шлях, як я і казав. І ще не знаючи, яке твоє ремесло…
— Я не зовсім упевнений в тому… — пробурмотів полковник.
— Він звертається до мене, щоб помиритися з Вами. Хіба він не розумний? Він каже, що повернеться. Але він ще тільки вдосконалює знання. Подумай, сагибе! Він пробув три місяці у школі. А він не звик стільки часу бути загнузданим. Зі свого боку, я радію. Поні вчиться гри.
— Так, але вдруге він не повинен іти сам.
— Чому? Він ходив один, перш ніж потрапив під захист сагиба-полковника. Коли він прийде у Велику Гру, він муситиме йти сам — і самому наражатися на небезпеку. Тоді, якщо він плюне, або чхне, або сяде не так, як люди, за якими він стежить, його можуть убити. Навіщо заважати йому зараз? Пам’ятаєш, як кажуть перси: «Шакала, який живе в нетрях Мазандерана, можуть зловити тільки гончаки із Мазандерана».
— Правда. Твоя правда, Магбубе Алі. І якщо він повернеться неушкодженим, то я нічого більше й не хотітиму. Але це добряче нахабство з його боку.
— Він навіть мені не говорить, куди іде, — відповів Магбуб. — Він не дурень. Коли спливе його час, він прийде до мене. Пора цілителю перлів взяти його в руки. Щось він занадто швидко дозріває, як і сам сагиб сказав.
Це пророцтво точнісінько справдилося через місяць. Магбуб подався до Амбали по нову партію коней. Кім зустрів його на Калкській дорозі, самого, в сутінках, попросив милостиню, був вилаяний і відповів англійською. Довкола не було нікого, хто б міг почути стогін подиву Магбуба:
— Ого! А де ти був?
— Там і тут, тут і там.
— Іди туди, під дерево, на сухе, і розказуй.
— Я жив трохи в одного старого біля Амбали і трохи в родині моєї знайомої в Амбалі. З одним із них я поїхав на південь, аж до Делі. Це чудове місто. Потім я був погоничем вола в одного телі [олійника], що їхав на північ; але я почув, що в Патіялі має бути велике свято, і пішов туди з одним майстром феєрверків. Це було велике свято. (Кім погладив живіт). Я бачив раджів, бачив слонів у золотих і срібних накидках. А коли вибухнули всі феєрверки одразу, то загинуло одинадцять людей, і мій майстер серед них, а мене вдарило об намет, але без жодної шкоди. Тоді я повернувся на залізницю з одним вершником із сикхів, якому доглядав коня за їжу. Аж ось я тут.
— Шабаш! — сказав Магбуб Алі.
— Але що скаже полковник-сагиб? Я не хочу бути битим.
— Рука Дружби відвела Батіг Лиха. Але наступного разу, коли ти вийдеш на Шлях, це буде зі мною. Тобі ще зарано.
— Мені вже запізно. Я трохи навчився читати і писати англійською в мадрісі. Я скоро буду справжнім сагибом.
— Послухайте-но його! — сміявся Магбуб, дивлячись на вимоклу до нитки постать, що пританцьовувала під дощем. — Салам, сагибе! — іронічно привітався він. — То як — втомився вже від Шляху, хочеш поїхати зі мною до Амбали і назад повернутися з кіньми?
— Я поїду з тобою, Магбубе Алі.