Кім

Розділ 13

Вони перетнули хребет Сівалік і напівтропічний Дун, залишили позаду Масурі і прямували на північ вузькими гірськими дорогами. День за днем вони глибше проникали у скелясте громаддя, і день за днем Кім спостерігав, як до Лами повертається сила дужого чоловіка. Серед терас Дуна він спирався на хлопцеве плече, готовий будь-коли перепочити при дорозі. На початку підйому до Масурі, біля підніжжя, він підібрався, наче старий мисливець, побачивши добре знайомий берег, і замість того, щоб змучено похилитися, міцніше обгорнувся полами одягу, вдихнув обома легенями діамантового повітря і рушив так, як ходять лиш горяни. Кім, народжений і виплеканий на рівнині, зачудовано пітнів і хекав слідом.

— Це моя країна, — мовив Лама. — Порівняно з Сач-дзеном ці місця пласкіші, ніж рисове поле.

І рівними, сягнистими кроками розмірено йшов угору. Під час крутого спуску на три тисячі футів він далеко випередив Кіма, в якого боліла постійно відтягнута назад спина, а великий палець на нозі був майже перерізаний трав’яною зав’язкою сандалії. По плямистому затінку великих деодарових лісів, по дібровах, пухнастих і перистих від папороті, між беріз, падубів, рододендронів і сосен, вгору по голих гірських схилах, ковзких від випаленої сонцем трави, і назад до прохолоди лісів, аж поки дуби не поступалися місцем бамбуку і пальмам долин, Лама крокував розмірено і невтомно.

У сутінках, озираючись на залишені позаду високі гірські хребти і неясну лінію вузенької дороги, якою вони прийшли, він сягнистим гострим зором горянина окреслював переходи на завтра, або, затримавшись на перешийку якогось високого перевалу з краєвидом на Спіті або Кулу, жагуче простягав руки назустріч сніговим вершинам на обрії. На світанку вони спалахували червоним розмаєм на густо-синьому тлі, коли Кедарнатх і Бадрінатх[177] — царі тих диких країв — приймали перші сонячні промені. Упродовж дня вони лежали під сонцем, мов розтоплене срібло, а надвечір знову вбирали свої коштовності. Спершу вони помірно дихали на мандрівників вітерцями, які так приємно відчути, сповзаючи по черговому кам’яному боці, але за кілька днів, на висоті дев’ять-десять тисяч футів, вітерці почали кусатися, тож Кім ласкаво дозволив горянам із одного села набути заслуги, подарувавши йому цупкий теплий плащ. Лама був дещо здивований, що хтось може заперечувати проти вітрів, які, мов гострим лезом, стинали роки з його пліч.

— Це всього лише нижня частина гір, чело. Ми не відчуємо холоду, доки не піднімемося у справжні Гори.

— Повітря і вода тут добрі, і люди досить благочестиві, але їжа дуже погана, — бурчав Кім, — і ми мчимо, як божевільні… або як англійці. Та ще й нічна холоднеча…

— Ну, може є трохи, але лише настільки, щоб старі кістки знову раділи сонечку. Ми не можемо весь час насолоджуватися м’якими постелями та розкішними наїдками.

— Ми б могли, принаймні, триматися дороги.

Кім, будучи мешканцем рівнин, волів би йти протоптаною дорогою, не ширшою шести футів, яка зміїлася поміж гір, але Лама, будучи мешканцем Тибету, не міг втриматися, щоб не йти навпрошки через скелі і по краю сипкої ріні. Як пояснював він своєму кульгавому учневі, чоловік, який виріс у горах, може прозирати дорогу навіть, коли частина схилу вкрита хмарами, які стали б на заваді чужинцеві, але спостережливій людині нітрохи не заважають. Отак вони, після кількох годин ходьби, яку в цивілізованих країнах назвали б дуже складним гірським маршрутом, здиралися на сідловину, краєчком обходили кілька проваль і котилися через ліс по схилу під кутом сорок п’ять градусів знову на дорогу. Уздовж їхнього шляху траплялися горянські села — хижки, зліплені з глини й землі, подекуди з грубо обтесаного сокирою дерева, ліпилися, мов ластів’ячі гнізда, по кручах; тулилися купками по пласких ділянках посеред схилу на три тисячі футів; бгалися по кутках між кручами, де збиралися і закручувалися воронками всі мандрівні пориви вітру; а коли деякі прагнули бути ближче до літніх пасовиськ, то мусили щулитися на перешийках, де взимку випадало до десяти футів снігу. І люди — жовтошкірі, засмальцьовані, в цупких одежинах, із короткими товстими ногами, схожі з лиця на ескімосів — вибігали гуртом і вклонялися. Мешканці рівнин — доброзичливі та люб’язні — зверталися до Лами як до святого з-поміж святих чоловіка. А горяни поклонялися йому як чоловікові, що накладає з усіма їхніми чортами. Вони сповідували геть перекручений буддизм, доповнений ушануванням природи, так само чудернацьким, як місцеві краєвиди, вигадливим, як тендітні насипні тераси їхніх полів; але вони визнавали неабияким авторитетом велику шапку, клацання зернят вервиці і рідкісні китайські тексти, а відтак шанували чоловіка, який володів тим усім.

— Ми бачили, як ти спускався по чорних грудях Юї[178], — сказав бета[179], пригощаючи їх увечері сиром, кислим молоком і твердим, мов камінь, хлібом. — Ми там нечасто ходимо, хіба як тільна корова заблукає влітку. Там зненацька в тихий день поміж скелями здіймається такий вітер, що може скинути людину додолу. Але хіба таким людям, як ви, демон із Юї може щось заподіяти!

Отоді Кім, у якого боліла кожна клітинка тіла, голова паморочилася від висоти, ноги були стерті, а пальці на ногах судомило, бо він ними хапався за найменші щілини, радів пройденому за день — як радіє учень школи Святого Ксав’є, вигравши забіг на чверть милі по рівнині, успіхові серед однолітків. Гори зігнали з потом жир від гі та цукру на його тілі; сухе повітря, яким він жадібно дихав на вершинах перевалів, розвинуло і зміцнило йому груди, а крутосхили вибудували нові тверді м’язи на литках і стегнах.

Вони часто міркували про Колесо Життя — а надто відтоді, як, за словами Лами, звільнилися від його видимих спокус. За винятком сірого орла, поміченого здалеку ведмедя, який добував собі личинок і коріння на схилі, і розлюченого плямистого леопарда, який трапився їм за поїданням кози на світанку у тихій долині, та ще яскравих пташок то там, то тут, вони були геть самі — наодинці з вітром і шелесткою сухою травою. Жінки з курних халуп, по дахах яких проходили спускаючись із гір мандрівники, були бридкі та брудні, дружини багатьох чоловіків[180], та ще й нездужали на зоб. Чоловіки — як не дроворуби, то землероби — були сумирні й неймовірно простодушні. Але щоб вони не потерпали від нестачі гідного спілкування, доля послала їм чемного лікаря з Дакки, який то наздоганяв, то обганяв, то знову наздоганяв їх по дорозі, розраховуючись за їжу мазями для вола та порадами, як відновити мир між чоловіком і дружиною. Схоже, він знав ці краї так само добре, як і місцеві говірки, й описав Ламі всі землі звідси аж до Ладака й Тибету. Він казав, що будь-якої миті вони можуть повернутися на рівнини. Позатим, для любителя гір дорога донизу може розважити. Те все говорилося не одним духом, а подеколи під час їхніх випадкових зустрічей на камінних токах, коли лікар, спекавшись своїх пацієнтів, курив, а Лама нюхав свій тютюн, поки Кім споглядав дрібних корівок, що паслися на дахах, або линув душею вслід за поглядом до глибоких синіх прогалин між зубцями гірських хребтів.

Траплялися у них і бесіди наодинці у темних лісах, де лікар збирав цілющі трави, а Кім як медик-початківець мусив його супроводжувати.

— Бачите, містере О’Гара, я не знаю, що в біса буду робити, коли знайду цих мисливців, але якщо Ви триматимете у полі зору мою парасольку, яка слугує чудовим штативом для топографічного знімання, я почуватимуся значно краще.

Кім продирався поглядом крізь густі кам’яні хащі скелястих вершин.

— Це не моя країна, знахарю. Я думаю, що легше знайти вошу у ведмежій шкурі.

— Оа, я знаюся на цьому. Гарі-бабу тупцятиме потихеньку, як стара баба. Вони нещодавно були у Ле. Кажуть, що прийшли з Каракорума, з усіма своїми головами, рогами і всім іншим. Я лиш-ше побоююся, що вони відіслали всі свої листи та компрометуючі речі з Ле на російську територію. Звичайно, вони підуть якомога далі на Схід — щоб показати, що вони ніколи не були у князівствах Заходу. Ви знаєте Гори? — він надряпав прутиком по землі. — Дивіться! Вони мали повернутися через Шринагар і Абатабад. От-то їхня найкоротша дорога вниз по річці через Банджі й Астор. Але вони накоїли лиха на Заході. Тож, — він продер риску зліва направо, — вони крокують, і крокують вони геть на Схід до Ле (а там так холодно!) і вниз через Інд до Ганле (я знаю цю дорогу), а потім униз, до Бушагра і долини Чіні. Це з’ясовується методом виключення або шляхом опитування місцевих мешканців, яких я так добре лікую. Наші друзяки тут довгенько бавилися і справили враження. Тож про них добре знають задалеко звідси. От побачите — я впіймаю їх десь у долині Чіні. Будь ласка, пильнуйте парасольку!

Вона вигойдувалася, як великий дзвіночок на вітрі, по долинах і гірських схилах, а в належний час Лама і Кім, керований компасом, наздоганяли десь надвечір лікаря, що торгував по дорозі мазями і присипками.

— Ми прийшли отією і тією дорогою, — недбало показував пальцем назад на гірські хребти Лама, а парасолько тим часом розсипався у компліментах.

У холодному місячному світлі вони йшли по снігу, Лама добродушно кпинив із Кіма, який брьохався по коліна в снігу, як бактрійський верблюд, із тих, вирощених серед снігів, волохатих, які інколи приходили до Кашмірського караван-сараю. Вони пробралися через пухкі сніги і притрушені порошею глинисті сланці та прибилися, рятуючись від бурі, до табору тибетців, які квапливо гнали донизу своїх дрібних овечок, нав’ючивши кожну мішком бури. Вони вийшли на порослі травою схили, місцями поплямовані снігом, і через ліс знову дісталися трави. Усі їхні марші ніяк не позначалися на Кедарнатху і Бадрінатху і лише через кілька днів подорожі Кім, зійшовши на яку-небудь купину, десять тисяч футів заввишки, міг бачити, як якийсь еполет чи ріг одного чи іншого гірського владики ледь-ледь змінив обриси.

Нарешті вони увійшли до відособленого світу — розпростертої на багато миль долини, де високі пагорби були складені з простих валунів і уламків гірських скель. Здавалося, що тут за час денного переходу вони просуваються уперед не більше, ніж спляча людина проходить «не своїми ногами» у нічному жахітті. Вони годинами тяжко обходили гору, щоб потойбіч з’ясувати, що це був усього лише крайній виступ на крайньому валу основної скелі! Округлий луг, коли вони дісталися туди, виявився величезним плато, яке збігало вниз у долину. Через три дні воно виявилося нечіткою заглибиною в землі, яка тягнулася на південь.

— Певно, тут живуть боги! — мовив Кім, пригнічений тишею і жаскими обрисами хмар, які розбігалися і танули після дощу. — Тут немає місця для людини.

— Дуже, дуже давно, — сказав Лама, неначе сам до себе, — Всевишнього спитали, чи вічний світ. Вседосконалий не відповів нічого… Коли я був на Цейлоні, мудрий шукач мені то підтвердив із книги, написаної мовою палі. Звісно, відтоді як ми знаємо Шлях Вивільнення, це питання не має сенсу, але — дивися і пізнавай ілюзію, чело! Ось — істинні Гори! Вони схожі на мої гори у Сач-дзені. Ще таких нам не траплялося!

Вгорі над ними, так само неймовірно високо, земля здіймалася ввись назустріч лінії снігів, де на сотні миль від сходу до заходу зупинялися останні берези, немов відрізані по чітко окресленій лінії. Нагорі лежали вічні сніги, незмінні від початку світу і мінливі у переливах сонця і хмар на небі. На них виднілися плями і прогалини там, де бурі й мандрівні вихори здіймали свої танці. Нижче під ними миля за милею стелилася синьо-зелена пелена лісів, а за лісами розсипалося терасами полів і крутосхилами пасовиськ село. Вони знали, що нижче села, де зараз гуркотіла і шаленіла гроза, з висоти дванадцять чи п’ятнадцять тисяч футів обривається бескид, униз до вогкої долини, де збираються докупи джерела — матері юної Сатладж.

Як завжди, Лама повів Кіма коров’ячими стежками й узбіччями віддалік основної дороги, по якій «боязкий чоловік» Гарі-бабу промчав за три дні перед тим через таку бурю, перед якою з чистим серцем поступилися б дев’ять із десяти англійців. Гарі не був зухом — звук зведеного курка примушував його мінятися на обличчі — але, за його словами, він був «доволі ефе-ективним загоничем» і недарма промацував усю долину дешевим біноклем. Позатим, білизна вицвілих на сонці наметів на тлі зелені помітна здалеку. Гарі-бабу побачив усе, що він хотів побачити, сидячи на кам’яному току в Зіглаурі, за двадцять миль навпрошки або сорок миль по дорозі — а саме: дві малі цятки, що одного дня були майже на лінії снігів, а наступного спустилися по схилу трохи нижче, десь на шість дюймів. Вимиті й готові до роботи, його товсті ноги були здатні долати дивовижні відстані, а відтак, поки Кім із Ламою відлежувалися в дірявій хижі, перечікуючи грозу, облесливий, мокрий і весь час усміхнений бенгалець торохтів чудовою англійською щонайпідлабузливіші фрази, намагаючись зазнайомитися з двома мокрими і змученими ревматизмом іноземцями. Обмірковуючи безліч карколомних схем, він прибув до їхнього табору вслід за грозою, яка саме розколола сусідню сосну, і так переконав дюжину чи дві сполоханих носіїв-кулі, що цей день несприятливий для подальшої подорожі, що вони одностайно поскидали свої речі й товклися на місці. То були підданці одного гірського раджі, який, за звичаєм, віддавав їх у найми, а собі забирав прибуток. На додачу до всіх їхніх бід, сагиби-чужинці погрожували їм гвинтівками. Більшість із них віддавна були знайомі зі зброєю та з сагибами: всі вони були мисливцями та провідниками з північних долин, вправні у полюванні на ведмедів і диких кіз, але з ними ніколи в житті ніхто так не поводився. Тож ліс прийняв їх у своє лоно і відмовлявся повертати, попри всі крики і погрози. Не було потреби вдавати божевільного — бабу вигадав інший спосіб, щоб його надійно прийняли. Він викрутив мокрий одяг, взувся у лаковані черевики, відкрив синьо-білу парасолю і, дженджуристою ходою, з серцем, що калатало в самісінькій горлянці, постав як «агент Його Королівської Високості раджі Рампура, джентльмени. Прошу, чим я можу бути вам корисним?»

Джентельмени втішилися. Один із вигляду був французом, а другий — росіянином, але обоє говорили англійською не набагато гірше, ніж бабу. Вони попрохали його про люб’язну допомогу. Їхні місцеві слуги похворіли у Ле. А вони дуже квапилися до Сімли, щоб віддати мисливські трофеї на обробку раніше, ніж їх поїсть міль. У них є рекомендаційний лист (тут бабу вклонився по-східному) до всіх представників уряду. Ні, по дорозі вони не зустрічали більше жодних мисливців. Вони мандрують самостійно. Мають достатньо спорядження. Єдине тільки — хотіли би рухатися якомога швидше. На цьому бабу вистежив оком поміж дерев зіщуленого горянина і за три хвилин розмови та кілька срібних монет (серце Гарі кров’ю обливалося від такого марнотратства, та хіба ж ти зекономиш на державній службі) одинадцятеро кулі та троє носіїв з’явилися знову. Принаймні, бабу посвідчить, як їх гнобили.

— Мій величний повелитель, він почуватиметься дуже прикро, але ці люди — то лиш-ше прості люди і жахливо нетямущі. Якщо ваша честь по доброті душевній зглянуться і забудуть про цю прикрість, я буду дуже задоволений. Ось невдовзі дощ ущухне і ми тоді зможемо вирушити далі. То ви стріляли, еге? Чудова справа!

Він спритно перескакував від однієї кілти до іншої, буцімто поправляючи кожен кошичок конічної форми. Зазвичай жоден англієць не буде поводитися фамільярно з азіатом, але й не дозволить собі вдарити по зап’ястку люб’язного бабу, який ненароком, на жаль, перекинув кілту з червоною водонепроникною накривкою. З іншого боку, англієць ніколи не стане наполягати, щоби бабу випив, яким би він не був люб’язним, ані щоб розділив із ним трапезу. Іноземці зробили це все, і засипали бабу купою запитань — здебільшого стосовно жінок — на які Гарі відповідав весело і необдумано. Вони налили йому склянку білуватої рідини, схожої на джин, потім іще, тож невдовзі його серйозність пощезла. Він виявився добрячим зрадником і беззастережно лаяв уряд, який нав’язав йому освіту для білих, але не забезпечив його платнею, як у білої людини. Він белькотав історії про гноблення та кривду, аж доки сльози за гіркою долею вітчизни не покотилися йому по щоках. Тоді він похилитався, співаючи любовних пісень Нижнього Бенгалу, і гепнув під мокрим стовбуром дерева. Ще ніколи настільки невдалий продукт англійського панування в Індії не потрапляв так невдало до рук чужоземців.

— Вони всі на один копил, — сказав один мисливець іншому французькою мовою, — побачиш, як ми доберемося до самої Індії. Я б хотів навідатися до його раджі. Можна було б непогано слівце замовити. Імовірно, що він почув про нас і хотів у такий спосіб засвідчити свою повагу.

— У нас часу немає. Ми маємо дістатися Сімли якомога швидше, — відгукнувся його товариш, — Як на мене, то я б волів, аби наші звіти були відправлені з Гіласа чи бодай із Ле.

— Англійська пошта краща і безпечніша. Пам’ятайте, що ми маємо всі можливі сприяння — Богом присягаюся! — вони ж нам самі все забезпечили! Чи це така неймовірна дурість?

— Це пиха — пиха, яка заслуговує на покарання, і воно не забариться.

— Так! Битися зі своїм побратимом із континенту у цій Грі — це щось. У цьому є ризик, а ці люди… ба! Надто легко.

— Пиха — усе це пиха, друже мій.

«Яка в біса користь із того, Чандернагор так близько від Калькутти і взагалі, — думав Гарі, хроплячи з роззявленим ротом на сирому моху, — якщо не розумію їхньої французької? Вони так швидко говорять! Краще було б просто перерізати їхні бридотні горлянки».

Коли він знову постав перед ними, то тяжко мучився головним болем, каявся і багатослівно потерпав, чи не натворив на п’яну голову чого зайвого. Він любить Британський Уряд — джерело всіх почестей і процвітання, і його пан в Рампурі також дотримується такої думки. Тоді чужинці почали висміювати його і пригадувати йому попередні слова, аж поки крок за кроком, із виправдальними гримасами, улесливими посміхунками і безмежно лукавими поглядами, бідний бабу був розгромлений і змушений говорити правду. Коли Ларган почув цю історію, він голосно шкодував про те, що не був на місці упертих, неуважних кулі, які прикривали голови трав’яними килимками, чекаючи на погоду, поки дощ наливав калюжки у їхні сліди. Усі знайомі їм сагиби — чоловіки у грубому одязі, які з року в рік радо поверталися до улюблених байраків — мали слуг, і кухарів, і джур-вістових, найчастіше — горян. А ці сагиби подорожували без жодного почту. Отже, ці сагиби були бідні і нетямущі, бо жоден сагиб при здоровому глузді не буде слухати порад якогось бенгальця. А цей бенгалець, з’явившися нізвідки, дав їм грошей і примудрявся говорити їхньою мовою. Звичні до всеохопно поганого ставлення до себе з боку інших співвітчизників, вони підозрювали якусь пастку і мали намір утекти при нагоді.

Потім по свіжовмитому повітрі, наповненому пречудовими пахощами вогкої землі, бабу повів їх схилом униз — гордо крокуючи на чолі кулі та сумирно чапаючи позаду іноземців. Думок він мав при цьому багато і різних. Найдрібніша з них могла б вельми зацікавити його супутників. Однак він був приємним гідом, який за найменшої нагоди показував їм красу володінь свого пана. Він населив гори усіма звірами, яких іноземці хотіли б убити — тари, дикі гірські цапи, гвинторогі цапи маргари, ведмеді — і на пророка Єлисея вистачило би. Він обговорював ботаніку й етнологію з бездоганними неточностями, а його запас місцевих легенд — пам’ятайте, що він же був довіреним агентом князівства впродовж п’ятнадцяти років — був невичерпним.

— Цей хлопака, однозначно, оригінальний, — казав вищий із чужоземців. — Це наче страшний сон віденського туристичного агента.

— Він представляє in petto[181] Індію у перехідному стані — жахливий покруч Сходу і Заходу, — відповів росіянин. — Ми єдині, хто може дати раду зі східними людьми.

— Він втратив одну батьківщину і не отримав іншої. Але він усім єством ненавидить завойовників. Минулої ночі він мені виповів… — вів далі співрозмовник.

Під смугастою парасолькою Гарі-бабу напружував вуха і мозок, щоб зрозуміти швидку французьку мову і пильно наглядав за кілтою, повною карт і документів. Вона була найбільша, з подвійною червоною водонепроникною накривкою. Він не хотів нічого красти. Він тільки бажав дізнатися, що саме потрібно поцупити, і, принагідно, як утекти, коли таки поцупить. Він дякував усім богам Гіндустану і Гербертові Спенсеру, що там було трохи цінного вкрасти.

На другий день дорога круто піднялася на трав’янистий схил понад лісом, і там у світлі призахідного сонця вони зустріли старого Ламу — мандрівники звали його бонзою — що сидів, схрестивши ноги, над таємничим зображенням, притиснутим по кутках камінцями, і розтлумачував його юнакові, вочевидь, неофіту, дивовижної, хоч і невмиваної, вроди. Смугаста парасолька була помічена ще на півдорозі до того місця, і Кім запропонував зупинитися і зачекати на нього.

— Га! — гукнув Гарі-бабу, винахідливий, як той Кіт у Чоботях. — Це видатний місцевий святенник. Імовірно, він підданець мого ясновельможного повелителя.

— Що він робить? Це дуже цікаво.

— Він витлумачує священне зображення. Повністю ручної роботи.

Двоє простоволосих чоловіків стояли, залиті промінням вечірнього сонця, низько схиленого до золотої трави. Похмурі кулі, зрадівши перепочинку, зупинилися і познімали речі.

— Гляньте! — вигукнув француз. — Це немов картина народження нової релігії — перший учитель і перший учень. Він буддист?

— Якогось спрощеного виду, — відповів інший, — у горах немає справжніх буддистів. Але подивіться, як спадають складки його одягу. Подивіться йому в очі — який гонор! Чому поряд із ними почуваєшся таким молодим народом? — промовець пристрасно рубонув по якійсь високій стебелині. — Ми досі ніде не залишили по собі сліду. Ніде! Оце мене бентежить, розумієте? — він похмуро зиркнув на умиротворенне обличчя і монументальний спокій усієї постави Лами.

— Майте терпіння. Ми разом залишимо тут свій слід — ми і ваш юний народ. Тим часом замалюйте його.

Бабу наблизився велично, але його спина виражала геть інше, ніж шаноблива мова і підморгування до Кіма.

— Святий чоловіче, це сагиби. Мої ліки зцілили одного з них від розладу шлунку, і тепер я іду до Сімли, щоб наглядати за його видужанням. Вони хочуть намалювати вас…

— Зцілювати недужих — завжди добре. Це Колесо Життя, — мовив Лама, — те саме, яке я тобі показував у хижі у Зіглаурі, поки йшов дощ.

— І вони хочуть почути, як ти його тлумачиш.

Очі Лами засяяли у передчутті нових слухачів.

— Пояснювати Вседосконалий Шлях — це добре. Вони розуміють мову гінді так, як її розумів Зберігач Священних Зображень?

— Може, трішки розуміють.

Унаслідок цієї бесіди, Лама, безпосередній, наче захоплена новою грою дитина, закинув голову і розпочав на ввесь голос вступну промову наставника віри перед початком власне проповіді. Чужинці слухали, посхилявшись на альпенштоки. Кім, скромно присівши навпочіпки, дивився на червоний відблиск призахідного сонця на їхніх обличчях і переплетіння їхніх довгих тіней. Вони були вбрані у неанглійські рейтузи й обперезані чудернацькими пасками, і віддалено нагадали йому картинки з однієї книжки у бібліотеці школи святого Ксав’є — вона називалася «Пригоди молодого натураліста у Мексиці». Так, вони були дуже схожі на дивовижного П. Семікраста з тієї історії, й анітрохи не схожими на «геть безсовісних людей», описаних Гарі-бабу. Німі темнолиці кулі благоговійно поприпадали до землі десь за двадцять чи тридцять ярдів обіч, а бабу стояв з виглядом щасливого власника, і поли його тонкого вбрання лопотіли на вітрі, мов прапорці.

— Це ті люди, — прошепотів Гарі, поки ритуал ішов своїм чином, а двоє білих стежили очима за рухом травинки від Пекла до Небес і назад, — усі їхні книжки знаходяться у великій кілті з червоною накривкою: книжки, звіти і карти, я навіть бачив князівського листа, написаного чи то Банаром, чи то Гіласом. Вони найдужче її охороняють. Вони нічого не висилали з Гіласа чи Ле. Це точно.

— Хто з ними?

— Тільки наймити-кулі. У них немає слуг. Вони такі потайні, що самі готують собі їжу.

— Що я маю робити?

— Чекати і дивитися. Як тільки зі мною щось трапиться, ти знаєш, де шукати папери.

— Краще би їм потрапити до рук Магбуба Алі, ніж якогось бенгальця, — зневажливо кинув Кім.

— Багато є способів дістатися до милої, крім як падати зі стіни.

— Дивіться, ось Пекло для скупих і жадібних. З одного боку від нього — Жадоба, а з іншого — Втома, — Лама захопився своєю справою, а один із чужинців малював його при скороминущому вечірньому світлі.

— Годі, — зрештою безцеремонно мовив чоловік. — Я його не розумію, але хочу це зображення. Він кращий художник, ніж я. Запитай, чи він не продасть роботу.

— Він каже: «Ні, сар», — відповів бабу. Лама, звісно ж, мав намір розлучатися зі своїм священним малюнком заради простого подорожнього не більший, аніж будь-який єпископ має намір нести священні чаші свого собору в ломбард. По всьому Тибету було повнісінько дешевих копій малюнка Колеса, але Лама був митцем, і до того ж заможним настоятелем свого монастиря.

— Можливо, через три дні, або чотири, або десять, якщо я відчую, що сагиб — шукач і має гарне розуміння, я сам намалюю йому копію. Але ця використовується для посвячення новаків. Розкажи йому, знахарю.

— Він хоче її зараз — за гроші.

Лама повільно похитав головою і почав згортати Колесо. Росіянин зі свого боку бачив усього лише нечистого старого, що торгувався за брудний шматок паперу. Він дістав жменю рупій і напівжартома хапнув згорток, який розірвався в руках у Лами.

Серед кулі прокотився тихий нажаханий шепіт — дехто з них походив із долини Спіті і вважав себе добрим буддистом. Ображений Лама випростався і сягнув рукою по залізний важкий пенал — зброю жерців, а бабу засмикався від муки.

— А тепер бачите, бачите, чому я хотів свідків. Це дуже безсовісні люди. О, сар, сар! Ви не можете бити святого!

— Чело! Він осквернив Святе Писання!

Але запізно. Перш, ніж Кім устиг завадити, росіянин ударив старого в обличчя. Наступної миті нападник покотився донизу по схилу разом із Кімом, який вхопив його за горлянку. Удар розбудив усіх невідомих ірландських демонів у крові хлопця, а несподіване падіння ворога довершило справу. Напівоглушений Лама упав навколішки, кулі з речами дременули на гору так, як мешканці рівнин бігають по долині. Вони побачили несказанне кощунство і тепер мусили вшитися з того місця, перш ніж боги й демони гір почнуть мститися. Француз, вхопивши револьвер, підбіг до Лами із наміром узяти його в заручники замість свого компаньйона. Злива гострих камінців — горяни кидають дуже влучно — відігнала його, і кулі з Ао-Чанга захопив Ламу з собою навтьоки. Усе відбулося зненацька, як настає раптова гірська ніч.

— Вони забрали речі та зброю, — волав француз, навсліпачки стріляючи у темряву.

— Нічого, сар! Нічого! Не стріляйте. Я йду на поміч, — і Гарі, скотившись по схилу, налетів усім тілом на задоволеного і здивованого Кіма, який переможно товк головою об камінь майже неживого ворога.

— Вертайся до кулі, — прошепотів бабу хлопцеві на вухо, — речі у них. Папери у кілті з червоним верхом, але проглянь усюди. Забери їхні папери, особливо мураслу [князівський лист]. Іди! Той другий іде сюди!

Кім рвонув нагору. Обіч нього дзенькнула об камінь револьверна куля, і він припав до землі, як куріпка.

— Якщо ви будете стріляти, — крикнув Гарі, — то вони спустяться і знищать нас. Я врятував джентльмена, сар! Це вкра-ай небезпечно.

— Юпітером присягаюся, — Кім напружено думав англійською, — це збіса вузьке місце, але думаю, що це самооборона. — Він сягнув рукою за пазуху по дарунок і невпевнено — адже за винятком кількох пробних пострілів у Біканірській пустелі він ніколи не користувався маленьким револьвером — натиснув на курок.

— А що я казав, сар? — здавалося, що бабу плаче. — Спускайтеся сюди і поможіть воскресити. Ми всі в біді, кажу я вам.

Постріли вщухли. Почулися кроки і спотикання, а Кім із шипінням подерся в темряві на гору, мов той кіт… чи як тубілець.

— Вони тебе поранили, чело? — гукнув згори Лама.

— Ні. А тебе? — хлопець пірнув у гущавину низеньких ялиць.

— Я цілий. Повертайся. Ми підемо з цими людьми до Шемлега-під-Снігом.

— Але не раніше, ніж вчинимо правосуддя, — пролунав чийсь голос. — Я дістав рушниці сагибів — усі чотири. Ходімо вниз.

— Він ударив святого чоловіка — ми це бачили! Наша худоба перестане плодитися, наші жінки перестануть народжувати! Сніги на нас обваляться, коли прийдемо додому… І це поверх усіх наших утисків!

Ялицевий гайок наповнився галасом кулі — охоплених панікою і в своєму переляку здатних на все. Чоловік із Ао-Чанга нетерпляче клацав затвором рушниці і збирався йти донизу.

— Завжди трохи, святий чоловіче, — вони не могли зайти далеко. Зачекай, поки я повернуся, — мовив він.

— Ось той, хто постраждав, — сказав Лама, підносячи руку до брови.

— От саме тому, — пролунало у відповідь.

— Якщо потерпілий знехтує образою — ваші руки чисті. Понад те, ви набудете заслуги слухняністю.

— Зачекай, і ми разом підемо в Шемлег, — наполягав чоловік.

Лама завагався — всього лише на мить, рівно на стільки, скільки потрібно, щоб покласти патрон у магазин. Тоді він піднявся на рівні ноги і торкнувся пальцем плеча співрозмовника.

— Ти чув? Я кажу, що не має бути вбивства — я, колишній настоятель обителі Сач-дзен. Хіба ж ти хочеш переродитися щуром, або змією з піддашшя, чи червом у нутрощах наймерзеннішого звіра? Хіба ти таке хочеш?

Чоловік з Ао-Чанга упав навколішки, бо голос Лами гудів, наче тибетський обрядовий гонг.

— Ай! Ай! — заволав чоловік зі Спіті. — Не проклинай нас… не проклинай його. Святий чоловіче, то він просто такий запопадливий!.. Кинь ту рушницю, дурню!

— Гнів за гнів! Зло за зло! Убивства не буде. Хай ті, хто б’ють служителів віри, потраплять у рабство від власних учинків. Священне Колесо — справедливе і досконале, воно не відхиляється ані на волос! Вони переродяться ще багато разів — у муках! — Лама тяжко похилив голову і сперся на Кімове плече.

— Я наблизився до страшного зла, чело, — прошепотів він у мертвій тиші, що запала під соснами. — Я відчув спокусу випустити ту кулю, у Тибеті їх спіткала би тяжка і повільна смерть… Він ударив мене по обличчю… тіло моє ударив… — Лама, важко дихаючи, осів на землю, і Кім чув, як гупало і завмирало його натруджене серце.

— Вони до смерті його забили? — спитав чоловік з Ао-Чанга, поки решта стояли мовчки.

Кім у смертельному страхові опустився навколішки біля тіла.

— Ні, — пристрасно вигукнув він, — це лише слабкість! — тут він згадав, що він — білий і може скористатися табірним спорядженням білих людей. — Відкрийте кілти! У сагибів мають бути ліки.

— Ого! Я знаю ці ліки, — зі сміхом мовив чоловік з Ао-Чангу. — Як би я пропрацював п’ять років провідником у сагибів, не знаючи цих ліків. Я їх теж куштував. Тримай!

Він зняв із себе флягу з дешевим віскі, яке продають мандрівникам у Ле, і вправно залив трішки Ламі поміж зубів.

— Я так робив, коли Янклінг-сагиб звихнув собі ногу за Астором. Ага! Я вже позаглядав по їхніх кошиках, але ми справедливо поділимося в Шемлегу. Дай йому ще трохи. Це добрі ліки. Чуєш — серце зараз краще б’ється! Поклади його голову долі і трохи розітри цим груди. Якби він трішечки зачекав, поки я поквитаюся з сагибами — нічого б цього не сталося. Але сагиби можуть нас тут загнати. Тоді їх можна буде застрелити з їхніх рушниць, еге ж?

— Думаю, один уже своє отримав, — крізь зуби мовив Кім, — я його вдарив у пах, коли ми котилися по схилу. От, якби убив!

— Добре бути хоробрим тому, хто не живе у Рампурі, — мовив один із тих, чия хижка стояла неподалік від обшарпаного палацу раджі. — Якщо поміж сагибами про нас піде погана слава, то нас більше ніхто не винайме провідниками.

— О, та ж це не англезі-сагиби, не такі веселуни, як Фостам-сагиб чи Янклінг-сагиб. Вони чужаки — вони не говорять мовою англезі, як сагиби.

Наразі Лама закашлявся і сів, намацуючи зернята вервиці.

— Убивства не буде, — промурмотів він, — Колесо справедливе! Зло за зло…

— Нє, святий чоловіче. Ми всі тут, — чоловік із Ао-Чанга несміливо погладив Ламі ногу. — Без твого наказу ніхто нікого не вб’є. Перепочинь трохи. Ми тут зробимо невеликий табір, а потім, як зійде місяць, підемо до Шемлезі-під-Снігом.

— Після побиття, — повчально мовив чоловік зі Спіті, — найкраще поспати.

— Мені так наче справді трохи паморочиться і щемить на потилиці. Дай мені лягти головою тобі на коліна, чело. Я старий чоловік, але не вільний від пристрастей… Нам слід думати про Причину Всіх Речей.

— Дайте йому ковдру. Нам не можна розводити багаття, щоб сагиби не побачили.

— Краще забиратися до Шемлега. Ніхто нас не переслідуватиме у Шемлезі, — то казав нервовий мешканець Рампура.

— Я був провідником у Фастума-сагиба, і я провідник Янклінга-сагиба. Я б і зараз був би його провідником, якби не цей клятий бігар [повинність]. Нехай двоє людей з рушницями сторожують унизу, щоб сагиби не наробили нових дурниць. Я не залишу святого чоловіка.

Вони сіли неподалік від Лами і, трохи поприслухавшись навкруги, пустили по колу хукку, в якої за водозбірник правила стара пляшка з-під вакси «Дей енд Мартін». Червоний вогник вуглинки на пляшці, переходячи з рук і руки, освітлював розкосі примружені очі, високі китайські вилиці і волячі шиї, які ховалися у бганках темного грубого одягу на плечах. Вони були схожі на кобольдів із якоїсь чарівної копальні — на гірських гномів, що зібралися на таємну нараду. А поки вони говорили, голоси снігових потоків довкола них стихали один за одним, бо нічний мороз заглушав і сковував ручаї.

— Як він постав проти нас! — захоплено мовив чоловік зі Спіті. — Я пам’ятаю одного старого гірського цапа, біля Ладака (сім років тому Дюпон-сагиб по ньому стріляв, але промазав), який стояв точнісінько так само. Дюпон-сагиб був добрим провідником.

— Не таким добрим, як Янклінг-сагиб, — чоловік із Ао-Чанга потягнув віскі з пляшки і передав далі. — Тепер слухайте мене, якщо тільки ніхто не думає, що знає більше.

Виклик ніхто не прийняв.

— Ми підемо до Шемлега, як тільки зійде місяць. А там чесно поділимо між собою речі. Мене задовольнить ота новенька рушничка і набої до неї.

— А хіба ведмеді лиш коло те’ бешкетують? — спитав його сусіда, смокчучи люльку.

— Ні, але мускусні залози тепер коштують по шість рупій за штуку, а твої жінки матимуть полотно з наметів і трохи кухонного начиння. Ми то все поділимо у Шемлезі до світанку. А тоді ми всі розійдемося, пам’ятаючи, що ніхто з нас ніколи не бачив і не мав справи з цими сагибами, бо ж вони можуть сказати, що ми покрали їхнє добро.

— Для тебе воно-то добре, а що раджа скаже?

— А хто йому розповість? Оці сагиби, які по-нашому не говорять, чи той бабу, який нам дав грошей задля якихось своїх справ? Чи то він проти нас військо приведе? А які докази залишаться? Все, що нам не потрібне, ми викинемо у Шемлезький смітник, куди ще нога людська не ступала.

— А хто цього літа в Шемлегу? — те сільце складалося з трьох чи то чотирьох хижок серед пасовищ.

— Шемлезька жінка. Як ми знаємо, вона не любить сагибів. Інших можна задобрити дрібними подарунками, тут вистачить нам усім. — Він поплескав по напханому боці найближчого кошика.

— Але… але…

— Я сказав, що вони не справжні сагиби. Усі їхні шкури й голови куплені на базарі в Ле. Я впізнав тавро. Я вам показував на минулому переході.

— Правда. Вони купили всі ті шкури й голови. Деякі вже навіть міль побила.

Це був влучний аргумент, а чоловік з Ао-Чанга знав своїх товаришів.

— Якщо трапиться найгірше з найгіршого, я скажу Янклінгу-сагибові, він чоловік веселий, посміється з того. Ми не чинимо зла нікому з тих сагибів, яких знаємо. А ці б’ють жерців. І нас поналякували. Ми втекли! Хто ж зна, де ми погубили речі? Чи ти дума’ш, Янклінг-сагиб дозволить поліції з долини нишпорити по горах, псуючи йому полювання? Дуже далеко від Сімли до Чіні, а ще далі від Шемлега до дна Шемлезького смітника.

— Нехай так, але я понесу велику кілту. Корзина з червоною накривкою, яку сагиби особисто пакували щоранку.

— У тому-то й справа, — спритно мовив чоловік із Шемлега, — що ці сагиби якісь не при ділі. Хто колись чув, щоб Фастум-сагиб, чи Янклінг-сагиб, чи навіть маленький Піль-сагиб, який ночами сидів, щоб підстрелити серао[182], — я кажу, хто коли чув, щоб ці сагиби приїздили в гори без кухаря з рівнин, без власного носія і… і без усього того хвоста свавільних гнобителів із доброю платнею? Як вони можуть завдати нам клопоту? Що то за кілта?

— Нічого, просто повна писаних слів — книжки, папери, що вони писали, якесь дивне причандалля, наче для обрядів.

— Шемлезький смітник усе те прийме.

— Правда! Але що як ми тим образимо сагибівських богів?! Я не хочу таке робити з писаними словами. І їхні мідні ідоли мені не до шмиги. Для простого горянина це не здобич.

— Старий чоловік іще спить. Тс-с! Питаємо його челу.

І чоловік з Ао-Чанга обновився ковточком із пляшки, пишаючись своїм головуванням.

— У нас тут, — прошепотів він, — є кілта, а речі в ній нам не знайомі.

— Мені знайомі, — обережно мовив Кім.

Лама глибоко дихав у спокійному, легкому сні, а Кім розмірковував над останніми словами Гарі. Як гравець у Велику Гру, він був схильний благоговіти перед бабу.

— Кілта з червоною накривкою повна дивовижних речей, не слід дурням її чіпати, — обережно сказав він.

— Я казав, я казав, — вигукнув носій того кошика, — Дума’ш вона нас видаст’?

— Ні, якщо віддасте її мені. Я зніму чари. Інакше вона завдасть великого лиха.

— Жрець завжди візьме своє, — віскі додало нахабства чоловікові з Ао-Чанга.

— Мені байдуже, — відповів Кім із винахідливістю синів своєї батьківщини, — поділіть між собою і побачите, що вийде!

— Ні. Я лиш пожартував. Керуй. Тут нам усім вистачить із головою. На світанку ми вирушимо своєю дорогою до Шемлега.

Вони лаштували і перелаштовували свої нехитрі плани ще добру годину, а доти Кім тремтів від холоду й гордості. Смішний бік ситуації лоскотав йому й ірландську, і східну частини душі. Ось були емісари грізної Північної Країни, дуже ймовірно, такі ж важливі у своїх краях, як Магбуб або полковник Крейтон, а тут — зненацька вскочили в отаку безпомічність. Один із них — Кім це знав особисто — деякий час кульгатиме. Вони наобіцяли князям. І лежать поночі десь унизу — без карт, без їжі, без наметів, без рушниць і без провідника, за винятком хіба що бабу. І цей провал їхньої Великої Гри (Кімові було цікаво, кому вони мали звітуватися), ця панічна гонитва посеред ночі — усе відбулося не завдяки кмітливості бабу чи Кімовим вигадкам, але просто, чудово і неминуче, як перехоплення Магбубових друзів-факірів молодим запопадливим поліцейським в Амбалі.

— Отак вони і є — без нічого, але ж і холодно, клянуся Юпітером! Я тут з усіма їхніми речами. О, вони, певно, злі! Співчуваю Гарі-бабу.

Кім міг і не витрачати своє співчуття, адже бабу в ту мить, хоч і страждав тяжко тілом, але душею здіймався до неба на радощах. На милю нижче по схилу, край соснового лісу двоє чоловіків, одного з яких час від часу сильно нудило, навперебій звинувачували одне одного і лаяли останніми словами бабу, який прикидався збожеволілим від жаху. Вони вимагали від нього план дій. Він пояснив, що їм пощастило залишитися живими; що їхні носії, якщо тільки не переслідують господарів, то неминуче порозбігалися; що раджа, його пан, за дев’яносто миль звідси і не лише не дасть їм грошей і провідників до Сімли, але напевне посадить у в’язницю, як почує, що вони побили жерця. Він детально роз’яснював їм про цей гріх і його наслідки, аж доки слухачі не зажадали змінити тему. Єдина їхня надія на порятунок, говорив він, полягає у тому, щоб непомітно прослизати від села до села, аж поки не дістануться до цивілізації, і в сотий раз обливаючись слізьми він питав у високих зірок, навіщо сагиби «побили святого чоловіка».

Десять кроків віддаляли Гарі від шурхітливої пітьми, де ніхто б його не дістав, а прихисток і їжу він би знайшов у найближчому селі, де легкі на розмову лікарі трапляються рідко. Але він радше терпів холод, біль у животі, і принагідні копняки у товаристві своїх вельможних винаймачів. І сумно сопів, скублившись під стовбуром дерева.

— А ви подумали, — палко запитав уцілілий чоловік, — яке з нас буде видовище, поки ми будемо мандрувати по горах серед отаких аборигенів?

Гарі-бабу мало про що інше думав упродовж кількох попередніх годин, але це зауваження стосувалося не його.

— Куди нам мандрувати! Я ледь іду! — простогнав той, що став жертвою Кіма.

— Може, той святий чоловік по доброті свого серця змилується, сар, інакше…

— Я собі пообіцяв, що залюбки розряджу револьвер у спину тому молодому бонзі[183] при нашій наступній зустрічі, — не по-християнськи пролунало у відповідь.

— Револьвери! Помста! Бонзам! — Гарі дужче припав до землі. Знову починалася війна. — А ви не подумали про наші втрати? Речі! Речі! — мовець аж пританцьовував по траві. — Усе, що ми везли! Усе, що здобули! Наша здобич! Вісім місяців роботи! Ви знаєте, що це значить? «Ми єдині, хто може дати раду зі східними людьми!» О, добре ж ви втнули.

Вони сперечалися різними мовами, а Гарі посміювався. Кім був із кілтами, а в кілтах лежали вісім місяців добрячої дипломатії. Не було жодної змоги сконтактувати з хлопцем, але на нього можна покластися. Щодо решти справи, то Гарі збирався так облаштувати цю гірську подорож, щоб Гілас, і Банар, і всі мешканці на чотириста миль гірського шляху переказували казки на ціле покоління. Людей, що не можуть впоратися зі своїми носіями, не надто шанують у горах, а горяни мають вельми дошкульне почуття гумору.

«Навіть якби я це все сам влаштував, — думав Гарі, — то би краще не вийшло, і, Юпітером присягаюся, думаю про все тепер — так це ж я влаштував. І як швидко я впорався! Я це придумав, якраз коли по схилу біг! Їхня вихватка була випадковою, але лиш-ше я міг спрацювати з цим — ах! — поза тим, це таки варто було зробити. Лиш подумати, яке моральне враження це справило на цих неосвічених людей! Жодних угод, жодних паперів, жодних письмових документів — і я вже перекладаю для них. Як ми з полковником посміємося! Хотів би я мати і їхні папери теж, але неможливо перебувати у двох точках простору водночас. Ц-це аксіоматично».